1

Немає виходу – немає проблеми.

У нас вже є все, що потрібно. Немає необхідності у самовдосконаленні. Всі ці

речі, які ми самі покладаємо на себе – важкий страх того, що ми погані й сподівання,
що ит хороші, ідентичності, до яких ми так міцно прив’язані, лють, заздрість та
різноманітні залежності – ніколи не стосуються нашого базового багатства. Все це ніби
хмари, котрі тимчасово закривають сонце. Але весь цей час з нами завжди теплота та
талант. Це ми справжні, ми лише за крок від того, щоб прокинутися повністю.
Дивитися на себе з цієї сторони незвично. Виходячи з цієї позиції, ми не мусимо
так змінюватися: Яким би нещасним ви не почувалися, ви все одно будете гарним
претендентом на просвітлення. Ви можете почуватися найслабшою ланкою в світі, але
це відчуття і є вашим багатством, і його не слід ані відкидати, ані працювати над ним.
Всі ці неприємні речі, які нам так не подобаються і до яких ми такі неохочі, нас
збагачують. Але й приємні речі – якості, які ми ніжно любимо в собі, місця, в яких ми
наповнюємося гордістю та натхненням – теж є нашим багатством.
Практики представлені в цій книзі, дозволять вам розпочати з тієї точки, де ви
знаходитеся прямо зараз. Якщо ви відчуваєте, що вас поглинають гнів, бідність чи
смуток, практики, описані тут, створені для вас , адже вони дозволять подивитися на
все небажане в вашому житті як засіб для пробудження, співчуття до себе й інших Ці
практики покажуть нам, як приймати себе, як напряму співвідносити себе з чужими
стражданнями, як припинити втікати від болючих моментів наших життів. Вони
покажуть нам, як відкрити серце до роботи над життям як воно є.
Коли ми чуємо про співчуття, ми природнім чином згадуємо про співпрацю та
турботу про інших. Часто ми не підтримуємо інших – наше дитя, чи маму, чи когось, хто
нас ображає або лякає – з єдиної причини, ми не підтримуємо самі себе. В нас самих
існують сторони, настільки небажані, що щораз, як ми при них згадуємо, ми від них
втікаємо.
І так,як ми їх уникаємо, ми більше не можемо знаходитися прямо тут, у моменті.
Ми просто втрачаємо мить, у якій живемо. Проте ж якщо ми зможемо прожити цю мить
у якій зараз перебуваємо, ми виявимо, що вона неповторна, дорогоцінна і повна
новизною. Вона ніколи не повториться. Людина здатна цінувати й насолоджуватися
кожним моментом – і немає нічого святішого за це, немає нічого всеохопнішого й
абсолютнішого. Насправді, немає нічого більшого за це.
Тільки тою мірою, в якій ми спромоглися пізнати наш власний біль, тільки тою
мірою в якій ми проживаємо біль в узагалі, ми здатні знайти в собі достатньо
безстрашшя, сміливості і бойового духу, аби мати наснагу відчувати чужий біль. Саме
тією мірою ми будемо здатні переймати на себе біль інших, адже ми виявимо, що їхній
біль не відрізняється від нашого власного.
Втім, щоб це зробити, ми потребуватимемо всієї допомоги, яку ми можемо
отримати. І я сподіваюся, що ця книга надасть таку допомогу. В якості інструмента, я
надам вам три підтримуючі практики:
1. Базова медитація сидячи ( її називають медитацією шаматха-віпаш’яна)
2. Практика прийняття та віддавання (називається тонґлен)
3. Практика роботи з афоризмами (її називають сім пунктів тренування
розуму або ложонг)
Всі ці практики пробуджують в нас віру в те, що мудрість і співчуття, яких ми
потребуємо вже є в нас. Вони допомагають нам пізнати себе: наші приємні і не дуже
сторони: наші пристрасть, агресію, незнання і мудрість. Причина, з якої люди роблять
боляче іншим людям, з якої планета забруднена, а люди і тварини зараз в
ненайкращому стані, – це тому, що люди не знають, не люблять, або не довіряють собі
достатньою мірою. Техніка медитації сидячи, називається шаматха-віпаш’яна
(“спокій-прозріння”) подібна до золотого ключа, що відкриває нам шлях до пізнання
себе.

Медитація Шаматха-Віпаш’яна
В медитації Шаматха-Віпаш’яна ми сидимо рівно, зі схрещеними ногами з
розплющеними очима, тримаючи руки на бедрах. Тоді ми швидко стаємо свідомі
власного дихання, під час видиху необхідно бути точним, аби вхопити цей видих в той
же час він неймовірно розслаблений і м’який. Проговорювати “синхронізуйся з
диханням на видиху” це все одно що сказати “будь уповні присутнім”. Будь свідомим
всього, що відбувається. Коли ми свідомі власного дихання на видиху, ми також свідомі
інших речей довкола – звуків з вулиці, світла на стінах. Ми можемо дещо звернути на
них увагу, але вони не повинні сильно нас відволікати. Ми можемо продовжувати сидіти
дихаючи.
Але синхронізація з диханням – це лише частина техніки. Іншу частину
складають думки, які приходять у нашу свідомість. Ми сидимо і розмовляємо з собою.
Ідея в тому, що коли ви усвідомлюєте, що ви думаєте, ви даєте цьому назву: “Я думаю”.
Неважливо, чи ваші думки жорстокі, пристрасні чи сповнені нерозуміння і заперечення,
чи в ваших думках є занепокоєння чи страх, чи одухотворення, чи це приємні думки
про те, який ви молодець, чи це втішні підбадьорливі думки - якими б вони не були,
просто назвіть це “думанням” без осуди чи різкості, але з чесністю та м’якістю.
Доля дихання тут невелика: лишень 25% свідомості направлено на дихання. Ми
не хапаємося й не концентруємося на ньому. Ви відкриваєтеся, дозволяєте диханню
змішуватися з простором кімнати, дозволяєте диханню просто вилетіти назовні. Потім
з’являється щось на кшталт паузи, зупинки перед тим, як не вийде наступний видих.
Поки ви вдихаєте, у вас може з’явитися відчуття ніби ви відкриваєтеся та чекаєте. Це
ніби ви натискаєте на дзвінок і чекаєте поки хтось відповість. Потім, вірогідно, ви
відпустите розум і усвідомите, що ви знову думаєте – і ось тут ви можете використати
техніку називання.
Дуже важливо вірити в техніку. Якщо ви зрозумієте, що називання набуває
різкого, неприємного тону – наче ви вигукуєте “Дідько!” значить ви занадто суворі до
себе, тож скажіть це знову і розслабтеся. Не намагайтеся збити ваші думки, начи
мішені. Натомість, будьте лагіднішими, використайте етап називання в цій техніці, як
можливість розвинути в собі м’якість і співчуття до себе. Все, що відбувається під час
медитації – добре. Ідея в тому, щоб чесно побачити це в собі і подружитися з ним.
Хоча це соромно й боляче, але коли ви припините ховатися від себе, ви станете
на шлях зцілення. Вас зцілить знання про те, яким чином ви хитруєте, як скриваєтеся,
як закриваєтеся від інших , заперечуєте, критикуєте людей, які у вас є дивацтва. Ви
можете пізнати це все з гумором і добротою, Пізнавши себе, ви заразом пізнаєте все
людство. Всі ми повстаємо проти подібних речей, всі ми разом в одному човні. Тож, чк
тільки ви усвідомите, що ви розмовляєте з собою, назвіть це “думанням” і відмітьте тон
вашого голосу. Хай він буде співчутливий, м’який і гуморний. Тоді ви почнете змінювати
старі зашкарублі моделі поведінки, притаманні всьому роду людському. Співчуття до
інших починається з себе. *

*Якщо ви ніколи до цього не пробували медитацію сидячи, можливо вам

захочеться знайти кваліфікованого інструктора з медитації. Список центрів медитації в
кінці книги може допомогти вам у цьому.

Практика ложонґ

В центрі уваги цієї книги – практика і вчення ложонґ. Практика ложонґ ( або
техніка тренування розуму) складається з двох елементів: практики, що являє собою
медитацію тонґлен , та вчення, яке дається у формі афоризмів
Головна концепція ложонґу полягає в тому, що ми можемо подружитися з тим,
що ми відкидаємо, з тими рисами, які вважаємо “поганими” в собі й інших людях. В той
же час, ми можемо навчитися щедро ділитися тим, що ми цінуємо і що вважаємо
“хорошим”.Якщо ми почнемо жити за цим принципом, ті речі, котрі були сховані глибоко
всередині нас, почнуть розквітати. Традиційно, ці речі називають бодхічітта, або
пробуджене серце. Це те, що ми вже маємо, але ще не відкрили в собі.
Це якби ми були бідними, бездомними, голодними та змерзлими але навіть не
підозрювали б, що під тим місцем, на якому ми спимо, зарито горщик із золотом.
Бодхічітта – як те золото. Наша розгубленість і нещастя від того, що ми не знаємо, що
золото поруч і завжди шукаємо його деінде. Коли ми говоримо про радість
просвітлення, пробудження або віднайдення бодхічітти, все це передбачає, що ми
знаємо: золото тут і ми усвідомлюємо, що воно було тут від самого початку.
Головний посил вчення ложонґ у тому, що якщо щось приносить нам біль, ми
можемо навчитися лишатися на місці й посунутися ближче до цього болю. Виверніть
навиворіт звичну модель поведінки, яка полягає у відчуженні та втечі. Підіть проти течії,
не лишайтеся на місці. Ложонґ пропонує інакший підхід до небажаних речей: якщо це
приносить біль, ви готові не тільки перетерпіти його, але й дозволити йомупробудити
серце і зробити вас сумирнішим. Ви вчитеся приймати його.
Якщо ми переживаємо приємний радісний досвід, то нам зазвичай хочеться
вхопитися за нього та хробити так, що він тривав якомога довше. Нам страшно, що він
добіжить кінця. Ми не схильні ділитися ним. Вчення ложонґ натомість заохочує нас,
коли ми насолоджуємося певним досвідом, подумати про інших людей, та бажати їм
відчути те саме. Діліться багатством. Будьте щедрими в своїй радості. Віддавайте те,
чого найбільше прагнете самі. Щедро діліться радостями. Замість того, щоб боятися
втратити їх і триматися за них всіма руками, діліться ними.
Біль це чи радість, але через практику ложонґ ми набуваємо вміння дозволяти
нашим досвідам ставатися такими, яким вони є, не намагаючись ними зманіпулювати,
відштовхнути або утримати. Приємні моменти людського буття, як і болючі, стають
ключем для пробудження бодхічітти.
Є прислів’я, яке є базовим принципом тонґлен і однією з афористичних практик:
“Набуття і перемога – іншим, втрата і поразка – мені”. Тибетське слово нґа-ґял що
означає пиху та зверхність, українською буквально перекладається як “я переможний”.
Я передовсім. Его. Подібна поведінка “я-переможців” і є причиною всіх страждань.
В суті цього маленького прислів’я лежить уявлення, що поняття перемоги і
поразки пов’язані з тим, як ми захищаємо самі себе, як ми боронимо наші серця. Наше
розуміння перемоги полягає в тому, що ми захистили своє серце достатньо для того,
щоб ніщо не могло до нього дістатися, і тоді, ми думаємо що здобули перемогу в цій
війні. Броня довколо слабкого місця – нашого зраненого серця – тепер ще й
укріплення, а наш світ зменшився. Можливо, протягом цілого тижня ніщо нас не
налякає, але ось наша сміливість тане, а наше почуття турботи про інших повністю
затуманюється. Тож, чи справді ми перемогли в цій війні?
З іншого боку, відчуття поразки означає, що щось таки пробралося крізь наш
захист. Щось торкнулося нашого слабкого місця. Щось дісталося тієї вразливості, яку
ми тримали довгі роки під бронею. Можливо, це був лише метелик, але до цього ніхто і
ніщо не торкалося нас там. Цей дотик був дуже ніжним. І так, як ми ніколи не відчували
нічого подібного, ми йдемо запасатися замками, обладунками і рушницями – все для
того, щоб більше ніколи не відчути цього знову. Ми вдаємося до всього: ми вдягаємо по
сім пар взуття, одне на одне, аби ніколи не довелося відчувати землю, по дванадцять
масок, щоб ніхто не побачив нашого справжнього обличчя, дев'ятнадцять обладунків,
зоб ніщо не торкнулося не те, що нашого серця, а й нашої шкіри.
Ці слова поразка і перемога – міцно пов’язані з тим, що ми залишаємося
ув’язненими. Справжня плутанина виникає, бо ми не знаємо, що володіємо
нескінченним богатством, і ця плутанина погіршується кожного разу, коли ми
звертаємося до цієї логіки виграшу/програшу: якщо ти мене торкнешся – я програв, а
якщо я зможу захистити себе бронею від твого дотику – я виграв.
Усвідомлення свого багатства і покінчить з цим зачарованим колом
непорозумінь. Але єдиний шлях зробити це – відпустити ситуацію. А це значить –
дозволити статися тому, чого ми жахаємося найбільше – беззаперечній поразці. Але
при цьому, відпустивши ситуацію, ми запустимо свіже повітря в старий затхлий льох, в
якому перебуває наше серце.
“Втрата і поразка – для мене” не означає мазохістичного: “бий мене по голові,
катуй мене, і Бога ради, хай я ніколи не буду щасливим”. Ця фраза означає, що ви
можете відкрити своє серце і розум та пізнати відчуття поразки.

10
Ви відчуваєте себе занизьким, у вас розлад травлення, ви надто товстий і надто
дурний. Ви кажете собі: “Мене ніхто не любить, про мене завжди забувають. У мене
немає зубів, моє волосся вкривається сивиною, моя шкіра покрита плямами, а ще в
мене нежить”. Все це і є поразкою - поразкою его. Ми ніколи не хочемо бути тими, ким
ми є. Втім, ми ніколи не зможемо встановити зв’язок із нашим фундаментальним
багатством, допоки ми купуємося на цю розрекламовану гонитву за тим, щоб бути не
собою, пахнути чи виглядати інакше.
З іншого боку, коли ви кажете: “Перемога - для інших”, ви вкладаєте в цю фразу
бажання поділитися розрадною стороною свого життя замість лишати її тільки собі. Ви
дещо схудли. Вам подобається ваше відображення в дзеркалі. Вам несподівано
починає подобатися ваш голос, хтось у вас закохується, або ж ви закохуєтеся в когось.
Або ж відбувається зміна сезонів і це вас чіпляє, або ж ви починаєте помічати сніг у
Вермонті чи рух дерев у вітряну погоду. Це може бути все, що завгодно, але поступово
ви розвиваєте в собі бажання цим поділитися замість того, щоб тримати це в собі або
боятися за нього.
Можливо, афоризми стануть для вас випробуванням. Вони кажуть: “Не будьте
заздрісними”, і ви подумаєте: “Звідки вони знають?”. Або: “Будьте всім вдячними”, і ви
будете питати в себе, як це зробити або навіщо це все взагалі. Деякі афоризми,
наприклад: “Завжди медитуйте над тим, що провокує…

2
Не велика проблема

Практики, якими ми займатимемося, допоможуть нам розвинути довіру в нашому

пробудженому серці, в нашій бодхічітті. Якби ми тільки в кінці кінців змогли осягнути
ступінь нашого багатства, у нас би зникло почуття важкого тягаря, але посилилася б
цікавість.
Бодхічітта має три якості: (1) вона м’яка й ніжна, і це співчуття; (2) в той же час, вона
ясна й гостра - це називається праджна; а також (3) вона відкрита. Остання якість
бодхічітти називається шуньята, також відома як пустота. Від пустоти віє холодом. Тим
не менш, бодхічітта зовсім не холодна, адже якість, притаманна нашому серцю -
теплота співчуття - пронизує простір і ясність. Співчуття, відкритість і ясність - це все
різні сторони одного цілого, і цим цілим є бодхічітта.
Бодхічітта - це наше серце, наше зранене серце, що пом’якшилося. І тепер, якщо ви
почнете шукати те м’яке серце, яке ми так пильно оберігаємо - якщо ви раптом
вирішите провести наукове дослідження й пошукати таке серце з мікроскопом - ви його
не знайдете. Ви можете шукати, але ви знайдете тільки певну ніжність. Там не буде
нічого, що можна було б вирізати й покласти на скельце мікроскопа. Там не буде нічого,
що можна було би відсікти чи взяти в руки. І чим довше ви дивитиметеся, тим більше
ви там знайдете цього почуття ніжності, переплетеного з якимсь смутком.
Цей смуток виникає не тому, що хтось до вас погано поставився. Це вроджений,
безумовний смуток. Це те, з чим ми народжуємося, наш сімейний спадок. Його
називають щирим серцем смутку.
Іноді ми виділяємо співчутливий бік нашого щирого серця, і це називається
споріднюваною частиною бодхічітти. Іноді ми виділяємо відкритий, незнайденний бік
нашого серця, і це називається абсолютом, тим самим щирим серцем, яке лише очікує
на те, щоб його відкрили.

Перший афоризм з семи пунктів тренування розуму звучить так: “Починай тренування з
основ”. Основи - це базова медитативна практика: корисна, підтримуюча, теплосердна,
чудова практика шаматха-віпаш’яна. Коли ми кажемо: “Починай тренування з основ”,
це не означає, що ми починаємо з практики шаматха-віпаш’яна і потім переходимо до
чогось складнішого. Шаматха-віпаш’яна - це не тільки земля, на якій ми стоїмо, це ще й
повітря, яке ми вдихаємо, і серце, що б’ється всередині нас. Шаматха-віпаш’яна - це
також суть всіх інших практик. Тож коли ми кажемо: “Починай тренування з основ”, це
означає, що без хорошої бази нам немає на чому будувати. Без неї ми не зможемо
зрозуміти й практику тонглен - яку я опишу пізніше - і ми не зможемо пізнати наш
розум, наше божевілля чи мудрість.
Далі йдуть п’ять афоризмів, які підкреслюють відкритість бодхічітти, її абсолютність.
Вони вказують нам на те, що, хоча зазвичай ми сприймаємо життя як щось дуже
серйозне та грунтовне, ми можемо припинити звертати на це увагу так сильно й
натомість насолоджуватися широкою й радісною стороною нашого буття.

Перший з афоризмів про абсолют звучить так: “Сприймайте всі дхарми як сни”.
Простими словами, сприймайте все як сон. Життя - це сон. Смерть - це, відповідно, теж
сон; прокидання - це сон і засинання - це сон. Іншими словами це можна виразити так:
“Всі події - це спогади, що проходять”.
Ми зранку вийшли на прогулянку, але тепер це спогад. Все, що відбувається - це
спогад, що проходить. Допоки ми проживаємо життя, в ньому трапляється багато
повторюваності - скільки вже ранків ми почали з вітань, скільки страв ми з'їли, скільки
разів їздили на роботу й додому, скільки часу провели з родиною та друзями, із дня у
день, знову і знову. Всі ці ситуації, всі ці різноманітні речі і прояви в людях, з якими ми
живемо, працюємо, стоїмо в черзі або застрягаємо в заторі, викликають роздратування,
хіть, злість, сум. І стільки таких речей ще повториться знову без змін. І це надає нам
прекрасну можливість розвинути сприйняття таких подій як спогадів.
Лише пару митей тому ви стояли в коридорі, а зараз це спогад. Але тоді це було
насправді. Зараз я говорю, і все, що я тільки що сказала, вже сплинуло.
Варто зазначити, що на афоризми, які вказують на абсолютну істину - відкритість - не
можна відповідати: “О так, я знаю”, натомість людина має дозволити собі відкрити свій
розум і запитати себе: “Чи таке можливо? Чи мені це сниться?” Ущипніть себе. Сни такі
ж переконливі, як і пробуджуюча реальність. Подумайте про те, що, можливо, речі не
настільки сталі й надійні, якими здаються.
Іноді подібний досвід у нас з’являється автоматично; це стається з нами цілком
природно. Нещодавно я прочитала історію чоловіка, який забрався дуже високо в гори
й був там один серед дикої природи на величезній висоті. Якщо хтось колись перебував
високо в горах, ви знаєте, що там інакше світло. Все довкола блакитніше й осяйніше.
Все здається легшим, не таким насиченим, як у великому місті, особливо якщо ви
деякий час лишаєтеся там наодинці. Іноді ви навіть не до кінця впевнені, чи ви спите,
чи ні. Цей чоловік написав, що в якийсь момент він почав відчувати, ніби він уві сні
готує їжу, і що коли він вийшов на прогулянку, він пішов у бік гір, зроблених із повітря.
Він відчував, що лист, який він писав, теж із повітря, і його примарна рука тримала
примарну ручку, що виводила примарні слова, і що він хотів відправити цього листа
примарному отримувачу. Іноді ми теж маємо подібний досвід навіть на висоті рівня
моря. І через це нам світ видається більшим.
Я більше не буду в це заглиблюватися, а лише хочу підвести це до нашої практики
шаматха. Головне тут пам’ятати: це не велика проблема. Ми всі можемо розслабитися.
Сприймайте всі дхарми як сни. Наш розум сам робить нам великі проблеми з нас
самих, з нашого болю й негараздів.
Якби хтось попросив вас виділити початок, середину й кінець кожної думки, ви би
швидко виявили, що в думок немає початку, середини й кінця. Вони просто є. Ви
розмовляєте з собою, ви створюєте власне “я”, весь ваш світ, всі усвідомлення
проблем і задоволень, саме завдяки цьому безперервному потоку думок. Але якщо ви
справді захочете віднайти певну думку, ви побачите, наскільки вони змінні. Як каже
афоризм, кожна ситуація, і навіть кожне слово, кожна думка й емоція - це спогад, що
проходить. Це все одно що спробувати вхопити момент, коли вода перетворюється на
пару. Ви ніколи не вхопите саме цю мить. Ви знаєте, що є вода, адже ви можете її
випити, чи зварити з неї суп, чи вимити в ній щось, і ви знаєте, що є пара, але ви ніколи
не зможете відслідкувати той момент, коли одне змінює інше. І так в усьому.
Чи ви колись потрапляли у вкрай важкий і болючий стан, коли ви почувалися
переможеними, а потім якимось чином без жодних передумов ви просто виходили з
нього? Він просто проходить, і ви збентежені тим, що ви створили “бурю в стакані
води”. Що це було? Також це трапляється, коли ви закохуєтеся в когось; ви постійно, 24
на 7 думаєте про цю людину. Ви причаровані й бажаєте його або її понад усе. Але
проходить деякий час, і от уже ви думаєте: “Я не знаю, що пішло не так, але це почуття
пройшло і я не можу повернути його назад”. Всі ми знаємо це відчуття, коли ми
сприймаємо щось к надважливе, а потім усвідомлюємо, що ми роздуваємо з мухи
слона.
Я би хотіла заохотити всіх розслабитися й виконувати практики з сумирністю. Це не
наказ від сержанта в армії: “Розслабтеся абощо”. Я виявила, що якщо ми потенційно
можемо використовувати все, що чуємо, проти себе, то зазвичай ми так і робимо.
Наприклад, ви напружені та згадали, що я казала розслабитися, і тоді ви почуваєте
себе так: “Вочевидь, мені варто припинити сидіти без діла, бо розслабитися я не можу,
тож я не можу претендувати на відкриття бодхічітти чи будь-чого іншого”.
Сумирність у нашій практиці та в житті допомагає нам пробудити бодхічітту. Це ніби
згадати щось. Це співчуття, ця ясність, ця відкритість - це ніби речі, які ми забули. Коли
ж ми сидимо в сумирності з собою, ми перевідкриваємо ці речі наново. Це наче мама,
яка возз’єднується з дитиною; вони давним давно втратили один одного, але тепер
вони зустрілися. Єдиний спосіб возз’єднатися з бодхічіттою - це розслабитися як у
практиках, так і в житті.
Медитативні практики - це формальний шлях, протягом якого ви звикнете
розслаблятися. Я заохочую вас, аби ви чітко слідували інструкціям, але у найбільш
м’який і смиренний спосіб. Дозвольте собі м’якість. Коли ви видихаєте, вашою задачею
є синхронізуватися з вашим диханням, бути одним цілим із ним. Дозвольте собі
відпустити все. Відчуйте, як подих вилітає в довколишній простір і розчиняється в
ньому. Ви не намагаєтеся вхопити цей подих, не насуплюєте брів і не ловите цей подих
так, ніби, не вхопивши його, ви припините бути хорошою людиною. Ви просто
розслабляєтеся разом із вашим диханням.
Називання думок виступає потужною підтримкою під час розслабляння, адже це вкрай
помічний спосіб возз’єднатися з шуньятою - з цим відкритим виміром нашого буття, з
цим свіжим, неупередженим виміром нашої свідомості. Коли ми доходимо до точки, де
ми кажемо собі: “Я думаю”, ми здатні сказати це без упередження та з неймовірною
сумирністю. Уявляйте думки бульбашками, а їх називання - легким дотиком пера до
них. Достатньо лише одного легкого дотику - “Я думаю” - і вони знову розчиняються в
довкіллі.
Не хвилюйтеся за досягнення. Не переймайтеся довершеністю. Просто проживайте
кожен момент настільки добре, наскільки можете. Коли ви усвідомите, що ви знову
відлетіли думками, просто визнайте це дуже легким чином. Цей легкий дотик є золотим
ключем до возз’єднання з нашою відкритістю.
Афоризм каже сприймати всі дхарми - тобто, абсолютно все - як сон. Тоді ми можемо
сказати: “Сприймайте всі думки як сон”, і просто торкатися їх і відпускати. Коли ви
помічаєте, що починаєте сприймати щось як проблему, просто помітьте це з великим
смиренням і теплотою. Це не велика проблема. Якщо думки пішли, а ви досі відчуваєте
тривогу й напругу, дозвольте цим почуттям бути, але лишіть довкола них простір.
Просто залиште їх. І коли думки повернуться, сприймайте їх такими, які вони є. Це не
велика проблема. Ви можете відпустити ситуацію, розслабитися тощо.
В цьому і є головна суть афоризмів бодхічітти про абсолют - возз’єднатися з відкритою,
безмежною якістю нашого розуму, аби побачити, що не варто закриватися та
перебільшувати проблему. І тоді, коли ви таки відчуваєте, що проблема велика, ви
можете дати їй багато простору та відпустити.
У практиках сидячи ви не можете схибити, на якому б етапі ви не знаходилися.
Розлабтеся. Розслабте плечі, розслабте живіт, розслабте серце, розслабте розум.
Впустіть у себе стільки сумирності, скільки зможете. Ця техніка вже доволі точна. Вона
має структуру і форму. Рухайтеся в цій формі з теплотою та сумирністю. Саме так ми і
пробуджуємо бодхічітту.

3. Вибити ґрунт з-під ніг

Як я зазначила раніше, головною інструкцією є просто розслабитися. Переносячи такий

підхід на свої практики та життя, приймаючи більш смиренне і вдячне ставлення до
себе й інших, ви відчуєте, як тягар, що несе на собі кожна людина, поступово
полегшується.

Наступний афоризм звучить так: "Проникни в природу ненародженого усвідомлення".

Справжня мета цього афоризму полягає в тому, щоб вибити ґрунт з-під ваших ніг на
випадок, якщо ви думаєте, що зрозуміли попередній афоризм. Якщо ви пишаєтеся тим,
як ви насправді осягнули, що все є наче сон, тоді цей афоризм допоможе вам
поставити під сумнів вашу нахабну впевненість. Він каже: "Хто ти такий, аби думати,
що ти пізнав, що все як сон?"
"Проникни в природу ненародженого усвідомлення". Що є "Я"? Звідки воно взялося?
Ким є той, хто щось зрозумів? Ким є той, хто свідомий будь-чого? Цей афоризм вказує
на прозорість усього включно з нашою випестованою ідентичністю, нашим
дорогоцінним" Я". Але хто цей я?
Броня, яку ми зводимо довкола наших ніжних сердець, приносить багато нещасть. Але
не впадайте у відчай, все дуже прозоро. Чим сильнішою вона стає, тим ясніше ви її
бачите й тим краще розумієте, що цей щит, цей кокон створений з думок, які ми самі
собі накручуємо та вважаємо незмінними. Цей щит зроблений не з заліза. Ця броня не
металева. По суті, вона зроблена зі спогадів, що проходять.
Неможливо зафіксувати абсолютну якість бодхічітти. Якщо ви можете про це розказати,
то це хибне уявлення. Тож якщо ви вважаєте пробуджене серце будь-чим, то це не так.
Це спогад, що проходить. І якщо ви вважаєте, що величезний тягар его, цей великий
страшний кокон, теж щось собою являє, то це теж не так. Це лише спогад, що
проходить. І все ж все це таке живе. Чим більше ти практикуєш, тим живішим вони
стають. Це парадокс - його не можна віднайти, але неможливо не відчувати його більш
живим.
Ми витрачаємо багато часу на вдосконалення, уточнення всього, ми намагаємося
зробити все стабільним і сталим. Ми також витрачаємо багато часу, намагаючись
притлумити, пом'якшити, відмахнутися від цієї живості. Коли ж ми пробуджуємо наші
серця, ми докорінно змінюємо підхід, але не тому, що створюємо новий. Ми все далі й
далі відходимо від уточнення та намагання усталити речі, а також від бажання завжди
мати ґрунт під ногами. Це віддалення від відчуття надійності й комфорту, цей вихід в
невідоме, неокреслене, хитке - це і є просвітлення, вивільнення. Про це пише
Крішнамурті у своїй книзі "Вивільнення від відомого", а також Алан Вотс у книзі
"Мудрість ненадійності". Всі вони описують одне й те ж явище.
Зазвичай ми не так вчиняємо, якщо ви раптом ще цього не помітили. Зазвичай ми
намагаємося знайти під ногами ґрунт. Це якби ви знаходилися на космічному кораблі,
що ніс би вас на місяць, раптом озирнулися б на крихітну планету Землю і зрозуміли б,
що світ набагато ширший за те, що здатен сприймати будь-який розум, не могли б із
цим справитися й натомість почали би хвилюватися за те, що в вас сьогодні буде на
обід. Ось ви у відкритому космосі з відчуттям того, наскільки безмежний цей світ, але
раптом ви зводите все до власного маленького світу, де вас хвилює меню обіду -
гамбургери чи хот-доги. І ми це робимо постійно.
У фразі "Проникни в природу ненародженого усвідомлення" цікавим є слово
"проникни". Це не про те, щоб подивитись і побачити - "Тепер я розумію!" - радше це
процес дослідження та споглядання, котрий призводить до здатності розслабитися з
відчуттям ненадійності, нервовості й неспокою. Це вміння є джерелом великої радості.
"Проникни в природу ненародженого усвідомлення". Просто дослідіть природу того, хто
вже має розуміння, поспостерігайте. Ми здатні ставити під сумнів сильну ідентичність,
якою володіємо, це відчуття незмінної, застиглої в часі та просторі особистості, це
монолітне Я. Коли ми легким дотиком кажемо "Я думаю" під час практики сидячи, до
нас приходить питання, хто ж цей "я", що зайнятий думанням. Хто концентрується на
чому? Що відбувається і з ким? Хто цей я, який займається думанням, або називанням
думання, або який вертається назад до дихання, болю або бажання, щоб скоріше
настав обід?
***
Наступний афоризм такий: "Самовивільніть навіть протиотруту". Якщо ви думаєте, що
осягнули "Проникни в природу ненародженого усвідомлення", то не тримайтеся навіть
за це розуміння, за цю гордість, за це відчуття надійності та ґрунту під ногами.
Протиотрута, яку вас просять вивільнити, - це ніщо інше, як шуньята. Відпустіть навіть
усвідомлення пустоти, відкритості чи простору.
Був в Індії безумно-мудрий вчитель на ім'я Сараха. Він казав, що будь-хто, хто вірить,
що все на світі надійне й реальне, - дурний, як баран, але той, хто вірить, що все на
світі пусте, - ще дурніший. Все повсякчас міняється, а ми все ще хочемо якось
закріпити це, зафіксувати. Тож кожного разу, коли у вас з'являється міцне переконання,
дозвольте ґрунту піти з-під ваших ніг. Ви самі можете збити себе з ніг - або можете дати
це зробити самому життю.
Коли земля вибивається у вас з-під ніг, у вас з'являється велика можливість змінити
ваше базове ставлення. Це все одно що змінити ДНК. Один зі способів вибити землю
з-під своїх ніг - це просто дати їй піти з-під ваших ніг, розслабитися, стати смиреннішим,
і не нервуватися через речі, які того не варті.
Цей підхід дуже відрізняється від практикування афірмацій, що набуло популярності в
певних колах. Афірмації - це коли ви ніби кричите, що у вас все добре, аби заглушити
голос, котрий шепоче вам, що це не так. Є велика різниця між тим, щоб насправді
почути цей шепіт, усвідомити, що все це - спогади, що спливають, і наблизитися до всіх
страхів і гострих кутів, через які ви, можливо, не в порядку. Що ж, це не велика
проблема. Ніхто з нас не в порядку, і всім нам добре. Не обов'язково буває тільки так і
ніяк інакше. Ми - парадокси, що ходять і говорять.
Коли ми розглядаємо всі дхарми як сни та відносимося до всіх наших думок як до снів,
що минають - називаючи їх "Я думаю", торкаючись іх тільки злегка - і тоді світ не буде
здаватися таким монолітним. Ми відчуємо полегшення нашого тягаря. Називаючи
думки "думанням", ми починаємо бачити прозорість думок, ми помічаємо, що все на
світі легке й ілюзорне. Кожного разу, коли потік ваших думок застигає у громіздку
історію, яка, як вам здається, приводить вас до чогось, назвіть це "думанням". Тоді ви
зможете побачити, що вся пристрасть, яку ви пов'язуєте з цими думками, чи вся
агресія, чи весь біль і смуток є лише спогадами, що минають. Якщо навіть на мить ви
відчули уповні, що все це лише думки, це й була мить повного пробудження.
Саме таким чином ми починаємо будити нашу природну здатність відпускати,
возз'єднуватися з шуньятою, або абсолютною бодхічіттою. Також ми таким чином
пробуджуємо наше співчуття, наше серце, нашу вроджену м'якість, нашу відносну
бодхічітту. Використовуйте називання й використовуйте його з великою сумирністю, аби
через діалог із самим собою торкатися тих застиглих драм і визнавати, що ви самі їх
створили.
Коли ми кажемо: "Самовивільніть навіть протиотруту", це є заохоченням, аби ви просто
доторкнулися й відпустили все, що у вас на думці. Якими б світлими не були рішення і
якими б великими - плани, просто відпустіть їх, відпустіть, відпустіть. Чи ви, на вашу
думку, розкрили корінь усього життя в нещасті, чи ж ви просто думаєте про root beer
float - про що б ви не думали, відпустіть. Коли згадується щось приємне, замість бігати
по всій кімнаті як заведена іграшка, ви можете лише зупинитися, помітити це й
відпустити. Ця техніка пропонує м'який підхід, що розбиває нерушимість думок і
спогадів. Якщо ж спогад був достатньо сильним, ви, ймовірно, виявите, що коли слова
минають, щось таки лишається за ними. Коли таке трапляється, ви підбираєтеся
ближче до серця. Ви підбираєтеся ближче до бодхічітти.
Думки, що у вас з'являються, не погані. У всякому разі, медитація придумана не для
того, щоб припинити думки - ви будете думати завжди. Тим не менш, якщо ви
слідкуватимете за диханням та почнете називати думки, ви навчитеся відпускати. Віра
в стабільність, віра в пустоту - все відпустіть. Якщо ви навчитеся відпускати, то думки
не будуть проблемою. А проте наразі в більшості з нас думки тісно переплетені з
нашою ідентичністю, з нашими відчуттями проблем і нашим відчуттям того, як все
влаштовано.

Наступним афоризмом абсолюту є: "Спочивай у природі алаї, у суті". Ми можемо

навчитися відпускати думки і просто дати нашому розуму спочити в його природному
стані, в алаї. Це слово означає відкриту першооснову всіх явищ. Ми можемо спочити в
фундаментальній відкритості й насолоджуватися виглядом будь-чого, що вирине перед
нами, не роблячи з цього великої проблеми.
Тож якщо ви вважаєте щось незрушним - це одна пастка, але якщо ви поміняєте свої
погляди на протилежні, то втрапите в іншу. Ми маємо вибити землю з-під ніг будь-яких
переконань заразом. Ми можемо це зробити, відпустивши наші переконання, а також
наші уявлення про хороше та погане, і просто повернувшись до простоти й
безпосередності нашого нинішнього існування, спочиваючи в природі алаї.

4.
Нехай світ говорить сам за себе

Останній із абсолютних афоризмів бодхічітти звучить так: "Після медитації стань дитям
ілюзії". Цей афоризм нам фактично каже, що коли ви не практикуєте медитацію - тобто
всю решту життя - ви маєте стати дитям ілюзії. Це красивий і поетичний образ, якому
не так вже й просто дати визначення. Він сформульований так, щоб ви не хотіли його
тлумачити. Ідея в тому, що будь-який досвід після практики сидячи може стати новим
поглядом, безперестанною можливістю відпускати та розслаблятися.
Цей афоризм багато в чому про пошук і злиття з атмосферою, з оточенням, у якому ви
перебуваєте, з якістю вашого досвіду. Ви усвідомлюєте, що все не таке вже й стале.
Завжди стається щось, що ми не зможемо захопити словами чи думками. Це наче
перший день весни. Є в цьому дні дещо особливе; він такий, як є, що б ви про нього не
думали.
Коли ми вивчаємо буддизм, ми вчимося поглядам і медитації, які допомагають нам
відпустити все та сприймати речі такими, які вони є. Ці абсолютні афоризми бодхічітти
представляють певний погляд. "Після медитації будь дитям ілюзії", або "Сприймай всі
дхарми як сни", до прикладу, є виразними нагадуваннями про спосіб дивитися на світ.
Вам не обов'язково бути здатними вхопити цей погляд, але він вказує вам правильний
напрям. Пропозиція дивитися на світ саме так - як на не надто стабільний - сіє зернятка
й пробуджує певні сторони нашого існування.
І погляд, і медитації заохочують до того, щоб розслабитися настільки, аби нарешті
атмосфера вашого досвіду просто почала вас просотувати. Неможливо навчити тому,
як усе влаштовано насправді; ніхто не надасть вам формули: А+В+С= просвітлення.
Ці системи підтримки часто порівнюють із плотом. Вам потрібний пліт, аби переплисти
річку, дістатися протилежного берега; коли ж ви дістаєтеся того берега, ви не забираєте
пліт. Це цікавий образ, але ваш досвід буде більше схожий на те, що ви допливли на
плоті до середини ріки, і раптом він припинив працювати, тож ви ніколи так і не
дістанетеся твердої землі. Ось що значить стати дитям ілюзії.
Образ “дитини ілюзії” видається дуже підхожим, адже маленькі діти, здається, живуть у
світі, в якому речі не такі вже й сталі. В усіх маленьких дітях видно почуття
зачудування, яке пізніше втрачається. Цей афоризм натомість заохочує нас знову стати
такими.
Я читала книгу “Голографічний Всесвіт”, яка оповідала про те, як наука робить ті самі
відкриття, які робимо й ми під час медитації. Кімната, в якій ми сидимо, надійна й дуже
реальна; було би смішно казати, що її немає. Але наука відкрила, що матеріальний світ
не такий надійний і міцний, яким здається; він радше як голограма - дуже реалістична,
але в той же час пуста. По суті, чим краще ви усвідомлюєте, що в світі немає
надійності, тим живішими здаються речі.
Трунгпа Ринпоче виражає цей парадокс у поетичній манері, що врізається в пам’ять.
Перефразовуючи “Садхану Махамудри”: все, що ви бачите, реалістично несправжнє в
пустоті, втім, все має певну форму. Те, що ви бачите, не тут; воно не не тут. Воно
одночасно в обох формах і в ніякій. Все, що ви чуєте, є відлунням пустоти, і все ж, звук
є, і він реальний, і це відлуння пустоти. Трунгпа Ринпоче продовжує: “Хороші й погані,
щасливі й сумні - всі думки розчиняються в пустоті, як силует пташки в небі”.
Цей образ - найближчий до того, як можна описати, що означає бути дитям ілюзії. В
цьому головна ідея: і хорошому, і поганому, і щасливому, і сумному можна дозволити
розчинитися в пустоті, як силуеті пташки в небі.
Практики і погляди є підтримуючими механізмами, але справжнє - досвід звуку, що є
ніби відлунням пустоти, або досвід того, що все, що ти бачиш, є реалістично
несправжнім - осяює вас, і ви ніби прокидаєтеся від віковічного сну. Це неможливо
змусити себе відчути або зіграти це відчуття. Погляди й практики створені для того,
щоб отримувати цей досвід легким дотиком, а не приймати його як догму.
Ми маємо дослухатися до цих афоризмів, роз’яснювати їх і чудуватися їм. Ми маємо
самі для себе зрозуміти, про що вони. Вони скоріше загадки, а не доконані факти. Якщо
ми їм дозволимо, вони нас приведуть до розуміння, що всі факти є доволі сумнівними.
Ми можемо бути дітьми ілюзії через наше існування у сні й бадьорості; через наше
народження й нашу смерть ми постійно можемо лишатися дітьми ілюзії.
Бути дитиною ілюзії також означає почати заохочувати себе припинити робити з себе
поле битви. Ми так сильно відчуваємо хороше й погане, правду і кривду. Ми також
відчуваємо, що деякі сторони нас погані й злі, у той час як інші - хороші й добрі. Всі ці
пари протилежностей - щастя й сум, перемога й поразка, втрата й набуття -
перебувають одне з одним у стані війни.
Правда в тому, що хороше й погане співіснують; солодке й гірке співіснують. Ми
можемо почати розплющувати очі й відкривати серця до цього глибокого сприйняття,
ніби рухаючись до абсолютно нового виміру досвіду: становлення дитям ілюзії.
Мабуть ви чули, що Будда не назовні, а в середині. Будда в середині це співіснування
поганого і доброго, співіснування зла і непорочності；Будда всередині, це не тільки всі ці
добрі речі. Будда всередині це безлад тією самою мірою що і чистота. Будда всередині
насправді мерзенний і неймовірний в ту саму мить – огидний, смердючий, відразливий
а також навпаки: все це співіснує.
Цей погляд непросто зрозуміти, але його корисно почути. На щоденному
побутовому рівні, Це просто значить, що ви бачите в собі речі, які вважаєте жахливими
та недостойними, можливо ви можете зазначити що це Будда. Ви пишаєтесь собою,
тому що ви тільки що мали добру медитацію або тому що мали благочестиві думки. Це
теж Будда. Коли ми починаємо практику тонґлен, ви побачите, наскільки ця логіка
цікава. Тонґлен так само як і базова практика шаматха-віпаш’яна приводять нас до
усвідомлення, що протилежності співіснують. Вони не воюють одне з одним.
В практиці медитації ми робимо великі зусилля, намагаючись позбутися певних
речей, в той час як інші речі виходять на передній план. Для того, щоб світ говорив сам
за себе, ми спершу маємо побачити, наскільки великих зусиль ми докладаємо, і потім
ми можемо почати відкривати наші серця і свідомість цьому факту. Погляд та
медитація – і шаматха-віпаш’яна і тонґлен – призначені для того, щоб підтримати
м’якший, більш делікатний підхід до всього шоу, до всієї катастрофи. Ми починаємо
давати протилежностями співіснувати, не намагаючись позбутися чогось, лише
тренуючись і розкриваючи очі, вуха, ніздрі, смакові рецептори, серця та свідомість
ширше і ширше, виховуючи звичку відкривання всьому, що відбувається включно з
нашим закриттям.
Ми в цілому сприймаємо світ занадто тяжко в категоріях хорошого і поганого,
радісного і сумного, гарного і негарного, так, що у світ не отримує жодного шансу
говорити за себе. Коли ми кажемо “Будь дитиною іллюзії”, ми починаємо сприймати цю
свіжу точку зору, де ми не в пастці нашої надії та страху. Ми стаємо уважними,
пробудженими, і делікатними з нашою надією та страхом. Ми бачимо їх чіткіше з
меншою упередженістю, меншим осудом, меншим відчуттям тяжкої подорожі. Коли це
станеться, світ говоритиме за себе.
Я чула історію про Трунгпу Рінпоче, який сидів в саду з Його Святістю Ділго
Кх’єнце Рінпоче. Люди стояли довкола на відстані, достатньо близькій, щоб чути їх, але
достатньо далекій, щоб дати їм простір та приватність. Це був прекрасний день. Ці
двоє добродіїв сиділи в саду тривалий час, просто сидячи, не говорячи нічого. Час ішов
і вони просто сиділи і виглядали насолоджуючимися цим доволі сильно. Потім Трунгпа
розірвав тишу і почав сміятися. Він сказав Ділго Кх’єнце Рінпоче, показуючи крізь газон,
“Вони звуть це деревом”. Після чого Кх’єнце Рінпоче почав сміятися теж. Якби ми були
там, ми могли б отримати трохи розуміння що значить бути дитям іллюзії.
Ми можемо практикувати цей шлях зараз і решту наших життів. Що б ми не
робили, чи то маючи чай на роботі, ми можемо робити це повністю. Ми могли б бути
всюди, де ми повністю, на сто відсотків.
Використайте повну перерву на чай лише на те, щоб випити чай. Я почала
робити це в аеропортах. Замість читання, я сиджу і дивлюся на все, і я ціную це. Навіть
якщо ви не відчуваєте поціновування, просто дивіться. Відчувайте те, що відчувається；
зацікавтеся і будьте допитливі. Записуйте менше；не намагайтеся зафіксувати це все
на папері. Іноді письмо, замість того, щоб бути свіжою точкою зору, схоже на спробу
спіймати щось і прибити це до землі. Ці лови засліплюють нас і тут нема свіжого
світогляду, широко розплющених очей, жодної допитливості.
Вранці ви почуваєтеся одним чином；А по обіді це відчувається так, ніби
пройшли роки. Це просто вражає, наскільки це все просто продовжує рухатися вперед.
Коли ви пишете листа, ви кажете, “Я почуваюся крихким.” Але коли людина отримує
листа це все вже змінилося. Чи ви колись отримували відповідь на листа з думкою
“Про що мова?”. Ви не пам’ятаєте цю давно забуту ідентичність, яку ви відправили
поштою.
Був такий корінний американець на ім’я Іші, що його мовою значило
“особистість” або “людська істота.” Він був гарним прикладом того, що значить бути
дитиною ілюзії. Іші жив в північній Каліфорнії на початку сторіччя. Всі з його племені
були методично вбиті, на них полювали як на вовків або койотів. Іші був єдиним, хто
лишився. Він жив один довгий час. Ніхто не знав достаменно чому, але одного дня він
просто з’явився в Оровіллі, Каліфорнія, на світанку. Там просто стояв цей оголений
чоловік. Вони швиденько вдягли якийсь одяг на нього і відправили його за ґрати,
допоки бюро у справах індіанців не сказало, що з ним робити. Це було на першій
шпальті газет Сан-Франциско, і там це побачив антрополог Альфред Кробер, який
прочитав історію.
Тут здійснилася мрія антрополога. Ця корінна особа жила в диких місцях все
своє життя і могла би розкрити спосіб життя свого племені. Іші був привезений потягом
до Сан-Франциско в абсолютно невідомий світ, же він жив – доволі щасливо. як
виявилося – до кінця свого життя. Іші здавався повністю бадьорим. Він був повністю
вдома з собою і світом, навіть коли це змінилося так драматично майже всередині ночі.
Наприклад, коли вони привезли його до Сан-Франциско він вщасливо вдяг костюм і
краватку, що вони йому дали. Але він носив взуття в руці, бо він все ще хотів відчувати
землю своїми стопами. Він жив як печерна людина, завжди змушений будучі ховатися,
боячись бути вбитим. Але дуже скоро після того, як він прибув до міста, вон привели
його на звану вечерю. Він сидів там незворушний цим невідомим ритуалом, просто
споглядаючи а потім їв, як і всі інші. Він був сповнений подиву, абсолютно зацікавлений
усім і, здавалося, не боявся образи, просто був абсолютно відкритим.
Коли Іші вперше був привезений до Сан-Франциско, він пішов до залізничної
станції Оровілля і стояв на платформі. Коли прибув потяг, він просто пішов дуже тихо і
вста за колоною. Інші це помітили і поманили його, і всі разом вони сіли в потяг до
Сан-Франциско. Пізніше, Іші розказав Кроберу, що все своє життя він, та інші члени
племені бачили потяг і думали, що це демон, що їсть людей, через те, як він повзає
повсюди і видихає полум’я і дим. Коли Кробер це почув, він був приголомшений. Він
запитав “Як ти знайшов в собі сміливість, просто сісти на цей потяг, якщо ти думав, що
це демон?”. Тоді Іші відповів, доволі просто, “Що ж, моє життя навчило мене бути
більшою мірою допитливим, ніж наляканим”. Його життя навчило його що значить бути
дитиною ілюзії.

Отрута як ліки
З афоризмом “Три предмети, три отрути, і три насіння чеснот” ми починаємо
входити у вчення про відносну бодхічітту, у вчення про те, як пробудити співчуття. Ми
поки що пробували встановити, що основа всіх наших досвідів дуже простора і не така
міцна, якою ми намагаємося її зробити. Ми не маємо робити настільки велику справу з
нас самих, наших ворогів, наших коханих, і всього шоу. Цей акцент на сумирність, є
суттєвою вказівкою на те, як перепід’єднатися до відкритості та свіжості в наших
життях, як звільнити самих себе від маленького світу его. Ми будемо продовжувати
повертатися до цього відчуття свіжості і відкритого простору і того, щоб не робити
великої справи з цього, тому що ми збираємося поринути в дійсно дещо заплутані
штуки.
В буддистських учіннях, заплутані речі називаються клеша, що значить отрута.
Зводячи все це до найпростішої з можливих формули, існує три отрути: пристрасть,
агресія і невігластво. Ми можемо говорити про це різними способами – наприклад,
жага, відраза і байдужість. Залежності усіх видів ідуть під категорію жаги що хотіння,
хотіння, хотіння – відчуття, що ми маємо мати якийсь спосіб вирішення. Відраза
охоплює жорстокість, лють, ненависть і негатив всіх типів так само як і роздратування
всіх сортів.
Ключова настанова всіх буддистських учінь, і найбільш явно вчень лоджонґ, це
те, що щоб ти не робив, не намагайся змусити піти ці небажані почуття. Це незвична
думка; Це не наша звична тенденція – залишати ці почуття висіти в повітрі. Нам
найбільш притаманне намагання відігнати їх.
Люди та ситуації в наших життях викликають нашу пристрасть, агресію та
невігластво. Добре старе невинне горнятко кави, викликає в деяких людях жагу; вони
залежні від цього, вона уособлює комфорт і всі гарні речі в житті. Якщо вони не можуть
отримати цього, їхнє життя розбите. Інші люди мають неприязнь до таких людей і їх
багато хто підтримує. Багатьом іншим людям горнятко кави байдуже; це для них не
значить багато.
Потім це старий добрий Мортімер, людина, що сидить поряд із вами в залі
медитацій, або, можливо, хтось із працівників вашого офісу. Деякі люди відчувають
сексуальний потяг до Мортімера. Багато їхніх думок крутиться навколо того, що б вони
хотіли з ним зробити. Певна кількість осіб його ненавидить. Вони навіть ще не говорили
з ним, але тієї миті, що вони побачили його, вони відчули до нього відразу. Дехто з нас
його не помітив і можливо ніколи не помітить. Фактично, кілька років опісля він скаже
нам, що він був тут і ми будемо дуже здивовані.
Тож це три речі, які в афоризмі називаються об’єктами. Один об’єкт, це те, що ми
вважаємо приємним, інший – це те, що ми вважаємо неприємним, і третій це тей, до
якого ми нейтральні. Якщо це приємно – це викликає жагу; якщо неприємно – це
викликає відразу; і якщо це нейтрально це викликає невігластво. Жага, відраза та
невігластво це три отрути.
Наш досвід міг би описати формулу як “Три об’єкти, три отрути і багато нещастя”
або “Три об’єкти, три отрути і три зернятка спантеличеності, здивування та болю” тому
що чим більше отрути повстають в нашому житті, чим більшими вони стають в нашому
житті, ти більше вони зводять нас з розуму. Вони утримують нас від бачення світу
таким, яким він є; вони роблять нас сліпими, глухими і тупими. Світ не говорить за себе,
тому що ми спіймані в цій сюжетній лінії, замість відчуття того, що є багато простору, в
який ми можемо спрямувати наше життя, як дитя ілюзії, ми себе грабуємо від того, щоб
світ говорив за себе. Ти просто продовжуєш говорити до себе, тож, ніщо інше з тобою
не говорить.
Три отрути завжди тримають тебе в пастці тим, чи іншим чином, ув’язнючи тебе і
роблячи твій світ насправді маленьким. Коли ти відчуваєш жагу, ти міг би сидіти на
краю Великого Каньйону, але все, що ти бачиш перед собою, це шматок шоколадного
торту, до якого ти тягнешся. З неприязню ти сидиш на краю Великого Каньойону, але
все, що ти чуєш, це злі слова, які ти сказав комусь десять років тому. З невіглаством, ти
сидиш на краю Великого Каньйону з паперовим пакетом на голові. Кожна з трьох отрут
має силу захопити тебе настільки всебічно, що ти навіть не сприматимеш того, що
прямо перед тобою.
Ці “Три об’єкти, три отрути і три зерня чеснот” це дійсно своєрідна ідея. Вона
перевертає звичайно формули догори дригом непередбачуваним і незвичним чином.
Вона вказує на те, як три отрути можуть бути трьома зернями становлення дитиною
ілюзії, як вийти з цього обмеженого світу фіксації на его, як вийти зі світу тунельного
зору. І афоризм це лише вступ до того, як це поняття працює. Практика Тоґлен дасть
вам дуже явний метод роботи з цим типом логіки лоджонґ, або, ви могли би сказати,
логіки великого серця.
Нема нічого насправді неправильного в пристрасті, агресії або невігластві, окрім
того, що ми сприймаємо це особисто, тож, упускаємо всі соковиті штуки. Павич їсть
отруту, і саме вона робить кольори його хвоста настільки яскравими. Це традиційне
зображення цієї практики, що отрута стає джерелом великої краси і насолоди; отрута
стає ліками.
Щоб ви не робили, не намагайтеся змусити отрути піти, тому що якщо ви
намагаєтесь їх позбутися, ви втрачаєте своє багатство разом зі своїм неврозом. Всі ці
заплутані штуки – це ваше багатство, але сказане це один раз не переконає вас. Якщо
не щось інше, однак, це може змусити вас зацікавитися цими вченнями і почати бути
допитливим чи може це виявитися правдою, що може надихнути спробувати це
особисто.
Основна ідея в тому, що коли Мортімер проходить повз і викликає вашу жагу,
або вашу неприязнь, або ваше невігластво, або ваші ревнощі, або вашу зарозумілість,
або ваше почуття нікчемності – коли Мортімер проходить повз і почуття повстає – це
може бути якби маленький дзвоник в вашій голові, або лампочка, що запалюється: це
можливість пробудити ваше серце. Це можливість дозріти бодхічітті, перепід’єднатися з
почуттям незахищеної точки, тому що це результат цієї отрути, щит зазвичай
підіймається. Ми реагуємо на отрути укріплюючи наші серця. КОли отрути повста.ть, ми
протистоїмо їм двома головними тактиками. Крок перший: Мортімер проходить повз.
Крок другий: клеша повстає. (Це складно, розділити перші два кроки) Крок третій: ми
діємо або відступаємо, що, іншими словами, ми фізично або морально атакуємо
Мортімера або говорим до себе що він за тупиця або як ми збираємося поладити
навіть із ним, або ми відкатуємо ці почуття.
Діяти або відступати це два основні шляхи захисту нашого серця, основні
шляхи, які ми зазвичай не пов’язуємо з нашими вразливостями, нашим співчуттям або
нашим почуттям відкритого свіжого простору нашого буття. З дією або відступом ми
запрошуємо страждання, збентеженість, або розгубленість посилитися.
Спрямуйте всі звинувачення на Мортімера. Хтось одного разу почув афоризм
“Спрямуйте всі звинувачення на одне” і подумав що це “спрямуйте всі звинувачення на
Хуана”. Звете ви його чи її Хуан або Хуаніта або Мортімер, звичайна тактика це діяти
або відступати. Якщо Мортімер чи Хуан або Хуаніта проходить повз і повстає жага, ви
пробуєте стати разом через флірт або через створення переваг. Якщо повстає
неприязнь, то ви намагаєтеся помститися. Ви не залишаєтеся із сирими почуттями. Ви
не лишаєтеся сидіти, ви робите крок назустріч і дієте.
 Відступ, насправді, може потрапити в категорію невігластва. Коли ви бачите
Хуана чи Хуаніту, чи Мортімера, ви просто закриваєтеся. Можливо ви не хочете навіть
торкатися того, про що вони вам нагадують, тож ви просто закриваєтесь. Існує також
інша повсюдна форма відступу, яка пов’язана з провиною: Хуан проходить повз;
неприязнь повстає; ви дієте; і в результаті ви почуваєтеся винним. Ви вважаєте себе
поганою людиною за те, що ненавидите Хуана, тому ви відступаєте.
З чим ми працюємо в нашій базовій практиці шаматха-віпаш’яна – і явно в
практиці тонґлен – це проміжок між дією і відступом. Ми дізнаємося як залишатися на
місці і відчути повністю що під всім цим і всю цю історію з хотінням, нехотінням і так
далі.
В категоріях “Три об’єкти, три отрути і три зернятка чеснот”, коли ці отрути
повстають, вказівка це облишити сюжет, що значить – замість дії або відступу –
використовуйте ситуацію як можливість відчути своє серце, відчути свою рану.
Використати це як можливість торкнутися свого вразливого місця. Під всією цією жагою
або неприязню, або ревнощами, або відчуттям розбитості щодо себе, під всією цією
безнадією, відчаєм та депресією, щось неймовірно м’яке, що зветься бодхічітта.
Коли ці речі повстають, тренуйтеся поступово і дуже делікатно без того щоб
робити з цього велику справу. Почніть з того, щоб підвісити почуття, які знаходяться під
сюжетом. Відчуйте зранене серце, яке під залежністю, самоненавистю чи гнівом. Якщо
хтось прийде і пустить стрілу у ваше серце це безсенсовно стояти на місці і кричати на
цю особу. Буде значно краще звернути свою увагу на стрілу у власному серці і
відношенню до цієї рани.
Коли ми робимо це, то отрути стають трьома насінинами того, як подружитися із
самими собою. Вони дають нам шанс попрацювати з терпіннями і добротою. Шанс не
опускати руки над собою і не діяти або відступати. Вони дають нам шанс змінити наші
звички повністю. Це те що допомагає нам та іншим. Це інструкція до того, як обернути
небажані обставини на шлях до просвітлення. Слідуючи цим шляхом, ми можемо
трансформувати всі ці заплутані речі, які ми зазвичай відгняємо від себе, на шлях до
пробудження: перепід’єднючись до нашого м’якого серця, нашої ясності і нашої
здатності відкриватися далі.

Почни там, де ти є

Є два афоризми, які ідуть разом з практикою тонґлен: “Надсилання та

приймання мають практикуватися по черзі/ці двоє мають опанувати дихання” – що
насправді є описанням тонґлен і того, як це працює.

Афоризм “Почни послідовність надсилання і прийняття з себе” починається з

точки, що співчуття починається з того, щоб подружитися з самим собою і конкретніше
з нашими отрутами – сплутаними ділянками. Коли ми практикуємо тонґлен – прийняття
і надсилання – і споглядаємо афоризми лоджонґ, поступово починає ставати
зрозумілим наскільки все взаємопов’язано в нас. Тепер люди знають, що те, що ми
робимо з річками в Південній Америці відображається на всьому світі, і те, що ми
робимо з повітрям на Алясці відображається на всьому світі. Все взаємопов’язано —
включно з нами самими, тож це дуже важливо подружитися з самими собою. Це ключ
до більш спокійної, співчутливої планети.
 Те, що ви робите для себе — будь-який жест доброти, жест м'якості, будь-який
жест чесності і ясне бачення перед собою — вплине на те, як ви сприймаєте ваш світ.
Насправді, це змінить те, як ви сприймаєте світ. Те, що ви робите для себе, ви робите
для інших, і те, що ви робите для інших, ви робите для себе. Коли ви обмінюєте себе
для інших в практиці тоґлен, це стає все більш невизначеним що там, а що тут.
Якщо у вас лють і ви праведно її випускаєте, звинувачуючи в усьому інших, це
насправді ви страждаєте. Інші люди та оточення страждають теж, але ви страждаєте
більше, бо це вас з'їдає зсередини гнів,, змушуючи ненавидіти себе все більше і
більше.
Ми діємо тому що, іронічно, ми думаємо що це принесе нам якесь полегшення.
Ми прирівнюємо це до щастя. Часто в цьому є якесь полегшення, в цей момент. Коли у
вас є залежність і ви її задовольняєте, є певний момент в який ви відчуваєте якесь
полегшення. А потім нічний кошмар стає гіршим. Саме так це з агресією. Коли ви
комусь відмовляєте, ви можете відчути себе доволі добре на якийсь час, але якось
відчуття праведності, обурення та ненависті росте і це ранить вас. Це наче ви хапаєте
розпечене вугілля голими руками і жбурляєте ним у ворога. Якщо вугілля влучить по
ньому, він буде поранений. Але одночасно ви гарантовано обпечетеся.
З іншого боку, якщо ми почнемо здаватися самим собі — почнемо кидати сюжет і
переживати всі ці заплутані речі, які стоять за сюжетом відчуваються як — ми
починаємо знаходити бодхічітту. Будучи добрими до себе, ми стаємо добрими до
оточуючих. Будучи добрими до оточуючих, — якщо це зроблено правильно, з
відповідним розумінням — ми теж виграємо. Тож перший пункт це те що ми повністю
взаємопов’язані. Те, що ви робите до інших —ви робите до себе. Те, що ви робите для
себе, ви робите для інших.
Почніть там, де ви є. Це дуже важливо. Практика тонґлен (і всі практики
медитацій) це не про потім, коли ви зберете все до купи і станете тим, кого ви справді
поважаєте. Ви можете бути найжорстокішою людиною в світі -— це непогане місце для
старту. Це багате місце для початку — соковите, ароматне. Ви можете бути найбільш
депресивною людиною у світі, найбільш залежною особою, найбільш ревнивою
особою. Ви можете думати, що нема на планеті людей, які б ненавиділи себе більше,
ніж це робите ви. Все це чудове місце для початку. Просто там, де ви зараз – це чудове
місце для старту.
так як ми збираємося почати медитацію шаматха-віпаш’яна, слідуючи за нашим
диханням, і називаючи наші почуття, ми можемо поступово почати усвідомлювати який
глибокий просто дозвіл для цих почуттів піти – не відметаючи їх, не намагаючись
придавити їх, але просто визнаючи їх як жорстокі думки, думки сповнені ненависті,
думки хотіння, думки бідності, думки відрази, чим би вони не були. Ми можемо бачити
це все як думання, і дозволяючи думкам іти і починаючи відчувати що лишилося. Ми
можемо почати енергію нашого серця, нашого тіла, нашої шиї і нашої голови, нашого
живота, це базове відчуття під всіма цима сюжетними лініями. І якщо ми можемо
співвіднести це із собою, то все інше – наше багатство. Коли ми не діємо і не
відступаємо – тоді наша пристрасть, наша агресія і наше невігластво стають нашим
багатством. Отрута вже є ліками. Ви не маєте нічого перетворювати. Просто дати
сюжету піти – це все, що потребується, що не так вже й легко. Цей легкий дотик
визнання, про який ми думаємо і даємо йому відбуватися це ключик до єдності з цим
багатством, що ми маємо. З усіма цими заплутаними речами, неважливо наскільки
заплутаними вони є, просто почавши там, де ви знаходитеся, – не завтра, не потім, не
вчора, коли ви почувалися краще, – але зараз. Почніть зараз, прямо де ви зараз є.
 Міларепа один зі спадкоємців роду Каґ’ю Тибетського Буддизму. Міларепа один
з героїв, один зі сміливих, дуже несамовитих незвичайних осіб. Він був одинаком, що
жив у печерах, на самоті, і медитував всім серцем роками. Він був неймовірно впертий
та рішучий. Якщо він не міг знайти нічого поїсти кілька років, він просто їв крапиву,
ставав зеленим. але ніколи не зупиняв своїх практик.
Одного вечора Міларепа повернувся до своєї печери, після того, як збирав
деревину для вогню, тільки для того щоб зрозуміти що вона заповнена демонами. Вони
готували його їжу, читали його книжки, спали в його ліжку. Вони запанували над місцем.
Він знав про недуальність себе та інше, але він все ще не знав достеменно як змусити
цих істот піти з його печери. Навіть те, що він думав що вони є лише проекцією його
уяви, – всіма небажаними частинами його самого, він не знав як позбутися них.
Тож для початку він навчив їх дхармі. Він сидів на своєму сидінні, що було вище
за те, де знаходилися вони, і казав до них про те, що ми всі є одним. Він казав про
співчуття і шун’яту і про те, що отрута це ліки. Нічого не відбулося. Демони залишалися
там. Потім він втратив терпіння, розлютився і побіг на них, Вони просто сміялися з
нього. Зрештою він здався і просто всівся на підлозі, промовивши, “Я не піду, і схожу на
те, що ви теж, так що, давайте просто жити тут разом.”
В цей момент, всі вони пішли, окрім одного. Міларепа сказав “О, цей особливо
злий” (Ми всі знаємо його. буває, що ми маємо кілька таких, іноді ми почуваємося наче
це все що в нас є) Він не знав, що робити, тож він просто здався, він підійшов і
поклався просто в роті демону і промовив “просто зжери мене, якщо хочеш” І цей
демон теж пішов. Мораль цієї історії в тому, що коли зникає спротив, зникають і
демони.
Це логіка, що лежить в основі тонґлену так само як і в основі лоджонґу. Коли
зникає спротив, так само зникають і демони. Це як коан з яким ми можемо працювати,
вивчаючи як бути більш сумирним, як розслаблятися, і як здаватися ситуаціям та
людям в наших життях.

Сказавши це все, зараз я говоритиму про тонґлен. Я помітила, що люди в

цілому проковтують вчення, але коли діло доходить до того, щоб насправді виконати
цю практику, вони кажуть “О, це звучало добре, але я не думав, що ти насправді маєш
це на увазі”. В своїй суті, ця практика тонґлен, це коли все що боляче, або небажане, і
ми вдихаємо це. Це наче ще один шлях сказати що ви не чинитиме спротиву. Ви
здаєтеся собі, ви дізнаєтеся хто ви, ви вшановуєте себе. Як тільки небажані почуття та
емоції повстають, ви насправді вдихаєте їх і поєднуєте з тим, що відчувають всі люди.
Ми всі знаємо що таке відчувати біль в багатьох проявах.
Це вдихання, це те, що робиться для вас самих. В значенні що це персональний
реальний досвід. Але одночасно, немає жодних сумнівів в тому, що в цей самий час ви
працюєте над спорідненістю з усім живим. Якщо ви пізнаєте це в собі, ви зможете
пізнати це в будь-кому. Якщо ви в люті ревнощів і виходить, що ви насправді вдихнули
це, радше ніж звинуватили когось іще – якщо ви залишаєтесь на зв’язку зі стрілою в
своєму серці – це цілком зрозуміло, що в цей самий момент є люди по всьому світу, які
відчувають абсолютно те саме, що відчуваєте ви. Ця практика продирається крізь
культуру, економічний статус, розумові здібності, расу, релігію. Люди повсюди
відчувають біль – ревнощі, гнів, буття покинутими, відчуття самотності. Всі відчувають
це саме так, як відчуваєте ви. Сюжети відрізняються, але почуття в основі такі самі для
нас всіх.
 Одночасно, якщо ви відчуваєте якусь насолоду, – якщо ви під’єдналися до того,
що для вас надихаюче, відкриваюче, полегшуюче або розслабляюче – ви видихаєте це.
Знов, це дуже особисте. Це починається з вашого почуття насолоди, вашого почуття
приналежності до чогось більшого, вашого почуття полегшення, або розслаблення.
Якщо ви бажаєте покинути цей сюжет, ви почуваєтеся так само як і інші люди. Ми всі
поділяємо це. Таким чином, якщо ми робимо практику особисто та щиро це пробуджує
нашу спорідненість з усім живим.
Інша дуже важлива річ, це абсолютна бодхічітта, ваше пробуджене серце. Для
того, щоб зробити тонґлен, ми спочатку встановлюємо основу для абсолютної
бодхічітти, тому що це важливо, коли ви вдихаєте і підключаєтеся до яскравості і
реальності болю тут теж присутнє певне відчуття простору. Це величезне, ніжне, пусте
серце бодхічітти, ваше пробуджене серце. Прямо в болю, багато простору, багато
відкритості. Ви починаєте торкатися цього простору коли ви відноситеся напряму до
сплутаних речей, тому що, коли ви звертаєтеся напряму до цих сплутаних речей, ви
абсолютно деконструюєте шлях, яких его тримається докупи.
Ми захищаємо наше серце обладунками, що виткані зі старих звичок,
проганяння болю, фокусування на насолоді. Коли ми починаємо вдихати біль, замість
того щоб усувати його, ми починаємо відкривати наші серця небажаному. Коли ми
відносимося напряму до цих шляхів небажаних областей наших життів, позбавлена
повітря кімнатка его починає бути вентильованою. Таким самим чином, коли ми
відкриваємо наші стиснуті серця і дозволяємо хорошим речам піти – випромінюємо їх і
ділимось ними з іншими, – це теж повністю обертає логіку его, що, варто сказати,
обертає логіку страждання. Логіка Лоджонґу переступає через логіку сплутаного і
упорядкованого, переступає через біль і насолоду. Логіка Лоджонґ починає відкривати
простір і починає продувати весь цей кокон щоб знайти нас всередині нього. Чи
вдихаєте ви, чи видихаєте, ви відкриваєте серце, що пробуджує бодхічітту.

Тож, про техніку. Практика тонґлен має чотири етапи. Перший етап це
мерехтлива відкритість, або мерехтлива абсолютна бодхічітта. Афоризм “відпочинок у
природі алая, суть” іде разом з цим мерехтінням відкритості, що робиться дуже швидко.
Тут певний природній спалах тиші і простору. Дуже проста річ.

Другий етап це робота із текстурою. Ви візуалізуєте дихання в темряві, тяжкий і

гарячий вдих і видихання білого, світлого і холодного. Ідея в тому, що ви завжди
дихаєте одним і тим самим чином, вдихаєте страждання, походження страждання, що є
фіксацією, тенденція тримати его із жагою помсти.

Ви можливо помітили, що коли ви стаєте злі, або нужденні, або ревниві то ви

переживаєте цю фіксацію як чорне, гаряче, міцне і важке. Це насправді текстура
отрути, текстура неврозу і фіксації. Ви могли також помітити випадки, коли ви спіймані
в собі і ось, певний контраст або проміжок з’являється. Це дуже просторово. Це досвід
свідомості, яка не зафіксована на феномені; це досвід відкритості. Текстура цієї
відкритості загалом відчувається як світла, біла, свіжа, чиста та прохолодна.
Тож, на другому етапі тонґлену ви працюєте з цима текстурами. Ви вдихаєте
чорне, важке, гаряче, всіма порами свого тіла і випромінюєте біле, світле й прохолодне
також порами свого тіла на 360 градусів. Ви працюєте з текстурами допоки не відчуєте,
що це синхронізовано чорне надходить, а біле виходить всередині дихання —
вдих-видих, вдих-видих.
 Третій етап це робота зі специфічним щири об’єктом страждань. Ви вдихаєте
біль певної особи чи тварини, якій ви бажаєте допомогти, ви видихаєте цій особі
простір і доброту, або добрий обід, або горнятко кави – будь-що, що на вашу думку,
освітить їхній шлях. Ви можете робити це для будь-кого: бездомна матір на вулиці, ваш
дядько схильний до самогубства, або для себе і болю, який ви відчуваєте в цей
момент. Основна ідея в тому, що страждання реальні, абсолютно не теоретичні. Це має
бути щиро, відчутно, чесно та яскраво.