Лист Грегору Замзі

Здрастуй, Грегоре Замза!

З-поміж усіх героїв, з якими я познайомився в 11 класі на уроках зарубіжної літератури, сьогодні хочу
звернутися саме до тебе, Грегоре. Навряд чи те, що напишу тобі, можна вважати абсолютною істиною. Я лише
хочу поділитися з тобою думками, що виникли у мене після того, як дізналася про історію твого життя. Те, що
відбулося з тобою, спочатку мені здалося фантастичним сном, за яким, ще раз пізніше перечитавши новелу
«Перевтілення» Франца Кафки, я відчув страшну реальність нашого життя. Реальність, де перестало цінуватися
людське життя, особистість, де майже не залишається місця відчуттям болю і страждань інших, співчуттю,
бажанню допомогти, зрозуміти. Гроші, влада все більше спотворюють людей, роблячи їх байдужими, злими,
жорстокими.
Я не хочу жити в такому світі, де людина стає гвинтиком, комашкою у великому державному апараті. Уявляю,
Грегоре, як тобі було жахливо і страшно відчувати себе саме такою нікчемною, жалюгідною істотою.
Адже кожна людина унікальна і повинна реалізувати свої здібності, тільки тоді її життя має сенс. Людина має
жити в гармонії зі світом, тільки тоді вона щаслива. Я хочу допомогти тобі розібратися у собі та зрозуміти
помилки, що призвели до такого сумного кінця. Сподіваюсь, що ти не будеш ображатися на деякі різкі зауваження
або ж моє, ще, можливо, не повністю доросле сприйняття світу.
Мене завжди турбувало те, чому порівняння людини з працьовитою мурахою вважається позитивним. Про це
вперто стверджує безліч літературних творів. Та чи настільки вдале це порівняння? Мураха генетично
запрограмована вдень і вночі працювати заради спільного блага системи, частиною якої вона є. Але ж якщо прийде
кінець життю комахи, то цього не помітить ніхто, бо відразу знайдеться, ким замінити її. Мені здається, що
саме такій мурасі ти уподібнився.
Однак це не означає, що я б радила тобі збудувати міцну стіну між особистістю та реальним, буденним світом.
Мабуть, потрібно стати частиною цієї багаторівневої системи, але при цьому залишитися індивідуальністю, з
думками, які виникають у твоїй голові, а не пропагують навколо, з мріями, що хвилюють твоє серце, з
пристрасною віддачею твоїм пориванням, що зробили б щасливим тебе. Звичайно, розписати це легко, а жити
важко. Але ж чи не найбільша насолода – це саме життя.
З дитинства ми всі мріємо про різні професії. Коли ж виростаємо, то з посмішкою та іронією згадуємо ці
солодкі хвилини мрій. Щасливий той флорист, котрий з ніжністю кожного ранку відчиняє двері маленької
крамнички, що схожа на дивний сад із ніжних квітів, або ж пекар, який знає, що його свіжий духмяний хліб
сьогодні на вечерю їстиме безліч сімей. А ти, Грегоре, ким мріяв бути? Важко повірити, що комівояжером. Ти
щодня з першим промінням сонця, як комаха, метушишся по світу, а на вечір зморений та, як тобі здається,
щасливий, засинаєш міцним, вимученим сном. Ти глибоко переконаний, що повинен робити це заради батьків та
сестри, бо вони бідні й нещасні, заморені постійним нидінням у будинку, як голодні циркові тигри, чекають на
свого годувальника. Але не дресувальник є хазяїном, а тварини. Вони повільно обплітали твоє життя павутиною з
беззаперечних обов’язків. Проте не можна звинувачувати у всьому лише родину, бо ти сам не просив допомоги, не
очікував від них підтримки й сліпо вірив, що так і має бути. Це одна з найбільших твоїх помилок.
Ти перевтілився у жалюгідну комаху, уособлюючи в собі незахищеність, безвихідь та відчуженість від усього світу.
Не потрібний нікому, приречений на самотність. Здавалося б, що увесь світ проти тебе. Однак чи ти один такий?
Тисячі людей, як і ти, повільно несуть тягар свого сірого життя. Це хвороба людства, яку ніхто не вилікує,
звичайно, окрім самих людей. Проте для цього потрібно об’єднатися, але не у «мурашник», а у суспільство
рівноправних. На жаль, цивілізація ще не відчула на собі такої «химери». Ми живемо у час, коли здається, що перед
нами цілий світ, а насправді непомітно для себе приймаємо ярмо худоби в загоні.
Грегоре, важко не погодитися, що ти завжди був самотнім, а не після перевтілення. З самого початку твоє
життя було лиш послідовністю з «повинен», «це мій обов’язок», «так живуть інші люди». Ти заради родини
продав власне щастя, але вона цього навіть не усвідомила.
Твоя доля, Грегоре, – це суровий і мудрий урок, такий важливий і необхідний нам сьогодні. Це попередження про
ту грізну небезпеку, яку несе з собою втрата моральних критеріїв, своєї гідності. Це засудження бездуховності, що
завжди супроводжує людей, які забули про милосердя, доброту, співчуття.

Я б хотів, щоб твоя історія, Грегоре, змусила нас, людей, бути уважнішими один до одного, уміти почути
біль і страждання хворого, немічного, того, хто потрапив у біду і потребує допомоги, а можливо, просто доброго
слова. Потрібно вчитися любити, берегти храм своєї душі, не втратити себе, не зрадити свого покликання і

високого звання Людини.

З найкращими побажаннями ,
учень 11 класу

Кратко Сергій Володимирович

14.10.2022