Моїй дружині Марії

та моїм дітям: Яремі і Лукії

Якщо в стосунках я не можу бути вразливим,
то навіщо мені такі стосунки?
Мій клієнт
 Вступ

Стосунки первинні. І це класно. Хоча не завжди просто.

Я вірю в те, що люди покликані до стосунків, що в кожному з нас
закладена потреба розділяти своє життя з людьми, яких любимо ми і
які люблять нас.
Це основне послання цієї книжки: ми потребуємо бути з кимось.
Хтось із нас одружиться, хтось будуватиме довготривалі стосунки без
реєстрації шлюбу, у якихось сім’ях будуть діти, а деякі житимуть без
дітей. Ця книжка для всіх нас. Хтось матиме стосунки з людьми
протилежної статі, хтось — з людьми своєї статі. І в кожній із ситуацій
буде багато спільного й дещо відмінне.
Бо основа стосунків — це рішення бути разом, попри труднощі, що
виникатимуть на цьому шляху. А вони виникають завжди, тому для
мене основним маркером стосунків є вибір бути разом і
відповідальність за цей вибір.
У мене є мета: розповідати про психотерапію. Адже ми все ще часто
думаємо про неї як про щось недосяжне, незрозуміле або як про
звичайнісіньку балаканину, яку можна провадити і з подругою чи
другом за чашкою кави. Але це не зовсім так. Тому я читаю багато
семінарів, де розповідаю про сім’ю, про стосунки, про нас з вами. Саме
ці семінари й наштовхнули мене на ідею написання книжки, де можна
в доступній формі розказати про основи сім’ї, кризи, проблеми, які
виникають у наших родинах, про насильство і про втрати, які ми
переживаємо. Це історія про багатьох з нас. Я не ставлю собі за мету
дослідити нові відкриття в психотерапії, хочу лише, щоб ми знали те,
що може допомогти орієнтуватися в нашому повсякденному житті, бо
в ньому є так багато стосунків.
Авжеж, інформація, зібрана тут, не є ані всеохопною, ані вичерпною
— це не спеціалізована література. У книжці я розповідаю те, що знаю
сам і в що вірю сам. Наприкінці я наводжу перелік літератури, що
може допомогти зорієнтуватися в напрямках, де можна шукати
розширених поглядів на інформацію, зібрану тут. Я користувався
згаданими книжками, як і багатьма іншими матеріалами, яких не
наводжу, бо вони загубились у роках мого навчання.
У цій книжці щось буде про вас, а щось — зовсім не про вас. Це
нормально. Бо не все ми беремо собі, а лише те, що відгукується в
наших стосунках, інше ми залишаємо тим, хто має інші стосунки. Тут
немає рецептів, бо рецептів не існує, немає відповідей на всі
запитання, але є спроба побачити нас у взаємодії одне з одним.
Я дуже хотів би, щоб кожен з нас знав: єдиного правильного рецепта
побудови стосунків, єдино правильного їх формату не існує — проте є
багато речей, у яких ми схожі. І ця книжка — про нашу схожість.
Але життєва ситуація кожного з нас є індивідуальною, я знаю це з
годин терапії, що ми провели разом. Тому головними експертами
своїх стосунків залишаєтеся ви. Книжка — це напрямки пошуку себе у
стосунках, але не програма дій.
Це надзвичайно важливо, бо часом ми хочемо почути від когось чи
прочитати в книжці відповіді на всі наші запитання й отримати
керівництво до правильних дій. Але лише ви знаєте, що треба робити
насправді. Психотерапевти й книжки можуть допомогти зрозуміти
ситуацію, усвідомити моделі поведінки, але не можуть і не мають,
зрештою, приймати рішення замість нас.
Бо це великий дар: жити своє життя.
 1. Цикли і кризи життя сім’ї

Коли я читаю батькам лекцію про цикли сім’ї, мені часто кажуть, що
її потрібно читати всім дітям ще в одинадцятому класі. Бо прості
знання про те, як розвивається сім’я, які кризи переживає, можуть
допомогти уникнути багатьох непорозумінь, що закономірно
виникають у наших родинах. Не знаю щодо одинадцятикласників, але
книжку я вирішив почати саме із цієї теми. Тут ми поговоримо про
миті піднесення й кризи, що переживає кожна сім’я від початку її
створення й до моменту, коли ми знову залишаємося самі.
Почнімо з дуже простого: заплющте очі й подумайте про свою сім’ю.
Не має значення, одружені ви чи ні. На хвилинку згадайте свою,
власне, батьківську родину. Спробуйте навести якийсь теплий спогад
зі свого дитинства, пов’язаний з батьками, бабусями, дідусями чи
людьми, які їх заміняли. А тепер подумайте, наскільки цей і інші
спогади вплинули на ваше становлення й на ваше ставлення до
нинішньої сім’ї або на ваше рішення чи змогу мати чи не мати її зараз
або в майбутньому.
Батьківська родина (чи люди, які її заміняли), поза сумнівом, певним
чином вплинула на вас. Зі свого досвіду скажу, що немає жодної
терапії, у якій ми не поверталися б хоча б раз у дитинство, до батьків.
Сім’я — це щось, із чого ми всі постали. Відсутність батьківської сім’ї
впливає на розвиток нашої ідентичності не менше, ніж будь-який
варіант її присутності. Усі ми родом з дитинства.
А тепер, відштовхуючись від спогадів, помандруймо в наші подружні
стосунки. Почнімо з ідеї, яку варто зрозуміти на самому початку
подорожі:
Самотність — не хвороба, сім’я — не ліки

Карл Вітакер, один із засновників сімейної терапії, казав: «Якщо ви

відчуваєте внутрішню самотність і заради того, щоб її позбутися,
створюєте сім’ю, у ній ви станете ще самотнішими».
Звісно, стосунки справляють цілющий ефект. Безперечно, любов
партнера додає сили й допомагає здолати демонів минулого.
Прив’язаність, яку ми формуємо з партнером, може замінити
прив’язаність, якої нам бракувало в минулому. І багато терапевтів,
працюючи з парами, акцентують саме на прив’язаності, яка є
основною потребою, що сягає корінням нашого дитинства (більше про
це в наступному розділі).
І все-таки не партнер вирішує наші внутрішні проблеми. Ті, хто все
своє життя чекає на зустріч з рятівником, зазвичай втрапляють в іще
одні залежні стосунки, де обоє стають нещасливими. Добрі стосунки
допомагають, проте основна праця залишається за нами. Бо це наше
життя.
Самість — це щось, що належить лише нам і чого ми не можемо
ділити ні з ким (можливо, лише окрім Бога). І тільки навчаючись бути
із собою, ми зможемо навчитися бути з іншими. Тому й самотність —
не хвороба, а наш внутрішній стан, який ми можемо навчитися
розуміти, з яким маємо вчитися жити і який сприймаємо як
невід’ємну частину нашого життя. Тоді сім’я стає доброю підтримкою
двох самостей, що беруть відповідальність кожне за своє життя і
вчаться допомагати одне одному, проте не зливаються в одну
нерозривну ідентичність.
Цей маленький ліричний відступ вважатимемо вступом до теми, а
тепер спробуймо поглянути на періоди, з яких складається історія
життя сім’ї.

1. Батьківська сім’я
Почнімо з батьківської сім’ї, адже саме там закладалися базові
психологічні потреби, як-от любов і прийняття, автономія й визнання,
правила й межі, висловлювання емоцій та потреба в спонтанності й
грі, які є наріжними каменями всього нашого світосприйняття та
стану нашої психіки.
Наше зростання, ставлення до нас батьків, вихована в нас
самооцінка визначають не лише те, як ми ставимося до себе сьогодні,
а й те, які маємо асоціації зі словом «сім’я». Правда в тому, що часто
своє родинне вогнище люди плекають на основі тих моделей, які
спостерігали у своїх батьків. Тому наше коріння справлятиме
безпосередній вплив на сімейне життя.
 Із цієї причини у психотерапії ми завжди спочатку розбираємося з
батьківською родиною, розглядаємо моделі виховання, ціннісну
систему, чи легким був процес покидання рідного гнізда для
самостійного польоту з точки зору батьків та вашої. Направду є безліч
варіантів, які ускладнені тими чи іншими обставинами.
Одного разу в житті наших батьків настає такий непростий момент,
коли вони розуміють, що ми виросли: стали самостійні, не завжди
дослухаємося до їхніх порад, робимо свій вибір у тій чи іншій сфері
життя. Тоді в них починається сепараційна тривога — вони бояться,
що їхні діти їх покинуть. Тому в підлітковому віці батьки з такою
люб’язною нав’язливістю часто втручаються в наше життя, нерідко
апелюючи: «Ми знаємо краще». І тоді починається одвічне: «Ми
хочемо, щоб ви уникнули наших помилок, щоб ваше життя було
кращим, ніж наше…». І забувають при тому додати: «Ми боїмося
залишитися самі». А що ж ми? Важливим завданням для нас є лише
одне: зрозуміти, пробачити й не забути, що інколи батьки мають
рацію.
А тепер кілька слів про наші страхи забрати проблеми батьківської
сім’ї у свою подружню. У мене була клієнтка, у якої алкозалежний
батько. У рамках терапії вона писала йому листа: «Батьку, я завжди
дивилася на тебе і завжди соромилася тебе. Я думала, що ти
нікчемний. Зараз я розумію, що цю нікчемність від тебе я взяла собі й
несу її із собою. Я завжди думала, що ти проблемний, а тепер цю
проблемність бачу в собі».
Це дуже важлива вправа. Моя клієнтка — успішна й гарна жінка,
але, звісно, вона в це не вірить, навпаки, вважає себе не надто
розумною і невродливою. Після сесії вона сказала, що, написавши
цього листа, вперше зрозуміла, що всі проблеми, які мала, взяла від
свого алкозалежного батька. Я аж ніяк не засуджую алкозалежних
людей. Про тонкощі цієї теми говоритимемо в п’ятому розділі. Це
радше ще одне нагадування, що свою уявну нікчемність ми часто
беремо з батьківської сім’ї.
Пригадую, наприкінці сесії клієнтка запитала в мене: а що ж їй
робити далі, якщо батько генетично передав їй нікчемність? Але він
не передав. Гена нікчемності не існує. Є наші дитячі душі, які вірять у
те, що бачать, а бачать інколи не те, що мали би.
Наступним домашнім завданням цієї жінки було написати татові ще
одного листа, у якому вона мала повернути йому своє відчуття
нікчемності. Мабуть, важливо додати, що листи, написані батькам,
ми ніколи не надсилаємо батькам. Їм не треба читати цього,
побережіть їхні серця. Ця вправа — для нас самих.
За бажання ви також можете написати батькам, висловивши все,
чого колись не змогли сказати вголос. Краще робити це в супроводі
психотерапевта, проте можна й самостійно. Інколи це просто трохи
вивільняє душу.
На жаль, батьків, хай як старатимемося, ми врятувати не зможемо,
бо їхнє життя належить тільки їм, проте відпустити їхню невіру в нас
— цілком. Її потрібно віддати в листі. Ця невіра не належить вам,
вона належить їм. Нам відверто прикро, що свого часу мама чи тато,
чи бабуся, дідусь, хтось інший не зміг чи не змогла самотужки
впоратися з ідеєю про нікчемність, але хай там як, а вирішувати ці
проблеми належить їм.
Ще одна моя клієнтка якось «розмовляла» з мамою: «Ти ж розумієш,
що це твоя проблема, це ти не віриш, що я можу бути щасливою, що
я можу збудувати добрі стосунки, що мене хтось по-справжньому
любитиме. Це не моя ідея, вона твоя, тому повертаю це тобі назад і
прошу піти».
Тоді уявна мама мала встати й вийти з кабінету. Моїй клієнтці було
сумно, що її мати нещасна. Я відповів: навпроти мого кабінету є двері
іншого психотерапевта, до якого та завжди може прийти. Повторюся,
що надзвичайно важливо усвідомити: хай скільки старатимемося, ми
не зробимо своїх батьків щасливими, досягаючи щоразу нових успіхів
чи роблячи все так, як вони хочуть.
Щастя — це процес усередині нас, це особистий стосунок із власною
внутрішньою дитиною. Тому на початку нашого дорослішання ми
маємо залишити батьків з їхніми клопотами й проблемами і, хай як
важко, дозволити їм самим розбиратися із цим усім. Ми живемо
насамперед для себе, наше життя належить лише нам — це перше, що
варто взяти із собою у власну сім’ю.
 У вправі з листами ми іноді пишемо їх по кілька штук. У таких
випадках останній лист буде написано від імені батьків собі. Бо
дорослими ми стаємо не лише коли їх відпускаємо, а й коли
розуміємо, чому вони робили так чи інакше. Ось, до прикладу,
частинка листа від батька до клієнта, написаного самим клієнтом:
«Андрію, свого часу я не зміг побачити в тобі успішного хлопця, тому
що сам ніколи не був таким. Бо мої батьки також не вірили в мене…
Здавалося: хто ми всі такі, щоб думати про успіх?.. Тепер мені шкода.
Але я радію твоїм успіхам, навіть якщо ніколи тобі цього не казав».
Чи справді його батько так думає? Я не знаю. Але суть полягає в
тому, що нашому мозку потрібно усвідомити, що такий сценарій
можливий. Наші батьки теж стали такими, якими ми їх знаємо, під
впливом історії їхнього життя.
Якщо копнути глибше, можна побачити, що невміння любити іноді
триває поколіннями. Чи означає це, що ми приречені? Аж ніяк!
Рецепти боротьби надзвичайно прості. Звісно, можна постійно
нарікати, що в тому, що наше життя не склалося, винні саме батьки. А
можна розірвати це зачароване коло й зупинити страждання поколінь
на собі. Наші батьки цього для нас не зроблять, бо не вони в терапії.
Тому ми працюємо з тими батьками, які живуть у нашій голові. Ми
можемо остаточно вирішити, що не хочемо передавати своїм дітям
відчуття того, що хтось із них невдаха, що любов треба заслужити, що
світ жорстокий — і ще багато численних ідей, притаманних нашому
суспільству. Всі ці сімейні сценарії, на жаль, не можна зупинити
покоління назад, проте зробити це здатні ми самі.
На мою думку, справжнє дорослішання — це коли ми усвідомлюємо,
що наші батьки робили те, що могли. Так, не все було здійсненним,
зокрема через час та обставини, які від них не залежали. Тож спроби
змінити батьків, щось їм довести не працюватимуть. Найкраще, що
ми можемо зробити, — просто жити для себе. Усвідомити, що мама з
татом можуть нас не зрозуміти одразу. Може бути, що цього взагалі
ніколи не станеться. Але варто відпустити, бо це вже їхня
психотерапія, підуть вони на неї чи ні.

2. Монада
 Особливий час нашого життя — коли ми вчимося жити, бути,
існувати, відчувати, виживати самі. Дослівно «монада» означає
«один». Тобто це той час, коли ми наважуємося сказати батькам, що
їдемо вчитися в інше місто, переїжджаємо від них, починаємо
самостійно влаштовувати власне життя. Цей етап незмірно важливий
для всього, що відбуватиметься в майбутньому. Зокрема, він
характеризується тим, що ми вчимося вирішувати свої проблеми
самостійно. Триває він переважно від 16 до 25 років (хоча ці межі
дуже умовні).
Монада визначає перед молодою людиною три завдання:

побутова незалежність. Ми вчимося самі готувати собі їсти,

перемо свої шкарпетки, самі обираємо одяг відповідно до
погоди, вирішуємо, коли лягаємо спати, щоб прокинутися
зранку на роботу чи навчання тощо. Чому це важливо? Бо це
вчить нас самодисципліни й відповідальності за власне життя.
Тоді ми знаємо ціну часу, що витрачається на побут, і
почуваємося незалежними. Не прибрано? Але це наше «не
прибрано». Не зварено? Але це наше «не зварено». Не
випрано? Але це наше «не випрано». Можемо пишатися
собою. А потім учимося дбати про себе, і самооцінка дивним
чином росте. Бо якщо я можу вижити сам у цьому «жахливо--
побутовому» світі, то я не безнадійний;
фінансова незалежність. Звісно, у студентському віці часто
про життя суто на свої гроші не йдеться. Але ми щонайменше
вчимося оперувати тим бюджетом, який нам регулярно
виділяють батьки: на харчування, букет для партнера чи
партнерки, якісь розваги. Якщо ми вчимося робити це зараз з
невеликою сумою, то починає формуватися наша фінансова
грамотність, яка потім буде потрібна впродовж усього життя.
Проте наші батьки інколи так за нас хвилюються, що не
дозволяють нам вирішувати фінансові питання самостійно.

У мене в терапії була одна дівчина. Час від часу вона брала кредити
(це було пов’язано не з імпульсивністю, а радше зі звичайним
невмінням розпоряджатися грошима). Щойно мама про це
дізнавалася, як одразу бігла в банк, сплачувала кредит, а потім сварила
доньку, бо та геть безпорадна. Дівчина на той час працювала й ці
кредити могла сплачувати самостійно.
Одного разу я запросив маму на зустріч. Вона прийшла й одразу
почала розказувати, що донька несамостійна, постійно чинить
дурниці, тож її треба весь час пильнувати.
Я запитую: «А чому ви її кредити сплачуєте?»
Вона здивовано: «Ну, як чому? Вона не заплатить сама».
Я: «Звідки ви знаєте, якщо в неї ніколи не було шансу цього
зробити? Так вона ніколи не навчиться цього».
Звісно, на початку без фінансових вливань батьків буває непросто:
не житимеш на широку ногу, коли сам сплачуєш оренду й комунальні
послуги, купуєш продукти, — на себе майже нічого не залишається.
Але це також вчить у фінансовому плані розраховувати на самого
себе. На наступних етапах, уже в сім’ї, ми розумітимемо, звідки
беруться гроші, куди вони йдуть, — загалом грамотно керуватимемо
вже більшим бюджетом. Але якщо нам підносять гроші «на тарілці»,
ми ніколи не матимемо отого славнозвісного відчуття перемоги «Я
досяг цього сам!».
Є неймовірна книжка «Завтра я завжди бувала левом» Архільд
Лаувенг. Вона розповідає історію жінки, яка страждала на шизофренію
й сама про себе написала, коли одужала (чи була в стані тривалої
ремісії). У ній авторка ділиться ідеєю: найважче, що відчувають люди,
які мають шизофренію, — це те, що вони нічого не можуть дати
іншим. Вони завжди лише отримують. Ця жінка, через хворобу
відчуваючи величезну порожнечу всередині, могла їсти абсолютно все,
що бачила: целофан, скло, деревину. Вона знала, що може розбити
будь-що, аби лишень задовольнити цей невгамовний голод. Коли
одного разу під час чергової ремісії головна героїня прийшла додому, її
мама витягнула найкращий родинний сервіз, щоб разом з донькою
випити чаю. Цей момент став для авторки цілющим —це був єдиний
раз, коли головна героїня нічого не розбила. Бо мама їй довіряла. Ця
мить була для неї важливою, бо тоді вона нарешті змогла дати щось
своїй мамі — довіру. У цей момент героїня відчула перемогу. Мама
дівчини пішла на ризик — принесла найкращий сервіз. Так інколи й
нашим батькам потрібно піти на ризик — дати нам із чимось
упоратися, із чим, здається, ми ніколи до цього не давали ради.
Так і з самооцінкою: коли в людини є все і їй нічого не дозволяють
робити самостійно, вона не може відчути радості від особистих
досягнень. У цьому сенсі фінансова незалежність є надзвичайно
важливою;

емоційна незалежність. Це вміння самостійно давати раду

своїм емоційним станам у різних життєвих ситуаціях. Уміння
бути наодинці з собою. Уміння відстоювати свої інтереси, бути
асертивним, висловлювати почуття. Це вміння бути
самостійним, брати на себе відповідальність за наслідки своїх
дій.

Якщо молода людина не вчиться емоційно відокремлюватися від

батьківської сім’ї, то модель залежності вона переносить у свої
подальші стосунки з партнером/партнеркою. Вона відчуває, що не
зможе жити без партнера, що вона/він не може самостійно приймати
рішень, що треба з кимось порадитися, когось спитати, комусь
делегувати відповідальність; або просто почати уникати, і «справи
якось самі налагодяться» (бо партнер чи партнерка вирішить їх за
замовчуванням).
Інколи це підходить обом, бо партнер/партнерка також потребує
надмірно піклуватися про когось, але, зрештою, все має свою ціну, тож
у якусь мить співзалежні стосунки починають вібрувати
невдоволенням, і ця вібрація руйнує мури будь-якої товщини.
Якщо ми не вчимося бути емоційно незалежними від людей
навколо, якщо боїмося бути наодинці з собою, то в залежних
стосунках погоджуємося на насильство, зради, зневагу і так далі. Бо не
віримо, що можемо давати раду із самими собою. Ми боїмося
розлучення, боїмося піти, боїмося щось сказати, навіть коли нам дуже
погано.
Одна моя клієнтка, дізнавшись, що чоловік їй зраджує, тривалий час
дуже погано почувалася. Щоразу, коли вона в цьому зізнавалася,
чоловік називав її божевільною, і вона не могла дати йому гідної
відсічі. Вона терпіла й мовчки ненавиділа себе. У терапії з’ясувалося,
що впродовж усього свого дитинства вона чула від батьків: «Така, як
ти, ніколи й нікому не буде потрібна». У юності вона дозволяла
хлопцям поводитися з нею справді погано, бо це був єдиний спосіб
бути потрібною.
Три завдання, визначені монадою, добре даються тим молодим
людям, які наважилися фізично відокремитися від батьків: переїхали
вчитися в інше місто, відселилися на іншу квартиру… Але це не
обов’язкова умова. Багато хто з нас студентські роки прожив удома і їв
мамині вареники до… Довго. Певен, що вчитися самостійності можна
й у присутності батьків: удома ми теж можемо дбати про власні побут,
фінанси й емоції самостійно, визначаючи доброзичливі межі батькам і
навчаючись бути відповідальними за власне життя.
Усі засвоєні уроки сепарації від батьківської сім’ї на етапі монади
стають добрим особистим фундаментом для того, щоб одного разу
зустріти її / його. Якщо з уроків узято користь, ми готові брати на себе
відповідальність у нових стосунках, не покладаючись на рішення
батьків і не перекладаючи відповідальності на плечі партнерки чи
партнера. Ми вчимося бути самостійними у стосунках, а отже,
навчаємося бути незалежними й залишатися з коханою людиною,
власне, через почуття, а не тому, що нам здається, нібито без неї ми
повністю втратимо себе.

3. Діада
Період діади наступає тоді, коли ми одружуємось, і триває, поки ми
живемо лише вдвох. Отож нас двоє.
Проте саме монада визначатиме, як ми обиратимемо собі партнера
чи партнерку. На жаль, якщо в нас були проблеми на етапі монади, то
є ймовірність, що ми знайдемо кохану людину, яка теж має із цим
негаразди. Цей процес відбувається несвідомо, і шкода, але
найчастіше він працює так, що ми обираємо людину, яка підходить до
наших проблем, а не ту, яка пасує до переваг.
Приміром, дівчина, що має алкозалежного батька. Є ймовірність, що
вона підсвідомо шукатиме такого самого чоловіка й намагатиметься
його змінити, тим самим прагнучи розв’язати дві проблеми одразу:
налагодити особисте життя з коханим зараз і налагодити взаємини з
батьком у дитинстві. Інакше кажучи, дівчина намагатиметься
«врятувати» чоловіка, щоб таким чином виправдати свою
неможливість «урятувати» батька, а цього вона колись хотіла понад
усе на світі. Можливо, цей принцип може пояснити значну кількість
розлучень: адже люди одружуються з проблемами, замість вирішити їх
самостійно на етапі монади.
Проте буває й інакше, бо також є велика ймовірність, що на цьому
етапі побудови сім’ї партнер/партнерка допоможуть подолати кризи
самооцінки, і пара житиме чудовим подружнім життям, залишивши в
минулому всі негаразди у взаєминах із батьками (більше про це в
наступному розділі, де ми говоритимемо про любов).
На початку стосунків усе ідеально: квіти, концерти, прогулянки,
взаєморозуміння… Перші негаразди спливають на поверхню пізніше
— коли пара починає жити разом чи одружується. Починається
перший цикл сімейного життя і перша криза.
Отже, людина сепарувалася від батьків, жила сама, прекрасно
усвідомлювала, на що розраховувати, щонайменше знала, де лежать
шкарпетки: навіть якщо одна валялася під ліжком, а друга висіла на
торшері — людина була абсолютно переконана, що там їхнє місце.
Однак життя в парі перевернуло все догори дриґом: виявляється, свої
звички вже треба узгоджувати зі звичками партнера чи партнерки,
аби жити в злагоді. У спільному побуті ми раптом виразно помічаємо
недоліки одне одного, чого не вдавалося зробити під час прогулянок у
парку чи за любовними повідомленнями, які ми набирали,
надягнувши рожеві окуляри. Це після весілля раптом осяває страшна
думка: «Господи, за кого я заміж вийшла?» або «Чорт забирай, з ким я
одружився?».
Перший рік життя сім’ї є дуже непростим. Є хороша фраза, якою зі
мною поділилися колеги і яку я люблю вживати в контексті розмов
про кризи подружнього життя: «Сім’ю потрібно не лише плекати, але
й клепати». Бо ми не лише плекаємо мрію, а й важко працюємо, щоб
усе це трималося купи.
Також варто розуміти, що, одружуючись, єднаються не лише дві
людини — відбувається союз двох родин, і кожна має свої ідеї
стосовно того, якою має бути молода сім’я. У тещі з тестем чи
свекрухи зі свекром часто є переконання, що вони краще знають, як
має бути, бо «вони вже життя прожили». І тут, власне, знову
впливатиме монада. Наскільки добре ми змогли реалізувати три
завдання попереднього етапу, настільки незалежною буде наша сім’я
від впливів родини. Я не кажу, що на поради батьків не потрібно
зважати. Так, вони вболівають за молоду сім’ю. Проте рішення
молодої сім’ї, навіть якщо здаються дивними чи неприйнятними
решті, є найправильнішими, бо у своїй сім’ї ми — єдині експерти.
Важко назвати стосунки здоровими, якщо під час конфлікту
дружина телефонує мамі по пораду, як саме треба відповісти
чоловікові; або ж він дзвонить своїй, щоб запитати, чи можна до неї
зайти на сніданок, бо він знову голодний. Якщо молода пара не вміє
обговорювати такі ситуації між собою, виникатиме немало сварок.
Поширеними є випадки розлучень через надто міцний зв’язок
партнерів з батьківськими родинами, а отже, через їхній надмірний
вплив на молодих.
На етапі діади знову гостро постає питання про відокремлення.
Безумовно, якщо є змога, молоді люди переїжджають від батьків. Як
на мене, набагато легше жити удвох у гірших умовах, ніж у розкішних
апартаментах, де мама з татом ходитимуть і по годиннику
звірятимуть, коли молоде подружжя займається сексом (звісно, я
перебільшую). Це смішно, але такі історії не поодинокі. Чи то
радянська ментальність, чи то якась інша, архаїчніша, часом
позначається на власницькій думці: раз квартира моя, значить, маю
право заходити в будь-яку кімнату, коли захочу. Уявіть, що ви з
чоловіком чи дружиною у своїй кімнаті маєте інтимний момент,
наприклад, читаєте Нечуя-Левицького. Аж раптом різко відчиняються
двері, заходить мама й питає: «Ви їсти будете?». Це неймовірно
незручно, бо Нечуй-Левицький любить, щоб його читали без мами.
Так, можна попросити її стукати перед тим, як заходити, але вона з
поглядом, повним нерозуміння, запитає: «У своїй квартирі, та ще й
стукати?». Так буває, погодьтеся.
Одного разу на семінарі для мам, діти яких уже одружилися, я
стверджував, що перед тим як приїхати, дітям варто спершу
подзвонити. Після цього одна мама підійшла до мене й сказала, що
все це, звісно, добре, але завтра вона збирає сумки, пакує котлети, які
сьогодні насмажила, і їде зранку, хочуть вони цього чи ні. Що ж,
котлети — це чудово. Буває й таке, що якусь купюру в кишеню
засунуть, бо ж ми бідні молодята. Не взяти — негарно і страшно, а
проте такі моменти ніби «купують» індульгенцію на приїзд батьків без
попередження.
Надмірна турбота батьків — лише одна із причин виникнення
конфліктів на перших етапах життя молодої сім’ї. Пара тільки вчиться
жити разом, люди лише звикають одне до одного, ще проблем зі
шкарпетками не вирішено, а тут ще й батьки. А якщо там ще дядьки,
тітки, брати, сестри… Словом, «Моя сім’я та інші звірі».
Особливістю етапу діади є те, що молодята ще не мають дітей,
здоров’я в них прекрасне, обоє працюють, є вільний час на кіно, каву
чи зустрічі з друзями, ще можна вдосталь висипатися. Мабуть, це
останній етап у житті, який даруватиме повноцінний сон (жартую).
Оскільки діада прямо залежить від монади, треба старатися, щоб із
монадою було все гаразд: фінансово ми, як молода пара, могли стояти
на своїх ногах, побутово кожен міг відповідати за себе й емоційно
бути відокремленим від батьків.
Згодом, на одному з наступних етапів, коли будемо в такій самій
ситуації, як наші мама з татом зараз, ми зрозуміємо, чому відпускати
своїх дітей так важко.
Інші проблеми, які можуть виникати в молодої сім’ї, постають через
негаразди з базовими потребами: низька самооцінка, залежності,
страхи тощо. Ці питання виходять за межі звичайних криз сім’ї, тому
ми розглянемо їх в інших розділах. Інколи молодята також можуть
проходити індивідуальну терапію, щоб краще розуміти себе й одне
одного.
Класно, коли наші батьки дозволяють нам жити власним життям,
уміють бути присутніми в нашому житті дуже делікатно й розуміють,
що жити окремо від них — це нормально.

4. Сім’я з новонародженою дитиною

Народжується дитина. До двох додається третій, а разом з ним — і
певні закономірні кризи. Знову ж таки, у цьому розділі ми
абстрагуємося від проблем, які могли принести з попередніх етапів:
постійні сварки між молодятами, незаплановану вагітність тощо.
Ідеться про те, що навіть якщо до цього моменту все було ідеально,
народження третього члена сім’ї матиме свої виклики.
Передовсім варто наголосити, що до батьківства не буває готовим
ніхто. Так, дитина бажана, її безмежно люблять, однак відсутності
досвіду ніхто не скасовував.
З народженням малюка світ перевертається з ніг на голову. Для
чоловіка криза зазвичай зумовлюється тим, що він починає
усвідомлювати: здається, для дружини він уже не на першому місці.
Чоловік часто нервується, бо в нього забрали те, що він вважав цілком
закономірним і стабільним, — увагу. На етапі монади вона вся
належала йому. У діаді увага ділиться з партнером чи партнеркою:
кожному по половині. Коли народжується дитина, утворюється
трикутник, у якому, на початкових етапах, здебільшого вся увага
жінки спрямована на малюка. Тоді психіка б’є у дзвони: чому життя
так несправедливо змінилося?
Поки дитина в животику, то здається, що це щось таке гарне,
м’якеньке, рожевеньке. Ми малюємо собі щасливі сцени, ніби в
кінофільмах. А потім виявляється, що підгузки пахнуть. І це
докорінно змінює наші уявлення про виховання дитини.
Інший аспект, який також провокує кризу, — сексуальне життя стає
менш частим. Причина проста: втома. Її стає чомусь так багато, що
секс припиняє бути аж таким важливим для нашого сьогодення (а
даремно, скаже дехто і, напевно, матиме рацію).
Крім того, у жінок (і в чоловіків також буває) часто починається
післяпологова депресія. Моя дружина мала ідею заснувати Клуб
нелицемірних мам, тобто тих, які не соромляться визнавати, що з
дітьми важко. Бо це справді непросто: мама втрачає можливість
ходити на роботу, розважатися з друзями, займатися собою. Для неї
дитина стає центром уваги, соціальним середовищем і щоденною
працею. Одна моя клієнтка сказала, що сердита на всіх своїх родичів і
друзів, бо вони не попередили її, «що буде так важко»…
З другою дитиною зазвичай легше, бо батьки вже мають досвід і
знають, що на них чекає. Так, діти різні, але всі процеси в загальних
рисах схожі. Пригадую, коли народився наш первісток, Ярема, у нас
була спеціальна тумбочка, на якій стояв пеленатор. Якщо треба було
міняти підгузки, ми урочисто несли сина в спальню, розстеляли на
пеленаторі пелюшку, клали Ярему й міняли підгузок. З Лукією ми вже
в ці ігри не грали, ніхто не знав, де той пеленатор узагалі є.
Тривожність, частково зумовлена відсутністю знань і досвіду,
неабияк втомлює жінку, яка щойно народила. Її картина світу так
різко міняється, що молода мама цілком може відчувати симптоми
післяпологової депресії, за своєю структурою подібні до тих, про які ви
читали в книжці «Стіни в моїй голові». І це також впливатиме на
загальне благополуччя.
Також на цьому етапі сім’я зазнає фінансового хитання. На
попередніх етапах працювали двоє. На цьому зарплата одного з
партнерів і дуже значні «копійки» з державної допомоги на дитину —
це весь бюджет, на якому тримається молода сім’я тепер уже з трьох
осіб.
Крім того, дитина займає майже весь вільний час, тобто походи в
кіно чи на каву, вечірки з друзями або романтичні поїздки — усе це
залишається у спогадах. Із часом можна буде собі дозволити вечір на
двох. Але в кожному разі така різка зміна стилю життя провокуватиме
кризу.
Поза тим, у стосунках на цьому етапі з’являється ще один феномен:
чоловік з дружиною отримують різні вектори розвитку. Не скажу,
добре це чи погано. Просто так є. У період діади пара має спільні
цінності, обоє працюють над якимись спільними цілями. Коли
народжується малюк, то один із партнерів, доглядаючи дитину,
спрямовує свою увагу переважно всередину сім’ї. Другий
зосереджується на зароблянні грошей, тому його вектор стає
зовнішньоспрямованим. У цьому є перевага, бо він може отримувати
емоційний ресурс ззовні. Так, працювати нелегко, але є змога
перемкнутися, з кимось словом перекинутися, десь жарт розказати —
комунікація перемикає нас на інші хвилі і це допомагає мозку
відпочивати. На противагу партнер удома проводить час здебільшого
з дитиною, яка перший час те й робить, що спить, їсть і плаче.
Також не варто забувати про бабусь і дідусів, які на цьому етапі
багато розповідатимуть про правильне, на їхній погляд, виховання
дітей. У них є власне бачення, як вони мають дбати про онуків, і всю
не розтрачену на своїх дітей любов вони щедро виливатимуть на них.
Часом це виливання буває надмірним, коли батьки почуваються
зайвими на цьому святі. (Якщо у вас є така проблема, оберніть її на
власну користь і тікайте в кіно чи ресторан, лишень не забувайте
суворо визначати межі бабусиного чи дідусевого впливу на дитину.)
Отож з появою маленького дива в молодій сім’ї зростають утома й
напруження. Це абсолютно нормальні процеси. Аби не з’їхати з глузду,
молодим батькам інколи просто варто почати більше говорити між
собою. (Пишу і сам не вірю, що це пишу. Бо це непросто — почати
більше говорити між собою, це мистецтво, для якого потрібно дуже
багато ресурсу. Але це рецепт здорових стосунків.)
Крім того, цей етап характеризується ще тим, що відбувається зміна
ролей. Якщо до народження малюка молода пара була чоловіком та
дружиною, то тепер ще додається роль мами й тата. І проблема радше
в тому, що інколи в ролях мами й тата ми можемо застрягнути,
забуваючи, що ми також чоловік і дружина. Ми можемо побачити це,
коли чоловік починає називати свою дружину мамою завжди і всюди
(і навпаки, коли дружина називає його татом).
Якщо на попередніх етапах у молодої пари були певні
непорозуміння, тут з’являється ідея, що можна повністю присвятити
себе дитині. Бо це зручна втеча. Замість вирішувати свої подружні
проблеми, обоє батьків зациклюються тільки на негараздах малюка,
чим перетворюються лише на маму й тата, тим самим втрачаючи ролі
чоловіка та дружини.
Сім’я — це система. І якщо дитина несвідомо почне відчувати, що її
клопоти — це єдине, що нас, як батьків, об’єднує, вона створюватиме
їх ще й ще, аби лише сім’я залишалася вкупі. Це і дитяча
психосоматика, і девіантна поведінка — усе для того, щоб зберегти
маму з татом у шлюбі. Так не вирішені колись проблеми сім’ї
починають делегуватися наступному поколінню. Тому у випадку
родинної терапії доброю практикою є системний підхід, який одразу
пояснює всі негаразди в комплексі. Сім’я — це організм. Тільки щось
стається з однією його частиною, решта обов’язково відчувають це на
собі. Простіше кажучи: якщо ви більше не чоловік і дружина, а лише
мама й тато й у вашої дитини почалися проблеми, то проблеми
почали з’являтися не в неї, а в чоловіка і дружини, яких ви викинули
зі свого життя, але які залишились у вашій сімейній системі.
У мене була клієнтка, яка розповідала, що в чотири роки хотіла
вбити свого дідуся. У дорослому віці їй було за це соромно, проте,
будучи дитиною, вона тільки в цьому вбачала вихід із ситуації, бо
через цього діда часто сварилися мама з татом. Ваші син чи дочка
постійно хотітимуть вирішити ваші проблеми, проте ніколи не
зможуть цього зробити. Через це в них з’являтиметься відчуття
провини, з одного боку, що не змогли подолати негаразди батьків, а з
іншого, як у цій історії, через те, що внучка бажала дідусю смерті. Тому
важливе послання до батьків: діти не повинні вирішувати проблем
дорослих. А вони намагатимуться це робити, якщо ми забудемо, що їх
потрібно вирішувати нам, бо ми не лише мама й тато, але й чоловік і
дружина.

5. Сім’я з молодшим школярем

Ось і прийшла пора: наш малюк уже не такий малий, рюкзак на
плечі, квіти в руку — і перший раз у перший клас.
Цей етап, мабуть, найстабільніший: партнер, що був удома, з
великою ймовірністю вийшов на роботу, фінансовий і психологічний
стан сім’ї покращився, усі між собою зжилися, налагодили своє життя.
Проте тут з’являється новий вид тривожності. Частково він
присутній і тоді, коли дитина ходить у дитячий садок, але коли вона
йде в школу, він більш виражений. У цей період наша дитина вперше
представлятиме свою сім’ю в навколишньому світі. Мама з татом
одразу переймаються всім соціальним життям школяра: як учиться, як
почувається в школі, які стосунки з однокласниками, що кажуть
учителі. Часто ця тривога пов’язана з особистими хвилюваннями
батьків, коли вони були в цьому віці. Наприклад, мені в школі взагалі
не подобалося, тому, коли мій син Ярема йтиме в перший клас, я як
ніхто турбуватимуся, щоб його там, бува, не ображали. Тобто я, як
батько, всі свої страхи переноситиму на нього, а згодом і на Лукію.
Якщо вчасно не прочитаю цю книжку. (Слава Богу, я її точно
прочитаю.) Ба більше, моїм дітям дістанеться в спадок не тільки це.
Ще їм на плечі ляжуть усі нереалізовані сподівання батьків, бо ми не
стали президентами, а наші діти мають це надолужити.
Інколи я внутрішньо посміхаюся, коли батьки кажуть: «Ми не були
дуже вимогливими», — а біля них стоїть син з двома червоними
дипломами, який здобуває третю вищу освіту. Погоджуся, можливо,
вони не наказували йому щоранку вчитися якнайкраще. Проте іноді
цього навіть не потрібно, адже дитина розуміє: якщо я не вчитимусь
якнайкраще, мої мама з татом мені цього не подарують. У вимогливих
сім’ях необов’язково говорити. Мовчання теж є великим посланням.
Один зневажливий погляд здатен сказати більше від тисячі слів. Діти
на цьому етапі можуть брати на себе всі ролі, які ми свого часу не
зреалізували і які не проговорили.
Інколи я запитую у своїх клієнтів, які мали вимогливих батьків: що
було б, якби ви не були такими успішними? Одна клієнтка зізналася,
що ніколи про це не замислювалася, бо завжди відповідала всім
визначеним у сім’ї стандартам. Це також стало для неї поворотною
точкою в розумінні власної вимогливості.
Період шкільних років дитини сильно залежатиме від стану
самооцінки батьків. Кожна сім’я хоче бути ввічливою, хорошою,
щасливою в очах довколишніх, аби лише в школі нічого поганого не
подумали. Це абсолютно здорові переживання на цьому етапі.
Чи можна щось зробити із цими хвилюваннями? Звісно. Говорити
про них, визнавати їх і багато-багато спілкуватися з дітьми про те, що
справді важливо, а що — ні. Казати це не лише своїм дітям, а й самим
собі.

6. Стартовий майданчик
Школяр стає підлітком. Цей етап сімейного циклу називається
стартовий майданчик, і він завжди настає раптово. Можливо, це
найскладніший період у житті сім’ї. Основною характеристикою цього
етапу є наскрізна криза життя. Раніше теорія психології приписувала
цей критичний момент наступному періоду сімейного циклу. Проте із
часом багато змінилося. Середній вік одруження зріс, як і той, коли
народжують першу дитину. Тому це все дуже відносно. Щоб мати від
чого відштовхнутися в наших роздумах, припустімо, що ваша дитина
стала підлітком, коли вам виповнилося приблизно 40–45 років.
З’являється безліч чинників, що зумовлюють кризу.
По-перше, діти перестають бачити в батьках напівбогів, які можуть
усе. Це складно для всіх. Де наша крихітка, така люблена, до ніг якої
ми прихиляли небо? Невже це вона зараз хамить нам своїм ще «не
висохлим від молока» ротом?
По-друге, додається криза середнього віку, коли батьків раптом
починає гнітити думка, що більша частина років, відведених їм долею,
вже позаду, що нема вже того запалу й тієї сили, щоби гори
перевернути, а від деяких планів на життя треба відмовитися.
Приходить усвідомлення, що фізично ми не молодіємо. До того ж
старість в інших ми схильні помічати швидше, ніж у себе. Ми
дивимося на чоловіка чи дружину й розуміємо: це вже не той красень
чи та красуня, що колись (на відміну від нас, вічно молодих і
прекрасних). Тому життя в парі інколи також приносить дискомфорт.
«Вічно молодим» партнерам може здаватися, що «старий» чи «стара»
вдома вже не личить, тож починається пошук пригод. Через
внутрішню кризу кожного з партнерів на цьому етапі стається багато
розлучень. Мушу зауважити, що кризовий період і переосмислення
власного віку, досягнень та пошук молодості не свідчить про те, що
хтось із партнерів «погана людина». Це радше про активний пошук
нового усвідомлення себе й неготовність прийняти факт свого віку і
свого статусу. Зрештою, для когось цей пошук закінчується новим
етапом у житті. Тут немає «правильно» чи «неправильно». Кризи
часто штовхають людей на невідомі стежки, де трапляється багато і
нових відкриттів, і нових глухих кутів, з яких потрібно шукати вихід.
Додається також той факт, що в цей період починають старіти наші
батьки. Вони потребують нашої допомоги та підтримки, що також
забирає час і сили. Та й у нас самих дають про себе знати перші
негаразди зі здоров’ям, ми дедалі більше знайомимося з різними
фахівцями в медичній галузі.
Ця криза називається наскрізною тому, що зачіпає всі сфери нашого
життя: подружні стосунки, здоров’я, взаємини з батьками, та ще й ці
підлітки, які, здається, нічого не розуміють і жодної вдячності не
мають. У світлі особистих негараздів нам уривається терпець, і ми
починаємо «вибивати» зі своїх дітей вдячність і послух. І що більше
ми стараємося, то частіше вони роблять усупереч. У цій книжці є
окремий розділ, присвячений підліткам, де ми поговоримо про те, що
всі ці процеси є абсолютно природними.
Вижити мамі з татом (чоловікові з дружиною) на цьому етапі знову
допоможе спілкування між собою. Це ключовий аспект психотерапії
пари, і, здається, немає кращих способів якось зарадити собі з усім, що
навалилося на плечі чоловіка та жінки на цьому етапі. Перше
наголошування: для стосунків завжди потрібні двоє. Якщо один
партнер готовий говорити, а другий — ні, то жодної терапії не
відбудеться. Ми не змінимо чоловіка чи дружину, хай як хотілося б.
Проте знайти спосіб достукатися до нього чи до неї можна.
Одного разу на семінарі для батьків, що виховують дитину з
інвалідністю, я розповідав, наскільки важливо говорити між собою в
подружжі. Нехай п’ятнадцять хвилин, але щодня, навіть якщо
партнер не хоче слухати, просто розповідайте, як минув ваш день, що
вас турбує, тільки не нарікайте й не ображайте його або її. Наступного
разу до мене підійшла жінка й радісно повідомила: «Спрацювало!».
Щовечора в ліжку перед сном вона розповідала чоловікові про свій
день. Він не реагував, лежав, повернувшись обличчям до стіни. На
шостий день такої практики жінка вирішила просто лягти спати, бо
була дуже втомлена, та й розчарована відсутністю його реакції. Аж
раптом чоловік повернувся до неї й зацікавлено спитав: «Як твій день?
Що там?».
На жаль, психотерапія пар не завжди закінчується так щасливо.
Одного разу мені зателефонувала жінка й заявила: «Моєму чоловікові
треба, щоб ви з ним поговорили». «Без проблем, — відповів я. — Хай
передзвонить мені, щоб ми могли узгодити день і час». Жінка
відказала: «Ну, я ще з ним про це поговорю і тоді зателефоную ще
раз». За день вона знову подзвонила зі словами: «Впертий геть. Не
поїде він до вас. У нас тут сім’я розпадається, а він нічого робити не
хоче!». Я запропонував: «Може, тоді на терапію прийдете ви?». Жінка
здивувалася: «Я? У мене немає проблем. Уся справа в ньому». Якщо
ви переконані, що має змінитися ваш партнер, але не ви, то сімейна
терапія навряд чи відбудеться.
 Друге наголошування: для стосунків потрібно двоє — тільки тоді
партнери готові доторкнутися до ран одне одного. Інколи в терапію
приходить хтось один — і це теж може спрацювати, бо там, де
змінюється хоч одна ланка системи, змінюється і вся система загалом.
Але буває, що партнер, якого немає в терапії, не готовий до змін… І
тоді я знову кажу: для стосунків потрібні двоє. Якщо один з партнерів
усе для себе вирішив, то часто пара таки розлучається.

7. Порожнє гніздо
Наступним періодом у житті сім’ї є етап покинутого гнізда. У цей
час діти починають власний цикл — переходять у свою монаду. А
мама з татом залишаються в порожньому гнізді й сумно згадують
колишні часи.
Теоретично ця криза мала би минати відносно легко, якщо всі
попередні етапи пройшли добре. Але, здається, так буває мало в кого.
Як я вже казав: якщо від подружніх проблем ми «втекли» в дитину,
стали супермамою та супертатом, утративши ролі чоловіка й
дружини, то на цьому етапі ми змушені припинити грати роль батьків.
І що тоді залишається? Інколи я чую історії, як у цей період подружжя
не має про що говорити, крім як про дітей, бо більшу частину свого
спільного життя тільки вони й були темою для розмов. Мама з татом з
радістю продовжили б вирішувати проблеми своїх синів і дочок, але,
якщо в дітей етап монади проходить успішно, батькам уже немає чим
сушити голову.
Тому на цьому етапі подружжя може відчужуватися. Ні, вони не
розлучаються, а просто розходяться — кожен на свій диван. У гірших
випадках переживання цієї кризи людина може просто застрягати у
власній самотності.
Моя клієнтка розповідала, що мама приходить з роботи й сідає
вишивати аж до пізньої ночі. Вона довго не могла зрозуміти, чому
мама себе так виснажує, аж поки не усвідомила: коли мама нічим не
займається, пустка їхнього з татом життя заповнює всю кімнату, бо
діти тепер далеко, а говорити між собою вони якось не звикли.
Позитивний вплив на цьому етапі буде, якщо на попередніх ми не
забували про ієрархію сім’ї.
 На вершині — ланка «особистість—особистість». Тобто все те, що
стосується тільки мене: мої смаки і вподобання, час для себе, моя
самооцінка, моє коло спілкування тощо. Так само і в мого партнера чи
моєї партнерки. Значної помилки припускаються в тих сім’ях, де за
ролями чоловіка/дружини чи, частіше, батька/матері забувають про
себе. Роль особистості — це той здоровий егоїзм, який є засадничим у
психотерапії, бо тільки спершу подбавши про себе, ми можемо
будувати щасливе подружжя, сім’ю.
Наступною ланкою є «чоловік—дружина». Цю роль ми також часто
пропускаємо, коли в нас народжується малюк. За обов’язками мами й
тата ніколи не потрібно забувати, що ми спочатку були подружжям.
Варто проговорювати не лише проблеми дітей, а й свої, удвох чи на
сесії із сімейним психотерапевтом. Налагодьте хороші (а головне —
здорові) стосунки з бабусями й дідусями, щоб час від часу залишати на
них їхніх улюблених онуків, а самим проводити час разом. Якщо цього
не робити, то, як я вже казав, на етапі покинутого гнізда нам може
почати зносити голову.
І аж третьою ланкою є «тато—мама». Варто тримати це в голові:
третьою, а не першою! І вже наостанок, унизу, будуть «діти». Це не
цинізм, бо внизу ієрархії — не означає менш важливі, просто це діти,
які ростуть у мами й тата — у тих мами й тата, які розвиваються самі і
які не забувають любити одне одного, а не лише дітей. Говорити про
дітей — це класний спосіб бути разом, і я в жодному випадку не
применшую значущості проведеного за розмовами про дітей часу. Це
справді зближує, дає можливість відчути цілісність сім’ї — просто це
не єдине, що може нас цікавити.
Думаю, дотримання цієї ієрархії дозволить упоратися з кожною
кризою, що чекає на сім’ю.
Кожна роль у сімейній системі є важливою. Якщо ми не виконуємо
якоїсь ролі із зазначених, дитина швидко займе вакантне місце —
система не хоче існувати з прогалинами. Наприклад, алкозалежний
чоловік або мама, яка працює за кордоном, часто не можуть
виконувати всіх своїх функцій у системі сім’ї. Тоді дитина може
несвідомо займати їхнє місце в ієрархії. Приміром, мама починає
радитися щодо певних сімейних питань із сином чи дочкою, або ж
вони під різними приводами переселяються до неї в ліжко (просто
щоб разом спати). Так відбуватиметься досить часто, бо, повторюся,
сім’я — це система, яка делегуватиме роль важливіших ланок ієрархії
тим, хто буде в системі. Дитина може виконувати ментальну та
емоційну роль чоловіка/дружини чи друга/подруги дорослих батьків,
сама про це не здогадуючись.
Це матиме певні наслідки на життєвому шляху дитини, бо вона
змалку вчилася вирішувати проблеми дорослих замість того, щоб
насолоджуватися безтурботністю свого віку.
Щоб етап покинутого гнізда минув безболісно й подружжя
насолоджувалося щасливою старістю, протягом усього життя сім’ї не
варто забувати про цю ієрархію. Хай як ми любимо своїх дітей чи
кохаємо партнера/партнерку, завжди має бути здорова частка егоїзму.
Моя психіка, мій внутрішній світ завжди будуть моїми. Хай як
близько інші люди, вони ніколи не потраплять у «моє», воно належить
тільки мені (ланка «особистість—особистість»). Розуміючи це, ми
стаємо подружжям, у якому є взаємна підтримка та усвідомлення
проблем одне одного; сім’єю, що має спільне бачення виховання та
майбутнього власних дітей. Ніколи не варто за сином чи дочкою
забувати про себе. Дозволяйте собі особистий час, каву з друзями, не
відмовляйтеся від роботи чи розваг. В іншому випадку, думаю, в нас
часто з’являється невдоволення щодо дорослих дітей: «От я заради
тебе колись… Тепер ти мусиш мені…». А дитина цілком природно
відповідає: «Я не просив, щоб ви мене народжували…». Така ситуація
— найчастіше ознака того, що свого часу в цій сім’ї була порушена
ієрархія. Варто завжди пам’ятати, що за своє життя відповідаємо
тільки ми. Звісно, надмірний егоїзм теж шкідливий. Якщо 90 % часу
партнер приділяє собі, а 5 % є чоловіком і 5 % батьком, то це геть не
здорово. Щоб зрозуміти межі між однією ланкою ієрархії та іншою,-
знову-таки, треба багато говорити в подружжі.
У порожньому гнізді буває холодно. Туга є частиною процесу
переживання втрати зв’язку з дітьми — це частина нормального
процесу. Ми залишаємося самі після багатьох років активного руху,
недоспаних ночей, хвилювань і вирішення безкінечної кількості
проблем. Поруч з нами людина, яка теж часто не знає, що робити далі.
І все ж цей період також може бути захопливою мандрівкою
всередину себе, дослідженням власних нових можливостей, часом
створення нових планів, бо життя з нами доти, доки ми вирішуємо
жити.
І, звісно, одного разу ми можемо побачити, що на іншому дивані —
людина, близька нам, адже ми не просто так стільки років разом
торували спільну дорогу. Отже, можливо, це також шанс почати
новий етап: подолати кризу і знову відростити власні крила,
пам’ятаючи, що наше життя не закінчується гніздом, що світ навколо
трохи ширший, і людина поруч може бути гарним супутником для
нових мандрів, а ми можемо так багато відкрити в собі і в тому/тій,
хто сидить на відстані протягнутої руки.

8. Монада
Останній етап у сімейному циклі — знову монада. Розповім вам
«улюблений анекдот» Фройда: «Дорогенька моя дружино. Коли хтось
із нас помре, то я куплю собі дім у Парижі». Не певен, що Фройд
узагалі знав про цей жарт, проте обмовка в цьому анекдоті належить
психоаналізу, а психоаналіз — Фройду.
Справді, неспростовним є факт, що хай якою міцною є пара, одного
разу хтось із партнерів помирає, і ми знову залишаємося самі.
Ілюстрацією до цього етапу я хочу подати історію, яку колись писав у
своєму блозі «Лабораторія змін». Це історія про мою бабусю, про те,
що життя буває дуже несподіваним.
Життя завжди прагне розвитку

Портрет, я хотів би намалювати портрет цієї жінки, тому я пишу частинку її історії —
бо це мій спосіб малювати.
Ця історія про життя, яке завжди прагне розвитку. Про те, що життя неможливо
зупинити, його можна знищити в якомусь окремому випадку, його можна пригнітити, але
лишень з’являються сприятливі умови — життя починає буяти з новою силою. І його не
стримати — немає такої сили на Землі, що може стримати життя, бо йому дано
розвиватися. Так влаштована природа. І в цьому радість, а також і небезпека. Тож
спочатку історія, а потім мораль.
Вона проколола вуха, коли навчалась у десятому класі, а перші сережки купила собі, коли
їй виповнилось шістдесят п’ять. Золоті сережки. Ніхто від неї такого не сподівався. А
вона захотіла.
 То минув перший рік по смерті її чоловіка — вона відносила жалобу, як і належить жінці
її віку і статусу в невеликому містечку десь, скажімо, на Галичині.
Вона завжди була стриманою, акуратною і майже невидимою. Життя складалось із
праці, завченої ролі дружини й матері та одвічної економії на всьому. Бо такий то вже був
час.
Аж ось золоті сережки. І перстень з рубіном, який усе життя пролежав десь у шухляді. І
нове пальто, нові чоботи й навіть ремонт у квартирі. Почалося. Весь рік потому вона
купувала собі одяг, перешивала його і з радістю показувала всім, хто готовий був прийти
до неї на чай.
Вона стала не просто видимою, вона почала подобатися. Її смак виявився ну майже
бездоганним. А ще вона почала говорити — ділитися враженнями від усього, що її
оточувало. «Лише б здоров’я — а все решта таке прекрасне, і я ще таки хочу жити…»
У сімдесят вона зустріла вдівця і пішла на своє перше побачення. Усе було продумано, як і
належить побаченням у цьому віці: він ішов на цвинтар до своєї дружини, вона туди само,
провідати свого чоловіка — але йшли разом. І стільки в тому було трепету (це вже просто
треба чути — це навіть і змальовувати якось не можна). А потім дзвінки, постійні
усмішки по телефону, якісь жарти. Дорослі її діти і внуки навіть не завжди розуміли, як
правильно реагувати. Мені навіть інколи здається, що життя в ній стало більше, ніж у
більшості молодих, хто був навколо неї.
Проте він помер, бо йому було вісімдесят. Але історія не закінчилася. Через два роки, вже
зовсім несподівано для всіх, вона знову пішла на побачення. І, як і тоді, знову все змінилось.
Пані в сімдесят два розповідала молоді про поцілунки, про радість обіймів, про
компліменти, про слова, яких не чула ніколи за життя, і про те, яке то щастя — любити.
У цієї історії гарний фінал, і, власне, він підштовхнув мене написати цей портрет тут.
Їй було сімдесят чотири, вони вже півтора року жили разом із її новим чоловіком, вона
сиділа й роздумувала про своє життя. І промовила: «Знаєш, ми з М. (чоловіком) сиділи
минулого тижня й згадували наші життя. Ми говорили про найщасливіші роки, що в нас
були. І знаєш, яким був мій найщасливіший рік? Минулий. Найщасливіший рік за всі
сімдесят чотири роки життя…».

Життя завжди прагне розвитку…

Цінність цієї історії в тому, що це правда. Тут немає нічого придуманого мною, щоб
прикрасити сюжет. Вони живуть разом, їм добре, вони думають про минуле і теперішнє,
долають кожен свої захворювання і, певне, багато думають про те, що кожен «стає все
ближче до правди» (цитата за моїм дідусем, він промовив її нещодавно, коли я приїздив
 його провідати і запитав, як справи; і це найчудовіша метафора про усвідомлення смерті,
яку я чув).
До зу… Я десь поруч.

Загалом на етапі другої монади, після смерті партнера, у нас є час,

щоб підбити підсумки життя. Ці останні роки ми залишаємо для себе:
щоб озирнутися на все, що було, згадати моменти щастя чи смутку,
передати майбутнім поколінням досвід. Лишень ненав’язливо. Можна
історіями, бо вони справді інколи неймовірні.
 2. Сімейні конфлікти і теорія прив’язаності

Любов — код виживання людства

Другий розділ цієї книжки я хочу почати із заяви: немає нічого
важливішого за п’ять літер. Л.Ю.Б.О.В. Заяву закінчено.
Коли я хочу розповісти про тему любові, мене опановують два
величезних страхи. Перший: про любов говорять усі. А отже, що
цікавого тут ще можна розповісти? Другий страх ще більший: усі милі,
добрі й ніжні люди постійно торочать, що наші серця мають бути
відкриті до любові, і дратують інших милих, добрих і ніжних людей
своїм надміром любовної любові. А я взагалі, наче милий, добрий і
ніжний, знову й знову повторюю, що треба любити одне одного. Та всі
й так знають про це.
Попри те, не говорити про любов ми не можемо. Переконаний, це
саме те, що дало людству змогу вижити. Причина дуже проста: ми
слабкі. Підійдіть до дзеркала, подивіться на себе й подумайте: «Я така
чудова людина, у мене є три освіти, прекрасна робота, я перечитав чи
перечитала всі найкращі книжки світу». Та уявіть, як ви беззбройні
опиняєтеся в джунглях. Перед вами — шаблезубий тигр. Що
відбувається з вами? На жаль, кінець. Ви мертві. Бо при зустрічі
людини із шаблезубим тигром фінал зазвичай один.
Наше супердоглянуте, суперодягнуте тіло насправді таке безпорадне
перед тим великим світом, що нас оточує. Якось я міркував про це: що
допомогло маленькій істотці з такою ніжною шкірою, з таким
тендітним серцем, яке щомиті може зупинитися, вижити? Ось що:
вона була об’єднана з іншою людиною. Але для такого об’єднання в
організмі й мозку має щось відбуватися. Погодьтеся, ви не хочете
об’єднуватись із будь-ким. Уявіть, що вам зараз треба було б
об’єднатися з Дональдом Трампом, а він уже навіть і не президент.
Хоча якщо уявити, що потрібно об’єднатися з Бараком Обамою, на
душі стає трошки тепліше. Це означає, що в нашому тілі щось
відбувається. Це ми й називаємо любов’ю. Це і про гормони, і про
відчуття, і про хімічні процеси в мозку.
 Ми обираємо собі тих людей, поруч з якими можемо почуватися в
безпеці. Коли знаходимо таких партнерів, ми даємо несловесну
обіцянку дбати одне про одного. Саме в цей момент народжується
ідея, що ми можемо вижити. І ця ідея закладена ще в наших далеких
предках, які мусили пообіцяти одне одному, що дбатимуть про іншого,
бо це єдиний спосіб виживання. А коли нас буде вже десятеро, то
шаблезубий тигр може й не перемогти. Але для того, щоб зібратися
вдесятьох, ми маємо знати, для чого це робимо. Те, що нас об’єднує, і
є любов. Тож усе, що робиться, відбувається тому, що ми одного разу
вирішили любити. Уся терапія, усі фільми та всі види мистецтва
присвячені цьому почуттю. Чули чудову фразу: «Стосунки первинні»?
Згадаймо початок нашого життя — дитинство. Коли ми
народжуємося, любов відіграє провідну роль для самої можливості
жити в цьому великому світі. Наведу історію, яку мені розповіли
нащадки однієї жінки. Вона сумна, але правдива. Жінка, яку вивезли
в Сибір, народила донечку, здорову, рум’яну й щасливу дитину. Звісно,
декретної відпустки не було, тому жінка була змушена віддати
дівчинку в дитячий заклад, де ту можна було відвідувати раз на
тиждень. За тиждень ця весела й від початку щаслива дитина вже
плакала й не хотіла відпускати маму. За два тижні дуже змарніла. За
три тижні вона вже не підводила погляду. А ще за тиждень померла.
Це історія про любов. Те, чого не могла відчути дитина в цьому
закладі, — це материнська любов. Сьогодні ми точно знаємо, що
відчуття любові когось із важливих дорослих дає нам упевненість, що
ми можемо виживати в цьому світі. У нашій психіці з’являється
відчуття: «Є хтось, хто про мене подбає». Коли такого відчуття немає,
певні психофізіологічні функції вимикаються, ось чому без любові
матері дитина справді може померти. Це явище має назву «теорія
прив’язаності», яку сформулював Джон Боулбі.
Джон Боулбі був психоаналітиком і працював із підлітками, які мали
девіантну поведінку. Одного разу він сказав своїй дружині: «Я
зрозумів, що об’єднує всіх хлопців, які так поводяться. Їм усім бракує
прив’язаності. У них не було батьків, їх били, вони страждали».
Дружина промовила: «Але зараз ти говориш про любов!». Джон
Боулбі відповів: «Я психоаналітик. Якщо на з’їзді психоаналітиків я
скажу, що винайшов теорію любові, мене засміють». Зараз ми знаємо її
як теорію прив’язаності. Це звучить переконливіше за теорію любові.
Якщо чесно, я не впевнений, що ця історія реальна, але мені
подобається.
Простежити цю теорію на собі може кожен. Згадайте, як у дитинстві
ви любили маму чи тата, як боялися, коли вони виходили з кімнати,
плакали, коли залишали вас. Із часом у нашому житті з’являлися інші
важливі дорослі — бабусі, дідусі, брати, сестри. Але щойно щось
траплялося, ми шукали в натовпі єдину людину — маму чи тата.
Інакше кажучи, мама чи тато — це та людина, яка в найскладніший
час дитинства гарантуватиме безпеку і врятує дитину. Якщо
поглянути на цю первинну прив’язаність, то слово «любов» уже не
видається аж таким банальним. Ми усвідомлюємо, наскільки важливі
ці стосунки, яким драматичним може бути відчуження мами чи тата.
Усі наші драми починаються із цього.
Тепер згадаймо, як ми отримували в подарунок іграшку — ляльку,
ведмедика тощо. Пам’ятаєте, якою важливою ставала для нас ця річ?
Ми переносили свою любов ще й на неї. Так ми вчилися любити ще
когось.
Коли дитина йде до школи, об’єктом величезної любові може
ставати перша добра вчителька. Так поступово приходить розуміння,
що у світі є й інші люди, які можуть дарувати нам безпеку.
Якщо забрати всі «мусі-пусі», то з позиції психотерапії любов — це
про почуття безпеки: «Якщо я з тобою і ти мене любиш, то я знаю —
якщо зі мною щось станеться, ти про мене подбаєш». Погодьтеся, що
йти на співбесіду, на іспит чи до лікаря легше, коли хтось, кого ми
любимо, чекає за дверима. Бо за ними — безпека, через що ми стаємо
трохи сміливішими.
У процесі дорослішання об’єктом захоплення стають наші друзі. Це
також про любов, не еротичну, але про побудову стосунків. Згадайте
свою першу трагедію, коли в чотирнадцять ви дізналися, що ваш друг
чи ваша подруга вам збрехали.
А потім долучаються гормони, виникає перша еротична любов:
людина починає шукати собі партнера. Любов супроводжує нас на
кожному етапі в різних формах і в якийсь момент набуває
надзвичайного значення. Якщо перше кохання було невзаємним, це
навіть добре, бо воно вперше розкрило перед вами неймовірну силу,
щирість і спектр емоцій, таку щирість і спектр зізнань, які розширили
перед вами діапазон можливих відчуттів. Це дуже гарний вчитель.
Одного разу психоаналітики провели експеримент щодо любові з
першого погляду. Вони зібрали багато незнайомих людей в одній
аудиторії і запропонували об’єднатися в пари. Люди довільним чином
зробили це, і психоаналітики почали досліджувати, що об’єднує всі ці
пари. Експерти дійшли висновку, що спільними є… схожі травми у
дитинстві. Часто ми об’єднуємося з тими, хто мав схоже з нашим
дитинство, бо вони розуміють, що нам треба для безпеки. Тоді
психоаналітики висунули твердження, що любов з першого погляду
можлива і що ми вміємо зчитувати «нашу» людину одразу. Це не так
складно пояснити: ми зчитуємо одяг, поставу, вираз обличчя,
посмішку — є багато ідентифікаторів «нашої» людини, які дозволяють
нам «любити без слів».
Є ще одна теорія — теорія гормональної любові, згідно з якою ми не
керуємо тим, що відбувається. Тобто любов народжується не в корі
головного мозку, де приймаються рішення, а в лімбічній системі,
далекій від осмислення. Тому наші перші відчуття такі гострі і яскраві.
Звісно, зараз нам здається, що на подвиги ми не здатні. Але ж це ми
колись говорили ночами по «Діджус Ніч Безлім» — і нам було що
сказати аж до самісінького ранку. Гормони підсилювали нас, і ми
хотіли одне одного в усіх сенсах: прагнули говорити, бажали сексу…
А потім у якийсь момент усе це шаленство з підкірки переходить у
кору головного мозку, де ми приймаємо рішення. Тоді ми починаємо
думати й бачити обрану людину вже без «рожевих окулярів». Це дуже
важливий момент, адже любов стає рішенням «Я хочу бути з тобою».
Любов має свою еволюцію. Ми до неї доростаємо. Є дослідження,
які свідчать: якщо в ранньому дитинстві людина мала зранену любов,
то з добрим партнером вона може подолати дитячі травми
прив’язаності. І це гарна новина. Адже пошук «свого» партнера і
«своєї» людини мусить мати результат, якщо її знайти, у житті може
змінитися надзвичайно багато. І самооцінка, і відчуття себе можуть
зцілитися. Ось чому не можна применшувати значення слова «любов».
Хочу згадати ще одне дослідження, яке стосується сексу. Воно
засвідчує, що більше задоволення отримують люди, які займаються
сексом у тривалих моногамних стосунках. Не те щоб ви не отримали
задоволення від полігамних чи випадкових партнерів, але статистично
більше задоволення отримають ті, хто перебувають у стосунках. Це
пов’язано з тим, що стосунки дають нам відчуття зближення. Під час
сексу в нас виділяється окситоцин, гормон прив’язаності, і це ще
більше зближує. Це створює атмосферу довіри, можливість говорити
про свої потреби, відкриватися.
Насамкінець у цьому маленькому вступі хочу наголосити: ви не
маєте стати добрими, милими, ніжними й купити светр із рожевими
сердечками, аби всі бачили, що ви знаєте про любов усе. Не варто всім
і всюди розповідати, що любов змінить світ. Не слід записуватися в
секту послідовників любові. Усередині вас є щось, що знає: любов —
це найважливіше. Ви дивитеся в очі коханої людини й розумієте: те,
що ви будуєте, — найцінніше. Ви дивитеся в очі своїх дітей і
розумієте: те, що ви маєте їм передати, — це не квартири для аренди
по всьому Львову, а відчуття любові. Ви вільні, незалежні, такі, як є, і
ви пам’ятаєте: без любові немає людства. Любіть одне одного.

Конфлікти — це теж про любов.

Хай скільки сеансів передбачено на сімейній терапії, щоразу так чи
інакше ми приходимо до питання любові. Кожен з нас потребує її,
потребує стосунків, добрих стосунків.
Проте часом у стосунках починають відбуватися дивні речі: ми
надмірно обмірковуємо всі слова і дії партнера, інтелектуалізуємо,
додумуємо багато різного — і врешті потрапляємо до психотерапевта.
Тому зараз ми поговоримо саме про те, що відбувається у психотерапії
в такому випадку.
Уявіть звичайне подружжя: чоловік і дружина. Дружина приходить у
терапію зі скаргами на чоловіка, бо дев’яносто відсотків свого часу він
перебуває на роботі. Через це вона почувається невпевнено й
висловлює претензії, що він не приділяє уваги їхній доньці. Самі
зауваження видаються доволі слушними: «Це твоя дитина, ти
потрібен цій дитині, їй потрібна твоя увага». Чи не так? Насправді все
трохи складніше. Чоловік у цей момент чує зовсім інше. Коли дружина
каже «Доньці потрібна твоя увага», він чує «Я поганий тато». І це явно
не викликає в нього позитивних емоцій, у ньому народжується
величезне почуття провини. Щоб сховатися від цього почуття, чоловік
починає уникати дружини й доньки, кажучи: «У мене немає часу».
Далі ще гірше: «Дай мені спокій, я заробляю для вас гроші». Що чує
дружина? «Ви мені не потрібні».
На перший погляд може здаватися, що дружина обурена. Але ні. Її
глибинна емоція — не обурення, а страх. Жінка боїться, що вони з
донькою можуть утратити чоловіка й батька, адже він не визнає проб-
леми, про яку вона йому постійно нагадує. Але про страх наша героїня
не говорить, бо просто не навчена про це говорити. Натомість вона
демонструє злість. Дружина каже: «Який же ти покидьок, не потрібні
нам твої гроші». Що ж чує чоловік? «Їм навіть гроші мої не потрібні».
«Що я ще можу зробити? Я взагалі їм обом не потрібен. Я нікудишній
чоловік». Відчуваючи свою непотрібність, він замикається ще більше.
Якщо чоловік не потрібен удома, то, напевно, має бути місце, де його
потребують. У нашому випадку це робота. Місце, де він проводить
дев’яносто відсотків свого часу. Тож чоловік занурюється в роботу,
знову уникає родини, і знову все повторюється по колу: звинувачення,
образи, уникання.
А тепер погляньмо на цей конфлікт ближче. Що ми бачимо спершу?
Напад (дружина, яка вимагає уваги чоловіка до їхньої доньки) і захист
(чоловік, який транслює «Я нічого не хочу, я не маю часу, ти мене
задовбала»). Усе це зовнішня поведінка обох партнерів, те, що на
поверхні. Але є й глибший рівень: те, що люди відчувають насправді,
те, чому вони прийшли у психотерапію. Дуже часто, концентруючись
на зовнішніх проявах поведінки, ми не в змозі самостійно помітити,
що відбувається на глибшому рівні. Ми не помічаємо того страху,
який відчуває дружина («Я втрачу чоловіка, а донька — батька»). Ми
не бачимо страху чоловіка («Я поганий чоловік і батько, я втрачу цю
сім’ю»).
Власне, тепер ми повертаємося до початку. Я почав цей розділ зі слів
про любов з однієї причини. Партнери, сварку яких ми щойно
«спостерігали», так люблять і потребують одне одного, що
захищаються в будь-який спосіб, аби лише не втратити сім’ї. Хоча
зовні видається, наче вони намагаються її зруйнувати.
Є дві ролі, які в разі конфлікту можуть грати партнери, аби не
втратити стосунки, і обидві не надто ефективні. Перша роль —
нападаючий (у нашому прикладі її виконує дружина, але насправді її
може відігравати будь-хто з партнерів). Ця роль дуже проста: людина
починає діймати іншу, «діставати» на кожному кроці з меседжем
«Почуй мене, побач мене, я тут, зверни на мене увагу». Можна,
звісно, сказати про це прямо, але ми цього не розуміємо, ми не
навчені говорити про свої потреби й почуття, не можемо переступити
через себе. У ролі нападаючого людина починає «кричати» про любов.
Фактично в більшості таких кейсів з партнером у ролі нападаючого ми
маємо справу з людиною, яка просто дуже хоче, щоб її любили. Вона
не може про це сказати прямо й водночас страшенно боїться, що якщо
зараз замовкне, то партнер просто зникне, зануриться у свою роботу, а
вона ніколи більше не зможе його повернути. Цей страх не
безглуздий, адже той, на кого нападають, справді може відгородитися
від довколишнього світу, тож, розуміючи реальність свого страху,
нападаючий «кричить», аби привернути увагу партнера. Так чинять
діти, коли їм потрібно привернути до себе увагу батьків: кричать,
галасують, погано поводяться. Вони просто хочуть любові.
Формула любові:

Любов = увага за модулем

Ця формула — це основа дитячої психотерапії, але в стосунках

дорослих вона теж працює. «Я відчуваю твою любов настільки,
наскільки ти звертаєш на мене увагу. Коли ти сидиш і дивишся на
мене, я розумію, що ти мене бачиш, намагаєшся мене любити, але
коли ти постійно лише гортаєш стрічку ФБ у телефоні, я починаю
думати, що ти мене не любиш, тебе немає, тебе ніколи немає». Мозок
людини в такому випадку просто не зчитує вашої присутності. З
дітьми проводилося безліч експериментів, у межах яких дослідники
стверджують: дорослий, який «втикає» у гаджет, — це відсутній
дорослий для дитини.
Дитина вимірює любов єдиним показником: проведеним з нею
часом. Якщо не може отримати позитивної уваги, вона кидатиме й
ламатиме іграшки, битиме посуд — усе, аби лише отримати увагу,
навіть негативну. Вона знає: коли ви на неї кричите, значить, ви
поряд, ви нарешті звернули на неї увагу, бо найгірша для дитини річ,
як ми пам’ятаємо, — це відсутність важливого для неї дорослого.
Саме тому увагу беремо за модулем: хоч дитині й не байдуже, як саме
проводити з вами час, у разі потреби вона вимагатиме будь-якої уваги,
аби довести самій собі, що ви поряд, ви присутні в її житті.
Ось чого в нашому прикладі хоче дружина. Своєю поведінкою вона
сигналізує: «Зверни на мене увагу, зверни увагу на нашу дитину,
зверни увагу на НАС». Так, коли вона кричить, щоб чоловік звернув
увагу на дитину, дружина часто має на увазі й саму себе. Просто про
себе, дорослу й незалежну, сказати важче, зовсім інша річ — говорити
про дитину. Тож, коли я отак «кричу», я фактично намагаюся
врятувати стосунки. Але біда в тому, що мій партнер цього так не
відчитує. Він чує і бачить лише зовнішнє: критику, багато критики. А
якщо ще й припустити, що аналогічну критику він чує від самого
дитинства, то в стосунках його реакція помножується, аж поки він не
вибухне.
Отже, нападаючий — це той, хто любить.
Друга роль у конфлікті — уникаючий. У нашому прикладі її виконує
чоловік. Його зовнішня поведінка дуже проста: він відмежовується,
каже «Я не хочу цього робити, я сиджу на роботі, займаюся своїми
справами, ось тобі гроші, просто не чіпай мене». Але що насправді
відбувається в його голові? Він уже впевнений, що «поганий тато,
поганий чоловік». Якщо зараз він почне реагувати на звинувачення,
спалахне конфлікт, і «він втратить свою сім’ю». Тож у чоловіка
виникає ідея: не робити нічого — адже це нібито має зберегти
стосунки. Він буквально завмирає.
Роль уникаючого (завмираючого) — це також завжди про любов. «Я
завмираю, щоб урятувати наші стосунки. Бо якщо я також почну
кричати, наша сім’я розлетиться на друзки». Але партнерка не
відчитує в цьому любові, вона бачить байдужість. А байдужість
змушує її кричати ще голосніше — і коло замикається знову.
Партнерка «кричить» про любов — партнер «чує», що його
звинувачують, і боїться втратити сім’ю, тому завмирає, щоб не
відбулося вибуху — партнерка бачить у цьому завмиранні байдужість,
їй стає страшно, що їхня сім’я розпадається, і починає кричати ще
дужче — він упевнюється, що поганий, вважає, що сім’я от-от
розпадеться, тому закривається ще більше, щоб урятувати сім’ю —
вона ще більше переконується, що він байдужий і… (почніть читати
спочатку).
Терапія триває, чоловік і дружина вчаться слухати одне одного,
роблять свої висновки, але якось чоловік заявляє: «Усе, це кінець».
«Чому?» — запитує психотерапевт. Чоловік зізнається, що,
проаналізувавши попередні сесії з терапевтом, вирішив зробити крок
назустріч і взяв донечку на ковзани, щоб провести з нею трохи більше
часу, як і просила дружина. Ранок був чудовим до певного моменту.
Замовляючи продукти онлайн, чоловік згадав про день народження
дружини та знічев’я взявся шукати їй подарунок на сайті
гіпермаркету. Дружина побачила це й розлютилася, адже подарунок
для неї шукають десь поміж тижневим запасом продуктів, про що
вона й заявила вголос. Як відреагував чоловік? Сказав: «Якщо тобі
ніяк не вгодиш, то давай домовимося про розлучення, про яке ти й
так постійно згадуєш». І знову опинився на сесії в терапевта з
розмовами про розлучення.
Але що ж відбулося насправді? Чоловік підтвердив своє
припущення, що нікому не потрібен. Після кількох сесій терапії він
зробив спробу налагодити стосунки, добре почав день, аж тут усе
полетіло коту під хвіст. Якщо чесно, він не збирався купувати
подарунка дружині на сайті цього гіпермаркету, просто дивився
можливі варіанти, однак вона в цьому зчитала зневагу до себе.
У сімейних стосунках це завжди проблема. Скажімо, у чоловіка є
досвід десяти років відсторонення, проте він робить перший крок,
вважаючи, що саме в цей момент щось має суттєво змінитися. Він
розчаровується, бо не змінюється нічого, адже в дружини також є
досвід десятирічного відсторонення, і вона навряд чи в курсі про
момент, у який мало би щось змінитися. Ось чому пошук подарунка на
сайті гіпермаркету стає для неї останньою краплею (а для чоловіка він
був першим кроком до зближення, пам’ятаєте?). Вона вибухає, бо її не
цінують, він вибухає, бо намагався щось зробити, але його дій теж не
оцінили.
Результатом цього ходіння по колу є ситуація, за якої чоловік
вважає, що його спроби покращити стосунки успіху не мали, тож і
робити він більше нічого не буде.
 Негативні автоматичні думки в сімейних конфліктах
Отже, перше правило в будь-яких стосунках (і в робочих теж):
зважати на власні думки. Ми маємо навчитися чесно нотувати те, що
спливає в голові стосовно взаємодії з партнером. І зараз ми
поговоримо про негативні автоматичні думки.
Які негативні думки виникли в чоловіка після ситуації з
подарунком? Наприклад, отакі:

«Я непотрібний»;
«Я все роблю не так»;
«Вона ніколи не помітить моїх зусиль щось змінити».

Якщо ви маєте конфлікт у стосунках, які хочете зберегти, то

передусім почніть виписувати негативні думки стосовно взаємодії з
партнером. Не вірте цим думкам одразу, адже вони вам брешуть.
Просто спробуйте відсторонено на них поглянути та обдумати,
зрозуміти, чи правдивою є кожна з них.
Спробуймо розібрати одну з наведених думок: «Вона ніколи не
помітить моїх зусиль щось змінити».
Які докази на підтвердження ідеї, що дружина ніколи не помітить
зусиль свого партнера, ми маємо?

«Вона не оцінила моїх зусиль цього разу й не оцінила

минулого тижня»;
«Її мама мене ненавидить»;
«Дружина мене ігнорує»;
«У нас немає сексу».

Припустімо, усе це правда. Однак спробуймо навести й докази

протилежного:

«Дружина про мене турбується»;

«Насправді вона зреагувала на мою попередню спробу щось
змінити (просто в момент сліпої люті я не зміг цього згадати)»;
 «Минулого тижня вона захистила мене перед своєю мамою,
коли та мене критикувала».

Під час виконання цієї вправи важливо нічого не придумувати,

описувати лише те, що справді мало місце. Інколи думка «Мене не
люблять» є правдивою і підтверджується конкретними фактами.
Однак зазвичай ситуація дещо інша. Ми поволі усвідомлюємо, що
партнер не ненавидить нас, якби було більше ініціативи з нашого
боку, ситуація була б іншою.
Коли партнер тримається думки «Вона ніколи ти не помічає того, що
я для неї роблю», то незалежно від того, що партнерка робить
насправді, його мозок нічого не помічатиме. Ба більше, усі дії
партнерки мозок партнера зчитуватиме як акт нелюбові. Навіть коли
вона чинитиме щось хороше, він вважатиме: «Якби вона мене
любила, то зробила б це краще».
То що робити? Тепер напроти наших негативних думок занотовуємо
реалістичні. Наголошую: саме реалістичні думки. Я не кажу про
позитивну налаштованість, спрямовану на заспокоєння клієнта, ні, ми
разом шукаємо реальність.
Тож ми маємо негативну думку «Вона ніколи не помітить моїх
зусиль щось змінити». Якою буде реалістична думка? «Вона може не
помічати моїх намагань, бо зазвичай дуже напружена. Але інколи
вона помічає те, що я роблю. Хоч і не завжди». Довга така думка
виходить і якась не надто зрозуміла, чи не так?
Щоб розтлумачити її, повернімося до процесу формування наших
думок. Усі негативні думки в нашій голові зазвичай формулює
«критик». Це така субстанція, яка сягає корінням дитинства й навчає
нас чогось на зразок «Тебе ніхто не любить», «Тобі ніхто не
допоможе». «Критик» послуговується принципом «Усе погано, ти
поганий/погана, у тебе нічого не вийде».
Здорова (раціональна) частка — та, яка відповідає за реалістичні
думки, — формується в більш зрілому віці, і ця частина нашої
свідомості добре знає, що слово «ніколи» надто категоричне і далеко
не завжди відповідає дійсності, вона також тямить, що реальність має
багато різних аспектів. Наша раціональна частка говорить розлогими
реченнями. Візьмімо для прикладу ситуацію зі влаштуванням на
роботу. Здорова частка каже: «Робота в цій компанії має низку
переваг, але щоб прийняти те чи інше рішення, треба врахувати кілька
ключових для тебе аспектів». «Критик» у цю мить волає лише одне:
«Тебе не візьмуть у цю компанію!».
У подібні моменти може вмикатися гіперкомпенсація, ви завалите
себе роботою, щоб вас нарешті помітили та оцінили. «Критик» оперує
короткими й конкретними реченнями, на відміну від раціональної
частки, тому дуже важливо розуміти, що реалістична думка часом не
така однозначна.
Отже, внутрішній «критик» каже, що дружина не любить чоловіка.
А що запропонує реалістична частка? Доказів, що вона не любить
його, немає. Реалістичні думки розлогі та можуть вселяти сумніви, але
вони допомагають наблизитися до правильного висновку, як у
прикладі вище: дружині насправді не однаково, що буде з чоловіком,
вона про нього турбується.
У психотерапії виділяють чотири рівні, на яких формується людська
поведінка. Перший — це ситуація. Дружина бачить, що чоловік
обирає їй подарунок на сайті гіпермаркету. Сама по собі ця ситуація
нейтральна, проте кожен щодо неї має свою думку: хтось скаже, що
шукати подарунок у такий спосіб — цілком нормально, для когось це
неприйнятно, а хтось узагалі питанню, де було обрано подарунок, не
приділяє жодного значення. Думка формує другий рівень. На
третьому рівні виникають емоції (негативні думки спричиняють
негативні емоції, а позитивні, відповідно, — позитивні). Емоції, своєю
чергою, зумовлюють певну поведінку — це четвертий рівень. Саме
тому в терапії ми працюємо на всіх рівнях:
Ситуація — думка — емоція — поведінка.

Глибинні переконання і правила життя

Глибинні переконання — це завчені фрази «критика», якими він
описує всю нашу реальність і які формують наші думки про конкретну
ситуацію. Інакше кажучи, це коли всі думки, про які ми говорили в
попередньому параграфі, формує завчена з дитинства ідея.
Наприклад, «Я — невдаха». Це глибинне переконання. Воно не
стосується чогось конкретного, просто визначає негативну оцінку всіх
ситуацій. Глибинне переконання «Я — невдаха» змушує оцінювати всі
ситуації через цю призму: «Ні, цей проєкт я завалю», «Я не зможу
дочекатися таксі», «Ця дівчина ніколи мене не полюбить». Усі думки,
визначені глибинним переконанням про невдаху, матимуть негативну
конотацію, усі вони спиратимуться на цю думку, що засіла у
свідомості.
Ще типові глибинні переконання: «Я погана людина», «Я нездара»,
«Я слабак», «Мене ніхто не любить», «Мене всі ображають», «Світ
небезпечний», «Емоції небезпечні», «Я безпорадний»…
Але ж ніхто не хоче бути невдахою. Отоді й починається страх. І
з’являються правила життя — способи, якими людина захищається
від «критика», глибинних переконань. Людина боїться зізнатися в цих
страхах, бо вважає, що через них її ніхто не любитиме. Тож вона
починає інтелектуалізувати, наприклад, вигадувати пояснення, чому
стосунки — це якась нікому не потрібна фігня. Цим займається і
герой, з якого ми починали цей розділ. Він каже: «Я нічого не
робитиму, бо вона не хоче мене чути, вона мене бачити не хоче, вона
моїх старань не хоче бачити». Тобто і він, і будь-хто у схожій ситуації
починає вибудовувати довкола себе інтелектуальний захист, замість
сказати вголос просту річ: «Я почуваюся невпевненим і боюся, що
мене не любитимуть, тому заради виправдання я готовий на все».
Отже, коли людина не може проговорити своєї потреби, вона
починаєте вибудовувати навколо неї інтелектуальні конструкти,
пояснюючи самій собі й решті, чому цю тему не варто зачіпати взагалі.
Інколи ми з клієнтами заходимо в такі заплутані коридори свідомості,
де намішано багато всього, але очевидного простого рішення немає.
Люди потребують любові, хоч і не визнають цього. Вони приходять до
терапевта і, замість поговорити про це з ним, прагнуть переконати
його в тому, що любов — річ не потрібна, а все, що потрібно, — це
довести, що ти чогось вартий. Насправді подібні сеанси — не про
доведення. Вони про те, що люди, які заперечують любов, приходять
для того, щоб їх вислухала хоча б одна людина.
Найтиповіші правила життя: «Усе потрібно пояснювати інтелектом,
щоб не допустити ідеї про самотність»; «Ніколи не виявляти емоцій»;
«Бути дуже успішним, розумним, просунутим»; «Уникати конфліктів і
зайвих розмов»; «Бути, навпаки, дуже веселим, щоб ніхто не
здогадався про мій сум»; «Усім допомагати, щоб заслужити їхню
любов»; «Усіх знецінювати, щоб не проявляти потреби в любові, бо її і
так ніхто не дасть».
Схема «ситуація — думка — емоція — поведінка» — це
універсальний механізм, який стосується всього, що відбувається в
нашому житті. Інтелектуалізація чи будь-який інший спосіб захисту
з’являється на етапі, коли в нас накопичується багато негативних
думок, яких ми не можемо висловити. Тому, аби їх не відчувати,
людина обирає один із кількох шляхів: 1) власне інтелектуалізація, про
яку ми щойно згадували (відгородити себе від незручних думок,
намагатися переконати самого себе й довколишніх у тому, що те, що
зараз болить, узагалі нікому не потрібна річ); 2) залякування інших,
набування образу такого собі «пацанчика з району», що наводить
страх на інших (якщо ви мене боятиметеся, то не зможете завдати
мені болю, не припускатимете, що я невдаха).
Крім того, захист можна вибудовувати за рахунок сексуалізації —
поводитися так, щоб усі довкола дивилися винятково на вас, хотіли
тільки вас, адже якщо вони вами захоплюватимуться, то точно не
вирішать, що ви невдаха. Це теж одне з правил життя.

Конфлікт через призму нашої самооцінки

А тепер повернімося до нашої пари та її конфлікту.
Отож ми маємо ситуацію: чоловік обирає дружині подарунок на
сайті гіпермаркету. Жінка надає значення цій ситуації через негативну
думку: «Йому байдуже до мого дня народження. Він робить це на
відчіпну». В неї виникають негативні емоції: гнів, образа — і вона
реагує відповідним чином — демонструє образу чоловіку.
Чоловік, своєю чергою, теж опиняється в ситуації: його дружина
ображається і висловлює йому претензії. Він теж надає значення цій
ситуації думкою: «Їй ніколи не вгодиш. Хай що я робитиму — вона
буде незадоволена». Це викликає емоції страху, злості й образи і
призводить до поведінки уникання.
Дружина опиняється в ситуації, коли чоловік її уникає, і в неї знову
виникає негативна автоматична думка: «Я йому байдужа…»…
 Це замкнене коло образи, з яким потрібно розбиратися в терапії.
Уявіть, що на додачу до цього сімейного конфлікту глибоко під
буденними суперечками в голові чоловіка заховане глибинне
переконання, що він не вартий любові. У його дружини таке
переконання також є, наприклад, вона може бути переконана, що її
використовують у стосунках.
Глибинне переконання відрізняється від думки тим, що остання
виникає в конкретній ситуації, а глибинне переконання стосується
свідомості людини, усього її життя і, відповідно, усіх ситуацій.
Важливо розуміти, що глибинні переконання можуть бути абсолютно
різними, а ми розглядаємо два наведених переконання стосовно
чоловіка й жінки лише щоб зрозуміти, як працює система.
Почнімо з чоловіка, у якого є глибинне переконання, що він не
вартий любові. Звісно, ж, він не каже про це вголос, говорити про
таке дуже важко. Щоб не відчувати болю, якого може завдати це
переконання, він починає оточувати цю думку «коконом», бо, щоб не
ранитися, йому треба відсторонитися. Наприклад, можна сказати, що
всі почуття — фігня. Так у нашого героя виникає правило життя:
«Треба відчужуватися». І відсторонюється він не лише від дружини, це
стосується і друзів, і роботи, усіх стосунків, де йому можуть сказати
щось, що його не влаштовує. Як він може відчужитися? Зануритися з
головою в робочий процес, під час програмування, до прикладу, йому
ніхто нічого не скаже, він може годинами сидіти й кодити, і ніхто не
заявить, що його не люблять чи він нічого не вартий.
Але яке відчуття залишиться, якщо відсторонитися від усіх?
Самотність. Чоловік почувається дуже самотнім. Відчуження завжди
призводить до самотності, а самотність переконує в тому, що він таки
не вартий любові. І знову все йде по колу.
Ця схема була набута ще задовго до одруження за різних ситуацій.
Тож коли цей чоловік, вже у шлюбі, чує, як йому висувають претензії,
у нього одразу виникає думка, що незабаром дружина його покине,
адже він просто не вартий любові, з ними не могло статися нічого
іншого, для чого тоді взагалі старатися. За його логікою, аби зберегти
хоч якісь стосунки, потрібно відсторонитись, тоді його залишать у
спокої і конфлікт мине. А якщо зрештою все це призведе до
розлучення, чоловік просто ще раз переконається, що таки не вартий
любові.
Отже, перший рівень роботи з парою — це показати, як відбувається
процес конфлікту, зробити так, щоб подружжя зрозуміло: насправді
вони люблять одне одного. Наступний рівень: показати, як усе це
пов’язано із самооцінкою, пояснити, що дуже часто людині боляче не
через те, що її ранить партнер/партнерка (хоча вони, звісно, можуть
це робити), а тому, що причина захована глибше (колись батьки
сказали, що з мене нічого не вийде, і махнули на мене рукою, зрадила
шкільна подруга, попередній партнер знецінював усі мої досягнення
тощо). У конфліктній ситуації такі установки виходять на поверхню,
сварка пробуджує глибинні спогади й емоційну пам’ять. Відповідно,
людина може піти двома шляхами: бурхливо протестувати або ж
тікати (наш герой якраз тікає, щоб не руйнувати стосунків). Ось чому
самооцінка партнерів — важливе джерело для розуміння сімейних
проблем.
Тепер повертаємося до глибинного переконання жінки «Мене
використовують у стосунках». Звідки це взялося? Насправді це може
мати свій початок у будь-якій конфліктній ситуації в минулому.
Можливо, це стосунки з батьками, можливо, інший партнер колись
так вчинив із нею, а можливо, подруга колись ранила її так глибоко,
що тепер жінка постійно боїться, що її використають. Із цього страху
виростає її правило життя «Бути насторожі». Це дуже логічне,
закономірне, добре правило, імовірно, саме воно в дитинстві
допомогло їй вижити (наприклад, коли ми говоримо про випадки
фізичного чи психологічного насильства з боку батьків). Це хороше
правило, як і правило відсторонюватися (що також може допомогти
зберегти психічне здоров’я). Але за звичкою ми починаємо
використовувати цей спосіб усюди й завжди, не зважаючи на
доцільність. Правило «Бути насторожі» призводить до того, що жінка
починає дивитися і на чоловіка через цю призму, мовляв, він такий,
як усі, він мене також використовує. Ось чому жінка постійно
напружена.
Усі захисні механізми ведуть до самотності й реалізації глибинного
переконання, у випадку дружини — що її використають. Так, від цього
страху вона постійно напружена, у стані напруженості вона стає дуже
підозріливою, наприклад, до колег («Чого ти на мене так
подивилася?», «Чому ти просиш мене зробити це? Попроси когось
іншого»). Звісно, якщо це триватиме надалі, зрештою її попросять
піти. Чи зрозуміє героїня, що сталося? Ні, найімовірніше, вона вкотре
подумає «Мене знову використали», що підтверджуватиме її глибинне
переконання знову і знову. І всі ці установки вона приносить додому, в
стосунки. Вона дивиться на свого чоловіка і боїться, що все може
повторитися, що він усе життя використовуватиме її, як це робили
батьки, друзі, працедавці, та хто завгодно. І от сидить собі цей чоловік,
чи то серіал дивиться, чи що, з донькою не грається (а мав би!), аж тут
вона помічає, що він обирає їй подарунок на сайті гіпермаркету. Все.
Бурхлива реакція «Він мене використовує! Він використовує цю сім’ю,
щоб створити собі комфортні умови для життя. І на роботі в нього,
напевно, є колега, з якою він фліртує». Усе вибухає, як ізсередини, так і
зовні. Що людина робить у такому випадку? Вона надягає окуляри,
через які бачить усе саме так, як хоче бачити.
Нашій парі не потрібно розлучатися. Її проблему можна вирішити,
якщо почати говорити: про стосунки, про відчуття, про те, що
робиться і що треба зробити. І припинити відсторонюватися.
З героєм цього розділу ми дійшли до дуже цікавого моменту. Під час
індивідуальної сесії, на початку якої він озвучив думку про
розлучення, я поглянув йому у вічі й зрозумів: усі мої слова про те, що
треба поговорити з дружиною, йому не відгукуються. Він, звісно,
розуміє все те, що я йому пояснюю, але, найімовірніше, наступного
разу не прийде до мене, бо я фактично став ще однією людиною, яка
вказує йому, що робити. І він знову почувається самотнім, бо нема
нікого, хто був би на його боці. Тож я сказав, що розумію: мало йому
проблем удома, то ще й терапевт чогось хоче, вимагає щось робити.
Недостатньо просто вказати шлях людині, якщо її проблема зачіпає
глибинну структуру психіки. У такому випадку надзвичайно важливо,
аби хтось був на твоєму боці, і не має значення, чи ти правий у цій
ситуації.
У сімейній терапії (ми не говоримо зараз про випадки з насильством
у стосунках) немає правих чи неправих, є просто двоє людей, які
настільки заплуталися в тому, як поводитися одне з одним, що просто
розходяться в різні боки, замість поговорити. У сімейній терапії я, як
психолог, підтримую обох, усі хороші, немає поганих. Для нас дуже
важливо, аби партнери почули й зрозуміли одне одного. Він —
наскільки перелякана й напружена його дружина, вона — наскільки
чоловік самотній біля неї.
Чого хочуть партнери? Визнання. Вони прагнуть, аби їхні обранці
світилися від щастя, захоплювалися ними, усім розповідали, які вони
класні. Це така еволюційна штука: це потрібно, щоб бути впевненим у
продовженні роду. Чого ще хочуть партнери? Відчувати, що вони такі
єдині. Так, подарунок на сайті гіпермакету можна вибрати для будь-
кого, але не для мене.
Звісно, це дуже спрощений виклад еволюційної теорії. Зараз, у ХХІ
столітті, вона видається доволі примітивною, і висувати її як єдино
правильну для пояснення людських стосунків не варто, адже бажання
і чоловіків, і жінок мають значно складніше підґрунтя. Проте не
можна й відкидати те, що в нас закладено еволюційно, адже тисячі
років існування людства — це насправді не так багато для еволюції,
тому наші нинішні фізіологічні реакції цілком можуть бути схожими
на ті, що були в наших далеких предків. Ми так чи інакше певною
мірою зумовлені цими реакціями. Так, і чоловікам, і жінкам важко
переживати сімейні конфлікти. Проте жінки ще з тих незапам’ятних
часів, коли треба було сидіти біля вогнища з дитиною, виробили
вміння зберігати спокій. Саме тому вони вміють говорити про складні
речі. А чоловікові, щоб уполювати умовного мамонта, слід було стати
напруженим, тому його реакції зараз, коли довкола немає ніяких
мамонтів, можуть бути дивними й непередбачуваними. Це все
відголоски наших первісних реакцій. Так, більшість розмов про
серйозне ініціюють саме жінки, більшість чоловіків ідуть в уникання,
чоловіки легше вибухають і їм важче слухати ці претензії, їм легше
піти, грюкнувши дверима.
Усе це базові зразки поведінки, це важливо розуміти. Як і те, що
саме на цих базових моделях будується розмаїття людських
поведінкових реакцій.

Знову про любов

 На завершення цього розділу я знову хочу повернутися до любові.
Любов зцілює рани дитинства, допомагає віднайти добру самооцінку й
подолати всі непевні ідеї, що закладали в нас упродовж багатьох
років. Любов справді на це здатна.
Коли я пишу ці рядки, у телефоні звучить Пол Маккартні. Дружина
надіслала мені запис нашої улюбленої пісні. Вона дуже любить e
Beatles і якось дала мені титул «Пол Маккартні від психотерапії». Ну, і
як можна скаржитися після такого на самооцінку? Не має значення,
що із цього приводу думає решта, — твоя дружина каже тобі знакові
слова, зрозумілі лише вам двом. І тоді все це працює.
Тож перша підказка: створюйте особливі моменти, зрозумілі лише
вам. «Ключові спогади» (ви ж дивились «Думками навиворіт»,
сподіваюся?) повертають нас до початку всього й змушують конфлікти
піти. Спробуйте-но згадати, чому одного разу ви обрали одне одного.
Що стало причиною, чому саме він/вона йдуть з вами поруч крізь усі
ваші випробування? Коли стає сумно, повертайтеся до початку й
відновлення в спогадах конвертуйте в те, що ви обоє напевне знаєте,
— ви обоє прагнете стосунків.
Так-так, звісно, мені відомо, що все не так просто. І авжеж, це не
рецепт успіху. Ба більше, не всі залишаться разом після прочитання
якоїсь там книжки про стосунки.
І все ж… Заплющте очі й спробуйте згадати, коли він/вона насмішив
чи насмішила вас до коліків; коли ви були розчулені до сліз поруч з
ним/ з нею; коли ви подолали свій найбільший конфлікт; коли ви
пишалися своїм партнером…
Для добрих стосунків потрібні добрі спогади.
А тоді спробуйте говорити одне з одним про повсякдення, щодня,
раз за разом. Створюйте нові «ключові спогади».
І, звісно, сваріться. Сімейна терапія — це не так про розв’язання
конфліктів, як про усвідомлення потреб, що стоять за цими
конфліктами. Коли ми зможемо побачити за поведінкою партнера
потребу в любові, страх самотності, який кожен з нас або ще
намагається подолати, або вже просто не вірить, що в нього це вийде,
мине.
Що міг би сказати наш нинішній герой своїй дружині? «Я хочу, щоб
ти побачила те, що я роблю для цієї сім’ї. Щоб ти визнала це. Щоб ти
визнала, що я вартий твоєї любові, твого захоплення. Я хочу, щоб ти
казала, що ти рада тому, що ти зі мною».
Що могла би сказати дружина? Озвучити свою потребу. «Я так хочу
знати, що важлива для тебе. Що для тебе це не просто так. Що ти не
граєш в якусь гру на відчіпного. Я так хочу побачити твоє
зацікавлення мною і нашою донькою. І коли мені здається, що це не
так, — я справді дуже страждаю».
Якщо ми зможемо навчитися говорити про свої глибинні потреби,
це може допомогти стосункам налагодитися автоматично.
У цій книжці я не ставлю собі за мету розповісти про всі аспекти
налагодження добрих стосунків. Моя мета трохи інша: сказати, що
стосунки — це процес, у якому кожен шукає безпеку, і коли хтось її не
відчуває, починається гра під назвою «Я наздоганяю, ти втікаєш».
Це довга історія, але Пол Маккартні вже вкотре закінчує нашу з
дружиною улюблену пісню, тому я завершую цей розділ і залишаю
постскриптум, де окремо хочу сказати кілька слів про рани
прив’язаності.

Дуже довгий P.S.: Рани прив’язаності

Кожному з нас у житті необхідно мати людину, на яку можна
покластися, спертися, яка точно не зрадить, триматиме в миті
падіння. Коли ми починаємо повністю довіряти такій людині,
з’являється найперша й найважливіша прив’язаність. Саме вона дає
відчуття, що можна продовжувати жити далі, бо є заради чого.
Прив’язаність — це нитка, що тримає одну людину біля іншої. Вона
може втримати, коли дуже боляче, страшно, нестерпно. Але її легко
порвати й поламати все.
Рани прив’язаності з’являються тоді, коли ми сотаємо цю нитку
через роки стосунків, але в один момент беремо ножиці й обрізаємо її.
Тоді все, що на ній трималося, починає потроху руйнуватися й падати.
Рани прив’язаності бувають різними, але вони завжди про щось
важливе для нас.
Наведу приклад. Тато веде сина до школи, розповідає йому про свою
любов, про те, який він потрібний. Проте одного разу стається
неприємна ситуація: тато бачить, як із сина кепкують його
однокласники, але вдає, що не помітив цього. Син, який так
потребував татового захисту, в одну мить втрачає відчуття, що в нього
є захисник. Так створюється рана прив’язаності. Прив’язаність
перестає бути безпечною, бо людина, якій ти довіряв учора, сьогодні
перестала бути для тебе надійною опорою.
Прив’язаність може бути і дуже помітною, і геть непомітною.
Уявімо ситуацію: чоловік з дружиною приходять у гості до
чоловікових батьків. Свекруха накриває на стіл, проте забуває
покласти приладдя для невістки. Просто забуває. Усі сідають за стіл, а
невістка бавить дітей, і ніхто не кличе її до столу. Навіть чоловік. У
цей момент вона нічого не скаже, але в неї відкривається рана
прив’язаності. Виникає відчуття: «Я більше не можу довіряти йому. Не
можу вірити, що він захистить мене перед своєю мамою, перед своєю
сім’єю чи перед кимось іншим».
Уявімо іншу ситуацію: чоловік жартома каже про дружину, яка
щойно народила: «Ось тепер у нас у хаті дві пампушки». Ці слова
також відкривають рану прив’язаності. Дружина почула, що більше не
гарна для чоловіка.
Рани прив’язаності виникають також, коли на вечірці хтось із
партнерів зневажливо кидає: «Та що ти там знаєш» або «Ой, і мій
заговорив нарешті». Партнер болісно усвідомлює, що найближча
людина більше не вірить у нього. Питання «А чого ти досяг/досягла в
цьому житті?» — це теж про рану прив’язаності.
Чому це потрібно знати? Рани прив’язаності віддаляють нас одне від
одного. Вони роз’єднують. І найбільша проблема в тому, що ми
зазвичай не говоримо про них. Проблема ран прив’язаності полягає в
тому, що коли ви відчуваєте її, то більше не маєте сміливості сказати
про це іншій людині. І тоді всі знову починають мовчати.
На жаль, інколи один із партнерів може й гадки не мати, що в
іншого виникла рана прив’язаності. Їхні стосунки можуть розвиватися
далі. Син не відмовиться від тата, бо той не захистив його. Він
намагатиметься надолужувати втрачене відчуття безпеки, але в
ключові моменти в хлопчика з’являтиметься тригер: «А чи справді я
можу покластися на батька?».
 Дружина не обов’язково піде від чоловіка після того, як її не
посадили за стіл разом зі всіма, але щоразу, коли бачитиме його маму,
у неї з’являтиметься певне відчуття, про яке ми говоритимемо далі.
Так само чоловік може ніколи не піти з сім’ї, хай скільки його
принижуватиме дружина. Просто щоразу дедалі нижче схилятиме
голову, коли говоритиме.
Рани прив’язаності небезпечні, бо руйнують саму основу того, що
відбувається всередині нас, засади безпечних стосунків. Коли
з’являється рана прив’язаності, втрачається відчуття безпеки. А коли
немає відчуття безпеки, нас ізсередини починають роздирати
найрізноманітніші тривоги. І що глибша рана прив’язаності, то
сильніший відчай від відчуття, що безпеки більше немає. А що робить
людина у відчаї? Нападає.
Ось коли ми починаємо кричати. Чомусь починаємо бути всім
незадоволеними, до всього прискіпуватися. Як підліток, що раптом
стає вимогливим до батьків, зачиняється в кімнаті й заявляє: «Я не
хочу вас чути». Ми починаємо злитися й самі не розуміємо, звідки
з’являються ці претензії, аж поки одного разу в терапії не скажемо:
«Ти пам’ятаєш, як на весіллі наших друзів першою ти запросив
танцювати не мене? А я пам’ятаю». Він каже: «Ти що, це було так
давно, я нічого не пам’ятаю!». «А я тоді так чекала! Ми прийшли туди
разом, а ти запросив не мене. Усі танцювали, а я лишилася сидіти,
проте ти цього навіть не помітив. У цей момент моя любов до тебе
обірвалася. Потім ми зв’язали щось докупи, але щось зв’язане докупи
— необов’язково щось цілісне». Рани прив’язаності можуть почати
вилазити назовні через роки, а не наступного дня.
Є маленькі рани прив’язаності і є великі. Серед останніх я хотів би
поговорити про зраду.
Щиро кажучи, усе, про що ми говорили дотепер, також є зрадами.
Маленькими зрадами в наших стосунках, після яких ми стаємо
холоднішими й закритішими до партнерів. Але я хочу згадати про
зраду в класичному її значенні, коли один з партнерів має стосунки
поза парою.
Дехто може сказати, що не вважає зраду чимось значущим. Проте я
дотримуюся позиції, згідно з якою зрада — це завжди зрада, і
стверджую, що вона змінює сім’ю назавжди. Ми хочемо від партнера
певності. Проте як можна мати певність від партнера, який сам не
певен у тому, що хоче бути лише з нами? Коли народжується
непевність, вона просякає в усі сфери життя. Відчуття безпеки більше
немає, зрада — це травматична подія.
Я читав статистику, що 70 % людей, які зраджували, все-таки
розлучаються, але перед тим живуть у пеклі, бо з’являється багато
різних емоцій: це образа з боку того, кого зрадили, і почуття провини
в того, хто зраджував. Ці емоції постійно іскрять, і жити в такій сім’ї
стає дуже непросто. Але найголовніше, що виникає відчуття «Я
більше не можу покладатися на тебе, моя образа така сильна, що я
нагадуватиму тобі про це щодня. За кожним сніданком, за кожним
обідом, за кожною вечерею. Нагадуватиму не тому, що я поганий чи
погана, а тому, що мені так боляче, бо я більше не можу довіряти тобі.
Коли я дивлюся на тебе, у моєму серці вибухає атомна бомба, і я
починаю виливати всю цю радіацію на тебе». Так відбуватиметься
щоразу. І партнер, який зрадив, спочатку спробує не звертати уваги,
просити вибачення, стане «шовковим» і чемним, аж поки обоє не
втомляться настільки, що скажуть: «Я не хочу тебе бачити. Я більше
не хочу цього відчувати. Я більше не хочу з цим бути».
У полігамних, поліаморних стосунках, де додається можливість
вільних статевих зв’язків, зазвичай теж усе непросто. Корою
головного мозку ми погоджуємося дати партнерові волю, але своїми
відчуттями, коли знаємо, що наша кохана людина з кимось іншим, не
завжди. Ми ділимо з партнером не тільки тіло, але й душу, емоції, і це
завжди щось викликає в нас. З’являється багато суперечок і
суперництва. Бо наше головне завдання — прив’язаність: «Я хочу бути
з тобою. Я хочу знати, що з тобою я в безпеці. Я хочу знати, що ти
мене не зрадиш. Я хочу знати, що ти до мене прийдеш. Я не хочу
думати, до кого ти прийдеш, до мене чи до когось іншого». Ось чому
щоразу, коли обирають не його, у партнера з’являється рана
прив’язаності. Зрада — це атомна бомба.
Рани прив’язаності — це коли ми будуємо довірливі стосунки, а
потім у якийсь момент один з партнерів цю довіру перекреслює.
Усвідомлено чи ні, але інший партнер це запам’ятовує. І в його серці
ставиться зарубка, яка назавжди зупиняє його.
 Постає запитання: чи можна щось робити з ранами прив’язаності?
Найкращий спосіб боротися з ними — це почати говорити про це з
партнером. З позиції фахівця скажу, що найкраще говорити в кабінеті
психотерапевта, бо він допоможе модерувати емоційний стан,
напруження пари в цей момент. Бо в цю мить обом є багато про що
подумати.
По-перше, треба визнати саму подію, описати її. Треба, щоб кожен у
парі розумів, у чому проблема. Що відчув хлопчик, коли тато не
заступився за нього? Колишній хлопчик: «Я відчув себе таким малим,
дурним і неспроможним, і я розумів, що ти думаєш так само. Ти нічого
не сказав, ніяк не заступився за мене. Я розчарував тебе тоді, і я живу
з цим відчуттям усе життя». Дружина скаже: «Коли мене не
покликали до столу, я зрозуміла, що не потрібна твоїм родичам. І це
окей. Але я не потрібна була в цей момент і тобі. Ти обрав не мене».
Жінка, яка щойно народила дитину і яку чоловік назвав пампушкою,
скаже: «У цей момент ти обираєш не мене. Ти обираєш тих, для кого
граєш роль клоуна, який має їх розвеселити і показати, який він
незалежний, вільний. Я перестаю бути важливою у твоєму житті».
Чоловік, якого знецінює дружина, скаже: «Коли ти постійно
критикуєш мене і кричиш, ти не віриш у мене. Ти не віриш, що я можу
бути сильним біля тебе. Я не можу почуватися в безпеці. Я не зможу
більше заговорити біля тебе, бо ця безпека вже порушена».
Це те, що треба сказати в терапії з одного боку. А інша сторона має
визнати, що це було погано. Тато може сказати своєму синові через
десять років: «У той момент мені також було дуже страшно. Я також
не знав, що зробити. Я не очікував такого. Я змовчав, бо не знав, що
сказати. Вибач мені. Я ніколи в тобі не сумнівався, я дуже тебе
люблю». І це може бути дуже добрим шляхом до примирення.
Очевидно, що все не так просто, як я зараз описую, але ідея, до якої
ми маємо прийти, така: «Я пам’ятаю той момент. Він важливий. Я
прошу вибачення за нього». Але якщо партнер проситиме пробачення
нещиро, нічого не зміниться. Просто «вибач мені» нічого не означає.
Це має бути справді «вибач», тобто відображати розуміння того,
наскільки це було жахливо.
Чоловік скаже дружині: «Я поводився, як останній придурок. Ми
прийшли до моєї мами. Я її дуже люблю і трохи, якщо чесно, боюсь. І
коли всі посідали за стіл, я подумав: ну, може, тобі там не так уже й
погано. Я не хотів думати, що насправді тобі там дуже паскудно й
самотньо. Вибач. Зараз я за жодних обставин такого не зробив би».
Чоловік, який назвав дружину пампушкою, скаже: «Знаєш, я козел.
У мене низька самооцінка, я часто граю на публіку, часто всіх смішу,
тільки щоб мене любили друзі. Я справді придурок. І більше ніколи
так не робитиму. Мені так соромно перед тобою, бо ти для мене
найгарніша жінка у світі. Я обираю тільки тебе, і ні твоя фігура після
пологів, ні щось інше не має значення. Ти точно тільки моя». Це
також може стати кроком назустріч, за умови, що немає інших
контекстів.
Так само ми можемо говорити і про зраду. Чи існує життя в сім’ї
після зради? Існує, це можливо, але для цього один партнер має
навчитися говорити про прірву болю, яку відчуває, а інший має
визнати, що це відбулось, і побачити, до яких руйнівних наслідків
призвело. Має бути сказано: «Я бачу як ти страждаєш. Якби я знав,
що ти так страждатимеш, я, напевно, ніколи на це не погодився б». Бо
зазвичай перед тим як зраджувати, люди не дуже уявляють наслідки.
Ми не надто замислюємося, як це буде болюче й шокуюче для
партнера. І навіть якщо він чи вона вийде із цих стосунків, цю рану
вони понесуть в інші взаємини. І, цілком імовірно, казатимуть
наступному партнеру: «Я не можу займатися сексом. Я не хочу ним
займатися, бо для мене секс — це щось брудне, це про зраду».
Коли партнер показує, що усвідомлює, якої рани завдав, як це важко
для обох, пара стає на шлях до зцілення.
Тому, хоч рани прив’язаності не найприємніша тема, нам треба про
них знати. Якщо озирнутися на своє життя, можна побачити рани
прив’язаності й відстежити їх. Після них ми трошки менше говоримо,
трошки менше комунікуємо, трошки більше злимося, трохи менше
виявляємо свої гарні емоції.
Минуле потрібно чіпати, бо якщо там є рана, через неї не проходить
імпульс любові. А коли цей імпульс не проходить, ми постійно
недоотримуємо тієї енергії, яка має живити наші стосунки.
Наші стосунки проходять багато випробувань, і інколи це
випробування ранами прив’язаності. А коли рана болить, то її не
загасити словами «Це неважливо». Ми мусимо звернутися до
минулого складного моменту, щоб уможливити майбутнє.
 3. Підліток потребує любові

Якось я готував лекцію про підлітків для одного проєкту, і ми з

подругою обговорювали періоди підліткового віку й час, коли «все
починається». Тоді подруга сказала: «Знаєш, мені шістдесят сім, але
коли моя мама, якій вісімдесят сім, щось до мене говорить, я знову
стаю підлітком». Тож вважаймо, що тема підліткового віку — це про
всіх нас, про всі наші перші сподівання, розчарування, про
найяскравіші мрії, найсміливіші плани, коли «межа для нас — лише
небо» (цитата з якогось фільму, який я дивився ще підлітком і дуже в
цю фразу вірив).

Підлітки й авторитети
Звісно, ми хочемо бути авторитетами для підлітків, адже це ми
виховували їх, це ми продумували їхню долю, сподіваючись, що вони
проживуть щасливе життя, яким ми його собі уявляємо, це ми
берегли їх від турбот, бо «ще встигнуть», це в нас боліла голова, як
зробити їхнє дитинство щасливим, а доросле життя сповнити гідності
й відповідального ставлення… Це ми… Але настав час, коли на нашу
розмову вони, закотивши очі, відповідають: «Ох! Ну кому ти
розказуєш?».
Умовно до десяти років діти дивляться на нас, як на богів, як на
старших, мудріших, на тих, хто визначає їхню долю, — а до цього,
знаєте, звикаєш… А потім усе чомусь летить шкереберть: діти стають
знервовані, емоційно нестабільні, думають лише про себе і своїх друзів
— і нам здається, що вся ця історія прив’язаності взяла й розірвалася в
якусь незбагненну мить. (Звісно, це не так. У цьому розділі
«прив’язаність» теж буде ключовим словом, але тут над нею треба
буде попрацювати трішки більше.)
 Навпроти підлітків стоять батьки — зі своєю кризою середнього віку,
зі своїми батьками, які стали ще старшими й потребують догляду, зі
своїми проблемами зі здоров’ям, з настроєм, з подружніми
негараздами і чим там іще… Починається протистояння: усе, що
вибудовувалося роками й рухалося якоюсь визначеною колією, в один
момент зривається і летить у прірву, а ми грізно дивимось одне на
одного, стоячи по різні боки від цієї прірви, і думаємо: куди ж зникло
наше звичайне й ще вчора таке зрозуміле життя?
Для мене підлітковий вік — це справді час божевілля. Вірю, що
мозок може просто розірватися на частини від того, що відбувається в
житті. Але гірше, ніж підліткам, може бути тільки їхнім батькам. Їхній
мозок, крім тривог за свою дитину, повинен контролювати ще й
власне життя. Тому переконаний, що всім учасникам процесу, коли
син чи донька вступає в підлітковий вік, дуже непросто.
Але надія є. І ця надія — прив’язаність. Про це далі.
Невеличка канва для формальності: якщо читати різні підручники з
психології, то можна натрапити на тисячу й одну варіацію того, що
таке підлітковий вік. Кажуть, що зараз він «помолодшав», тобто
починається десь у 9–10 років. Розрізняють ранній (9–13 років),
середній (13–16 років) і пізній (16–20 років) пубертат. Тому головними
героями цього розділу будуть люди від 10 до 20 років.

Божевілля тіла
Що ж відбувається з підлітком у цей час? По-перше, це раптове
божевілля тіла. Якщо до підліткового віку воно спокійно і плавно
розвивалося, то тепер процес відбувається семимильними кроками.
Звісно, стрімкий фізичний розвиток зумовлює різні дисбаланси.
Наприклад, руки і ноги можуть рости швидше за тулуб. Тому деякі
підлітки можуть вважати, що схожі на орангутангів. Коли вони
дивляться на себе в дзеркало, то, звісно, єдине слово, що лунає в їхній
голові: «Жахіття!». Якщо до цього додати нестабільність нервової
системи, яка теж зайшла в бурхливий розвиток, отримаємо
дисморфобію, розлад, за якого людині не подобається якась частина
тіла або все тіло назагал. Уявити, що незабаром усе стане на свої місця,
важко — ми можемо бачити лише сьогодні, і воно видається нам
нестерпним. Тому підлітки часто сутуляться чи дивно ходять. Вони
психологічно не встигають рости за своїм тілом, тому й часто в
сум’ятті, бо не знають, що із цим робити.
Чи інший приклад: у період пубертату також починають активно
розвиватися серцевий м’яз, судинна система, які можуть давати певні
збої, зокрема часто скаче тиск. Звідси сонливість, дратівливість,
погіршення успішності в навчанні. Зміна гормонального балансу
також впливає на чутливість та емоційність. Загалом з тілом та
психікою нашого підлітка відбуваються тисячі процесів, а ми, батьки,
хочемо, щоб усе було, як зазвичай. Бо ще минулого року «була дитина,
як дитина, а тепер до неї слово, а вона десять». І знову черговий
скандал на весь вечір.
Усе це зумовлено бурхливим біологічним розвитком у цьому віці, так
званим божевіллям у тілі й психіці. Така собі теорія великого вибуху
— бум! — і почався стрімкий розвиток усього. Ми знаємо, що минуло
немало часу, поки Всесвіт набув теперішніх ознак. Ба більше, він досі
розвивається й розширюється. Так само і в підлітковому тілі — треба
певний час, щоби все повернулося на свої місця. Головне за цей період
— не з’їхати з глузду.

Статеве дозрівання
Напевне, найважливішим процесом, який турбує і підлітків, і
батьків, є статеве дозрівання. У час пубертату починають з’являтися
вторинні статеві ознаки. Для організму молодої людини це щось геть
нове. Оцей перший пушок над губою, до прикладу. Підліток розуміє,
що краще би поголився, але батьки кажуть, що один раз це зробиш —
і потім ціле життя доведеться. А якщо не голитися, то що — не
доведеться? Крім того, волосся з’являється не тільки на обличчі, а й на
інших частинах тіла. Виникає потреба користуватися
антиперспірантами, а ми не дуже багато про це знаємо і не надто
взагалі розуміємо, що це таке. І новий запах поту інші, здається, чують
краще, ніж ми самі, та і все якось не так, як було раніше.
Змінюється тіло: підлітки набувають нових форм. Дівчата вчаться
носити бюстгалтери й переймаються, що в інших дівчат бюстгалтери
більшого розміру, хлопці знайомляться з осмисленою ерекцією, коли
тиск у штанях виникає просто серед уроку.
Усе починає крутитися навколо нової осі — і ця вісь називається
сексуальність.
Також з’являється відчуття збудження — нове відчуття для тіла.
Спершу воно навіть несвідоме: ми просто починаємо помічати, що в
тих чи інших обставинах щось починає змінюватися, ми чогось
хочемо, збуджуємося, але пояснити собі чому — не можемо. Думаю,
перші мастурбації в підлітковому віці також не завжди є осмислено
сексуальними, тобто підліток щось там робить, але ще до кінця не
розуміє, ні що це таке, ні як це називається. Але саме в цьому віці
з’являється «страшне слово» мастурбація й у «когось на долонях
починає рости волосся». Процес доволі інтимний, та ще й здебільшого
табуйований нашим суспільством, тому в підлітка з’являється
таємниця, з якою він чи вона теж не знає, що робити.
Підлітки мастурбують, бо з їхнім тілом стаються зміни, які вони
хочуть дослідити. Іноді навіть не треба порнографії чи інших стимулів.
Тіло саме підказує, чого хоче. Якщо в цей час з боку батьків
з’являються заборони, то виникає конфлікт між «не можу не слухати»
своє тіло, яке хоче мастурбувати, і «не можу не слухати» своїх батьків,
які називають мастурбацію «нечестивим гріхом».
Я часто працюю з молодими людьми, які вже не підлітки, проте
мають страшенні комплекси стосовно сексуального життя, власного
тіла, мастурбації, бо в сім’ї на це була категорична заборона. Численні
дослідження свідчать, що проблеми з мастурбацією в підлітковому
віці найімовірніше справлятимуть вплив на сексуальне життя у віці
дорослому.
У дівчат з’являються місячні. Звісно, ми знаємо, що про менструацію
потрібно говорити ще до того, як вона станеться вперше, готувати
доньку до факту, що тіло змінюватиметься і цей процес переживають
усі жінки, він є абсолютно нормальним.
Я пишу такі елементарні речі не просто так: вони зовсім не
елементарні для тих, хто ще ніколи з ними не стикався, — для наших
дітей. Коли дівчина сидить, приміром, на математиці і розуміє, що з її
тілом щось трапилося, це стає шокуючою подією. Якщо вона не знає,
що саме з нею відбувається, є ризик дуже злякатися. Встати і вийти у
вбиральню дівчина не зможе, бо боятиметься насмішок
однокласників. Спробує якось жестами показати вчительці, що в неї
проблеми, бо місячні почалися вперше, тому ні прокладки, ні
тампонів не виявиться. Її психіка в цей момент переживе
неймовірний шок: страх нерозуміння, сором, бо ситуація не з
приємних. Хочеться вірити, що сучасна молодь, більше обізнана в
процесах дорослішання, вже по-іншому ставиться до таких ситуацій.
Однак це не скасовує того факту, що нові процеси в тілі завжди
впливатимуть на підліткову психіку.
І, звісно, коли ми говоримо про статеве дозрівання, то маємо згадати
також і про першу симпатію, що в підлітків зазвичай трапляється в
один несподіваний момент. Часто тинейджери й гадки не мають, що із
цим робити. Вони не знають також, чи самі комусь подобаються. Так
багато незрозумілого з тими почуттями. І це нормально — проста
біологія.
Що важливо запам’ятати нам? У підлітків трапляється час божевілля
тіла і психіки. Усе стає надто заплутаним, і дуже важливо не
залишитись у всіх цих відчуттях наодинці. Тут я пускаю перший
пагінець теорії прив’язаності й лише натякаю на те, що саме зараз ви
потрібні своїм дітям більше, ніж будь-коли раніше, хоч вони про це й
не кажуть, хоч напозір відкидають вашу допомогу. Вони потребують
саме вас. Бо вимагають безпеки для свого божевілля, для свого
швидкого розвитку, а відповідальні за їхню безпеку саме дорослі.
Незабаром поговоримо про це.

Виділятися, але не відрізнятися

Це непростий параграф, бо тут нам потрібно збагнути, чого ж
прагне підліток у своєму відокремленні від батьків і де має бути та
межа, якою він може відділитися від значущих дорослих, щоб
спробувати бути дорослим самостійно, а де залишиться та частинка
його душі, що потребує нашої опіки. Це питання водночас є й
головним посланням параграфа: дорослі не повинні просто відпустити
підлітка у світ однолітків, бо там йому може бути надто холодно без
батьківської опіки, а проте мають дати йому свободу дій, щоб він
учився бути собою.
 На одному з етапів становлення в підлітка з’являється дуже
непросте завдання: виділятися, але не відрізнятися — і його реалізація
майже неможлива. Підлітки пробують знайти своє місце в
навколишньому світі, чесно відповісти на запитання «Хто я?» — а це
завжди непросто. Завдання, власне, складне тому, що треба
виділятися з-поміж інших, тобто бути лише собою — особливим,
неповторним, унікальним, і все ж не відрізнятися від однолітків, які
на цьому етапі посідають надзвичайно важливе місце в їхньому житті.
Бо відрізнятися також може означати бути відкинутим, зневаженим і
самотнім. А це один з найбільших страхів утрати прив’язаності —
залишитися нікому не потрібним.
На попередніх етапах у дитини не було потреби шукати себе, бо це
робили або батьки, або обставини, або й ті й інше. Однак коли в
підлітковому віці хлопець чи дівчина стикаються з проблемою
самоідентифікації, вони розуміють, що абсолютно не знають, що
відбуватиметься з ними далі, не можуть самотужки намалювати
більш-менш реалістичне майбутнє у своїй уяві.
Пригадую, один клієнт розповідав, що, будучи підлітком, стояв
перед дзеркалом у темній кімнаті й нав’язливо раз за разом ставив собі
запитання «Хто я?». Цей момент особливо запам’ятався, бо, з його
слів, це стало точкою відліку, коли він усвідомив, що повинен-таки
кимось бути.
Підлітки ступають на новий шлях формування особистості. Виклик
справді важкий, бо перед учорашньою дитиною відкривається
величезний світ можливостей, а вона не знає, що з цим робити.
Фактично підліток має придумати всесвіт спочатку, а це, погодьтеся,
непросто. До того це робили батьки. Їм можна було довіряти, бо вони
знали, куди ми рухаємося, що робимо, чому все на світі відбувається
саме так, а не інакше, і взагалі вони завжди все знали і про все
турбувались. Але тепер це, здається, стає особистою потребою самого
підлітка. Тому, думаю, і з’являється бажання відділитися від батьків.
Бо підліток мусить спробувати щось осягнути самостійно.
У нас є два пункти, що не заперечують, але доповнюють один
одного.
 1. Хай як гірко мамам і татам, вони — вчорашній день. Так,
батьки чудові, неймовірні, прекрасні, але світ, у якому жити
нинішньому підлітку, — це світ його однолітків: йому з ними
вчитися, потім працювати, будувати кар’єру, конкурувати,
одружуватися та виховувати дітей — серед них йому вчитися
жити. Звідси й виникає бажання вирватися з батьківської сім’ї.
2. Насправді зробити все це без батьків неможливо. Не лише
через фінанси, а й тому, що на цьому етапі підліток
надзвичайно вразливий і дуже потребує захисту. Однолітки не
можуть дати цієї безпеки, бо самі не почуваються в безпеці,
тому й чинять дурниці — щоб довести собі, що нічого не
бояться.

Отже, підліткам потрібні батьки, межі, потрібна безпека — але

потрібен також новий формат стосунків, де все це забезпечується
через поступове відокремлення, через більшу довіру до дітей і
беззаперечну готовність бути поруч, хай що станеться, бо це основна
умова формування прив’язаності. Хай де блукатиме підліток сьогодні,
коли він повертатиметься додому, на нього чекатимуть. Так,
установлюють межі, але насамперед чекають!
Дилема для підлітка часто полягає в тому, що він прагне зрозуміти,
як бути вільним у ширшому за сім’ю світі, але при цьому повністю
прив’язаний до цієї сім’ї: фінансово, побутово й емоційно підлітки
залежні від батьків. Оскільки таке сильне внутрішнє бажання
залишається незадоволеним, тинейджери починають протестувати.
Думаю, багатьом відомий факт, що все, сказане батьками, одразу
піддається критиці. «Я не хочу вас слухати, а хочу лише робити по-
своєму». Зі свого боку, мама чи тато починають бавитися в
«перетягування каната»: «Ах, то ти не хочеш?! А я буду!». У цей
момент важливо розуміти, що насправді підлітки зовсім не бажають
покинути батьків, вони потребують дорослих. Однак, щоб втрапити в
течію своїх однолітків, тинейджери не можуть залишатися надалі
тими «слухняними дітьми», до яких мама з татом звикли.
Зазвичай, коли син чи донька виявляють протест, батьки
відповідають тією самою монетою. І з висоти літ опускаються до віку
своєї дитини. Важливо зрозуміти: коли кричимо, караємо й виявляємо
свою силу, тиснучи авторитетом, ми уподібнюємося до підлітків —
емоційно, імпульсивно й бездумно, бо хочемо досягнути свого. Такі
суперечки безрезультатні, бо всі лише «погавкають» одні на одних,
після чого підлітка зачинять у його кімнаті, а він звідти втече, ще й
коника якогось викине «на зло предкам». Завданням батьків у таких
ситуаціях є не піддаватися зайвим нападам гніву, а, навпаки, бути
спокійними й залишатися по-дорослому мудрими. Бо лише це може
зберегти хороші стосунки з дитиною тепер і надалі. Звісно, це не
означає не злитися — просто «емоції» не дорівнює «поведінка». Ми
можемо злитися й можемо про це говорити — проте як дорослі, а це
непросто.
Процес відокремлення від батьківської сім’ї в чомусь цілком
природний, тому певною мірою незворотний. На першому місці в
підлітка стає референтна група — компанія однолітків, з якою він себе
ототожнює. Думаю, не здивую вас, коли скажу, що спілкування з
однолітками для тинейджера є чи не найважливішим. Це частина
процесу пошуку себе, бо підліток робить перші спроби знайти своє
місце в мінісуспільстві, серед таких, як він сам.
Переконаний, що ви помічали на вулицях групку тинейджерів,
одягнених приблизно однаково, з тим самим стилем ходьби і
музичним смаком. Вони всі можуть курити одні цигарки, вживати
однакові матюки чи інші «кодові словечка» в мовленні. Вони всі ледь
не ідентичні, аби лише бути частиною групи. Бо спроможність
ідентифікувати себе з іншими — це ознака, що «зі мною все гаразд».
Такі референтні групи мають чітку внутрішню ієрархію та «кодекс
честі». Є лідер, який визначає, хто що може робити, приймає нових
учасників. На зборах «банди» іноді навіть вирішуються питання
особистого життя її членів. Це направду складна система, але в ній
кожен має своє місце, виконує ту роль, яку повинен. Саме в таких
компаніях ми починаємо знаходити відповіді на запитання «Хто я?
Підкорятимусь чи керуватиму, буду бунтарем чи конформістом?».
Часто батькам здається, що їхні син чи дочка потрапили в «погану
компанію», тому вони всіляко стараються захистити своїх дітей від цих
вуличних «хуліганів».
І знову наш лейтмотив полягатиме в тому, щоб учитися відпускати,
але бути поруч з любов’ю і добрими межами, що дарують безпеку.
 Бо, з одного боку, в нас є дослідження, яке проводили американські
вчені серед дівчат-тинейджерок. Виявилося, що однією з причин
виникнення депресії в цій групі може бути обмеження батьками
доступу до соцмереж. Нинішні референтні групи можуть бути і в
онлайн-режимі. Підлітки збирають там натовп прихильників, самі
стежать за життям своїх кумирів — і таким чином також шукають
себе. Нехай вони знімають пряму трансляцію про те, як варять
макарони, але в цьому почуваються важливими.
Проте, з іншого боку, ми пам’ятаємо про безпеку прив’язаності, якої
потребує кожен підліток, — тобто безумовного прийняття і уваги, які
можуть забезпечити лише значущі дорослі. А також про уважність, бо
референтна група інколи може бути девіантною (протиправною).
Історія з терапевтичного досвіду моєї колеги. Приходить мама з
сином до психотерапевтки і жаліється, що він почав пити-курити, а
йому лише тринадцять. Виявилося, що пані з сином переїхали жити в
село, батька в сім’ї, на жаль, не було. Будні мама проводила зазвичай
на роботі, а хлопець ходив до школи. І от щодня, повертаючись
додому, він проходив через футбольне поле, де було місце зустрічі
старшокласників, їхня «курилка». Вони, зауваживши новенького,
залучили його до своєї компанії. І перед хлопцем тоді постало дуже
непросте рішення: або він стає частиною цієї компанії, відповідно,
приймає її правила (алкоголь, цигарки, нецензурні слова), або ж
відмовляється, але далі щодня на футбольному полі проходить повз
них, що може мати відповідні наслідки. Із цього погляду вибір
підлітка очевидний. Так, вірю, що він радше обрав би іншу референтну
групу. Проте тут спрацьовує частина правила «виділяйся, але не
відрізняйся»: він пристав на пропозицію приєднатися до компанії, бо
не може бути іншим, а показувати себе та свою позицію хлопець
також неспроможний, бо наймолодший. Тому вихід один —
підкорятися правилам. У референтних групах існує такий собі закон,
що нові учасники приймають «устав» беззаперечно. Згодом, коли
учасник матиме якесь, скажімо, звання, він зможе долучатися до
керування процесами в групі.
Основною проблемою, що ілюструє цей приклад, і є послання
розділу: відсутність безпеки, яку можуть гарантувати лише дорослі.
Мама постійно на роботі, батька, на жаль, немає. Хлопець
залишається сам на сам з великим світом, де йому потрібно
адаптуватися. Без добрих меж і правил, продиктованих не
моралізаторством і покаранням, а залученістю дитини до справ сім’ї,
хлопець опиняється на вулиці серед тих, хто каже йому: тут буде твоя
нова прив’язаність, але за нашими правилами.
Далі я ще раз нагадаю (трохи ширше) про залученість у сім’ю, бо це
також одне з основних послань цього розділу — дати підлітку ідею,
можливість, місце бути в сімейному контексті, де цінності сім’ї
передавались би йому автоматично, на рівні щоденного життя, а не
через «виховування словом», якого для багатьох підлітків часто
недостатньо, власне, через те, що в ньому нема прив’язаності —
складника любові, без якого будь-які правила втрачають сенс.
Сюди можна також зарахувати бачені нами в американських фільмах
чи серіалах студентські братства при університетах. Це також
референтні групи, які мають усталені ритуали прийняття. Буває, люди
погоджуються на божевільні речі, аби лише стати частиною закритого
клубу, бо в підлітковому віці пошуки себе переважають над здоровим
глуздом.
Тому, стосовно референтних груп, завданням батьків є послабити
контроль — тобто таки дати можливість дитині знаходити свою групу,
але тримати руку на пульсі. Це наче «доторк через рукавичку» — дуже
делікатний, ніжний, проте обов’язковий. Ми маємо пам’ятати, що вже
не боги для своїх дітей, але все ще важливі дорослі, які можуть
приймати рішення. Я навіть не можу взяти підлітка в терапію без
згоди на це батьків. Проте тримати руку на пульсі й тримати за руку
тинейджера біля себе — не те саме.
Ще один аспект про «виділятися, але не відрізнятися», про який я
завжди розповідаю, — ініціація. Це такий важливий, великий ритуал
переходу з одного стану в інший. Приміром, з дитинства в доросле
життя. Якщо брати глобально, то цей процес — це весь підлітковий
вік. Проте також є ключові ситуації, які його визначатимуть. Вони
потрібні нашому мозку, щоб в один момент налаштуватися на нове й
усвідомити: «Моє життя більше ніколи не буде колишнім».
Якщо вам здається, що це щось далеке для вас, то впевнено скажу,
що вам таки здається. Усі ми впродовж життя стикаємося з
ініціаціями, що постали швидше, ніж психологи встигли їх вивчити та
описати їхню важливість. Наприклад, ми закінчуємо школу великим
випускним балом з грандіозним святкуванням, очікуванням світанку,
як символу нового життя, та іншими пригодами. Це ініціація. Сюди ж
зарахуймо подію, на яку пів життя збираємо гроші, а другу половину
віддаємо кредити — весілля. Інколи сумна правда полягає в тому, що
люди розлучаються швидше, ніж повертають позику. Похорони — це
також ініціація, вочевидь, уже не для того, «по кому подзвін», а для
рідних і друзів — сигнал мозку, що життя надалі триватиме вже без
цієї людини. На додачу всі ювілеї, завершення проєктів, християнські
обряди, як-от хрещення, релігійні свята тощо.
Ініціація потрібна нашому мозку. Сама по собі вона є ритуалом, що
його наша свідомість сприймає як потужний сигнал того, що щось
змінюється і, зазвичай, незворотно. Усі перелічені вище приклади
ініціацій переважно супроводжуються безліччю ритуалів, які, власне, і
допомагають мозкові в короткий термін зрозуміти, що щось дуже
змінилося: ми більше ніколи не навчатимемося в школі після
випускного, ніколи не будемо неодруженими після весілля (в певному
сенсі під час весілля ми закладаємо це в ритуал), ніколи не побачимо
близьку нам людину після похорону, нам ніколи не буде двадцять із
чимось після тридцятирічного ювілею, і ми ніколи не будемо дітьми
після підліткового віку. Самі по собі ініціації є корисними й
важливими та присутні в усіх культурах світу.
У підлітків завжди були свої ритуали для тих чи інших нагод.
Напевно, ви знаєте, що в деяких племенах юнаки проходять певний
обряд, щоб назватися чоловіками. У вісімдесяті й дев’яності минулого
століття в нашій країні такою ініціацією були вуличні бої «стінка на
стінку»: коли один двір ішов війною на інший, летіли зуби, лилася
кров, але переможці отримували звання «гроза району» і гордий
статус чоловіків! Також більше для хлопців, ніж для дівчат: у
совєцькому союзі (назва за Уляною Супрун) ініціацією була армія. І
досі в декого є уявлення: «Військо зробить з нього мужика». Я не
певен, що компетентний правильно оцінити адекватність такої
ініціації, але думаю, що вона може більше зламати, ніж структурувати
особистість. Проте вона була.
Раніше для дівчат і хлопців, беззаперечно, ініціацією було прийняття
в піонери, комсомол, дитячі табори, де діти могли самостійно, без
батьків, учитися бути в дорослому світі. Тут також не берусь
оцінювати ефективності цих способів, власне, через загальну рамку
всіх ініціацій: багато правил, багато порушувань правил, мало
цінностей. Я можу, звісно, бути необ’єктивним щодо цього.
У наш час доброю ініціацією може бути вступ до ПЛАСТу,
різноманітні гуртки, де розвиваються таланти дитини поряд з іншими
дітьми, відзначаються важливі дати, обговорюється з дорослими
життя в умовах рівності.
Але цього інколи замало, тому перша цигарка, перший алкоголь,
перший секс також є частиною ініціації, що дорослі мають пильнувати
ще більше і, знову ж таки, з любов’ю до дитини й повагою до її
особистості.
Татуювання, пірсинг, дивний одяг також є частиною ініціації, інколи
необхідною для усвідомлення себе. Велосипеди без педалей чи скейти
й усі ці трюки на них часто видаються дорослим небезпечною
поведінкою, проте саме небезпечна поведінка допомагає підліткам
долати внутрішній страх, щоб почуватися дорослими.
Тож руку з пульсу ми не забираємо, але пам’ятаємо: те, що нам
здається дивним, не є поганим. На щастя, не всі мають проходити
однаковий ритуал ініціацій, тому близькість зі значущими дорослими
може неабияк допомогти підлітку відчути себе дорослим за рахунок
зміни в стосунках, більшої довіри, рівності з батьками, а не за рахунок
того, що часто можуть запропонувати самі підлітки, — сигаретки,
алкоголь і сексуальне життя.
Зрештою, Пласт, гуртки за зацікавленнями також формують дорослі,
тому вони і є безпечними.
Що ж до велосипедів, то завданням дорослих є створити умови, за
яких можливість травматизму зменшується. Це дає підліткам змогу
боротися зі своїми страхами, проте залишатися неушкодженими.
Я вірю: там, де справді добрі стосунки вдома, де не потрібні
таємниці, де можна бути собою, підлітки радше оберуть безпеку, ніж
спроби довести, що вони можуть існувати поза системою правил
нудних дорослих. Можливо, ці нудні дорослі одного разу просто про
них забули?
Запитання «Хто я?», на яке шукає відповідь підліток, — це не тільки
про ініціацію чи референтні групи. Воно глобальне: і про зовнішність, і
про поведінку, і про цінності. У цей час підліток вибудовує своє
ставлення до хлопців і дівчат, бо кінцева самоідентифікація в
сексуальному плані також відбувається в час пубертату. Тинейджери
приймають перші важливі рішення: обирають, ким хотіли би
працювати в майбутньому. Згодом побачимо, що підлітки не надто
замислюються про прийдешнє й не вміють будувати реалістичні
плани, але в кожному разі, з допомогою батьків чи без них, цей вибір
треба зробити. Крім того, в цей час слід з’ясувати свої стосунки з
Богом. Усіх підлітків, що приходять до мене в психотерапію, я поділяю
на дві групи. Перша — ті, які були дуже заангажовані в релігії, тому не
можуть і кроку ступити без страху, що Бог покарає. Друга —
агностики, їм байдуже до віри, вони вільно говорять про те, який Бог
жахливий, такі собі юні Ніцше. Загалом усі ці процеси можна
об’єднати як формування системи цінностей і світогляду. Тут знову
важлива роль дорослого, готового грамотно й спокійно відповісти на
запитання, що хвилюють молоде серце.
Якщо ви починаєте говорити з підлітками і у вас вибудовуються
довірливі стосунки, незабаром зауважите, що вони потребують від вас
неймовірної кількості знань, готові ловити кожне ваше слово. Усе
тому, що вони не знають багатьох аспектів дорослого життя, тому
згодні сприймати інформацію від дорослих, варто лише знайти підхід.
Насправді кожен з них потребує дорослого, щоби знайти себе.

«Симптоми» підліткового віку

У цьому розділі я опишу кілька «симптомів», що найчастіше подають
як типові для підліткового віку. Маю мету: якщо якийсь із цих
«симптомів» (або ж вони всі) є у ваших підлітків, це допоможе
збагнути, що все окей — це типово, можемо глибоко вдихнути і
продовжувати рух поряд зі своїми дітьми. Це всі ті ознаки, які є
цілком природними і потребують радше розуміння з боку батьків, ніж
осуду чи заклику до зміни. Хороша новина для мам і татів: якщо ваша
дитина стала шаленою в підлітковому віці і якщо ви не втрачатимете
самовладання (принаймні не завжди втрачатимете), то ця криза, як і
всі кризи, мине й усе повернеться до звичного стану в дорослому
житті. Інколи потрібно пережити цей період — просто сказати собі,
що все минає.
Перший «симптом»: тинейджери починають гірше вчитися. Звісно,
це дуже лякає, адже для своєї дитини ми уявляємо дещо інше
майбутнє, яке, здається, в цей момент починає ламатися просто в нас
на очах. Підлітки не думають про майбутнє — ось як ми вважаємо, і
частково маємо рацію. Підлітки не думають про майбутнє, бо їхнє
теперішнє таке насичене й нестабільне, у ньому так багато викликів і
завоювань, що для майбутнього не залишається місця.
Але й справді, поміркуймо, скільки всього потрібно зробити
підлітку: «відвойовувати» свою незалежність, шукати своє місце в
референтній групі, знайти відповідь на запитання «Хто я?» і «Який/
яка я?», боротися зі своїм таким незрозумілим тілом і разом з тим
дослуховуватися до його нових імпульсів, а на додачу воно ще й
швидко виснажується, безкомпромісно емоційне і взагалі божевільне.
У всій цій прірві завдань і викликів навчання — це лише невеличка
проблемка, а завтра може і не настати, якщо все це не вирішиться в
якийсь припустимий для нас спосіб.
Моя клієнтка (підліток) каже: «Та виконала я вже ці домашні
завдання, але мама все одно вважає, що я безперестанку сиджу в грі й
нічого в житті не роблю». Проте «в цій грі» вона вчиться говорити
першою — це її «домашнє завдання», яке торкається кожного її дня,
бо від нього залежатиме, чи буде вона завтра заїдати свою
невпевненість безкінечною чередою їжі.
Тож, звісно, знову отих два крила доброго виховання — любов і
дисципліна.
Любов вимагатиме від нас пам’ятати, що навчання — не основний
аспект дорослішання, що наша дитина вирішує наразі безліч
емоційних питань і що ми можемо бути для неї підтримкою в цьому
процесі або ж одвічними ворогами, які «ніколи нічого не розуміють».
Проте дисципліна, що йде слідом за любов’ю (не перед — у цьому
секрет), натякатиме, що «домашка» має бути зроблена, що деякі речі
вимагають від нас зусиль, що ми вболіваємо за нашу дитину і якщо
цього року вона не вступить в університет — це не біда, але вона має
таки мати змогу розкривати свій потенціал, що теж вимагає від неї
певної дисципліни.
Якщо ми збережемо стосунки прив’язаності, то наша дитина
повернеться до своїх успіхів у навчанні, бо бачитиме в цьому також
відповідь на власне запитання: «Хто я?». Єдиного рецепта для цього
немає, бо час від часу ми зриватимемося, але це нормально: відповіді
приходять вчасно, якщо ми шукаємо їх для себе.
Нагадую, що в підлітковому віці діти починають учитися погано не
тому, що «дурнішають», а тому, що вирішують питання власного
становлення, а це інколи важко поєднати з навчальним процесом.
Другий «симптом» — батьківський авторитет може піддаватися
сумніву. Про це ми вже говорили вище: підлітки природно починають
сумніватися, а чи справді їхні батьки такі всемогутні і всезнаючі, як
вони думали дотепер. І, звісно, виявляють, що ні. І це нормально.
Зрештою, ми справді не всесильні. Питання залишається в тому, що
вони робитимуть із цим усвідомленням. Тут від нас таки трохи
залежить їхня реакція. Бо у відповідь на зміни в сприйнятті нас
підлітками ми також можемо змінюватися. Так, ми не всесильні, але
дещо таки можемо, так, ми не всезнаючі, але дещо таки знаємо. Якщо
ми проводитимемо з підлітком багато часу, то його довіра до нас може
повернутись, але вже в осмисленішій формі. Проте для цього потрібен
час — час, що ми проводимо разом.
Інколи нам здається, що ми більше не потрібні і на наші заклики
провести час разом вони завжди відповідатимуть, що зайняті. Давайте
створимо умови, де бути разом буде нормальним часом:
подорожуймо, ходімо в походи всією сім’єю, створюймо традиції
спільних вечер, де можемо тепло спілкуватися, взагалі створюймо
традиції сім’ї — час, що належить лише нам. І пам’ятаймо: ми
відповідальні за стосунки з нашими дітьми, бо дорослі тут ми — тож
не перекладаймо відповідальності на них фразами на кшталт: «Він/
вона все одно мене не слухає».
Також у цей час у підлітка з’являються таємниці, він мало
розповідає про своє життя, щось приховує. Звісно, адже все, що
відбувається в його голові, здається йому: а) дуже важливим; б) надто
незрозумілим; в) якимось навіть трохи осоружним. Тож зрозуміло, що
про це краще мовчати. Бо батьки все одно відреагують на це: а) по-
дурному (без пояснень, чому саме по-дурному, просто батьки на все
так реагують); б) без розуміння; в) з надмірною допитливістю; г) без
збереження таємниці; ґ) з висміюванням; д) із забороною; е) з
покараннями; є) з нотаціями; ж) з приниженнями; з) зі зверхністю; и)
та це взагалі не їхня справа.
Але в нас із підлітками стосунки, і вони мають порятувати від
деяких таємниць, а деякі таємниці таки мають ними залишитися.
Стосунки допомагають самому підлітку подолати упередження, які
він має щодо реакції батьків на його таємниці. Гірше, звісно, коли
його упередження збігаються з реальністю.
Особливістю підлітків є, що вони сприймають світ ніби через
збільшувальне скло. Там, де сміх, вони чують висміювання; там, де
хтось підвищив голос, вони чують крик і ледь не приниження.
Найголовніше, що підлітки вірять, що так є насправді. Зустрічаються з
друзями і обмінюються фразами: «Мої предки нестерпні та
пришелепкуваті». До того ж часто дорослі не розуміють багатьох
речей, які роблять тинейджери сьогодні. Для підлітків неймовірна
насолода, приміром, пояснювати бабусі, як користуватися мобільним.
Гордість розпирає, наче президент читає промову під час інавгурації. І
це все також є нормою.
Крім того, американські вчені дослідили, що через зміни в корі
головного мозку хлопці стають неохайнішими, а дівчата —
емоційнішими, тобто це біологічно зумовлені процеси. У підлітка в
голові хаос. Тому й не дивно, що в кімнаті в нього безлад, бо й це не
найважливіше, що з ними трапляється зараз. Хоча, звісно, так буває
не в усіх.
Також визначною рисою кімнат підлітків є табличка на дверях:
«Усередині злий пес. Не заходити!». Скажу лише, що це також треба
поважати. Бо коли мама заходить всередину й починає прибирати
хаос, здирати плакати зі стін, збирати брудні шкарпетки, то робить
погано собі та своїй дитині. Вона втручається в простір, якого не
розуміє, бо він насичений символами підліткового віку. Тому, з одного
боку, варто дати підлітку спокій, а з іншого — ніколи не виконувати
його обов’язків за нього. Пубертат, крім періоду дозрівання, є часом,
коли дитина вчиться самостійності. Тому збирати брудні шкарпетки з
усіх закутків — погана практика, а от нагадати, що у ванній стоїть
корзина для брудної білизни — можна.
Фраза одного хлопця: «От не пратиму я свої джинси, поки вони не
стануть твердими від бруду та не зламаються». Це ідея для батьків.
Дозвольте підлітку, щоб його штани (чи шкарпетки) одного разу
«зламалися». Тоді він сам зрозуміє, що треба їх занести до ванної. Це
не так просто, проте почуття гумору для батьків — інколи єдиний
інструмент, яким можна користуватися на непростому шляху
дорослішання їхніх дітей. Жити з ним легше.
Ось і все. Звісно, це типові речі, характерні для багатьох підлітків, є
ще так багато всього, що стосується кожної окремої сім’ї, багато
речей, через які ми щиро сумуватимемо, і так само багато всього, що
буде світлими спогадами, коли цей вік мине. А він мине, бо все минає.
І швидше, ніж нам може здаватися на початку.

Батьківська драма
Ми говорили про це в першому розділі: у час, коли дитина
переживає свій підлітковий вік, батьки проживають власні кризи. Усе
разом це називається наскрізна криза життя. Отже, зазвичай у
момент, коли син чи донька стають підлітками, у житті батьків також
«усе летить шкереберть», вони замислюються над тим, куди пролетіли
їхні літа, що здійснилось, а що — ні. Бабусі й дідусі вже потребують
допомоги, та й у самих мами й тата з’являються проблеми зі
здоров’ям. Криза середини життя є першою частиною власної
батьківської драми.
Друга — це потреба в контролі. Адже стільки років ми
контролювали своїх дітей, а тепер стаємо менш цінними, не такими
важливими, у нас дедалі менше можливостей впливати на уми наших
дітей. Принаймні нам так здається.
Існує така закономірність:

Контроль з одного боку призводить до брехні з іншого.

Збільшується контроль — збільшується брехня.
Абсолютний контроль — досконала брехня.
 Ні, ми не маємо припинити контролювати зовсім, проте наш
контроль має бути належним чином пояснений, а правила, які ми
створюємо, мають бути узгоджені з підлітком, мусять бути
зрозумілими йому і створюватися повинні з потреби в безпеці, не
перебільшеній нашою надмірною тривогою.
Третьою частиною батьківської драми є те, що психотерапія підлітка
завжди є психотерапією сімейної системи. Це також означає, що
немає змін у підлітків, є потреба змін у всій сімейній системі. Ми
змінюємо не підлітка, ми змінюємося разом з підлітком, а для цього
нам знову потрібно зняти свою корону супердорослих і вчитися
дослухатися до потреб дитини.
Щоразу, коли починаю працювати з підлітком, я проводжу зустріч з
його батьками, бо вносити зміни до його життя без відповідальних у
сім’ї — марна праця. Важливо пам’ятати, що підліток є частиною
системи, тому такі чинники, як розлучення, алкозалежність, недовіра,
контроль — усі впливатимуть на його поведінку, бо до внутрішніх
проблем його віку додаватимуться ще сімейні негаразди. Тому, якщо
ви відправляєте вашого сина чи доньку до психотерапевта, то також
будьте готові щось розказати — без вас не обійдеться.

Коли щось іде не так…

Я думаю, що підлітковий вік — це класний час усе-таки. Так багато
можливостей і так багато пригод. Ми молоді, сильні. Усе життя
попереду. Є ще так багато безтурботності. Ми переживаємо такі
сильні й такі нові емоції, як закоханість, збудження, захват,
очікування.
Важливо зрозуміти: підлітковий вік, як і будь-який інший, може
бути яскравим і захопливим, а може — сумним і самотнім, а може — і
таким і таким водночас. Просто це дуже інтенсивний і чутливий
період. Тому я думав про ще кілька речей, які можуть бути
важливими і надзвичайно непростими, коли «божевілля» тіла й душі
бентежить підліткові душі.

Булінг, кібербулінг.
Заборона спілкуватися в соціальних мережах.
 Розлучення батьків.
Втрата одного з батьків.
Насильство в сім’ї.
Залежність одного з батьків.
Невизначеність у кар’єрних можливостях (65 % підлітків
працюватимуть на посадах, яких зараз не існує).
Надто високий рівень освітніх очікувань.
Контроль з боку батьків.
Бажання бути несхожим на інших.

Цей перелік неповний. Думаю, багато хто з вас додасть ще кілька

пунктів. Але я хотів би, щоб ми вчитались у цей список і поміркували,
як же насправді важливо гарантувати безпеку нашим дітям і як багато
залежить від нас, дорослих.
Нижче я напишу, які наслідки це може мати для наших дітей, але
зараз знову хочу повернутися до поняття безпеки.
Підлітки бувають дуже самотніми, з деякими речами впоратися
дуже непросто, і якщо вони, озираючись на своїх батьків, бачать лише
проблеми, їм немає куди йти. Адже, коли ти жертва булінгу — ти
завжди сам (кібербулінг — це булінг у мережі інтернет); коли тобі
забороняють бути на зв’язку з тими, хто тебе розуміє, — ти
залишаєшся сам; усе, що стосується проблем батьків чи проблем твоєї
сім’ї, найчастіше робить тебе самотнім автоматично.
А ще ти таки не знаєш, чим зайнятися в житті, бо світ змінюється
надто стрімко, бо навчальні вимоги батьків стали надто високими, бо
контролю стає дедалі більше, і ти відчуваєш лише те, що ти сам з усім
цим, що не виправдовуєш їхніх сподівань, що все завжди має бути аж
так складно.
А потім виявляється, що ти якийсь/якась не такий/не така, як інші
— у тебе не така фігура, не той зріст, не такий модний одяг, ти не
крутий, ти заучка, у тебе інші цінності, ти слухаєш не таку музику, ти
взагалі якийсь дивний / якась дивна, у тебе інший колір шкіри, вугрі,
ластовиння, ти затинаєшся, червонієш на публіці, у тебе є
інвалідність, інша сексуальна орієнтація і просто щось у тобі не так —
ти сам, ти сама…
 Я навмисне загострюю ситуацію, але ж це розділ про підлітків, тут
усе загострене. Часом ми дивимося на своїх дітей і не розуміємо, що
йде не так. Адже наче все добре, чого ж їм бракує?
Інколи підліткам потрібна допомога, часто їм потрібно мати когось,
з ким вони можуть говорити, і завжди підліткам потрібні батьки, які
приймають їх.

Коли щось уже пішло не так…

Коли щось уже пішло не так, ми шукаємо способів порятунку. Наша
психіка не може дозволити постійно відчувати стрес, тому, щоб
захиститися, ми придумуємо для себе найрізноманітніші способи
впоратися з реальністю: або вступаємо в боротьбу з проблемами, або
намагаємося втекти, або завмираємо, очікуючи, що проблеми
минуться. Звісно, не можна сказати, який із цих способів є найкращим
— залежить і від самої проблеми, і від обставин, і від наших
внутрішніх ресурсів.
Що стосується підлітків, то, часто намагаючись протистояти
проблемам, вони об’єднуються з іншими підлітками, утворюючи
групи, де можуть бути не схожими на інших, проте схожими між
собою. Так виникають різноманітні субкультурні течії.
Взагалі явище субкультур у підлітковому віці — це абсолютно
нормально. Це також про референтні групи. Субкультури — це течії,
у яких ми настільки не схожі на інших, що об’єднуємося, утворюючи
референтну групу, яка, на відміну від інших «звичайних» груп,
відкрито показує, що не така, як усі, протиставляє себе іншим.
Субкультури зазвичай мають позитивний вплив, бо вчать підлітків не
підлаштовуватися під стандарти, які їм не підходять, а навпаки,
створювати власні стандарти, у яких ті можуть почуватися
прийнятими. Звісно, субкультури повинні мати межі, бо часом вони
ведуть підлітків від батьків, зазіхаючи на основну потребу в
прив’язаності до дбайливих дорослих, які вміють урівноважувати
схожість і несхожість в одній системі.
Це як конформізм і нонконформізм. Перший потребує
підлаштування, другий вимагає протистояння. Субкультури — це
радше про друге, проте довірливі стосунки з батьками допомагають
зрозуміти, що ми насправді потребуємо як одного, так і іншого, бо світ
навколо, звісно, складніший, ніж простий поділ на чорне і біле. У
цьому розділі неможливо обійтися без дбайливого дорослого, проте
цей дорослий дозволяє своїй дитині йти власним шляхом, який не
завжди зрозумілий батькам, проте який допомагає дитині знаходити
щось справді індивідуальне в собі. Цей шлях перебуває в канві опіки і
правил безпеки, делікатного підказування шляху, що допомагає дітям
орієнтуватись у світі, який вони лише вчаться опановувати.
Втечею від проблем у підлітковому віці часто стає комп’ютерна
залежність. Це доволі нова проблема, бо сам доступ до мережі є
досить новим явищем, якого не знали попередні покоління підлітків. І
саме тому така непроста. Бо, з одного боку, підлітки схильні тікати у
віртуальний світ, а з іншого, це часто і є світ сьогодні.
Звісно, усі ці пристрої, а в них ігри, соціальні мережі, стрімінгові
сервіси — це яскраві картинки, у яких дуже легко заховатися. Цей
віртуальний простір дає змогу кожному бути таким, яким він хоче.
Іноді межа може стертись, і ми переплутаємо реальний і віртуальний
світи, проте часто відмова від віртуального світу для підлітка схожа на
вилучення його з референтної групи, де він учиться будувати своє
майбутнє.
Отож проста заборона тут не спрацює. Але ми все ще можемо вчити
дітей критичного мислення й виставляти межі перебування в цьому
кіберсвіті. І це знову не так просто, бо потребує нашої ретельності.
Адже для навчання дітей будь-чого нам передусім потрібно мати з
ними стосунки, щоб знати, чим вони займаються в мережі, щоб зуміти
правильно виставити межі користування інтернет-ресурсами, щоб
знати, що справді є важливим для них, а що чіпляється, як вірус.
Отже, висновок: з дітьми потрібно мати стосунки. Тоді навчання
критичного мислення — це розмови про те, що працює, а що не
працює у світі стосунків, що таке загалом стосунки, а що —
корисливість, що таке… Це нескінченний перелік передавання
цінностей, що триває багато років і який не можна змусити прийняти,
який треба розділити в щоденній співпраці обох поколінь.
Ще однією формою протесту проти стресу, який підліток не може
собі пояснити, стає девіантна поведінка. Нагадаю лише, що стрес — це
не лише неприйняття, це також гіперопіка з боку батьків. Тому це
завжди дотик через рукавички, бо відсутність і надмір опіки є
однаково небезпечними для формування психіки наших дітей.
Непросто, правда? Але маємо про це знати, бо це допоможе вчитися
шукати саме наш серединний шлях між відпусканням і опікою, який
підійде саме нашій дитині.
Отож спектр девіантної поведінки доволі широкий: від першої
цигарки десь за школою на одному краю спектра до злочинної
поведінки на іншому. Деякі аспекти девіантної поведінки будуть
частиною ініціації (перша цигарка, трохи алкоголю), деякі стануть
згубними звичками, деякі — загрозою для життя наших дітей. І,
звісно, проста заборона не зможе зарадити цій проблемі.
Як і в попередніх випадках, нам потрібні стосунки (як будувати їх, я
окремо скажу наприкінці розділу) і розуміння причин виникнення
проблем.
У прикладі з хлопчиком, який вертався додому через футбольне
поле, була дуже конкретна причина того, чому він вдався до
девіантної поведінки: відсутність батьківської підтримки вдома.
Інший мій клієнт-підліток трощив усе, що бачив на своєму шляху,
кричав так голосно на бабусю й дідуся, що «чув увесь будинок»,
обзивався лайливими словами на всіх, хто до нього підходив. А
підходили до нього завжди лише з одною метою — зробити
зауваження, сказати про те, який він нестерпний хлопчисько і що з
нього буде, якщо він не схаменеться. Обоє батьків були на заробітках.
І ніхто ніколи не казав йому, що з ним усе гаразд, усі завжди лише
виховували цю «жахливу дитину». А нам інколи так потрібно, щоб
хтось зрозумів, чому ми кричимо, щоб хтось промовляв нам слова
любові замість постійних слів виховання.
Для іншого мого клієнта вживати наркотики означало залишатися в
крутій компанії, належність до якої гарантувала звичайну безпеку
життя в його районі. Так є навіть сьогодні.
Звісно, інколи згубні звички формуються не лише через драми в
наших душах, інколи вони постають тому, що ми пробуємо щось
цікаве, нове і не до кінця зрозуміле нашому несформованому
критичному мисленню. Тому ми вкотре повертаємося до ідеї взаємин
зі значущими дорослими, які допомагають принаймні розуміти, що
відбувається.
 Одного разу емоцій стає так багато, що підліток починає шукати для
них вихід. І тоді приблизно в 10 % підлітків може з’являтися
самоушкоджувальна поведінка. Вона не є розладом, проте може бути
ознакою депресії, ПТСР, надмірної тривожності, а може виникати
сама по собі.
Одна моя клієнтка сказала: «Минулого тижня я себе не різала. Я
наче зрозуміла, що можна й по-іншому себе заспокоювати… Проте не
знаю, як буде наступного разу. Я ріжу себе, бо коли я зла — це єдине,
що допомагає мені заспокоїтися. Зараз я можу себе різати навіть тоді,
коли просто в мене не виходить виконати якусь задачу». Видається,
що в підлітковому віці справді так багато емоцій, що єдиним виходом
їх назовні стає зробити боляче своєму тілу.
Це найпоширеніша причина, чому тинейджери можуть завдавати
собі болю. До інших причин можуть належати спроби оживити свої
емоції в підлітків, що зазнали насильства чи травми й «заморозили»
свої почуття. Тоді самоушкоджувальна поведінка наче дозволяє
відчувати бодай щось.
Інколи це спосіб спілкуватися з батьками. Одна моя клієнтка сказала
про це так: «Я зачинялася у своїй кімнаті й різала себе, було багато
крові, але вони не помітили навіть цього…». Це наче крик: «Почуйте
мене!.. Я тут… Мені болить…». Так трапляється в сім’ях, де є багато
сімейних проблем, дитина стає заручником невирішених конфліктів
батьків.
Ще одна моя клієнтка почала різати себе після смерті матері, бо
залишилася зовсім сама з татом, який з нею майже не розмовляв.
Ще однією причиною може бути спроба влитися в референтну групу,
де «крутий харизматичний лідер чи лідерка» завдають собі шкоди й
хизуються цим перед однолітками. Тоді ця поведінка є спробою стати
своїм чи своєю в компанії.
Самопошкоджувальна поведінка сама по собі не є спробою
самогубства чи суїцидальною поведінкою, тобто такою, що може
вказувати на думки про самогубство. Проте вона може йти в парі з
депресією і тоді набирати ознак суїцидальної поведінки.
Не скажу нічого нового: ми не завжди маємо самі справлятися з
цим, часто нам потрібно звернутися до психотерапевта, який
допоможе підлітку освоїти інші способи емоційної регуляції,
довідається про сімейні труднощі й спробує працювати з батьками,
щоб повернути довірливі стосунки прив’язаності, або вкаже на ознаки
депресії чи іншого розладу.
Ми не завжди знаємо, чому так стається, і не стаємо поганими
батьками через те, що дитина має самопошкоджувальну поведінку. Це
ще один виклик на шляху до дорослішання, і уважне ставлення
батьків до емоційного життя дітей може допомогти з’ясувати
причини цієї поведінки й подолати її. Підлітковий вік тим і
непростий, що в ньому емоцій так багато, що він часто є віком для
дебюту, тобто першого прояву різних психічних розладів: анорексії,
булімії, депресії, тривожних та інших розладів. Це вік відпускання
дитини, але водночас і період дуже близького єднання з нею. Це час,
коли наша дитина потребує тісного контакту, який не потрібно
плутати з гіперопікою, за якої ми глушимо волю дитини своєю
надмірною тривожністю.
Нестабільність психічних процесів, емоційна вразливість, невміння
справлятися зі стресом, залежність від батьків, які можуть не
приймати своєї дитини, страх бути несхожими на інших, відчуття
самотності можуть стати причинами того, що підлітки
намагатимуться тікати від реальності так далеко, як тільки можуть, а
саме спробувати вчинити самогубство чи таки здійснити його.
Це одна з найсумніших сторінок книжки, бо в ній надзвичайно
багато відчаю й безвиході. Немає якоїсь однієї універсальної поради,
як дати з цим раду. Самогубство — друга причина смертності
тинейджерів у світі (перша — автокатастрофи).
Ми не завжди можемо помітити, що щось іде не так, не завжди
можемо запобігти цьому, але можемо знати, що наші діти дуже
потребують безумовного прийняття, безумовної любові, безумовної
безпеки. А це здатні дати їм лише ми, дорослі. Тож цей параграф я
знову закінчую словами, що будувати стосунки прив’язаності зі своїми
дітьми — наше основне завдання в цьому віці.
Ми не мусимо погоджуватися з його/її стилем одягу, релігійними
поглядами, вподобаннями, ставленням до навчання, світоглядними
позиціями, вибором партнера/партнерки — але ми можемо любити
його/її такими, якими він/вона є. Бо лише в добрих стосунках з
підлітком можна встановлювати правила, яких він/вона буде
дотримуватися.

Жити поруч із підлітком

Я ще раз повернуся до того, що підлітковий вік усе-таки прекрасний,
і бути свідками цього віку в наших дітей непросто, але часто
неймовірно захопливо. Підлітки осягають цей світ, конструюють
власну реальність, вдивляються в майбутнє, осягають власне тіло,
емоції, смаки і вподобання. Класно бути їхнім провідником у цей
непростий час.
Звісно, рецептів не існує. Проте в мене трохи є.
Перший рецепт: підліток потребує значущого дорослого. Я знаю ще
й тому, що бачу це у своєму кабінеті. Терапія підлітків особлива тим,
що вони хочуть бачити біля себе передусім людину, яка говорить з
ними рівно, ділиться досвідом, якого вони ще не мають.
І це найголовніший мій рецепт для батьків і для себе: бути поруч із
підлітками. Шукати разом вихід із непростих ситуацій, запитувати
одне одного й не боятися того, що ми чогось не знаємо.
Коли ми разом, на одному боці, тоді ми встановлюємо правила, які
підлітки чудово розуміють, бо усвідомлюють, чому ми їх
встановлюємо: не вживати єшок, не напиватися на вечірці, не різати
себе цього тижня… Натомість ми пропонуємо їм щось дуже цінне —
нашу дружбу, наші взаємини, нашу безпеку. Чи можуть вони
обманювати у відповідь? Можуть, бо стосунки — це довга дорога, і все
ж ми кожного разу робимо наступний крок.
Рецепт другий: не поспішати. Наша мета не в тому, щоб дитина не
різала себе саме сьогодні, а в тому, щоб навчитися щасливішого
життя. Для цього потрібен час. Особливо якщо ми давно цього не
робили разом — не гуляли, не вечеряли, не їздили в походи. Ми
маємо бути разом там, де іншим немає доступу до нас — тоді ми
формуємо щось тільки між нами.
Рецепт третій: вирішувати проблеми сімейної системи. Якщо з
нашим підлітком щось не так, придивімося до власної сім’ї. Адже
підліток — це також і дзеркало наших проблем, наших сумнівів, втрат,
конфліктів. Терапія підлітка — це терапія системи, у якій він живе. Ви
так багато можете дізнатися, коли почнете говорити про підлітка з
психотерапевтом, а потім говорити про себе, а потім — про
подружжя… І тоді картинка намалюється і пазли складуться. Нам
дуже хочеться «вилікувати підлітка», але ми самі так часто потребуємо
зцілення.
Рецепт четвертий: говорімо про любов, виявляймо любов. Навіть
коли все летить шкереберть, слова любові є тією ниточкою, що може
витягнути нас із прірви. І давайте вірити в любов. Якби я мав
обирати, у що вірити, я вірив би в любов. Слава Богу, я маю
можливість обирати.
Рецепт п’ятий: реагуймо спокійно на емоційні вибухи, а також
розповідаймо про власні емоції, бо тоді підлітку буде легше
висловлювати свої. Його почуття дуже насичені. Тинейджери не
просто зляться — вони ненавидять; не просто люблять — вони
закохані. У них немає півтонів у емоціях. І немає напівтонів у
поведінці.
Нам так хочеться придумати покарання, і це здається таким
справедливим. І ось іще одне важливе правило: кожного разу,
придумуючи покарання, думайте над тим, наблизить воно підлітка до
вас чи, навпаки, віддалить. Від цього багато що залежить. Придумуйте
такі «покарання», у яких ви змушені бути вдвох, тоді у вас завжди
буде шанс побути разом, а отже, збудувати стосунки.
Рецепт шостий: будьте насторожі, але давайте простір для нового. Це
про ту руку на пульсі, про яку ми вже говорили.
Підлітковий вік і справді має безліч небезпек.
Хочу залишити тут одну реальну історію, як символ того, що буває
дуже по-різному і нам треба багато говорити зі своїми дітьми.
В одній сім’ї зростав хлопчик, чудово вчився, мав гарних друзів,
готувався до вступу в престижний університет. Закінчивши школу із
золотою медаллю, він, як і всі діти, пішов святкувати свій випускний з
однокласниками. І там, у колі друзів, уперше спробував легкий
наркотик. Речовини спричинили алергічну реакцію, і хлопець помер.
Я пишу цю історію не для того, щоб підвищити батьківську
тривожність, а з двох інших причин: перша — щоб пам’ятати про
цього хлопця, щоб його історія залишилася з нами (його батьки
створили організацію, що їздить по школах і розказує підліткам про
наркотики, про те, що одного разу буває достатньо для всього); друга
— щоб ми усвідомили, що від нас також залежить рівень критичного
мислення і осмисленість підлітків перед викликами часу. А для цього
нам не потрібно кричати, лякати, благати — нам слід говорити. І
третя причина: ми також маємо вчитися жити у світі, де не можна
передбачити майбутнього, тому треба будувати стосунки сьогодні, бо
сьогодні — це все, що у нас є.
Усе, час іти обіймати своїх дітей.
І лише одне: підліток — це на все життя. Усередині нас, дорослих,
також живе підліток. Інколи він хоче бунтувати, інколи прагне чогось
незбагненного, інколи змушує нас кричати й шукати справедливості.
Він буває таким прекрасним. Дослухайтеся до себе. Чуєте? Він там. Не
забувайте про нього — він додає барв.
 4. Домашнє насильство (Тому, що я боюся…)

Цей розділ має підназву «Тому, що я боюся…», бо це одне з

найважливіших послань, які я хочу донести в цій частині книжки. Він
не лише про психотерапію як таку, це також заклик до боротьби з
домашнім насильством, бо часом воно зовсім поруч. Думаю, є люди,
які прочитають те, що стосується і їх також, уперше.
Одним з найболючіших запитань, які можуть чути постраждалі від
насильства у свій бік, є «Чому ти мовчиш?», або «Чому ти мовчала?»,
або «Чому ти не розповів цього раніше?». І у відповідь лунатиме: «Раз
мовчала стільки років і не говорила, значить, ти сама винна в тому, що
з тобою коїлися всі ці речі. Ти могла сказати. Усе було б по-іншому».
Ось перше послання всім тим, хто ставить такі запитання:
постраждала мовчала тому, що боялася.
Домашнє насильство — це страшно. Ця історія не лише про моменти
побиття, приниження, зґвалтування — вона про цілу систему страху й
безпорадності, яку кривдник створює в стосунках із постраждалою. Ні,
вона не може називати його кривдником, ні, вона не знає, що існує
визволення, ні, вона не вірить, що може бути по-іншому, і ні, вона не
сміє навіть спробувати назвати все, що з нею роблять, насильством;
вона виправдовує і виправдовує все це, щоб урешті не збожеволіти від
усвідомлення, у якому пеклі перебуває.
Ми боїмося кривдника, боїмося власного усвідомлення насильства,
боїмося наслідків викриття насильства, боїмося, що буде ще гірше,
ніж є зараз. Тому ми мовчимо.
Наш мозок хоче вберегти нас від чергового болю і постійно шукає,
що ми можемо зробити наступного разу по-іншому, щоб вижити й не
страждати. Тому він аналізує нашу поведінку і зазвичай знаходить те,
що могло б допомогти (хоча ці «знахідки» часто мають мало спільного
з реальністю і перетворюються на самозвинувачення). Наш мозок не
може вплинути на поведінку кривдника, але добре впливає на нас.
Саме тому ми часто чуємо, як постраждалі кажуть, що їхня поведінка
«могла спровокувати». І це те, що корисно навчитися помічати у своїй
голові, зупиняти й піддавати критичному осмисленню. У насильстві
завжди винен кривдник!

Насильство і конфлікт
Українське законодавство визначає «насильство» як результат
свідомих дій людини, що характеризується такими ознаками:

умисність;
завдання шкоди;
порушення прав і свобод людини.

Однак є ще четвертий пункт, на який уперше вказав польський

правозахисник і психотерапевт Єжи Малібруда, у законодавстві він не
прописаний, проте безпосередньо вказує на сутність насильства:

значна перевага сил того, хто його чинить.

Четвертий пункт є ключовим і для розуміння того, що відрізняє

насильство від конфлікту. Саме сукупність усіх чотирьох ознак в
одному випадку дає нам достатньо підстав стверджувати, що це не
конфлікт, а насильство.
У цьому розділі я навмисно багато разів повторюю слово
«насильство», бо ми схильні замінювати його словами «конфлікт»,
«ситуація», «непорозуміння» і в такий спосіб пом’якшувати його
значення. Це відбувається тому, що нам теж часом страшно говорити
про нього прямо, адже тоді потрібно щось змінювати, брати на себе
відповідальність. Тоді нам важче просто обминути ситуацію, не
зізнавшись собі, що ми боїмося: боїмося насильства, боїмося
кривдника — і що ми теж відчуваємо безпорадність, навіть коли
насильство чинять не над нами. Це страшно, бо потребує багатьох
змін.
«Значна перевага сил того, хто чинить насильство» пояснює нам
передумови його виникнення. У конфлікт залучені дві, три чи більше
сторін, що приблизно рівні за своїми силами, і вони можуть
протидіяти одна одній. Насильство, навпаки, завжди засноване на
зловживанні владою і контролем, тобто хтось один є значно
сильнішим за постраждалого. Це основна й надзвичайно важлива
відмінність поряд з умисністю, спричиненням шкоди і порушенням
прав людини, про яку нам треба знати, — насильник зазвичай має
економічну, фізичну чи емоційну перевагу, він чинить тиск на
постраждалу, якому та опиратися не здатна.
Наведу приклад. Коли двоє дорослих людей з’ясовують стосунки —
це конфлікт. Таке трапляється в усіх сім’ях, у будь-яких взаєминах.
Безперечно, конфлікти мають свою градацію, вони можуть бути
несуттєві чи, навпаки, глибокі й небезпечні.

Проте насильство відрізняється від конфлікту тим, що постраждала

завжди перебуває в програшній позиції. Вона ніби «менша»,
вразливіша від насильника — емоційно чи фізично, тому не зможе
вийти із ситуації переможцем. Звідси її мовчання, адже фактично
постраждала зламана, і відновитися надзвичайно важко. Варто
пам’ятати, що коли ми говоримо про насильство як таке і про факти
його вчинення, коли читаємо про це в газетах, чуємо по радіо чи від
друзів, — переводити його в поняття конфлікту категорично не
можна. Бо в конфлікті — хай він вирішуватиметься в добрий чи в
поганий спосіб — люди передусім рівні у своїх правах і можливостях.
Ті самі дії в одній ситуації будуть насильством, в іншій — ні. Тут ми
маємо звернути увагу на завдану шкоду. Часом те саме слово може
справити на одну людину травматичний вплив і завдати моральних
страждань, пригнічуючи її емоційний та фізичний стан, а інша людина
пропустить його повз вуха, і воно не зачепить її жодним чином.
Отже, щоб ідентифікувати насильство, необхідно звернути увагу, чи
були ці дії умисними, чи спричинили шкоду, чи порушили права
людини — і якщо всі відповіді «так», згідно з українським
законодавством, акт насильства відбувся. Для глибшого розуміння
динаміки та ідентифікації первинного кривдника корисно також
зрозуміти, на чиїй стороні перевага сил.

Мовчання — це велике послання

То чому ж ми так уперто мовчимо про насильство? Є одна гарна
цитата з книжки Джудіт Герман «Психологічна травма й шлях до
видужання»: «Усе, що злочинець просить від свідка, — нічого не
робити». Коли ми стикаємося із жертвою насильства, усередині нас
постає величезний моральний конфлікт. Ми розуміємо: якщо
ввійдемо в ситуацію насильства, треба обрати чиюсь сторону, а обрати
чиюсь сторону — означає зробити важкий вибір і почати активно
протидіяти насильнику (якщо оберемо сторону постраждалого/
постраждалої). Сама постраждала нічого не просить, але самим лише
зізнанням, що вона потерпає від насильства, дає зрозуміти: ми мусимо
стати на її бік. Це надзвичайно важкий внутрішній конфлікт, я навіть
назвав би його табуйованим. З протилежного боку — позиція
насильника, який каже: «Давайте просто залишимо все, як є». І, щиро
кажучи, нам дуже хочеться залишити все, як є, бо це не вимагає від
нас психічних затрат, не змушує давати моральної оцінки, не
зобов’язує робити вибір, не передбачає, що ми можемо помилитися,
чи ще чогось. Нічого не робити завжди легше, і тому більшість фактів
домашнього насильства у світі замовчуються, адже мовчати простіше,
ніж говорити.
Інколи, коли починається процес розслідування домашнього
насильства, особливо якщо є застосування сексуального насильства,
сам процес може вести до повторної ретравматизації жертви. Коли
особа, постраждала від насильства, чує: «Ти винен/винна в цьому.
Чому ти не сказав/не сказала «Ні!»? Ти сам/сама напросився/
напросилася, ти сам/сама довів/довела людину», — вона усвідомлює,
що беззахисна. На жаль… Звісно, я наголошую, що так трапляється не
завжди, але все-таки трапляється.
Сьогодні ми маємо говорити: «Ти не винний / не винна. Немає
жодних причини, які можуть зробити тебе винним / винною в
насильстві, якого ти зазнав / зазнала. Вітаю тебе з тим, що ти вижив /
вижила!». Це принципова річ, яка мусить стати незаперечною
істиною, що не піддається сумніву.

Кілька слів про історію

Усім нам відомий психоаналіз Фройда, якого ми зараз називаємо
засновником психотерапії. До Фройда був Жан-Мартен Шарко,
французький лікар-психіатр, який застосовував у своїй практиці
гіпноз. Шарко багато працював із неврозом, який називав «істерією».
Побутувала думка, що на «істерію» (такого діагнозу зараз не існує)
хворіють переважно жінки, тому його називали «жіночим неврозом»,
чи «неврозом матки». Психіатри тих часів вважали, що в матці
виникають проблеми, через які в жінки починається істерія. Зараз ми
розуміємо, що це не так. І Фройд, здається, також це розумів, бо
видається, що через асоціації він щоразу докопувався до травми своїх
пацієнток, яка, власне, і спричиняла такий стан. Насправді істерія —
це перша назва посттравматичного стресового розладу (далі — ПТСР),
якого тоді не діагностували, а симптомами істерії були перші ознаки
того, що жінки, які хворіли, не мали проблем з маткою, а мали
проблеми з насильством, якого зазнали в дитячому чи підлітковому
віці. А в дорослому житті, коли це все замовчувалося й закривалося,
психіка не витримувала й видавала симптоми «істерії». Тому можна
сказати, що Шарко і Фройд уперше звернули увагу на
посттравматичний стресовий розлад і наслідки насильства для
людської психіки як такого. Та вони не могли повірити в такі
масштаби насильства щодо дітей та підлітків, тож припускали, що
постраждалі фантазують.
Уже після Першої світової війни почали говорити про так званий
невроз воєнного часу, очевидно, ви розумієте, що зараз ми також
називаємо його посттравматичним стресовим розладом. Вивчення
цього «неврозу» стало другою хвилею дослідження насильства та його
наслідків для психіки людини. Ця хвиля доклалася до активізації
антивоєнних рухів і краху культу війни.
Третім витком, на який зайшла наука у вивченні насильства, став
феміністичний рух. Саме в надрах цього руху вперше голосно
зазвучала проблема сексуального й домашнього насильства, що дало
поштовх до відкритого обговорення її наслідків.
Ось три історичні етапи, які привели нас до сучасного поняття
травми, ПТСР і здатності відкрито говорити про насильство як таке,
про те, чому воно відбувається і звідки береться. Проте дослідження
насильства хвилеподібне, бо соціум дуже хоче забути про нього, не
думати й робити вигляд, що нічого такого не відбувається. А також
тому, що ми інтуїтивно прагнемо стану спокою, і, коли емоції
вщухають, нам хочеться забути травму і жити спокійним життям.
Тому дослідження насильства часто обриваються, потім
відновлюються — і знову обриваються. Суспільство хоче
відмежуватися, бо залазити в це дуже боляче, і у світі насильства так
багато болю від усіх учасників, що нам хочеться просто втекти. Ось
чому насильство — одна з найбільш замовчуваних тем, які є сьогодні у
психології.
Саме феміністичному руху ми завдячуємо тим, що можемо говорити
про насильство відкрито. Статистика свідчить, що 90 % випадків
насильства скоюють чоловіки, тому ми можемо називати його
гендернозумовленим, тобто таким, що відбувається та легітимізується
через гендерні ролі й стереотипи, за якими чоловік здійснює контроль
і має владу, приймає рішення за інших і може вирішувати проблеми
зокрема із застосуванням сили, а жінка — покірна, слабка, така, що
обслуговує й прикрашає і відповідає за емоційний бік стосунків.
Насильство поділяється на кілька видів, серед яких першим можна
назвати домашнє, тобто таке, що відбувається вдома, за зачиненими
дверима. Звісно, до гендернозумовленого належать такі види
насильства, як зґвалтування, торгівля людьми (жінками), сексуальне
рабство, домагання, жіноче обрізання (поширене в Африці, коли
відрізають клітор, аби жінка не могла отримувати сексуального
задоволення, у такий спосіб контролюється її сексуальність), убивства
честі (в Україні не поширений, але є країни, де жінок можуть убивати
в межах акту помсти); ритуальні зґвалтування, дітовбивство дівчаток
(селективне, тобто вибіркове, коли жінка, вагітна дівчинкою, змушена
робити аборт, бо схвалюється народження лише хлопчиків);
порнографія й примусова проституція, примусовий аборт і примусова
стерилізація і так далі. Сюди також зараховуємо насильство щодо
представників і представниць ЛГБТІК-спільноти. Усе назване
належить до гендернозумовленого насильства, тож ми можемо
бачити, що питання насильства значно ширше за «чоловік побив
жінку». При цьому кожен випадок, коли «чоловік побив жінку» —
теж жахливий прояв насильства, неприпустимий і осудний для будь-
якого цивілізованого суспільства.

Домашнє насильство
Хочу наголосити, що домашнє насильство — це не приватна справа!
Бо нас дуже часто намагаються в цьому переконати, вживаючи,
зокрема, фрази: «Не винось сміття за поріг», «Не розкривай чужого
бруду» тощо. Ні, хоч домашнє насильство і відбувається за
зачиненими дверима приватного простору, про нього не можна
мовчати. Це грубе і ганебне порушення прав людини.
Закон поділяє домашнє насильство на фізичне, сексуальне,
психологічне й економічне. Навіть погрози є формою насильства, а
також демонстрація принижень особі, яка спостерігає збоку
(наприклад, дитині, щодо якої насильство безпосередньо не
вчиняється, але вона є його свідком). Важливо пам’ятати, що
говорити про будь-яку сімейну систему в контексті тільки «мама і
тато» не можна, тобто якщо в сім’ї є насильство, то в нього залучені
всі члени сім’ї, і не може бути так, що тато б’є маму, а в дітей усе
добре, вони собі дивляться мультики і щасливо їдять морозиво — так
не буває. Принаймні я про таке ніколи не чув, і мені здається, що й ви
також не чули. Спостерігання домашнього насильства позначається на
психіці дитини в будь-якому випадку. І зараз це враховується
законодавством.

Фізичне насильство
 Сюди належить навмисне завдання фізичної шкоди: ляпаси, стусани,
штовхання, щипання, шмагання, кусання, побої, мордування,
заподіяння тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості із
застосуванням зброї, ножів чи інших предметів. Незаконне по-
збавлення волі, як-от замикання в кімнаті, — це також фізичне
насильство. А ще — залишення в небезпеці, ненадання допомоги
особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані. Наприклад,
свідома відмова надавати хворому ліки, заподіяння смерті і вчинення
інших правопорушень насильницького характеру, як-от примус
вживати алкоголь чи наркотики через обман або із застосуванням
сили. Усе це належить до фізичного насильства і, вочевидь, може
траплятися не тільки вдома, тобто всі ці речі людина може зазнати в
дружніх компаніях, серед незнайомих людей, на роботі… Інакше
кажучи, фізичне насильство може трапитися будь-де.
В Україні вже є багато громадських організацій, які протидіють
домашньому насильству. Їх доволі легко знайти в мережі інтернет.
Якщо ви хочете довідатися про специфіку домашнього насильства
більше, знайдіть, наприклад, сайт громадської організації «Центр
“Жіночі перспективи”».

Сексуальне насильство
Воно може відбуватися і в подружжі, і між малознайомими людьми.
Згідно із законодавчим визначенням, сексуальне насильство — це дії
сексуального характеру, вчинені стосовно повнолітньої особи без її
згоди, зокрема зґвалтування. Дуже важливо розуміти, чим
зґвалтування відрізняється від будь-якого іншого виду сексуального
насильства. Ми говоримо про зґвалтування, коли йдеться про
вагінальне, анальне чи оральне проникнення в тіло із застосуванням
геніталій чи сторонніх предметів. Отже, якщо відбулося проникнення
в тіло іншої людини, то ми говоримо про зґвалтування, якщо
проникнення не відбулося, маємо на увазі сексуальне насильство і не
називаємо це зґвалтуванням. Але це розрізнення в жодному разі не
означає, що зґвалтування — це гірше, а сексуальне насильство —
легше. Це однаково жахливо, а для термінології важливо розуміти,
чим ці речі відрізняються.
 Примусові пестощі. Це також сексуальне насильство, сюди належать
і примушування до перегляду порнографії, актів онанізму,
демонстрації статевого акту тощо. Особливо це стосується дорослих і
дітей, яких змушують дивитися порнографію. На жаль, відомими є
випадки, коли в сім’ї дівчат і хлопців змушують дивитися на статеві
акти дорослих. Їх можна потрактувати навіть як факти педофілії, і це
завжди сексуальне насильство. І якщо ваша дитина каже, що якийсь
дядько показував їй фільм, де були голі дядя й тьотя, то ви маєте бути
певні, що це гучний дзвінок до того, що могло трапитися сексуальне
насильство. Залишати таке без уваги категорично не можна. Дитина є
дитиною до вісімнадцяти років, і важливо розуміти: якщо
п’ятнадцятирічний підліток, дівчина чи хлопець, каже
двадцятип’ятилітньому, тридцятилітньому, сорокалітньому
«партнеру»: «Так, я згоден/ згодна» — то це не означає, що цей
«партнер» не чинить насильства. Дитина не може робити вибору, мати
секс із дорослою людиною чи ні, і це однозначно називається
сексуальним насильством. А виправдання на кшталт «Я ж тебе
любила», «Я тебе любив» з боку підлітка чи «Ти ж любила/любив
мене» з боку «партнера» — ніколи не є аргументом за насильницькі
дії. Будь-яка сексуальна форма стосунків з дитиною, молодшою від
шістнадцяти років, — це завжди й однозначно сексуальне насильство,
і ніяк по-іншому ми це не називаємо. Вік згоди в Україні — це
шістнадцять років.
Примушування до статевого акту з третьою особою. Коли ми
використовуємо гроші… Як ви розумієте, далі починається дуже
тонка маніпуляція. Сексуальні насильники, по-перше, можуть
надзвичайно добре виглядати, бути дуже успішними й «гарними»
людьми, можуть мати потужні фінансові, економічні ресурси, вони
можуть бути впливовими й багато обіцяти. Тобто необов’язково
мусять брати постраждалу особу за волосся і ґвалтувати її, вони
просто вміють дуже чітко, послідовно, маніпуляціями чи шантажем
привчати її до того, що вона мусить, на їхню думку, робити. І це також
сексуальне насильство, що розцінюється як злочин, якого не можна
виправдовувати за жодних обставин. Також, коли постраждала особа
не розуміє, що робить, або була навчена робити щось протягом свого
життя, вона в жодному випадку не може вважатися співучасницею
злочину. Постраждала від злочину — це завжди постраждала,
кривдник — це завжди кривдник, і ці визначення не міняються
місцями.

Психологічне насильство
Психологічне насильство — це знову-таки про застосування власної
переваги над кимось. У цьому випадку хтось сильніший знецінює чи
принижує слабшого морально. Сюди зараховуємо словесні обрáзи,
погрози, приниження, переслідування, залякування, знецінення
людини, контроль над її життям, зокрема через читання особистої
пошти й приватних повідомлень у соцмережах. Так, якщо людина
дозволяє собі читати ваші повідомлення без вашої згоди, і це завдає
вам моральних страждань чи іншої шкоди, — це психологічне
насильство. Сюди ж належать ігнорування як спосіб покарання та
заборона висловлювати власну думку, вільно пересуватися, контроль у
репродуктивній сфері, заборона вдаватися до методів контрацепції,
коли один із партнерів вирішує за іншого, буде той застерігатися чи ні.
Наголошу: ви можете бути за контрацепцію, можете бути проти —
це ваша особиста справа, але коли ви лягаєте в ліжко зі своїм
партнером, то не маєте права вказувати, буде секс без презерватива чи
з ним, бо вам так хочеться, а партнеру — ні. Якщо ви домовилися і
ваші думки стосовно контрацепції узгоджені, це окей, але якщо хтось
один хоче практикувати захищений секс, а хтось інший — ні, то це
вже насильство. Навіть якщо ви робите це з релігійних міркувань,
вважаючи, що контрацептиви — зло, не займайтеся сексом з
людиною, яка використовує контрацептиви, якщо це якось впливає на
вашу віру й ваші духовні переживання, і не примушуйте людину
робити це без презерватива, бо це її право і її вибір.
Також психологічним насильством вважаються дії, які викликали в
постраждалої особи побоювання за власну безпеку чи за безпеку
третіх осіб.

Економічне насильство
 Економічне насильство — це умисне позбавлення житла, їжі, одягу,
іншого майна, коштів чи документів або можливості користуватися
ними, а також контроль над фінансами іншої людини. Загалом це
питання таке широке, адже ми роками живемо в сім’ях, де є
економічне насильство, і навіть не знаємо, що це воно. Коли жінка,
мати двох, трьох, п’яти, десяти дітей, яка багато років перебуває у
декретній відпустці, постійно мусить просити у чоловіка гроші на те,
щоб задовольнити свої базові потреби й потреби дітей, — це
економічне насильство. Коли чоловік забирає банківську картку, на
яку надходять соціальні чи декретні виплати на дитину, — це
економічне насильство. А жінка цього навіть не усвідомлює. Деколи я
питаю у своїх клієнток: «Скільки заробляє ваш чоловік?», «Чи знаєте
ви, яка зарплата у вашого чоловіка?» — і випадки, коли вони цього не
знають, доволі часті. Звісно, це не завжди насильство. Заробляти
багато і не звітувати про це може і дружина, і чоловік. Проте коли
один партнер у сім’ї щоразу змушений випрошувати гроші, взагалі не
розуміючи, що відбувається, а другий цим маніпулює, стаючи в такі
моменти значущішим і сильнішим та спричиняючи цими діями шкоду,
то це однозначно насильство. Надзвичайно важливо розуміти, що це
недобре, яке не приведе до доброго. Можна терпіти, чекати змін на
краще, але цього не станеться. Недобре призводить до недоброго —
ось така проста формула, подобається вона нам чи ні.
Залишення без догляду і піклування, перешкоджання в отриманні
необхідних послуг у лікуванні, заборона працювати або примушування
до праці, заборона навчатися — це ситуації, які є домашнім
насильством. Авжеж, зараз їх уже менше, бо феміністичний рух
дійшов до України, але в Радянському Союзі це було повально.
Я знаю багатьох жінок старшого віку, яким свого часу чоловіки
відказували на їхнє прагнення вчитися, здобувати вищу освіту: «Ти не
можеш / не маєш права вступати у виш», «Я не дозволю тобі цього», а
на бажання вийти на роботу: «Гроші заробляю я, ти працювати не
підеш, бо того, що заробляю я, цілком досить». Випадки, коли жінці
не дозволено приймати рішень, що стосуються її життя, також дуже
ймовірно можуть трактуватися як насильство, адже вони завдають
шкоди постраждалій. Проте якщо жінка приймає рішення «Я не хочу
працювати, мені вистачає тих грошей, які заробляє чоловік, мене все
влаштовує» — тоді це не насильство, бо завдана шкода відсутня.
Кожна жінка має право зробити такий вибір, який буде найкращим
для неї, зрештою, як і чоловік. Чоловік також може зробити вибір «Не
буду працювати», аргументуючи це тим, що дружина заробляє
достатньо і сім’ю все влаштовує. Так, для нас може бути це трошки
стереотипно дивно, але це також не буде насильством, і люди мають
право домовитися в межах сім’ї, чого вони хочуть і що для них
найкраще. Однак якщо жінка заборонить чоловікові працювати, це-
знову-таки буде насильством, якщо таке рішення його не влаштовує і
завдає моральної шкоди.
Економічне насильство (як і будь-яке інше) припинити важко.
Постраждала особа не має фінансового ресурсу, щоб вирватися із
цього зачарованого кола, вона почувається загнаною в пастку, їй
здається, що вона ніколи нічого не зможе із цим вдіяти.

Колесо насильства
Колесо насильства, розроблене Елеонор Волкер, — це алгоритм, за
яким зазвичай відбувається домашнє насильство.
 Коли ви потерпаєте від насильства або бачите людину, яка зазнає
насильства, слід знати, що жертва не завжди перебуває в одному
стані, стани можуть бути різні, але один з них означає, що за ним буде
наступний, і так далі.
Почнімо з «медового місяця», який потім, коли ми пройдемо все
колесо, буде заспокоєнням. Медовий місяць — це коли кривдник
перепрошує. Більше такого не станеться, обіцяє він, забули. Але
кривда стається знову і знову, нескінченно багато разів. Хто знає
принаймні одну сім’ю, де є насильство, ті бачать, що кривдник обіцяє,
клянеться, і в якийсь момент образи справді меншають. Тоді в
постраждалої з’являється надія: а раптом і справді це буде останній
раз? Фаза «медового місяця» не дозволяє розірвати цей ланцюг, бо
щоразу в жертви спалахує віра, що цього разу вибачення точно
спрацює. Але після цього завжди починається зростання напруги,
постраждала особа відчуває страх, вона хоче задобрити кривдника,
щоб віддалити випадок насильства… Тобто в сім’ї починається дрібне
незадоволення, нагнітання, але постраждала все ще вірить, що біду
можна відтермінувати.
Часом жертва починає виправдовувати насильника, бо хоче
уникнути того, що відбуватиметься далі. Але далі все одно, завжди,
буде випадок/інцидент насильства: побої, звинувачення, погрози.
Після випадку (часто болючого) наступає спустошення, коли обоє
дистанціюються одне від одного. І кривдник себе жаліє, і постраждала
себе жаліє, але саме кривдник увесь такий ображений, нещасний і,
ясна річ, звинувачує постраждалу: «Це ти мене довела, я не хотів тебе
бити, я не хотів тебе ґвалтувати, я не хотів забирати в тебе гроші, але
ти своєю жахливою поведінкою постійно доводиш мене до того, що я
мушу це робити».
Але далі емоції вщухають, кривдник, можливо, просить вибачення
чи дарує подарунок, постраждала хоче йому вірити, адже в історії їхніх
стосунків були періоди, коли «було добре». Усе це — період
«примирення, або «медового місяця».
Ось так це й відбувається, завжди по колу: «медовий місяць» —
зростання напруги — інцидент — спустошення. Звісно, насильства, як
ми з вами зараз побачимо, буде тільки більше.
 Чому для нас це важливо? Тому, що людина перебуватиме (навіть
коли ви вже з нею говорите, коли вона вже в терапії, але досі живе з
кривдником) на різних етапах. На етапі інциденту вона може заявити,
що викликає поліцію. Приїжджає поліція, вона пише заяву. Але потім
настає примирення, і кривдник переконує її забрати заяву. А далі
знову інцидент: знову звернення в поліцію, заява і знову забирання
заяви. Одного разу поліція обурено спитає: «Навіщо ви нас
викликаєте?» — просто не знаючи, що постраждала від насильства
біжить у колесі, з якого не може вибратися самостійно, бо перебуває
під постійним контролем кривдника, не знає механізму виходу й не
уявляє, як жити далі.
Графік показує, що насильство не одразу починається з побоїв, зі
зламаних ребер чи чогось подібного. Це може бути невеличка за
інтенсивністю акція, яка швидко закінчується. І період до наступного
акту насильства буде досить довгий. Але інтенсивність його проявів
дедалі збільшуватиметься, а часовий проміжок між випадками
насильства — щораз зменшуватиметься. Врешті насильство набуде
інтенсивних форм, а часові відрізки між насильством майже зникнуть,
наприклад, побої стануть регулярними і дуже сильними.
Із почастішанням проявів насильства «медовий місяць» і
заспокоєння, навпаки, рідшатимуть і навіть зникатимуть.
Напруженість зростатиме, а постраждала потрапить у цикл «інцидент
— спустошення — зростання напруги», тобто в систему, де вже нічого
не може зробити.

Якби насильство одразу набуло такої інтенсивності, наприклад, на

початку стосунків, можливо, постраждалій було б легше вийти з цього
кола, але в неї були ось ці підступні «медові місяці», коли вона вірила,
а насильник присягався більше так не чинити. Протягом тривалого
періоду зростання насильства в постраждалої виробилося звикання. Я
бачив жінок, які потерпають від домашнього насильства, — сильних,
крутих, класних, по яких геть не скажеш, що вони зазнають
страждань. Але вдома вони потерпали від домашнього насильства.

Контроль і влада
В основі будь-якого насильства лежить потреба у владі й контролі.
Кривдник досягає бажаного за рахунок залякування, емоційного
тиску, ізоляції, знецінення, заперечення, маніпулювання дітьми,
використання певних привілеїв, економічної залежності чи примусу
тощо. Якщо все перераховане припиняє діяти, він переходить до
насильства фізичного. Інакше кажучи, фізичне насильство настає тоді,
коли кривдник втрачає владу і контроль, які встановив за допомогою
психологічного, емоційного чи економічного насильства. Якщо
перераховані методи не працюють, у хід іде піднімання руки.
Моя колега-психотерапевтка розповідала, що в Бельгії було
виконане дослідження, яке засвідчило, що за прагненням контролю і
влади також щось стоїть. Наприклад, жахливе дитинство. І це вже до
розгляду науковців, лікарів, психотерапевтів. Це важлива теза, яка
потребує досліджень, бо діти не повинні мати жахливого дитинства.
Проте в момент учинення насильства це вже не має значення. Наше
завдання — припинити його, роз’єднати постраждалу від насильства і
кривдника. Якщо є факт фізичного насильства, неважливо, яке
складне життя колись мав кривдник.

Пристосування до насильства
Тепер про найважливіше. Були два таких класних чуваки, студенти--
аспіранти, Марк Селігман і Стів Маєр, які поставили дуже цікавий і
жорстокий експеримент, неприємний, але надзвичайно важливий для
усвідомлення, як працює насильство (Це відбувалося в час, коли
досліди на тваринах були дуже поширеним явищем, на жаль.) Вони
взяли вівчарок і посадили їх у клітки, підвели струм і почали бити ним
по клітках.
Що робили вівчарки, коли отримували заряд? Їхня реакція
зрозуміла: вони кидалися на клітку, пробували її порвати, валували,
гавкали, крутилися, словом, робили все, що можна було зробити, аби
вирватися зі своїх клятих ув’язнень. Звісно, вирватися звідти вони не
могли. І тоді їм знову підводили струм, і знову підводили струм, і
знову підводили струм, аж поки одна вівчарка не лягла й не
припинила робити будь-що. Коли струм проходив по клітці, вона ніяк
не реагувала. Зрештою Марк Селігман і Стів Маєр дочекалися, поки
всі собаки, які брали участь в експерименті (я не знаю, скільки їх
було), припинили реагувати на струм. І тоді сталася дуже цікава річ:
дослідники відкрили клітки, проте собаки не відреагували ніяк, вони
просто лежали. Дослідники забрали одну стінку, підвели струм, проте
нічого не відбулося. Тоді вони забрали решту стінок, аби собаки могли
легко вийти, і підвели струм ще раз — реакції нуль. Це те, що ми
сьогодні називаємо «синдром набутої безпорадності». Експеримент
продовжився: дослідники впустили в клітки собак, яких не мучили до
того, і знову пустили струм. Звісно, пси, які не мали синдрому набутої
безпорадності, кидалися, шукали вихід, навісніли. А собаки, які
синдром набутої безпорадності мали, не робили нічого.
Леонор Воркер перенесла досвід, отриманий з експерименту
Селігмана і Маєра, на людей, написавши фразу: «Безпорадність
викликається досвідом неконтрольованості». Що вона означає і
чому є такою важливою для нас? Тому, що все пояснює. Розкриває,
чому люди можуть перебувати в насильстві протягом років і
десятиліть і ніколи з нього не виходити. Тому, що собаки «не вірили»,
що за кліткою ще щось існує. І так само постраждалі від будь-якого
насильства врешті набувають синдрому набутої безпорадності,
припиняють вірити в те, що за дверима на них щось чекає, що є ще
зовнішній світ, поза кривдником, і тому приймають цю кривду як
абсолютну норму. Навіть не норму, бо це неправильно сказано — вони
більше не знають, що можуть щось із цим зробити, їхній мозок більше
на це не реагує. Ось чому важливо зрозуміти: якщо ми знаємо, що
Катя є постраждалою від домашнього насильства, то слова «Катю, іди
з дому» необов’язково досягнуть результату й Катя таки піде. Це
взагалі нічого не означає, бо Катя не вірить, що поза домом може бути
безпека й допомога. Її мозок перейшов у режим «Зменшити біль і
вижити!».
 У Канаді, наприклад, є притулки для постраждалих від домашнього
насильства. Приїжджає соціальна служба, яка забирає постраждалу з
дому, відвозить її в спеціальне місце, де немає кривдників і нічого
такого подібного. У цьому місці постраждала від насильства особа
поступово вчиться адаптуватися до життя без нього. У нас таких місць
усе ще дуже мало. Тому весь тягар відповідальності лягає на людей,
які виявляються поруч. Якщо Ігор — мій друг і я знаю, що він
потерпає від насильства, якщо можу, я допомагаю. Бо, знову ж таки,
дуже залежить, що саме я можу, наскільки ми в близьких стосунках з
Ігорем, мені слід оцінити свої ресурси, знати ситуацію Ігоря тощо. Але
інколи також я можу взяти Ігоря за руку й піти з ним у поліцію або в
спеціальні «Жіночі перспективи». І я мушу це зробити, бо Ігор цього
не зробить сам. Ані Ігор, ані Катя, ані будь-хто інший, хто потерпає від
насильства.
Повторю, що часом, коли стоїмо збоку і знаємо, що наші друзі є
постраждалими від насильства, ми обурюємося: «То чого він/вона
нічого не зробить, я стільки разів казав/казала піти в поліцію!». Він чи
вона нічого не зробить, бо вже має синдром згаданої вище набутої
безпорадності. Нагадаю: кривдник просить тільки про одне — нічого
не робити, і нам це завжди легше, і дати пораду Каті: «Іди в поліцію»
— це фактично і є нічого не робити. А от узяти Катю за руку й
відвести в поліцію, бути з нею в цьому процесі — це дати їй зрозуміти:
«Я завжди буду виступати проти того, хто тебе кривдить, я з тобою в
цьому процесі», — це зайняти якусь позицію.
Поки людина не усвідомлює проблеми і не йде до психотерапевта чи
психотерапевтки, наше завдання — допомогти їй. Якщо ми не
можемо зробити цього самі, можна звернутися в соціальні служби,
повідомити, що Ігор і Катя потерпають від домашнього насильства,
привести їх і показати це. На сьогодні соціальні служби працюють
дуже добре, до них можна звертатися, бо вони мають алгоритм
допомоги, навіть є послуга виклику додому. Головне пам’ятати: якщо
ми думаємо, що Ігор чи Катя самі мають усвідомити свою проблему,
то ми просто уникаємо відповідальності, адже ні Ігор, ні Катя цього
зрозуміти не можуть.
 Після тривалих безрезультатних спроб отримати захист і звернення
по допомогу постраждалі переконані, що в них нічого не вийде, тому
спроб щось робити дедалі менше, з’являється депресивний настрій і
нездатність діяти без підтримки.

План дій
Що робити? Якщо це фізичне, сексуальне насильство, ми не можемо
працювати над зціленням, поки не заберемо постраждалу із ситуації
насильства. Тому перший крок — це забрати постраждалу. Але є
ситуації насильства економічного. Воно маніпулятивне, це те, що ми
називаємо «токсичними стосунками», коли насильник є
маніпулятором, а постраждала нічого не розуміє й робити нічого не
прагне, бо в ній уже все поламано. Наприклад, постраждала не може
взяти й розлучитися з кривдником чи піти від нього, бо немає побоїв,
але є, скажімо, регулярні демонстративні зради, неприходження
додому, залишення без фінансових ресурсів. Постраждалій це все
пояснюється, бо кривдники, залежно від супутнього розладу, який
вони обов’язково мають, майстерно роблять з неї винну: «Зрозумій, я
так чиню, бо мушу, адже ти мене провокуєш». Тож постраждала
набуває синдрому набутої безпорадності, учиться брати провину на
себе й саме тому не може й не прагне піти з дому чи вирватися з
насильства.
Тому другий крок у терапії — пошук ресурсів. Ми мусимо шукати
будь-якими способами, де людина може їх знайти. І тут уже
залежатиме: деколи це фінанси, деколи — товариські ресурси, словом,
усе те, що може дати постраждалій силу відновити контроль над своїм
життям і вирватися з токсичних стосунків. Але важливо
усвідомлювати: ми можемо шукати для людини ресурси, але при
цьому сама вона навряд чи хотітиме піти. А якщо в неї ще й релігійні
переконання, що, наприклад, розлучення — це погано, то проблема
ускладнюється ще більше.
Тому виокремлюємо третій крок, який може бути й першим —
усвідомлення постраждалою, що над нею чиниться насильство.
Щоразу, коли потерпіла приходить до психолога, ми говоримо про те,
що саме щодо неї виявилося насильством і чому. Повторю: є
надзвичайно багато постраждалих від насильства, особливо
економічного й психологічного, які не розуміють, що втрапили в
халепу, вони не класифікують те, що з ними коїться, як насильство.
Саме тому слово «насильство» в психотерапії має бути постійним і
нав’язливим. Бо треба розуміти: якщо щоразу людина чутиме й
розумітиме, що втрапила в біду, вона потрошки назбируватиме
ресурси й ставатиме впевненішою в собі, більше віритиме в себе. І тоді
можемо сподіватися, що зрештою вона наважиться піти від
насильника, хоч інколи це справді довготривала робота.
Проте якщо пряме насильство загрожує безпеці й життю, усе це не
працює, проводити психотерапію ми не можемо. Уявіть: до вас
приходить людина, яка сьогодні потерпає від сексуального насильства,
а ви їй розказуєте, що треба пошукати ресурси й вірити в себе. Не
працює! Коли є загроза життю, перше, що маємо зробити, —
припинити насильство. Ми вже говорили про межі психотерапії й те,
що психотерапевт — не священник. Він зберігає конфіденційність, але
інколи, у фактах точного знання про вчинення насильства,
психотерапевт може звертатися в поліцію, в окремих випадках він
також може це робити, коли йому відомі факти, які можуть призвести
до погіршення життя чи здоров’я третіх осіб, особливо дітей.
І ще одна важлива штука: найкращий спосіб почати психотерапію і
зцілення — це голосно заявити, що було здійснене насильство. І якщо
постраждала наважується звернутися в поліцію і пройти весь цей
жахливий час розслідування, бо це все дуже довго, то це також є
способом звільнення. Злякана дівчинка чи скуйовджений хлопчик
виростає до того, що може постояти за себе, може про це говорити.
Сам цей процес дуже болючий, але він може також бути ресурсом і
додавати сил. Тому це ті речі, які ми робимо на початку, а далі вже
варто досліджувати загальну психотерапію.
Згідно з даними ООН, 603 мільйони жінок у всьому світі
проживають у країнах, де домашнє насильство не вважається
злочином, рівень сексуального насильства залишається високим, як і
фемініцид у мирний час та під час війни. «Фемініцид» — означає
вбивства жінок саме через те, що вони жінки. Шість із десяти жінок у
світі зазнали фізичного чи сексуального насильства за свого життя.
 Шість із десяти означає, що 60 відсотків жінок у всьому світі зазнали
хоча б одного епізоду сексуального чи фізичного насильства за життя.
Насильство, завдане чоловіком, партнером, хлопцем чи батьком, є
основною причиною смерті або втрати працездатності жінок віком від
15 до 44 років, а це більше, ніж від раку чи ДТП та війни. Тобто від
насильства жінки помирають і страждають більше, ніж від усього
іншого. Там, де є насильство в сім’ї, подвоюється й ризик поганого
ставлення до дітей, які також можуть ставати постраждалими від
насильства.

Портрет кривдника
Перейдімо до портрета кривдника. Це важливе питання, бо
стосується не тих, хто б’є або чинить психологічне чи економічне
насильство, а людей, які вбили своїх дружин, тобто людей, які
проявили крайній вияв насильства. У Канаді у 2015 році Емерсон
Добаш та Рассел Добаш здійснили дослідження, метою якого було
визначити спільні риси для чоловіків, які вбили своїх партнерок. Вони
провели інтерв’ю зі сто п’ятьма чоловіками по всій Канаді, об’їздили
всі канадські в’язниці, аби поспілкуватися із засудженими за вбивство
своїх дружин чи партнерок, і це дослідження спростувало багато міфів
про те, чому люди можуть ставати кривдниками.
Перший міф: проблеми в сім’ї. Дослідження засвідчило, що 71
відсоток чоловіків, які вбили своїх дружин, зростали з двома
батьками, у 29 відсотків батьки були розлучені, тобто закономірності,
що розлучення батьків, відсутність тата і подібне призводить до того,
що чоловік починає бити свою дружину, виявлено не було.
Одинадцять, а не сто відсотків чоловіків спостерігали в дитинстві
насильство з боку батька, тож казати, що причина вбивств полягала в
тому, що тато бив маму, ми теж не можемо. Сімнадцять відсотків
респондентів жили з опікунами й родичами, тринадцять відсотків
зростали в різного роду притулках, а решта шістдесят відсотків — у
повних сім’ях.
Другий міф: насильство в сім’ї. Ми також не можемо сказати, що є
якісь чинники в сім’ї, які вирощують насильника. Двадцять відсотків
чоловіків зазнавали фізичного насильства в дитинстві, п’ять відсотків
зазнали сексуального насильства, але 75 відсотків чоловіків, які вбили
своїх дружин, жили без насильства в сім’ї. Тому ми не можемо
говорити про те, що це бідні нещасні хлопці, які пережили насильство
у своєму дитинстві, і тепер це їхній єдиний спосіб поведінки, бо
бачимо, що 75 відсотків чоловіків цього насильства не зазнавали.
Третій міф: вживання алкоголю чи наркотиків. У 50 відсотків
чоловіків була проблемна поведінка, пов’язана зі зловживаннями
психоактивних речовин, у інших 50 відсотків залежностей чи
зловживань не було. Тож ми не можемо стверджувати, що це є
причиною. Двадцять відсотків з них вживали алкоголь, чотирнадцять
— наркотики, шістдесят шість відсотків нічого не вживали. Тобто
говорити, що алкоголь чи наркотики призводять до того, що чоловіки
починають бити своїх дружин, а потім і вбивати, — не можна.
Але дослідники виявили п’ять речей, п’ять когнітивних конструктів,
п’ять думок про жінок, які об’єднують усіх цих чоловіків. Жінка-
дослідниця приходила у в’язницю й сиділа в кабінеті, у якому мала
прийняти чоловіка — вбивцю своєї дружини. Вона зауважила: щойно
відчинялися двері, уже було зрозуміло, вбивця заходить чи ні. Жінка
стверджує, що бачила це в погляді: погляд чоловіка, який убив свою
дружину, завжди був знецінювальним. Отож усі 105 опитаних
чоловіків мали спільні нищівні думки про жінок. Для вас, жінки, дуже
важливо знати це, а для нас, чоловіків, треба розуміти, що об’єднує
насильників.
Перша думка: когнітивне спотворення, що «всі жінки
використовують чоловіків». Якщо вбивці справді в це вірять, то
можуть мислити приблизно так: «Якщо всі жінки використовують
чоловіків, то я не можу дозволити, щоб використовували ще й мене».
Друга думка: «усі жінки — повії або принцеси, якими потрібно
керувати чи дресирувати їх», це не самостійні особи, не особистості,
які можуть бути окремими чи незалежними.
Третя думка: «жінка має жити в тому місці, де хоче чоловік, і бути
йому вірною». Тому спроба сепарації може бути загрозливою, адже
чоловік визначає те, що має робити жінка і де вона мусить жити.
Четверта думка: «жінка повинна подбати про сексуальні й
побутові потреби чоловіка». Цього вистачає і в наших, українських,
сім’ях.
П’ята думка: «жінка — це ще й об’єкт задоволення сексуальних і
побутових потреб чоловіків». Про це важливо пам’ятати: кривдник
бачить жінку як об’єкт, однозначно нижчий за нього, зроблений
природою так, що вона може або тільки хотіти його використати, або
це принцеса, яка не може бути самостійною і точно не може бути
рівною йому, не може визначати правила гри, тільки він може робити
це, а вона точно має дотримуватися всіх його вказівок.
Усе це є в наших звичайних патріархальних сім’ях. Речі, які тут
написані, — це дуже часто звичайний портрет чоловіка в галицькій
сім’ї, де його кар’єра важливіша, тому ми живемо там, де чоловік цю
кар’єру будує. Жінка ж постійно в декреті, зрозуміло, що вона готує,
пере, обслуговує. Чоловіки інколи навіть не дбають про те, щоб їхні
дружини отримували оргазм під час сексу, у деяких сім’ях це взагалі не
питання, питання — щоб чоловік отримав оргазм, а жінка — як
пощастить. Цілком нормально, коли чоловік зраджує своїй жінці, у
нас це виправдовується тим, що чоловіки — нібито самці, вони хочуть
закинути якомога більше сперми у світ, зате жінку за зраду, ясна річ,
можна каменувати. Шановні чоловіки, якщо такі установки є у вашій
голові, ви небезпечні й можете опинитися в канадській тюрмі, про це
варто завжди пам’ятати.

Класифікація кривдників за Хольцворт–Манро і Стюарт

(Італія, 1995)

50–56 відсотків чоловіків чинять насильство тільки в сім’ї.

Про це варто поговорити окремо, бо я маю клієнток, чиї тати
й чоловіки — прекрасні, фантастичні люди, їх любить увесь
двір, уся вулиця, все містечко, вони обіймають високі
адміністративні і високі духовні посади. Такими людьми
захоплюються, адже вони допомагають іншим, про всіх
дбають, усі бачать у них святих. Але коли ці чоловіки
приходять додому, родина тремтить, бо щойно вони
переступають поріг, починається тотальне насильство.
Пам’ятайте, що так буває, коли думаєте: «Як вона може
 казати таке про цього прекрасного чоловіка, та вона якась
несповна розуму, сама те все собі придумала, він стільки добра
нам усім зробив, він такий благодійник великий!». Саме ці 50–
56 відсотків кривдників будуть ідеальними назовні, але вдома,
за зачиненими дверима, усе стає навпаки. Це також можуть
бути вчителі, можуть бути люди, яких ми добре знаємо, з
якими ми десь у контакті, вони можуть бути найприємнішими
людьми, але вони будуть чинити фізичне й сексуальне
насильство.

Їхні жертви набувають синдрому набутої безпорадності, бо не мають

права виступити проти ідеалу, сказати: ось ця людина, про яку пишуть
у газетах, — насильник. Тому вони замовкають, а коли через багато
років починають говорити про факти насильства, на них показують
пальцем і питають: «А чому ви мовчали? Тепер ви придумуєте,
брешете, цього не може бути». І ніхто не заговорить про синдром
набутої безпорадності. І зрештою будуть винні саме вони, адже
піднімають голос на того, хто дуже важливий у цій громаді чи просто
на цій вулиці.
Про насильників такого типу говорити вкрай важко, але важливо
пам’ятати: хай яким він буде, коли ми починаємо виправдовувати
насильника — ми виправдовуємо насильника, і крапка. І немає іншого
нічого, навіть якщо він ремонтував у вас телевізор і не взяв за це
грошей, навіть якщо він привів вас до церкви і ви пізнали через нього
Бога, навіть якщо він допоміг вам вступити в університет, а вашій
дитині дав грошей, щоб їй зробили онкологічну операцію. Не має
значення: якщо ви виправдовуєте кривдника — ви виправдовуєте
кривдника, і все, немає інших формул. Це питання, де немає
уточнень, де не можна сказати «але», кривдник — це завжди тільки
кривдник.
Щоразу, коли виправдовуємо насильника, ми легітимізуємо право
іншого насильника робити це з нашими доньками, дружинами,
родичками. Так, грубо, але ми легітимізуємо це право.

25–42 відсотки насильників інколи зриваються назовні. Це

також люди, які не обов’язково мусять бити свою жертву на
 людях, вони необов’язково мусять кричати, але інколи вони
зриваються, і тоді ми підозрюємо, що в цій сім’ї не все окей.
Можливо, там немає явних побоїв, вони вже будуть удома,
але ми можемо побачити по словечках, по інтонаціях, що
відбувається насилля.
8–25 відсотків мають антисоціальні розлади особистості,
про них ми прямо кажемо: «Це кривдник». Таких нам легко
засудити, часто вони мають антисоціальний розлад
особистості, але їх меншість, бо більшість — це дуже милі
люди, і про це також потрібно пам’ятати.

Як писати про насильство: Лінда Коатс (2010 р.)

«Він пішов за нею по тротуару, вона відскочила, він підбіг, щоб
зловити її, вона перейшла на інший бік, він схопив її за плечі і кинув її
на землю, вона каталася по землі, намагаючись вивільнитися. Він
тягнув її до кущів, вона чіплялася за коріння дерев, щоб він не зміг її
затягнути в кущі, вона почала кричати, він тримав камінь над її
головою і погрожував убити її, якщо вона кричатиме. Вона припинила
кричати, він обізвав її лайливими словами, вона сказала «Ти не хочеш
цього робити, ти не хочеш мені робити боляче», він змусив її
повернутися до себе, вона відвертала своє обличчя, він намагався
зняти її пояс, вона випучила живіт, щоб він не зміг зняти пояс. Він
кинув її на землю, щоб утримувати її всім тілом, вона схрестила ноги,
щоб він не міг зняти штани, він пересилив її і вагінально зґвалтував її,
вона була налякана, щоб уникнути більших травм, вона встала й
пішла в інше місце».
Це сумний і поганий текст, але Лінда Коатс (шведська
медіаекспертка) каже, що він неправильний. Коли ви описуєте
насильство, ви маєте взяти цей текст і викреслити всі речення, де є
займенник «вона». Тож читаймо тепер текст без «вона».
«Він пішов за нею по тротуару. Вона відскочила. Він підбіг, щоб
зловити її. Вона перейшла на інший бік. Він схопив її за плечі і кинув її
на землю. Вона каталася на землі, намагаючись звільнитися. Він
тягнув її до кущів. Вона чіплялася за коріння дерев, щоб він не зміг
затягнути її в кущі. Вона почала кричати. Він тримав камінь над її
головою і погрожував убити її, якщо вона буде кричати. Вона
перестала кричати. Він обізвав її лайливими словами. Вона сказала:
«Ти не хочеш цього робити. Ти не хочеш мені робити боляче». Він
змусив її повернутися до себе. Вона відвертала своє обличчя. Він
намагався зняти її пояс. Вона випучила живіт, щоб він не зміг зняти
пояс. Він кинув її на землю, щоб утримувати її всім тілом. Вона
схрестила ноги, щоб він не міг зняти штани. Він пересилив її і
вагінально зґвалтував її. Вона була налякана, щоб уникнути більших
травм, вона встала й пішла в інше місце».
«Він пішов за нею по тротуару, він підбіг, щоб зловити її, він схопив
її за плечі і кинув її на землю. Він тягнув її до кущів, він тримав камінь
над її головою і погрожував убити її. Він обізвав її лайливими
словами, він змусив її повернутися до себе, він намагався зняти її
пояс. Він кинув її на землю, щоб утримувати її всім тілом, він
пересилив її і вагінально зґвалтував її».
І це правильно, бо кривдник — він. Це через нього все відбувається,
тож ми мусимо розділяти поняття. До «неї» завжди можна
придертися, що вона нібито щось робила не так. І такий суд може
розтягнутися на десятиліття. Там, де в описі починаємо говорити, що
вона робила, як вона пручалася, ми піддаємо сумніву її спроби
захиститися: ось же ти робила, але не старалася, чому ти не довела…
А може, ти справді сама хотіла? І там, де з’являється сумнів, є
прекрасне місце для кривдника і його виправдань: ви ж самі бачите,
вона фактично сама це зі мною зробила. Тож варто пам’ятати: є
поняття про кривдника, є поняття насильства, а решту слід
викреслити, бо ми не маємо права переводити провину за скоєне на
постраждалу.
Я знову й знову повертаюся до всіх цих фраз, бо вони часто лунають
у нашому суспільстві: «Але насправді вона деколи таке стерво, що
доводить його, вона те-то і те-то, і тоді він не стримується і її б’є». Я
знаю тільки те, що є чоловіки, які ніколи не вдарять своєї дружини,
розлучаться — так, ударять — ні. І вибір, вдарити чи не вдарити,
зґвалтувати чи не зґвалтувати, принижувати чи не принижувати,
завжди залишається. Як чоловік, я можу дозволити собі це сказати: за
мною залишається вибір. Ви можете прийти на презентацію цієї
книжки абсолютно роздягнутими, але це за мною вибір, чи буду я вас
ґвалтувати; ви можете кричати і бути нестерпними, обзивати мене
останніми словами й казати про мене все, що завгодно, але це моя
справа, чи вдарю я вас за це; ви можете поводитися жахливо, і у вас
жахлива мама, але це моя справа, чи дбатиму я про своїх дітей — це
завжди мій вибір, і ніхто його від мене, від чоловіка, від будь-якого
чоловіка, не забирає.
Чи можу я протидіяти? Можу. Я можу сказати «Дівчата, вдягніться,
бо холодно і коронавірус». Я можу сказати «Не кричи на мене», можу
піти, можу розлучитися, але саме я обираю, чи я починаю бити. Чому
це небезпечно? Тому що коли ми тільки даємо маленький шанс
сказати про те, що ти сама винувата, всі за нього вхопляться, і тоді
кривдник скаже: «І не треба нічого робити, вона сама винувата, давай
просто замовкнемо». Бо кривдник не захоче піти в поліцію, щоб не
роздувати, він захоче це зам’яти, аби ми промовили: «Краще нічого не
робити». Тому там, де ми даємо кривднику якнайменший шанс
сказати, що це жертва винна, програє вся система, а там, де ми
легалізуємо насильство, завтра розквітне інше насильство.
Отже, повторю: насильство — це не конфлікт і не суперечка, ми
маємо називати насильство насильством, думаю, я сказав це достатню
кількість разів. Ми, суспільство, не можемо мовчати про насильство,
жертва насильства може не говорити, бо має синдром набутої
безпорадності, але ми маємо заявляти про це, навіть якщо нам дуже
не хочеться, і навіть якщо це дуже страшно.
Проблемним є питання про межі втручання. Часом мене питають:
уявіть, що ви йдете по вулиці й бачите, як тато верещить на дитину, —
чи ви втручаєтеся? Скажу вам правду: я боюся втручатися, на вулиці
особливо, бо стережуся «гопників» у принципі, та я загалом багато
чого боюся. А ще кажу сам собі: подумай про дитину, адже якщо ти
зараз втрутишся, то ще більше розізлиш тата, і що тоді чекатиме на
дитину вдома? Але ми можемо сказати цьому татові: «Вашому синові
зараз дуже боляче», — і нічого страшного, напевно, не станеться, тому
що кривдники, які кричать на своїх дітей, бояться інших, вони сильні
тільки у своїй сім’ї, і тому ми зупиняємо коло насильства, в яке він усе
більше і більше занурюється, просто сказавши мінімальне «стоп».
 Ми очевидно не вирішуємо цієї проблеми, але можемо зробити
бодай щось. Тому щоразу, коли бачимо якесь насильство, якщо
можемо, маємо на це ресурси і сміливість, слід втрутитися. Якщо ми
знаємо про факт насильства сексуального чи фізичного, тим паче над
дітьми, то ми мусимо втрутитися. Це справді наш громадський
обов’язок.

P.S.
І на завершення цього розділу я наведу листа моєї клієнтки:
«Мій батько помер саме в той період, коли в терапії я активно працювала над загоюванням
ран, яких він мені завдав. Завдав усій моїй сім’ї, але домашнім насиллям я це змогла назвати
лише в терапії, і не тому, що відгороджувалася, я думала, що це норма, що так виховують
дітей, що є різні моделі виховання, що він хоче, аби з нас виросли люди, що я недостатньо
добра. Я думала, що всіх моїх однокласників б’ють, просто про це ніхто не говорить. Я не
знала іншого життя, окрім життя в насиллі з батьком-алкоголіком. Увесь побут був
підлаштований під нього, риторика чітко вироблена, щоб зайвий раз не спровокувати на
бійку. Але не допомагало ніщо, заховані ножі й чисто прибрані кімнати — це частина
щоденного ритуалу. Посмішки на людях і побої вдома, страх попросити гроші, бо
порвалися колготи чи закінчилися зошити. Так, я боялася попросити про необхідне, я
ходила з мокрими ногами, бо нові чоботи — це дорожче, аніж зошит, і тому ще
страшніше. Я була винна, що захворіла, бо ліки теж коштували грошей — і цьому не було
кінця. Вічно побита, заплакана, принижена мама і налякані діти. Попри все я заглядала в
його очі і шукала там любові, я хотіла стати для нього дуже доброю, щоб він полюбив мене.
О п’ятій ранку я ставала полоти город, о сьомій мила підлоги, ось він прокинеться — і я
його здивую, готувала різні страви, він їх висміював. Хай що я робила— цього було
недостатньо. Одного разу на сесії сімейної терапії моя терапевтка нам з чоловіком сказала
«Це дивовижно, що ми всі, хто постраждав від домашнього насилля, можемо іншим давати
те, чого самі не мали, можемо і любити, і давати любов, коли самі її не зазнали в повноті».
І сьогодні я ділюся з вами не своїм болем, не хочу когось засмутити, чи навіяти важкі
думки, я ділюся з вами своєю надією і вірою в те, що у нас може бути по-іншому. У мене
виходить по-іншому, і у тебе вийде, з цього кола точно є вихід. Смерть батька я пережила
як велику втрату, і лише нещодавно зрозуміла, що з його смертю я остаточно втратила
нагоду довести йому, що мене можна любити. Я плакала за тим, що він уже не
переконається в тому, що я хороша донька, а він помилявся. Вже немає кому доводити.
Зараз можна просто сказати: мій батько — насильник. Ми потерпали від домашнього
 насильства. Не було нікого, хто нас захистив би, усі все знали, але мовчали, толерували. У
мені багато болю і ран, а я хотіла, щоб він мене любив, і зараз хочу».

Це розділ, записаний із лекції, яку ми готували для проєкту

«Психотерапія для міста». Тоді я вперше познайомився з організацією,
що називається «Жіночі перспективи», і психологинею цієї організації
Мартою Чумало. Уся інформація, розміщена в цьому розділі, надана
мені пані Мартою для лекції, а потім, з її дозволу, я використовую її
тут.
Центр «Жіночі перспективи» — громадська організація, де ви
можете отримати безкоштовні психологічні та юридичні консультації,
представництво в суді, групи взаємопідтримки щодо сімейного
насильства, і все це буде анонімно і безкоштовно. Це організація, яка
багато років працює тільки з насильством, і якщо ви не маєте більше
до кого звернутися, то можете звернутися туди.
Організація діє у Львові. 0322955060, 0676740770

P. S. Назар Тринько, 28 років, Львів:

«Я жив із психопатом.
Це не мої слова, а слова моїх психотерапевтів.
Нарешті дуже багато людей розказують про випадки домагань, діляться історіями про
зґвалтування з терапевтичними групами, терапевтами й часом з друзями, є рух #MeToo
та інші. Але я жодного разу не чув нічого від жертв домашнього насильства. Тих
найменших, які на це дивилися і, на відміну від старших жертв, не мали змоги хоча б якось
вплинути на той жах, що відбувався.
Мама розповідала історію (це було до мого народження): якось прийшов тато додому зі
своїм братом, глянув на маму, підійшов і вдарив її в лице. Вона досі не знає причини.
Це був стабільний емоційний тероризм. Єдине, із чим у мене асоціюється моє
дитинство, це п’яний тато, крики мами і я, накритий ковдрою, з надією, що це все мине,
як минає дощ.
За відчуттями, побиття були суцільною рутиною нашої сім’ї, допоки мені не
виповнилося 18, а в тата не сталося три інсульти: він курив і пиячив. Тоді він майже
втратив здатність мислити, але в нього залишилася лють. Укотре повертаючись із
прогулянки із хворим татом, мама була заплакана і з синцями на лиці. Тата покинули всі
його друзі, і за три роки я не бачив жодного в нас удома. Але мама, єдина людина, яка його
любила і турбувалася про нього, була регулярно побита.
Найчастіше я встигав зрозуміти, що він п’яний, за тим, як він відчиняв двері. І я лише
недавно перестав смикатися від різкого звуку відчиняння дверей.
Я відчував тотальний страх, і в мене було суцільне заціпеніння. Дім був для мене
найнеприємнішим місцем. Бувало, що все ставало якось спокійно і ніби краще. Тоді я собі
думав: “Ось, напевно, настав той час, про який я так мріяв, і ніхто не б’ється й не
свариться”. Але я помилявся.
Так сталося, що у 15 років я осліп на ліве око (блін, так і не встиг побачити жодного 3D-
фільму). Я довго лежав у лікарні, й після повернення ми з полегшенням сіли, накрили стіл
утрьох і я вперше за декілька місяців відчув дім і спокій. Того вечора, за розмовами про моє
лікування, тато поставив серію запитань, а-ля: “А за чиї гроші ви лікувалися?!” — кинув
маму на підлогу, взяв рукою її голову і вдарив об плитку. А я що? Шістнадцятирічний
бугай, мав би вже давати відсіч. Але я просто так само, як і всі сотні разів до того, завмер і
чекав, поки мине дощ. Це був мій день народження.
Тепер мені дуже важко мати надію на щось хороше. Раніше, щоразу, коли я сподівався, що
це вже кінець, моя надія розбивалася і втоптувалася в землю.
Ми жили на Люблінській, 101 (перше перехрестя біля аеропорту). Тато любив
заряджати сайгу й стріляти з вікна. Сусіди були не проти, там було багато алкашів,
наркомани й маразматичні леді. Ну, і звісно, коли я чув, як патрон потрапляє в затворник,
а затвор пересмикується, — я не летів знешкоджувати поганого злодія, як хотілось би, а
продовжував ховатися під ковдрою і чекав, поки мине дощ.
Найгірший момент, коли мені було менше десяти. Я почув, як починається сварка,
стуки, грюки, гарки. Мама забігла до мого брата в кімнату, сховалася. “Не лякай дітей!” —
укотре звучало з надією від мами. А зовні долинав звук заряджання патронів. Затвор
пересмикнувся. Я завмер. Тато зайшов у кімнату і почав кричати до мами, тримаючи в
руках заряджену зброю: “Ходімо на кухню!”. У цей момент я подумав, що він її вб’є.
Ця думка була в мене вперше. Відчуття від неї були в рази гірші, ніж усе, що я відчував до
цього. Мене охопив жах. Мама благала: “Ні!”. Я почав задихатися. Через силу я закричав і
заплакав. Кричав так, як ніколи в житті. І задихався.
Отямився, коли мене обіймала мама, а тато стояв і дивився перелякано. Вони мене
заспокоювали. Я заспокоївся… Але знову ненадовго.
Колись батьки вже ніби хотіли розлучатися. Тоді я мав величезну надію, що це
станеться. Всередині все цвіло. Але ця надія так і не справдилася.
Уже доживаючи свого віку, він був дуже озлоблений на нас. У своїй кімнаті він тримав
ніж, під столом. Я декілька років не знав, чи прокинуся. Він міг пройти біля мене й плюнути
зі зневагою біля моїх ніг. Я підтримував маму, а не його, і він через це на мене озлобився.
Тато так ніколи і не визнав, що робив щось не так у своєму житті. Я намагався з ним про
це говорити. Казав: “Вибачся перед мамою”, — а він не розумів, про що і за що потрібно
перепрошувати. По суті, я з ним так і не поговорив ні про що в житті, як говорять із
батьком діти.
Дощ минув. Я отримав відчуття свободи, коли тато помер. Зараз мені 28, і я нарешті
починаю допроживати те, що відбувалося. Загалом я ніби живу лише шість років, а
попередні двадцять два — це концтабір.
Зараз досі дуже боляче, і я догоюю рани минулого. Я все своє життя думав, що мене ніхто
не зможе зрозуміти. Дуже хочу, щоб не було таких, хто зможе…
Незважаючи ні на що, мені страшно його бракує, того його, який інколи був добрим».
 5. Алкозалежність і сімейна система

І знову час для надзвичайно непростої, однак вельми важливої теми.

Беручи до уваги зріз того, з якими проблемами до мене приходять
клієнти, найбільший акцент робитиму на сім’ях, де є людина з
алкозалежністю, і трохи менший — на схожих ситуаціях, у яких є
особи з наркотичною чи іншими видами залежності. Знаю, що
залежність приносить у наше життя багато смутку і конфліктів, і
внутрішніх, і зовнішніх, — у цьому розділі спробуємо з деякими з них
розібратися.
Пригадую, під час навчання на психотерапевта, коли ми слухали
лекцію, присвячену цій проблемі, мене вразила одна фраза своєю
простотою, але водночас незаперечною правдою: щоб стати
алкозалежним, треба одного разу просто почати пити. Направду,
коли ми шукаємо причини, то, звісно, можемо вказати на важке
дитинство, проблемні стосунки чи ще якісь речі. І, можливо, все це
правда. Проте усвідомлення, що, аби стати алкозалежним, треба
одного разу просто почати пити, дозволяє зрештою дійти висновку,
що залежність, урешті, є не лише психологічною проблемою, а й
біологічною. Навіть якщо в житті умовно не було важких періодів, то
перша випита чарка може стати запуском складного механізму
залежності. Тобто алко- чи наркозалежним може стати кожен. Усі ми
перебуваємо в зоні ризику.
Кілька років тому я брав участь у відкритті реабілітаційного центру
для осіб з алкозалежністю. Серед тих, хто започаткував цей заклад,
були люди, які свою залежність побороли. Вони розкрили одну істину:
такого поняття, як «алкозалежний у минулому», немає, бо цей статус
— на все життя. Вони просили називати їх «алкозалежними, які не
вживають». Цим організатори хотіли донести до нас важливий
меседж: алкозалежність — це хвороба, яка є смертельною і яка
прогресує. Це не психологічний вибрик, не слабка сила волі, це
реальна хвороба, з якою самотужки людина найчастіше впоратися не
може. Не кажу, що ніколи, бо є різні ситуації. Проте в переважній
більшості випадків необхідна допомога оточення. Відповідно, якщо
говорити про алко- чи наркозалежність як про хворобу, це може
змінити ставлення до залежних людей, що нині здебільшого є дуже
стигматизуючим.
Також важливою думкою, з якою я хочу, щоб ви прочитали цей
розділ, буде те, що кожен із нас може втрапити в залежність і
померти, бо ця хвороба має летальні наслідки. Якщо ми знаємо
когось удома чи серед оточення з такими проблемами, то
визначальним є саме ставлення до цієї людини. Часто ми
припускаємося чи не найбільшої помилки, коли спонукаємо до виходу
із залежності, змушуючи особу робити це самостійно. Це не працює,
бо кора головного мозку, яка мала би сприймати інформацію, не має
змоги функціонувати відповідним чином. Відтак, слово
«толерантність», тобто дедалі менша піддатливість організму до дії
психоактивної речовини, що веде до збільшення вживання, можемо
також уживати з усвідомленням, що залежним людям турбота й
розуміння потрібні не менше, ніж решті, хто, до прикладу, страждає
від важкого захворювання. Звісно, турбота й розуміння ніяк не
означають потурання.
Щоб краще зобразити картину, про яку говоритимемо, поділюся
статистикою. У стані алкогольного сп’яніння відбувається:

90 % випадків сексуального насильства;

80 % першого сексуального досвіду;
70 % незапланованих вагітностей;
60 % випадків зараження венеричними захворюваннями;
50 % дорожньо-транспортних пригод;
50 % ситуацій розпаду сімей;
50 % убивств;
25 % самогубств.

Окрім того, що сам по собі алкоголь руйнує наш мозок, він також
корелюється з багатьма іншими проблемами, а також хворобами, як-
от тривожні розлади чи депресія. Тому, зокрема, програма
«Дванадцять кроків для боротьби із залежностями» дуже комплексно
підходить до вирішення цих проблем. Ідеєю такого способу є
ґрунтовний погляд усередину себе, глибокі стосунки з людьми, що
навколо, а також міцна віра у вищу силу, яка може зарадити біді.

Симптоми розладу вживання психоактивних речовин

(ПАР)
Як у інших розладах психічного здоров’я, в питанні залежностей є
свої чіткі діагностичні критерії.
Першою ознакою того, що людина має розлад уживання
психоактивних речовин, є втрата контролю над їх уживанням.
Людина обіцяє собі, що сьогодні вип’є лише один келих, бо це,
наприклад, важливе свято для сім’ї, але швидко втрачає контроль і
постійно шукає можливості випити ще; вона присягається, що вживає
цей наркотик востаннє, але вже незабаром блукає в пошуках нової
дози. Це воно: людина більше не владна над тим, коли може чи не
може вживати.
Другою ознакою є невдалі спроби припинити вживати, попри
намір це зробити. Цей пункт повертає людину до усвідомлення, що
це таки захворювання. Якщо в період тверезості була ідея, що варто
покласти цьому край, але вона чомусь не змогла цього зробити, це
також означатиме, що проблема серйозніша, ніж здається на перший
погляд.
Третім критерієм є те, що на залежність витрачається багато часу й
коштів.
Четверта ознака — відчуття сильного потягу до вживання
речовин. Зокрема, і мої колеги, які відкривали вищезгаданий центр,
говорили, що це чи не найважливіший критерій. Залежність
визначатиме не кількість випитого, а саме прив’язаність до «пляшки».
Ми можемо бути тверезими, проте в нашій голові думки тільки про
одне — про ще один келих чогось міцного. Цей потяг такий сильний,
що ми ніби маримо тим моментом, коли знову зможемо випити.
П’ятою ознакою є продовження вживання, незалежно від
спричинених соціальних проблем. Коли через алкоголь конфлікти на
роботі, вдома, іноді проблеми з поліцією, а ми далі вживаємо, то це
визначатиметься як залежність.
Шоста ознака подібна до п’ятої, вона також зачіпає соціальний
аспект, а саме продовження вживання, хоча не виконуються
важливі функції та ролі, як-от чоловіка/дружини, батька/матері,
різні робочі обов’язки. Залежність часто забирає в нас можливості
виконувати свої соціальні функції, проте ми продовжуємо вживати.
Часто буває так, що ми можемо добре працювати на роботі і вдаємо,
що в нашій сім’ї все добре, і все ж, якщо чесно дивимось на своє
життя, то помічаємо, що діти відчужуються, партнери стають по-
справжньому нещасними, робота могла б бути іншою… І все одно
продовжуємо вживати.
Часто стереотипні ідеї формують картинку алко- чи наркозалежної
людини як неохайної, брудної, соціально обмеженої. Проте ця
проблема зачіпає багатьох людей, по яких «одразу й не скажеш». Вони
мають охайну зовнішність, працюють на хороших роботах, здаються
щасливими. Але залежність усе одно руйнує їхнє життя. Вони можуть
апелювати до того, що п’ють, бо забагато стресу, чи знайти ще сотні
інших причин, щоби виправдати залежність, бо ж вони не можуть її
мати, вони геть не відповідають тому стереотипному образу, що
сидить у їхніх головах. Це також називають високофункціональною
залежністю — тобто залежністю, за якої можна мати високий статус,
однак постійно бути в полоні бажання вживати.
Сьомим критерієм є занедбання важливих соціальних, робочих,
рекреаційних активностей унаслідок уживання психоактивних
речовин. У людини з’являються проблеми з колом спілкування, друзі
роблять зауваження, які викликають агресію, людина припиняє
цікавитися спільнотами, у яких колись брала багато ресурсу, і назагал
відчужується від тих, хто колись багато для неї значив.
Восьмою ознакою буде вживання психоактивних речовин у
ситуаціях, коли це становить небезпеку. Сюди належить, зокрема,
водіння авто в нетверезому стані.
Дев’ята ознака — вживання психоактивних речовин попри
знання наслідків і проблем з фізичним та психічним здоров’ям.
Наприклад, людина знає, що має цироз печінки або серцево-судинні
захворювання, і кожна чарка буквально може стати останньою, проте
п’є далі.
Десятим критерієм є розвиток толерантності. Ні, алкогольна
залежність аж ніяк не впливає на краще прийняття різноманітності в
суспільстві. У медицині слово «толерантність» має інше значення.
Воно характеризує процес пристосування організму до
несприятливого впливу різних факторів. У випадку алкоголю це
відбувається так: спочатку, щоби сп’яніти, було достатньо 50 грамів
чогось міцного. Через деякий час уже й 100 замало. Мозок звикає. Те
саме відбувається з наркотиками. Для того самого ефекту із часом
потрібна дедалі більша доза.
Останнім симптомом є розвиток синдрому відміни. Якщо мозок
недоотримує дози, він починає бунтувати. У народі це називається
«біла гарячка», або «делірій». При цьому можуть виникати
галюцинації або, у випадку з наркозалежністю, «ломка». Ці процеси
відбуваються не тоді, коли людина п’яна, а саме тоді, коли різко
припинила вживати, недоотримала дози.
Загалом одинадцять симптомів. Якщо присутні хоча б дві-три
ознаки з перелічених, то вже можна діагностувати легку залежність.
Чотири-п’ять — для помірної форми та шість і більше — для важкої.
Усі симптоми та шкала укладені згідно з DSM-5.
Ремісією вважається період невживання не менше трьох місяців,
стійкою ремісією — понад рік.
Особливістю залежності як хвороби є те, що вона визначається як
постійний стан з можливою тривалою ремісією, бо в мозку вже є
сформований механізм, який може запускатися від кожної наступної,
навіть найменшої, дози. Саме повна відмова від психоактивних
речовин у реабілітації є ключовою.
Якщо говорити про сім’ї в контексті цього питання, часто
проблемою є те, що рідні вважають, ніби припинити вживати
алкоголь мають лише алкозалежні. Приміром, у нас зібралися гості, ми
вживаємо різні спиртні напої, а алкозалежна особа сидить збоку і п’є
узвар. Вона казатиме, що не хоче алкоголю. Вона тримається. Усе
нормально. Так буде один вечір, так буде другий, але рано чи пізно
сила волі лусне, бо її надто часто провокували. І в один момент, коли
ніхто не бачить, алкозалежна особа перехилить чарку — і процес
залежності запуститься знову. Тому лікування алкозалежності — це
лікування всієї системи.
Згідно з даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, 3,3
мільйона смертей на Землі щороку є наслідком уживання алкоголю.
На жаль, не маю даних в Україні, проте в США:

12 % чоловіків, 5 % жінок і 4 % підлітків мають розлади

вживання алкоголю;
марихуану вживають 3 % підлітків, 1,5 % дорослих;
героїн — 1 % підлітків, 0,5 % дорослих;
кокаїн — 0,2 % підлітків і 0,3 % дорослих;
12 % людей мають нікотинову залежність.

Серед усього, на що варто звернути увагу, є тенденція до зростання

цих цифр, зокрема, у групі молодих осіб і підлітків. Причини прості:
легша доступність і нестача критичного мислення. Коли я був
студентом, то писав дипломну роботу про вплив засобів масової
інформації на становлення агресивної поведінки в підлітків. Тоді
натрапив на фахові висновки, які засвідчували, що в підлітків ще
немає сформованого критичного мислення, тобто вони ще не можуть
передбачати наслідки так, як це роблять дорослі. Тому тинейджерам
легше втрапити в пастку залежності.
На додачу до попередньої статистики:

38 % агресивних злочинів скоюють особи під впливом

психоактивних речовин;
53 % осіб мають близьких родичів із розладом уживання
психоактивних речовин. Тобто понад половину читачів цієї
книжки стикалися з проблемою залежності у своєму житті.
Погодьтеся, немало;
25 % дітей живуть у сім’ях, де є проблеми з розвитком
уживання психоактивних речовин.

Мозок і вживання ПАР

 Знаю, що для багатьох усе ще доволі незвично дивитися на
залежність як на хворобу, а не слабкість. Проте все саме так:
алкозалежність — це хронічне прогресуюче захворювання з
можливим летальним закінченням. Наш мозок за рахунок процесу
позитивного підкріплення завчатиме, що алкоголь — це добре, і
одного разу це підкріплення переросте в умовний рефлекс, що
змушуватиме наше тіло постійно вживати те, що мозку здається
добрим.
Кора головного мозку — це та частина нашого мозку, яка вміє
думати, робить із нас особистостей, приймає рішення, передбачає
наслідки, має критичне мислення, усвідомлює, що взагалі з нами
відбувається. Направду, це неймовірне надбання людини, завдяки
якому ми можемо відчувати, вірити в Бога чи розуміти, що буде з
нами, якщо довго вживатимемо алкоголь.
Підкірка — рефлекторна, несвідома частина нашого мозку. Вона, на
відміну від кори, не має усвідомлення часу чи наслідків, а лише
відповідає за абсолютно природні процеси, необхідні людині як
біологічному створінню. Вона регулює майже всі найважливіші
аспекти нашого життя: їжу, сон, терморегуляцію, інстинктивні
бажання, прямоходіння тощо.
Звісно, це дуже умовний і спрощений поділ мозку, його специфікація
є набагато складнішою, проте зараз для нас важливо розуміти, що є
частина, яка усвідомлює наслідки наших дій, і частина, яка цього не
усвідомлює, проте неабияк впливає на наші рішення.
Вода. Я дуже хочу пити. Підкірка подає сигнал моєму тілу, і я
відчуваю спрагу. Кора головного мозку оцінює потребу випити воду,
визначає її як незагрозливу, і ми жагуче ковтаємо зі склянки. Якщо
кора усвідомлює, що вода нечиста, вона приймає свідоме рішення
відмовитися від води, навіть якщо ми дуже хочемо пити. Проте що
сильнішою стає спрага, то сильніше підкірка вимагає пити, і критика
кори головного мозку потроху «втрачає бали» в цій боротьбі. Дуже
спрагла людина може пити не надто чисту воду.
Отож підкірка знає, що я маю пити воду. Щойно мій організм відчує
найменшу спрагу, вона мені про це нагадає. Однак ні в кого не
виникає розладу вживання води. Так відбувається тому, що в підкірці
також є закладена межа тієї кількості води, якої людині достатньо, аби
почуватися в нормі. Коли її досягнуто, ця частина мозку береться за
інші процеси. Однак такої програми для алкоголю чи наркотиків у
підкірці немає, оскільки еволюційно вони з’явилися в житті людини
відносно недавно. Тому й нема межі, за якою наш організм
розумітиме, що вже достатньо, більше не треба. Цю граничну кількість
ми формуватимемо вже «вручну». Приміром, сьогодні ви випили
келих шампанського. Тіло розслабилося, ви почали фліртувати з
дівчатами/хлопцями, відчули себе впевненіше. Тоді підкірка
запам’ятовує, що це щось добре — ось вам і позитивне підкріплення.
Алкоголь асоціюється зі зняттям напруги і відпочинком. І наступного
разу підкірка вже знає, що робити, щоб зняти напругу. В деяких людей
не розвинеться залежність, а в деяких, хто має біологічну схильність,
підкірка почне вимагати повторення.
А одного разу ви трохи перепили, зранку вам зле, і ви знову
пробуєте келих шампанського. Стає легше. Знову позитивне
підкріплення. Підкірка запам’ятовує процес. І все повторюється. Біда
в тому, що підкірка не має змоги усвідомити наслідків, які на нас
чекають у перспективі. У ній усі команди у формі «Якщо…, то…»:
якщо зараз ти вип’єш чарку, то стане легше. Відповідно, щоразу, коли
буде недобре, ця частина мозку пропонуватиме те, що може
покращити стан людини в цей момент. Так розвивається залежність.
Звісно, ще є кора головного мозку, яка вміє думати і яка зупинить
нас, коли ми знову беремо келих у руки. Бо кора знає про наслідки.
Але, на жаль, у декого з нас підкірка швидко й непомітно звикатиме
до процесу, і тоді кора головного мозку знову «втрачає бали» у своїй
функції свідомого контролю. (З наркотиками все те саме.)
Підкірка не має чуття міри щодо алкоголю. Тобто для неї один келих
шампанського — добре, а два — удвічі ліпше, і так далі. Алкоголь чи
наркотики напряму впливають на мозок, а отже, і на підкірку. Тому з
часом, щоб отримати ті самі відчуття, потрібна вже більша доза —
розвивається толерантність до психоактивної речовини.
Усе починається з того, що нам дуже добре, наше життя несеться в
неймовірному космосі, ми маємо багато сил, зникають усі комплекси й
проблеми. Аж поки одного разу ми не сягнемо дна, де зрозуміємо, що
втратили все, що мали. Цей процес відбувається поступово: ми
летимо по кривій униз, але політ на початку здається неймовірно
прекрасним. Водночас кора головного мозку розуміє наслідки
вживання алкоголю чи наркотиків у тривалій перспективі, а також
має достатньо інших способів, щоб розслабитися чи покращити
самопочуття: послухати музику, прийняти душ, пробігтися, почитати
книжку, помолитися тощо. Проте, коли рівень алкоголю високий
постійно, він змінює підкірку, і вона перемагає логічне мислення й усі
усвідомлені процеси. Тепер у неї момент слави. Тож залежність
з’являється тоді, коли кора головного мозку, замість бути диригентом
мозку, віддає цю роль підкірці. Звідси оцей важливий інсайт, який я
згадував на початку: алкозалежність є біологічно зумовленим
захворюванням, яким людина найчастіше не може керувати
самотужки.
Підкірка не піддається свідомому контролю. Вона без нашої волі
робить усе, щоб «робити нам добре» тут і зараз. Тому щоразу, коли
кричимо залежній особі: «Слабаку, змінюйся! Берися за голову! Що,
кишка тонка?» — ми кидаємо слова на вітер, лише травмуючи людину
й ніяк їй не допомагаючи. Щоб почати процес реабілітації, часто на
перших етапах необхідне медикаментозне втручання, тому
важливими є реабілітаційні центри та групи анонімних алкозалежних.
Найкраще в лікуванні поєднувати обидві практики.
З одного боку, реабілітаційний центр обриває всі колишні зв’язки,
які можуть призводити до залежності. Його основним завданням є
змусити кору головного мозку знову працювати. Для цього передусім
мусить статися синдром відміни, організм має очиститися від
залишків уживання психоактивних речовин. Оскільки в щоденному
житті надто багато спокус під владою підкірки повернутися назад до
залежності, ефективним способом у реабілітаційних центрах є ізоляція
хворого. Тоді кора головного мозку має час і можливість почати
виконувати свої функції знову. З іншого боку, групи анонімних
алкозалежних дозволяють краще усвідомлювати, що відбувається, і не
боротися зі своїми проблемами наодинці. Коли люди з залежністю
збираються разом, вони ніби утворюють колективну кору головного
мозку. Один у полі не воїн — моя підкірка може бути сильнішою за
мою кору. Проте кілька людей разом створюють об’єднану протидію
залежності, чим допомагають одне одному.
 Дванадцятим кроком у програмі допомоги анонімних алкоголіків
(АА) є допомога іншим у боротьбі з тим, що турбує мене. Цей цікавий
феномен полягає в тому, що найчастіше, допомагаючи іншому, тобто
будучи корою головного мозку для когось, я маю шанс найкраще
допомогти собі. Сказати іншому: «Не пий!» — незмірно легше, ніж
самому собі. Однак, повторюючи це для когось десятки разів, я
відкладаю цю ідею й у своєму мозку. Також важливими є соціальні
переваги групи анонімних алкозалежних. Це спільнота, у якій ми
можемо говорити про свої проблеми й очікувати розуміння чи
підтримки.
Мені дуже подобається, що АА є духовною спільнотою. Зокрема,
коли всіх учасників запитали, ким для них є Господь, усі дали
індивідуальні відповіді. І кожна з них вважається правильною. Якщо
вони готові довіряти свою залежність вищій силі, сподіватися на неї,
то вона має бути максимально комфортна їм, а не сформульована в
тому чи іншому релігійному напрямку.
Завдяки перерахованим різноманітним чинникам групи анонімних
алкозалежних є доволі ефективними. Тому це однозначно той спосіб,
яким варто скористатися в боротьбі з проблемою.

Наслідки вживання ПАР

Тут я коротко нагадую, що будь-яке зловживання має свої наслідки.
Алкозалежність — не виняток. До наслідків уживання алкоголю
належать зростання агресивності, втрата самоконтролю,
переохолодження чи перегрівання в стані сильного сп’яніння,
отруєння алкоголем, ризик розвитку цирозу печінки чи виникнення
деяких видів раку й серцево-судинних захворювань. Також сюди
зараховуємо розвиток психозів, синдром відміни, втрату
працездатності.
Серед соціальних наслідків може бути звільнення з роботи,
збільшення конфліктів у сім’ї, нотаріальні труднощі, а також
злочинність.
Серед наслідків наркотичної залежності можна ще виділити такі, як
послаблення психіки, втрата емоцій та інтересів, зменшення
життєвого потенціалу тощо. Будь-який наркотик спершу приводить
до покращення стану, а потім — до різкого погіршення. Оскільки
наркотичні речовини безпосередньо впливають на біологію мозку,
вони можуть послаблювати психіку. Звідси втрата емоцій або ж
афективні (емоційні) порушення, тобто виникнення відчуттів, якими
не вдається керувати повністю. Також може бути надмірна чутливість
та схильність до емоційної нестійкості й неадекватних реакцій. З
плином часу суб’єктивні характеристики особистості згладжуються.
Тобто люди з наркотичною залежністю стають дедалі більше схожими
одне на одного, гублять індивідуальність. До соціальних аспектів
належать депресивна поведінка, брехливість, утрата почуття обов’язку
й самокритики, а також можливості реально оцінювати небезпеку. І,
як результат, — деградація особистості: стан, у якому всі думки й сили
людини підпорядковані одній меті — знайти дозу і вжити.
Розлади вживання ПАР є складною проблемою, до якої ми часто
підступаємо з дуже стигматизованим підходом: начебто люди, які
вживають, є покидьками, слабкодухими і на них потрібно кричати, бо
вони втрачені для суспільства і сім’ї. Тому мета цього розділу —
довести, що залежність є захворюванням, і саме вона є нашим
ворогом, а не людина.
Описуючи симптоми, статистику, наслідки захворювання, я також
намагаюся сказати: якщо щось зі сказаного стосується когось, хто
читає цю книжку, знайте, що ви не самі. Так, для лікування потрібна
Ваша згода, так, це рішення кори головного мозку, так, це, очевидно,
не дуже просто, але це можливо.
Я думаю, що, об’єднуючись проти хвороби, а не проти людини, ми
можемо краще розуміти підходи до лікування, бути ефективнішими в
заангажуванні залежної людини до лікування і в допомозі у
поверненні до тверезого способу життя.
Зрештою, ця книжка — про стосунки. Так, я знаю, що інколи
залежна людина має відчути всі соціальні наслідки своєї залежності і
ми не повинні потурати останній у жодному разі, але, можливо, ми
також мусимо вірити в людину, навіть якщо одного разу вирішуємо
більше не бути поруч.

Сім’я — це система
 Тепер про сім’ю.
Алкоголь чи наркотики впливають не тільки на залежних від них
людей, вони позначаються на всіх. Бо сім’я — це система.
Це основна ідея, через яку цей розділ взагалі вміщений у книжку:
якщо у вашій сім’є є чи була алкозалежна людина, то ви напевне
знаєте, що алкоголь стосується і вас також. Через почуття сорому,
через бажання сховатися, через ненависть, через заперечення
залежності, через тисячі інших ниток, що пов’язують алкозалежну
людину, алкоголь і вас самих.
Бо сім’я — це система.
Що це означає?
Усе, що відбувається з однією ланкою системи, автоматично
відбувається з усіма ланками системи. Найпростіша система, яку ми
розглядатимемо тут, — це чоловік, дружина і їхні діти. Звісно, системи
можуть бути дуже різних конфігурацій і включати або виключати
різних членів родини, різні уявлення про подружжя, відсутність або
присутність дітей, зокрема від попередніх шлюбів, і так далі.
Важливо розуміти: якщо тато чи мама приходить додому
напідпитку, це впливає на почуття, думки й поведінку всіх членів сім’ї.
Усвідомлення цього є важливим, бо вважати, що залежність — це
суто проблема залежного, помилково. Ні, кожен учасник системи стає
залежним від залежності узалежненого.
Навіть якщо всі про це мовчать. Бо часто буває так, що ніхто не
говорить про залежність у сім’ї, у квартирі, приміром, ідеальний
порядок, бо нізащо не можна показати світові, що є проблеми, тож
важливо для себе і для інших створювати атмосферу «В нас усе добре».
Показовою є історія, коли батько щовечора приходить додому добряче
напідпитку і в сім’ї починаються сварки (зараз не йдеться про
насильство). Але настає неділя. Сім’я гарно вдягається, усміхається,
береться попід руки й іде до церкви на літургію. Це класична картина
замовчування залежності. Потім усі повертаються додому, і «гра»
починається знову. Ми дуже хочемо показати світові, що в нас усе
добре, нам дуже важливо тримати лице, тому нам не можна
говорити, що щось не так. І це проблема. Бо п’яний батько чи мати
впливають на самопочуття всіх членів сім’ї.
 Проте система також може впливати на людину із залежністю. Цей
ефект набуватиме деструктивного характеру саме тоді, коли ми
вдаємо, що все нормально. Та сама ситуація, що й вище: наприклад,
мама зловживає алкоголем, для сім’ї це величезна драма. Проте
настає неділя, доросла донька упорядковує мамину зовнішність, вони
йдуть разом до церкви чи ще кудись і вдають, що все гаразд. Такою
поведінкою дитина фактично підкріплює поведінку мами, яка й надалі
питиме, бо не відчуває жодних соціальних наслідків своєї проблеми.
Уся система починає латати ті дірки, які робить людина із залежністю.
Система дуже хоче врятувати соціальний вигляд узалежненої людини,
але тоді остання не має змоги відчути справжній дискомфорт від
наслідків своєї залежності. Так, інколи ми маємо дозволити людині
показати себе світові у своєму найгіршому стані, аби вона могла
зрозуміти, що проблема існує. Але для цього вся система має
навчитися не боятися говорити. Це дуже непросто, адже зізнання, що
є проблеми, — це страшно, соромно, бо ми не справляємося,
почуваємося невдахами, поганими, гіршими за решту, і здається, що
від цього немає порятунку. Ми також залежні: від батька, який
напивається щовечора; від родичів, які дивляться на нас із жалем; від
сусідів, яким набридли опівнічні сварки; від однокласників, чиї батьки
здаються набагато успішнішими за наших; від друзів, які мовчать
разом з нами про наші проблеми… Ми боїмось, і цей страх змушує нас
мовчати.
Підхід до сім’ї як до системи важливий також з огляду на те, що
інколи (не завжди, бо я повертаюся до першого правила: аби стати
залежним, одного разу треба просто почати вживати) проблеми з
початком уживання психоактивних речовин починаються саме в сім’ї.
Сам розлад уживання ПАР є біологічно зумовленою хворобою. Проте,
наприклад, у випадку наркотиків щось могло стати причиною першої
дози. Приміром, батьки в сім’ї ненавидять одне одного, постійно
говорять про розлучення. Тоді їхня дитина може почати вживати
наркотики з підсвідомою метою, щоб мама з татом об’єдналися для
вирішення спільної проблеми — і їхньому сину чи дочці це вдається.
Дитина не перестане вживати, бо знає: щойно цей клопіт зникне,
батьки одразу повернуться до розмов про розлучення. Вона ніколи
цього не скаже, бо сама не усвідомлює, просто її внутрішній біль такий
великий і такий замовчаний, що перетворюється на гнів, гнів — на
протест, а протест змушує взяти в руки першу дозу. Тоді терапія
потрібна всій системі, і вона полягатиме в налагодженні стосунків між
батьками й між батьками та дитиною. У терапії ми вчимося не
мовчати, і це відкриває багато ран, але лише відкриті рани можна
побачити й лікувати.
На жаль, мовчання зламало дуже багато життів. Думаю, інколи
мовчання ламало цілі покоління.
А ось іще один сімейний сценарій: батько постійно приходить
додому п’яний, мама постійно кричить, звинувачує його в усіх
сімейних проблемах, викликає в нього стійке почуття сорому, з яким
він бере наступну чарку. Звісно, батько алкозалежний, і сім’я справді
настраждалася від його постійного випивання. Проте, на жаль, інколи
ми маємо таку низьку самооцінку, що нам легше мати вдома п’яного
чоловіка, щоб на когось звалювати всі проблеми і невдачі сім’ї, тому
несвідомо підштовхуємо його до наступної чарки.
Схоже може відбуватись і у випадку з гіперопікуваною дитиною. Їй
приділяється стільки уваги і за неї вирішується стільки проблем, що
одного разу дитина починає грати в азартні ігри, а вся сімейна
система, що включає й широке коло родичів, починає вирішувати цю
проблему, не зважаючи на проблеми, які розривають цю сім’ю вже
багато років: відчуження між батьками, страхи й думки про невдале
життя, невдоволені амбіції і багато іншого.
Це наче делегування залежності комусь із родичів.
Уявімо трішки ширшу систему: додамо ще бабусь і дідусів.
Наприклад, маємо успішну, поважну сім’ю, в якій «ні в кого нема
проблем», усі мають хороші роботи — загалом зразкові люди. Оскільки
світ має знати, що в них усе завжди добре (а так, здається, не буває),
то внутрішня напруга накопичується всередині, а отже, її слід кудись
подіти. Тоді сімейна система несвідомо може делегувати роль цапа-
відбувайла одному з дітей чи онуків. І в дитини, приміром,
розвивається ігрозалежність. Для сім’ї це «потрібно» в тому контексті,
що нікому з інших ланок вже не треба вирішувати своїх проблем: із
самооцінкою, з емоціями, з внутрішніми конфліктами. Уся сім’я
знайшла собі заняття — розбиратися з негараздами дитини. У цій
ситуації система несвідомо делегує проблему одній з ланок. З цього
гачка важко зійти, бо сім’я фактично намагатиметься протидіяти
цьому, тобто підсвідомо хоче залишатися на гачку, хоч і не розуміючи
цього. Це ще одне підтвердження, що, крім подолання біологічних
аспектів залежності, з якими слід боротися на першому етапі, також
варто пропрацювати всі сценарії, за яких у певної людини могла
з’явитися залежність.
Ще одним зразком впливу системи на особистість може бути
ситуація дівчини, у якої був алкозалежний батько. Коли вона
шукатиме собі партнера в житті, то є ймовірність, що цей партнер
також буде пити. Причина доволі проста. Ця тепер уже доросла жінка
знає, як обходитися з чоловіком, який зловживає алкоголем. Вона все
життя вчилася, як заспокоїти п’яного тата, проте гадки не має, що
робити з упевненим у собі, розумним, освіченим чоловіком, який не
п’є. Біля такого їй просто некомфортно. Тому жінка несвідомо
приймає рішення, що їй легше знайти алкозалежного й жити за
сценарієм своєї мами, яка все життя рятувала тата, хоч в неї нічого й
не виходило.
Або може бути інша ситуація: у дитинстві в доньки було сильне
бажання врятувати свого батька від залежності, однак вона зазнала
поразки. Тож у дорослому віці вона несвідомо шукатиме партнера з
алкогольною залежністю, щоб і чоловіка з його проблем витягнути, і
компенсувати для себе те, чого не змогла в дитинстві. Тоді ця жінка
все своє життя присвячує тому, щоби врятувати ще одну людину з
алкогольної чи наркотичної залежності, бо колись не могла зробити
цього зі власним батьком. Однак, звісно, це не працює, бо нікого не
можна врятувати насилу (ми говорили про все це на початку
книжки).
Звісно, це не стосується всіх без винятку дітей алкозалежних батьків.
Кожна дитина, ставши дорослою, матиме власний шлях подолання
залежності батьків: хтось не питиме взагалі, хтось рятуватиме світ,
хтось закриється в собі. Проте є те, що об’єднуватиме всіх, — це ні для
кого не мине безслідно.
Також нам відомо, скільки насилля веде за собою алкозалежність.
Від цього важко втекти, сховатися чи забути це. Залежність веде нас
крізь усе наше життя, і це не наш вибір — інколи життя справді буває
надто несправедливим.
Ми всі є частиною системи, і це головний меседж цього розділу.
Проте є добра новина: коли починаємо усвідомлювати свою
співзалежність від залежності когось зі своєї родини, ми стаємо на
власний шлях — найчастіше все-таки через психотерапію або групи
Дорослих Дітей Алкоголіків.
Ми можемо долати минуле, бути творцями нових зразків поведінки
у власних сім’ях і не повинні тягнути із собою цей нескінченно
болісний тягар минулого крізь усе своє життя. І так, для цього нам
потрібно почати говорити: із собою, з Богом, з психотерапевтом, з
іншими учасниками групи, яку відвідуємо, зі своїми близькими,
родичами, інколи — із залежними родичами. Усе має здійснюватися
малими кроками і найкраще в супроводі тих, хто вже пройшов
подібний шлях або працює для того, щоб допомагати іншим іти
власним шляхом.
Ви, певно, звернули увагу, що в усіх наведених сценаріях ми
говоримо про ще одну проблему алкозалежності — співзалежність. Це
своєрідна «хвороба» родичів, чиє життя присвячене і повністю
підпорядковується поведінці і стану залежної людини. Зазвичай усі,
хто є в найближчому оточенні узалежненої людини, стають
співзалежними й визначають своє життя крізь призму того, що
відбувалося чи відбувається вдома.
Дорослі діти алкозалежних мають низку проблем у житті, бо також є
співзалежними від поведінки своїх батьків, що мають розлад
уживання ПАР. Навіть якщо вони вже давно «вийшли з гри»
рятування або ненависті до тата чи мами, наслідки цієї гри
позначаються на їхньому існуванні.
Якщо щось із того, що написано вище, стосувалося чи стосується й
вас особисто, то, напевне, ви зможете зрозуміти три деструктивні
правила сімей, де є залежна людина:

Не довіряй нікому.
Навіть не намагайся говорити про справжні проблеми.
Не намагайся щось відчувати.
 Сім’ї часто не зізнаються у своїх негараздах чи емоціях, бо бояться,
що люди рознесуть це далі. Також заважає говорити тверде
переконання, що проблеми не існує. А емоції забороняються, бо ними
лише робимо собі боляче, до того ж порушуємо систему.

Дорослі діти алкоголіків (ДДА)

Колись мій друг, який присвятив своє життя боротьбі з власною
алкозалежністю і залежністю інших, дав мені список з тринадцятьма
пунктами, що стосуються дорослих дітей алкозалежних батьків.
Наводжу їх тут, бо якщо це про когось із нас, вони переконають, що
ми не самі.

1. Дорослі діти алкозалежних тільки здогадуються, що таке

справжні добрі моделі поведінки, тож вони мусять щоразу
продумувати їх для себе. Зростаючи в сім’ї, що не має
негараздів з алкогольною залежністю, ми несвідомо зчитуємо
зразки поведінки батьків і розуміємо, що так має бути.
Відповідно до цього ми колись будуватимемо власну сім’ю. У
сім’ї з алкозалежною особою таких зразків немає, а діти
вчаться радше мовчати й виживати. Отже, вони не мають
змоги навчитися здорової моделі стосунків, бо те, що для
когось є абсолютно природним, як-от дружити, спілкуватися,
закохуватися, розчаровуватися, їм доведеться усвідомлювати
самотужки, буквально методом спроб і помилок вгадувати, як
же має бути правильно.
2. Дорослі діти алкозалежних мають труднощі в доведенні
початої справи до кінця. Це простежується не завжди, проте
доволі часто. Усі заплановані справи можуть легко обірватися:
переносяться поїздки, скасовуються походи в гості,
заплановані покупки не здійснюються, бо кудись зникли гроші
— і так до нескінченності. Тато напідпитку може легко внести
корективи в усі плани: від стінгазети, яку діти малювали в
школу, а батько порвав у нападі п’яної агресії, й до обірваної
дружби з однолітками через сором, що друг чи подруга
можуть стикнутися з кимось із п’яних батьків. Саме такі
 приклади можуть ставати зразком недоведеної до кінця
справи. Зразки, узяті з дитинства, можуть бути дуже
тривкими.
3. Дорослі діти алкозалежних обманюють навіть тоді, коли
легко сказати правду. Причина дуже проста. Пригадуєте
перше правило, якого дотримуються в сім’ях з алкогольною
залежністю? Не довіряй нікому. Тож коли доводиться
розповідати, як справи, як сім’я, що нового вдома чи чого
людина вкотре не прийшла на вечірку до друзів, їй знову треба
придумувати історії для однокласників, сусідів, співробітників,
родини. Якщо, крім алкогольної залежності, є ще насильство,
брехати доводиться й батькам, бо за будь-яку правду можна
отримати на горіхи. Тому ця звичка стає нормою і в дорослому
житті й може проявлятися в надто несуттєвих деталях, коли
здається, що нічого, крім правди, і не скажеш. Така поведінка
стає інстинктивною, бо людина постійно підсвідомо боїться за
наслідки.
4. Дорослі діти алкозалежних немилосердно засуджують себе.
Вони вважають себе поганими або ж вартими покарання. У
дитинстві кожному здається, що він усесильний, бо немає
чогось, чого не вдасться зробити. Вочевидь, якщо ми можемо
все, значить, нам під силу змінити маму й тата, щоб вони
перестали сваритися. Звісно, нам це не вдається, тоді ми
звинувачуємо себе, що робили щось не так. Існує така
закономірність: якщо в системі є проблеми, то почуття
провини за це осідатиме на найнижчій ланці — на дітях. Якщо
ми стільки старалися зробити маму й тата щасливими, а нам
це ніяк не вдавалося, значить, ми погані й не спроможні на
щось хороше. Тому будь-яка поразка в дорослому житті буде
трактуватися як особиста провина, незалежно від обставин, бо
в голові сидить ідея, що старань було недостатньо. Крім того,
діти алкозалежних переконані: раз вони з такої родини, то не
можуть бути добрими. Вони змалечку вважають себе
ущербними, гіршими за інших і з часом звикають до цієї ідеї
як до єдиної правди про себе.
5. Дорослим дітям алкозалежних важко весело проводити час.
Вони просто не звикли до цього. Напруженість — це їхній
звичний стан, бо вони постійно мають пильнувати світ
навколо себе, адже часто, крім них самих, ніхто не може
гарантувати їм безпеки, яка є основою для того, щоб
розслаблятися. Вони наче завжди за щось відповідальні,
завжди мають щось виправити, допильнувати, не пропустити.
«Відпочивати — це не про нашу сім’ю, бо ми вчилися
виживати».
6. Дорослі діти алкозалежних себе надто серйозно трактують.
Система навчила їх приймати рішення, інколи побутові,
інколи життєві. Вони не мали цього робити, але коли якась
ланка системи відсутня через залежність, система делегує
прийняття рішення тим, хто залишається. Так і народжуються
герої сім’ї, які вміють орієнтуватися в дорослих проблемах,
представляють сім’ю в суспільстві, досягають найкращого, щоб
виправдати свою сім’ю в очах інших людей, заслуговують на
любов і схвалення довколишніх. Вони надто серйозно себе
трактують, бо мають забагато відповідальності.
7. Дорослі діти алкозалежних мають труднощі в інтимних
стосунках. Бо не вміють розслаблятись і мають низьку
самооцінку. Ці наслідки свого минулого вони несуть і в
інтимне життя. Також вони не вміють довіряти, бояться
невдачі, не відкриваються партнеру чи партнерці. Усе це
призводить до того, що інтимність, секс перетворюються на
ще одне випробування, у якому треба доводити щось собі й
цілому світу.
8. Дорослі діти алкозалежних надто гостро реагують на зміни,
над якими не мають контролю. Загалом «контроль» є
ключовим словом у терапії дорослих дітей алкоголіків. Вони
наче повинні мати над усім владу, бо переконані, що без неї
все розвалиться. Ми це вже спостерігали: бачили, як утрата
контролю руйнувала сім’ю і наше життя, отже, ми ніколи
цього не повторимо знову. У наших головах сидить тверде
переконання, що дитинство було поганим через те, що ми не
 могли контролювати алкозалежного тата чи маму. Хай як
старалися, хай що робили — нічого не працювало. Тому в
дорослому житті непідвладні процеси пробуджують давній
страх, що все знову буде погано, і буквально розривають
зсередини.
9. Дорослі діти алкозалежних постійно шукають схвалення й
підтвердження. Їм постійно соромно за себе. Можливо, тато
напідпитку приходив у школу, можливо, дитина мала
супроводжувати його додому, можливо, він кричав на дитину
посеред вулиці, можливо, сусіди говорили дитині, щоб забрала
його з-під під’їзду… Безліч різних «можливо». Дуже важко
сформувати добру думку про себе, коли все це стосується і
тебе також. Тому дорослим дітям алкозалежних постійно
потрібно, щоби хтось їм нагадував, що вони добрі, вони
нормальні, їх люблять. У психотерапії ми називаємо це схемою
пошуку визнання. Якщо нас не хвалять, ми схильні сприймати
це як провал. У цьому випадку визнання також стає нашою
залежністю. Без чергової дози похвали ми можемо почуватися
нещасними.
10. Дорослі діти алкозалежних зазвичай вважають, що
відрізняються від інших людей. Оскільки вони зростали в
деструктивній сім’ї, то також мають бути «ненормальними».
Порівнюючи себе з іншими, вони переконані, що стільки
проблем є тільки в них, що всі інші живуть якимось кращим
життям. Їм часто хочеться опинитися на їхньому місці.
11. Дорослі діти алкозалежних є або надто відповідальними, або
геть безвідповідальними. Це залежатиме від способу
боротьби з проблемами, який ми можемо обрати собі в
дитинстві. Коли ми стикаємося з негараздами, то або
гіперкомпенсовуємо та гіперконтролюємо, або, навпаки,
тікаємо від них. Тому відповідальність як риса характеру не
має змоги формуватися в нормальних умовах — вона стає
викривленою в одному з напрямків: або забагато, або замало.
Ще з дитинства ми розуміємо, що маємо відповідати за свою
сім’ю, бо, приміром, алкозалежний батько не може цього
 робити, або, навпаки, бачимо, що бути відповідальним
занадто важко, тому й ховаємося від проблем у собі або
намагаємося не звертати на них уваги.
12. Дорослі діти алкозалежних сліпо вірні, навіть якщо
зрозуміло, що ця вірність є незаслуженою. У цьому випадку
знову йтиметься про співзалежність та сімейну систему.
Дорослі діти алкозалежних, що одружуються з людьми зі
схожими проблемами, які були в їхніх мами чи тата, зазвичай
чітко усвідомлюють, що нічого доброго з того не буде. Проте,
як колись треба було виправдовувати батьків та заступатися за
них, так і зараз ми робитимемо це з чоловіком чи дружиною.
Так ми вчимося бути вірними навіть тим людям, які нас
зневажають, використовують. Рекомендую вам прочитати
книжку Робін Норвуд «Жінки, які кохають до нестями». З усіх
історій, які зустрічав, саме ця найкраще змальовує феномен
сліпої вірності.
13. Дорослі діти алкозалежних досить імпульсивні. В
алкозалежних людей, оскільки працює лише підкірка,
можливість усвідомлювати вчинки досить зменшена. Тому
вони говорять чи роблять усе, що спадає на думку: можуть
бути агресивними, раптовими, нетактовними чи безглуздими.
Якщо ми зростаємо в таких умовах, це може здаватися
єдиним способом справлятись із труднощами. Як ми згадували
в першому пункті, дорослі діти алкозалежних лише
здогадуються, що може існувати інший стиль поведінки, але
вони не завжди обирають його правильно, тому часто діють за
зразками батьків. У дитинстві ми звикли до імпульсивності й
заплутаності, тому нерідко створюємо цей хаос навколо себе
лише тому, що по-іншому просто не вміємо.

Одна доросла донька алкозалежного тата під час терапії писала йому
й про нього листа. Наводжу уривок і хочу сказати, що він — про всю
терапію загалом: від визнання людиною факту, що вона — ДДА, до
прийняття того, що більше вона з його залежністю не конкурує.
 «Я доросла дитина алкозалежного. Мені так потрібно, щоб хтось інший визнав те, що я
пережила насильство. Що мої емоції стосовно батька існують не просто так. Що я не зла і
не зіпсована. Хочу, щоб хтось це почув і сказав мені: “Дівчинко, ти не вигадала це”. Я не
хочу бути виправданою, лише почутою. Мій батько — насильник. Я так багато років його
захищала й виправдовувала, відбілювала цей образ тата, щоби тільки мати його. Я хотіла
мати доброго тата. Зараз повинна собі сказати, що нема уявного доброго тата. Мій
батько — алкоголік. А ми всі були співзалежними.

Я — дитина алкоголіка. Боже, як це жахливо говорити. Я ніколи не могла бути його

пріоритетом, ним завжди була залежність. Тату, сьогодні я кажу тобі, що ти мене дуже
скривдив. Я соромилася тебе, п’яного, перед однолітками, ти принижував мене перед
друзями, бив мене, і це приносило тобі насолоду, це робило тебе батьком, який “виховує”
своїх дітей. Я ховала всі ножі, коли чула звук двигуна твоєї машини біля воріт. Я не знала,
чого чекати, коли ти переступиш поріг дому. Ти нещадно знущався з мами, а я не могла її
захистити. Дитиною я бажала тобі смерті. Мені здавалося, що це єдиний шлях зупинити
пекло, у якому ми жили. Я дуже довго хотіла, щоб ти нарешті визнав, що був жорстокий і
завдав нам чимало ран. Мені до сорока рукою подати, а я все чекала, що ти прийдеш, тихо
обіймеш і промовиш лише одне: “Пробач”. Цього єдиного мені було б достатньо. Однак
сьогодні я підходжу до тебе і мовчки обіймаю. Із цими обіймами відпускаю свої надії мати
доброго, люблячого тата. Я не конкуруватиму з твоєю залежністю, вже не маю ілюзій, що
можу тебе врятувати, що повинна покласти своє життя на вівтар твого спасіння.
Сьогодні просто кажу тобі: “Якщо ти потребуватимеш моєї допомоги, я поруч”».

Інколи ми хочемо лише одного: щоб наш умовний тато одужав.

Цього хоче вся сім’я, усі покладають свої сили на те, щоб це сталося,
усі працюють на те, що невдовзі все зміниться, усі плекають надію.
Проте все залишається без змін. І тоді ми самі втомлюємось, але
продовжуємо шукати виправдання залежності наших рідних,
продовжуємо шукати вихід, кличемо на допомогу — і знову все без
змін. А тоді помічаємо, що все наше життя присвячене боротьбі…
проте часто боротьбі не за своє життя.
Я залишаю тут симптоми трьох стадій співзалежності. Їх можна
легко знайти в інтернеті, вони описані сімейним психотерапевтом і
фахівцем зі співзалежності Дарліном Лансером. Але якщо зараз це про
вас, то це може допомогти зрозуміти, де ви перебуваєте.
Рання стадія

1. Формування прихильності до залежного. Пропозиції й

надання безоплатної допомоги, підтримки, подарунків та інші
поступки.
2. Постійні спроби сподобатися (виявитися «доброю»,
«хорошою» людиною, яка заслуговує на довіру).
3. Стурбованість поведінкою залежного, — як і що відбувається
в його житті, як він поводиться, чому це відбувається.
4. Раціоналізація поведінки залежного (пошук пояснень, чому
він залежний і що в нього немає іншого вибору, аби не бути
залежним).
5. Сумніви в тому, що бачиш (навіть якщо людина п’яна, пішла
явно по пляшку, по дозу чи грати в автомати, співзалежний
відмовляється вірити і відганяє думку про те, що відбувається,
дає собі пояснення «Насправді це…»).
6. Заперечення залежності («Насправді він не алкоголік, просто
іноді випиває сім днів на тиждень по пляшці горілки. Це
тільки для зняття напруженості», «Насправді він не залежний
від комп’ютерних ігор, просто займається улюбленою справою,
відволікається від побутової сірості» тощо).
7. Відмова від власної активності (наприклад, залишатися вдома,
щоб партнер не напився).
8. Зменшення соціальних контактів (спілкуватися лише з тими,
хто розуміє, який залежний партнер нещасний, і хто
підтримує бесіду на цю тему).
9. Власний настрій співзалежних залежить від поведінки
партнера і його настрою.

Середня стадія

1. Заперечення й мінімізація хворобливих аспектів («Так, украв

гроші, але їх там усе одно було мало»; «Так, лежав під
парканом, але паркан був хороший, та й бруду не було
навколо»).
 2. Покривання (якщо людина займається реалізацією своєї
залежності, «відмазування» її, брехня в порятунок).
3. Тривога, провина, самозвинувачення («Я роблю мало або щось
неправильно», якщо він/вона продовжує неправильно
поводитися).
4. Зниження самооцінки.
5. Ізоляція від друзів і знайомих.
6. Постійний контроль над залежним.
7. «Пиляння», звинувачення, маніпуляції («Уб’ю себе, якщо ти
продовжуватимеш», «Ти мені все життя зіпсував/зіпсувала»).
8. Гнів і замішання (після того як «усе зроблено правильно»:
змінено поведінку, створено умови, все куплено, все продано,
задіяні фахівці, екстрасенси і чаклуни — він/вона все одно
поводиться неправильно).
9. Розуміння, що по-справжньому не вдасться контролювати
життя навколо себе, і підпорядкування примхам залежного.
10. Постійні коливання настрою, які вже не залежать від
поведінки залежного.
11. Зняття відповідальності із залежного (він/вона не винен/не
винна, що п’є, колеться, грає).
12. Поява «сімейних секретів» (ніхто не повинен говорити за
межами сім’ї, що відбувається щось «не те»).
13. Поява залежності (подружжя алкоголіків може почати пити,
деякі з міркування «щоб йому/їй менше дісталося» або «щоб з
дому не йшов / не йшла»; часто розвиток залежності від їжі).

Пізня стадія

1. Постійно пригнічений настрій.

2. Розвинена залежність.
3. Відчуття порожнечі й байдужості.
4. Безпросвітність.
5. Появи стрес-залежних захворювань (гіпертонія, виразка
шлунка і под.).
6. Посилення спроб контролю аж до насильства (у горілку
можуть підсипати всякі психотропні, запрошувати бандитів,
 «щоб провчити» тощо).

Шлях звільнення від співзалежності комусь може видаватися

егоїстичним і жорстоким, проте він дещо збігається з тим, що писала
вище моя клієнтка. Одного дня потрібно обрати себе. Бо наше життя
летить під укіс разом із життям залежної людини. І тоді ми маємо
зробити власну зупинку: є ми. Ми варті гідного життя. Ми маємо про
себе подбати. І хай як страшно це звучатиме, інколи ми маємо
дозволити людині бути з її залежністю. Інколи це також може бути
шансом і для неї також. Залишившись самою, вона може почати
власний шлях змін. Інколи, на жаль, не означає завжди.
Повертаючись до системи, варто пам’ятати, що існує правило: якщо
хоча б одна ланка почне змінюватися, то всі інші змінюватимуться
також. Ми можемо почати зміни із себе, і це стане доброю
можливістю для решти потрапити в наш новий ритм. Система не
може не змінюватися, коли якась її ланка починає поводитися геть
по-іншому. Так, система може бунтувати, нападати, намагатися
втихомирити, поставити на місце, але не може бути такою, якою була
раніше. А отже, система також може прийняти нас новими і
оновитися сама. Це лише шанс, але для нас це найкращий шанс. Ми
можемо вчитися бути щасливими, розслаблятися, займатися собою.
Коли цей процес почнеться, він автоматично впливатиме й на
залежну особу. Так, гарантії, що людина сама захоче мінятися, немає,
але це єдиний спосіб, який дає шанс цьому відбутися. Розбираймося в
собі: хто ми і чого хочемо. Визначаймо свої межі, зону нашої
відповідальності за себе, що наш партнер/партенрка може робити
стосовно нас, а чого не може.
На жаль, ми не можемо сказати «Не пий» чи «Не вживай», проте
тільки нам до снаги заявити: «Мене ніхто не битиме». Якщо ми
почнемо виставляти межі, це точно змінить баланс у нашій сім’ї.
Дайте знати партнерові про свої кордони, спокійно повідомте йому,
якої поведінки ви більше терпіти не маєте наміру, а також що
робитимете, якщо він продовжуватиме. Ваш партнер має зрозуміти,
що, приміром, ви більше не телефонуватимете зранку на його роботу і
не казатимете: «Знаєте, він захворів, сьогодні не зможе приїхати». А
якщо подзвонять і питатимуть, то ви скажете правду. Якщо його
через це звільнять, то це буде наслідком аж ніяк не вашої поведінки.
Важливо зрозуміти, що інколи алкозалежна людина має сягнути дна,
бо тоді, можливо, вона матиме від чого відштовхнутися. Пересуньте
акцент з партнера на себе. Візьміть відповідальність за свій розвиток,
займіться власним здоров’ям. Поважайте особистий простір іншої
людини і її право жити так, як вона вважає за потрібне, навіть якщо
це нестерпно боляче — це життя належить їй. Тільки так ми
звільняємо себе від співзалежності й допомагаємо залежній людині
швидше усвідомити своє становище і змінити стан сім’ї як системи.
Дайте партнеру змогу бути таким, як він є.
Я вже не раз казав, що наздогнати й допомогти — не працює. Лише
коли ми починаємо звільняти себе від співзалежності, це може почати
звільняти систему загалом.

Мотиваційне інтерв’ю
Це дуже непроста частинка цього розділу, бо рідні залежної людини
часто шукають допомоги і сподіваються від фахівців на якусь
універсальну пораду щодо того, як затягнути залежну людину на
лікування.
Звісно, рецептів не існує, бо людина має визнати сама, що потребує
допомоги, а отже, є залежною. Звісно, крики і погрози не працюють.
Звісно, мотиваційне інтерв’ю, яке я зараз спробую відобразити, у
житті дається дуже й дуже непросто. І все ж це той спосіб, який може
спрацювати.
Мотиваційне інтерв’ю — це залучення, заохочення залежної особи
визнати проблему і почати процес реабілітації.
Основна умова — доброзичливість. Ми не караємо, не знецінюємо,
не погрожуємо, не викликаємо сорому чи почуття провини — ми
просто пробуємо розказати про те, що відбувається з нами, на основі
реальних фактів, що в той чи інший спосіб стосуються залежної особи.
Подолати обурення, гнів, невдоволення і почати говорити з любов’ю
надзвичайно непросто, але це те, що ми пропонуємо сьогодні. Коли
залежна особа перебуває у тверезому стані, слід спробувати зібрати
разом дітей, батьків, близьких друзів і поговорити, розповідаючи про
факти і власні емоції:
Син: «Тату, я дуже люблю тебе. Ти неймовірно важливий для мене,
але, коли я приходжу до школи, мені соромно. З мене сміялися через
те, що вчора бачили, як ти валяєшся в канаві. Я дуже хочу тобі
допомогти».
Дружина: «Коханий, ти знаєш, що я дуже тебе люблю. Ми разом
народили чудових дітей. Проте через залежність нашій сім’ї не
вистачає грошей, немає, чим сплатити комунальні послуги. Я справді
втомлена і виснажена, мені дуже важко. Я хочу тобі допомогти».
Друг: «Друже, я знаю тебе хорошою людиною, знаю тебе іншим.
Мені було прикро, коли вчора на тебе показували пальцями підлітки й
сміялися. З тобою в мене є безліч хороших спогадів. І я не проти
додати нових. Тому хочу тобі допомогти».
Нагадую: ми в жодному разі не засуджуємо й не тиснемо фразами на
зразок «Який же ти негідник». Лише спокійно й доброзичливо
звертаємося до людини, яка нам справді дорога. Після того як кожен
сказав щось від себе, пропонуємо вирішення проблеми. Підготуйте
перелік місць, куди можна звернутися по допомогу: до
реабілітаційного центру, до групи анонімних алкозалежних, до
священника тощо. Лікування алкозалежності починається тільки тоді,
коли людина сама усвідомлює, що їй потрібна допомога. Без цього не
допоможуть ні найкращі психотерапевти, ні перевірені часом
реабілітаційні програми.
Знаєте, ви вже зараз можете сказати: це не спрацює. І тоді це
справді не спрацює, бо ви не спробуєте. Це також не спрацює, якщо
під час розмови ми знецінюватимемо, принижуватимемо залежну
особу, також це може просто не спрацювати чи не спрацювати, коли
ми робимо це вперше.
Але також це може спрацювати.
Вільям Міллер, дослідник алкозалежності, якось сказав, що
конфронтаційний стиль (тобто стиль боротьби) у роботі з особами,
що мають розлад у вживанні психоактивних речовин, лише
посилює заперечення проблеми й опір змінам. Тобто, кажучи «Ти
алкоголік! Коли нарешті отямишся?!», ми лише посилюємо протидію,
відштовхуємо людину від себе.
Це непроста дорога, і в ній немає єдиного правильного рішення,
проте всі ми — частина великої системи, і зміна власної поведінки тим
чи іншим чином змінює всю систему загалом. Ми не завжди можемо
врятувати рідних і близьких нам людей, але ми здатні зробити своє
життя кращим, щасливішим, і це може стати шансом для нас усіх.
 6. Сім’я, що виховує дитину з інвалідністю

Тема цього розділу є дуже важливою особисто для мене, бо саме з

неї почалася моя кар’єра психотерапевта. Це надто довга історія для
цієї книжки, проте скажу, що саме знайомство з дорослими людьми з
розумовою неповносправністю поклало початок мого життя у Львові,
навчання і самоусвідомлення як фахівця і не тільки. Усе почалося зі
Спільноти «L`Arche-Ковчег», де я вперше познайомився з людьми з
розумовою неповносправністю. Ніколи не забуду цього моменту
подиву, коли вперше прийшов до спільноти й усвідомив, що тут
готові приймати мене справжнього, з усіма моїми тарганами, а люди
можуть просто отримувати задоволення від того, що я є. Відчуття тієї
радості буття, мабуть, і стало для мене наріжним каменем у пізнанні
того, ким я є та ким можу бути.
Далі був центр підтримки людей з особливими потребами «Емаус»,
що при Українському католицькому університеті. Саме там я вперше
спробував себе як психолога — супроводжував батьків, які мають
дітей з інвалідністю. Відтоді й до сьогодні це справа мого життя.
«Емаус» є автором багатьох цікавих проєктів, які покликані
допомагати людям, що потребують підтримки. Центр займається
просвітництвом: їздить по всіх кутках України, щоб розказувати учням
і студентам про те, хто такі люди з особливими потребами;
організовує семінари для батьків і родин, де є діти з інвалідністю;
видає спеціалізовану літературу; займається проєктом
працевлаштування дорослих осіб з розумовою неповносправністю; а
також має власний будинок підтримувального проживання, де люди з
інвалідністю знаходять свій дім.

Дві України
Я вертаюся до тієї іншої України, яка колись була в складі СРСР. Бо
саме там слід шукати причини, чому в нашій країні все ще так мало
зроблено для гідного життя людей з інвалідністю. Радянський Союз
мав свою ідею щодо дітей з особливими потребами: батьків, у яких
народилася дитина з інвалідністю, буквально змушували залишати її в
спеціальних дитячих будинках, розташованих десь у далекій глушині.
Тоді побутувала ідея, що комунізм — це могутність і процвітання, а
такі особи, як тоді вважали, лише підривали її фундамент. Через
великий тиск з боку влади й суспільства батьки залишалися практично
без вибору, а ті, хто наважувався опиратися, стикалися з
незаперечним фактом: «Ваша дитина — це суто ваша проблема».
Згадую слова однієї мами зараз уже дорослого сина з інвалідністю:
«Якби я сорок років тому знала, яке майбутнє чекає мого сина, то,
напевно, по-іншому би прожила своє життя». Проте цього не знали ні
вона, ні будь-хто інший.
На сьогодні в Україні є чимало добрих фахівців, програми раннього
втручання, щоб підтримувати сім’ю дитини з інвалідністю від самого
початку. Є ініціативи, зокрема, й професійної реалізації для цих
людей. Вірю, що в майбутньому на нас чекають ще більші зміни, бо
чимало питань залишені без відповідей. Відбувається багато
конференцій, пов’язаних із цими проблемами, проводяться зустрічі,
активно працюють такі центри, як «Емаус» та «Лярш-Ковчег»,
зрештою, помітні зміни й у суспільстві.
Звісно, це довга дорога, але за час незалежності України пройдено
чималий шлях, і ми продовжуємо рухатися вперед.
Неповносправність може бути фізичною, розумовою чи психічною, а
також комбінувати в собі ці види. Це треба знати.
Часто ми хочемо рятувати людей з інвалідністю, незважаючи на їхні
власні сили та можливості. Розповім ситуацію, що трапилася зі мною.
У мене є близька подруга Тетяна, повністю незряча. Одного разу вона
запросила мене в гості до гуртожитку й хотіла зробити нам чай, щоб
за ним затишно потеревенити. Коли чайник закипів, я схопився й
кинувся допомагати своїй подрузі, бо ж «вона не бачить». Таня
зупинила мене, сказавши, що може зробити це сама. Тоді я усвідомив,
що моя подруга, якій тоді було 22, мабуть, у минулому якось теж
робила чай, і це їй якось вдавалося. Дуже часто розуміння, що люди з
інвалідністю потребують нашої допомоги, переростає в позитивну
дискримінацію, коли ми не даємо цим особам якнайменшого шансу
спробувати проявити себе, щось зробити самотужки. На відміну від
фізичної неповносправності, яка зазвичай залежить від забезпечення
умов проживання, розумова потребуватиме більшої підтримки саме
інших людей. Що ж до психічного різновиду, то для нього характерний
супровід лікарів чи інших фахівців.
Також важливим є питання, як ми говоримо про інвалідність. Варто
запам’ятати, що сьогодні ми кажемо «люди з інвалідністю». Поняття
«інвалід» уже давно набуло образливого сенсу (і, певно, завжди його
мало). «Людина з особливими потребами», чи «неповносправна
особа», довго були кращими замінниками терміна «інвалід», проте на
сьогодні й вони є дискусійними, тому офіційно, недискримінаційно,
слід говорити: людина з інвалідністю.
У цьому розділі я все ж уживатиму терміни «неповносправні діти»,
«люди з особливими потребами», проте в тих, кого це може образити,
я прошу вибачення. Я роблю так, бо поняття наразі є дискусійними, і
тому, що ми з батьками неповносправних дітей майже ніколи не мали
труднощів із цими поняттями.

Подорож у Голландію
Повертаючись до теми цього розділу, спершу поділюся з вами
класичною метафорою, яку розказують фахівці батькам дітей з
особливими потребами на перших зустрічах: щоб краще зрозуміти
людей з інвалідністю, уявіть собі це як подорож в іншу країну.
Наприклад, одного разу ви зібралися поїхати в Італію: вчите мову,
читаєте щось про клімат, відповідно пакуєте валізи, зрештою,
обмінюєте гривні на євро або якісь там із заначки витягуєте. Але під
час мандрівки щось іде не так, і літак, замість у сонячному
Середземномор’ї, приземляється, припустімо, в Нідерландах. Але ви й
гадки не маєте, куди прилетіли. Мови не знаєте, для шортів і сукенок
якось холодно, карти міста нема. Хоч із валютою вгадали, але користі
небагато, бо ж як порозумітися? Ви розгублені, без найменшого
поняття, куди йти і що робити. Це спантеличення може бути таким
сильним, що ви просто побоїтеся вийти з аеропорту. Проте, якщо
наважитися вийти, зможете побачити особливу красу цієї країни:
архітектуру, людей, які усміхаються, поля прекрасних тюльпанів,
вітряки і ще багацько всього іншого.
Так само стається, коли в сім’ї народжується дитина з інвалідністю.
Ми наче потрапляємо у зовсім іншу країну. Звісно, коли малюк ще в
животику (або лишень у планах), ми, буває, навіть не думаємо, що
щось може піти не так — і це абсолютно природно. Тому й не дивно,
що, коли народжується син або дочка з інвалідністю, це повністю
збиває з пантелику.

Спіраль Еріки Шуххардт

Процес прийняття дитини батьками за таких обставин докладно
описала німецька психологиня Еріка Шуххардт, яка також є людиною
з інвалідністю. У своїх працях вона виявила певні закономірності,
притаманні сім’ям, у яких народилася дитина з інвалідністю. Загалом у
циклі, описаному психологинею, є вісім стадій.

1. Шок
Почнемо з того, що ідея, згідно з якою до народження дитини з
інвалідністю можна бути готовим, абсурдна. Навіть якщо ви працюєте
в цій сфері, маєте тісні стосунки з людьми з інвалідністю, неможливо
завчасно налаштуватися на те, що й у вашій сім’ї народиться
особливий малюк. Тому в таких випадках це завжди шок для батьків
— це і є першою стадією прийняття дитини з інвалідністю.
На жаль, недавно на одному з семінарів я довідався, що, коли на
ранніх стадіях вагітності виявляють високий ризик, наприклад,
синдрому Дауна, то рекомендують матері зробити аборт. Можливо,
через це зараз є багато сімей, які відмовляються від аналізів, бо
вирішили, що народжуватимуть малюка за будь-яких обставин.
Направду, у стані шоку, який переживають батьки, дізнавшись про
інвалідність своєї дитини, мама з татом часто легко піддаються
впливу, тому й можуть під тиском обставин прийняти необдумане
рішення. Варто зазначити, що ми не засуджуємо фахівців, лікарів, бо
також чимало чинників впливають на їхню поведінку, зокрема,
позначається й попередня епоха. Ми лише говоримо про факти.
 Крім виявлення інвалідності дитини під час вагітності, є ще варіант,
коли про це дізнаються при народженні. Або ж, наприклад, про
наявність розладів аутичного спектра можна зробити висновок лише з
часом — коли малюку вже близько двох років.
Та хай коли ми взнали про неповносправність дитини, наш мозок
ніби паралізує, бо він аж ніяк не був готовий до такого розвитку
подій.
Мабуть, немалий вплив справляє сам спосіб ознайомлення батьків з
діагнозом. На жаль, в Україні його часто повідомляють у дуже грубій і
нетактовній формі. До прикладу: «У вас Дауна. Оформляйте
інвалідність. Довідку візьмете в такому-то кабінеті…». Коли
працівники медичних закладів роблять це в такий спосіб, вони ніби
ще більше штовхають вас у прірву незнання й потрясіння. У цей
критичний момент наш мозок просто відмовляється сприймати те, що
чує від лікарів. Тому на сьогодні важливим є питання етичного
ознайомлення батьків з діагнозом і хоча б мінімальною інформацією,
яка потрібна мамі з татом у їхньому конкретному випадку. Це
важливо, бо, якщо про синдром Дауна ми ще знаємо бодай трохи
(хоча, думаю, теж недостатньо), то небагато знайдеться людей, які
розумітимуть, що робити далі, якщо в їхньої дитини спинально-
м’язова атрофія, яка до того ж має різні види, від яких залежатиме
історія перебігу захворювання. Звісно, я не узагальнюю, є добрі лікарі,
які розкажуть, порадять та підтримають, але часто є ситуації, коли
батьки зі своєю проблемою залишаються сам на сам.
Прірва незнання захоплює зненацька, і наш мозок блокується. Проте
саме в цей час батькам потрібно прийняти важливе рішення: чи
залишають вони дитину в сім’ї. На щастя, сучасна тенденція свідчить,
що в більшості випадків мама з татом приймають виклик і беруться
виховувати дитину з інвалідністю. Напевне, в цьому є щось дивне —
прийняти рішення про те, щоб залишити в себе дитину. Очевидно, ми
не мали би ставити навіть такого питання. Але, на жаль, є так багато
тих, хто ще й донині не поскупиться сказати молодим батькам: «Та
віддайте ту дитину і народите собі іншу, нормальну…». Так не мало би
бути, і все ж так буває. Тому інколи ми таки приймаємо рішення
залишити дитину, хоч і не мали би приймати, бо це мало би бути
очевидною істиною.
 Отож першу стадію, етап шоку, переживають усі. Мало того, що ми
самі ще не можемо осягнути цього вже доконаного факту, так ще
якось треба розповісти своїм батькам чи друзям, які разом з вами
чекали та вболівали за народження немовлятка. У моєї подруги була
ситуація, коли з лікарні зателефонували додому сповістити: «У вашої
дитини синдром Дауна. Прийдіть візьміть довідку». До телефона
підійшли батьки молодої мами. Коли вони почули це, їм ноги
підігнулися від такої звістки. Тому, без сумніву, спершу наступатиме
етап шоку. Це буде потрясіння для цілої родини. А незнання потрібної
інформації та іноді невідповідна поведінка лікарів посилюватимуть
загальне збентеження. Проте ця стадія є, мабуть, найкоротшою, бо
реальність дуже швидко виштовхує з повного заціпеніння, і ми
розуміємо, що потрібно робити наступний крок.

2. Заперечення
Другим етапом є заперечення. Ми вигукуємо: «Ні! Це не про нас. Не
могло такого статися з нашою сім’єю!». Ми піддаємо сумніву висновки
лікарів, здаємо аналізи в генетичному центрі, ходимо від фахівця до
фахівця, шукаючи того, який скаже, що це все неправда, що дитина
насправді здорова. Наш мозок збирає будь-які факти, лише щоб
упевнитися, що це не може бути так. Із часом ми «переконуємося»,
що аналізи зробили погано, лікарі всі недолугі, в Україні нема добрих
діагностів і так далі. Навіть коли всередині вже починає з’являтися
розуміння невідворотності ситуації, зовні ми боремося.
Хочу поділитися історією моєї троюрідної сестри Наталі. Я жив у неї,
коли вчився у Львові. Її сім’я мене дуже любила, а я відповідав
взаємністю. Одного разу, коли я приїхав, у Наталі народилася дитина.
Ну, класно, ми всі мали б радіти. Але я ще був досить молодий, щоб
відчути емоції, які вирували тоді в родині. У мене була така
особливість у студентські роки: я неймовірно любив купувати книжки
на різних блошиних ринках. Якраз тоді я почав цікавитися світом
людей з інвалідністю. Тому, треба чи не треба, якщо було щось
пов’язане з цією темою, одразу купував. Усю свою бібліотеку збирав у
сестри на квартирі. Тоді я приніс щось про синдром Дауна і хвалився
покупкою. А сестра з родиною, замість радіти зі мною, зустріли мою
радість кам’яними обличчями й суворими поглядами, сповненими
суму. Я здогадався, що щось пішло не так.
Тому, як «справжній психолог», пішов до своєї однокурсниці, ще
однієї «психологині», і вже вдвох сіли розбиратися й аналізувати, в
який це момент родина перестала мене любити. Дійшли висновку, що,
мабуть, з появою малюка я став зайвим у цій сім’ї, тому час пакувати
сумки й забиратися геть.
Критичним моментом стала ситуація одного вечора. Я повернувся з
пар і побачив на столі книжку про прийняття дитини з особливими
потребами. Одразу ж поцікавився, звідки вона в сестри, бо це якраз
було пов’язано з «моєю» темою. Проте щойно відвернувся, як книжка
зі столу зникла. Пригадую, тоді сильно образився і пообіцяв собі, що
приїхав до цієї родини востаннє.
Наступного дня моя сестра раптом запросила мене погуляти з нею та
малюком. Я погодився, думав, якось, можливо, проясниться все те
дивне, що твориться останнім часом. Ішли собі поволі, дитина у
візочку. Несподівано моя сестра сказала: «Володю, я маю тобі щось
розповісти». Я кивнув. Тоді вона тихо й дуже обережно промовила: «У
мого сина синдром Дауна». У цю мить увесь хаос останніх днів у моїй
голові раптом склався в цілісну картину, і я зрозумів що й до чого.
Зараз у них усе добре, синові вже десять, він із сім’єю вже, мабуть, на
останній стадії прийняття дитини з інвалідністю за Ерікою Шухардт.
Але тоді це був етап заперечення: моя сестра з родиною не могли
розповідати іншим про те, що в малюка синдром Дауна, вони просто
самі не йняли віри. А говорити на цю тему з людиною, яка приїхала до
них, та й ще ніби спеціально сипле сіль на рану, — це було надто
важким викликом.
Фаза заперечення — це ніби гра у «видиме-невидиме», де ми
намагаємося всіляко показати, що нічого не сталося. Цей етап може
тривати роками, інколи саме до того моменту, поки ситуація в сім’ї не
стане очевидною. Наприклад, коли в малюка церебральний параліч і
він у візочку, то його стан не кидається в очі, тому ніхто про це не
говорить. Але дитина росте, а інвалідність нікуди не дівається. Є
чимало випадків, коли таких дітей не пересаджують на інвалідний
візок (бо одразу стане зрозуміло, що й до чого), а далі возять у
дитячому візочку, хоча дитина з нього давно виросла.
 Ще одна історія. Тоді я працював асистентом психіатра, який
приймав клієнтів. Одного разу до нього прийшла сім’я з підлітком, у
якого, за словами батьків, був обсесивно-компульсивний розлад.
Лікар, провівши тест, виявив, що у нього розумова неповносправність,
але аж ніяк не діагноз, який «поставили» йому мама з татом. Психіатр
тоді доволі жорстко сказав: «Ваш син розумово відсталий. Зверніться
до державної клініки, щоб оформити довідку». Яскравий приклад
невміння коректно доносити діагноз людям (ми про це говорили
вище). Оскільки на той момент уже співпрацював із центром «Емаус»,
я знав, що слід робити. Я запросив батьків підлітка до свого кабінету.
Там їх просто розірвало від напруги: шок, сльози, відчай. Вони
шістнадцять років бачили, що їхня дитина має розумову
неповносправність, але були готові й надалі не допускати цієї ідеї,
ховати правду за історіями про обсесивно-компульсивний розлад чи
іншими діагнозами. Проте, коли ви залишаєтеся одного разу з
реальністю сам на сам (а це рано чи пізно станеться), то буває дуже
боляче.
Етап заперечення присутній у всіх сім’ях, які стикнулися зі схожими
проблемами. Це доволі поширений механізм захисту нашої психіки.
Проте у випадку сімей, які мають дитину з інвалідністю, це може
набувати небезпечного характеру. До прикладу, коли їх відправляють
до шкіл без інклюзії під приводом «Ти маєш бути такий, як усі». Далі в
якесь училище, де з цих дітей усі насміхаються. Посилаючи свого сина
чи дочку до непристосованих навчальних закладів, батьки зазвичай
хочуть, щоб він чи вона були схожі на «нормальних дітей», і не так
важливо, яку освіту там дадуть.
Я завжди акцентую на тому, що, маючи інвалідність, людина
житиме не гірше чи краще, а просто по-іншому. Направду важко
усвідомити, що це лише ще один варіант норми, бо в наших головах
існує тільки один, у якому ми свято переконані. Власне, етап
заперечення перешкоджає нашому розумінню того, що дитина з
інвалідністю насамперед, як і всі, потребує любові та прийняття. Так,
їй необхідно більше підтримки та уваги. Але це не робить її гіршою.
Ще однією особливістю стадії заперечення є уявлення про те, що
наш діагноз не такий, як у всіх. Наприклад, «наше ДЦП не таке, як у
інших, уже незабаром воно повністю минеться» — так думала одна
моя подруга і колега про свою доньку. Вона визнавала, що є діагноз,
але не усвідомлювала, що він матиме наслідки. Чи інший яскравий
приклад: кажуть, що існує різновид синдрому Дауна, який називається
«мозаїчний», він характеризується тим, що практично не обмежує
інтелектуальних можливостей людини. Часто сім’я, яка має дитину з
цією нозологією, проходить етап незаперечної віри в те, що саме в
їхнього сина чи дочки є ця форма синдрому, хоча такі припущення
досить неймовірні. Це також своєрідне заперечення, бо, хоча ми
визнаємо діагноз, усе-таки закриваємо очі на наслідки, які він матиме
надалі, одночасно шукаючи будь-яких зачіпок, щоб зіставити свою
дитину з тією «нормою», яка сидить у нашій голові. Також на цьому
етапі батьки обходять ледь не всіх лікарів, щоб іще раз переконатися в
незаперечній правді. Часто виписки з лікарень перевіряють ледь не з
точністю каліграфа, бо вірять, що одна чи інша буква в якомусь слові
може змінити всю ситуацію. Але цього не стається.
Юлія Бойко, мама одинадцятирічної Марії

«Одинадцять років тому в пологовому будинку я почула слова, в які не хотілось вірити.
Хотілось заплющити очі, а потім розплющити — і все буде інакше. “У вашої доньки
підозра на синдром Дауна”. Але ж це неможливо! Безліч запитань, страху, відчуття
відокремлення від інших батьків у палаті. Вони уявляють своє подальше життя,
мріють… А я? Білий аркуш перед очима. Брак інформації про синдром Дауна, жодної такої
дитини чи дорослої людини в моєму оточенні за 36 років життя. Де вони всі? Де ці сім’ї з
дітьми? Що буде з нами? Чи зможе моя донька ходити, впізнавати мене, спілкуватися?
Молитви, обіцянки і сльози в капличці в пологовому будинку. А згодом якийсь час холодні
стосунки з Богом, який їх не почув. Хотілося додому, подалі від усіх, зануритись в
інтернет і знайти якийсь вихід.
Удома місяць чекань на результат аналізу. Якась маленька частинка мене сподівалась. Я
переглядала фотографії родичів, їхні обличчя, бачила в них схожий розріз очей, як у
Марічки, і думала: “Може, це все ж таки не синдром?”. Так хотілося в це вірити. Та діагноз
підтвердився.
Я ридала ночами над сплячою донечкою. Найбільше, що гнітило, — це страх за її
майбутнє. Що буде з нею, коли мене не буде? Де вона опиниться? Перед очима поставали
історії і фото інтернатних закладів.
 Але одна ніч стала переломною — я підійшла до її ліжечка з готовністю, що зараз буду,
як завжди, ридати. А вона спала така гарна, усміхнена, і я розплакалася від величезної
теплоти, любові й ніжності до неї. В голові була одна думка: “Не забирай у дитини
щасливого сьогодні через невідоме майбутнє”. Це була точка відліку до мого прийняття.
Ніколи більше я не плакала над своїм і її життям. Так, звичайно, було ще немало сліз, але
вони були ситуативні, від конкретного болю в конкретній ситуації.
Пригадую, як непросто було спочатку гуляти. Сьогодні я жартую, що колись гуляла з
синдромом Дауна, а не з донькою. Весь час зосереджувалася на тому, чи хтось дивиться, як
реагує… Але йшла. І потроху тривога зникала.
На щастя, пошук допомоги привів мене до хороших людей і фахівців — раннє втручання
“Джерела”, Центр підтримки людей з особливими потребами “Емаус”, Програма “Батьки
для батьків”. Я шукала підтримки не тільки для дитини, але й для себе. Саме це давало
ресурс виходити в люди, коли хотілося сховатись від зайвих поглядів. Допомогло побачити
у своїй доньці передусім дитину, а не її діагноз, радіти їй.
Яке наше сьогодення? Марічка закінчила інклюзивний четвертий клас загальноосвітньої
школи. Вона чудова дівчина, вже підліток. І це має свої виклики, як у кожній сім’ї з
підлітком. Звичайно, вона відрізняється від інших дітей своїми можливостями, темпом
розвитку. Але я завжди кажу, що вона — моя Людина, з якою мені дуже цікаво. Ніжна і
вперта, трішечки боязлива, обережна, але витривала, добра, весела. Я із захопленням
відкрила, що в неї є чудове почуття гумору. Вона любить книжки, любить танцювати,
бігати, плавати. “Зависає” в телефоні і комп’ютері. Відвідує театральний гурток і
займається музикою. Я тішусь і пишаюсь нею. В моє життя вона принесла багато гарного,
улюблену роботу (я змінила фах і знайшла себе в цьому), чудових людей. Звичайно, я хотіла
би, щоб у неї не було синдрому Дауна. Це додаткові труднощі і виклики в її і моєму житті.
Але це неможливо. Є так, як є.
Багато чого нам доводиться виборювати, і це виснажує. Також непросто бачити, як
інколи діти реагують на неї. І ввечері я можу плакати від болю. Але тепер я швидше даю
собі з цим раду. Та й у наш час ми дедалі більше зустрічаємо дорослих і дітей, які відкриті
до Марічки.
Розказуючи нашу історію, я не можу оминути питання інклюзії. На мою думку, саме
вона зробить наше суспільство більш толерантним до людей з особливими потребами.
Колись ми шукали тренера з гімнастики для дітей із синдромом Дауна. Ніхто не хотів
братися. Зголосилась одна тренерка, яка в дитинстві товаришувала з дівчинкою із
синдромом Дауна. На мою думку, саме буття разом руйнує стереотипи і страхи.
Коли Марічці був один місяць і ми були на візиті в генетика, моє перше питання було:
“Чи буде вона ходити до школи?”. І це було не про її можливості до навчання, а чи буде вона
 серед однолітків, чи не буде вона відкинута. Це було і є так важливо для мене!»

3. Пошук
Третім етапом буде пошук. Ця стадія також може тривати роками, і
вона точно буде досить ресурсоємною. Батьки не шкодуватимуть ні
часу, ні зусиль, ні грошей, аби тільки врятувати свою дитину. Проте
цей етап дуже важливий, бо ми знаходимо добрих лікарів, які можуть
нам допомогти, починаємо розглядати можливості раннього
втручання — це програма максимальної адаптації й абілітації, яку
складають відповідні фахівці для дітей з інвалідністю. Цей процес
чимось нагадує реабілітацію. Єдина відмінність, що реабілітація — це
коли, приміром, щось було поламане, і його треба відновити. При
абілітації ми формуємо навички з початку. Саме етап пошуку дає
змогу батькам знайти різні можливості для того, щоби розвинути
максимальний потенціал дитини.
Звісно, уявлення мами з татом стосовно абілітації часто
відрізняються від того, як це бачать фахівці в спеціалізованих центрах.
Відповідні лікарі, маючи досвід у цій справі, можуть спрогнозувати
розвиток дитини з певною нозологією. Батьки, ідучи в абілітаційні
центри, вірять, що їхнього малюка «зцілять» повністю. Проте цього не
стається. Тоді сім’я їде до ворожок, екстрасенсів, мольфарів, народних
цілителів — світ за очі. Часто ми звертаємося до священників, щоб
відмолили; їздимо по місцях сили в пошуках повного оздоровлення.
Однак, якщо ми ведемо дитину з аутизмом до церкви, щоб отець
вичитував над нею молитви і виганяв дух хвороби, то це ніколи не
спрацює.
Я тільки за те, щоб люди ходили до священників, зовсім не проти
молитов. Але варто розуміти, що, приміром, у людей з аутизмом
зовсім інше сенсорне сприйняття світу. Тепер уявіть собі картину, що
таку дитину привозять до священника (зовсім чужої людини), він
накриває їй голову єпитрахиллю, кладе зверху руку й голосно читає
молитви. Що буде робити дитина з аутизмом? Кричати, вириватися,
плакати. Усі навколо дивляться і думають, що це диявол виходить.
Втомлена істерикою дитина засинає — батьки думають, що подіяло! А
через тиждень знову збираємося до священника.
 Або ж інша історія — одна з моїх улюблених. Поїхала сім’я до
екстрасенса. Він щось подумав-погадав і дійшов висновку, шо їхня
дитина хвора, бо хтось з родини колись щось узяв із кладовища. Вони
примчалися додому шукати, що ж це може бути. До слова, наш мозок
геніальний: якщо вам треба, то він усе знайде. Ось і ця сім’я згадала,
що дерево, з якого зроблені сходи, колись росло біля цвинтаря і, як
падало, то, може, на його територію. Що ж зробила сім’я? Зірвала
сходи на другий поверх і спалила, очікуючи, що їхня дитина
наступного дня піде. Малюк не пішов, а нові сходи довелося-таки
купувати.
Таких історій безліч, бо батьки в критичні моменти готові на все,
лиш би врятувати свою дитину. І, на жаль, є немало людей, які готові
цим скористатися. Тому етап пошуку в цьому плані може бути
небезпечним. Найбільше від усіх спроб батьків оздоровити свою
дитину страждає вона сама, бо іноді псевдоцілителі роблять такі
жахливі речі, що аж мурашки по шкірі.
Також дитину з інвалідністю може травмувати надмірна
вимогливість батьків до неї. Коли народжуються нейротипові (тобто
діти без інвалідності) син чи дочка, вони ростуть, відчуваючи любов і
прийняття, мама з татом зазвичай не мають до них особливих
претензій. Дитина з інвалідністю зі свого боку бачить завжди
згорьованих і наляканих батьків, які постійно від неї чогось хочуть.
У моєї подруги є донька з інвалідністю і син, молодший від сестри на
вісімнадцять років. У сина інвалідності немає, проте моя подруга, яка
має багаторічний досвід спілкування з донькою з церебральним
паралічем, завжди дуже уважна до деталей. Бо вона знає, як це, коли
щось іде не так. Звісно, батьки дітей з інвалідністю носять «окуляри
інвалідності» і в усьому бачать ознаки того, що щось іде не за планом.
Так і моя подруга одного разу «виявила», що малий не робить тосі-
тосі. Ідея в її голові: щось не так. Вона розказує, що постійно за будь-
якої нагоди вчила робити його те тосі-тосі. І ось одного разу він таки
навчився це робити для неї (звісно). І тоді, каже моя подруга, кожного
разу, як вона до нього оберталась, він одразу робив тосі-тосі для неї. У
цей момент вона зрозуміла, якою вимогливою може бути материнська
любов.
 Так само і до дітей з інвалідністю ми ставимо дуже високі вимоги й
забуваємо про те, що вони потребують насамперед безумовної любові.
Бо ж ми знаємо, як має бути правильно, і всіма зусиллями
намагаємось підтягнути дітей під «золотий стандарт» або хоч якийсь
стандарт. Це вимагає багато часу, багато зусиль, багато щоденної
роботи, а отже, мало гри, мало розваг, мало простого дитячого
байдикування.
Багато дітей з інвалідністю в дорослому віці мають низьку
самооцінку, власне, через те, що їх «не приймали» в дитинстві («не
приймали» в лапках, бо батьки приймали їх насправді, просто не
могли змиритися з тим, що вони не схожі на інших дітей).
Напевне, варто додати, що для самих людей з інвалідністю хвороба
часто не є проблемою — вони просто не знають іншого стану.
Наприклад, людина з синдромом Дауна не знає, як це — жити без
нього, тому й не відчуває дискомфорту від цього, доки ми самі їй не
почнемо його створювати. Тому зазвичай лише наше бажання
дотримуватися єдиного вияву норми ускладнює прийняття себе для
людей з інвалідністю.
Ми стикнулися з наслідками цієї проблеми в «Емаусі», в нашому
проєкті з працевлашування. Багато людей з інвалідністю не йдуть на
роботу не тому, що не можуть її виконувати, а лише з тієї причини,
що не вірять, що вони комусь потрібні. Я кажу про це не для того,
щоб викликати в батьків почуття провини, а лише щоб іще раз
нагадати, що кожна дитина потребує задоволення базових
психологічних потреб, як-от любов і безумовне прийняття,
висловлення емоцій, потреба в грі, у визнанні — тобто всього того, що
творить нас ізсередини.
Хочу також додати, що інтелект і мудрість — це різні речі. Перше —
про знання та логіку, друге — про досвід та емпатію. Коли в людини
розумова неповносправність, вона може не вміти лічити, абстрактно
мислити чи писати наукові роботи. Проте їй властиві почуття та
розуміння своїх стосунків з оточенням, бажання будувати ці стосунки,
відчувати весь спектр емоцій від ніжності до злості, вміння
маніпулювати і пробачати… Інколи може здаватися, що ми дуже різні,
проте насправді ми всі дуже схожі: ми потребуємо того самого — щоб
нас приймали такими, як ми є.
Людмила Аннич, мама двадцятип’ятирічної Насті і шестирічного Марка

«Нашій Насті 25 років. Іноді мені не віриться, що все, що було в нас за ці 25 років, справді
відбулося саме з нами…
1995 рік. У Насті діагностували ДЦП. Ми з чоловіком — молоді батьки, які дуже мало
розуміли, що за випробовування випали на долю нашої сім’ї. Та ми знали одне: що мусимо.
Мусимо вилікувати нашу Настю. І ми почали боротьбу. Боротьбу з ДЦП. Ми нічим не
відрізнялися від решти сотень-тисяч батьків, які без вагань віддали б останнє, лиш би
“вилікувати” свою дитину. Ми, як і всі інші батьки, шукали, шукали, шукали… Шукали
диво-лікарів, диво-методику, диво-таблетку… Ці пошуки поглинули нас, та ми не
припиняли. Дорога в пошуку, як на мене, була нашим найважчим етапом у житті. Бо
шукали не тільки ми, а й уся родина, сусіди, друзі, а іноді навіть незнайомі нам люди. Усі
намагалися нам допомогти і бажали найкращого. Та втілити бачення, ідеї, думки,
припущення кожного співчутливця було важким тягарем для нас. Бо зсередини виїдало
величезне почуття провини, що ми не справляємося. Бо всі спроби 100 % позбутися
діагнозу були невдалими. Бо в колі нашого оточення в усіх були здорові діти. Бо ми не
завжди були платоспроможні на новітні дороговартісні методики. Бо нам було безмежно
шкода нашу Настю…
Та тоді, коли ми цього найменше очікували, бо в нас був черговий курс реабілітації, а це
було найважливішим для нас, у цей період наше життя почало змінюватись. Нам
зателефонували і запросили на табір програми “Батьки для батьків”. Це програма
супроводу сімей, що виховують дітей з інвалідністю. І, як виявилося, сімей, що мають
схожі “муки совісті”, що відчувають себе “найгіршими у світі батьками”, які думають, що
вони самі-самісінькі такі невдахи, є немало. І це відчуття, що ТИ НЕ ОДИН, виявилося,
має цілющу властивість. Ні, наша Настя не стала абсолютно здоровою, — ми стали
здоровіти як батьки. І, об’єднавшись, ми можемо змінювати світ заради наших дітей.
Заради іншого бачення і (с)прийняття дітей/людей з інвалідністю в суспільстві. Так
почався інший етап нашого життя. Хоч ми й далі боремось, але вже боротьба не “З”, а
“ЗАРАДИ”.
І в момент, коли ми перестали змінювати те, що, на превеликий жаль, змінити не в
змозі, наша Настуня почала швидко набувати все нових умінь і навичок. Лише зараз я
можу усвідомити, як важко було Насті, яка не знала себе іншої, чути з усіх боків, що вона
якась не така. Що їй треба займатись, займатись, займатись… У той час, як її однолітки
безтурботно бігають у дворику і їх ніхто не прагне змінити. А коли в нашої донечки був
час для гри, то іграшки теж були розвивальні, щоб не марнувати часу. І одного дня Настя
не витримала, у неї сталася істерика. Дякувати Богу, трапилися чудові фахівці центру
“Джерело”, які дали нам із чоловіком добрі рекомендації, як поправити ситуацію. І так ми
зрозуміли, що все має бути в міру! І що час, який діти з інвалідністю чи без витрачають
на безглузді, як нам, дорослим, здається, забави, є необхідністю, і це буде мати вплив на все
подальше їхнє життя.
Наша Настя має особливий дар — почуття гумору. Вона вловлює дуже тонкі жарти і
життєві смішні моменти. І сміється так, що її сміх переноситься на довколишніх. Іноді в
дуже, як нам здається, “непідходящий” момент Настя заходиться сміхом і пробує себе
стримувати, викручуючись фразою “Я щось собі пригадала”. Та сміх часто сильніший від її
вихованості, і тоді вже нікого не спинити. Ми дуже любимо ці “напади сміху” й щоразу
вдячні Насті за них, бо це добра розрядка в метушливому сьогоденні.
Коли Насті виповнилося вісімнадцять, у неї народився братик Марко. Настя дуже його
чекала. Але вона не знала, що це буде її випробовуванням. Бо коли Настя зрозуміла, що “її
корона зменшується”, вона передумала, що братик — це класно. Ділити з кимось батьків
їй дуже не хотілося. Як і час, увагу й решту. Але це був час її нового зростання. Бо з
маленької дівчинки Настя стала старшою сестрою. І це був іще один природний метод
реабілітації для Насті. Зараз вони з Марком, як і всі інші брати-сестри, то любляться, то
чубляться. Але вони є одне в одного, це точно.
Що ми як батьки пережили, очікуючи Марка, то всю правду знає сам Господь. Але те, що
нам було дуже страшно, це знали всі. Страшно було й думати, що все може повторитися.
Страшно було, що може статися щось погане зі мною. Страшно було, що змушені будемо
обділити увагою Настю. Страшно було, що будемо обділяти і Марка, бо Настя все-таки
потребує багато нашого часу. Страшно, що наш Марко буде мати свої переживання, бо в
нього сестра з інвалідністю. Є речі, яких ми не можемо змінити. Але можемо зробити все
від нас залежне, щоб допомогти. Наприклад, плекати добрі стосунки між нашими дітьми, і
я думаю, що це найпотрібніше.
Ми не ідеальні батьки, і помилок у нас було достатньо. І ще буде…
Зараз Марку шість. Він першокласник. Він набагато соціально зріліший від своїх
однолітків. Він має добре серце і переймається, коли хтось плаче чи просто сумний. У
нього загострене почуття справедливості. Він буде “рятувати світ”, бо така доля
братів-сестер дітей з інвалідністю. В нього ще так багато попереду. Ми з чоловіком
пробуємо робити все можливе, щоб його шлях брата, в якого сестра з інвалідністю, був
йому зрозумілий. Тому ми багато спілкуємось, розповідаємо йому про свої відчуття та
емоції, а основне, дозволяємо йому висловлювати свої різні, як позитивні, так і негативні,
емоції, і вважати це нормою.
 Насті двадцять п’ять. Вона відвідує майстерні центру “Джерело”. Звичайно, ми з
чоловіком не винятки, і почуття провини, що ми так багато їй не додали, буде
супроводжувати нас до кінця наших днів. Та попри це, Настя почувається щасливою. Не
те що вона веселиться і радіє безперестанку. В неї, як і в кожної людини, є свої миті
хандри. Та в тому, що життя прекрасне, вона переконана! І це наше найбільше
досягнення!»

4. Агресія
Ключовою рисою наступного етапу є злість. Наші пошуки зазнали
фіаско, і ми залишилися з невирішеними проблемами.
Окремим аспектом цієї стадії будуть стосунки чоловіка й дружини.
Через те що дитина з інвалідністю потребує більшої уваги, вони
поринають з головою в ролі батьків і часом геть забувають, що ще є
подружжям. На всіх попередніх етапах сім’я майже не комунікує з
оточенням, але й також мало говорить між собою. Ідеальною
ілюстрацією є одна з моїх улюблених фраз: «Усі мовчать про те саме».
Але ця соціальна тиша всередині сім’ї створює величезну
напруженість у стосунках. Тому часто на цьому етапі подружжя
розпадаються, втрачаються дружні взаємини з іншими людьми,
обриваються контакти із зовнішнім світом — загалом кожен
закривається в собі.
На щастя, програма раннього втручання, яка набуває дедалі більшої
популярності, передбачає психологічний супровід сім’ї, тому зараз цей
етап, сподіваюся, переживається легше. Проте важливо зрозуміти, що
ми не зможемо допомогти дитині з інвалідністю без підтримки її
батьків. Тому сьогодні фахівці застосовують у роботі
сімейноцентрований підхід, тобто акцентують не лише на дитині та її
абілітації, а також і на її найближчому оточенні й тому, що
відбувається в їхніх головах.
Однак хай із якими чудовими фахівцями ми працюватимемо, злість
на цьому етапі все одно буде. Бо це цілком природний процес, який
варто просто дозволити собі відчувати. Тому сім’я, у якій є дитина з
інвалідністю, може злитися. На лікарів, що сказали не те, що ми
хотіли почути. На родичів та друзів, які ніяк не можуть зрозуміти нас
з усіма клопотами. На інших дітей, які не мають інвалідності.
Приміром, на ромів, які «на вокзалах сплять і народжують здорових
малюків, а ми до церкви ходили, в подружжі любили одне одного — і
в нас така проблема» (це дискримінаційна цитата, але коли ми
відчуваємо так багато болю, то такі фрази з’являються в нас у голові).
Ми злимося на Бога: навіщо він таке допустив? Це етап нормальної
злості.
Проте, коли вона поєднується з мовчанням, то призводить до
порушення стосунків. Часто партнерам у подружжі здається, що вони
із цими емоціями сам на сам. Але варто лише заговорити з чоловіком
чи дружиною, як одразу виявиться, що в нього чи неї в голові
твориться те саме. Якщо не можемо висловити того, що нам болить
(бо зробити це — часто означає визнати, що в нас дитина з
інвалідністю), ми стаємо дратівливими і зазвичай просто нестерпними
у стосунках. Без спілкування люди в подружжі віддаляються одне від
одного. Якщо вони налагодять контакт між собою і зможуть прожити
цей етап разом, то з великою ймовірністю збережуть сім’ю. У
протилежному разі є великий шанс розлучення, бо на цій стадії кожен
відчуває себе нескінченно самотнім, думає, що горе сталося тільки з
ним.
Цей етап також характеризується «самокопанням», коли ми
починаємо вірити в успадковані гріхи та прокляття роду. Ба більше,
знайдеться немало людей, які будуть готові нас у цьому переконати.
Як я вже казав, якщо ми дуже сильно хочемо щось знайти, наш мозок
нам допоможе. От і виникають ситуації, наприклад, коли мама
переконана, що через те, що вона десять років тому, побачивши
дитину на візку, подумала «Інвалід», тепер і в її сім’ї таке сталося. На
жаль, часто і священнослужителі підживлюють ці ідеї. Коли батьки,
сповнені віри в отця, чують від нього, що інвалідність дитини — це
родовий гріх, то іноді буквально з’їдають себе зсередини через почуття
провини.
Немає іншої ідеї про Бога, ніж та, що Бог — це любов. Йому не треба
нас карати. Проте Він і не чарівник, який може помахом руки
змінювати обставини навколо. Бог просто є з нами в наших
проблемах, Він просто слідує разом з нами на всі наші життєві стежки,
навіть тоді, коли нам здається, що ми цілковито самі. Він допускає
страждання, але не насилає страждання. Допуск Його нам не завжди
зрозумілий, але тому «так добре, що ми не вищі за Бога». Ми не здатні
зрозуміти цього допусту і, на жаль, інколи нам доводиться змиритись
із тим, що ми не матимемо відповіді на всі наші запитання. Проте Бог
не потребує нас карати, Він веде нас навіть тоді, коли ми більше Йому
не віримо, коли ми кажемо Йому, що ненавидимо Його, коли хочемо
залишитися самі — Він з нами. Він не ображається, не гнівається,
просто любить нас і наших дітей, просто чекає, коли ми разом
навчимось бути щасливими. Він знає, якою довгою є ця дорога, проте
Він не поспішає, Він дає нам стільки часу, скільки потрібно, навіть
якщо на це потрібно все наше життя. Так важливо знати, що
інвалідність дитини в жодному разі не є нашою провиною.
Є гарна книжка про хлопчика, який був невиліковно хворим на рак.
Називається вона «Оскар і Рожева Пані» Еріка-Еманнуеля Шмітта.
Там є така фраза: «Хвороба — це даність». От і я переконаний, що ми
можемо розглядати її лише в такому аспекті. Не більше й не менше.
Так просто є — це не потребує пояснень, це факт, з яким ми можемо
лише вчитися жити. Він не поганий і не добрий — він суворий і
незворотний, як і решта фактів нашого життя.
Етап агресії є направду непростим, але лише висловлюючи злість, ми
можемо рухатися далі. Стримуючи її в собі, ми застрягаємо на місці й
стаємо буркотунами на все життя. Думаю, ми не раз зустрічали таких
людей, які завжди всім незадоволені, та ще й переконані, що їх ніхто в
цьому світі не розуміє. Мабуть, вони через ті чи інші обставини просто
не змогли пережити етап агресії.
Злитися — нормально. Злитися потрібно. Злість звільняє від
напруги. Тоді біль може поступово минати. Інколи нам також може
здаватися, що ми не маємо права злитися, не маємо права змиритись
із цим, бо так зрадимо свою дитину, бо злість веде до примирення.
Нам потрібна злість, бо після того як почнемо кричати, ми зможемо
плакати.

5. Депресія
Наступною стадією буде депресія. Це час, коли ми, спробувавши вже
абсолютно все, опускаємо руки від утоми та зневіри. На жаль, на
цьому етапі в батьків іноді можуть виникати думки про те, що краще
би все закінчилося. У гірших сценаріях з’являються ідеї про
самогубство. Вони починають приходити в голову через те, що на
цьому етапі батьки розгублені, налякані майбутнім і не знають, що
робити далі. Пишучи про це тут, я також хочу сказати всім батькам,
які мали такі думки: ви не самі. Коли стає дуже темно, смерть здається
єдиним виходом. Проте думки минають, залишаючи після себе гіркий
присмак почуття провини. Ми не стали погані, просто нам було
невимовно боляче, ми були неймовірно втомлені, ми не вірили, що
для нашої дитини і для нас ще можуть настати гарні часи. Я знаю, що
ми дуже люблячі батьки, які стояли на краю прірви. Як багато інших. І
я сподіваюся, що у нас усіх є ота внутрішня сила зробити крок у бік
життя. Бо життя змінне і життя — це найкраще, що могло з нами
статися. Не беріть із собою почуття провини, воно зайве й отруйне.
Пам’ятайте, що ніхто, крім вас, не знає, як тоді було боляче.
Сім’я ніби впадає в жалобу, хоча ніхто не помер. Мама з татом часто
занедбують власні потреби. Починають пригнічувати думки: «Як ти
можеш робити макіяж, якщо в тебе таке горе в сім’ї? У тебе дитина з
інвалідністю!.. Весілля в подруги? Ти що, навіть не думай. Ти маєш
свій хрест — неси!». На цьому етапі батьки забороняють собі право на
радість. Вони не витратять ані копійки собі на новий одяг чи зачіску,
бо на ці гроші можна купити додаткову годину ще одного
реабілітолога. Мама з татом починають жити в тотальному смутку.
Ми плачемо. Оплакуємо свою долю й долю своєї дитини. І це
нормально. Плакати — означає бути живими, бути справжніми, бути
в контакті з собою. Немає правильної міри, скільки часу нам потрібно
плакати. Кожному по-різному. Проте плакати необхідно.
Я знаю, що часом ми надто хочемо бути сильними і незламними
задля своєї дитини, але, можливо, нашим дітям потрібні саме вразливі
батьки, батьки, які плачуть, бо це дає несвідомий дозвіл і нашим дітям
бути вразливими і відчувати свою вразливість. Бо ж вони справді
вразливі. Ні, не тому, що мають інвалідність, а тому, що діти. Всім
дітям світу потрібні вразливі батьки, батьки, які виявляють слабкість,
які дозволяють у такий спосіб дітям також сумувати, проживати
власні труднощі. Плач зцілює, плач єднає нас із нашими дітьми і плач
звільняє.
 Звісно, це лише етап. Цей етап, авжеж, минає. Проте інколи ми
застрягаємо на ньому на все життя, і тоді це має вплив на нашу
дитину також: вона наче стає заручником нашої журби і наче разом з
нами не має права радіти життю. Тому дорога на цьому етапі не
повинна закінчитися — попереду ми знайдемо ще багато відповідей,
які повернуть нам усмішки, і ми зможемо ще так багато радіти —
разом з нашими дітьми.

6. Примирення
Черговою стадією буде примирення. Це час, коли ми починаємо
приймати ситуацію такою, якою вона є. Так, це виклик, який нам
треба приймати, але ми вже не соромимося зовнішнього світу.
Приміром, легко можемо сказати в маршрутці: «Звільніть, будь ласка,
місце. У мене дитина з інвалідністю».
На цьому етапі ми оформляємо інвалідність (на попередніх ми не
могли цього зробити, бо це означало б визнати «фатальність
ситуації»). Проте ця стадія також гарно ілюструватиметься цитатою з
вірша Василя Стуса: «…Я вперше збагнув: життя — не вдалося». Бо
примирення — це також і про те, що сім’я починає розуміти, що її
життя завжди буде крутитися навколо дитини й інакшим воно вже не
стане. Мама з татом у цей час розповідають сусідам, родичам,
знайомим про своє горе, приймають співчуття і розуміють, що їм вони
по праву належать. На щастя, цей етап уже робить можливим рух
уперед. Що його відрізняє від наступного, то це те, що ми приймаємо
діагноз, але ще не дитину.
На етапі примирення ми налагоджуємо своє життя, але лише до тієї
міри, де воно не буде надто щасливим, бо у своїй сім’ї ми все ще
«несемо хрест». Це міфічний хрест, нам ніхто його не давав, нам
просто здається, що ми маємо його нести, що ми обрані прожити
життя, сповнене випробувань, а отже, нам немає чому особливо
радіти.
Звісно, наше життя справді непросте, ми маємо багато викликів,
багато людей дивляться на нас з острахом і нерозумінням, але на
цьому етапі цей острах і нерозуміння ми бачимо в очах усіх людей і
залишаємося дуже самотніми. І наші діти часто залишаються дуже
самотніми разом з нами.
Багато хто буде підтримувати цей наш образ фразами, як ми
справляємось з цим хрестом, які ми молодці, буде хотіти шкодувати
нас і надавати інколи непотрібну підтримку, а нам бракуватиме
почуття гумору, щоб дивитися на цих людей з усмішкою, знаючи, що
вони інколи просто не відають, що наше життя інше, проте не гірше,
ніж життя інших людей. На цьому етапі ми віримо таким
шкодувальникам і стаємо наче заручниками цього міфічного хреста, не
дозволяючи собі внутрішньої свободи бути щасливими. Бо інколи це
єдина завада на дорозі до щастя — брак оцієї внутрішньої свободи.

7. Прийняття
А от коли ми за інвалідністю починаємо бачити свою дитину,
наступає етап прийняття. Саме тут стається ота важлива зміна у
свідомості: ми ставимо дитину на перший план, а діагноз стає
вторинним. Батьки починають любити свою дитину безумовно, а
інвалідність сприймають як виклик, а не як вирок. Саме тоді сім’я
усвідомлює, що може прожити щасливе життя зі своєю дитиною, хоч
би що. Вони можуть дарувати одне одному радість за будь-яких умов.
На цьому етапі ми знову повертаємося до нормального активного
життя. Також упевнено допомагаємо дитині познайомитися з
оточенням, з навколишнім світом, хоч як би це було непросто.
Так, вивести дитину з інвалідністю на дитячий майданчик — це ще
той виклик, але батьки за нього беруться з радістю. Ба більше, вони
можуть говорити з іншими про стан свого малюка, бо ж тепер він у
них на першому місці. Крім того, важливо те, що на цьому етапі сім’я
повертається до правильної системи ієрархії. Якщо на попередніх
стадіях ми були виключно мамою і татом, то тепер згадуємо про свої
особистості, а також про власне подружнє життя. Якщо коротко,
повертаючись до метафори на початку розділу, ми розуміємо, що
життя дитини з інвалідністю, це як життя в Нідерландах: воно не
таке, як в Італії, але й не гірше — просто інакше. Так, ми
усвідомлюємо, що немало викликів доведеться подолати попереду,
але це аж ніяк не відбирає в нас сімейного щастя. На цьому етапі ми
вже адекватно сприймаємо міфи про родовий гріх, бо дитина не може
бути прокляттям чи випробуванням. Вона завжди є тільки дитиною.
Ми знімаємо з себе хрест або, точніше, усвідомлюємо, що дитина
ніколи не може бути хрестом, вона завжди може бути лише дитиною.
В нас з’являється почуття гумору і здорова самооцінка, і це ті
найважливіші речі, які допоможуть нашим дітям бути щасливими, бо
щастя — воно різне.
Ми влаштовуємо святкування, вдягаємо гарний одяг, ходимо в
кінотеатри, читаємо книжки. Наші діти грають у звичайні ігри, мають
час для себе, дуркують і не доводять кожної хвилини батькам, що
вони теж на щось здатні.
А ще ми дивимось знову на свого партнера/партнерку і згадуємо, що
ми колись щось знаходили в ньому/ній, і нам знову стає цікаво.
Ми не заперечуємо діагнозу, не радіємо діагнозу — просто діагноз
перестає бути членом нашої сім’ї, перестає бути головним чинником
нашого настрою і нашого способу життя.
Так, звісно, ми продовжуємо працювати з нашою дитиною, багато
працювати; так, наше життя часто в дечому не схоже на життя інших
сімей; так, інколи нам усе ще хочеться кричати і плакати і ми кричимо
і плачемо; проте тепер ми знаємо, що це наше життя і ніхто не зможе
його у нас відібрати.
Дійти до цього етапу непросто, ми часто будемо провалюватись на
попередні етапи, інколи надто часто і надто болюче, життя буде
ставити перед нами все нові і нові виклики, але тепер ми знаємо, що у
нас є дитина і це основне. А в нашої дитини є діагноз, і це дуже
важливо, але не основне.

8. Солідарність
І тоді ми починаємо об’єднуватися. Бо тепер ми знаємо, що ми не
одні. Що є інші діти, є інші сім’ї і в них є схожі проблеми, і разом ми
можемо більше, ніж самі. Ми знаємо, що нам мало знайти доброго
лікаря для своєї дитини, що мають бути установи, де мають бути всі
фахівці, необхідні нашій дитині. І іншим дітям, бо нас більше, ніж
здавалося вчора. Ми починаємо думати на іншому рівні — на рівні
змін до законодавства, на рівні перебудови інфракструктури міста, на
рівні забезпечення рівних можливостей. Нам не байдуже. Ми знаємо,
що торуємо дорогу не лише для своєї сім’ї, але й для всіх інших сімей,
що йдуть позаду нас, бо ми знаємо, як це було.
На стадії солідарності ми відстоюємо права своєї дитини на гідне
життя. Ми починаємо допускати думку про те, що, коли ми помремо,
хтось може подбати про наших сина чи доньку. Як багато страхів
викликає лише думка про те, що хтось інший буде дбати про наших
дітей, коли нас не стане, і скільки завдань ця думка ставить перед
нами. Це й ідея самостійності наших дітей, і ідея відділення від
батьків, і ідея забезпечення державою будинків підтримувального
проживання… У нас так багато ідей, і нам є для чого об’єднуватися.
Авжеж, у цій книжці я веду лише одну лінію з розповіді життя
сімей, які виховують дитину з інвалідністю. Ця тема значно ширша, і,
сподіваюсь, одного разу вона перетвориться на окрему книжку, де
буде багато розділів, багато історій і багато планів на майбутнє. Але я
дуже хочу, щоб ця тема була в цій книжці, бо вірю, що її читають не
лише батьки дітей з інвалідністю. Це заклик до всіх нас: ми разом, ми
не десь окремо, у нас є свій життєвий шлях. Він непростий, і ми дуже
потребуємо бути разом з іншими. Бо солідарність — це про всіх нас.
Про всіх тих, хто поруч.
На завершення — історія моєї подруги, яка знає все про цю довгу
дорогу і з якою мені пощастило зустрітися вже на етапі солідарності. Я
знаю, як багато ми можемо, коли ми разом.
Ярослава Ніканшин, мама одинадцятирічного Назара й чотирирічної Олександри

«Ми з чоловіком виховуємо двійко дітей: хлопчика й дівчинку. Сьогодні про сина
йтиметься більше. Йому одинадцять, і він чудовий хлопець. Учиться в школі,
комунікабельний, дуже любить усміхатися, жартувати і знімати ролики для тік-току.
Йому подобається ходити з друзями в кіно, а ще він колекціонує ключі з брелоками і знає
багацько марок автомобілів. У нього дитячий церебральний параліч. Напевно, я зараз не
змогла би про нього так весело розповідати, якби одинадцять років тому так багато не
плакала. Був час, коли я лягала спати з великим рушником, бо щоночі мене накривало море
сліз, бо ж ніхто не чекав і не готував мене бути мамою дитини з неповносправністю, було
багато жалю… до сина, до себе, до своєї сім’ї. Ми з чоловіком наче переживали горе, горе
втрати своїх мрій, сподівань на нормальне життя, ми мовчали про те саме — про
інвалідність нашого сина. Направду почати говорити про це дуже непросто. А завести
розмову з людиною, з якою народив цю дитину — ще важче. Пригадую, коли все трохи
вляглося всередині, то могла говорити про це з мамою, з колежанками, з лікарем, але аж ніяк
не зі своїм чоловіком. Через стільки років аж дивно з цього, бо ж зараз теж трапляються
кризи, але той період навчив нас їх долати. Був і період агресії — я злилася на весь світ.
Ненавиділа дітей, які бігають по майданчику, а мій Назар у візку; дітей, які можуть
гратися, складати пірамідки, бо мій Назар не може цього робити; дітей, які не мають
слинотечі, бо мій Назар має. Зрештою, ненавиділа Бога, який поставив перед таким
викликом мене, доволі успішного медика, завідувачку аптеки, якій прогнозували світле
майбутнє за кордоном у великій фармацевтичній фірмі. Я ненавиділа своє життя. Я була
переконана, що на ньому можна ставити хрест, що воно закінчилося. Зараз можу впевнено
сказати, що частково тоді була права. Те життя таки закінчилося. З народженням сина в
мене почалося інше, не гірше й не краще — просто інше. І депресія теж була. Проте мені
свого часу дуже пощастило знайти центр “Джерело”, раннє втручання, програму “Батьки
для батьків”, добрих фахівців. Так завжди ставалося, що на нашому шляху траплялися
просто чудові люди, які нас усіляко підтримують. Однак це не означає, що в нашому
житті немає викликів. Щоранку я прокидаюся з гарним настроєм, але він одразу кудись
зникає, щойно сідаю в автобус, коли везу Назара до школи. Бо завжди трапляться одна чи
дві бабусі, які дістануть барбариску з кишені й даватимуть: “На, з’їж”, або жартівливо
дорікатимуть: “Чому ти такий великий у візку? Мамі тяжко з тобою. Та вставай і йди”.
Зараз Назара возить спеціальний шкільний автобус, і хороший настрій зазвичай може
мене не покидати тепер. По-різному бувало. Як кажуть у народі, раз на возі, раз під возом.
Пригадую той час, коли ми всі гроші, до останньої копійки, витрачали на лікування сина.
Одного разу навіть хотіли внести хату під заставу та їхати в Ізраїль, бо хтось десь
комусь сказав, що там “ставлять на ноги”. Були екстрасенси, мольфари, гадалки. Ми
чакри відкривали-закривали, об’їздили всі центри: реабілітаційні і не дуже. Навіть був
випадок, якого сама від себе не очікувала, бо думала, що на таке не поведуся, зважаючи на
те, скільки всього вже було пройдено. Але, виявляється, весь пережитий досвід не завадив
нам піти повертати Назару кров в інше русло. Звісно, нічого не сталося, але пан був
переконаний, що виконав роботу бездоганно. Ми тоді не заплатили йому повної суми, бо
просто не мали стільки, скільки він “заспівав”. Пригадую, йшли від нього і сміялися, як це
могли в таке повірити. Але ми вже такі є — маємо велику червону кнопку в головах, тому
коли йдеться про дітей, то готові небо прихилити. За щось мені сьогодні соромно, з чогось
смішно, та думаю, що для нашої сім’ї то був ще той досвід.
 Окремою історією був шлях до народження Олександри. Спочатку було почуття
провини, що як буде ще хтось, то, може, сина будемо менше любити, потім думали, що,
навпаки, молодшій донечці буде менше любові, ще була думка, що не впораємося, бо ж у
Назара фізична неповносправність, а виносити і зберегти вагітність — справа не на два
дні. Тож вагань і страху за здоров’я і нормотиповість другої дитини було ду-у-уже багато.
Та все ж із часом прийшла думка, що ми просто хочемо ще дитинку, не для Назара, щоб
було кому за ним дивитися, як нас не буде (хоча багато хто так думав), не для бабусь і
дідусів, які вже довго наполягали, не для суспільства, бо так треба, а для себе, щоб іще раз
мати нагоду відчути радість батьківства. Звісно, найчастіше доні таки бракне уваги,
бракне нашого часу, бракне обіймів, коли я веду Назара по сходах, допомагаю йому в
гігієнічних процедурах чи коли він потребує фізичної допомоги. Інколи вона злиться і
ображається, маючи на це право. Ми стараємося говорити про це, намагаємося розділяти
час, увагу і обійми, хоч любимо й спільно міцно обійнятися, щоб кожен відчув свою цінність
і любов у нашій сім’ї. Назар теж усім розказує, що дуже любить свою сестру. У них
направду добрі стосунки. Хоч інколи вони б’ються, сваряться, та ніколи ні в кого немає
сумнівів, що наша Саша має у нас бути, а вже як умоститься у візок до Назара, щоб він її
підвіз (бо дуже вже втомилася іти), то обіймаються, як найщасливіші діти на світі. Ми ж
із чоловіком точно такі, найщасливіші, і щодня дякуємо за це Богу.
Пригадую ще одну історію. Привезла я якось Назара до школи, підходить до мене
подивована вчителька і каже, що мій син хоче танцювати на якомусь вечорі, що
організовується в цій школі. Так, мій Назар на візку та, буває, має некоординовані рухи.
Проте він танцює. Це не означає, що в нього великий талант. Точно ні. Ніхто не сказав,
що діти з інвалідністю взагалі мусять мати якийсь талант. Їм достатньо просто радіти
цьому життю і вчити нас це робити. Пам’ятаю, довго мене тішила ця думка про танці.
Нехай у мого сина не талант до цього — у нього стан душі танцювати!»
 7. Пережиття втрати

У книжці про взаємини для мене надзвичайно важливо розповісти

те, що стосується всіх їхніх аспектів. Це непростий розділ, але тема
його неминуча. Хтось завжди йде від нас. А ми продовжуємо бути,
жити, відчувати. Інколи здається, що ми назавжди втрачаємо сенс, а
потім учимося його віднаходити. Смерть усе змінює, передусім для
нас, тих, хто залишається. Змінюється наша сім’я, часто змінюється
уявлення про сенс, перед нами постає прірва втрати, але все ж…
Життя неодмінно триває далі.

Вступ
Люди часто кажуть, що не бояться абстрактної, теоретичної смерті,
але коли в нас піднімається температура або, ще гріше, хворіє наша
мама, стає дуже страшно. І страх — це так нормально, так природно. Я
хотів би, щоб ми всі знали: боятися — нормально. І щоб ми принаймні
не боялись страху.
Я розподіляю страх смерті на кілька видів. Перший — це здоровий
страх смерті, коли ми багато думаємо й говоримо про неї. Це
насправді хороша ідея, бо коли з чимось стикаємося у своїх думках, ми
вчимося із цим бути. Але вчитися із цим бути і не боятися смерті — не
те саме. Це лише перший крок на довгому шляху усвідомлення смерті.
Він закінчиться тільки тоді, коли ми помремо. Напевне, є люди, що
зуміли пізнати глибину життя й готові закінчити свою земну
мандрівку, але десь усередині, я думаю, вони все одно бояться:
невідомості, бояться залишати таку звичну домівку, таких звичних
людей, такі звичні клопоти, бо не знають, що чекає далі. Ми справді
не знаємо. Так, віримо, але не знаємо, а це не те саме. Це нормальний,
природний страх смерті, і ми всі, напевне, маємо з ним бути.
 Але є інший вид страху смерті — уникання. Ми заявляємо вголос:
«Я не боюся, бо це мене не гребе». Як сказала одна моя клієнтка: «Я
зібралася жити вічно, і поки що все йде добре». Це ставлення, коли
людина намагається не думати, не входити в цю тему, і поки ми й
наші батьки молоді, це може працювати. Але чи смерть справді не
впливає на нас? Звісно, впливає.
Уявіть, що ми живемо вічно. Знаєте, що могло б змінитися? Ми
припинили би поспішати, не ділили б наше життя на відрізки, у нас не
було би вікових завдань. Смерть — це те, що присутнє з нами щодня,
бо кількість днів полічена, лишень ми не знаємо про кількість тих
днів, що залишилися. Тому ми так поспішаємо.
Ми можемо не думати про смерть, але не можемо жити в
реальності, де немає смерті.
Тому, пори все, ми пристібаємося в автомобілі, відвідуємо лікарів,
дбаємо про здорове харчування, робимо безліч речей, щоб
продовжувати жити. Просто не називаємо це страхом смерті.
А інколи ми боїмося смерті так явно, що цей страх переходить межу
звичайного хвилювання: боїмося смерті постійно — вона живе в
кожній нашій думці, стає нав’язливою ідеєю, призводить до
тривожних розладів і починає заважати жити. Найчастіше це
випадки, коли ми не можемо про неї говорити, боїмося її накликати
своїми думками, тікаємо від неї, а думки про неї стають надзвичайно
страшними.
Тоді я знову кажу собі: не бійся думати про неї, дозволь уявити її
собі, дозволь у думках побувати на похоронах своїх дітей. Думки ще
нікого не вбили. Це дуже неприємний досвід, але він звільняє.
Переживати смерть у думках, коли вона стала нав’язливим
супутником твоїх думок, — це спосіб сказати собі, що це лише думки.
Звісно, смерть дуже реальна, і ми не знаємо, коли це трапиться з
кимось із наших близьких, але є одне правило: думки про смерть не
накликають смерті. Так це не працює. Тому, коли ми наважуємося
думати про смерть, говорити про неї, ми звільняємося не від страху
смерті, а від страху думати про неї. Це допомагає.
Коли я запитую у своїх клієнтів, чого вони бояться, коли думають
про смерть, вони часто відповідають, що бояться завдати клопоту
своїм близьким, бояться, що близькі будуть страждати, бояться болю
тіла, бояться не керувати своїм тілом, ще більше бояться не керувати
своєю свідомістю, бояться невідомості, бояться, що помруть не вони,
що вони залишаться самі, що вони не впораються, що це
несправедливо… Ми боїмось, і страх смерті має багато своїх масок.
Нам треба вчитися про них говорити.
Жодна смерть не залишає нас байдужими. І навіть якщо помирає
сусід, якого ми мало знали, це все одно вмикає в нас екзистенційні
переживання, тобто думки про сенс життя. У плині днів ми не хочемо
про це думати, але смерть іншої людини примушує нас зупинитись і
замислитися: «Стоп, а що ти сьогодні робив?». Згадайте, що
відбувається з вами, коли ви чуєте про смерть інших людей, адже
правда, що смерть стає трохи реальнішою, змушує думати нас про
життя. У день похорону ми всі стаємо трохи екзистенційнішими:
зупиняємось, озираємось, інколи даємо собі обіцянки, а потім
забуваємо, знову спішимо жити.
Щиро кажучи, це тема, яку можна обігрувати нескінченно, бо життя
й смерть справді нерозривні. Я не хочу перетворити цей розділ на
філософування про смерть, але я дуже прагну, щоб ми припинили
боятися про неї говорити. Це завдання психотерапії: говорити про свої
страхи. Ми з вами не маємо дійти спільної думки, не маємо мати
однієї концепції, але можемо бути разом у тому, чого дуже боїмось. І
тоді страх перестає контролювати наше життя, тоді ми можемо бути
більш усвідомленими; можу навіть припустити, що тоді ми стаємо
справді дорослими (хоча, здається, хтось уже припускав це до мене,
може, навіть багато разів).
А знаєте, чого ми ще часто хочемо? Знятися у фільмі, написати пост,
який перепостять 5 тисяч людей, намалювати картину, народити
дітей, посадити дерево… Ми всі хочемо залишити щось після себе. І
це теж нормально, це частина процесу усвідомлення того, що все
закінчується і все потребує свого продовження. Ця книжка — теж про
страх смерті, про те, що потрібно встигнути зробити щось важливе. Я
теж боюся смерті і теж думаю про неї інколи аж надто багато, і я теж
учуся говорити, бо так хотілось би бути безсмертним…
Я завершую писати цей параграф і йду спати. І, знаєте, вже є якесь
відчуття того, що день минув недаремно: це теж частинка
усвідомлення того, що кожен день закінчується (у всіх можливих
сенсах, які ми можемо придумати).

Елізабет
Маю сказати кілька слів про Елізабет Кюблер-Росс. Раджу прочитати
її книжку «Про смерть і вмирання». Це надзвичайна історія. Елізабет
— перша психологиня, яка порушила питання відповідальності лікаря
не тільки за здоров’я помираючого, а й за те, щоби хвора людина
могла з гідністю прожити останні дні свого життя. За її сприяння в
США було відкрито близько 2500 хоспісів.
Елізабет зробила щось дивовижне. Разом зі священником вони
розмовляли в лікарнях з людьми, що помирають. За склом, прозорим
лише з одного боку, за ними спостерігали студенти. Елізабет просила
пацієнтів описувати свої переживання й виявила, що ті охоче
надаються до розмов про смерть. Вона просила їх бути вчителями, бо
лише вони могли розповісти решті, як це — знати, що ти помреш.
У 1969 році Елізабет опублікувала книжку «Про смерть і вмирання»,
де описала п’ять стадій прийняття смерті, що зараз називаються
класичними. Мені не так важливо відповісти на запитання, наскільки
сучасна психологія приймає ці стадії з наукової позиції, як поділитися
ідеєю, яка зараз відома багатьом людям.

1. Стадія заперечення. Людина не може повірити одразу, що це

справді сталося з нею. Бо десь усередині ми всі віримо, що
безсмертні, що хвороба не має прийти саме до нас, що зараз це
дуже невчасно. Нам здається, що все це якась страшна
помилка, що ми розплющимо очі — і життя знову
повернеться у свою звичну колію. На цьому етапі так важливо
пам’ятати, що повідомляючи діагноз, ми не змушуємо
пацієнта повірити в нього одразу. Бо для всього потрібен час.
Навіть коли часу залишається небагато.
2. Стадія гніву. Ми запитуємо: чому це сталося саме з нами?
Нам здається, що це так невчасно, що зараз точно не той
момент. Ми шукаємо винних. Ми гніваємося на Бога, злимося
на лікарів, та й інколи на себе. Цей етап дуже природний, бо
 ми не можемо прийняти реальність того, що це може
трапитися з нами. Нам потрібен час для боротьби, а злість —
дуже потужна емоція, яка хоче все змінити, все зламати, бо ця
реальність видається надто жахливою.
3. Стадія торгів. Хай що станеться, нехай це буде не зараз. Ми
торгуємося з Богом, з долею, зі світом за відтермінування
діагнозу, за помилку лікарів, ми просимо про повернення до
попереднього життя. Ми готові пообіцяти все, що завгодно,
аби лише відтермінувати неминуче. Наші обіцянки щирі,
натхненні, ми віримо собі, віримо в те, що це може
допомогти. Нам так потрібна надія.
4. Стадія депресії. Я так думаю, що це стадія усвідомлення, коли
ми починаємо оплакувати своє життя. І сльози, сум, печаль у
цей час є дуже природними. Ми сумуємо, бо нам потрібно
попрощатись зі всім, що у нас було, а це так непросто, бо ми
розуміємо, як ми насправді любили все те, що мали.
5. Стадія прийняття. Це час, коли ми приймаємо неминуче й
готуємося до смерті. Елізабет писала, що інколи ця стадія
може наступити аж в останні миті життя, коли наш погляд
звертається всередину і ми абстрагуємося від усіх навколо,
щоб прийняти свою смерть у внутрішньому спокої.

Вочевидь, скільки життів, стільки варіантів проходження цих стадій.

Напевне, так багато залежить від багатьох контекстів у нашому житті.
Але ці стадії — також можливість подумати, що процес прийняття
смерті є непростим, він має багато граней усвідомлення, і нам так
часто хочеться, щоб цей розділ ставався не з нами.
Я залишаю тут кілька цитат із книжки Елізабет, бо вона писала не
лише про вмирання, а й про повідомлення про діагноз, про ставлення
до людини, що має термальне захворювання, про гідність кожного
життя.
Сподіваюся, ви також розшифруєте ці цитати для себе, і вони дадуть
нам усім трохи більше усвідомлення того, що людина, яка помирає,
повинна мати час підготуватися до того, щоб відійти, а для цього вона
має знати діагноз і розуміти, що з нею відбувається. Ми часто схильні
вирішувати це за наших рідних, бо так краще, але насправді ніхто не
знає, як краще. Я думаю, що краще знати, аби гідно зустріти фінал.
Для Елізабет і низки країн це навіть не питання.
«Немає сенсу думати про те, чи повідомляти хворому про діагноз; краще вирішити, як
саме розповісти йому про це».
«Говорити про діагноз з клієнтом, а не з родиною. Тоді зникає страх і недовіра, в яку
мовчанкою ми заганяємо клієнта».
«Про смерть потрібно спочатку відверто поговорити, а потім дати клієнту змогу
заперечувати. Не потрібно доводити, що це точно станеться. Коли він прийде до цього,
то сам про це заговорить, адже матиме до вас довіру, бо ви змогли з ним про це говорити».
«Не забирати надії. Давати змогу кожному пацієнту користуватися своїми
механізмами захисту: не підганяти, а просто бути поруч, говорити про його життя.
Діагноз має бути повідомлений, але не нав’язаний.
Це не означає, що лікарі повинні казати хворим неправду; це означає тільки, що ми
поділяємо сподівання хворих на те, що може статися непередбачуване, може настати
ремісія й вони зможуть прожити довше, ніж передбачалося. Якщо пацієнт припиняє
висловлювати надію, це зазвичай є ознакою близької смерті».

Різновиди горя
У попередніх параграфах цього розділу я говорив про те, як ми самі
можемо переживати ідею смерті як такої чи ідею прийняття власного
захворювання. Але цей розділ — про пережиття втрати, і зараз я хочу
написати кілька слів про те, що прийняти смерть близької нам людини
— це надзвичайно сумний і дуже непростий процес.
Процес пережиття втрати не потребує психотерпії як такої, він
потребує супроводу — бути поруч з людиною, що переживає горе.
І цей сумний шлях для кожної людини буде різним, тому одне з
основних послань цього розділу: немає правильного чи неправильного
способу пережити втрату. Є лише біль, він справжній, і ми не завжди
до нього готові, навіть більше: ми найчастіше не можемо до нього
приготуватись. Він часто різний, бо є різні фактори, які впливають на
те, що відбуватиметься з нами, коли помиратиме близька людина.

1. Різновиди горя
 Передбачуване горе. Ми знаємо багато історій, коли близькі йшли
від людини, і вона знала про це: вони були дуже хворі, прожили довге
життя. Це бабусі, дідусі, мами й тата, з якими людина встигла
попрощатися, змогла звикнутися з ідеєю, що вони йдуть, здавалося,
що закінчуються їхні страждання, людина могла дивитися на них і
розуміти, що «їхній життєвий шлях завершується, вони йдуть до свого
Творця». Зазвичай пережиттям утрати буде світла печаль, у якій
людина вчиться відпускати.
Стихійні лиха. Тут є два моменти. По-перше, ми не самі. У часи
найбільш драматичних ситуацій люди сильно тримаються одне за
одного, підтримують, тож процес пережиття втрати стає для нас
колективним, спільним, що інколи допомагає змиритися зі втратою.
По-друге, ми усвідомлюємо, що не можемо контролювати природу,
що стає для нас хоч якимось поясненням, чому це трапилося.
Приватне горе. Найчастіше це стосується завмирання плода. Це
особлива і дуже недооцінена й недоговорена тема. Бо коли помирає
бабуся чи дідусь, приходять родичі, ми ділимося своїми почуттями.
Але коли завмирає плід — ми залишаємося із цим сам на сам.
Ми переживаємо це неоднаково. Але зазвичай робимо це самі. Я
знову наголошую на тому, що різні люди будуть по-різному
переживати втрату і немає єдино правильного сценарію, як це має
бути. Хтось зуміє прийняти це як частину життя й спробує
продовжити жити, але для когось це стане трагедією, з якою він чи
вона не зможуть упоратися дуже довгий час. Є багато інших
контекстів, чому так відбувається, але нашою ідеєю в цій книжці є те,
що все, що ви відчуваєте, є нормальним і ніхто не може сказати вам:
«Це ж іще не дитина», «Та буде інша», «Та то з кожною другою
трапляється», «Чого ти розкисаєш?». Ці фрази можуть завдати
неймовірно багато болю й страждань, тож я справді дуже хотів би,
щоб усі ми вчилися бути чутливішими до болю інших людей.
Ми можемо стати дуже замкненими, нам буде важко ділитись з
іншими, бо біль випікає все світло всередині нас, а хтось каже, що
нічого страшного не сталося. Ми залишаємося самі.
Також напишу кілька слів про аборт. Бо це теж приватне горе, бо це
також те, із чим ми так часто залишаємося наодинці з собою. Звісно, я
одразу роблю застереження, що питання, можна чи не можна робити
аборт, ми не порушуємо. Це не тема цієї книжки. Ми відштовхуємося
тільки від того, що ніхто не знає, що відбувається в голові у батьків,
які йдуть на цей вчинок. Я часто вдумуюся в цю ідею: я не знаю, що
було в цієї конкретної жінки в голові, коли вона на це погодилась, я
не знаю, що було в голові в цього чоловіка, який також прийняв це
рішення. І коли я не знаю, то я не можу засуджувати чи
виправдовувати. Бо я не знаю. Є конкретна людина з конкретною
життєвою історією та ідеєю, що сталася у його чи її житті.
Але зазвичай після аборту буде пережиття втрати. І тут є ще такий
аспект: якщо при завмиранні плода ми це почуття проживаємо, то
при аборті, переживаючи біль, ми можемо також мати почуття
провини й дуже захочемо заховати його в собі. І тому завданням
психотерапії є почати про це говорити.
У терапії кабінет психотерапевта — це місце безпеки, де можна
почати говорити про те, що відбулося. Говорити, щоб зрозуміти.
Несподіване горе. Це трагічна подія, якої ми не чекали, але яка має
медичне підґрунтя, наприклад, смерть близької людини від інфаркту
чи інсульту. Коли ще вчора ви бачились і розмовляли, а сьогодні отри-
муєте звістку про смерть. Це вибиває землю з-під ніг.
Найгірше те, що раптові смерті стосуються кожного з нас і точно
стосуються нашого страху смерті, про який ми не хочемо думати. Тому
раптовість смерті так лякає, бо ми не встигаємо підготуватися, сказати
останні важливі слова, осягнути, що в нашому світі більше ніколи не
буде близької людини.
Пригасле горе. Найчастіше йдеться про людей, що пропали безвісти.
Ми можемо лише підозрювати, що людина померла, можемо знати це
напевне, бо маємо підтвердження поліції, можемо мати на руках
результати аналізу ДНК. Але ми не бачили тіла, не проводили
похоронів, ми не маємо могили, на яку могли б піти, і найважливіше,
ми завжди маємо один шанс на мільйон, що сталася помилка і це
неправда. І наш мозок хапається за цей шанс і не відпускає його.
Буває, що не відпускає ніколи.
Трагічне горе. Це горе, якого, нам здається, могло би не статися.
Нещасний випадок, смерть на війні чи у вуличній бійці, самогубство.
Ми не можемо припинити прокручувати в голові всі можливі сценарії
«Якби…»: «Якби я не зайшов у цей поворот», «Якби вчора я
всміхнувся тій дівчині», «Якби цей довбень не поїхав на війну, а я
йому казала не їхати», «Якби я був уважніший», «Якби я його
затримала хоч на п’ять хвилин». А за ними — всі наші припущення:
«Він же так не хотів їхати», «Вона ж мала залишитися тут на ніч»… І
ми починаємо клясти Бога, людей, природу, тому що цього могло би
не статися.
Саме тому, зважаючи, як померла людина, трагічне горе охоплює нас
повністю й викликає надзвичайно сильні почуття.
Але це не єдине, що впливатиме на те, як ми сприйматимемо смерть
когось із близьких.

2. Стосунки з померлою людиною

Вік людини. Думаю, що зазвичай нам легше прийняти смерть
людини, яка відійшла в дуже похилому віці, ніж коли помирає дитина
чи молода особа. Для кожного з нас це, звісно, буде по-різному, бо
переплітатиметься також з іншими факторами. Не буває так, щоб ту
чи іншу реакцію на втрату зумовлювало щось одне, лише складне
поєднання різних факторів визначить нашу реакцію на смерть
людини.
Ступінь спорідненості. Очевидно, що смерть — це завжди смерть,
але смерть дружини ми будемо переживати по-іншому, ніж смерть
подруги, смерть батька — не так, як смерть сусіда. У всіх випадках
буде складно, але глибина болю все ж може відрізнятися.
Ступінь залежності. Тут ідеться зазвичай про те, наскільки ми
психологічно, економічно й соціально залежні від людини, що
помирає — тобто як часто і як емоційно ми спілкувалися, наскільки
людина була визначальною в нашому повсякденні, чи наш дохід
залежав від людини, що померла, наскільки ця людина визначала наш
соціальний статус.
Коли помирає один із батьків, хто забезпечував сім’ю, був
підтримкою для подружжя й дітей, визначав соціальне становище
сім’ї, втрата стає також і неабияким викликом у перебудові всіх
аспектів життя.
 Стосунки з померлою людиною. Коли помирає людина, з якою ми
мали здорові стосунки, ми встигли попрощатися, то процес
помирання відбуватиметься по-одному. На противагу, коли помирає
людина, з якою ми мали конфліктні чи залежні стосунки, пережиття
втрати може бути дуже іншим і часто складнішим, бо конфлікт
залишається й після смерті людини, але можливості його розв’язати
більше немає. Коли помирає батько, який принижував нас усе життя,
ми маємо наслідки його поведінки у всій структурі нашої самооцінки,
але більше не маємо можливості сказати йому про свій біль. Про це
буде трохи далі в цьому розділі.

3. Зовнішня підтримка
Коли наших військових привозили з війни, на вулиці виходило
багато людей, які виявляли співчуття, ставали на коліна, батьки й
рідні відчували велику підтримку, усвідомлювали, що їхня дитина —
герой.
Проте, на жаль, траплялися й інші ситуації. Героїв ніхто не зустрічав,
а священник відмовлявся ховати військового зі словами: “Я не
ховатиму його. Навіщо туди треба було йти? Навіщо було вбивати
братів?». Я пишу про це без бажання розпалювати ворожнечу, але й
також не бажаючи замовчувати фактів, які таки мали місце в нашій
країні. Бо війна триває.
До зовнішньої підтримки також належить підтримка родини, друзів,
співробітників, церкви, спільнот, до яких належить людина, членів її
сім’ї, які переживають втрату.
Авжеж, ситуації, коли людина лишається наодинці зі своїм горем, і
коли є люди, що стоять поруч у мовчазній підтримці твоєї втрати, геть
різні.

4. Внутрішні ресурси
Те, ким ми є, теж визначатиме, як ми реагуватимемо на втрату.
Наскільки сильними ми себе відчуваємо, чи чутливі ми від природи,
чи ми щасливі в цей момент, чи ми віримо в Бога, чи є в нас самих
тривожні розлади або депресія, або ж будь-яке соматичне
захворювання? Набір тисячі фактів визначатиме нашу реакцію, і це ще
раз підтверджує ідею, що немає правильного чи неправильного
пережиття втрати, є лише безліч різноманітних доль і обставин.
Я наголошую на тому, що тисячі років існування людини на Землі
навчили її психіку долати горе, тому зазвичай внутрішній голос
підказує людині, як їй поводитись і як почуватися.
Звісно, інколи трапляється так, що процес пережиття горя стає
постійним і перетворюється на ускладнену реакцію на втрату. Так
відбувається, коли ми не можемо вільно висловлювати свої почуття,
не маємо підтримки чи внутрішнього ресурсу, коли людина, що
померла, була дуже близькою для нас і навколо неї будувалося все
наше життя… Так справді буває, тож потрібно звернутися до
психолога, який допоможе людині з’ясувати, чому душа не може
продовжити жити, чому в емоціях застряг біль.
Зазвичай ми говоримо про ускладнену реакцію на втрату, коли
минає більше року після смерті, а біль є так само гострим і незмінним,
як і в перші місяці після трагічної події.

Слова прощання
Якби ми мали подумати, що потрібно сказати людині, яка від нас іде,
ми могли би звернутися до кількох фраз, що допомагають завершити
стосунки з тим, хто помирає. Інколи ми встигаємо промовити їх, поки
людина жива, інколи ми пишемо їх у листі тому, хто вже помер, але в
будь-якому разі вони допомагають нам завершити стосунки і можуть
допомогти в пережитті втрати.

Я люблю тебе.
Я дякую тобі.
Я пробачаю тобі.
Пробач мені.
Я відпускаю тебе / Спочивай з миром.

Звісно, кожну із цих фраз ми «одягнемо» в речення, у пояснення, у

висловлення почуттів, у неповторний діалог умираючої людини й
того, хто залишається. Усі вони можуть бути доброю підказкою, що
справді важливо сказати, аби відпустити людину, яка помирає.
 Завдання, пов’язані з пережиттям утрати
Я вже писав, що пережиття втрати — тривалий і складний шлях. На
цьому шляху ми виконуємо певні «завдання». Знання про них може
допомогти зорієнтуватися: усе, що з нами відбувається, —
нормальний, хоч і дуже сумний процес.
Визнати реальність утрати. Звісно, наш мозок зробить це не одразу.
У параграфі про Елізабет я казав, що мозок заперечуватиме реальність
утрати, бо йому буде надзвичайно складно прийняти цю інформацію.
В нас вмикається емоційне мислення, що, попри логічні факти, буде
продовжувати говорити: «Цього не може бути». Коли ми отримуємо
звістку про смерть близької людини, а нам потрібно їхати додому, всю
дорогу ми повторюватимемо собі й Богові: «Будь ласка, хай це
виявиться помилкою».
У нашій культурі ми здавна залишаємо час на прощання з померлою
людиною. Наприклад, у деяких регіонах України дві ночі поспіль
сидять біля померлої особи й ховають близьку людину аж на третій
день. Ця традиція має велике значення для нашої психіки, бо
допомагає мозку збагнути: те, що сталося, є реальністю. Ми
торкаємося померлої людини, відчуваючи, що її тіло справді стало
холодним, спостерігаємо за змінами в кольорі шкіри, відчуваємо
особливий запах померлого тіла. Усі ці аспекти сприймаються
органами чуттів і обробляються мозком, підтверджуючи, що це таки
сталося.
Цей час є надзвичайно важливим для переосмислення того, що
відбулось. Я знаю, що традиція тримати покійника в домі потроху
відходить у минуле, проте її основні аспекти залишаються: час,
проведений поруч з померлою особою, допомагає нам збагнути
реальність її відходу.
Інколи, коли прийняти реальність дуже важко, ми наче
відсторонюємось від усього і починаємо в якісь моменти
стверджувати, що все це неправда, що наш син чи донька, чоловік чи
дружина просто у відрядженні, невдовзі все минеться. Біль часто
сильніший за реальність.
Також це пояснює, чому так важко примиритися зі втратою тим
людям, які не були на похороні, ще більше — тим, хто не міг побачити
й доторкнутися до тіла, бо померла особа зникла безвісти.
Ми не завжди обов’язково мусимо доводити людині, що це правда,
інколи ми маємо дати їй побути з її запереченням, бо цей час
допомагає їй не з’їхати з глузду від нестерпного болю, що розриває її
зсередини.
Оплакати втрату і примиритися з нею. Мені завжди хочеться
говорити всім людям, з якими я зустрічаюся, що плакати — це
найприродніший процес, який узагалі може з нами відбуватись. На
жаль, люди досі схильні вважати, що плач — це слабкість, це
неприпустимо або: «Якщо почну плакати, я ніколи не зупинюся»,
«Якщо я заплачу, інші побачать мене слабкою, і їм не буде за кого
триматися, бо я центральна фігура сім’ї», «Я мушу триматися заради
дітей». Але бути чутливим — це нормально. Коли людина плаче,
найгірше, що ми можемо їй сказати: «Не плач». Людина має плакати, і
ніхто не може визначити, скільки це варто робити. Кожен має свою
міру. От у чому я можу запевнити, то це в тому, що думка «Якщо я
почну плакати, то не зупинюся» — хибна. Зупинитеся. Ресурси тіла
вичерпні.
Звертаюся до тих, хто не хоче плакати. Це теж нормально. Немає
правильного і неправильного способу переживати втрату. Ми різні.
Тут я радше пишу про те, що інколи актуалізується така собі
«заборона» плакати. А ця заборона часто є згубною для нас.
Повертаючись до традицій українського народу, ми можемо
пригадати, що колись на обряді поховання наймали голосильниць,
завданням яких було тужити за померлим. Українці створювали
особливу атмосферу для оплакування, таким чином даючи дозвіл усім
виявляти свої найглибші почуття. Зараз на похоронах також співають
сумних пісень про смерть, що допомагає іншим відкривати свої емоції.
Другою частиною цього завдання є примиритися зі втратою. Коли
ми сидимо біля померлої особи, то часто починаємо з нею говорити,
запитувати: «На кого ж ти мене залишаєш?», промовляти останні
слова любові, прощення й відпускання. Для цього теж потрібен час,
що в традиції нашого народу відводився у похованні померлого чи
померлої на третій день після смерті. До відходу готується не лише
душа людини, як кажуть українці, а також і ми, прощаючись і
примиряючись із померлою людиною.
Тому похорон — це ритуалізований процес (у найкращому сенсі
цього слова). Промова священника, останні прощання, панахида, сама
тяглість похорону, останні цілування — всі ці ритуали, окрім своєї
духовної функції, виконують також психологічну функцію —
допомагають нашому мозку змиритися з тим, що сталось. Відбувається
процес ініціації, тобто емоційний ритуалізований процес, що
допомагає мозку в короткий термін збагнути, що відбувається
незворотна зміна.
Окремим ритуалом, що є надважливим на будь-яких похоронах, є
поминки. Це надзвичайно важливий час. По-перше, їжа об’єднує, а
нам так потрібно бути з кимось у час, коли так непросто. По-друге,
після похорону тіло зазвичай дуже втомлене, і спільна трапеза
допомагає відновити силу, бо день похорону важкий як фізично, так і
емоційно. І, звичайно, ми можемо говорити про померлого,
спілкуватися, можемо знову бути разом з тими, кого давно не бачили,
відчуваючи таким чином надію на продовження життя.
Відвести втраченій людині нове місце в пам’яті й житті. Цей
процес тривалий. Мені подобається ідея Арнальдо Панграцці:
«Скільки часу потрібно, щоб людина народилася? Дев’ять місяців. І
точно не менше, щоб пережити те, що людина йде від нас».
Невипадково в українській традиції є поняття року жалоби. Цей
період також наповнений ритуалами: відмова від веселощів як
остання шана померлій особі, чорний траурний одяг, який допомагає
продовжувати усвідомлення, що наше життя змінилося назавжди.
Поминки на дев’ятий, сороковий день і на річницю смерті. Всі ці речі
допомагають дивитися й на наше життя, на зміну нашого настрою, на
те, що ми вчимося справлятися без померлої особи. Зняття траурного
одягу також є часом, коли ми відчуваємо, що наше життя триває.
Ми віддаємо речі померлої людини благодійним організаціям,
інколи робимо ремонт удома, тобто готуємо наш фізичний світ до
того, що в ньому більше немає померлої особи.
Ми залишаємо улюблені речі померлої, відводячи для людини
особливе місце в нашому домі. Фотографія, кілька її улюблених речей
тепер вплітаються у фізичну реальність, сповнену нових ознак інших
життів. Це також допомагає знайти й осмислити місце для людини в
наших спогадах, у нашому серці. Це місце завжди особливе, його не
зможе зайняти ніхто інший, проте це місце з часом перестає займати
все наше серце — але частина його завжди належатиме цій людині.
На Різдво ми залишаємо тарілку для померлих, йдемо на цвинтар на
великі свята, згадуємо гарні історії про померлих — усе це дозволяє
зберігати тяглість стосунків, та все ж жити своїм життям.
Переосмислити зміст життя й власну ідентичність. Смерть іншого
змушує нас замислитися про власне життя. Інколи це екзистенційне
відчуття пошуку сенсу, а інколи — докорінна зміна способу життя.
Коли помирає хтось справді дуже близький, може здаватися, що ми
ніколи більше не відчуємо радості життя, ніколи не будемо мати,
заради чого жити. Це нормально.
Тому спочатку ми плачемо, злимося, сумуємо, багато-багато думаємо
про те, що відбулось, і всі ці процеси приводять до того, що ми стаємо
іншими. Ми знаходимо якісь відповіді на свої запитання, приймаємо
нові для себе рішення, починаємо потроху планувати нове життя — і
в якусь мить зауважуємо, що стали іншими.
Інколи нашою мудрістю може стати усвідомлення, що ми можемо
жити, не знаючи відповідей на всі запитання. Бо часом їх просто не
існує.
А тоді настає час, коли ми повертаємося до своїх повсякденних
обов’язків, які знову приносять нам радість, до своїх соціальних ролей
чоловіка, дружини, батька, матері й починаємо планувати майбутнє,
дивитися зі вдячністю на життя, усміхатися, знову добре себе
почуваємо, проте щось усередині нас змінюється назавжди.
Місця померлої особи ніколи не зможе зайняти хтось інший. Це
місце назавжди належить їй чи йому в нашому серці. Не можна
народити іншу дитину замість померлої, не можна одружитися з
іншою жінкою або чоловіком, щоб забути про померлих чоловіка чи
дружину… Проте одного разу ми плануємо народити дитину, не щоб
забути, а просто тому, що вже час з’явитися новому життю; одного
разу ми закохуємось і знову одружуємось… Ми змінюємося, стаємо
іншими. У нашій пам’яті залишається світла печаль, проте життя
триває.
Нагадую, що це не інструкція, як має бути. Те, що ви відчуваєте, і є
правильним. Кожному потрібен різний час, щоб знову віднайти сенс
— власний сенс. І я точно проти фраз на кшталт «Народи собі іншу
дитину». Тут я пишу про те, що ми змінюємось. Якщо сьогодні в це
важко повірити, то все окей, просто відкладіть цю книжку, можливо,
колись вам захочеться до неї повернутися.
Коли минає рік після смерті, ми починаємо говорити про пам’ятник
на могилі померлої особи. Рік ми не чіпаємо могилу, бо потрібно, щоб
просів ґрунт. Але це також цікавий ритуал. Бо важкий і дорогий
пам’ятник наприкінці всього процесу — це наче остання крапка,
вагома крапка, яка таки завершує цю історію. Наш останній обов’язок
перед померлим, остання шана, прощання. Звісно, ми й надалі
пам’ятатимемо і приходитимемо, проте кожен починає жити своїм
життям, а померла особа стає спогадом, світлим сумом. Ми ж
продовжуємо жити.
Коли пишу про ритуали, я розумію, що світ змінюється. Дехто з нас
не хоче бути похованим на цвинтарі, просить, щоб його кремирували
й розвіяли в улюблених місцях. Це не заперечує важливості ритуалів
прощання. Змінюється лише їхня форма. Бо розвіювати попіл в
улюбленому місці померлої особи — це також ритуал прощання.

Особливості допомоги дітям

Ми ще й досі сперечаємося про те, чи варто говорити дитині про
смерть близької людини. Звісно, немає двох однакових історій, отже,
немає і двох однакових рішень. Є різний вік дітей, різна чутливість
сприйняття, різний ступінь спорідненості з померлою особою.
Проте є кілька речей, які важливо пам’ятати.

1. Діти знають. Коли помирає хтось близький, змінюється

поведінка всіх довкола. Люди по-іншому говорять, по-іншому
всміхаються, напруженість стає майже видимою, тож дитина
знає, що щось трапилось. Інколи буває так, що дитина
 мовчить у відповідь, бо боїться засмутити рідних своїми
знаннями. Усі мовчать про те саме. І страждають.
Найсумніші історії про померлих батьків завжди стосуються
фрази: «Зі мною ніхто не говорив».
«Тоді я все маю збагнути сам. А як мені збагнути, якщо я нічого не розумію? Я не
дорослий, я не знаю, чому так сталося, що буде далі, хто в цьому винен, хто
піклуватиметься про мене… У мене ще більше запитань, і я не маю кому їх
поставити. Я сам із цим. Мені страшно, дуже страшно. Я почуваюся винним. Може,
я щось зробив неправильно? Може, я був нечемним? Може, я замало любив? Може,
замало молився?

Чи будемо ми ще коли-небуть радіти? Чи тато також помре? Чи я залишуюся

зовсім один?

Чому всі мовчать?»

Просто вдумайтеся в ці слова, поміркуйте, що відбувається в

голові дитини, яка залишається сам на сам із горем, з яким
дорослі не можуть дати ради.
2. Ми маємо говорити. Є різні способи: інколи ми розказуємо
історії про те, що хтось переходить з одного світу в інший,
іноді пояснюємо, що трапилось, інколи ведемо довгі бесіди
про те, що таке життя, іноді домовляємося бути разом, хай що
трапиться… Але ми мусимо говорити про смерть. З кожною
дитиною на її рівні, відповідно до її індивідуальної чутливості.
Дитина має знати, що їй є в кого запитати і що є хтось, хто
скаже їй правду.
3. Дозволити дитині бути в процесі жалоби. Дитячому мозку
також важливі ритуали, про які я писав вище. Нам усім
потрібно осягнути реальність смерті. Тому не треба боятися
залучати дитину до проводжання рідної людини в останню
путь. Звісно, кожна дитина має право відмовитися бути на
похороні. Але жодна дитина не має залишитися сама в день
похорону чи взагалі впродовж усього часу жалоби. Якщо
дитина бере участь у процесі жалоби, поруч з нею завжди має
бути значущий дорослий. Дитина може ставити безліч
 запитань, може плакати, а дорослий мусить бути завжди
готовим відповісти. Дитина має відчувати турботу і
чутливість. Так, вона буде горювати, плакати, страждати —
але ми, залишаючись поруч з нею, допомагаємо їй проживати
її емоції.
Мушу зробити важливий акцент на тому, що немає одного
простого правила: лише ваша мудрість зможе допомогти знайти
лінію правильної поведінки щодо конкретно вашої дитини. Бо в
кожному віці дитина потребуватиме різної підтримки, але
значущі дорослі на інтуїтивному рівні знають, як допомогти їй
пережити втрату близької людини.
4. Гарантувати безпеку. Є два важливі послання, що стосуються
дитини, які та має почути, коли помирає братик, сестричка,
мама, тато чи хтось близький.
«Це не твоя провина». Діти вірять у власну всесильність.
Вони переконані: якщо дуже сильно захотіти, можна
виправити будь-яку ситуацію. Коли хтось помирає, їхнє
відчуття всесильності руйнується, і вони починають думати,
може, це вони занадто мало старались, мало молились, мало
просили Бога, погано поводилися, а от якби були чемнішими,
братик не захворів би й подібне. Тому першим важливим
посланням до будь-якої дитини є те, що вона зовсім ні в чому
не винна, та й ніхто не винен, що братик мав стати янголом,
що він радісний там, де зараз є, і що ми можемо сумувати за
ним, якщо нам так хочеться.
«Я про тебе подбаю». Дитина не може подбати про себе
сама. І тому, коли помирає хтось із її батьків, вона втрачає
власне відчуття безпеки. Завданням дорослих є переконати:
«Мами / тата більше немає, але ти ніколи не залишишся сам
чи сама — ми любимо тебе, дуже сильно тебе любимо, і ми
подбаємо про тебе».

Авжеж, ці два послання не скасують переживання втрати й горя

дитини, якщо помирає хтось дуже їй дорогий і важливий. Проте ми
пам’ятаємо: процес пережиття втрати — це тривалий шлях, і наше
завдання — не припинити його, а супроводжувати дитину на цьому
шляху, де будуть сльози, зриви, сум, печаль, злість, образа, втома і
багато іншого. Ми просто йдемо поруч. У нас є послання, які ми
повторюємо, правила, яких дотримуємося, проте це не означає, що
шлях буде простим.
Діти переживають утрату швидше за дорослих. Але для цього їм
потрібна підтримка дорослих і знання того, що відбулося.

Допомога під час переживання втрати

Найважливіша допомога при пережитті втрати — це бути поруч з
людиною. Тихо й надійно. Без зайвих слів, без повчань, просто своєю
присутністю допомагати їй відчувати, що вона не сама.
Є ще кілька речей, які можуть допомогти впоратися з різними
емоціями, що виникають у цей непростий час.
Вести щоденник. У моменти великої кризи ми можемо писати.
Просто виливати на папір свої почуття, усю злість, розпач, тривогу.
Папір усе стерпить. Процес писання є помічним, бо дозволяє вилити
біль із себе, частково перенісши його на папір. Це буває непросто, але
інколи допомагає. Якщо писати щоденник регулярно протягом усього
шляху пережиття втрати, то з часом, завдяки написаному, можна буде
побачити, що наші почуття змінюються, мова нашого письма інакшає
— щоденник також стає історією змін. Вони стають відчутнішими,
виразнішими, зрозумілішими.
Я раджу вести щоденник під час усіх криз, що ми їх переживаємо, бо
коли емоції переповнюють, коли ми не бачимо рішення, коли навколо
тільки пітьма — у нас є папір, якому ми просто звіряємо свій стан. Тоді
цей стан стає наче трішки збоку від нас, він — щось окреме, не
поглинає нас повністю.
Книга спогадів. Це ще один цікавий спосіб спілкуватися з тим, хто
пішов. Ми пробуємо написати книгу, в якій будуть описані всі
найсвітліші спогади про людину. Це довгий процес, та й не кожен має
схильність до писання, але це не так і важливо. Записи не мають бути
опубліковані, вони радше мають бути написані. Бо мета — сам процес
писання, потужний інструмент для опрацювання стосунків, які
пов’язують нас із померлою особою. Сам процес написання,
оформлення — це наче продовження взаємин, осмислення їх,
прощання з ними.
Фотоальбом. Зібрати всі фотографії померлої особи й зробити
альбом пам’яті. Найважливішим буде сам процес пошуку фотографій,
споглядання їх, відчування емоцій, що викликають фото,
продумування логіки створення альбому і, звісно, показування
альбому близьким людям.
Символічна дія. Посадити дерево на честь померлої особи — це
наче залишити частинку її в цьому світі, продовжити життя, звісно, у
символічний, метафоричний спосіб. Можна добудовувати будинок, у
якому ви мали жити вдвох, здійснити подорож, яку ви планували
разом. На честь коханої людини можна створювати пісні, писати
вірші, усе, що завгодно, що продовжує ваші стосунки, але
метафорично дозволяє відпускати померлу особу.
Поминальний вечір. Дуже схожий за своєю сутністю з поминками.
Уявіть, що ви зібрали гарні символічні фото померлої людини,
створили із цього слайд-шоу, записали у плейліст улюблені пісні
померлої особи, приготували її улюблені страви й запросили
найближчих її друзів і рідних. Ви п’єте разом вино, дивитеся фото,
розповідаєте історії знайомства з померлою особою й плачете. Такий
вечір може бути гарною нагодою переосмислити стосунки з померлою
людиною.
Написання листа. У книжці «Стіни в моїй голові» я публікував лист
Марти до її померлого хлопця. Такі листи допомагають нам
попрощатися, коли туга, нерозуміння, біль не залишають нас і не
дають можливості продовжити свій шлях.
Коли ми пишемо листа, то наче дуже концентровано підбиваємо
підсумки наших стосунків, говоримо про біль, про те, чому не можемо
відпустити, за що почуваємо провину, біль чи злість, а може, вдячність
і любов. Такий підсумок допомагає нашому мозку структурувати наші
думки й усвідомити наші емоції.
Інколи (але це вже краще у супроводі психотерапевта) ми пишемо
лист-відповідь. Як це працює? Образ померлої особи вже є у нашій
голові, ми добре знаємо цей образ, тому, коли наважуємось писати
листа від її/його імені, допомагаємо собі зрозуміти й відпустити те, що
вже давно є в наших думках, але на що ми не наважуємося, бо
думаємо, що не маємо на це права. Померла особа в такому листі
зазвичай відпускає нас, пробачає, говорить усі ті п’ять фраз, які ми
писали вище.
Чому я кажу, що краще робити це в супроводі психотерапевта? Бо не
можу знати, які відчуття викличе лист саме у вас, що саме буде
написано вами і як ви це трактуватимете, я не знаю, складними чи
легкими були ваші стосунки з померлою особою. Терапевт допоможе
зрозуміти все це й супроводжуватиме вас у процесі розпізнання.
Певна справа. Пригадаймо історію про британського хлопця, який
добре вчився, мав гарні стосунки з батьками, але пішов на випускний,
уперше спробував там легкі наркотики й унаслідок алергічної реакції
помер. Зараз його батьки їздять по школах Великої Британії із
презентаціями «Одна доза наркотику може вбити». Це стало справою
їхнього життя, що допомагає їм упоратися зі втратою. Бо є сенс: син
помер, але в країні багато хлопців і дівчат, яких можна врятувати.
Розмови про майбутнє. Інколи нам потрібна дуже прагматична
допомога: зрозуміти, як сплачувати комунальні послуги, написати
резюме, оформити різні документи, пов’язані зі спадщиною…
Допомога у вирішенні таких питань також докладається до пережиття
втрати, бо дозволяє людині врешті почуватися впевненішою,
відчувати безпеку, а отже, розуміти, що вона може долати труднощі
сама (без померлої особи).
Також у розмовах про майбутнє ми можемо говорити про нові
сенси, цінності, нові відкриття, плани, які можна здійснити, про нове
усвідомлення себе; можемо досліджувати страхи, які відчуває людина,
що переживає втрату, що буде після жалоби, що назавжди буде
втрачено, а що буде набуто знову, що буде зовсім нове.
Розмови про сьогодення. Про відчуття тут і тепер, про сни, про
переживання, про померлу людину. Найважливішою ідеєю такої
допомоги є її своєчасність і ненав’язливість. Ми не можемо змусити
людину відкритися, не можемо змусити її швидше пережити втрату,
можемо лише бути поруч у надії, що одного разу вона відкриється, і
тоді почнеться процес змін. Але процес змін може початись і без
нашої допомоги, бо переживання втрати — природний процес: багато
тисяч років наша психіка виробляла способи справлятися зі втратою,
бо скільки існує життя, стільки існує і смерть.
Розмова з померлою людиною. Це вже психотерапевтичний спосіб,
що потребує участі фахівця. Ми звертаємося до нього, коли клієнт з
певних причин не може відпустити померлу особу. Звісно, спочатку
ми досліджуємо стосунки клієнта й померлої особи, контексти життя
клієнта і в якийсь момент пропонуємо поговорити з померлою
людиною.
Це може бути імагітативний спосіб, коли ми заплющуємо очі й
уявляємо померлу людину або ж коли сідаємо й ставимо перед собою
стілець для померлої людини.
Уявімо дівчину. Вона прийшла з тим, що її тато помер. Стверджує,
що він «довів до інфаркту» її маму. Вона його ненавидить, він поламав
її життя, вона не може будувати стосунків з чоловіками, дуже самотня
й нещасна. Дівчина має багато травм, пов’язаних із тим, що тато її
бив, знущався над усіма навколо. У неї діагностовано
посттравматичний стресовий розлад. Перше, що ми робимо, — це
лікуємо ПТСР. На наступних етапах терапії я прошу клієнтку уявити
собі, що на порожньому стільці перед нею сидить тато. Важливо, що
вона вже почувається в безпеці, бо пройшла терапію. Це можливо
тільки якщо я знаю, що дівчина в ресурсі. Тоді я пропоную їй сказати
татові все те, чого вона так і не сказала. Важливо, що ми не конт-
ролюємо, що може сказати клієнтка. Це можуть бути несподівані речі.
Наприклад:
«Я багато років тримала це в собі. Я ніколи не могла дозволити собі сказати вголос чи
навіть подумати, що я тебе ненавиджу. Ти зруйнував усе моє життя і життя моєї мами.
Я так вірила тобі, і ти заклав у мені ідею, що ненавидіти — це гріх. Я все життя боялася
ненавидіти. Вважала себе грішницею, вважала, що я нечиста, бо я ненавиджу тебе. І я
нічого не могла зробити із цією ненавистю. Я ненавиджу кожен спогад із тобою і кожну
ситуацію. Я ненавиджу тебе, бо ти зруйнував усе, що я би могла мати і чого через тебе я
вже ніколи мати не буду. Ти прожив дуже погане життя і завдав багатьом людям дуже
багато болю. І я часто думаю про маму і про те, якою світлою вона була насправді. І що
незважаючи ні на що вона вчилася мене любити, а я через тебе ненавиділа її також. Бо я
думала: “Чому вона не залишить тебе? Чому вона не виведе нас із цього пекла?”. І ніхто
мені тоді не сказав про те, що вона була безпорадною щось зробити. Що це не так просто.
 Моєї ненависті було настільки багато, що я пошрамувала все своє тіло і тепер я боюся
зняти одяг, щоб люди не побачили, наскільки я потворна. І ідея, що я потворна, також
належить тобі. Ти завжди це повторював, і я до цього звикла. Я не можу будувати
стосунки із чоловіками, бо я не вірю їм. Я нікому не вірю. Через тебе я дуже самотня. Я не
бажаю тобі нічого доброго. Я не бажаю тобі прощення, не бажаю відпустити тебе. Я
нічого цього тобі не бажаю. Я так багато років шукала цього прощення, а сьогодні хочу
сказати тільки те, що я ненавиджу тебе. Але я також хочу тобі сказати, що я віддаю
тобі назад весь той біль, що ти завдав мені. Я більше не буду боятися. Ти більше не змусиш
мене думати, що я потворна. Ти більше не змусиш мене думати, що я гріховна і що я
потраплю в пекло, бо я ненавиджу тебе. А я ненавиджу тебе всією своєю душею. Що б і хто
б про це не сказав, та я ненавиджу тебе. Але сьогодні цю ненависть я віддаю тобі, бо це ти
рік за роком плекав у мені цю ненависть. Сьогодні я все це віддаю тобі назад. Залишайся з
цим. Я більше ніколи не буду з тобою. Я сьогодні розриваю всі зв’язки… І я хочу бути
вільною для свого життя, без тебе. Тебе більше в моєму житті немає».

Це непроста бесіда. Бо вона також може поставити перед нами

багато моральних запитань. Чи можна ненавидіти? Чи можна не
прощати? Я знову повертаюсь у безпечне місце психотерапії. Ми не
ставимо запитань на зразок «Чи можна ненавидіти?» або «Чи можна
не прощати?». Ми звертаємося лише до того, що ти насправді
відчуваєш. Якщо це те, що ти зараз відчуваєш, то це те, що тобі
потрібно сказати в цей момент. Бо це твій момент визволення.
Звісно, для цієї дівчини переживання втрати пов’язане з багатьма
іншими проблемами, тому воно ускладнюється і не вирішується
протягом тривалого часу.
Є, звісно, й інші сценарії. Інколи через деякий час ми знову сідаємо в
крісло «навпроти тата» й транслюємо інші послання: про прощення,
про відпускання, про любов. Але там, де було багато насилля, дуже
складно знайти прощення. Тому інколи є так, як є.
Можуть бути й інші діалоги. Деякі діалоги дуже ніжні і світлі.
«Тату, мені так бракує тебе. Я так сумую за твоєю мудрістю, твоєю підтримкою. Я маю
таке сильне відчуття провини, що багато років була так далеко від тебе. Життя
розкидало нас по світу, і на деякий час ми стали віддаленішими. Знаю, що з моєї вини.
Знаю, що завжди була надто зайнятою. Знаю також, що ти завжди мене любив і чекав.
 Вибач мені, я б так хотіла повернути час і почати все спочатку, але, на жаль, це
неможливо.

Я завжди тебе любитиму, тату, і я так хочу, щоб ти був щасливий там, де ти зараз».

Діалог сина й мами, яка гіперопікувала його і не змогла пробачити,

коли він почав жити своїм життям.
«Мамо, мені так шкода, що ти пішла і що я тобі цього не сказав при житті. Мені шкода,
що останніми роками я так віддалився від тебе. Шкода, що я не телефонував і був такий
злий на тебе. Ти знаєш чому. Бо всього було забагато. Бо, обираючи між твоїм і моїм
життям, я обрав своє. Це дуже непросто. Мені так шкода, що в останні дні я не встиг
сказати, якою, поза всім іншим, ти була важливою для мене, що я розумію, чому ти так
робила. І сьогодні я хочу сказати, що люблю тебе. Я не ображаюся на тебе. Я дуже злився на
тебе, але сьогодні я пробачаю. Бо останні кілька років я жив із почуттям провини, що не
був з тобою до кінця. І я відпускаю тебе. Сьогодні я маю зрозуміти, що все склалося так, як
склалося. Я дуже сподіваюся, що там, де ти зараз, тобі добре і ти знайшла свій спокій. Але
дозволь мені жити моїм життям».

А такою буде відповідь мами вустами самого хлопця, який сідає в

«її» крісло:
«Андрію, я не маю на тебе жодної образи. Я так багато накосячила, але я справді не знала. Я
робила те, що могла. Упродовж усього життя мені було так самотньо, що мені здавалося,
наче ти — єдиний промінь світла в ньому. І коли ти пішов, я стикнулася з тим, що я сама.
Чи я звинувачую тебе? Ніколи. Єдине, що я хочу для тебе, щоб ти жив своїм справжнім
життям. І коли я дізналася, скільки болю завдала тобі моя гіперопіка, я зрозуміла, як
багато тобі довелося вистраждати. І я також прошу в тебе вибачення за все, що зробила
не так. Я робила, що могла. Я люблю тебе. Я дуже тобі дякую і дякую Богові за те, що ти
був у моєму житті і що ти був сенсом мого життя. Але я не маю стати сенсом твого
життя. І тому я пробачаю тебе безумовно. Я хочу, щоб ти жив своїм життям і побачив
усю його красу. Я відпускаю тебе».

І, може, знову Андрій:

«Мамо, я також тебе дуже люблю. Вибач мені. Ти залишишся в моєму серці назавжди. І я
житиму своїм життям. Дякую».
Це не завжди поетичні слова, їх не завжди так багато. Ми часто
плачемо в кріслах і називаємо цю вправу однією з найболючіших. Але
це дозволяє відчути полегшення.
Я знаю, що багато хто боїться йти до психотерапевта, для декого це
занадто дорого, але все ж наголошую: такі речі потрібно робити в
супроводі фахівця. Він не врятує вас, не переживе втрати замість вас,
проте він навчений бути поруч (пишу так навмисне, щоб підкреслити:
це його фахова робота, він знає, що робити).

Слова
Слова можуть полегшити біль, а можуть зробити його нестерпним.
Коли я лише слухав, як студент, перший у своєму житті семінар про
переживання втрати, мене вразило, що є слова, яких потрібно
уникати, бо вони завдають болю, і слова, що можуть допомогти.
Потім я багато разів уже сам вів семінари про пережиття втрати для
надзвичайно різних категорій людей, і завжди ця інформація була чи
не найважливішою частиною семінару. Наводжу їх тут. Я не
придумав, я просто їх знаю.

Слова, яких потрібно уникати:

Така воля Божа.

Я знаю, як ти почуваєшся.
Час усе лікує.
Ти знову одружишся.
Подумай про інших.
Тобі пощастило, що маєш іще дітей.
Той, хто вірить у Бога, не плаче.
Бог справді любив твою дитину, якщо забрав до себе нa
небеса.
Не сумуй.
Думай про іншого.
Забудь про минуле. Ти мусиш іти вперед.
Будь сильним заради дітей.
Не давай волі сльозам.
Не сердься.
 У кожній цій фразі є небезпека й заборона на відчуття. Коли кажемо
«Така воля Божа», ми наче провокуємо сказати нам у відповідь: «Я
ненавиджу Бога, мені не потрібна його воля, хай би дав мені спокій. Я
не хочу, щоб він любив мою дитину, я хочу, щоб моя дитина була
жива…».
Коли ми кажемо «Я знаю, як ти почуваєшся», то можемо почути у
відповідь: «Звідки, в тебе вмирала дитина?».
Ми не можемо радити людям не відчувати болю, не можемо казати
їм, що все мине, бо в час великого болю є лише біль. Не можна йти
вперед, коли бачиш перед собою лише темряву. Не можна бути
сильними заради дітей, бо немає сил взагалі ні на що…
Колись, коли біль втрати трохи вщухне, людина сама почне
говорити про Бога і про сподівання, що померлій особі краще в його
обіймах, почне знову піклуватися про дітей, її злість стане меншою, а
сльози — не такими рясними.
Але на початку ми можемо бути поруч, допомогти з дітьми,
говорити з людиною про злість, плакати разом з нею або просто бути
присутніми.
Ось кілька фраз, що можуть допомогти:

Не знаю, що тобі сказати…

Скажи мені, що ти відчуваєш.
Я пам’ятаю це та інше…
Ти маєш право так почуватися.
Не поспішай.
Немає правильного або неправильного способу переживати
горе.
Я тут заради тебе.
Твій гнів передає те, що ти зараз відчуваєш.
Життя іноді є несправедливим.
Можеш плакати, це тобі допоможе звільнити сум, який
усередині.
Що ти пам’ятаєш?

Так, найчастіше нам справді просто немає чого сказати, і людина, яка
переживає втрату, знає про це. Це чесно. Але ми присутні, ми тут, ми
пропонуємо допомогу.
Коли я починаю говорити про померлу людину зі своїми клієнтами,
то завжди прошу розповісти найсвітліший спогад про померлого. Це
дозволяє зануритися в ресурс, пробити біль утрати і доторкнутися до
теплих емоцій. Це маленький ресурс, але він допомагає розпочати
розмову про те, що дуже болить.
І, звісно, ми завжди можемо злитись, плакати, бути розгубленими…
Бо цей шлях тривалий. Тривалий, але врешті світлий, бо веде нас до
світлої печалі, до найкращих спогадів про тих, кого ми любили, до
нового розуміння себе, пошуку сенсу, більшої чутливості до тих, хто
залишається поруч.
Усі тривалі шляхи ведуть до світла, навіть якщо інколи ми дуже
довго йдемо в темряві.
 Подяки

Без стосунків не було б цієї книжки. Це дивовижно: розуміти, що

лише в команді з іншими людьми ти можеш зробити більше, краще,
що знання, вміння, терплячість і любов багатьох роблять можливими
також і твою роботу, твоє життя, твої стосунки.
Першою моєю командою, звісно, є моя сім’я: Марія, Ярема і Лукія.
Усе, що я знаю про любов, усе, що написано про любов у цій книжці,
— завдяки вам.
Також я дякую своїй родині: мамі, татові, сестрі і всій її сім’ї, бабусям
і дідусям — бо вся ця історія про стосунки починалася саме з вас.
Дякую, що ви зі мною на всіх стежках мого життя.
Я дякую команді «Віхоли»: Ользі Дубчак, Ілоні Замоцній, Марині
Захарчук, Наталії Шнир, Вікторії Шелест, Ірині Щепіній. Дякую за
вашу працю і за вашу підтримку на кожному етапі написання цієї
книжки.
Я дякую «Лабораторії змін»: Катерині Ковалишин, Божені
Мартиненко, Юлії Кунті і Зоряні Базилевич. За те, що кожного дня ми
разом, бо завдяки цьому можлива наша «Лабораторія».
Дякую Центру підтримки людей з особливими потребами «Емаус», а
зокрема своїй першій команді, що зробила мене тим, ким я є: Крістіні
Анґлес Д’Оріак, Юлії Бойко, Оксані Винярській, Людмилі Аннич, Яро-
славі Ніканшин, Наталії Юрах, Марії Досяк.
Людо, Славо і Юлю, вам окреме дякую за ваші історії. Я радий, що
цей розділ ми зробили як команда.
Дякую Центру «Жіночі перспективи», зокрема Марті Чумало, бо все,
що я знаю про гендернозумовлене насильство, значною мірою я знаю
завдяки вам. Дякую, що робите свою роботу і завжди готові ділитися
знаннями. І дякую, зокрема, за всі правки, зроблені в розділі про
домашнє насильство: я усвідомлюю, як багато праці було вкладено
вами в кожен його абзац.
 І, звісно, я дякую команді своїх клієнтів: ваші історії, ваша мудрість
— основа цієї книжки. Особливо також дякую тим з вас, хто
погодився на публікацію частинок ваших історій, ваших листів, ваших
переживань, — дякую, що були зі мною в процесі написання цієї
книжки.
 Література

Розділи 1, 2
Дейвід Вестбрук, Гелен Кеннерлі, Джоан Кірк. Вступ у когнітивно-поведінкову терапію.
Джудит С. Бек. Когнитивная терапия. Полное руководство.
Арнод Арнц, Ґітта Якоб. Схема-терапія. Модель роботи з частками.
Сью Джонсон. Обними меня крепче. 7 диалогов для любви на всю жизнь.
Фрітц Б. Сімон, Крістель Рех-Сімон. Циркулярне опитування. Системна терапія у клінічних
прикладах: Навчальний посібник.
Карл Витакер. Полночные размышления семейного терапевта.
Карл Витакер, Вильям Бамберри. Танцы с семьей. Семейная терапия: символический подход,
основанный на личностном опыте.
Вирджиния Сатир. Вы и ваша семья. Руководство по личностному росту.
Кэтрин Бейкер, Анна Варга. Теория семейных систем Мюррея Боуэна. Основные понятия,
методы и клиническая практика.
Джон М. Ґоттман, Нен Сільвер. Сім принципів щасливого шлюбу. Практичний посібник зі
шлюбних стосунків.
Аріст фон Шліппе, Йохен Швайцер. Системна психотерапія та консультування.
Валентина Слепкова. Психология семьи.
Розділ 3
Гордон Ньюфелд, Габор Мате. Тримайтеся за своїх дітей. Чому батьки повинні бути
важливішими за однолітків.
Олег Романчук. Сім’я, що зцілює. Основи терапевтичного батьківства дітей, що зазнали
скривдження та емоційного занедбання. Путівник для прийомних батьків і не тільки.
Адель Фабер, Елейн Мазліш. Брати-сестри без суперництва. Як допомогти власним дітям жити
в злагоді.
Джерри Уайлд. Терапия гнева, тревоги и депрессии у детей и подростков. Когнитивно--
бихевиоральный подход.
Януш Корчак. Как любить ребенка. Сокращенный курс.
Галина Католик (загальна редакція). Дитяча та юнацька психотерапія. Теорія і практика,
колективна монографія.
Гельґа Керншток-Редль. Цілющі історії для дітей: заспокійливі, утішливі і підбадьорливі.
Творимо самі.
Розділ 4
Джудіт Герман. Психологічна травма та шлях до видужання. Наслідки насильства — від
знущань у сім’ї до політичного терору.
Урсула Виртц. Убийство души. Инцест и терапия.
Робін Норвуд. Жінки, які кохають до нестями.
Едіт Еґер. Вибір. Прийняти можливе.
Едіт Еґер. Дар. 12 уроків, які врятують ваше життя.
Єжи Шилак. Розквашене яблуко.
Джексон Мак-Кензі. Psychopath Free. Як звільнитись від токсичних стосунків і не стати
жертвою.
Морган Вале. Лишенная детства.
Дэйв Пельцер. Ребенок, который был вещью. Потерявшийся мальчик.
Кэсси Харти. Я смогла все рассказать. Испорченное детство.
Кэти Гласс. Будь моей мамой. Искалеченное детство.
Розділ 5
A.A. World Services, Inc. Дванадцять кроків і дванадцять традицій.
A.A. World Services, Inc. Анонімні алкоголіки. Велика Книга.
Анна Додзюк, Влодзімєж Камєцький. Вирватись з пастки. Прості розмови про згубну
пристрасть.
Шон Семон. Дорослі діти алкоголіків.
Керолайн Непп. Випивка. Історія однієї любові.
Михаил и Алина Титовы. Порнозависимость. Как порно меняет ваш мир.
Розділ 6
Наталия Шматко. Дети с отклонениями в развитии.
Ирина Самощенко. Глухой ребенок. Воспитание и обучение. Опыт матери и сурдопедагога.
Ромена Августова. Говори! Ты это можешь. Как развивать речь ребенка и учить его читать,
особенно в «безнадежных» случаях.
Хелен Келлер Адамс. История моей жизни.
Олег Романчук. Неповносправна дитина в сім’ї та в суспільстві.
Елена Жилинскене, Арина Гуленко, Юлия Сагалова. Как мы были мамами глухих детей. Книга
для родителей.
Анне Дессау. Ангел з одним крилом.
Анн-Дофин Жюллиан. Два маленьких шага по мокрому песку.
Олег Романчук. Розлади спектру аутизму в запитаннях та відповідях.
Ирис Юханссон. Особое детство.
Арнхильд Лаувенг. Завтра я всегда бывала львом.
Джон М. Галл. Бачити в темряві. Досвід незрячої людини.
Джилл Болти Тейлор. Мой инсульт был мне наукой. История собственной болезни,
рассказанная нейробиологом.
Софі Шевіяр-Лутц. Філліпіна: Сила тендітного життя. Свідчення.
Розділ 7
Элизабет Кюблер-Росс. О смерти и умирании.
Виктор Франкл. Сказать жизни «Да!». Психолог в концлагере.
Виктор Франкл. Основы логотерапии.
Митч Элбом. Вторники с Мори.
Носсрат Пезешкиан. Торговец и попугай. Восточные истории в психотерапии.
Арнальдо Панґрацці. Будь соняшником біля плакучих верб. Діалоги з хворими.
Ирвин Ялом. Вглядываясь в солнце. Жизнь без страха смерти.
Загальна психологія
Дэвид Майерс. Социальная психология.
Серж Гінгер. Психотерапія: 100 хибних уявлень, або Як зробити свій вибір.
Тетяна Партико. Курс загальної психології.
Майкл Кан. Между психотерапевтом и клиентом. Новые взаимоотношения.
Зигмунд Фрейд. Введение в психоанализ.
Зигмунд Фрейд. Психопатология обыденной жизни.
Зигмунд Фрейд. О сновидениях; Тотем и табу; Три очерка по теории сексуальности.
Валерій Гордієнко, Людмила Копець. Психологія особистості в біографіях, подіях, портретах.
Фредерик Перлз. Гештальт-семинары.
Эрик Берн. Люди, которые играют в игры.
Джеффри Рубин, Дин Пруйт, Сунг Хе Ким. Социальный конфликт. Эскалация, тупик,
разрешение.
Карен Хорни. Наши внутренние конфликты. Конструктивная теория невроза.
Игорь Кон. Введение в сексологию.
Ксаверій Кнотц. Секс, якого не знаєте. Для подружніх пар, які люблять Бога.
Джанетт Рейнуотер. Это в ваших силах. Как стать собственным психотерапевтом.
Стенлі Мілґрем. Покора авторитету. Погляд експериментатора.
Мелани Феннел. Как повысить самооценку.
Кай Борн. Решение проблемы самооценки, или «комплекса (не) полноценности».
Хэррис Расс. Ловушка счастья. Перестаем переживать — начинаем жить.
Артур Фриман, Роуз Девульф. 10 глупейших ошибок, которые совершают люди.
Сергей Харитонов. Руководство по когнитивно-поведенческой психотерапии.
Марк Уильямс, Денни Пенманн. Осознанность. Как обрести гармонию в нашем безумном
мире.
Серія «Сам собі психотерапевт»
Дейвід Вестбрук, Норма Моррісон. Подолати обсесивно-компульсивний розлад.
Джилліан Батлер. Подолати соціальну тривогу.
Крістіна Кухман, Діана Сандерс. Якщо ви надмірно тривожитесь за здоров’я.
Діана Сандерс. Подолати фобію.
Дейвід Вестбрук, Хадіжа Рауф. Подолати панічний розлад.
Мартіна Мюллер. Якщо ви пережили психотравмуючу подію.
Лінет Вайтгед. Подолати розлад харчової поведінки.
Дейвід Вестбрук. Подолати депресію.