Письмове есе №2

Виконала: Гроза Єлизавета, група 2

«Під скляним ковпаком» (The Bell Jar)

Епілог

Нема нічого кращого, ніж насолоджуватися ароматною кавою із молоком і

вслухатися, як через відчинене вікно моєї однокімнатної квартири на
третьому поверсі лунає життя ранкового Нью-Йорку. Як ніжно воно
просочується до мене і ковзає моїми улюбленими пудровими шторами, то
підіймаючи, то опускаючи їх.

Нема нічого кращого, ніж відчувати, як мої босі ноги торкаються

прохолодної кухонної плитки, а ранкова свіжість торкається моєї спини і
розтріпаного волосся. Нема нічого кращого, ніж спостерігати як на стіні грає
сонячний зайчик і чути голоси й сміх дітей, що проходять повз мого будинку
десь там унизу.

Нема нічого кращого, ніж…. жити….

Пройшов рік відтоді, як я це зрозуміла, і тепер мені здається, що до того я й

не жила зовсім, що моє життя почалося лише тепер. Я відчула себе у світі і
світ у собі. Як приємно мені було вилізти з-під скляного ковпака, покинути
той вакуум, який не залишив навколо мене нічого, окрім спустошення. Де я
не дихала, не спала, не їла, не чула і не відчувала. Де світ був поза мною, а я
була сама й тонула у самотності. Та я знайшла в собі сили вдихнула свіже,
живе повітря на повні груди, й відчула, як від життя паморочиться у голові.
Шкода, що Джоан не змогла зробити теж саме. Справді шкода. Можливо, це
прозвучить егоїстично, але її самогубство завдало мені удару. Навіть не так
емоційного, хоча я сумую за нею, дуже сумую, а більш важливого – такого,
що мене протверезив. Ніби хтось дав мені добрячого ляпаса і відкрив мені
очі, і голосно заверещав «Прокинься!!!»

І я прокинулась. Остаточно. Смерть Джоан допомогла мені второпати усю

цінність мого життя. Все ж правду кажуть, що розумні люди мають вчитися
на чужих помилках, а дурні – на своїх.

Після виписки з лікарні, я ще зо три чи чотири місяці перебувала у страху,

що скляний ковпак знову накриває мене. Однак, я заспокоювала себе тим, що
у такому разі я вже матиму ниточку досвіду й спогадів, за яку я можу
смикнути і вибратися. Але лякало мене навіть не можливе повернення
депресії, а те, що, знову опинившись у ній, я не схочу більше боротися.
 Письмове есе №2
Виконала: Гроза Єлизавета, група 2
І тоді я переїхала.

Я вирішила, що змінити обстановку не завадить. Власне, я вирішила, що це

буде мій перший важливий крок до звільнення. Якщо вже й починати з
нового аркуша, то починати усе. Звісно, я не змогла цілком відректися від
минулого. Воно досі зі мною і, думаю, ніколи мене не покине. Та це й добре,
бо без минулого, хіба існує теперішнє? Хіба існую я зараз, якщо не існувала
тоді? Мій досвід я беру із собою, він допоможе мені рухатися далі.

Із лікарні раз на три місяці приходить запрошення відвідати лікаря Нолана

для профілактичного огляду і бесіди. Спершу я ходила на ці зустрічі із
хвилюванням у серці, а пізніше зрозуміла, що мене не можна ні у чому
звинувачувати під час цих бесід, а якщо й спробують, то я сама перед собою
буду чиста й відверта. Так, я почала довіряла собі.

Бадді Уілларда я бачила востаннє із місяць тому, коли він вирушав у якусь
поїздку до сусіднього штату. Не бачу причин уникати спілкування із ним, я
не боюсь цього. Тож, якщо він мені раптом напише (а він напише!), я йому
відповім. Розкажу йому, як поживаю і чим займаюся. Я звільнилася від
почуття обов’язку перед усіма і найголовніше перед собою. І хоча моя мати
все ще наполягає на тому, аби я вийшла заміж, я не збираюся цього робити
аж допоки моє серце того не схоче. А як не схоче і до смерті, то так і помру із
волею власного рішення.

Перші три місяці після переїзду до нової квартири я не могла знайти роботу.
Як тільки роботодавець дізнавався, що я лежала у психіатричній лікарні і у
мене були суїцидальні нахили, то мені одразу кидали шаблонну фразу типу
«Ми вам зателефонуємо» і більше я від них ніколи й нічого не чула. Однак,
потім я познайомилась із Гретхен.

Гретхен була жіночкою років за 35, дуже активною і привітною. Спершу,

вона здалася мені однією із тих жіночок, яких можна зустріти у перукарнях і
розговоритися із ними до болю у голові. Поки тобі сушитимуть бігуді, вони
напхають у твою голову купу усілякої абсолютно непотрібної тобі інформації
про їхніх чоловіків, синів, дочок, шефів і собак із котами. Про те, як у них
засмітилася каналізація і як треба викликати сантехніка; про те, як у школі
вони з подружкою жартували над хлопцем із сусідньої парти, і як на
фотографії зі шкільного випускного балу вони вийшли не дуже. Вони
розкажуть тобі про те, як одного разу їм принесли у ресторані не те, що вони
замовляли. А ти будеш сидіти і впускати усе це у свій мозок, бо на те, щоб
 Письмове есе №2
Виконала: Гроза Єлизавета, група 2
відмовитися від цієї безглуздої бесіди, у тебе не стане над ними моральної
переваги.

Але Гретхен виявилася не такою. Вона відкривала рота лише у справі і

любила говорити лаконічно. Вона працювала в одному журналі й
запропонувала мені роботу. Однак, це було пізніше. Спершу ми просто
спілкувалися, десь із місяць чи трохи більше. Я обережно розкривала перед
нею себе і вона поступово відкривалася мені. Ми ходили на каву й на
прогулянки. Лише потім у нашій розмові прозвучало питання «А ким ти
працюєш?». Досить дивним було те, що ми не питали цього раніше, нам і без
того було про що побазікати. Тоді я сказала, що вже третій місяць шукаю
роботу і ніяк її не знайду, а Гретхен вирячила очі і відповіла:

— Та невже? А я якраз шукаю собі помічницю.

От так я й стала працювати у нью-йоркському «Дейлі фешн». Поки що, у

статусі помічниці редактора, та мене й це влаштовує.

Щоранку я виходжу із дому, дивлюсь на вулицю й людей, що бігають по ній,

й інколи у мене виникає сильний пекучий жаль у душі, бо я ж могла б усього
цього й не бачити.