Я ХОЧУ ПОМЕРТИ, АЛЕ Я ТАКОЖ ХОЧУ ПОЇСТИ ТОКПОККІ

«У мене цілком благополучне життя, але чомусь так порожньо на душі»

«Якщо хочеш стати щасливішим, будь готовий зустрітися з правдою віч-на-віч.

Я говорю про те, що в наших незгодах, муках, смутку та страху завжди є вагома
причина. Ми не можемо розглядати ці почуття незалежно одне від одного».
Уривок із книги французького письменника Мартіна Пажа «Ідеальний,
ідеальний день».

Цей епіграф є одним із моїх улюблених уривків, до якого я часто повертаюсь.

Навіть у свої нестерпно депресивні моменти, я сміюся з жартів друзів, проте
відчуваю порожнечу у своєму серці. Потім я відчуваю порожнечу у своєму
животі та йду поїсти токпоккі*. Що зі мною не так? Я застрягла в
незрозумілому стані посередині між сильною депресією та щастям. Я не знала,
що такі почуття можна відчувати водночас. І від цього було ще гірше.
Чому люди не можуть показувати свій справжній стан? Це тому що ми
настільки виснажені життям, що навіть бракує сили ділитися почуттями? Я
завжди відчувала якийсь незрозумілий потяг знаходити людей, чиї почуття
схожі на мої. Тож я вирішила, замість того, щоб безцільно блукати у пошуках
цих інших, бути тією людиною, яку вони можуть шукати - з усіх сил махати
рукою і показувати, що я тут є. Я хочу, щоб хтось, схожий на мене, помітив цей
мій знак, тоді ми змогли б знайти втіху в існуванні один одного.
Ця книга містить записи, які були зроблені під час мого лікування дистимії*.
Тут багато особистих, може навіть жалюгідних, історій, але я не ставила за мету
«вилити» виключно негативні емоції. Я фокусувалася на тому, як знайти
фундаментальні причини своїх почуттів, щоб я могла налаштуватися на
потрібний лад та рухатися у більш здоровому напрямку.
Мені цікаво дізнатися про людей, що схожі на мене, які виглядають нормально
ззовні, але «згнивають» зсередини, де гниль - це невизначений стан бути не в
нормі та не спустошеним водночас . Мені здається, що світ зосереджений або на
дуже світлих, або на дуже темних речах. Я згадую реакцію друзів, які не змогли
зрозуміти мій апатичний стан. Вони вважали мій тип депресії «збентеженим».
Але чи є прийнятна форма депресії? Чи можна коли-небудь повністю зрозуміти
депресію? У мене є тільки одне бажання: щоб ця книга після прочитання
залишила роздуми на кшталт: «я не один такий/я не одна така» або «у світі є й
такі люди».
Я думаю, що мистецтво може зворушувати людські серця та розуми. Саме
мистецтво дало мені віру. Віру в те, що сьогоднішній день може бути не
ідеальним, але при цьому цілком вдалим. Віру в те, що життя – це можливість
усміхатися через якусь незначну річ, не дивлячись на постійну апатію
всередині. А ще я зрозуміла, що показувати свої темні сторони так само
природно, як світлі. Завдяки моїй дуже особистій практиці цього мистецтва, я
сподіваюсь, що зможу знайти свій шлях у серця інших, так само, як ця книга
потрапила до вас у руки.
Пек Се Хі

Розділ 1. «Трохи депресивний стан»

Ознаки депресії – це не лише чути голоси, нав’язливі думки та самокатування.

Як короткотривалий нежить впливає на тіло, так і невеликий сум впливає на
душу та розум.
Я з дитинства була замкнутою та чутливою. Хоч і зараз спогади туманні, але,
судячи з моїх записів у щоденнику, оптимістом я явно не була. Пригнічені
думки прослизали тут і там. У середній школі моя апатія посилилася. З того
часу я закинула навчання, не вступила до університету, не бачила майбутнього
для себе. Можливо, я навіть була впевнена в тому, що впаду в депресію у
дорослому віці. Навіть після того, як я змінила всі аспекти свого життя, що мене
не влаштовували (сиділа на дієті, вступила до університету, почала романтичні
стосунки, знайшла друзів), навіть після того, як все вирішилося, мене все ще
долала апатія. Мій стан змінювався то в один, то в інший бік. Одні дні я
засинала з тугою на серці, в інші - зі щасливими думками. Я не могла їсти, коли
відчувала стрес, а якщо я впадала в депресію, то плакала. Я думала, що просто з
самого початку була такою людиною. Тож, я піддавалася цій темряві ще більше.
Страх та тривога через людей дедалі зростали. Особливо це посилювалося за
незвичних обставин, хоч я вміло вдавала, що все нормально. Через це вдавання
я думала, що я й правда в нормі, тому займалася самоушкодженням. Але
зрештою терпіти все це стало важче, і я зважилася на консультацію. Я дуже
нервувала, боялася, відкинула всі надії та увійшла до кімнати прийому
пацієнтів.
Психолог: Чим можу допомогти?
Я: Гм... Знаєте, мене трохи нудить. Чи потрібно Вам розповісти детальніше?
Психолог: Так, це було б чудово.
Я (відкрила нотатки в телефоні та розповіла все, що було записано): Критичне
порівняння себе з іншими, з чого випливає знущання над самою собою, а також
низька самооцінка.
Психолог: Ви думали над основними причинами появи цих почуттів?
Я: Мені здається, що моя низька самооцінка починається із сімейних стосунків.
Із самого дитинства мама постійна повторювала, що ми бідні і у нас немає
грошей. Наш будинок був занадто маленьким для мешкання п'ятьох осіб
(приблизно 60 кв.м). Був ще один житловий комплекс із такою самою назвою,
як у нашого, проте там були великі квартири. Одного разу мамина подруга
запитала, в якому з комплексів живе наша родина, це питання застало маму
зненацька. З того часу мені стало соромно говорити про те, де саме знаходиться
наш будинок.
Психолог: Пригадуєте ще щось?
Я: Так, дуже багато. Як би банально це не звучало, але тато бив маму. На словах
це були сварки, а насправді - насильство. Я пам’ятаю, як батько, побивши нас із
мамою та розгромивши будинок, йшов зранку. Ми плакали, засинаючи. А
вранці, як ні в чому не бувало, йшли до школи, ігноруючи безлад у домі.
Психолог: Як Ви почувалися в ті моменти?
Я: Щось на кшталт смутку? Суму? Мені здавалося, що так просто
накопичуються секрети, які має знати лише наша сім'я. Що це треба
приховувати. Старша сестра стежила за мною, а я за молодшою, щоб ніхто не
проговорився. У моїй низькій самооцінці є провина батьків, але й стосунки з
сестрою, на мою думку, теж сильно вплинули на мене.
Психолог: Стосунки з сестрою?
Я: Так. Кохання було умовою з її сторони. Якщо я не вчилася, набирала вагу або
робила щось недостатньо старанно, вона знущалася з мене, зневажливо
ставилася. Через велику різницю у віці мені лишалося тільки слухати її слова.
Ми також залежали від сестри в економічному плані. В основному, саме сестра
купувала нам одяг, взуття, рюкзаки та все інше. В цьому і був мінус. Якщо ми
не слухалися її, то вона забирала все, що купувала до цього.
Психолог: Чи хотілося Вам втекти від цієї ситуації?
Я: Так, я хотіла цього. Мені здавалося, що це ненормальні стосунки. Сестра
була суперечливою людиною. Мені можна, тобі – ні. Мені дозволено носити
твої речі, тобі – ні. І так далі. Однак, я ненавиділа та любила її водночас. Вона
не подобалася мені, але я все ж таки боялася, що, якщо вона перестане хоча б
зривати на мені злість, то її інтерес до моєї персони зовсім зникне.
Психолог: Чи пробували Ви позбутися таких стосунків?
Я: Гм... Після того, як я стала повнолітньою, я влаштувалася на підробіток та
пообіцяла собі, що стану незалежною в економічному плані. Я працювала
щодня та потихеньку досягла цього.
Психолог: А як щодо психологічної незалежності?
Я: Це було дуже важко. Сестра любила проводити час або зі мною, або зі своїм
хлопцем. Звичайно, їй було зручно з тими, хто знає її характер. Якось сестра
сказала, що їй нудно з іншими, а зі мною весело та зручно. Ці слова дуже мене
роздратували, тому тоді вперше сказала, що мені з нею не комфортно.
Психолог: Якою була реакція Вашої сестри?
Я: Вона розгубилася і, здається, була шокована. Потім вона сказала, що плакала
кілька ночей поспіль після цієї ситуації. Навіть зараз, якщо розмова заходить у
це русло, в неї очі на мокрому місці.
Психолог: Як Вам було побачити таку сторону старшої сестри?
Я: Мені було її шкода, але в той же час я відчула полегшення. Начебто стала
вільнішою.
Психолог: Навіть після того, як Ви розібралися із прив’язанністю старшої
сестри, Ваша самооцінка не стала кращою?
Я: Іноді впевненість у собі виникала, але, мені здається, апатія залишалася на
місці. Мені здавалося, що я залежала від свого хлопця так само, як і від сестри
раніше.
Психолог: Яка Ваша поведінка в стосунках? Ви буваєте ініціативною, якщо
Вам хтось подобається?
Я: У жодному разі. Я боюся, що людина, яка мені подобається, дивитиметься на
мене зверхньо. І тому я не подаю жодних ознак симпатії. Зізнаватись першою
або охмурити когось – і в думках немає. У стосунках я пасивна сторона. Якщо
хтось скаже, що я йому подобаюся, ми пізнаємо один одного якийсь час і, якщо
у мене теж виникає симпатія, тоді ми починаємо зустрічатися. Щось на кшталт
такої схеми.
Психолог: Чи був час, коли Ви не знаходились у стосунках?
Я: Майже ні. Я віддаю перевагу довгим стосункам та дуже покладаюся на свого
партнера. Він так само добре дбає про мене. Але навіть при тому, що я отримую
любов і розуміння, виникає якийсь тягар на серці. Насправді я не хочу так
покладатися на когось. Хочу бути незалежною та самостійною, вміти жити
однією, але не можу цього зробити.
Психолог: Якими є Ваші стосунки з друзями?
Я: Я дуже цінувала дружбу в дитинстві, як і інші діти в цьому віці. На жаль, у
молодшій, а потім і в середній школі я стала вигнанкою. У старших класах я
відчула, що відстаю від усіх, і тоді в мене з'явився страх перед дружніми
стосунками. І, здається, це позначилося також і на романтиці. Я перестала
чогось очікувати від дружби та друзів, втратила інтерес до всього подібного.
Психолог: Ось як. Як щодо роботи, чи задоволені Ви нею?
Я: Так. Я працюю у відділі маркетингу в одному видавництві, зараз відповідаю
за просування компанії в соціальних мережах. Створюю контент, завантажую та
публікую його. Це цікаво і, здається, добре підходить мені.
Психолог: Значить, був і результат роботи, що особливо вдався?
Я: Мабуть, був. Тому я намагаюся працювати краще та іноді відчуваю тиск від
того, що маю створювати хороший контент.
Психолог: Я зрозумів. Дякую, що докладно розповіли про все. Для точного
результату потрібно буде провести пару тестів, але вже можна зрозуміти, що у
Вас є велика схильність покладатися на когось. І чим більша ця схильність, тим
менше Вам хочеться від когось залежати. Наприклад, коли Ви покладаєтеся на
партнера в романтичних стосунках, Ви відчуваєте стабільність. Але при цьому
у Вас накопичуються невдоволення. Якщо Ви розлучитеся з партнером, то
здобудете незалежність, але накопичуватимуться вже неспокій і душевна
порожнеча. Можливо, певною мірою Ви залежите й від роботи. Покладаєтеся
на неї, коли робите роботу добре та відчуваєте спокій. Проблема в тому, що
задоволення від цього триває недовго. Ви ніби бігаєте по колу. Намагаєтеся
втекти від апатії, але не можете. Знову намагаєтеся та знову зазнаєте невдачі.
Ваш душевний стан, який похитнули ці нескінченні перегони, у результаті
піддався депресії.
Я: Ось як. (Я почула втіху в цих словах, і щось ніби прояснилося для мене після
цього).
Психолог: Вам потрібно втекти від цього. Щоб вирватися з кола зневіри та
відчаю, раджу спробувати щось, про що Ви навіть не думали у звичайний час.
Я: Я не знаю, з чого почати.
Психолог: Почніть прямо зараз. З маленьких речей.
Я: Ще я весь час публікую «несправжнє» життя у свої соціальні мережі. Я не
вдаю, що щаслива, проте хочу виділятися. Тому публікую книги, пейзажі та свої
думки. Наче хочу показати: «Ось, дивіться, які глибокі в мене думки, яка я
людина». А ще я оцінюю та суджу інших за своїми стандартами. Але хто я така,
щоби судити інших? Це так дивно.
Психолог: Послухавши Вас, здається, що Ви намагаєтесь стати роботом.
Людина з абсолютними стандартами.
Я: Так і є, хоча це неможливо.
Психолог: Як Вам ідея заповнити за тиждень опитувальник, який я надам
сьогодні? І подумати, що Ви хочете спробувати? (Опитувальник складався з 500
питань. За допомогою нього перевірялась індивідуальність, оцінювались різні
дії та почуття міри).
Я: Я вас зрозуміла.

Через тиждень

Психолог: Як Ви себе почували?

Я: У День пам'яті загиблих на війні (6 червня) мені було сумно, але після нього
все було гаразд. Минулого разу я не сказала дещо. Пам'ятаєте, Ви згадували, що
я ніби хочу стати роботом? Який не завдаватиме шкоди оточуючим. Після того,
як я визначила свої стандарти, це почало заважати моєму повсякденному
життю. Я навіть назвала б це тиском. Наприклад, якщо в автобусі хтось голосно
розмовляє по телефону, я починаю злитися. Так сильно, що хочу схопити того,
хто говорить, за горлянку. Хоч і не зможу зробити такого.
Психолог: Через те, що Ви відчуваєте докори совісті?
Я: Так. Я можу сказати один-два рази, щоб розмовляли тихіше, але у восьми з
десяти випадках не зможу цього зробити. І сумління мучить мене доволі
сильно. Я не можу зосередитись на своїй роботі, якщо чую гучний стукіт по
клавіатурі. І я сказала про це колезі, який видає цей звук особливо гучно. Після
цього мені полегшало.
Психолог: Задаюсь питанням, чи є ще хтось, хто так страждає від того, що не
може попросити галасливих людей бути тихішим. Начебто Ви живете всередині
питання "Як же змусити себе страждати?". Більшість людей боязкі. Проте через
тиск, що боягузливим бути не треба, Ви зауважуєте один раз із десяти, і все
одно принижуєте себе за це.
Я: Я хочу висловлюватися всі десять разів із десяти.
Психолог: А чи станете Ви щасливішою від цього? Якщо навіть Ви
виговоритесь всі десять разів, не думаю, що до Вас раптом прийде думка «Ура,
я вилікуваалсь». Адже реакція у відповідь може бути різною. Одні люди
розкритикують Ваші слова, навмисно повертаючи відповідальність за ситуацію
Вам. Інші просто пропустять слова повз вуха. Чи не краще уникати таких
людей? Виправити кожну помилку, з якою Ви стикаєтесь у світі, було б
неможливою спробою для будь-якої однієї людини. Ви берете на себе занадто
велику відповідальність.
Я: Чому я поводжуся так?
Психолог: Тому що Ви хороша людина? (Я не згодна з цими словами).
Я: Якось я намагалась спеціально викидати сміття посеред вулиці та голосно
розмовляти по телефону, проте настрій потім був далеко не райдужний. Але в
той же час я відчула свободу.
Психолог: Не варто робити те, від чого Ви не почуваєтесь краще.
Я: Я знаю, що у людей є свої причини робити те, що вони роблять, але мені
важко це прийняти.
Психолог: Якщо ми маємо звичку судити людей зі спрощеної точки зору, ця
перспектива зрещтою обернеться проти нас самих. Проте, час від часу гніватись
теж нормально. Наприклад, подумайте про людину, якою Ви захоплюєтесь, і
уявіть, як вона б вчинила: хіба ця ситуація не розлютила б її? Якщо відповідь
ствердна, то Ви можете дозволити собі роздратуватися. Нехай навіть інші
подумають, що Ви надто чутлива людина. Люди прагнуть збалансувати свої
думки та досвід у все ідеальне. Говорячи: «Я маю стати такою людиною!».
Вкравши чужі думки та чужий досвід при цьому.
І, як Ви сказали раніше, люди складні. Можуть виглядати ідеальними зовні, а за
спиною творити гидоту. Ми можемо переповнювати серця очікуванням та
надією, а потім розчаровуватися. У такі моменти, навпаки, думаєш: «Він теж
людина. Не якась особлива, а проста людина», – і стаєш більш прихильним до
себе.
Я: Я думаю, що я слабохарактерна і люди довкола знають про це. Навіть якщо я
намагаюся говорити жахливі речі, мені здається, що всі знають про мою
слабкість. І мені страшно здатись огидною.
Психолог: Це через Вашу тривогу. Коли розповідаєте щось, то думаєте: «Що ця
людина про мене думає? Чи не покине?» і вам тривожно. Хоча розмова з кимось
про це може стати гарним досвідом. Однак, Вам потрібне розуміння, що реакція
на ту саму розмову може бути зовсім різною. Необхідно прийняти факт, що у
світі є безліч різних реакцій.
Я: Добре, я розумію. Минулого разу Ви говорили про те, що мені потрібно
щось спробувати, і я зробила хімічну завивку. Мені дуже подобається та колеги
на роботі схвально відреагували, я була рада. І ще минулого разу Ви запитали,
що мої друзі вважають моєю сильною стороною, а я відповіла, що співчуття.
Психолог: Чи дійсно Ви гарні в цьому?
Я: Так, дуже. Іноді я це навіть приховую. Тому що його буває занадто для
людей.
Психолог: Я б хотів, щоб Ви не надто довіряли тому, що люди говорять про
Вас. З того часу, як Ви замислюєтеся про те, чи потрібно було б співчувати ще
більше, це перетвориться на домашнє завдання. У такому разі, Ваша схильність
до співчуття може зникнути зовсім. Краще не зважати на те, що Вас дійсно не
цікавить.
Якщо дивитись на опитувальник, який Ви заповнили, можна помітити Вашу
схильність до когнітивних спотворень або faking bad*. Ви схильні вважати себе
гіршою, ніж ви є. Ваші результати показують, що ви більше тривожні та
одержимі, ніж депресивні, і ваша тривога особливо висока, якщо мова йде про
соціальні стосунки. Ви також схильні бути пасивною у своїх поглядах на жінок.
Ви, здається, думаєте: «Моя роль у суспільстві — це бути жінкою, тому це все,
чим я можу бути». Іншими словами, ви звинувачуєте свої обставини, а не свою
особистість. Ось найважливіші результати: ви дуже тривожні, вам важко
працювати в суспільстві, і ви схильні думати, що вам набагато гірше, ніж є
насправді. Ви сприймаєте свій стан у дуже суб’єктивний, надзвичайно чутливий
і депресивний спосіб. Ви вважаєте свій стан надзвичайно незвичним.
Я: Так і є. Але якщо я починаю думати, що я нормальна, то мені стає ще гірше.
Я запитую себе: «чому я така?»
Психолог: Ви пошукали інформацію про дистимію*? Що думаєте з цього
приводу?
Я: Я ще ніколи не бачила набору симптомів, який би так точно мені підходив.
«Так це ж про мене!» – подумала я. І після того, як я прочитала все, мені стало
сумно. Як було людям, які мучилися дистимією, але не знали про це?
Психолог: Ви вважаєте, що Вам варто турбуватися ще й про такі речі?
Я: Хіба це неправильно?
Психолог: Немає нічого абсолютно правильного та неправильного. Просто це
своєрідно. Однак, як тільки починаєш турбуватися, цьому немає кінця. Якщо
дивитися на себе не в минулому, а в теперішньому, то можна позитивніше
сприймати свій досвід. У минулому Ви не знали, як називається Ваш розлад, а
тепер дізналися. І це також можна сприйняти позитивно.
Я: А... У чому причина таких амбівалентних * почуттів?
Психолог: Це схоже на відчуття докору сумління. Як тільки Ви подумали:
«Хочу схопити того, хто говорить, за горлянку», – Вам стало соромно за ці
думки. Розлютилися та одразу перетворилися на грішника. Це являється
бажанням покарати себе, скажімо так. Тому що понад усе стоїть супер-его*. Але
це лише образ, не реальність. Тому щоразу, коли Ви прагнете досягти чогось,
підлаштовуєтесь під «ідеал», а потім зазнаєте поразки, Ви засуджуєте себе,
караєте. Через таке сильне супер-его в подальшому може статися так, що Ви
відчуватимете задоволення, караючи себе. Наприклад, якщо Ви з підозрою
ставитесь до любові, яку отримуєте, то своїми діями спеціально будете
доводити до того, щоб партнер проклинав Вас. А якщо партнер закінчить
стосунки, то Ви відчуєте повний спокій. Врешті-решт, Ви починаєте керуватися
уявними зовнішніми силами більше, ніж будь-чим, що є насправді Вами.
Я: Ось як… А як щодо почуття, коли здається, що мені погано бути однією,
коли насправді це не так?
Психолог: Хіба це не природньо?
Я: А хіба так?
Психолог: Так. Хіба Ви не відчуваєте теж саме з іншими емоціями?
Відрізняється тільки ступінь сприйняття. Нам потрібно жити, вибудовуючи
стосунки з людьми, але так само нам потрібно іноді побути на самоті. Цим
явищам необхідно співіснувати.
Я: Чи низька у мене самооцінка?
Психолог: Є вираз «з крайнощів в крайнощі». Людина, яка виглядає
зарозумілою, як правило, має низьку самооцінку. Вона постійно буде
намагатися змусити інших рівнятися на неї. Однак, якщо людина впевнена в
собі, то вона не буде знаходитись під сильним впливом інших людей. (У
результаті це означає, що я маю низьку самооцінку).
Я: Все, що я роблю, здається мені незначним та жалюгідним через певний час.
Психолог: Можливо, це через те, що Ви часто поводились не так, як хотіли? А
радше через почуття обов’язку або згідно зі стандартами, які Ви винайшли.
Я: Я відчуваю сильний тиск через зовнішній вигляд. Був час, коли я не
виходила з дому без макіяжу. А якщо я наберу вагу, мені здається, що всі від
мене відвернуться.
Психолог: Це тиск не через зовнішність. Ви створили собі ідеал і тому
одержимі зовнішнім виглядом. «Це буде провал, якщо я наберу більше 50 кіло!»
– думаєте Ви. Проте, ідеалізована версія себе конкретна та недосяжна. Важливо
спробувати себе в різних речах, зрозуміти, чого хочете саме Ви. Якщо знати свої
переваги та зрозуміти, як зменшити почуття тривоги, то з'явиться почуття
задоволеності. Ви будете здатні приймати або відкидати зауваження на свою
адресу.
Я: Чи це пов'язано і з переїданням?
Психолог: Так, пов'язано. Коли Ви перестаєте отримувати задоволення від
життя, то повертаєтеся до регресу. І шукаєте необхідну частину задоволення у
найкомфортнішому вигляді. Але задоволення від їжі триває недовго. Вам може
допомогти спорт чи якась участь у якомусь проекті. Подолати щось через
досягнення довгострокових цілей допомагає найкраще.
Я: Я зрозуміла. Схоже, мені варто поновити заняття спортом.
 Дилема дикобразів

Є вираз «з крайнощів в крайнощі». Людина, яка виглядає зарозумілою, як

правило, має низьку самооцінку. Вона постійно буде намагатися змусити інших
рівнятися на неї.

Суперечливий стан прагнення до близькості, а також бажання тримати інших на

відстані витягнутої руки називається дилемою дикобразів. Я завжди хотівла
побути сама, але завжди ненавиділа самотність. Мабуть, це тому, що я маю
сильну схильність до співзалежності. Я відчуваю стабільність, коли залежу від
когось, але мої образи накопичуються. Коли я виходжу зі стосунків, я відчуваю
себе вільною, але невдовзі приходять тривога та порожнеча. Я завжди
покладалася на певну людину, але водночас ставилася до неї безцеремонно. Чим
більше мені віддавали, тим нудніше мені ставало. Однак, якщо була людина, яка
говорила, що моя поведінка правильна, то я починала пеститись та бавитись із
нею, ніби дитина. Я знаю, що ставала ще більш боягузливою за цим «парканом
безпеки». Можливо, саме тому я не змогла покинути роботу. Це принцип, за
яким я жила й досі. Питання не в тому, чи це погано, а в тому, що може
оздоровити моє життя? Відповідь вже є в моїй голові, але втілення її в життя -
справа найскладніша. Я занадто сувора до самої себе, тому мені потрібна втіха,
мені потрібен хтось, хто буде на моїй стороні.
Примітки
* Токпоккі - рисові корейські коржі.
* Дистимія - це стан, для якого характерне порушення настрою, що
характеризується пригніченістю, зневірою, смутком. Менш важкий і
триваліший, ніж депресія.
* Faking bad - симулювання "поганого" стану в нейропсихологічному
тестуванні.
* Амбівалентність - двоїстість ставлення до чогось, особливо - двоїстість
переживання, що виражається в тому, що один і той же об'єкт викликає у
людини одночасно два протилежні почуття.
* Понад-Я, також Супер-Его – один з трьох компонентів (поряд з Я і Воно)
психіки людини, згідно з теорією психоаналізу Фрейда. Супер-Его відповідає
за моральні і релігійні установки людини, норми поведінки та моральні
заборони і формується в процесі виховання людини. Функціями Супер-Его
є совість, самоспостереження та формування ідеалів людини.