Professional Documents
Culture Documents
Deniel Kiz Kviti Dlya Eldzhernona
Deniel Kiz Kviti Dlya Eldzhernona
Роман
УДК 821.111(73)
ББК 84.7СПО
Перекладено за виданням:
16 берізня
17 берізня
20 берізня
21 берізня
24 берізня
25 берізня
27 берізня
28 берізня
29 берізня
30 берізня
4 квітня
6 квітня
7 квітня
10 квітня
Мені погано. Це не та хвороба, яку може вилікувати лікар,
я відчуваю, що в грудях у мене порожньо й пече.
Я не хотів про це писати, але відчуваю, що повинен, бо
це дуже важливо. Сьогодні перший день, коли я не захотів
іти на роботу.
Учора ввечері Джо Карп і Френк Рейлі запросили мене
на гулянку. Там було багато дівчат, і Джімпі там був, й
Ерні також. Я пам’ятав, як мені було погано, коли я
напився, тож я сказав Джо, що нічого не питиму. Тоді він
дав мені випити склянку кока-коли з дивним присмаком,
на який я не звернув уваги, бо подумав, що це в роті у
мене не дуже добре.
Ми весело розважалися протягом якогось часу.
— Потанцюй з Елен, — сказав Джо. — Вона навчить
тебе переставляти ноги.
Потім він підморгнув їй, наче йому щось потрапило в
око.
— Чому ви не дасте йому спокій? — запитала вона.
Він ляснув мене по спині.
— Це Чарлі Гордон, мій приятель, мій друг. Він
хлопець не простий — його підвищили, й він тепер
працює на змішувачі тіста. Я прошу тебе лише
потанцювати з ним і розвеселити його. Що в цьому
поганого?
Він підштовхнув мене до неї. Тож вона пішла
танцювати зі мною. Я тричі впав і не міг зрозуміти, чому
більше ніхто не танцює, крім Елен зі мною. І я весь час
перечіпався, бо завжди натикався на чиюсь ногу. Вони
всі оточили нас колом, дивлячись і регочучи з того, як
ми переступали ногами. Вони реготали гучніше щоразу,
коли я падав, і я реготав теж, бо це було дуже смішно. Та
коли це сталося востаннє, я вже не сміявся. Я зіп’явся на
ноги, але Джо штовхнув мене, і я знову впав. Тоді я
подивився на обличчя Джо, й у мене виникло дивне
відчуття у шлунку.
— Який він кумедний! — сказала одна з дівчат.
Усі засміялися.
— О, ти мав рацію, Френку, — мовила Елен,
задихаючись від сміху. — Це театр одного актора. — А
тоді сказала: — Ось, Чарлі, візьми яблуко.
Вона дала мені яблуко, та коли я його вкусив, воно
виявилося несправжнім.
Тоді Френк засміявся і мовив:
— Я ж вам казав, що він надкусить його. Тільки такий
придурок не може відрізнити пластмасове яблуко від
справжнього.
Джо сказав:
— Я так не реготав відтоді, як у Галоранса ми послали
його за ріг вулиці, щоб він подивився, чи там не йде дощ.
Тоді мені згадалася картина, яка залишилася в моїй
пам’яті відтоді, як я був зовсім малим і діти на подвір’ї
дозволили мені гратися з ними у схованки, і я мав іти
шукати їх. Коли я порахував до десяти і розтулив пальці
на обличчі, то почав пошуки й марно шукав їх, поки стало
холодно й поночі, а тоді пішов додому.
Я тоді нікого так і не знайшов і не розумів чому.
Френк нагадав мені ту історію. Сьогодні вони
влаштували зі мною те саме, що й у Галоранса. Джо й
решта покликали мене сюди, щоб посміятися з мене. А
діти, які гралися у схованки, теж запросили мене тоді до
гри, бо хотіли поглузувати з мене.
Люди на вечірці перетворилися на велику пляму
розмазаних облич, що дивилися згори вниз на мене.
— Погляньте на нього. Обличчя в нього зовсім червоне.
— Він почервонів. Чарлі почервонів.
— Елен, що ти зробила з Чарлі? Я ніколи його таким
не бачив.
— Боже, ти його зачарувала, Елен.
Я не знав, ані що мені робити, ані куди обернутися. Її
тіло терлося об моє, і мене охопило дивне відчуття. Усі
сміялися з мене, й несподівано для себе я відчув себе
голим. Я хотів заховатися, щоб вони не бачили мене. Я
вибіг із кімнати. Це був великий дім із багатьма залами, і
я не міг знайти дорогу до сходів. Я забув про ліфт. Потім
я нарешті знайшов сходи, вибіг на вулицю і тривалий час
ішов пішки, перш ніж потрапив до своєї кімнати. Я ніколи
раніше не знав, що Джо, Френк та інші полюбляли мати
мене поруч себе лише для того, щоб посміятися з мене.
Тепер я знав, щó вони мали на увазі, коли казали
«наслідувати Чарлі Гордона».
Мені було соромно.
І ще одне. Мені приснилася та дівчина Елен, яка
танцювала зі мною і терлася об мене своїм тілом, і, коли я
прокинувся, простирадло було мокрим і липучим.
13 квітня
14 квітня
15 квітня
16 квітня
17 квітня
18 квітня
22 квітня
24 квітня
26 квітня
27 квітня
28 квітня
3 травня
8 травня
9 травня
11 травня
15 травня
17 травня
25 травня
6 червня
8 червня
11 червня
Плутанина почалася від тієї миті, коли ми прибули до
готелю «Чалмерс» у Чикаго і з’ясували, що внаслідок
помилки наші кімнати будуть вільні лише наступної ночі,
а доти нам доведеться перебувати в готелі «Індепенденс»,
який був поруч. Немур був розлючений. Він сприйняв це
як особисту образу й посварився з усіма в готелі — від
коридорного до менеджера. Ми чекали у фойє, поки
кожен працівник готелю вирушав на пошуки свого
начальника, аби з’ясувати, що тут можна зробити.
Посеред усього безладу — багажу, який приносили й
навалювали скрізь по фойє, коридорних, що снували
туди-сюди зі своїми візками для перевезення валіз, членів
товариства, які не бачилися протягом року й тепер
упізнавали та вітали один одного, — ми стояли,
почуваючи себе дедалі більш розгубленими, поки Немур
намагався схопити за комір усіх службовців, пов’язаних із
Міжнародною асоціацією психологів.
Нарешті, коли стало очевидно, що нічого зробити не
можна, він примирився з тим фактом, що нам доведеться
провести першу ніч у Чикаго в готелі «Індепенденс».
Як з’ясувалося, більшість молодих психологів
зупинилися в «Індепенденсі», і саме там влаштовували
великі вечірки першої ночі. Тут люди чули про наш
експеримент, і більшість знали, хто я такий. Хоч би куди
ми пішли, хтось наближався й запитував, якої я думки про
ту або ту річ, від наслідків нового податку до останніх
археологічних розкопок у Фінляндії. Це було схоже на
виклик, але мій запас знання загального характеру
дозволяв мені говорити майже про все. Але через якийсь
час я помітив, що Немур роздратований тим, що вся увага
була спрямована на мене.
Коли приваблива молода клініцистка з Фолмутського
коледжу запитала мене, чи можу я пояснити причини моєї
власної недорозвиненості, я сказав, що на це запитання
може дати відповідь лише професор Немур. Для нього то
був давно очікуваний шанс показати свою авторитетність,
і вперше, відколи ми познайомилися один з одним, він
поклав руку мені на плече.
— Ми точно не знаємо, що спричиняє фенілкетонурію
того зразка, від якої Чарлі страждав із дитячого віку, —
якась незвичайна біохімічна чи генетична ситуація,
можливо, іонізована радіація чи радіація природна, чи
навіть вірусна атака на утробний плід — хай там що це
було, воно призвело до виникнення дефектного гену, що
утворив, скажімо, маверік ензим, який породжує
дефективні біохімічні реакції. І звичайно, новостворені
амінокислоти змагаються з нормальними ензимами,
призводячи до ушкоджень мозку.
Дівчина спохмурніла. Вона не сподівалася почути
лекцію, але Немур уже вийшов на сцену й продовжував у
тому самому дусі:
— Я це називаю змагальним придушенням ензимів.
Дозвольте мені навести вам приклад, як це працює. Уявіть
собі ензим, створений дефективним геном, як
неправильний ключ, який можна вставити в хімічний
замок центральної нервової системи, але він там не
обертається. А що він там, то правильний ключ —
правильний ензим — не може навіть бути вставлений у
замок. Він блокується. Результат? Незворотна руйнація
протеїнів у тканині мозку.
— Але якщо вона незворотна, — втрутився до розмови
один з інших психологів, який приєднався до невеличкої
аудиторії, — то як можливо, що містер Гордон знову не
затримується у своєму розвитку?
— Річ у тому, — вигукнув Немур, — що, як я сказав,
деструкція тканини є незворотною, а не сам процес.
Багато дослідників змогли обернути процес за допомогою
ін’єкції хімікатів, сполучених із дефективними ензимами,
що змінюють молекулярну форму хибного ключа, як і
відбувалося. Саме це було центральним і для нашої
техніки.
Але спочатку ми видаляємо ушкоджені порції мозку й
дозволяємо імплантованій мозковій тканині, яка була
хімічно відновлена, виробляти протеїни мозку в
наднормальному темпі…
— Стривайте хвилину, професоре Немур, — втрутився
я до розмови, урвавши його на вершині його
розбалакування. — А що ви скажете про працю
Рахаджаматі на цьому полі досліджень?
— Чию працю?
— Рахаджаматі. Його стаття заперечує теорію Таніди
про злиття ензимів — концепт зміни хімічної структури
ензима, що блокує прохід на метаболічній стежці?
Він спохмурнів.
— Цю статтю вже перекладено?
— Ні, ще не перекладено. Я прочитав її в журналі
психопатології, який видається мовою гінді, лише
кілька днів тому.
Він подивився на своїх слухачів і спробував скинути
моє зауваження з рахунку:
— Я не думаю, що ми можемо чогось боятися. Наші
результати говорять самі за себе.
— Але сам Таніда розвивав теорію блокування ензиму
маверік через сполучення, а тепер він указує, що…
— Облиш, Чарлі. Те, що чоловік першим висуває якусь
теорію, не означає, що він промовляє останнє слово в її
експериментальному розвитку. Я гадаю, кожен тут
погодиться, що дослідження, здійснені у Сполучених
Штатах та Британії, далеко переважають роботи, виконані
в Індії та в Японії. Ми досі маємо найкращі лабораторії та
найкраще обладнання у світі.
— Але це не дає відповіді на зауваження
Рахаджаматі, що…
— Тепер не час і не місце заглиблюватися в ці деталі. Я
переконаний, що всі ці зауваження будуть адекватно
розглянуті на завтрашній сесії.
Він обернувся до когось, і вони заговорили про свого
однокурсника з коледжу, а я стояв там розгублений.
Мені вдалося відвести Штрауса вбік, і я почав
розпитувати його.
— Ну, гаразд. Ви мені казали, що я надто чутливий до
нього. Чи сказав я щось таке, чого він не захотів слухати?
— Ти примусив його почуватися нижчим, а він цього
терпіти не може.
— Я цілком серйозний, Бог мені свідок. Скажіть мені
правду.
— Чарлі, ти мусиш перестати думати, що всі сміються з
тебе. Немур не зміг обговорювати ці статті тому, що він їх
не читав. Він не вміє читати цими мовами.
— Він не вміє читати гінді та японською? Ти жартуєш?
— Чарлі, не всі обдаровані твоїм талантом до мов.
— Тоді як він може відбити атаку Рахаджаматі на цей
метод і спростувати сумнів Таніди в адекватності цього
методу контролю? Він мусить знати про ці дослідження…
— Ні, — замислено сказав Штраус. — Ці статті,
певно, написані зовсім недавно. Перекласти їх не було
часу.
— Ви хочете сказати, що також не читали їх?
Він стенув плечима.
— Я ще гірший знавець мов, аніж він. Але я
переконаний, що до того, як тут будуть прочитані останні
доповіді, всі журнали пильно переглянуть, шукаючи в них
додаткових відомостей.
Я не знав, що сказати. Почути від нього, що обидва
вони невігласи в цілих зонах власних наук, було жахливо.
— А які мови ви знаєте? — запитав я.
— Французьку, німецьку, іспанську, італійську й трохи
читаю шведською.
— Не знаєте російської, китайської, португальської?
Він нагадав мені, що як практикуючий психіатр і
нейрохірург він має дуже мало часу для вивчення мов.
А єдиними стародавніми мовами, якими він умів читати,
були латина й грецька. Жодної зі стародавніх мов Сходу
він не знав.
Я бачив, що він хоче на цьому закінчити розмову, але
мені хотілося довідатися, як багато він знає.
Я довідався.
Фізика: нічого крім квантової теорії поля. Геологія:
йому нічого не відомо про геоморфологію, про
стратиграфію і навіть петрологію. Він нічого не знає ані
про мікро-, ані про макроекономічні теорії. Дуже мало
знає математику поза елементарним рівнем
диференційного числення і взагалі нічого не знає про
алгебру Банаха або Ріманові множини. Це були тільки
перші відкриття, що обвалилися на мене цього вікенду.
Я не захотів брати участь у вечірці. Шахраї вони
обидва. Вони лише прикидаються геніями. Але вони
звичайні люди, що працюють сліпо, вдаючи, ніби можуть
принести світло в темряву. Чому всі брешуть? Ніхто з тих,
кого я знаю, не є тим, ким він прикидається. Коли я
завернув за ріг вулиці, то помітив, що мене переслідує
Берт.
— У чому річ? — запитав я, коли він підійшов до мене.
— Ти за мною шпигуєш?
Він стенув плечима й збентежено засміявся.
— Експонат А, зірка виставки. Я не можу дозволити,
щоб на тебе наїхав один із моторизованих чиказьких
ковбоїв або хтось пограбував тебе на Стей-стріт.
— Мені не до вподоби, коли мене охороняють.
Він уникав мого погляду, коли пішов поряд зі мною,
засунувши руки в кишені.
— Не переймайся, Чарлі. Старий почуває себе на
вершині своїх досягнень. Цей симпозіум означає багато
для нього. На карту поставлена його репутація.
— Я не знав, що ти такий близький до нього, —
піддражнив його я, подумавши про всі ті випадки, коли
Берт нарікав на вузьколобість професора та його
безцеремонність.
— Я до нього не близький, — сказав він, сердито
подивившись на мене. — Але він присвятив цій проблемі
все своє життя. Він не Фройд, не Юнг, не Павлов і не
Вотсон, але він робить щось важливе, і я шаную його
відданість своїй справі, мабуть, ще більше, тому що він
звичайна людина, яка намагається зробити справу людини
великої, тоді як усі великі люди заклопотані
виготовленням бомб.
— Я хотів би почути, як ти назвеш його звичайною
людиною в розмові з ним.
— Немає значення, щó він думає про себе. Звичайно,
він цінує себе надто високо, ну то й що? Чоловік повинен
цінувати себе високо, щоб узятися за таку справу. Я бачив
чимало людей, схожих на нього, і знаю, що під їхніми
помпезністю та самовпевненістю ховається чимала порція
невпевненості й страху.
— А також ошуканства й дріб’язковості, — докинув я.
— Я тепер бачу, хто вони насправді, — ошуканці. Я
підозрював у цьому Немура. Він завжди поводився так,
ніби чогось боїться. Але Штраус мене здивував.
Берт мовчав і глибоко зітхнув. Ми увійшли до кав’ярні,
щоб поснідати, і я не бачив його обличчя, але зітхання
показало, що він роздратований.
— Ти думаєш, я помиляюся?
— Ти надто швидко подолав довгу дорогу, — сказав
він. — Ти тепер наділений суперрозумом, розумом, який
годі оцінити, ти за короткий час накопичив знання, що
його більшість людей не можуть зібрати протягом усього
життя. Але ти однобокий. Ти знаєш речі. Ти бачиш речі.
Але ти не наділений розумінням або — мабуть, буде
ліпше застосувати це слово — толерантністю. Ти
називаєш учених шахраями, та коли хтось із них називав
себе досконалим або суперменом? Вони звичайні люди.
Це ти геній.
Він зненацька замовк, певно, до нього дійшло, що він
читає мені проповідь.
— Кажи далі.
— Ти коли-небудь зустрічав дружину Немура?
— Ні.
— Якщо ти хочеш зрозуміти, чому він весь час
перебуває у стані напруги, навіть коли справи в
лабораторії та в його лекціях ідуть добре, ти повинен
познайомитися з Бертою Немур. Ти знаєш, що це вона
зробила його професором? Ти знаєш, що це вона
використала вплив свого батька, щоб здобути для нього
грант Фонду Велберга? Вона також підштовхнула його на
цю передчасну доповідь на симпозіумі. Поки ти не маєш
жінки, яка їздить на тобі верхи, не думай, що ти можеш
зрозуміти чоловіка, який возить на собі таку жінку.
Я не сказав нічого і побачив, що він хоче повернутися
до готелю. Усю дорогу назад ми мовчали.
Чи я справді геній? Не думаю. Принаймні поки що. Як
сказав би Берт, висміюючи евфемізми освітнього жаргону,
я виняток — демократичний термін, що дозволяє уникнути
клятих ярликів типу «обдарований» і «недорозвинений»
(що насправді означають «розумний» і «недоумкуватий»), і
як тільки «винятковий» набуває конкретного значення,
його замінюють. Ідея тут полягає в тому, що це слово
можна застосовувати лише доти, поки воно щось означає
для когось. «Винятковий» застосовується на обох кінцях
спектра, отож я протягом усього свого життя був
винятковим.
Дивна річ щодо вивчення: що далі я просуваюся, то
частіше натрапляю на знання, про існування яких я навіть
не здогадувався. Не так давно я по-дурному думав, що
можу вивчити все — усе знання, яке існує у світі. Тепер я
сподіваюся лише на те, що довідаюся про його існування і
зрозумію якусь його часточку.
Чи вистачить мені часу?
Берт невдоволений мною. Він вважає мене
нетерплячим, й інші, либонь, відчувають те саме. Але
вони стримують мене й намагаються поставити на місце.
А де воно, моє місце? Хто я тепер такий і що я тепер
являю? Чи я є сумою всього мого життя чи тільки
останніх місяців? О, якими вони стають нетерплячими,
коли я намагаюся обговорити це з ними! Вони не хочуть
зізнатися, що не знають цього. Парадоксально, що
звичайний чоловік, такий як Немур, думає присвятити
себе перетворенню інших людей на геніїв. Він хоче, щоб
його вважали відкривачем нових законів вивчення —
Ейнштейном від психології. І він переживає страх
учителя, який боїться, що його випередить учень, що
студент дискредитує його роботу. (Хоч я, у будь-якому
реальному розумінні, не є ані учнем, ані студентом
Немура, на відміну від Берта.)
Я думаю, страх Немура, що його викриють як чоловіка,
який ходить на хідлях серед велетнів, можна зрозуміти.
Невдача в цьому питанні зруйнувала б його. Він надто
старий, щоб усе почати знову. Хоч яким шоком було для
мене відкрити правду про людей, яких я глибоко шанував,
думаю, Берт має слушність. Я не повинен бути надто
нетерплячим із ними. Їхні ідеї і блискуча робота зробили
експеримент можливим. Я повинен остерігатися
природної тенденції дивитися на них згори вниз тепер,
коли випередив їх.
Я повинен усвідомити собі, що, коли вони намовляють
мене говорити й писати просто, щоб люди, які читатимуть
мої звіти, могли зрозуміти їх, вони критикують також і
себе. Але мені страшно усвідомлювати, що моя доля
перебуває в руках людей, котрі не є велетнями, якими я
колись їх собі уявляв, а звичайними людьми, що знають
відповіді не на всі запитання.
13 червня
16 червня
19 червня
20 червня
21 червня
5: 30 пополудні
23 червня
29 червня
5 липня
8 липня
9 липня
16 липня
27 липня
31 липня
11 серпня
1 вересня
2 вересня
15 вересня
17 вересня
27 вересня
4 жовтня
7 жовтня
11 жовтня
17 жовтня
18 жовтня
19 жовтня
25 жовтня
1 листопада
2 листопада
5 листоп
9 листоп
10 листоп
11 листоп
16 листоп