Збірка оповідань “Фантасмагорії цілі”

Микола Воронін
Всі історії та імена у цій книзі вигадані, то ж будь-які співпадіння з
реальними подіями чи іменами автор просить вважати випадковими.

Імператор і цинік.

Знову бачив сон.

Цього разу доводилося захищати родину імператора. Старого тата та молоду
доньку з ще меншим братом. Все відбувається на полях сучасного світу.
Я - трохи молодший за імператора розлучений воїн, який давно уже не вірить
у Кохання Справжнє.
Його нема.
І він.
Жилавий і сивий. Ще старіший воїн, ніж я. Та я все ж більш вмілий. Сталося
так, що я проходив повз і побачив як він один веде рукопашний бій з трьома
противниками. За його спиною стоять двоє: молоденька дівчина, яка обіймає
маленького хлопчика. Ці троє билися краще. Лише справа часу – програш
того одного. Це розуміли усі, крім двох, що стояли за ним. Вони ще
надіялись і вірили у свого Захисника. Було зрозуміло, що нападникам,
потрібен не той з ким вони билися, а молодь, що стояла за його спиною.
Звичне прагнення до цинічної справедливості не дало пройти повз. Я
втрутився. За кілька секунд вороги були знешкоджені. Дія відбувається вночі.
Недалеко від великої і сучасної лікарні.
Коли він повернувся до тих, хто стояв за його спиною, я зрозумів, що
він їх тато. Вони дивились не на нього. З якимось тваринним жахом вони
дивились на мене. Їх тато теж повернувся і вивчально глянув на мене... Я
розвів руками... Такий як є. Поглядом імператора він запросив мене йти за
собою. Я не відмовив. Ми пішли до лікарні, де вклали його дітей спати. А
самі сіли поговорити в іншій кімнаті:
- Хто ти? - спитав він мене.
- Ніхто. Я простий перехожий, який опинився випадково у цьому місці і в цей
час.
- Навіщо тобі потрібна моя дочка?
- Мені не...
1
- Мовчи. Я ж бачу, що ти хочеш на ній одружитися. І це єдине, що насправді
врятує її з маленьким братиком від страшної і мученицької смерті.
- Хм... - Задумався я, кинувши око на дуже вродливу молоду принцесу, яка
так смішно і довірливо, по-дитячому, сопіла носиком гарненьким своїм,
обіймаючи брата. Заснула.
- Повторю питання: з чого ти взяв, що достойний на ній одружитися?
- Я не те щоб достойний...
- Ти одружений? - вміло перебиває він мене.
- Розлучений. - зітхаю я.
- Покажи.
Дістаю з кишені старе фото красуні, яку я колись так шалено кохав. Так
давно. Тисячу років тому. Він дивиться на фото і зверхньо питає:
- Ти думаєш, що оця одна, може бути хоч в чомусь краща, ніж моя дочка?
- Ні...
- Тоді я повторю питання: з чого ти взяв, що достойний на ній одружитися?
Я приймаю цю гру:
- Я в неї закохався з першого погляду. - з цинічною посмішкою кажу я.
- Ти знаєш, що таке Кохання? - серйозно питає він мене.
- Ні... - помовчавши відповідаю я.
Ми задумливо мовчимо.
Нашу розмову перервано. Заходить дві молоді і войовничі красуні. Звісно.
Одна чорнява друга руда. Та, що руда, ще й зеленоока. Я розумію, що ці дві
сильніші за тих трьох, що нападали раніше.
Встаю з-за столу. Імператор з розпачем дивиться на цих двох. Він їх знає. І
здається. Думає, що тут битись безнадійно...
Та він не знає мене. Дівчатка оцінили мене поглядом з голови до п'ят. Так.
Виглядаю не дуже небезпечно. Виправдовувально посміхаюсь. Одна дістає
скальпель і збирається пройти повз мене. Руда... Між іншим. З зеленими
очима. Вона здивовано дивиться на мене, коли незрозумілим чином її
скальпель опиняється в моїй руці, а її одяг виявляється порізаним спереду.
Еротично вийшло. Як я й хотів.
Так. У неї шикарні груди.
Вона кинула погляд на свої груди і на мою цинічну посмішку.
2
Під правою груддю видніється цяточка крові. Дівчина здивовано втрачає
свідомість. Ні. Я її не вбив. Таке гарненьке створіння з зеленими очима не
хочеться зараз вбивати. Просто я знаю одну точку на її шикарному тілі. І
знаю, що спатиме вона ще шість годин. Як мінімум. Чорноволоса ще з
більшим подивом дивиться на мене. "Так." - Стверджувально і цинічно
посміхаюсь я, кидаючи одним оком на груди її подруги. Дуже безпечно
виглядаю. Як я в цей момент косоокість не заробив? Не знаю. Чорноока і
чорноволоса красуня з специфічним звуком дістає два ножі. Гарні ножі.
Милуюсь я.
- Потанцюємо? - кажу знову з цинічною посмішкою.
Це здивувало її ще більше. Видно я перший, хто не злякався. Вона дуже
серйозно починає мене сприймати. Напівприсіла. Кицька, яка почула здобич і
готова її схопити. Якби в неї був хвіст, я б побачив як він б'є її боки. Я
невимушено переступив через гарненькі груди її подруги провівши пальцем
коло лівого соска, який так заманливо стирчить. І облизав нахабно палець. Це
її насторожило ще більше. Вона миттю атакувала. Продумана. Розумна атака.
Цим же пальцем я заморозив її під ребро. Так. Я знаю точки. Тих трьох я
вбив. Безжально. На цих двох мені цікаво подивитися. Доки вони живі. Та і
навіщо таких гарненьких вбивати? Чорна фурія завмерла в позі левиці, що
атакує. Гарна скульптура вийшла. Десь так як я і хотів. Лише очі можуть
рухатись в її тілі. І вони мене бояться. Їй страшно.
- Не бійся маленька. Я не ображаю дівчаток. - Кажу я гострячи об долоню
скальпель.
Це лякає її ще більше.
- От тільки цій скульптурі щось не вистачає. - задумливо веду далі я. - Мені
здається, тут навіть щось зайве... Напевно одяг.
Її очі збільшуються ще... Хоч я чесно думав, що вже нема куди.
Пару невловимих окові рухів скальпелем і одяг з неї плавно спадає. Дійсно
гарна. Я б навіть не сказав хто з них гарніша. Оком поціновувача оглядаю її,
задумливо стукаючи себе тим же пальцем по носі.
Страх зникає з її очей. Я бачу як вона підкоряється долі: "Хай вже буде, що
буде".
І тут за моєю спиною з натугою піднімається імператор.
3
- Я знаю чому ти хочеш одружитися з моєю дочкою.
- Чому? - Із подивом вимовляю я.
- Бо ти її захистиш.
Він запрошує мене підійти до ліжка де сплять його діти помахом руки і
обережно, щоб не розбудити, бере на руки сина. Чекає доки я так же
обережно, щоб не розбудити, беру на руки його дочку. Яка вона легка і
тендітна. Боже... Та їй же років сімнадцять. Не більше. Вона довірливо
обняла мене за плечі і спокійно по-дитячому смішно сопіла далі. Тільки
тепер мені в праве плече. Її тато повертається і, як справжній імператор,
крокує із сином на вихід. Я рухаюсь за ним. Мимоволі кидаю оком на
оголених і завмерлих красунь. Чорнява кидає оком на мене. Розумію, що
переслідувань більше не буде. Ми обоє розуміємо, що це безнадійно. Вона
поглядом бажає мені удачі. Я повертаюсь і йду за імператором…

Зона і мова

Мене багато разів питали, чому я ходжу в Зону відчуження Чорнобильської

Атомної Електростанції, а я не можу їм відповісти, що мене туди тягне. Чому
я крізь комарі, охорону, болото і кордон іншої держави таємно від усіх лізу
туди один… Це важко і небезпечно. Я ходжу весь час екстремально. Майже
без їжі і води. Постійне відчуття голоду і спраги не дають розслабитись,
втратити рівновагу, загострюють чуття. Допомагають відчути справжнє
життя таким, як воно є. Де гроші - це мотлох, який не можна їсти. Я жодного
разу не розпалював у Зоні багаття. Теж не знаю чому. Мабуть мені
подобалося відчуття єдності з лісом, яке мені вдавалося там досягти. Вогонь
руйнує… І ліс, і відчуття єдності. Тільки я і ліс. Більше нікого з людей
навколо. Мій пустельний острів посеред моря життя, що мене оточує. Який
галасливий ліс Зони вночі… Усім чомусь не спиться. Жаби волають на
болоті… Безшумно пролітає на тлі повного місяця сова… Місяць… Такий як
я одинак у колі нескінчених мільярдів подруг зірок, які так від нас далеко,
хоч здається буцімто вони поруч. Найкращий товариш сталкера… Місяць.
Він один освітлює мені дорогу. Не сплю вночі і я… Вночі холодно спати…
Тому я сплю вдень, коли надто спекотно йти... Одного разу мене оточили
4
вовки доки я спав… Прокидаюсь… А навколо вони. Я багато про що встиг
подумати у цю мить вічності. Оточений вовками. Головний напрямок думок
був про те, що яка все ж незрозуміла істота для тварин людина… І дуже
небезпечна. Людина стоїть на двох лапах, як ведмідь, що атакує, показує
зуби, як оці вовки готові вбити, і в цей час випромінює спокій посмішкою, як
я… Дивно… Але я не злякався. Із посмішкою подивився на вовків і голосно
рикнув. Минулої ночі я забув людську мову… Як давно я не чув людей. Так
давно, що схоже зрозумів мову звірячу. У звірів різні звуки і будова
організму, різні жести і пози, але чітко вловимі емоції. Здається це і є та
прамова, якою спілкувалися усі… Здається саме цією мовою творив Господь.
Дивно, але я почув цю емоційну мову Творця коли пригадав гори…
Подивіться на фотографії гір – не знаю як вам, а мені кожна своєю емоцією
щось промовляє… Своєю емоцією шепочуть ліси і дерева, своя емоція є у
немовля і у бородатого дядька з іншої планети… Ось вона мова Вавілонської
Вежі… Це все і набагато більше я встиг подумати, перед тим як гарчати на
весь ліс вовкам… Що ж я їм сказав? Яку емоцію я вклав у свій голос? Якщо
перекласти на українську то це звучатиме десь так: “Що вам від мене треба?
Це моя територія!!!” Вовки присіли, підібрали хвости і вуха… Я дивився на
них, як володар цього лісу і читав їхні думки: “А ми що? Ми нічого. Так
спитати як справи зайшли…” Почув мене і ліс… Такий галасливий у мить до
мого голосного питання і такий тихий у мить після нього. Весь ліс затих
здивовано і запитально: “А це що за новий звір?” “Ідіть. Я вас відпускаю.” -
гаркнув я удруге. Вовки з вдячністю повтікали… Загомонів знову і ліс: “От і
добре, що все вирішилося… Вітаємо в лісі, шановний.” В тому лісі я зробив
тисячу і одне відкриття, які не раз допомагали мені в житті. А чому я туди
пішов? Не знаю. Можливо за ними… За відкриттями.

Кіборг і монітор.

Що ж вирішив максимально детально описати епопею з монітором.

Наша зміна зайшла у Донецький аеропорт.
Ми якийсь час там воювали з російськими посіпаками.
5
Мені поталанило знову.
Моя знайома з Фейсбуку примудрилася передати посилку і туди.
Прямо в аеропорт.
Чомусь колектив весь час мене недолюблював. З незрозумілих причин.
Ходили чутки, що я грабую волонтерів, що в мене мільярди на картці.
Мабуть через те, що я часом не соромився попросити друзів публічно
допомоги у Фейсбуці. І мені допомагали переважно мої друзі, які знають
мене по 10 років, і люди які стали мені близькими друзями. З усього світу.
Звісно я не грабував друзів. Навіщо? Гроші на відміну від гріхів, на той світ з
тобою не підуть. Я один з небагатьох, хто це розуміє як ніхто. Так от.
Мій хороший друг Іра примудрилася передати мені навіть у Донецький
аеропорт передачку. Там були смаколики. У крутому тактичному рюкзаку.
Ковбаска, вафельки, печивко, чаї, лимони. Прекрасні у тих умовах
смаколики. Я був на позиціях другого поверху, якими командував наш
кулеметник Фідель. Єдиний до речі, хто мене не згадував “незлим, тихим
словом”. Здається. Ну і Білка... Може бути. Решта із задоволенням їли мої
смаколики і не забували розказати мені, який я поганий. Неприємно. Усе в
мене не так. І позиції я зливаю, і гроші у людей краду... А як щось треба...
Микола піджени... Допоможи… Організуй. Деякі правда таки говорили про
мене погано і принципово від мене нічого не брали. Але і від таких часом
опускалися руки. А я помітив за собою, що я якийсь щасливець. Не раз
бувало Бог беріг. І що цікаво, більш менш щастило усім, хто мене оточував.
Бої проходили м'якіше для підрозділу, коли я був у ньому. Без великих втрат.
Але всім було байдуже. Мабуть, їм подобалося мене очорнити. Що ж я
помітив також, що ті хто особливо багато мене чорнили потім самі
потрапляли в складну ситуацію. Бог їм явно натякає, що так не треба робити,
але схоже, що їм знову байдуже. Що ж. Зустрінемось на тому світі. І там вже
розберемось хто, що і до чого... А там. Ми будемо усі. Я, на відміну від
деяких, нічого принципово не продавав із допомоги, підганяв лише
безкоштовно, або не підганяв узагалі. Що не заважало усім їсти мої
смаколики і продовжувати мене чорнити, чи то у обличчя, чи то за спиною...
Що ж Бог їм суддя. Хоч досить часто від цього черговий раз опускалися
руки, але я настирний, тому через деякий час я піднімав руки знову. Цей
6
ліричний відступ - дуже важливий крутим тактичним рюкзаком і планшетом
з вайфай роутером, які прислали мені друзі. Планшет специфічний. З
картами. Які я регулярно використовував для бою. На початку мене
поставили коригувальником вогню артилерії через те, що я був вчителем
математики і дали рацію. Рацію потім відібрали, бо багато в неї говорю. Але
це вже було після того пам'ятного походу за монітором. Перед походом ми
регулярно чули якісь розмови над нашою кімнаткою. Переважно як стемніє.
Серед них і жіночі голоси. Але нам не дозволялося залишати свої позиції і
пертися на вищі поверхи без узгодження. Що цілком розумно. То ж одного
разу ми вирішили піти. Перед тим ходила пара розвідників, які стояли тут до
нас. Вони нічого не знайшли. Ми вирішили зробити вилазку групою
новачків, серед нас – один бувалий. Який в аеропорту стояв коли ми туди
прибули. Це Фартовий. З нашого підрозділу йшли: я, Кепа і Білка. Двері на
третій поверх заклинені з того боку. Солідні такі двері, товсті й сталеві. З
діркою в два кулака. Мабуть винесли з рпг кумулятивною. Піднімаємось ми
сходами на третій поверх. Дивимось на ці двері. Я бачу, що весь коридорчик
перед тими дверима пожолоблений і розбитий. До мене дійшла інформація,
що раніше всі кидали гранати із-за кутка і ті гранати не попадали в ту дірку
від РПГ. Я вирішив діяти не так. Так трапилося, що в мене страху нема. Я не
боюсь помирати. Тож я не довго думаючи підбіг до цих дверей упритул і
жбурнув ргд-5 у дірочку. Всі були вже за поворотом. То ж я підбіг до дірки з
висмикнутою чекою. Жбурнув у дірку гранату. Впритул важко промазати. І
побіг за куток ховатися. Я безстрашний, але хто б що не думав. Таки не
дурний. Я спокійно встиг забігти за кут, коли пролунав вибух. Я повернувся
до дверей і їх іще посмикав. Даремно. Не розблокувалося. То ж довелося
лізти через четвертий поверх, як і попередня група розвідників. Там двері не
заблоковані. Ми пройшли на четвертий поверх з якого центральним
ескалатором спустились на третій. Зайшли у дьюті фрі. Там нічого цікавого
вже не було крім уламків і брудного мотлоху. Все розтрощене вщент. Я
побачив монітор на лавці продавця здається більш менш цілий монітор від
комп’ютера. Вирішив прихопити. Моя хохляцька натура не хотіла, щоб
добро тут пропадало. Ще я взяв пластмасову іграшку “Міні Маус” і
маленького м'якого рожевого пуделя. Думав подарую дружині. Пішли далі. Я
7
прихопив ще здоровенний монітор. Ну хохол я. Валяється наче цілий і
здоровенний монітор. Чого не прихопити? Все одно розтрощать. Чи під
дощем змокне. Тягну великий і маленький монітори. Білка теж захотів собі
монітор. Мабуть, дивлячись на мене, у нього прокинувся внутрішній хохол.
Але інших більш менш цілих моніторів не було... В одній із кімнат на кутку
знайшли барикаду з крісел та диванів. В ній був монітор. Всі дивились на
нього але лізти і брати ніхто не хотів. Може бути замінований. Я махнув
рукою. І черговий раз понадіявся на свою удачу. Поліз. Почав смикати
монітор для Білки. Через якийсь час переконавшись, що я не підірвався до
мене приєднався Білка. І ми разом витягли йому монітор. Пішли далі. Я
тягнув два монітори. Білка тягнув свій. Фартовий і Кепа проводили розвідку.
Лазили в те чи інше приміщення. Ми діяли нахабно, не дуже приховувались,
але були напоготові. Як треба було, вступили б у бій. Ми підійшли з іншого
боку до заблокованої двері. Поставили під стовбок хабар і пішли робити
розвідку усі. Вчотирьох. Подивилися що наробила моя граната. Все було
розвалене. А двері зв'язані якось так, що я смикав їх іще й з цього боку та
розблокувати не зміг. Стеля покосилась і їх затисла. Всі дивились на мене як
на дурника, бо до дверей ніхто підходити не хотів. Я ж ліз без страху.
Завернули в один коридорчик, де і знайшли ворожу лежанку. З
акумуляторами, картоплею, цибулею і боєкомплектом. Я там взяв гранату і
один магазин від автомата. Гранат там був цілий пакет. Цікаво який дурник
ніс сюди гранати в пластиковому білому пакеті? До речі я гранат з
замальованими зеленою фарбою написами на війні більше ніде не бачив, як
там. Магазин був мічений. Чорний квадратик на задньому ребрі
намальований маркером. Набитий набоями. Набої нормальні. Цей магазин ще
повоював по тому у моїх руках. Ба я навіть точно такий же. Мічений магазин
бачив у Водяному через місяці три. Серед барахла полонених ворогів. Я
питав у цих полонених чий магазин. Ніхто не признався. Та й мені чесно
кажучи було байдуже. Просто цікаво було. Чи того самого ворога піймали,
що залишив свій магазин на третьому поверсі нового терміналу, чи той ще
лазить десь живий. Всі залишились обороняти позиції, а я попер за
командиром. Привів на ворожу позицію Грифона. Він сказав все залишити
тут, замінувати і тікати. Мінував досвідчений розтяжник Фартовий. Мій
8
внутрішній хазяйновитий хохол не погодився з рішенням командира. Як так
все залишить? Скільки добра вороги нам принесли. Але наказ є наказ. Добре,
хоч магазин і гранату я до цього сховав. Сфоткались, замінували і пішли. Але
мій внутрішній хохол і стратегічне мислення не давали мені спокою. Адже
виходило, що ми походили й пішли залишивши сєпарам цілий поверх з
хабаром: крісельця, диванчики, матраси. А самі спимо казна на чому. Я
вирішив написати про це в Фейсбук. Мій вірний фронтовий товариш
Фейсбук. Адже я знаю що мою сторінку моніторять вороги. То ж вони
дізнаються, що їх позицію знайшли і злякаються туди лізти другий раз. І тоді
весь поверх з хабаром стане мій. Я зможу лазити на ньому один.
Я для ворогів його спеціально російською мовою написав.
Та і наші були б раді добрим звісткам з аеропорту. Звісно цей пост мій
побачили і мої товариші по зброї з аеропорту.
Почали кричати: “зрада!”
“Ти нас зливаєш.”
Один нахабно відібрав у мене планшет і вайфайроутер.
Філософ підступно вихопив із-за спини телефон. Що ж. Бог їм суддя. Але все
сталося як я планував. По телебаченню показали, що третій поверх нового
терміналу зачищено. А я пішов із колективу через ці непорозуміння і став
лазити по третьому поверху один. Так. Цілий поверх став моїм. Звісно ще
бувало залазили на нього інші наші товариші. Але більше мене в той раз на
ньому не лазив ніхто. Я майже поселився на ньому. Спускав пацанам
крісельця на перший поверх. Матрасики. Правда на свою стару позицію на
другий поверх я нічого не носив. Образився там на всіх... І з тої барикади, де
ми взяли монітор для Білки, регулярно вів бої один проти ворогів. Я і вони.
Дуже вигідна позиція: і будівля міліції і готель були у мене як на долоні.
Вороги ж як не старалися не могли мене звідти вибити. Адже я нахабно
танцював під кулями відстрілюючись. Я любив воювати з тієї кімнатки під
AC/DC “It's a big gun”. А що з монітором? Монітори мої виявились
неробочими. А Білка свій залишив на третьому поверсі. Я спустив його на
перший пізніше. Один. Перевірив. Працює. Із заздрістю віддав Білці. Бо є в
мене якесь внутрішнє відчуття справедливості... Потім я виміняв цей монітор
у Білки на крутий тактичний рюкзак, що мені передала в аеропорт Іра. Я
9
розумію Білку. Рюкзак з аеропорту легше витягати ніж монітор при виїзді
звідси. Якийсь час я переносив монітор з місця на місце. Один раз його ледь
не потягнули бійці Правого Сектору, що проходили повз. Ромео засік цю
картину і зберіг мій монітор. Не знаю де я був у той час. Мабуть як завжди:
десь на третьому поверсі. Поруч із своїми з того часу не воювалося мені. Не
було довіри до тих, хто так підступно здатен діяти до моєї ніжної і нахабної
натури. Воював один. І кілька разів. За весь час вдалося затягти з собою у
вилазку на третій поверх кіборгів з інших підрозділів. Це сміливі хлопці, які
не злякалися іти зі мною, не дивлячись на регулярні слова Фартового: "Не
йдіть з ним! Він дурник!" Коли ми здавали зміну і виходили з аеропорту
ніхто не хотів звісно допомагати мені нести монітор, ну отакі от у нас
відносини з колективом. Більше того, командир сказав, що розіб'є цей
монітор у мене на голові, якщо його побачить на погрузці на бтри. Що ж я
зробив так, щоб на погрузці він його не бачив, як ми бачимо монітору і тут
повезло. Фартовий монітор. Коли ми грузилися я ледь переліз через
підвіконня з цим монітором, щоб пробігти ділянку до бтра, яка
прострілюється. Всі звісно швиденько погрузилися. Я повз навантажений
позаду усіх. Ніхто мені допомагати і не думав навіть. Яка там командна
робота? Це ж скотина, яку “обожнюють” усі. Микола Сєпар. Доповз я
ледве-ледве до бтра. Чомусь єдиний, хто не заліз ще в нього виявився Паша.
Він стояв на апарелі машини і з дивною задумливістю дивився як я ледь
переставляю ноги. Секунди довжиною у віки. Я підійшов нарешті до бтр і
спробував закинути раз монітор. Один раз. Невдало. Важкий я з усім
барахлом. Другий раз невдало. І тоді вже Паша видно пожалів мене. Чи весь
бтр який стояв і міг бути обстріляний і допоміг мені таки закинути цей
фартовий монітор. На третій раз. Я рахував. Звісно удвох ми з легкістю його
закинули. Я став залазити з цього боку в бтр а Паша побіг на другий бік. Не
знаю чому. Там я не бачив, що було. Здається бійці з того боку давно
зачинили бтр і йому довелося стукати, щоб його впустили. Знову я помітив
який я везучий. Коли грузився я, обстрілу не було. Ніякого. То ж усі щасливо
загрузилися і спокійно без обстрілу доїхали до Пісків. У Пісках усі
звинуватили мене в тому, що я ледь не вбив Пашу. Та і весь екіпаж. Я
отримав по голові від Фіделя... Звісно хто винуватий, що всі повернулись
10
живі? Микола Сєпар. Командир пересадив мене у інший бтр. Монітор
перегрузити мені не дали. Один його в припадку гніву ледь не розтовк. Мене
привезли в перший батальйон. То ж до дислокації свого другого батальйону я
йшов пішки. Звісно мого монітора на БТРі вже не було. Всі давно
розгрузилися. Його сховав той хто хотів його розтоптати. І вибив із мене за
нього ще планшет, який забрав ще в аеропорту. Вайфайроутер він мені так і
не повернув. Каже викинув там. А я думаю заховав і відправив додому.
Єдине, що я хотів зберегти з того планшету це відео наших боїв, яке записали
вояки, що зі мною лазили на третій поверх. Цікаві і колоритні були відео про
те як ми зробили залп із трьох РПГ одночасно, про мої танці під кулями…
Часто згадую те відео. Той сказав, що видалив їх, а я чомусь думаю, що не
видалив. Паші я за його допомогу пообіцяв дістати коліматор з квадрейлом. І
таки виконав потім свою обіцянку. Нас зустріли після аеропорту в батальйоні
без їжі. Але тут якраз прийшла посилка мені із салом від Іриної мами. Всі
залюбки з'їли моє сало і не забули обговорити Миколу Сєпара, який він таки
поганий. Пізніше я передав той монітор поштою додому, де він і пролежав до
того моменту доки я не подарував його у київський аеропорт Бориспіль, на
згадку про Кіборгів. Він і зараз там стоїть у вигляді невеликого музею. Ось
така от історія про монітор. А тоді деякі ще дивуються, чому я їх бачити не
хочу. Неприємно мені вас такому поганому таких хороших бачити.
Вибачайте.

Горлівка і Батальйон.

Черговий ранок в моєму лігві… На моєму кораблі під Горлівкою. Мій

шматочок землі, який мчить через простори космосу як ракета, яку я колись у
дитинстві хотів збудувати. Люди думають, що я дивак. Приїздять журналісти
з різних телеканалів, часом запрошують на телевізійні передачі. Дивуються…
І не розуміють. Я і сам себе не розумію часом. Сказав би, що часто себе не
розумію. Іноді думаю, що і не треба мені це: себе розуміти. На своєму
кораблі розміром у два гектари… Мій клаптик землі… Мій корабель…
Здавалося часом, що якщо я до своєї щогли доставлю штурвал, то я
керуватиму польотом у космосі цілої планети… “Єдиний Капітан Корабля.” -
11
думалося мені, - “єдиний, хто насправді може і хоче ним керувати...” Звісно
на моєму кораблі був старший помічник капітана корабля. Це моя дружина.
Така сама дивакувата, як і я. Ми зустрілися випадково, але здавалося, що на
кілька вічностей уперед. Нам було цікаво разом. Ми мандрували удвох
горами Алтаю у пошуках Білого Каменя і кедрових горіхів, які вона
надзвичайно любила, жили у наметі кілька місяців, кілька місяців жили без
грошей, купалися у водоспадах Відродження недалеко від Геленджика,
ночували під зоряним небом у дольменах Кавказу, святкували новий рік у
норі, яку я вирив за три дні. В ній кілька місяців і зимували. О так. Нам було
цікаво удвох. Мені здавалося, що ми йдемо, якийсь шлях. І цього разу знову
зійшлися, щоб іти його поруч. Часом я думав, що вона мене боїться, але
чомусь її знову і знову до мене тягне, як і мене до неї… Ми не раз їхали
кудись із свого маєтку у два гектари серед донецького лісостепу, але щоразу
поверталися сюди… Здається цього разу вже остаточно. Я влаштувався на
роботу вчителем математики у Горлівське Вище Професійне Училище
Транспорту на Мирному і вчителем фізики у Горлівську школу №6, купив
кілька дач у сусідньому дачному кооперативі, став головою цього дачного
кооперативу, перебудував нору… О так… Цього разу, коли ми приїхали ми
побачили лише гору спалених друзок на місці нори, де зимували… Все ж я
вирішив привнести сучасної цивілізації на мій корабель… То ж я накрив
нору полікарбонатом і встановив сонячну панель… В моїй новій норі був
інтернет і вайфай, пральна машина, і блендер. Кілька місяців я важко
працював, щоб у моїй норі запрацювала мультиварка, бо щоб приготувати
їжу моїй дружині доводилося виходити на вулицю і розпалювати багаття. У
ці місяці країну трясло. На Майдані Незалежності в Києві мої друзі
виборювали справедливість проти крадіїв у владі. Я їх не розумів. Без чіткого
лідера і програми… За рік до офіційних виборів нового президента вони
повстали проти старого. А може то розчарування Помаранчевого Майдану не
відпускало... Я жив у своєму окремому світі, який для себе будував. На
своєму кораблі летів через простори космосу… Сперечався з друзями у
Фейсбуці. І не розумів… Нічого дивного… Я і себе часом не розумію. В
моєму горлівському оточенні мало хто розумів Майдан і його революцію…
Більшість думали: “Доки вони там майданять ми тут тяжко працюємо...” Я
12
прекрасно навчився з вовками відчувати емоції. І я їх відчував навколо...
Непрості краї. Жорстокі і добрі одночасно. Такі самі непрості часи. Директор
мого училища, все боявся, що я кину все і поїду на Майдан… От я і не
поїхав. Але настав момент, коли я не зміг більше сидіти осторонь. Я вже не
пригадую точно що це було, чи то закатовані росіянами Рибак і Поправко у
Слов’янську, чи взятий у полон мій знайомий сімнадцяти років із форуму
реальних сталкерів Зони відчуження Чорнобильської АЕС в тому ж
Слов’янську, чи якесь чергове моє відчуття.
То ж, я встав зі свого улюбленого гамака під Абрикосою Гармонії,
зібрав речі і поїхав дізнатися особисто, що там у Донецьку твориться. Я
приїхав під будівлю Донецької Обласної Державної Адміністрації і побачив
невеличку копію Помаранчевої Революції, якою керували куратори з
російської сторони. Але як усе в тій стороні керували дуже погано. Постійні
бійки, якийсь алкоголь, наркотики, цигарки, бабусі в принесених для них
стільцях перед входом, і непогане забезпечення їжею. Емоція, що панувала
навколо була якась зла і хижа з нотами: “чому шахтарі не встають” і “треба
піднімати регіони...” Лунали крики: “Росія” і “Беркут”... Формувалися
агітаційні команди, які намагалися розбурхати людей. І їх все не вдавалося
розбурхати. Донецьк жив окремо від цієї “революції”. Я знайшов одразу
підтвердження своїм попереднім думкам, росіяни приїхали сюди не будувати
світле майбутнє, їм потрібні грабунки, руйнування, вбивства, безлад і
катування на цій території. Я зрозумів, що вони мої вороги. Захоплена
ворогами будівля жила своїм життям темної копії Помаранчевої Революції.
Видно вороги вивчили нас тоді, а зараз намагаються зробити щось подібне і
виходить в них вкрай погано… В захоплену будівлю “революціонери” не
могли зайти і вийти. Весь час відбувалася якась штурханина. То ж я заліз на
стола біля дверей і став керувати потоком, як регулювальник. Всі зрозуміли,
що слухати мої руки значно зручніше, ніж не слухати їх. І вони почали
слухати. Усі. Місцеві “керівники” обмануті російськими кураторами,
“казачки” з ростовської області, агенти фсб, які ховалися під масками
місцевих і під виглядом місцевих захоплювали будівлі, агенти їхнього
головного управління розвідки, які заносили ящики зі зброєю… Усі слухали
моєї руки… І чомусь мене поважали усі, так наче я щось важливе роблю,
13
несу якийсь порядок у це море хаосу. Жодного разу я не крикнув з ними:
“ра-сі-я” чи “бєр-кут”. Постійно знімав їхню “георгіївську” стрічку. Та
чомусь ніхто цього не помічав. Я почав анонімно писати на офіційну
електронну адресу Служби Безпеки України (СБУ) та на анонімну адресу
Правого Сектору (ПС) листи, де розповідав як тут все влаштовано і здавав усі
їхні позиції зі свого телефону. Думав, що я такий собі добровільний шпигун у
стані ворогів. Та наступного дня вороги почали шукати, хто їх зливає. Я
зрозумів, що злили мене і з ними почав шукати зрадника. Було цікаво, але я
розумів що могло зі мною статися. Бачив я як вони катують українців і чув.
Крім того я не відчув, що мої дані комусь потрібні чи то в СБУ чи то пак в
ПС. То ж я зібрав свої речі і вчасно втік. Я поїхав на сусідню площу, де
мітингували за Україну і мир в Україні з нашими прапорами і тризубами
прості дончани. Господи наскільки інші відчуття та емоції. Значно більше
людей, які прийшли самі, ніякі куратори чи агітаційні команди їх сюди не
гнали. Всі конфесії міста моляться під величезним прапором за український
Донецьк. Зібралися на вулиці і навіть палять цигарки в окремому місці… А
вороги не тільки палили в будівлях, а й випорожнювали своє лайно не в
туалетах, якісь очманілі та обмануті дончанки намагалися за ними прибрати і
не встигали… Приємні відчуття на українському мітингу не здолали мене…
Хоч я серед справжніх українців станцював свій улюблений хіп-хоп в колі
роззяв, я розумів, що прапорцями, квіточками та яскравими гумовими
кульками неможливо перемогти ті автомати, кулемети та гранатомети, які
заносили до повної лайна, захопленої будівлі вороги. То ж і звідти я втік. Я
перестав писати листи у СБУ, але ще писав листи у ПС, де пропонував їм
створити базу під носом у ворогів у своєму дачному кооперативі під
Горлівкою. Відповіді я не отримав. На той час у Горлівці почав свою
діяльність кремлівський агент “бєс”. Про його діяльність теж гуділа вся
округа… Якраз у ці часи спалили ворогів у Одесі, що не дало їм можливості
захопити Одесу. То ж я вирішив спалити Горлівське МВС, у якому засів той
“бєс”. Провів нічну розвідку. Беззвучно облазив навколо будівлі вночі. Вони
зручно поставили стіну із старих покришок. Високу збудували: півтора
мене… Тільки підпали. Єдине, що мене спиняло це обмануті бабусі, якими
вони прикрилися як щитом і те, що пожежна частина від цього місця
14
знаходилася в ста метрах. То ж я подумав, що значно розумніше буде
провести там операцію з одним із добровольчих батальйонів, які якраз
формувалися. Про батальйон “Донбас” серед ворогів ходили чутки, що він
системами залпового вогню вбиває мирне населення. То ж я вибрав для цієї
місії батальйон “Донбас”. Я написав у фейсбуці командиру батальйону
Семену Семенченко, що хочу долучитися до їхньої кампанії, і як не дивно він
мені одразу відповів. Сказав, у яке село їхати. То ж я і поїхав таємними
дорогами. Доїхав нормально, але та картина, яку я побачив розчарувала мене.
У “батальйоні” було десь 30 добровольців і на всіх них три автомати, одна
помпова рушниця і резиностріл. “Оці залповим вогнем вбивають купу
мирного донецького населення?” - думав собі я. І в черговий раз розумів як
працює ворожа пропаганда. Після проходження перевірки, я почав служити в
батальйоні. В мене взяли ксерокопію паспорта, щоб оформити мені дозвіл на
зброю, зробили моє фото… Багато хто мене згадує з тих часів по шолому
танкіста, який я не хотів знімати… Тут я зустрів ще одного хлопця із форуму
реальних сталкерів. Позивний “Федір” відомий як “Ліший” на форумі. Було
цікаво зустрітися вперше в реалі. Пригадую нашу зустріч в їдальні
батальйону, де я після десяти років рослинної їжі почав їсти тваринну…
- Кажуть, ти бував у Зоні відчуження ЧАЕС? - спитав мене він.
- Кажуть… - відповів я.
- А на форумі ти є?
- Є.
- І як тебе там?
- Vorrron, Пророк.
- А я Ліший.
- Читав.
- Хлопці… Цей хлопець свій. Я його знаю. Він точно бував у Зоні!!! -
Заволав на всю їдальню він.
Ми разом поїли, поспілкувалися ще разок і після того не бачились з ним…
Загинув невдовзі він… У нерівному бою з ворогами під Карлівкою.
Я представив свою ідею щодо захоплення будівлі де засів “бєс” певному колу
людей. Пригадую Семен мене питав:
- Що тобі треба? Тобі дати пістолет?
15
 - Ні. Мені нічого не треба… Бензин у мене свій є. Я і сам можу
підпалити ту будівлю, єдине, що мені треба це група, яка візьме їх
гарячими.
Ми погодили приблизний план дій, і я поїхав на свій корабель, з якого вночі
зробив чергову вилазку у Горлівку під будівлю МВС… І що я побачив?
Шини спущені до рівня пояса, на кожному куті по автомату, а з другого
поверху їх прикриває кулемет.
Вдень я зателефонував Семену Семенченку і сказав, що у нього в батальйоні
є зрадник чи зрадники. Я зрозумів, що вороги тепер знають хто я. То ж я
почав готувати евакуацію себе і дружини з територій захоплених ворогами.
Евакуація пройшла успішно. Так, я з дружиною покинув свій корабель… На
який з того часу так і не повертався...
Через деякий час я приїхав знову до служби в батальйон “Донбас”. Цього
разу я вперше отримав до рук зброю. Це була новостворена штурмова група
“Купол”. Як все змінилося з тих часів. Батальйон став велелюдним,
озброєним і злішим, ніж був.
Дорогою на Попасну біля мене весь час крутився жартівливий хлопець, який
дивився на мене такого насупленого і все повторював: “Тобі страшно
хлопчику? Піди до окопчику і там застрілись.” Я був напрочуд мовчазний і
спокійний… Думав якраз про Лішого, що загинув під Карлівкою… Тому
тихо спитав:
- Який твій позивний?
- Ліший. - відповів мені він.
- Ну вітаю тебе знову, Ліший… - з дивним для хлопця підтекстом
промовив знову я і продовжив мовчати, дивився на цього хлопчика і
думав, що цей Ліший, такий же веселий як і той… Чогось
відчепився від мене після цього новий Ліший і більше не зачіпав.
Попасна знаходиться в кількох кілометрах від тепер вже реальної лінії
реального фронту. Нас поселили в школі. Час від часу гупало. Це вороги
обстрілювали нас із міномету. Було спекотне літо 2014 року. Цього разу доля
звела мене з ковалем із Кіровоградщини. Позивний “Гефест”. Ми якось без
слів розуміли одне одного. Хороший хлопець. Утік із 79 окремої
аеромобільної бригади м. Миколаїв у добровольчий батальйон, бо не
16
витримав того пияцтва і армійського радянського лайна. Хлопець втік із
Миколаєва із пункту постійної дислокації бойової частини на фронт у
добровольчий батальйон. Офіційно… Для всієї країни він - дезертир, а для
мене - бойовий товариш, який багато чому мене навчив. Він вміло володів
зброєю і залюбки пояснював мені, що до чого в автоматі. Йому одному з
перших у групі дали автомат… І який автомат! З підствольним гранатометом
ГП-25. Він одним з перших з нашої групи почав нести службу в нарядах, а з
мене всі потішалися… Дивакуватий я був якийсь для усіх… І постійно
гарчали на мене, щоб я не смикав Гефестового автомата. А я кожної вільної
хвилини смикав. Вчився швидко заряджати і розряджати, швидко і зручно
смикати затвор і магазин, розбирати, чистити і збирати, розбирати, чистити і
збирати і знову клацав то ГП, то автомат. Звісно я всім швидко обрид. Крім
Гефеста. Йому подобалось, що я так завзято вчуся. І він мене вчив. Я нікому
не розповідав крім Гефеста про свої витівки в минулий мій захід у
батальйон… Лише Семен Семенченко із старих знайомих мене тоді
впізнав… Ну і Кологоспник напевно теж. Решта не знали хто я і що…
Думали, що дивак якийсь пришиблений. А я і не намагався їм довести
протилежне.
Пригадую якось новий Ліший, який своєю завзятістю і нахабністю завоював
собі авторитет і теж одним з перших отримав автомат дізнався, що я колись
написав книгу і видав її. Не знаю від кого. Я наче про це не патякав. Він
зайшов до мене в кімнату і як завжди веселий і нахабний заволав:
- Грач, так ти письменник чи що?
- Ходять такі чутки.
- Слухай… Ну ти колись обов’язково про це писатимеш… Напиши
щось хороше і про мене!
- Якщо писатиму, то напишу… - сказав я. Не знав я тоді… Яка
складна доля чекає його і мене.
У нового Лішого теж був побратим, з яким вони весь час удвох ходили.
Дивний позивний був у нього… “Посмішка”. Усі ми намагалися пролізти в
бій… Але цим двом вдалося одним із перших. Так то були вони, хто з нашої
групи, таки проліз до бою у перших рядах. Настав час, коли в бою під
Іловайськом Посмішка загинув… Зник під Іловайськом і новий Ліший. Я
17
чомусь думав, що загинув і він… Мені здавалося, що я йому таки пообіцяв
написати, і ця обіцянка, як меч Дамокла, висіла наді мною і все вимагала від
мене щоб я таки написав цю книгу… А мені щось не писалося. Тепер ось
таки пишу.
Виконую обіцянку. Зустрів я його потім у мирному Києві. Випадково. На
Хрещатику… Виявляється, був у полоні. І якраз нещодавно поміняли.
У Попасній я вперше побачив чорну стрічку з молитвами із якоїсь церкви. Її
для удачі намотував на руку водій нашого бойового шкільного автобуса
“Комуніст”. Дивний позивний, як на жителя західної України, думав я.
Здається, він працював водієм маршрутного таксі у Львові. Якось на марші
наш автобус зламався. Порвався резиновий ремінь генератора, здається. Ми
всі висипали в кругову оборону, а він стоїть, і не знає що робити. Ми
безнадійно відстали від решти колони… Я пропонував натягнути замість того
ременя жіночі капронові колготи, які я знайшов у кущах, а він казав, що це
повна дурня. Я наполягав, що варто хоча б спробувати, він відмовлявся. Ми
ледь не побились із ним тоді. Нас врятував якийсь водій, що проїжджав повз і
в нього випадково виявився точно такий запасний ремінь. А ми з Комуністом
довго ще дивились недобрим поглядом один на одного.
Пізніше лише поговорили і помирилися… У нашій штурмовій групі
катастрофічно не вистачало зброї. Чи хоча б магазинів до неї. Якось
вивантажуємо боєкомплект з Комуністом, який він щойно привіз, усілякі
міни, гранати, сухий порох у великих банках… Коли бачимо, якийсь
хлопчина стоїть з гранатою і щось там в ній крутить з кільцем. Покликали
тих, хто чергував на охороні… Набігли хлопці з його групи… Виявилося,
молодик потай від усіх висмикнув кільце з гранати РГД-5, щоб зрозуміти як
це робиться, а назад вставити те кільце не міг. То ж стояв крутив у руках ту
гранату і не знав, де себе подіти. Мабуть, ця подія і примирила остаточно
мене і чоловіка з дивним позивним “Комуніст”. Він, як багато інших,
невдовзі загинув у засідці, яку влаштували вороги під Іловайськом. Вдруге я
побачив таку саму чорну стрічку серед боїв у Донецькому Аеропорту на
підлозі у пилюці з кривавими плямами… Мабуть, її власник теж загинув.

18
Спеціаліст.

Це оповідання - цілковита вигадка автора, то ж будь-які співпадіння

імен чи подій автор просить вважати випадковими.

- Ми три дні тому знайшли дивну планету заселену генетично ідентичними

до нас варварами. Вони постійно хворіють і живуть лише сотню років.
Можете собі уявити?
Сто років. У той час як усе цивілізоване людство прожива по 900 як
мінімум, ці живуть лише сто. У них атрофований імунітет. Всі ті віруси,
які ми долаємо з легкістю, для них смертельні. Хворіють на ті хвороби, які
ми подолали тисячі років тому. І вже тисячі разів устигли про них забути.
Ще… В них серйозні проблеми з психікою. Ці люди постійно вбивають одне
одного. Що це таке? Ви спитаєте… Вбивство - це пошкодження організму
таким чином, щоб той організм перестав функціонувати. Як це? О! Ми
виявили тисячі способів, якими вони це роблять. У них є навіть спеціальні
інструменти для вбивства, або пошкодження собі подібних. Вони їх
називають зброєю. Перша наша дослідниця, яка прийшла їх вилікувати, була
схоплена. Над нею знущалися. Її жорстоко вбили. «Як це?» - ви спитаєте.
Таким ножем, яким ви нарізаєте хліб, вони відрізали вухо Марі. Я вже не
кажу про інші частини тіла, якими вони не погребували скористатися.
Боже… Наша красуня Марі… Така добра і чуйна… Така молода… Всього
триста років, всього сорок дітей. Вона прийшла їх вилікувати. І отримала
жорстоку смерть. Так і не зрозуміла, що вони від неї хотіли. Ніхто з нас не
зрозумів. Ми дивилися відео з її передавача і не могли зрозуміти, як таке
можна робити з людиною? Братом по крові. Чи сестрою. Вона ж могла
вилікувати того ката, якому залишилося жити лише два роки. Серйозна
хвороба нирок. Вона йому казала про це, доки він з неї знущався. Та він її не
слухав. Його звуть Хубло. Ми дивилися на це і не могли нічого вдіяти. Ми
були просто шоковані. Ми і зараз не знаємо, що з ними робити. Як лікувати
тих, хто не хоче лікуватися? Ми підняли історичні бази даних. Було
знайдено, що тисячі років тому і у нас були психічні захворювання серед
людей, та ми їх легко подолали з відкриттям навчальної машини Козаченка.
19
Та машина використовується нами і нині для здобуття знань і нових умінь.
Всі ви не раз користувалися «козою». Вона крім того, що навчає вас,
нормалізує психічні процеси, нівелює серйозні відхилення від норми у
напрямку жорстокості. Ми вже кілька сотень поколінь ростимо расу
гуманістів. І ось це сталося. У нескінченному вирі космосу ми зустріли їх.
Земля. Так вони називають свою багатостраждальну планету. Їх планета
поділена на країни, у них нема спільної мети, нема всепланетних відділів
розвідки і пошуку, нема міжпланетних перельотів, є всесвітня організація
здоров’я. Це просто сміх собакам. Ця всесвітня організація займається
розповсюдженням і пропагандою «ліків». Боже, ви б бачили ті «ліки». Їх
примітивна медицина замість того, щоб дійсно лікувати причину хвороб,
гармонізувати дисгармонію, займається тим, що у безлад організмів, додає
ще більший безлад хімікаліями, які тимчасово полегшують один ефект і
псують при цьому чотири гармоніки, що призводить до катастрофічного
росту дисгармоній, больових відчуттів, і зрештою припинення
функціонування.
- Чекайте, Гефест Ігнатович, ми тут у штабі нашого світового корпусу
розвідки переглядаємо відео з камери Марі. Ми теж шоковані. Не можемо
повірити в те, що бачимо. Запис зроблено три доби тому. Чому одразу нам
не повідомили?
- У нас на кораблі ми влаштували дискусію, чи варто повідомляти взагалі.
- Як так? Смерть розвідника - це надзвичайна ситуація! Я розумію, що
планет безліч відкривається щотижня, та на жодній з них ніхто не загинув.
Ви миттєво зобов’язані повідомити про такий випадок генеральний штаб.
Що це за самодіяльність?
- Просимо вибачення. Зараз Микула там.
- Хто? Міклуш Вроненко на планеті?
- Так.
- Ви знаєте процедуру. На планету, де сталася гибель розвідника, ніхто не
має права висаджуватися до особливого розпорядження генерального
штабу розвідників всесвіту. Хто дозволив йому висадку на планету?
- Ніхто.
- Поясніть.
20
- Він сам висадився з порушенням усіх процедур. Втік із закритої камери, де
ми проводили експеримент.
- Він вже загинув?
- Ні.
- Що за експеримент?
- Ми знайшли в бібліотеці теку для безпосереднього завантаження у мозок
під назвою “Спеціаліст”.
- Завантажую інформацію про неї. Так…. Це ж тека була створена вісім
тисяч 237 років тому. Через 70 років після відкриття кози Козаченком.
Боже… Вона працює?
- Так. Завантажувалася 7 годин.
- Не може бути…
- Перша і єдина динамічна бібліотека для завантаження в мозок.
- Так. Ця програма збирала інформацію з усіх галузей нашої науки, щоб
створити нам спеціаліста із захисту людства у разі потреби. Ніхто про неї
не згадував 8237 років.
- Так. Це невідомий і не дуже популярний проект самого Козаченка. Його
особиста ініціатива.
- Чому ви її застосували?
- Її знайшов Міклуш. Він вирішив, що потреба у захисті Людства якраз
виникла. Ми з ним погодились, але вирішили його ізолювати на певний час від
Людства після її завантаження, щоб вивчити наслідки дії такої старої та
експериментальної інформаційної системи.
- І що трапилось з Міклушом?
- Він змінився…

Міклуш Вроненко.

Я вас вітаю. Мене звуть Мікула Вроненко, але друзі мене кличуть Міклуш. Я
- простий оператор «кози». Налагоджую і ремонтую апарат Козаченка на
нашому міжзоряному корветі «Надійний». Залізо і мізки. Так. Той самий
Мікула, який розробив додаток до неї, через що вона навчилась
завантажувати інформацію одразу трьом реципієнтам одночасно. Три дні
21
тому моя онука Марі загинула від рук варварів на планеті, яку ми випадково
відкрили. Це перша смерть розвідника за найближчі 5237 років. Всі знають
про той випадок, коли молодий розвідник Роман Гурик загинув на скутері
свого корвета, при висадці на невідому планету. Та то було зовсім інакше.
Його скутер потрапив у турбулентність, на яку не був розрахований. Зник.
Вибухнув, як кавун, кинутий з восьми метрів. Після цього всі скутери були
значно модифіковані. І жоден з того часу в них не загинув. Марі спокійно
приземлилась у своєму скутері. Відправила його на корвет за процедурою і
була схоплена незадовго після того. Ідея була проста: поговорити з
«президентом» «найбільшої і найпроблемнішої країни» на планеті, і
запропонувати їм прогрес у лікуванні хвороб. Видно, ми щось намудрили з
костюмом. Її прийняли за «шпигунку» з «ворожої країни», яка хоче вбити їх
«президента». Боже та він сам помре через два роки. Вона хотіла його
вилікувати, та ніхто її не слухав. Єдине, що на ній було з наших технологій,
це наш відеореєстратор і знання психомедика-космополіта найвищого класу
А. Крім інших спеціальностей. Наш спеціаліст з контактів. Всі ми
обожнювали Марі. Геній з психомедицини. Під її психокорекцією організм
кожного на борту починав працювати втричі ефективніше. Тепер її нема.
Вбита.
Через кілька секунд розпочнеться експеримент за кодовою назвою
«Спеціаліст». Ми завантажимо мені теку, яку розробив для цих ситуацій
легендарний Козаченко тисячі років тому. Унікальна система. Динамічний
архів, який всі ці тисячі років накопичував інформацію з усіх можливих
напрямків для однієї цілі. Там зазначено: «Захист Людства від вбивць.
Використовувати у разі потреби». Це відео я записую для вивчення впливу
цієї теки на людину. Якщо не буде виявлено ніяких серйозних відхилень, ми
зробимо доповідь у генеральний штаб розвідки і попросимо санкції на
застосування цього архіву для захисту Людства.

- Як це змінився?
- Він якийсь став дивний. Як тільки завантаження скінчилося, він зняв
шолом кози, посміхнувся якось сумно у наш бік і почав діяти.
- Що він зробив?
22
- Ми не розуміємо як, але він махнув рукою і зникло поле ізоляції навколо
нього. Тоді він підскочив, до зачинених ззовні дверей, щось тикнув у стіну і
вони відчинилися. Побіг до скутера. І висадився на планету. Ви можете
переглянути відео інциденту.
- Надсилайте.

Міклуш Вроненко.

Боже, які ми були дурні… Боже, які ми були дурні… Ми ж могли врятувати
Марі. Зараз це очевидно. Боже… Та не треба було їй туди висаджуватись.
Або якщо й висаджуватись, то хоч би елементарні якісь захисні механізми
передбачили… Хоч би вакуумник узяла… Та звісно… Навіщо в атмосфері
вакуумник? Він же для виходів в вакуум. Боже та ввімкнула б при потребі і
ніхто б їй нічого не зробив. Повний захист від несприятливих умов. Для
цього розроблений. Та ніхто не думав, що умови несприятливі. Атмосфера у
межах норми. Всі параметри там же. Боже, які ми були дурні. Он стирчить
голова Марка Паславського, нашого капітана, дивиться на мене, як баран на
нові ворота, переляканими очима. Чекає на результат дії програми. Що
чекати? Треба діяти, друже мій. Треба діяти. У кожного поля ізоляції є
запобіжник. Його розроблено для екстреного відмикання цього поля
зсередини. Ніхто про нього не знає, крім спеціалістів розробників. Ага ось
він. Маленька цяточка в центрі непомітного трикутника. Тепер я і про неї
знаю. Натиснути одним пальцем в неї. Ось воно. Поле зникло. Тепер двері.
Двері екстреної евакуації завжди мають такий же запобіжник. Треба вдарити
пальцем у стіну. Ось тут. Це вимкне схему їх живлення і двері відчиняться.
Знову успішно. Тепер ходу Міклуш до скутера… Ходу. Треба встигнути їх
врятувати, заки цей одоробло не здійснив доповідь у штаб.
Доки розберуться що до чого.
Я всіх найнебезпечніших ліквідую. Ми вивчили їх достатньо.
І перший.
Буде звісно Хубло. Ну що, рідненький? Пригадаю тобі Марі.

- І що він робить зараз?

23
- Вбиває.
- Він вбиває так само як ті варвари робили між собою?
- Ні. Не так.
- Що ви маєте на увазі?
- Він використовує для цього наші знання.
- Поясніть.
- Кілька хвилини тому він заскочив у кабінет до Хубла у вакуумнику.
- Хто такий Хубло?
- Ну це той. З відео Марі. Посміхався і задавав питання доки його кати
мучили Марі.
- Як він туди добрався?
- Висадився у скутері на дах будівлі і пробив собі дорогу у вакуумнику крізь
стіни і двері. Хубло втекти не встиг. Його почали захищати. Стріляли з усіх
видів озброєнь у Міклуша, та йому це звісно до одного місця. Він же у
вакуумнику.
- Кого він ще вбив?
- Усіх катів, що мучили Марі.
- Він їх теж мучив?
- Знищував.
- Як він їх вбивав?
- Натискає на якусь точку на шиї і вони починають корчитися в муках. Ми
вивчили, що то за точка. Це жорстокі вбивства.
- Що це за точка?
- Точка болю. Людина починає відчувати больові відчуття, що відпускають і
через секунду погіршуються. Біль наростає, і через деякий час людина
вмирає від того, що шматує себе сама. Якщо не встигне себе пошматувати,
то помре від больового шоку трохи згодом.
- Можна вилікувати?
- Ми про неї тільки-но дізналися. Наш психомедик Марі - загинула.
Надсилаєм вам інформацію, що ми роздобули.
- Принято.

Міклуш.
24
Ніяких відчуттів. Проста і неприємна робота. Я - покарання, яке ці кати
заслужили. Боже… Якби я знав усе це три дні тому… Я б врятував Марі. Так.
Козаченко був Генієм. Саме так. З Великої Літери.
Боже… Таку програму треба завантажувати кожному. І щодня оновлювати
бази. Це ж елементарні основи безпеки життя.

- ​І що він робить зараз?

- Міклуш зайняв його кабінет встановив там модифіковану ним козу і
завантажує програму групі із сорока людей одночасно під полем ізоляції.
- Що він їм завантажує?
- Спеціаліста.
- ​Він що з глузду з’їхав?
- Спитайте його самого він якраз вийшов на зв’язок.
- Міклуш, що ти робиш, друже?
- Вітаю Ольга Василівна!
- І я Вас вітаю Микула Олегович! Відповідайте на питання!
- Завантажую програму «спеціаліст» відібраним мною інтуїтивно людям.
- Для чого ти це робиш?
- Ця програма вчить захищати Людство і виховує високі моральні принципи
у кожному, хто її завантажить.
- Ти що створюєш расу вбивць?
- Навпаки, расу Захисників.
- Вирішив погратися у Бога? Навіщо ти вбив тих людей?
- Ви не зрозумієте Ольга Василівна. Для цього вам треба завантажити
«спеціаліста» й собі.
- Щоб стати таким же вбивцею як ти?
- Ні. Щоб захистити себе від вбивць… Таких як я.
- Про що це ти?
- Корвет захоплено. Уже зараз модифікований мною «спеціаліст»
завантажується всім членам екіпажу. Капітанові теж… Ми зможемо бути
у вас через три години.
- Він же завантажується сім годин!!!
- Ні. Модифікована мною система завантажується за 44 хвилини.
25
- Ми можемо призначити термінову евакуацію.
- Кого? І куди? Скільки часу це займе? Куди ми прилетимо в першу чергу?
- Ти нас ставиш у безвихідну ситуацію.
- Так.
- Що пропонуєш робити?
- Я надсилаю вам модифікованого мною «спеціаліста». Вивчайте і
завантажуйте. Всім кому зможете. У вас три години потім прилетимо ми.
І допоможемо вам у цьому.
- А що з Землею?
- Тут залишається працювати команда із сорока спеціалістів.
- Міклуш, у нас же колись було Кохання. Ми маємо 45 спільних дітей. Ти
впевнений, що хочеш щоб усі вони і наші онуки стали «спеціалістами»?
- Так, Ольго. Вадим Козаченко був Геній. З Великої Літери, ще тоді хотів це
зробити. Даремно його не послухали на тому конгресі тисячі років тому.
- Люди подумали, що та програма повертає нас у минуле. Туди де війни і
вбивства. І я дивлюся на те, що сталося з тобою, і розумію, що вони мали
рацію.
- І що ти такого в мені бачиш?
- Та нічого. Ти наче такий як і завжди. Тільки трошки сумніший. Навіщо ти
їх вбив? Чому не записав спеціаліста і їм. Адже ти збираєшся всіх землян
«ощасливити» цією програмою?
- Так.
- А чому не їх?
- Вони на неї не заслужили.
- ​Чому?
- Коли завантажиш зрозумієш.
- Ти не залишаєш мені вибору?
- Ні.
- Ти про все подумав?
- Тисячі разів Кохана.
- Ти ще кохаєш мене?
- Ніколи й не переставав.
- Як так померла наша онука Марі?
26
- Вибач. Не зберіг. Якби у нас було завантажено цю програму не померла б.
Сто відсотків.
- Надсилай програму.
- Надсилаю.
- Прийнято. Пішла завантажувати.

Ольга Василівна Бура.

Ось і все… Тепер і я завантажила програму Міклуша. Тепер і я «спеціаліст».

Боже… Які ми були дурні.

Дожити до світанку.
Сон про вампірів.

- Ну що, хлопці, як вам тут живеться? - питаю я заходячи в кімнату, де

поселили військових.
- Нормально їм тут живеться. Ось це буде твоє ліжко - каже командир роти з
позивним Єнот. - добре що тебе знову до нас занесло. Ідемо покажу де я
живу.
Ідемо в інший корпус... Невеличка кімнатка для одного чоловіка.
- Якщо тобі треба лишити десь свої речі, щоб за них не хвилюватися можеш
лишити їх тут.
Я знімаю гвинтівку з плеча і думаю, що тут їй і місце, для ближнього бою
достатньо АПБ.
Іду на ночівлю до своєї кімнати. Вже стемніло...
Пригадую шляхи, які мене сюди привели... Було нелегко вибратись сюди.
Ворожі засади, марші, хованки, обстріли і тиша після них... І дощ... Тихий
ледь помітний дощик досить приємний коли ти їдеш верхи на БТР.
Заходжу до кімнати і мовчки лягаю спати з пістолетом під подушкою... Як
завжди. Дивна думка в голові: треба було попросити гранату. Гранати не
вистачає під моєю подушкою... Свої я всі виставив...

27
Так і заснув у сні без гранати. Прокинувся я у сні від того, що щось двигтіло
в коридорі...
Пістолет в руці. Я в кімнаті один.
В коридорі стоять незнайомі молодики в кружку один з них повертається до
мене і я бачу що то вампір.
Висаджую усю обойму в них. Не діє. Куль нема...
Я вилітаю у вікно і тікаю. Добре що лише другий поверх. Чую у спину
спокійне: "Хай біжить. До ранку далеко, ще спіймаємо. Давай договоримо."
Я біжу до кімнати Єнота де відпочиває моя гвинтівка і 200 набоїв до неї.
Стандартний запас...
Ще побачимо хто кого спіймає.
Єнота нема...
Всі зникли. Кімната відкрита. Гвинтівка на місці.
Хижо посміхаюсь. Тепер потанцюємо.
Барикадую двері... Підсуваю стола до гвинтівки роблю зручну позицію.
Витягаю тихо шибку.
Ліхтарі місцями освітлюють вулицю.
Бачу на 400 рухається купка вампірів. Ведуть себе нахабно. Не ховаються.
І я почав танцювати.
Лише коли четвертому знесло голову вони почали розуміти що тут щось не
так і почали бігати туди сюди швидше...
На всі набої прорідив я вампірів...
Багацько їх наперло.
Дивлюся іде групка дівчат...
Такі веселі і спокійні повертаються з якоїсь дискотеки...
І тут я бачу ту саму групу вампірів з коридору....
Останні сім вампірів.
Набоїв нема...
Дістаю свого вірного MORA2000 провів пальцем по лезу...
Ще гостре.
Стрибаю з вікна якраз біля дівчат.
"Ех, дотягнути б до світанку, та не дожити нам до ранку."
Дівчата перелякано дивляться на мене, а я з ножем повертаюсь до вампірів...
28
- Ну ось ми тебе і спіймали... - каже їх головний.
Моя стандартна посмішка:
- Зараз і побачимо хто кого спіймав, шановні.
Усі разом кидаються на мене...
Стандартні прийоми айкікай їх стримують, якийсь час.
І тут у мене виникає відчуття що вони всі атакують як одне ціле...
Також виникає розуміння, що це група ініціаторів і вони дійсно поєднані між
собою в мережу...
Також виникає розуміння, що моя кров отруйна і знищить їх усіх. Тому я даю
себе вкусити одному з них. Їх головний, який не брав участі у бійці, хижо і
переможно посміхається перед тим як згоріти від моєї крові.
Дівчата повтікали...
І я стою з ножем у руці один на тихій вулиці.
Знову один.

Снайперський терор.

Одна з цікавих задач для снайпера - снайперський терор. Використовується

тоді, коли треба залякати противника. Особливо ефективний у протидії
наступальним діям піхоти. Простіше казати: тій ділянці фронту надзвичайно
пощастить, якщо раптом під час атаки на неї на позиціях, що обороняються,
виявиться снайпер з достатньою кількістю набоїв. Один снайпер може
стримувати велику кількість ворогів за допомогою снайперського терору.
Треба просто вбивати ворогів одного за одним при чому робити все так, щоб
вони розуміли, що то їх атакує саме снайпер. Після другого чи третього
вбитого вороги припиняють своє просування і закопуються чи намагаються
викликати підкріплення. Нікому не хочеться вмирати за медальки тих
утворень, які створили на нашій території вороги. В цей момент снайпер
ризикує надзвичайно, адже він не маскує свої постріли під кулеметні черги
скажімо, треба показати, що працює саме снайпер. Щоб вороги заховали
голови у ями і боялися їх звідти підняти. Так само можна працювати, коли
прикриваєш власний наступ. Або групу розвідників чи диверсантів. Можна

29
ризикувати і просто так, бо в тебе виникло таке бажання, щоб заплутати
ворогів. Хай думають, що це наступ, чи диверсійна група. Часом доводилося
мені чути таку команду від різних командирів: "роби як тобі хочеться". Це
моя улюблена команда, якщо чесно. Тоді я влаштовував снайперський терор.
Мені подобалось, що вороги засовують свої язики у заднє місце і бояться їх
звідти висунути. Там їм і місце. Надзвичайні відчуття в той момент, коли
тебе боїться така кількість ворогів. Цікаві відчуття при цьому вночі. Тоді
снайперський терор треба влаштовувати за допомогою термального чи
нічного прицілу. Нічний снайперський терор значно страшніший для ворогів,
ніж денний. В темряві чути крики поранених товаришів, які помирають у
муках значно страшніше... Чи просто тихої ночі одиночний снайперський
постріл несе значно більше загрози ніж кулеметні черги, особливо у випадку
загибелі кулеметника. Надзвичайно цікаво слухати їх паніку у
радіоперехопленні в цей момент.
Вони так смішно матюкаються і кричать "зрада", що хочеться не зупинятися.
Та мудрість і професіоналізм снайпера полягає в тому, щоб вчасно закінчити
цей атракціон і змінити позицію (втекти чи сховатися). Треба відчути момент
небезпеки, коли вороги зорієнтувалися і можуть тебе вбити. Цьому
допомагає надзвичайно радіоперехоплення, яке мені не раз рятувало життя.
Крім радіоперехоплення варто звертати увагу на звуки бою. Буквально
нагострити вуха, максимально підвищити чутливість до інтуїції. Почути
можна танк чи іншу броньовану техніку. Виходи міномета чи чергу з АГС.
Іноді підозріла тиша теж багато про що може сказати. В тому числі підозріла
тиша в радіоефірі. Не рекомендую занадто часто влаштовувати снайперський
терор. Також не рекомендую робити його з одного й того ж місця.
Надзвичайно непростий снайперський терор з наших позицій (хоч і
максимально безпечний для снайпера). Адже вороги добре окопалися проти
відомих їм напрямків, і їх дуже непросто навіть побачити, не те що вбити. Та
буває щастить і з наших позицій на таку забаву. Особливо коли заходять нові
і недосвідчені групи ворогів, які відчувають себе героями. Надзвичайно
зручна умова... Вони тоді лазять як макаки нелякані і вдається знищити
кількох перед тим як вони почнуть метушитися. Дуже зручно проводити
снайперський терор у тих місцях де цього ніяк не чекають. Особливо у
30
легкий і постійний вітер чи гудіння їхньої техніки, які маскують звук
пострілу. Скажімо, на загрузці боєприпасів до грузовика. У цей момент вони
значно пізніше починають розуміти що ж насправді трапилося і значно
більше ворогів вдається знищити до початку стандартної метушні. Приємно
також натрапити на "сміливця", який думає, що може перехитрити снайпера.
Хід їхніх думок надзвичайно легко відстежити у приціл розумному снайперу
особливо в тому випадку, коли у снайпера є другий номер - спостерігач. Та
все ж вважаю, що треба застерегти усіх, хто захоче влаштувати таку штуку
ворогам. Не треба наважуватися на снайперський терор недосвідченим
снайперам. Це погано для них може закінчитись. Звісно, налякані вороги не
дуже ефективно діють, та можна захопитися і не змінити вчасно позицію (а
це значить загинути чи отримати поранення). Також треба уважно
прораховувати варіанти, коли влаштовуєш снайперський терор із дружніх
позицій. Треба розуміти, що снайпер, як спеціаліст високого класу, не буде
на ній сидіти вічно і може викликати на цю позицію масований
артилерійський вогонь, тому буде надзвичайно ввічливим з боку снайпера
попередити про свої дії і можливі наслідки тих, хто лишається на цій позиції
після твого відходу. Також снайперський терор можливо влаштувати без
вбивства (надзвичайно небезпечний і нерозумний для снайпера варіант).
Коли нема можливості побачити ворога, бо ворог надзвичайно добре
ховається, але видно їхні позиції, чи бійниці чи якусь техніку. Тоді можна
стріляти в них. Чим приводити ворога до потрібного панічного настрою.
Снайперський терор можна влаштовувати і з кулемета. Одиночними. Тоді
кулеметника ворог приймає за снайпера і досягає потрібної панічної
кондиції. Дуже добре коли кулемет облаштований оптичним прицілом
(денним, термальним, нічним) та звуковим модератором. Тоді звук пострілу
кулемета стає максимально схожим на звук пострілу гвинтівки і кулі летять
десь поруч, що значно покращує панічний ефект від снайперського терору.
Як протидіяти снайперському терору я не буду описувати, бо впевнений, що
цю історію можуть вивчати вороги. Хай хтось інший їх вчить протидіяти цій
ситуації, а не я.

31
​Нехороший.

Свого часу, ставши бойовим медиком підрозділу. я любив лякати можливих

майбутніх пацієнтів тим, що я їх лікуватиму. Можливо така тактика і дала
той результат, що при мені жодних поранень мої можливі пацієнти так і не
отримали. Я розказував їм, що треба робити при пораненні. Ні! Не давати
знеболювальне ні в якому разі. Треба тампонувати рану. "Це значить
засовувати в рану сильно натискаючи шматок ганчірки. Без знеболювання.
Одним пальцем." - казав я і діставав шмарклю із носа одним пальцем. Тим
самим, яким збирався “засовувати”. О ні. Я не казав, що ганчірка - це
спеціально розроблена американцями пропитана кровоспинним розчином
комбат гоз, що руки мають бути в медичних рукавичках і решту нюансів. Я
казав їм, що їх повинні тримати троє при цьому. І єхидненько так усміхався.
Вони кривили небриті обличчя дивилися на мої чорні нігті на пальцях. Тих
самих. Я завжди на них залишаю невеличкі нігті. Так от стрижу. Є своя
мотивація. "Хоч би нігті постриг" - бурчали вони з огидою. І явно не хотіли
щоб я їх лікував. Нещодавно я застосував цю ж тактику до брата, що
намагається влаштуватися на контракт у ЗСУ. Якось ми побачили вертоліт і
він мені сказав:
- Я б покатався на такому.
- Все просто: ставай трьохсотим і тебе прокатнуть на шару.
- Е ні... Перехотілося. Красно дякую.
Якийсь я дивакуватий. В дитинстві сина умовляв, щоб він доторкнувся до
розпеченого чайника. Той теж чомусь не захотів. Чому я такий нехороший?

Аз суть добро

Якось мене здивувало усвідомлення того, що люди сплять близько 40% свого
життя ...
І мені раптом захотілося бачити прекрасні ...
Цікаві сни ...
Мрія моя здійснилася...
І ось одного разу ...
32
Я побачив Війну Магів.
Маги Світлої і Темної сторони.
Це було яскраве дійство повне подій і звершень.
Я пам'ятаю, ми сконцентрували в нашій Команді Світла все добре, що могли
знайти ...
І пустили в бій.
Битва йшла в лінію ...
Кожен з Магів міг зробити один тільки хід ...
Починалася битва з ходів малої сили і значення ...
Тільки натяки на звершення Сили Великої ...
Попереду ланцюга стояли кульки Магів, що не володіють Величезною
Силою...
Ланки Ланцюга Магічного Поєдинка.
Все йшло в величезній швидкості темпус фугіт ...
Мить, яка, здавалося, була розтягнута у вічність.
В кінці Ланцюга стояли двоє ...
Сили Найбільшої Ланки ...
Удостоєні завершити поєдинок.
Це були два рівних по Міці Колоса.
Я і Арзам.
Кожен в Ланцюзі усвідомлював і знав своє Надзавдання.
Я стояв передостаннім.
І бачив усі перипетії битви ...
Як і Арзам ...
Кожен з ланки міг вступити на місце іншого але всі усвідомлювали
важливість знаходження на своєму місці ...
Кожен співпереживав кожному ...
Яскраво пам'ятаю момент коли мені захотілося собою затулити пробоїну
одного з передніх ...
Але я чітко розумів ...
Рано мені ...
З моєю величезною силою ...
Ой як рано ...
33
Весь ланцюг відчув Силу Болю сконцентровану на нас і вчасно не відбиту ...
Ми вистояли ...
Не розсипалися.
Кожен ще раз і знову готувався до Ходу, який у нього найкраще виходив.
Я пам'ятаю як сяяла ...
Моя задача.
Я знав і усвідомлював її.
Я стояв в ланцюзі як Майстер Трансформації...
І тільки Темні пустили в свій передостанній хід всю свою злість, всі темні
кольори, які змогли сконцентрувати до кінця свого ланцюга ...
Я став швидко-швидко все фарбувати в кольорові і райдужні тони ...
З усією силою і вправністю і швидкістю, на яку був здатний ...
Я Розфарбовував Життя як міг ...
Мій хід був чудовий і кольоровий ...
Прекрасний ...
Скажений по темпу ..
Закляття “Танець Кольорів”
І ось настала черга Арзама ...
Я розумів що на його місці міг би стояти і я ...
За Силою ми рівні ...
Але точно знав ...
У нього цей хід вийде краще ...
Ми не стали чекати відповідного ходу темних, які злегка очманіли від мого
темпу...
Арзам перемістився в середину ланцюга ...
І почав Поворот Зневірених.
Він титанічними зусиллями повертав голови всьому ланцюгу в сторону від
темних і як би стверджував, що ми в них не віримо.
Їх немає...
Я відчував ВСЮ Силу І Міць напруги Арзама ...
Весь Ланцюг давав йому свою Силу ...
І я…
Моя Сила плила в нього Океаном ...
34
Я чув як хрустять хребці у нього на шиї і з якими труднощами йому вдається
це зробити ...
Ще мить ...
Вдалося ...
Темряви немає ...
Є відсутність Світла.
І ось заспокоєний.
Задоволений Арзам вимовляє фразу ...
З Центру Ланцюга.
З Силою всього Ланцюга вбудовує Слова в Просторі.
Ця фраза врізалась мені в пам'ять на все життя:
"Аз Суть Добро!!!"

До народження…

Десь 8 років тому мені наснився сон про мене. Я побачив себе в той час коли,
ще не народився в цьому житті.

Сон називається "До народження ..."

Уяви собі я відчув себе Богом.

Я бачу всю нескінченну велич та багатовимірність простору ...
Але нічого складного це в мені не викликає ...
Ось вона нескінченна багатовимірність ...
В полі мого усвідомлення.
Проста і зрозуміла мені.
Я можу робити з багатовимірною реальністю все, що мені заманеться.
Можу летіти усюди куди хочу ...
І робити усюди все що хочу ...
І коли хочу.
Я глибоко розумію час.
Вічність в моїй владі.
Скажу чесно мені злегка нуднувато ...
35
Все що хотів давно перероблено ...
Що робити ще?
І тут я відчуваю чудовий поклик ...
Схожий на приємну ...
Заспокійливу мелодію.
Вона манить мене таємницею.
Я будь-якої миті можу дізнатися все про цю мелодію, але не хочу.
Так приємно щось не знати.
Я лечу туди звідки доноситься ця дивовижна мелодія простору ...
І природно прилітаю до Джерела ...
Я можу летіти куди хочу ...
Але не хочу нікуди звідси летіти ...
Це простір залито ніжним і м'яким світлом, який схожий на мурашки по
спині (хоч спини у мене начебто немає) ...
На задушевну знемогу і ніжність по всьому організму (хоч начебто і
організму в мене немає) ...
Я б назвав цей простір - Простором Любові.
У центрі цього простору плавно танцюють дві фігури ...
Злегка нахилений стовп блакитного світла схожий на циліндр нескінченної
довжини ...
Але ось він весь !!!
Легко поміщається в моєму розумінні ...
І плавно обертається по осі ...
Батько.
А навколо циліндра плавно рухається в зворотному обертанні кільце
золотистого світла.
Мама.
Я бачу - вони танцюють для мене.
Мені ДУЖЕ приємний їх Танець Любові.
Я розумію що він означає.
Він означає нове втілення мене ...
Нескінченного ...
Вічного ...
36
Мене ...
Мені стає ДУЖЕ цікавим що ж мене чекає в цьому втіленні.
Я всемогутній!
Тому тикаю в простір пальцем (або у мене немає пальця?) ...
І з точки миттєво виростає Древо Подій Мого Життя.
З безліччю варіантів і розгалужень.
Якщо так поступлю, то піду з цього розгалуження ...
Якщо інакше - інакше.
Але ось Воно все.
Нескінченність варіантів!
Легко поміщається в моєму розумінні.
Якийсь час я милуюся красою Древа.
Потім придивляюся уважніше.
Підправляю деякі розгалуження ...
Я ж Бог ...
Я все можу.
Знову милуюся ...
Гарно.
Чітко пам'ятаю, що серед чіткої продуманості ВСЬОГО Древа є місця для
імпровізації.
Білі плями...
Я розумію, що проходити урок знаючи його наперед буде нецікаво.
Тому усвідомлено забуваю деталі Древа ...
Залишаючи тільки натяки на Правильний Шлях ...
Де! Жа! Вю.
І ось я прокидаюся ...
Наче втілююсь в новий світ.
З того сну я сприймаю своє життя як Урок, який я (в тому числі) для себе
придумав.
Потім мене запитували ...
Як ти думаєш, хто крім тебе створив твоє Древо?
Адже тобі запропонували щось готовеньке.
Я відчуваю Древо створювали троє: Мати, Батько і третій ...
37
Наскільки всюдисущий що я б назвав його Творцем Всього.
Ну і я, природно, підправляв трохи ...

Хлопак тапака.

Живе на світі найкрутіший хакер на планеті ...

Унікальний фахівець із пошуку та виявлення.
І ось він дізнався про міфічну комп'ютерну фею ...
Яку багато хто бачив у мережі ...
Але ніхто не зміг знайти ...
Ха ... Ніхто ...
Просто за це завдання не брався він ...
Найкрутіший хакер на планеті.
І ось налаштовані і підігнані всі інструменти ...
Заходить через пару сотень комп'ютерів з усього світу ...
На рибне місце ...
Він готовий...
Ось вона...
Фея ...
Прекрасна на зображенні ...
Ходять чутки що картинка зроблена з реальної дівчини, яка і є фея ...
- Привіт фея ... Ти як?
- Норма...
- А я тебе знайду ...
- Намагайся смертний ...
- Ти не знаєш мене...
- А навіщо?
- Побачимося зрозумієш ...
- Ага ... ОРЕВУАР !!!
І вона зникла ...
З останніх 97 комп'ютерів за якими її вдалося відстежити ...
Ланцюг обірвалася на сервері ФБР.
Яка діва ...
38
Куди влізла ...
Але й ми не лаптями роблені ...
Сервер розірвано в секунди ...
Але це не кінець ланцюга ...
І лише коли стало темніти ...
Кропітка робота з пошуку привела його в сусідній будинок ...
У будівлю школи ...
А він знаходиться на відомому та екзотичному острові планети ...
Рай для туристів.
Хто б міг подумати...
Виявляється сусіди ...
Йде в сусідню школу ...
Школа набита комп'ютерними класами.
В якому?
Йде коридором ...
Вона.
Виходить з чергового класу...
Як на фото...
- Привіт Фея ...
- Вітання.
- Але ж я тебе таки знайшов ...
- Таки знайшов ... - опускає вії Фея ...
Боже яка вона прекрасна ...
Ось вона…
Це кохання. Кохання з першого погляду.
Дивним чином і вона розуміє, що закохалася в цього симпатичного хлопця,
який таки зумів її знайти ...
- Знаєш я вже третій рік тут живу ... У цій школі ... Все хочу вийти ... Але
боюся ... Боюся чогось ... Та й не хочеться виходити без ліхтарика ...
- Айн момент !!! Ти тільки нікуди звідси не відходь.
І хлопець біжить мерщій у сусідню крамницю дрібничок, квапливо купує
ліхтарик, переплатив при цьому потрійну ціну здивованому продавцю ...
Схопив жаданий виріб і побіг туди ...
39
Де чекає його вона ...
Ось ...
Стоїть.
Не пішла ...
Тихо і задумливо дивиться у вікно ...
- Ось ліхтарик ...
- Дякую...
- Ну що підемо?
- Куди?
- Туди ... Назовні.
- Я боюсь...
- Я тебе вбережу ...
- Я тобі вірю ... Підемо.
І вони вийшли в нічну прохолоду чомусь тьмяно освітленої алеї ...
Яскраво горіло світло ліхтарика ...
І вони самі не помітили як підійшли до паркану найкрутішого пляжу на
планеті ...
Фея сказала:
- Мені туди ...
І вказала на дірку в паркані ...
- Навіщо?
- Мені туди я знаю це не питай мене навіщо і не йди за мною ...
Хлопець очманів ...
А вона швидко пірнула в дірку і пішла до пляжу ...
Дійшла до краю і ступила у воду з причалу ...
Він так і не встиг нічого зробити ...
Підступна течія понесла її під каміння ...
Хлопець стояв біля дірки коло воріт пляжу з чітким розумінням того, що сам
в неї пролізти не зможе …
Так він простояв до ранку.
Відчинилися ворота і на освітлену ранковим сонцем місцину перед пляжем
стали виходити молоді люди оточені купою шанувальників, вони сміялись:
- О! Нас чекає ще одна тупикова гілка еволюції?
40
- Так! Ми його з’їмо як курча тапака ...
- Ей, хлопак тапака, - сказала одна з них - ти потрапив у проблему ... Ми
відпустимо тебе живим з цього місця тільки так: ми починаємо битву
танцюристів на роздягання. Танцює наша команда і ти. Судді - всі глядачі.
Після кожного танцю оплесками ми визначаємо переможця і тоді той, хто
програв знімає одну річ з себе.
Хлопець упізнав колектив ...
Це найкрутіший колектив на планеті, що побив усі рекорди популярності з
дивною назвою "Підступи Еволюції" ...
Сім кращих танцюристів на планеті.
До того ж їх семеро...
Одягнені модно…
Одягу на них багато.
Усі присутні розуміли роздягнути сімох крутих танцюристів одному хлопцеві
невідомо звідки в драних джинсах і кедах на босу ногу нереально ...
А він стояв мовчки ...
Тільки ногу підняв у вертикальному шпагаті.
Минуло три місяці ...
Сезон на самому крутому пляжі планети закінчувався ...
Всі роз'їжджалися ...
Сідав танцювальний колектив в лімузин ...
- Хто б міг подумати що він - не тупикова гілка еволюції ...
- Так-так ... І хто б міг подумати ... Що хтось взагалі здатний нас роздягнути
...
Поряд вантажився в свій лімузин бізнесмен з товстеньким мажорним синком:
- Пап ... А пап ... Скажи? Містичним вийшов нинішній сезон на цьому
найкрутішому пляжі планети "Монтекарло" ... Потонула красуня, яку так і не
змогли знайти водолази ... Весело танцює хлопак тапака ...
Папа подивився на сина з-під лоба і запотиличником загнав синка в лімузин
сів сам і зачинив дверцята.
Лімузин від'їхав ...
А на піску перед воротами можна було побачити картину ...
Той самий хлопець ...
41
Найкрутіший хакер на планеті лежав без сил в поперечному шпагаті ...
Схилений на бік ...
Здавалося нічого не змінилося в його зовнішності ...
Тільки довге волосся, що три місяці тому сяяло каштановим кольором стало
сивим-сивим...
Як попіл...
Хлопець знеможено лежав...
У купі модного одягу ...
Перед ним стояло багато їжі та питва до яких він так і не доторкнувся за всі
три місяці ...
І тут сталося Чудо ...
На пляж стала виходити Фея ...
Виявляється її засмоктало в каверну, де вона впала в
летаргічний сон...
І дивним чином знову розбудило і викинуло на берег течією ...
Прокинулась …
В її образі нічого не змінилося…
Хіба чорне волосся стало сивим-сивим.
Як попіл.
Вона зупинилася перед виснаженим хлопцем, якого любила понад усе на
світі в мовчанні ...
А він навіть не міг підняти голови …
Чи щось промовити...
Тільки дивився здивовано ...
Не зовсім вірив схоже в реальність того, що відбувається ...
Він просто хотів танцювати до смерті ...
Щоб зустрітися з нею на тому світі ...
І схоже, його наміри почали збуватися.

Гіпі із Зони.

Одного разу у мене виникла ідея.

42
Сходити в Зону відчуження ЧАЕС першого квітня і зателефонувати із Зони
друзям:
“Привіт, брате!!!
Я дзвоню тобі з зони відчуження ЧАЕС.”
Всі подумають що це першоквітневий жарт.
А штука вся в тому що ми реально із зони дзвонимо !!!
І в цьому весь сміх.
То ж я недовго думав
Поширив інфу про те, що поведу народ у Зону безкоштовно, всіх хто захоче
візьму.
“Збираємося на метро Лісова в 9 ранку 31го березня.” - Дав я оголошення. І
чесно скажу сам не знав хто прийде ...
Прийшли мої старі знайомі бойові товариші.
З такими в розвідку не страшно йти:
- Алекс Дим з Туркменістану;
- відома стоперша Ася з Воронежа;
- Діана з Киргизстану;
- Лілія з Башкирії;
- Ну і я. Ворон. Сталкер Ворон.
Для трьох з нашої команди - це був перший похід в Зону.
Підготовка до походу - автостоп до Чернігова.
Надзвичайно цікаво все вийшло ...
Ася забула паспорт тому наздоганяла нас згодом.
А ми всім кагалом застопили маршрутку і вона нас усіх (чотирьох веселих
стоперів) довезла до самої церкви в центрі міста Че:
І тільки но ми до неї підійшли як нам назустріч ціла процесія: "Радуйся діво
... Радуйся ..."
Ми сприйняли це як хороший знак.
Довго розповідати всю історію ...
Так думаю зараз і не треба ...
Розповім на цей раз одну веселу ситуацію:
Повертаємося ми з боку Прип'яті ...
Вже втомилися.
43
Находилися.
Діло йде до вечора.
А я командую вихід із Зони на цю ніч.
Бо відстали від графіка.
Всі вже знають, що таке вихід, бо всі заходили ...
Чую.
Втомилася моя команда.
Але бадьориться.
Жартує.
Перше квітня як ні як.
І тут Ася з Воронежа видає жарт від якого ми трохи не попадали зо сміху:
- Друзі!!! У мене спадають штани !!!
- І що?
- Так це ж вірний признак хорошого автостопу!!!
- Автостоп в Зоні???
Але на цьому все не скінчилося !!!
Ми так голосно іржали.
Що не почули як з-за повороту вискочив бобик білоруської радіаційної
охорони...
Ми в кущі вони за нами ...
Тікати далеко ми не стали ...
Смішно було ...
А вони дивляться на нас і самі посміхаються ...
- А що це ви тут робите?
- Так ... Ходимо.
- Чи не браконьєрствуєте?
- А що ми схожі на браконьєрів?
- Та ні ...
- Ось і ми так думаємо.
- А в Брагіні ви не бували?
- Ні...
- Доведеться таки побувати ...
- Ви що нас усіх п'ятьох з рюкзаками повезете?
44
- Так.
Отже, три білоруських міліціонера на передніх сидіннях ми вп'ятьох ззаду.
І повний багажник наших рюкзаків.
Таки вийшов автостоп в Зоні ...
Хоч здавалося б куди там?
Безлюдна місцевість.
А ні.
Іноді в житті трапляються нереальні речі друзі.
Ніколи не забуду цю поїздку !!!
Середній міліціонер перемикав швидкості у себе між ногами ...
- Піпл а ви лебедів в Зоні бачили?
- Нє...
- Хочете подивитися?
- А то!!!
- А он!!! Дивіться!!! Праворуч!!!
- Овва...
Бобик на праву сторону чітко накренився.
- А он у нас лисиці живуть ... Дивіться ліворуч!!!
- Вау!!!
Бобик на ліву сторону.
Загалом похід можна вважати вдалим.
У всіх сенсах...
Привезли нас в місцеве відділення міліції ...
І давай по кабінетах ганяти ...
Допитувати.
По черзі.
Навіть до клітки не посадили.
Ми були не схожі на тих хто збирається кудись тікати.
Та й не збиралися ми тікати нікуди.
Всі люди перевірені: тому діємо так наче змовилися.
Співаємо пісні на все горло в Брагинському відділенні міліції.
Перше квітня як ніяк.
А ми люди хоч і підірвані але щирі ...
45
І давай їм всю правду городити на допитах без витівок і лукавства.
Як є.
А то вони нам перехресні допити влаштовувати стали...
Якби ми не розповіли їм, що в Зоні перетинали кордон з Україною і ходили
українською частиною Зони "у напрямку до Прип'яті", то в принципі нас і
штрафувати не було за що.
Нас спіймали на Білоруський Зямля, Білоруси ...
І в Білорусію ми офіційно в'їхали.
Всі документи були в порядку.
Спеціально для нас викликали старшого лейтенанта білоруського КДБ.
Він теж нас оглядати став.
Вірніше нас і оглядати не стали поки він не приїхав ...
А як став копатися в наших рюкзаках ...
Так нашим похіхушкам меж не було ...
- А це що за зелений порошок?
- Морська капуста, сушена, натерта з сіллю і спеціями ...
- А якщо я спробую на язик?
- Пробуйте!!! Не отруйне!!! Дуже корисна для здоров'я штука.
Хоч і зелена на вигляд ... А головне!!! Легка.
Ви б бачили з якою підозрою він капусту на язик клав.
- І що ви ЦЕ їсте? На смак - гидота рідкісна ...
- Зате користь величезна і енергії купа в ній ... А до смаку звикнути можна ...
Потім навіть подобається.
- А може це наркота якась???
- Ну не знаємо може кого морська капуста і вставляє... Але ми більше для
харчування її ніж для кайфу ... Самі пробували кайфу від неї ніякого ... Зате
на жменьці цього надлегкого продукту тиждень жити можна.
- А це що?
- Ще один унікально корисний продукт: пилок квітковий ... А це макуха
кедрова ...
Загалом здивували ми КГБ-шника набором наших продуктів.
Досвідчені автостопщики знають що найлегше з собою в дорогу взяти поїсти
можна ...
46
То ж через якийсь час, приблизно вже по першій ночі всіх відпустили ...
Видали папірці про адміністративне штраф за "нелегальний перетин кордону
Білорусі" ...
Коли мені видавали папірець, цю запитали адресу.
Я назвав адресу гуртожитку, де давно не живу: Київ, вул. Ветеринарна 14 бе
...
А він написав 146 сто сорок шість
А я йому кажу:
- Нема адреси такої...
- Що? Де?
- Ну ви написали сто сорок шість а треба чотирнадцять беее !!!
Він взяв папірець... Придивився ще раз задумливо і ретельно:
- Ну якщо придивитися, то ця шість дуже схожа на бе.
Тут я все зрозумів ... Що папірець цей несерйозна штука ... Адже вона на
неправильну адресу написана.
- І що мені з цим папірцем робити?
- Штраф потрібно сплатити 700 білоруських тисяч ...
- А можна я вдома в рамочку повішу?
- Можна, можливо...
Усміхнувся КДБ-шник задумливо.
Отже всіх відпустили ще вночі ..
Крім мене...
Мене залишили.
Коли обіймалися на прощання я говорив:
"Їдьте друзі ... Ми ще побачимося."
Всі друзі - досвідчені стопери.
Усі разом до 8 ранку були вже в Києві, а я ... А я веселився в Білоруському
КДБ.
Мене вирішили передати з "рук в руки" на Україну ...
І ще пропісочити трохи.
Як лідера цієї всієї справи.
Цікаво в Білорусії КДБ працює.
Трійками.
47
У трійці: мозок, водій (він же завгосп), майстер-бойовик (бойові мистецтва,
зброя) ...
Я розмовляв в основному з Мозком ...
Сидів поруч з майстром бойовиком (якого звали в моєму випадку Володимир
Ілліч)І підморгував, щоб погодували водієві.
Цікаві і повчальні бесіди виявилися для нас із Мозком.
Ми прямо здружилися чи що...
Як приїхали на їхню явочну хату ...
Це треба було бачити ...
Молоді рядові в чорному сидять на ліжках шнурують берці, а тут якраз
старлей зі мною заходить:
- Ти! Ти! І ти! Зашнурувалися - вийшли ...
А мені такий:
- Проходьте Микола Олегович...
Отже привезли вони мене на кордон зранку...
Чекають реакції української сторони.
Годину чекаємо щоб за мною приїхали, півтори ...
- Та нікому я там не потрібен в українській митниці. Може відпустіть і я
пішки піду?
- Не можемо ... Раз вже приперлися сюди треба вже дотримати закон, - каже
мені Мозок... - Доведеться Вам напевно Володимир Ілліч покататися з
Миколою Олеговичем до України. Так і повіз мене Володимир Ілліч не
дочекались "реакції української сторони" ...
В Україні на мене чекав полкан митниці ... Власною персоною ... Викликаний
на митницю з нагоди мене рідного.
Подивився він на мене скептично ...
Потім на прапора ...
- Що сам розібратися не міг?
- Дик ... Це ... З того боку з таких верхів дзвонили ...
- Гаразд ... І ми зателефонуємо ...
Набирає номер на апараті позаминулого століття (я думав таких вже немає):
- Алло ... Володимир Георгійович (ім'я вигадане не шукайте в українській
митниці такого чиновника) ... Тут це ... Привезли таки ... Та хто такий ... Гіпі
48
якийсь ... Одягнений квітчасто весь ... А що з нього взяти ... Що з ним
робити? ... Аааа ... відпустити і помахати ручкою кажете? ... Ну добро ... Так і
зробимо ...
Дивиться так на прапорщика з хитрою посмішкою ...
- Чув?
- Так точно.
- Виконуй.
Отже вивів він мене до краю митниці і помахав мені на прощання ручкою ...
Я застопив відразу ж француза, який їхав безлюдною дорогою з Чорнобиля...
І благополучно попер на Київ, де мене чекала моя команда.
Потім я дізнався, що про нашу витівку написали у білоруській газеті у розділі
“Люди, які нас здивували”:
“Гіпі із зони

Брагінські міліціонери затримали у чорнобильській зоні п’ять гіпі з Росії,

Киргизії та України, При своєму розумі “діти веселки” радіації не боялися,
купалися в річках зони - і це у квітні! - і усьому раділи. Правда міліціонери їх
із зони вивели. Такі спочатку від щастя світяться, а потім від радіації.”

Дощ

Слухаю «Качу».
У виконанні Піккардійської Терції.
Пригадую.
Усіх.
Найчастіше згадую Доща.
Він загинув якраз 14 лютого на день святого Валентина.
Я стояв під штабом у Водяному.
Охороняв вхід.
Мав рацію.
І слухав.
Перед цим я просився у командира роти щоб взяли мене в наряд у посадку.
Там де якраз бої.
49
Безпосередні боєзіткнення.
За 100 метрів від ворогів.
Мене не взяли.
Поставили охороняти штаб.
За 800 метрів від боєзіткнень.
Взяли Доща.
Якраз моя зміна.
Стою біля штабу.
Слухаю в рацію ефір.
Є: - Просимо артилерію На горбок поруч з рлс. Дуже прицільно насипають...
Ф:- Дідусь курить. Працюємо. (коли казали “дідусь курить” це означало, що
починають працювати бойові машини БМ-21 більш відомі у народі як
“Град”)
Є:- Дуже прицільно насипають вороги.
Ф:- Тримайтеся хлопчики всю артилерію вмикаємо. Видвигаємо ведмедиків.
Зараз покошмарять… (ведмедики - це наші два танки, що активно вступали
до бою із прихованих позицій)
Є:- У нас двохсотий у нас двохсотий.
Ф:- Тримайтеся рідні зараз вже “точку У” наведемо. Дідусь курить.
Коригуємо.
Є:- Дідусь курить за ними... За ними 150 метрів.
Ф:- Хто двохсостий? Хто двохсотий?
Є: - Дощ
Ф:- Хто двохсотий? Хто двохсотий?
Є: - Дощ
Ф: - Зараз всім що є насипатимемо тримайтеся хлопці. Працюємо по
улюбленим. Кабани пішли. Коригуємо. (кабани то міномет)
Є: - Кабани в ціль.
Ф: - Насипаємо ще.
Наряд на посадку: один бтр.
Який героїчно тримав оборону наших позицій під радіолокаційною станцією
(150 метрів від злітної смуги Донецького Аеропорту) проти орд орків.
Ми з Дощем весь час сварилися.
50
Як кіт із собакою. Йому не подобалося в мені усе...
І я не був від нього у захваті.
Коли я приїхав у Водяне хлопці там вже досить довго стояли.
Я поліз на другий поверх хатинки, де всі жили, щоб нікому не заважати.
Та і люблю я весь час одинакувати.
Почала насипати ворожа артилерія якраз на Водяне. Гради. 120ті міни.
На мій превеликий подив за мною на другий поверх прийшов Дощ.
- Ідемо на перший. Там безпечніше.
- Мені і тут добре. Крім того на першому поверсі здається вже нема місця.
Він так насуплено:
- Ідемо. Я знайду тобі місце.
Він зайшов до кімнати на першому поверсі. На всіх щось бурчав. Всіх
посунув і поклав мене біля себе... І таке відчуття неначе почав мною
опікуватися.
Роздобув для мене десь резинові капці.
Для мене це було надзвичайно дивно...
Я все думав...
Невже це він?
Чи хтось інший?
На диво почали нормально спілкуватися.
Він попросив у мене оті навушники блутусні що мені підігнав Andre
Я йому їх подарував.
З такого дива.
Він мені подарував свої...
Теж «дуже хороші».
Ми нормально на диво спілкувалися.
Без постійних сварок.
Цілих три дні.
До його загибелі.
Ті блутусні навушники...
Маю надію потрапили до його сестри.
Яка їх можливо зараз слухає.
Я ж слухаю у його навушники качу...
51
І пригадую.
Є і неприємні думки.
Один наш офіцер позичив у нього 2500 тисячі гривень.
І ходять чутки.
До сього часу не віддав ці гроші його сім'ї.
Також.
За участь у тих боях, кожному з нас мали б виплатити по 1000 гривень на
день.
Бойових.
Нам не виплатити і по сей час.... Липень 2016 року..
З 15 лютого.
Нікому.
Хоч ходять чутки.
Такі самі бойові таки виплатити третьому батальйону за Широкіне.
Нам нікому.
Зараз ходять чутки третій бат по другому кругу у відпустки.
Нам відміняють ті які обіцяли, і відтерміновують демобілізацію...
Неприємні думки.
Слухаю «Качу».
І згадую…

Віталік та Микола.

Були в мене хороші друзі і зараз є. Дивно сплітаються часом нитки

Долі. Цікавіше ніж у кіно. Поки мій підрозділ воював у жорстоких боях я
навчався на курсах снайперської підготовки і мав можливість поїхати у Київ,
треба було зробити невеличкий тюнінг гвинтівки. Я люблю скористатися
нагодою і зустрітися з тими, хто мені допомагає так чи інакше. Так було і з
Віталіком Шапошніковим. Ми домовилися зустрітися у піцерії навпроти
Золотих Воріт. Там і зустрілися. Говоримо про справи і вживаємо чай із
обліпихи. Смачний такий чайок із обліпихи, і тут раптом вібрує мій телефон.
На телефоні напис: “Микола”. Це мій бойовий товариш, який зараз там, на
фронті. Один з небагатьох, кого я поважав чомусь.
52
 - Коля допоможи. - каже пошепки мені він.
- Що сталося?
- Я під Аеропортом… На пожежній вишці. Мене оточили вороги. Я
тут один. Не знаю, що робити.
- Як так сталося?
- Мене кинули. Ще подзвоню.
І кладе слухавку. Я оглядаю осоловілим поглядом залу піцерії. Усміхнені
обличчя, веселих відвідувачів і телефоную командиру.
- Вітаю.
- Чого дзвониш?
- А де Микола?
- Загинув. А ти звідки знаєш?
- Він мені щойно дзвонив. З того світу чи що?
- Кажи.
- Він на пожежній вишці перед Аеропортом. Оточений ворогами.
- Ясно. Зараз висуваємо розвідників за ним.
Кладу слухавку.
Через пару хвилин знову телефонує Микола.
- Ну що?
- Тримайся. За тобою послали розвідосів.
- Дякую.
І знову кладе слухавку. Не знаю чому він зателефонував саме мені…
Крім цього я взяв телефон і одразу написав допис у фейсбуці з проханням
помолитися за одного мого друга, який зараз у бою і просить підтримки.
Багато людей почали молитися. Я це відчув. І це видно було по коментарям. І
схоже що це допомогло. Як я потім зрозумів із розповіді Миколи він дивом
вийшов з тієї ситуації сам. Розвідники до нього не дійшли. Залишився живий.
І я після того пройшов не одну складну ситуацію, де мав би загинути не раз, а
чомусь залишався живий. А що Віталік? А Віталік помер на мирній території
у свої молоді роки через кілька місяців. Дивно сплітаються часом нитки Долі.
- Командир, дозвольте мені поїхати на похорон мого товариша,
Віталіка Шапошнікова, молодим помер хлопець ні з того ні з сього.
- Він тобі родич?
53
 - Друг.
- Не маю права дозволити.

Містер Ікс.

Зараз буде важка для мене історія.

Але.
Дуже повчальна для всіх.
Я довго думав...
Що ж робити?
Часто бувало так, що я комусь допомагав...
А потім той самий.
Кому я допомагав.
Плює в душу...
Накине лайна.
Наче так воно і треба було.
Бог таких карає.
Я такому перестаю допомагати.
Та й говорити з таким не хочу.
І бачитись.
Є й такі, які просто так полюбляють накидати в душу.
Що казати?
Таких я теж бачити не хочу.
Сьогодні сиділи в улюбленій піцерії з Дрейком.
В тій самій, куди телефонував мені Коля оточений в донецькому аеропорту.
Так вже сталося, що це стало моїм улюбленим місцем для посиденьок з
друзями.
Знову дзвенить телефон.
Піднімаю слухавку.
- Альо, Микола?
- Так.
- Треба допомога.
54
- Кому?
- Містер Ікс.
- Що треба?
- Службу закінчив. А рана не зажила... Збирає гроші на операцію.
- Навіть не знаю, Саньок, чим я можу допомогти.
А собі думаю.
Це той самий Ікс, який в аеропорту забрав у мене планшет і брехав на мене в
аеропорту... Той самий через якого я залишив колектив і пішов там воювати
одинаком....
Той самий Ікс... Який копався регулярно в моїх речах без дозволу доки я ніс
службу у наряді і брав мої речі без дозволу... Той самий Ікс, який
розповсюджував про мене брехливі чутки... Той самий Ікс, який уже після
того як Бог покарав (він жорстко травмувався на бойовому виїзді під
аеропортом) не схаменувся. І продовжував мене обсипати чорним... Той
самий Ікс... Який казав, що я боягуз… А сам повидаляв з невідомих мені
причин відеодокази моїх боїв в аеропорту. Де я точно вів себе не як боягуз.
Він бачив ці відео. Видалив. І тоді нахабно. Вже після поранення писав
публічно, що я брехло... Тоді коли точно знав, що я кажу правду, а він
цинічно бреше. Цінні відео я пригадую, які я просив його не видаляти, а він
видалив. Так от.
Йому потрібні складні операції.
Трансплант не приживається.
Мені наприклад цілком зрозуміло чому.
Бо за гріхи...
Доводиться платити...
Збирає гроші на карточку для операції.
Мене попросили допомогти зібрати гроші.
Я б не допомагав...
Зовсім.
За все.
Але я пригадую іншого.
Дощ
Той мені навіть у око засвітив із-за плеча товариша.
55
Підло.
Але потім.
Перед тим як загинути...
Дощ наче змінився.
І все усвідомив.
Що не можна плювати у душу товариша...
Адже може колись...
Тобі буде потрібна його допомога.
Що ж я не буду виставляти картку від Містера Ікс.
Я вважаю це не ефективним.
Гроші тут не допоможуть.
Моя думка.
Я йому допоможу.
Пересилю свою неприязнь.
Знаю.
Він знову скаже на мене чорним.
Забуде подякувати знову.
Як бувало до цього не раз.
Але у свій спосіб допоможу.
Якщо хто мені порадить найкраще і безкоштовне лікування травм для
учасників бойових дій.
Я буду вдячний.
Ще в мене є питання.
Хіба держава не опікується такими випадками?
Хіба не видає гроші за поранення?
Не назначає пенсії?
Щось тут нечисто…
Та я все ж допоможу.

Аз Яз Єсмь

Мені якось наснилося що я древній витязь...

І на село моє насувалася негода ...
56
Всі в селі відчували її наближення ...
І Рада Старійшин обрала мене.
Довірила мені ...
Розібратися з нею ...
З негодою сією..
Ось і зібрався я - витязь - в похід ...
Чи довго йшов я чи коротко ...
Лісами, полями ...
Дрімучими.
Але ось дійшов я до хатинки ...
На узліссі.
І в тій хатинці.
Жила бабуся ...
І звали її ...
Чи вірите?
"Баба Йога, моторна Нога ..."
І ось запитує мене Баба Йога ...
Прямо з порогу.
- Ти хоч язичник синку?
Я подивився бабусі в очі ...
Виникла багатозначна пауза ...
- Аз яз Есмь. - повідомив їй я.
Бабуся як і я подивилася мені в очі ...
І після паузи відповіла ...
Так само багатозначно:
- Ду Дао Суть.
Шкода що я не можу дослівно перекласти могутній сенс цих фраз ...
Занадто багато вони говорять якщо описувати на нашій мові.
Якщо спростити багато ...
Я мовив щось схоже на:
- Я володію Силою Бога.
І відповіла мені Баба Йога
- Сила твоя роздвоєна трохи ...
57
І з цієї бабиної фрази ...
Почалося моє навчання.
Ми буцімто обмінялися паролями ...
Я знав що зустріну її ...
Вона знала що зустріне мене ...
І почалося.
Почалося моє навчання.
Ми билися на палицях з Бабою Йогою моторною Ногою ...
І зрозумів я тоді ...
Хоч баба і не молода ...
Але не дарма її називають Йогою ...
І ой як не дарма ...
Моторною ногою.
Я пам'ятаю прийоми, заломи і переломи ...
Загини і перегини ...
Пам'ятаю не їв нічого ...
Пив тільки настої з трав ...
Що баба готувала мені ...
І сила моя зростала сказати що подвійно?
Втричі?
Вчетверо?
В десять разів?
А може стократ?
Та я всьому, що мав радів…
Через тиждень я був готовий до бою.
Давай мені ворога, чи двох чи тисячу ворогів…
Різниці нема.
Прокинувся і зрозумів я Други ...
Що мною…
За цей сон довжиною в життя.
Було пройдено урок ...
Разом Бабою Йогою.
Моторною ногою.
58
І урок той, я добряче засвоїв.

Підбите око

Що ж...
Я вирішив іще докупи...
Описати той випадок, коли Дощ засвітив мені в око.
Наша зміна стояла на блокпості.
Майже всі понапивалися алкоголем, в тому числі командир блокпоста..
А я стояв за всіх більше половини ночі.
Майже до ранку.
Під ранок деякі мої товариші бойові прокинулись.
І прийняли чергування.
А я нарешті поліз у бліндаж спатки.
Прокинувся я від того що мене грубо будять.
Приїхала зміна.
Один з них почав кричати на мене...
Бо я спав.
Коли вони приїхали...
То ж звісно я винен у всьому.
У тому що неприбрано усе на блокпості.
У тому, що не нарубані дрова...
Хто винуватий?
Сєпар.
Тобто я.
Було дуже образливо це все вислуховувати.
І хоч би один з тих хто спав поки я стояв вступився.
Всі мовчки дивились як він мене вичитує за те...
За що я не винуватий.
- Зараз тобі по голові дам!!!
Козирна фраза...
Тут я вже не витримав через несправедливість таку...
59
- А ну дай!!! А ну дай собака!!!
- Кого ти собакою назвав?
І почалася штовханина.
Я спеціально не застосовував прийоми айкікай, які знаю.
Наче свої ж люди...
Але я не проконтролював інших.
З боку зненацька винирнув Дощ і смачно зарядив мені в око.
Я аж на зад сів.
Всі стоять і дивляться.
А я сиджу у багнюці і дивлюся на всіх.
І ні один з моєї зміни не вступився.
Хотілося ревіти від образи.
Я піднявся.
Глянув холодно на всю компанію.
Не дивлячись спеціально на Доща і того хто все це почав.
Мовчки пішов збирати речі.
Коли повернулись на базу.
Пішов до комбата з проханням перевести мене в найгіршу бригаду, яку він
знає.
- Причина?
- З особистих причин.
- Більш детальне пояснення буде?
- Ні.
- Сідай пиши рапорт.
Я написав рапорт. Тоді прийшла та зміна. Я відмовився іти на блокпост. Дощ
і той хто все почав дізналися про те, що я написав рапорт про переведення в
ту частину, куди сплавляли алкашів...
Ще підходили...
Дощ втирав мені, що я зрадник...
Зраджую свій підрозділ...
Я принципово з ними не розмовляв.
Навіть не дивився на них.
Образили.
60
Так мене нікуди й не перевели...
Мій рапорт полежав у комбата під столом місяць чи два...
Я проковтнув образу.
Забрав рапорт.
І тепер мене іноді питають:
Чому це я ненавиджу алкоголь?
А після чого мені його любити?
За що?
Хто мені пояснить?
Що хорошого мені в житті зробив алкоголь?
Я сам відповім:
"Нічого!!!"

Мене звуть Міні.

Мене звуть Міні. Я - дитяча іграшка, персонаж всім відомого

мультфільму. Мене зробили з пластмаси невеличкого розміру. Як сувенір.
Недорогий сувенір для дітей, які дивилися мене на блакитних екранах. Для
них я - зірка. Дивним вивертом долі я потрапила до донецького аеропорту.
Мене поставили на поличку у duty free на третьому поверсі нового терміналу.
Який гарний магазин, так багато усміхнених облич, постійно грає жвава
музика, лунають оголошення. Життя тут вирує і вдень і вночі. Я стояла на
поличці і привітно посміхалася покупцям. Цікаво хто ж мене купить? Дивні
діти проходять повз мене і не звертають на мене увагу, та я не втрачаю
оптимізму. Колись ми зустрінемось із тим чи скорше із тою, хто мене купить.
Нещодавно дивні речі увійшли в моє спокійне життя на поличці.
Різкі звуки і крики припинили жваву музику та оголошення. Спокійний вир
мирного життя перетворився на пекло вибухів та обстрілів... Із магазину
зникли діти... І продавці звідси зникли. Хто ж мене купить тепер? Кому я
тепер потрібна? Дитяча іграшка в недитячих умовах. Так і згорю тут
покинута. Непотрібна нікому. Це страшно. Страшно стояти тут беззахисною
лялькою із пластмаси. Навколо свистять кулі, та уламки мін, снарядів, ракет.
61
Мені поки що гірко посміхається удача. Жоден уламок чи куля не зачепили
мене, але пилом зі стелі таки вже добре припорошило. Я стала брудною і
непривабливою. Зберігати мені оптимізм чи ні? Навряд мене хтось тут
купить. Кому я тут потрібна така брудна? Заходять час від часу військові
щось беруть з поличок цього розбитого магазину, та звісно не мене. Зберігати
мені оптимізм чи ні? Навряд мене хтось тут купить.
Ви не повірите: мене взяли. Вірніше взяв. Дивний хлопчисько ще
брудніший, ніж я. Їх четверо зайшло до нашого магазину уважно вивчили
простір перед тим як зайти сюди. Інші проходять повз, ковзають без уваги по
мені байдужим поглядом, а цей спинився. Дивиться. Посміхнувся. І поклав
собі у кишеню. Невже це сталося? Мене вибрали. Так. Він вибрав саме мене.
Не звернув увагу на те, що я брудна... Мабуть тому, що був іще брудніший. А
може просто подумав, що мені тут сумно. Так, мій господарю, мені тут було
страшно і сумно без тебе.
Ох же ж і хлопчисько! Не знаю навіть де безпечніше: там на поличці чи
у нього в кишені. Чому він весь час лізе під кулі? Стріляє він правда
непогано. Наче. І весь час мугикає одну й ту саму пісню. Я вже і слова
вивчила.
Big gun
Big gun number one
Big gun
Big gun kick the hell out of you
Big gun, got a hot one
Big gun, got a number one
Big gun, loaded and cocked
Big gun, hot hot hot
Got big gun, ready or not
Big gun, give it, give it a shot.
Ох же ж непосидючий господар мене обрав. Весь час щось вигадує,
кудись лізе, щось тягне. І чомусь весь час один. Нікого поруч. Тільки я і його
автомат Саня. Ой у важкий бій ми потрапили. Схоже нас тут чекали вороги.
Затисли з трьох боків. Два кулемета, снайпер, автомати я вже і не рахую, он

62
із автосалону ракету СПГ по нам запустили. Чого вирячився на неї? Ховайся
за колоною!
Не підстався, господарю, я тебе прошу. Де поляжеш ти, там поляжу і я.
Обережніше, дурнику! Встиг! Таки встиг сховатися за колоною. Сидить.
Знову мугикає it's a big gun. Притулився спиною до колони і мастить слиною
Саню, щоб не клинив. Заряджає. Якийсь безстрашний. І схоже, що його
береже для чогось Бог. З ним страшно, але цікаво. Він постійно в якусь
халепу лізе, і весь час його виносить на руках удача. І може... Моя молитва...
І мене з ним весь час виносить. Часом він дістає мене з кишені і
мовчки ставить поруч, так щоб я бачила куди він стріляє, я мугикаю з ним
його пісеньку і молюся щоб його постріли були влучними, а ворожі ні. Мене
звуть Міні. Для когось я - зірка. А для мого господаря я - друг.

Дуель

Що таке снайперська дуель? - ви питаєте. - Це гра в шахи у першу

чергу. - відповідаю вам я.
На дуель буває запрошують. Запрошення на снайперську дуель - це
вбивство. Зухвале і можливо непотрібне вбивство. Причому таке, щоб було
зрозуміло, що вбив саме снайпер чи снайперська пара. Наприклад
одночасний постріл двох снайперів в одну голову противника. Це насправді
дуже непросто зробити. Нас вчили. Одночасний постріл пари а частіше двох
пар відбувається за командою по радіостанції. Наприклад при команді
“execute”, домовляються робити постріл на exeCUte. А при команді “вогонь”
домовляються стріляти на воГОнь. Це виглядає приблизно так:
- Перший, ціль бачу. Ціль у секторі три, військовий, що
висунув голову над окопом. Можу працювати. Код жовтий.
- Центр. Плюс.
- Другий, ціль бачу. Ціль у секторі три, військовий, що
висунув голову над окопом. Можу працювати. Код зелений.
- Центр. Плюс. Перший та Другий готовність 5. ВоГОнь.
Відбувається одночасний постріл двох рушниць у момент звучання
складу “ГО”. У цьому діалозі важливе кожне слово. Перший, Другий та
63
Центр - це відповідно позивні усіх учасників процесу: першої пари, другої
пари, та командира. Сектор цілі показує, що обидві пари націлені в одному і
тому ж напрямку, опис цілі показує, що обоє націлені на одну й ту ж ціль.
Його бажано робити так, щоб стало зрозуміло, що це саме та ціль. Якось
унікально описувати. Готовність працювати каже про те, що пара готова
здійснити постріл: погодні умови та поправки прораховані і обговорені до
цього парою на внутрішньому діалозі, введені та враховані при готовності до
пострілу. Код жовтий - це впевненість пари у пострілі. Є три варіанти.
Проти такого рівня роботи бажано працювати танками, гарматами,
мінометами, килимовими бомбардуваннями. А бувало так що викликали
команду “Антиснайпер”. До команди входить такий самий командний центр,
кілька груп снайперів, кілька груп підтримки. Це серйозна операція.
Готується заздалегідь. І навряд може оперативно відреагувати на таке
запрошення. Та буває на таке запрошення реагує одинак без страху, совісті і з
дивним щастям. Одному працювати проти такої команди - це самогубство.
Ходять чутки. Така командна робота теж має свої складнощі. І хто їх знає.
Може ними скористатися.
Запрошенням на дуель можна назвати роботу в одному і тому ж місці. Це,
скажімо, вбивство противника на одному й тому самому місці з якоюсь
повторюваністю. Скажімо щодня, чи два три рази на тиждень чи раз на
тиждень. Запрошення на снайперську дуель - це нерозумні дії. Хто так
робить, той не дуже високого рівня профі або безстрашний ідіот. Такі теж є.
Значно розумніше стрельнути раз і піти. Та хто ж діє розумно на війні? Лише
рідкісні екземпляри. Контрснайпінг - це мистецтво вбивства снайпера. Треба
вміти прорахувати дії противника, зрозуміти його, і вгадати.
Найпоширеніші дії ворожих снайперів на цій війні - це стрільба із своїх
позицій. Тобто на позиції, які зайняли прості піхотинці приходить група
снайперів. Це один з найпростіших і найбезпечніших для снайпера варіантів.
Тут можна відчувати себе більш захищеним з одного боку з іншого боку
противник приблизно знає де ти, а значить майже вбив. Хоч часом бува
одного знання мало. Плюси таких дій - це зусилля та час. Не треба витрачати
зусилля та час на обладнання окремої позиції, не треба лізти у лігво ворога,

64
не треба робити хибні позиції, і багато чого іншого робити не треба. Я таке
називаю “лінивий снайпінг”.
На одній позиції ходять чутки було таке запрошення на дуель… Ворог
з великої дистанції, весь час з одного місця обстрілював снайперським
вогнем одну й ту саму позицію. Дистанція 1100. Непроста для пострілу
дистанція. Дуже непроста. Але противник попався не дуже професійний:
приходив на одне й те ж місце і не думав, що надсилає запрошення на дуель.
Його було вбито контрснайпером. Потім група розвідки пішла на те місце і
знайшла вбитого ворога з двома надзвичайно дорогими гвинтівками. Зробили
там засідку і не даремно. На те місце прийшла група забирати цього одного
вбитого. Групу взяли живцем. Група розказала, що це гість із Москви,
приїхав на сафарі. Заплатив їм 3000 доларів щоб вони кілька разів його
провели на рибне місце і він постріляв. Невдало закінчилося сафарі цього
московського гостя.
Таке буває. Хто запрошує на дуель той найчастіше гине. Саме тому я
ніколи й нікого не запрошував на снайперську дуель. Непрофесійно.

Ігорко.
Це сталося у Інституті ім. Шалімова у відділенні трансплантології
печінки. Дивом і мене туди занесло. Одного спекотного літа мені поставили
діагноз “Neo”. Диво імені кіногероя із фільму “Матриця” то є насправді
фатальний діагноз у медицині: новоутворення, рак. Цей діагноз змінювався
час від часу, але ніхто лікувати мене не хотів. Крім нього. Цікавий лікар,
який глянув на мою томограму і сказав:
- Я не знаю що це, але це напевно необхідно вирізати…
- Хірург від Бога - подумав я.
- Жити хочеш? - спитав мене він.
- Хотілося б… - відповідаю.
- Тоді лягай до нас на лікування.
- Лікарю, в мене не дуже багато грошей.
- Прооперуємо, одужаєш, а тоді будемо за гроші говорити.
- Оце так Лікар - подумав я. - схоже що це мій Лікар.

65
Так і сталося. То був мій Лікар. Операція тривала 9 годин: вирізали нирку,
жовчний міхур, шматок печінки, кишківника, діафрагми. Все до чого
дотикалося моє “neo” було безжально видалено з мого організму. Для мене то
було як політ у космос… До операції мене ретельно готували. Навіть зуби
підлікували… Все намагалися привести у максимальний тонус. І я намагався
лікарям у цьому допомогти. В моєму університеті збирали на моє лікування
гроші, почалася кампанія по залученню донорів крові. Велика подяка всім.
Зібрали всього достатньо: і грошей, і крові. І ось він… Той день. Мене везуть
на операцію у ліжку на колесах… Цікаве відчуття якогось хвилювання
переповнює груди. Голого як дитя мене замотують в еластичний бинт…
- Навіщо? - питаю.
- Щоб організм не переохолодився, схоже операція обіцяє бути
довгою. - спокійно відповідає анестезіолог, штрикає голку в руку і
просить почати рахувати…
- Один, два, три, чотири…
Все. Це все, що я можу пригадати до операції. Потім було пробудження…
Боже, як все болить. Я не можу вдихнути повітря… І жахливо хочеться
пити…
- Сестра… Сестра… Води. - з останніх сил шепочу я.
- Не можна тобі пити. - говорить ніжний жіночий голос і
змочує вологою мені губи.
Боже які смачні то були краплі вологи… Все пливе перед очима, болить… А
я посміхаюсь цьому ніжному голосу, цим краплям вологи і тій сестрі, якої не
бачу, але відчуваю життєдайною вологою на губах.
- Ти глянь, ще й посміхається… - дивується ніжний жіночий голос. -
Терпи маленький, потім буде легше.
А я намагаюсь зібратися з силами щоб зробити ще один болючий подих. І
роблю його…
Потім через якийсь час мене оглядав той самий спеціаліст УЗД, що і до
операції. І так активно крутив своїм приладом у мене по організму, що я
вирішив пожартувати:
- Що, лікарю, нема вже чого й вирізати після всього?

66
 - Е… В тебе ще стільки всього можна повирізати - задумливо водить
приладом УЗД і далі він.
- Дякую, маю надію, що більше не треба, - вмикаю задню я. Схоже,
що жарт не вдався.
Увесь цей час, що я лежав у палаті номер 413, мені здавалося, що мене
поселили в палату смертників, бо всі навколо через якийсь час вмирали, а я
чомусь жив.
В палаті навпроти жив з мамою Ігорко. Це ангел, а не хлопчик. Все
своє невелике життя він бачив лише біль, але чомусь не плакав.
- Ігорко, тобі боляче?
- Так… Дуже.
- А чому ти не плачеш?
- Щоб мама не страждала…
Я дивився на нього і весь час думав: “За що це йому? За що такі
страждання цьому Ангелу на землі?”
Ходили чутки, що в тій лікарні було прийнято за допомогу медперсоналу
якось винагороджувати санітарок чи медичних сестер, чи лікарів… А от на
той момент грошей у мене не було це робити, тому я придумав свою систему
нагород. Я писав вірші у книзі скарг та пропозицій і присвячував їх тим, кого
хотів “нагородити”... Ці вірші приносили додому, і дивували рідних моїми
“подарунками”. Пишу якось увечері вірш “Перший мій вампір Олена” для
молодої медичної сестрички Олени, яка однією з перших брала в мене кров
на аналізи аж тут зі спини підходить Ігорко і читає мій вірш.
- Їй підходить… - каже стиха.
- Ти вмієш читати? - дивуюсь я.
- Так. Я навіть пишу… Теж вірші...
- Покажи! - здивовано вигукую я.
- Зараз…
Цей хлопчина приносить мені зелений потертий зошит у клітинку весь
обписаний дитячим почерком.
Я читаю ці вірші і розумію, який я був дурний… Треба було питати не “за
що?”, а “для чого”. Так. Він теж помер. Як і ми всі помремо. І… Так. Він
залишився живим, як і ми всі залишимося жити.
67
Свистіти чи наспівувати.

Локація - Аеропорт. Розвалена і пошматована кулями російських

“добровольців” будівля. Ідуть двоє. Один одягнений у бронежилет, каску, з
купою запасних магазинів та гранат український солдат. Уважно сканує
зброєю все, що попереду. Інший рухається позаду. Він одягнений легко. Без
бронежилету та каски. Без зброї. Обидва брудні.
- Татарин, а чому ти мене взяв у розвідку у ці хащі? Мене ж усі
вважають “неблагонадійним”... - каже передній задньому
- Ти головне попереду іди. Іди туди, куди я скажу і ступай, куди я
скажу.
- Та не проблема. Мені не важко. Ти ж знаєш, що я не боюся
нічого…
- Того і взяв… - шепоче собі під ніс Татарин.
- Що ти сказав?
- Нічого… Правіше бери. Ось тут… За цим склом обходь.
- Добре.
Так вони доходять до пошматованого вщент рукава загрузки літаків. Задній
спиняє переднього рукою на праве плече.
- Стій. - каже Татарин. - Бачиш оцей коридор?
- Бачу.
- Тобі треба дійти до кінця і глянути, що там. Чи збереглися там
сходи знизу, чи є там якісь сліди на пилюці.
- А ти?
- А я тебе тут почекаю. Підеш? Чи тобі страшно?
- Пфф. Налякав. Звісно, піду.
- Ну іди.
Передній перехоплює зручніше автомат і обережно просувається уперед.
Голосно і неприємно хрустить шкло під ногами. Переступає повалені стіни та
шкляні блоки. Доходить до краю. Бачить цілі сходи і сліди чоловічих берців
на пилюці.
- Сходи цілі. Сліди теж є. - рапортує
68
 - Так я і знав. Сюдою вони і лізуть. Повертаємось.
Той хто ходив коридором повертається.
- Йдемо на нашу позицію. Тепер я піду першим а ти спину
прикривай.
- Плюс.
Недалеко від своїх позицій Татарин починає йти веселіше. Розслаблено, наче
на прогулянку парком вийшов. Задній все ще напружений здивовано
озирається, коли той взагалі починає насвистувати веселеньку мелодію.
- Ти що здурів? Чого ти свистиш?
- Щоб свої не застрелили, дурнику.
“А я буду наспівувати” - подумав задній.
Хто знає чи живий ще Татарин… Чи насвистує ще десь...
А той... Передній... Ходять чутки ще живий… І ходять чутки з того часу
ходить і наспівує.
Щоб свої не застрелили.

Психолог і вбивця.

Піднімаюсь сходами і наспівую як завжди, для того щоб свої не застрелили і

знали, що це я йду. Мене зустрічає прямо на східцях молода і симпатична
дівчина, секретар психолога.
- Я бачу у вас прекрасний настрій - каже дівчина.
- З чого це Ви взяли? - питаю.
- Ну ви ж наспівуєте якусь пісеньку доки піднімаєтесь сходами.
- Дійсно… Можна подумати, що настрій в мене чудовий. -
підтверджую я.
Заходжу до кімнати. Сидить жінка симпатична, років 40-45.
В окулярах, які їй пасують.
- Доброго ранку - каже вона. - ви вчасно прийшли.
- Люблю точність. - відповідаю я.
- Розумію.
- Мені порекомендували Вас як дуже хорошого психолога.
69
- Мені теж Вас відрекомендували як надзвичайно цікаву особистість. Не
будемо гаяти наш час. Розпочнемо?
- Я готовий.
- Хочу Вам зазначити, що вся наша розмова конфіденційна, і розголошенню
не підлягає. Все що ви мені скажете, або ми разом напишемо, не піде за ці
стіни, тому почувайтесь вільно. Говоріть що хочеться. Відповідайте на
питання чесно. Це вам буде корисніше.
- Зрозумів.
- Ви вживаєте алкоголь, наркотики, чи якісь антидепресанти?
- Ні.
- Вас відвідують думки про смерть чи вбивство?
- Звісно. Я і зараз обдумую варіанти, якими вас можна вбити. Звичка. Я про
кожного так думаю.
- Чому ж не вбиваєте?
- Не бачу сенсу це робити.
- Але варіанти продумуєте?
- Так.
- І скільки варіантів мого вбивства ви бачите?
- Тринадцять поки що...
- Ви впевнені, що контролюєте своє вміння вбивати?
- Звісно. Я все контролюю. Більше того, я люблю все контролювати.
- Хочете я навчу вас одному методу, який дозволить вам краще себе
контролювати?
- Звісно.
- Це називається трикутник дій. Скажімо у вас є бажання мене вбити.
- Бажання нема. Просто обдумую варіанти.
- Ну скажімо є.
- Скажімо.
- Давайте намалюємо трикутник і у верхньому куті поставимо питання
вбивати чи ні.
Малює.
У лівому куті опишемо всі можливі наслідки такої дії.
- Що буде якщо ви мене вб'єте?
70
- Зникне з цього життя прекрасна молода жінка, перспективний психолог.
- Ви так вважаєте?
- Люблю казати правду.
- А в правому куті давайте запишемо що буде, коли ви мене таки не
вбиватимете.
- Молода і симпатична жінка житиме далі, допоможе багатьом воякам,
народить кілька дітей Країні.
- Прекрасно. То який варіант вам здається розумнішим?
- Звісно, правий варіант.
- Так робіть перед кожною якоюсь своєю дією… Це допоможе Вам робити
правильний і зважений вибір.
- Не завжди на це є час.
- Аналізуєте дії постфактум?
- Звісно.
- Тоді теж малюйте.
- Цікава методика. Дякую. Спробую. Ви вагітна?
- Так. Це помітно?
- Звісно. Хто буде? Хлопчик чи дівчинка?
- Ще не знаю… - зашарілася психолог.
- А ви не боїтеся сидіти навпроти мене? Я ж можу нашкодити вам і вашій
дитині.
- Я розповідала про Вас чоловікові… - професійно ухиляється від відповіді
вона. Але переходить у зовсім непрофесійне русло.
- Він Вас про мене питав?
- Звісно.
- А як же конфіденційність?
- Нічого конкретного.
- То що ж він у вас про мене питав?
- Чи Ви нормальний…
- І що ви відповіли?
- Впевнена, що так.
- Але ж я явно вибиваюсь за межі норми.

71
- Ви нормальний у своїй ненормальності. Норма - це так як усі. Звісно, ви
далеко не так як усі. Але якихось небезпечних явищ у вас не помічено. Ну і
треба ж мені було якось заспокоїти чоловіка…
- Ви дуже героїчна жінка… - щиро і заспокійливо усміхаюсь я їй. - Прошу
Вас більше нікого не консультуйте. Не всі можуть бути такими стриманими
як я. Подумайте про дитину, чоловіка, майбутнє.
- Я і не збиралась. Ви - останній пацієнт перед декретною відпусткою…
- Я вас не скривджу. Обіцяю. Навпаки. За потреби захищатиму.
- Я вам вірю.
- А чому Ви щоразу перед початком сеансу не зачиняєте двері на замок?
- Вам це необхідно?
- Звісно. Так буде надійніше. Якщо раптом хтось захоче нас вбити, йому
важче буде зайти непоміченим у приміщення. І нам легше буде врятуватися.
Буде час щоб підготувати теплу зустріч.
- Я зачинятиму.
І вона виконала свою обіцянку. З того разу, вона щоразу зачиняла на замок за
мною двері, щоб тим хто захоче нас вбити було важче зайти, а нам від них,
було легше врятуватися.

Апельсинова шкірка.

Екологічне поселення у вирвищі Дубове, Новоайдарський район,

Луганська область.
Три здорованя і один Микола тягнуть велику металеву піч у
саморобному візку піщаною дорогою. Микола серед цих чоловіків виглядає
як хлопчик: невисокий на зріст, хлопчача статура. Пічка йде важко.
Дотягують до невеличкого підйому і стають. Пхають той візок усі разом а
візок не йде до гори, ба навіть знущається з них тим, що відкочується на
кілька сантиметрів назад і сміється із їх зусиль. Чоловіки зупиняються і
опускають руки щоб перепочити. Розчаровано дивляться на візок і тачку.
Несподівано Микола підносить до рота руку і щось відкушує. Стомлений
72
Микола з диким криком “аааа!” впирається у візок з пічкою один і з розгону
виштовхує його на гірку, яку не могли взяти усі разом. Чоловіки здивовано
дивляться на Миколу, що стоїть біля візка на гірці.
- Що це було Микола?
- Режим “турбо”.
- Це як?
- Та вмію часом ввімкнути.
- Ого, ти всмалив, - вигукує один.
- А що то ти до рота підносив? - перебиває інший
- Апельсинова шкірка. - показує невеличкий надкушений
шматочок давно висохлої апельсинової шкірки.
- Ти її що нюхав?
- Ні… Відкусив маленький шматочок.
- Хрін з нею з тою пічкою, потім дотягнемо, розкажи про свій
режим “турбо”, яка цікава штука.
- Почалося це у Зоні відчуження ЧАЕС. Одного разу зайшов я
у Зону і в самій глибині наступив на іржавий цвях біля
закинутої будівлі. Пішов у кедах. Дурник. Якось дуже невдало
я наступив. Сильно кровило. Через кілька хвилин у правому
почало чавкати. Лише тоді я дозволив собі спинитися. Кожен
мій похід у Зону це було випробування меж моїх
можливостей. Я йшов майже завжди з мінімумом їжі та води
на максимально далеку дистанцію з небезпеками. Від місця, де
я пробив ногу, два дні ходу до виходу із Зони на здорових
ногах. Я планував їх вийти без їжі і води. Я сів зняв те взуття
дивлюся і думаю… Нікого навколо. Ніхто мене не врятує. Їжі
нема. Води теж. Болить нога. Тече кров. Сиджу і думаю про
те, що схоже, це остання моя подорож… Засовую руку в
кишеню, а там невідомо яким чином опинилася давно засохла
апельсинова шкірка. Я відкусив малесенький шматочок тієї
шкірки з розумінням, що це уся моя їжа і мене як током
прошибло розуміння, що я не хочу здаватися і помирати десь
тут. Я приклав лист подорожника, відірвав кавалок футболки і
73
 затягнув ним ступню. Біль трохи вщух і я побіг. Побіг у бік
виходу із Зони. Час від часу я на бігу відкусував від
невеличкого шматка засохлої апельсинової шкірки малесеньку
частинку, щоб підкріпити свої сили і впевненість. Я біг усю
ніч. І зранку вибіг із Зони. І враження було таке, що я і не
стомився зовсім. Вперше після походу в Зону було відчуття,
що я можу пробігти ще стільки ж, а не відчуття повного
виснаження і спустошення. Доки я біг я відчував значно
багатшу палітру запахів, чув більше звуків, і здається почав
бачити у рентгеновому діапазоні. Словом чуття мої
загострились, а сили та витривалість значно зросли. Я назвав
це режимом “турбо” і час від часу його в собі знову вмикав…
Невеличким шматочком апельсинової шкірки. Ну і з того разу
в Зону лише в берцях ходив. Так надійніше.
- Оце так історія. Не повірив би, якби сам не побачив.
- Я і сам часом не вірю що все це зі мною відбувається…

Пір’їна голубки

- Щоб влучити у рухомий об’єкт на відстані треба багато чого бачити і знати,
ще треба вміти до чогось прив’язатися. - розповідає інструктор зі
снайперської підготовки своєму учневі.
- Це як? - здивовано питає учень.
- Ну от, скажімо, бачиш цю пір’їну голубки, що лежить у траві?
- Бачу.
- Прихопи її з собою на рубіж… Туди де посадка.
Учень піднімає пір’їну голубки і вони з інструктором йдуть далі до рубежу.
Рубіж розташований в зоні бойових дій, перед лісосмугою. Як дійшли до
місця інструктор бере гонг, у який вони стріляли до того, і ховає його у кущі.
- Як ми зможемо в нього влучити? Його ж не буде видно за цими кущами. -
дивується учень.
- Давай пір’їну. - посміхається інструктор.

74
Бере її, щось виглядає і уважно вивчає на гонзі, озирається на місце звідки
вони стріляли і чіпляє той артефакт межи гілками так, буцімто це має якесь
велике значення.
- Йдемо на позицію знову. - промовляє.
Молодий учень схоже вже починає розуміти, про що йдеться. Доходять до
позиції і залягають.
- Бачиш пір’їну? - питає у свого учня інструктор.
- Бачу. - відповідає від своєї гвинтівки учень.
- Стріляй в неї.
- Готовий стріляти.
- Поправки ввів?
- Так.
- Вогонь.
Лунає постріл. Дзеленчить гонг.
- Ти гонг бачив?
- Ні.
- То як попав? - знову хитро посміхається інструктор.
- Я прив’язався до пір’їни. - з новим розумінням суті речей шепоче у
відповідь учень.
Проходить кілька місяців і учень приходить на поховання свого
інструктора. Плачуть жінки… Сумують побратими. Стає черга провести
небіжчика в останню путь. На своє місце в черзі стає і учень… Коли
приходить його час, він, крім того що цілує небіжчика, непомітно для інших
кладе біля голови загиблого пір’їну голубки.
Проходить рік. Учень готує пастку для ворогів серед лісосмуги десь на лінії
фронту. Уважно розкладає вибухівку, гранати, дві міни, розмотав і відкусив
трохи проводів, дістає батарейку, червону бухту ДШ (динамітний шнур),
акуратно і непомітно розставляє пастку, під’єднує КД (капсюль-детонатор),
ДШ та проводи, бере свою сокирку і акуратно від’єднує кору від сухого
дерева, маскує електричний дріт, відмотує трішки фольги алюмінієвої з
сумки, обмотує кінчик дроту нею і клеїть то все липкою стрічкою до місця,
де щойно обдер кору, тоді зверху кладе папір і ще один шар алюмінієвої
фольги поверх. Маскує це все нещодавно здертою корою і на видному місці
75
встромлює пір’їну голубки. Ховає усі сліди збирає речі і неквапно зникає з
місця події.
Через якийсь час займає позицію на відстані 400 метрів від цієї посадки в
іншій посадці. Переконується, що розрахунок правильний: в приціл добре
видно пір’їну. Чекає.
За якийсь час тією ж стежкою рухається група ворогів, попереду йде і уважно
дивиться під ноги один. Схоже, що розвідник-сапер. Рухаються повільно, але
впевнено. На відстані кількох метрів за сапером ще четверо, двоє замикають
рух групи. Видно, що рухається група добре тренованих бойовиків. Кожен
оглядає свій сектор, вони уважні та зосереджені.
- Що ж… Інформація точна… Це вони… - шепоче до себе учень і зручніше
вкладається для пострілу. Сапер проходить пір’їну в прицілі. До неї
наближається основна група. Лунає постріл. Після нього лунає кілька
вибухів. Чути крик пораненого і не чути крики вбитих.
- Ось так треба прив’язуватись до пір’їни. Це за тебе вчителю. - знову шепоче
до себе учень і зникає з місця події. Чути безладну стрільбу і вибухи, які ще
довго не вщухають, зате крик пораненого невдовзі затих.

Зустріч в Торонто.

Мене звуть Микола. Хтось мене знає, а хтось ні… Довелося мені захищати
Донецький Аеропорт від російських нападників свого часу… Хтось знає цю
історію, а хтось ні… Також довелося мені тримати позицію на третьому
поверсі Нового Терміналу кілька днів проти ворогів... Для себе я назвав це
«танок під кулями»… На одинці з ворогами… Кілька днів… О, звісно, я не
весь час там сидів, час від часу спускався поповнити боєкомплект і попити
чаю… Поїсти… Ще мені судилося видати збірку віршів під назвою “Вірші
одного Кіборга”, де я описав це все в одному із віршів… Там я описав
ситуацію, з якої видно, що мій командир віддав наказ у мене стріляти, щоб
налякати, щоб я на третій більше не ходив. Що ж… Все було не зовсім так…
Тепер настав час не простого для мене тексту… Я маю попросити вибачення
у свого командира. Адже, як виявилося, він не віддавав такого наказу.
Кулеметник, який відкрив по мені вогонь з наших позицій був з іншого
76
підрозділу. І він виконував наказ свого командира, а не мого. Дізнався я про
це нещодавно. Коли поїхав презентувати свою книгу в Торонто.
- Микола, а ти чув, що в Торонто знаходиться ще один Кіборг?
- Ні не чув.
- Ось його фото… Може впізнаєш?
- Не впізнаю. Здається, не зустрічались там.
- Ми його запросимо на вечерю. Ти не проти? Якраз і познайомитесь.
- Звісно, не проти.
І таки запросили. Одного вечора ми сіли за стіл усі разом. Я дивлюся на
мовчазного хлопця і думаю, що його не знаю… Навряд ми бачились там…
Зайшло слово про те, що там було… І я між іншим згадав цю історію, як по
мені стріляв кулеметник один за наказом мого командира.
- Не твого - раптом сказав мовчазний хлопчина.
- Що? - перепитав я.
- То був мій кулеметник. - знову відповів він. - І наказ він виконував
мій.
Незручну паузу заповнило моє запитання:
- Чому?
- Бо ми щойно заїхали в Аеропорт і я почув історію про те, що там на
третьому якийсь один без башти воює соло, але звідти також можуть
спускатися вороги. То ж я віддав наказ стріляти у все, що звідти
спускається. І першим звідти став спускатися ти.
Знову запала тиша.
- Виходить, я неправильно його почув після обстрілу… Коли запитав
його про того, хто наказав по мені відкрити вогонь, то відповідь
була “мій командир”, а не “твій командир”, - з новим розумінням
справи почав казати до себе я.
- Виходить, що так... - підтвердив мені Кіборг.
Скажу вам відверто, я - той ще подарунок для командира. Керувати мною це
ще те заняття. Упертий, нахабний, хитрий, принциповий, байдужий до
авторитетів, самовпевнений. Це тільки кілька яскраво виражених епітетів, які
про мене можна написати. Але є в мені якийсь потенціал, якого не видно
одразу, і от якщо його відкрити, то з мене можна отримати надзвичайно
77
цінного солдата, все такого ж правда хитрого і нахабного, але здатного на
надзвичайні речі. Мало хто насправді зміг його відкрити, той потенціал. До
нього надзвичайно важко дістатися через стіни упертості, але такі командири
все ж були. Два таких командира. Можливо, колись про них щось розкажу. А
може й ні. Але ця історія не про те. Ця історія про те, що я визнаю свої
помилки, якщо бачу, що я таки помилився. Тому як це важко не було б для
мене. Я все ж прошу вибачення, командир. Таки помилився я. Думав, що то
ти, а то не ти. Хтось скаже: “вигадки... Цього там не було.” Можливо. Може й
так. Та ще є ті, яких я не пробачив… Хто думав, що мав право забирати мої
речі, продавати їх і брехати, що то я продаю волонтерську допомогу, і той
хто казав, що я не воював і що це все брехня, а сам видалив відео моїх боїв на
третьому поверсі з мого планшету від волонтерів, який він відправив
додому… І все брехав про мене, все брехав… Маю надію він йому там
більше знадобився, ніж мені на фронті. У них я, схоже, вибачень не попрошу.
Схоже. Хто знає. А я його просив:
- Хоч відео віддай.
- Нема його повидаляли все.
А жаль. Хороше відео було. Потім шукав я тих хто відео знімав, та так і не
знайшов. Так і забрав те відео у мене Бог.

Преднізалон.

29 жовтня 2016
06:48
Ще один сон.
Цього разу він наснився мені на завданні. На нулі. Так. Тут теж можна
непогано спати.
Ідемо я і моя мама. Ми йдемо на виставку танків. До моїх знайомих танкістів.
Вона не бачила, як працює сучасний танк, а я... Я бачив. Довелося
повоювати.
- Синку... А хіба це не марна витрата пального у час війни? Такі от покази
танків...
78
- Ой, ма, облиш. Є в мене знайомий режисер Крістіан Жерегі, який знімав
кліп з танкістами... Там з ними і познайомився. Так от якось прийшов він до
знайомих танкістів ввечері і попросив його покатати. А це було недалеко від
лінії фронту. Вони не довго думали. Катали його цілою колоною із 10 танків.
Вороги подумали що ми наступаємо. Ледь не повтікали. Ото була марна
трата пального. Так в доганах всім і написали. І танкістам, і режисеру... -
задумливо замовкаю я пригадуючи ті часи... Вороги тоді з переляку пішли в
атаку. А ми... Ледь відбилися. Тоді загинув Олексій Цебро. Мій побратим.
Негарно загинув. Розірвало міною.
Крокуємо мовчки до розташування показового полігону.
- Синку, війна для тебе давно скінчилася. Чому в тебе до цього часу немає
дівчини? Я хочу онуків!
Мовчу. Як їй поясниш, що війна не закінчується? Ніколи. Для мене теж.
- Ось диви. Музей бойової медицини. Давай зайдемо. Тут напевне багато
гарненьких медсестер працює. З кимось тебе і познайомимо. - напирає на
своє мама. Уперта жінка. Не гірше того танка тягне мене за руку. І я так
розумію ті танки, до яких ми йшли, їй вже і нецікаві. От же ж жінки... Мама
теж, звісно, жінка.
Приміщення дійсно повне симпатичних молодих дівчаток, які нас одразу
обступили пропонуючи подивитись те чи інше. Мама засипала їх
запитаннями. Я ж відійшов у бік. Постояти на самоті. Підійшов до стенду з
бойовими голками і машинально став їх заганяти собі в пальці. На їхні бойові
місця. Думаю про своє. Підійшла молода і симпатична чорнява дівчина.
- Що ви робите? Це ж експонат! - перелякано питає вона.
- Ой, - зніяковіло дивлюся то на руки, то на стенд, то на неї я. - Я не хотів...
Просто задумався.
- Воювали... - тоном левиці відповідає вона.
- Звісно. Як би я їх надів... Ці голки ще.
- Доведеться пройти у медкабінет нашої начальниці. Тільки там їх можна
зняти.
- У вас є апаратура? - дивуюсь я.
- Ще один експонат.
Я із сумнівом піднімаю брову.
79
- Не хвилюйтесь. Працює. Та і наша начальниця якраз у голках і бойовій
медицині спеціаліст. А я ні разу не бачила як їх ставлять, а тим більше
знімають. Якраз і подивлюся, - нахабно посміхається вона.
- Ви ж знаєте, що я можу попросити зробити це в присутності лише мене і
спеціаліста?
- Ви ж цього не зробите? - благально дивиться вона на мене. - Так хочеться
подивитися...
Ох же ж і очі. За такі очі можна й на смерть у бій... Теж чорні.
- Не зроблю.
- Тоді йдемо за мною.
- Ходімо.
- Як вас звати?
- Коул. А Вас?
- Ріша.
Ми пройшли до кабінету її начальниці. Теж симпатична. Вони що за
конкурсом краси їх набирають? Вона уважно вислухала Рішу. І глянула на
мене понад окулярами, які так їй пасували.
- Сідайте на ось це крісло. - показує пальцем вона на апарат. - і роздягайтесь
по пояс. Ви ж в курсі.
- Ба... Старий знайомий Темп 3000. - знімаю светр я. І помічаю як жадібно
заблищали оченята Ріші. Так, красуня, я ще в формі. Начальниця помітила
мій погляд на Рішу.
- Ви хочете щоб вона вийшла?
- Та ні. Я не проти її присутності, - кидаю офіційне заперечення.
- Прийнято, - офіційно відказує начальниця.
Я сідаю у крісло. Вона підходить до мене. Закріпляє руки. Проводить
перевірку торса. Затримує свої пальці на лівому соску, який одразу починає
нахабно стирчати.
- Хм. 16 бойових ін'єкцій Преднізалону. Ріша ти знаєш, що це означає?
- Це значить, що цей чоловік 16 разів був у такому бою, де вже загинув. І 16
разів він вибирався звідти живий.

80
- Так Ріша. Саме так. Перед нами дуже везучий чоловік, який зміг пережити
бойовий анестизійно-реанімаційний комплекс 16 разів. Що ж Ви таке
пережили, шановний?
Я промовчав.
Глянувши на мою кислу фізіономію вона продовжила і завершила огляд.
- Буде трошки боляче, - покривила вона душею.
- Я в курсі. - підтримав її я. Я дійсно в курсі наскільки це "трошки".
- 42 бойові голки. Як ви це витримуєте? Не розумію.
- Захочеш жити витримаєш і не таке.
- Ріша. Хто носить 42 бойові голки? - тоном вчительки відволікає вона
дівчину від задумливого споглядання.
- Перед нами легенда Тамара Василівна, Сніжний Барс. Єдиний з усіх, хто
залишився живий. Кажуть це був їх командир.
- Ні... - відказую я. І пригадую загибель командира. - Снайпер. Влучний
стрілок.
- Точно. Ви той самий Масола. Масола Коул, який поранений ніс його на
спині. Ви його мертвого пронесли ще 50 кілометрів. З такими жахливими
пораненнями.
- Моя тринадцята ін'єкція. Не така вже й щаслива.
- Починаю. - вклинилася у розмову начальниця.
Я закрив очі і приготувався. Боже, який знайомий біль.
Після процедури Ріша з ще більшою повагою почала на мене дивитися. Все
скінчиться колись. Скінчився і біль. Ми залишили з Рішою кабінет
начальниці і з жартами вийшли у хол. Мама вже давно пішла у своїх справах.
Вечоріло.
- Проведете дівчину додому, шановний Герой?
- Залюбки, моя королево. Якщо дівчина пригостить мене чаєм і печивом.
- Це я Вам гарантую.
Ми пішли до її хати. Весело жартували і далі. В неї виявилась не хата, а трьох
поверховий палац.
- Що зробиш? Багаті батьки. - знизала плечима вона.
- А вони не будуть проти, якщо я зайду?

81
- Нікого немає. Навіть обслуга відпущена сьогодні в честь свята. День
Перемоги. А я ще й винна, в цей день одному Герою чай і печиво. - грайливо
завважила вона.
- Я вас спасу від цього боргу. Моя Королева.
- Заходьте до хати, шановний Герой. Чим багаті. Тим і раді.
Я зайшов у двері за нею. Різко розвернув її і поцілував. Так. Вона теж чекала
цієї миті. Вона закинула свої руки мені на плечі і видала стогін:
- Я тебе хочу... Прямо тут і зараз. - Запхнула одну руку під светр вона і
почала гладити мої соски, які знову збудилися.
- Я теж тебе хочу. Тут і зараз. - Стиснув ніжно її груди я.
Вона почала стягувати з мене светр. Я підняв руки і промовив:
- Здаюсь.
- Герої не здаються. - Відказала вона розстібуючи верхній ґудзик своєї
блузки.
Я їй допоміг. Різким рухом відірвав решту. Так я і думав. На диво симпатичні
груди. Я присмоктався до них і почав їх настирливо пестити язиком. Вона зі
стогоном прогнулася назад, ще більше випнула свої збуджені і маленькі
сосочки. Я підняв її на руки і вклав на диван, який так зручно розташували
прямо у величезному холі. Вона грайливо перевернулася на животик і
вигнула спину. Повільно підтягнула до верху спідничку, під якою було видно
рожеві симпатичні трусики з червоним сердечком. Це так мило. Мені
хотілося накинутися на неї. Розірвати сердечко на трусиках і вже в неї зайти.
Їй теж цього хотілося. Я бачу.
Та я зволікав. Я ніжно погладив її сідничку і достав свого давно готового до
діла апарата. Вона вигнулась кішкою ще більше. І схвально глянула на мене.
Я стягнув обережно трусики і погладив своєю теплою і твердою голівкою її
мокрі та гарячі губки. Вона не витримала перша. Зробила рух назад і
просунула з видимою насолодою мене у себе. От так. Мені це теж, звісно,
сподобалось. То ж я не ловив гав. Зайшов глибше. Вона охопила однією
рукою мою сідницю і затримала в собі. Не поспішай.
Я слухняно виконав її волю. Пару глибоких фрікцій і її накрило першим
оргазмом. Я теж був на грані. Тому й спинився. Але їй спинятися не
хотілося... То ж вона продовжила зовсім трохи рухатись на мені. Цього
82
вистачило. Оргазм накрив і мене. Вона оргазмувала вдруге. Після першого
оргазму я можу досягти і другого. Але тут вже треба постаратися. Та не з
нею.
Схоже, ми разом були готові до шалених і постійних оргазмів. Я люблю оце
відчуття на краю оргазму, коли ще трохи і все. Вона це зрозуміла і почала
цим гратися. Я її якраз затримував у цей момент. Вона ж схоже ловила
оргазми один за одним.
Особливо тоді, коли я почав пестити її клітор із собою усередині. Це її
доводило до сказу і вона з насолодою налазила на мене глибоко під час
зовнішнього оргазму і отримувала на додачу ще й приємний полон
внутрішнього. Крайній оргазм ми досягнули разом. Ми лежали на боку. Я
обнімав її за плечі ззаду. Вона довірливо поклала свою голову на мою руку і
заснула зі мною у собі. Я помилувався на її вушко і теж заснув.
Прокинувся я зранку. Від її шаленого крику. Вона народжувала.
Як це сталося за одну ніч я не знаю. Можливо побічний ефект Преднізалону в
моїй спермі. Та факт залишається фактом. За ніч дитинка виссала її всю.
Породілля помирала. Я не знав, що робити. Тому зробив те, що зробив би
собі. Я схопив її за ліву грудь і вколов свою останню ін'єкцію Преднізалону.
Якраз під сосок. Де і собі. Це вигнуло її дугою. Вона закричала.
- Тихесенько, люба, я знаю. Відчуття не з приємних.
Та від її крику вискочила голова дитинки більше ніж до половини. Далі
легше. Ще одна невеличка конвульсія - і я тримаю дитину в руках. Ще один
вигин і крик - і випала плацента. Маленька дівчинка глянула на мене
розумними оченятами.
Вона не плакала.
Поклав її поруч на шкіряне крісло разом з плацентою. І глянув на Рішу.
Перша біль від Преднізалону пройшла. Вона з полегшенням дивилась на
мене. На вигляд їй покращало.
- Тепер ти зобов'язаний на мені одружитися, мій Герою. - пожартувала крізь
стомлену усмішку вона.
- Пішли прямо зараз? Моя Королево.
- Трошки перепочину - і одразу підемо...
- Хіба після душу і як погодуєш нашу дитину.
83
- Покажи... - благально попросила вона.
- Тримай, - притулив до правої Рішиної груді я малу, яка одразу після
недовгих пошуків почала її смоктати з жадобою. Ми глянули одне на одного
й посміхнулися.
- Як назвемо? - питає вона мене.
- Настя.
Ріша жвавішала на очах. Преднізалон діяв.
Дитинка посмоктала груди й відпала від неї. Заснула. Ріша обережно
піднялася, щоб піти в душ. Я її підтримав.
- Ідемо разом у душ, - запропонувала вона грайливо і махнула на двері ванни
рукою.
- Хочеш іще? - здивовано спитав я її і глянув на малу.
Вона теж на неї з ніжністю глянула.
- Обов'язково, - відказала. - Тільки трішки пізніше. А зараз... Душ. Просто
душ. Ідеш, мій Герою?
- Звісно. З тобою хоч на край світу, моя Королево, - покепкував я,
пропонуючи знову руку, на яку вона величаво оперлася. І тут її накрила друга
хвиля болю від Преднізалону. Вона навіть кричати не змогла. Я підхопив її
на руки...
- Ще сім хвиль. Дев'ятий вал найболючіший. Терпи, гарненька. Це мине. Ти
тепер майже дружина Героя.
Вона з вдячністю глянула на мене знизу вгору. Закрила очі і зціпила зуби.
Я поніс її в душ.
Вода полегшує біль.

Стрілок і танкісти.

Не люблю, коли постановочні фото якось намагаються пов'язати з

реальною роботою снайпера… Можливо вони круто виглядають… Але
реальні снайпери працюють явно не так як на фото, якщо справді профі…
Якось довелося зніматися в кліпі одному… Режисер попросив стрельнути для
відео...

84
Це було на полігоні…
Підготували апаратуру, оператора, світло…
Всі готові.
“Тиша на майданчику! Постріл снайпера! Сцена 23, дубль один! Мотор!
Почали! Вогонь!!!”
Я і стрельнув...
Він так глянув на мене...
- Оце і все?
- Так.
- Якось не видовищно...
Я засміявся тоді від душі...
- А що ти хотів? Дим із дупи?
- Ну хоча б вогник якийсь із дула...
- Ну тоді тобі до танкістів...

Мама.

Знаєш, мама...
Я розкажу тобі, чого ненавиджу бухло...
Я був в аеропорту коли вороги накривали його градами, сау, зу, агс, спг, пкм,
акм, акс, свд, рпг, мінами, танками та всім, що в них було.
Що б там не кричали поганці буцім я в аеропорту не воював.
Ти мене знаєш, мама.
Це брехня.
Я реально, мама, танцював там під кулями.
Я кошмарив добряче ворогів там на третьому поверсі нового терміналу.
Один.
Задовбав я їх до того, що вони вирішили мене викурити з позиції.
Прибити.
Стріляли, мам, по мені з трьох сторін.
Із пкм.
85
Стріляли і автомати.
Пкм.
Це кулемет.
Ма.
Перехресний вогонь на мене.
З двох кулеметів, ма.
Один на 11 годин другий на 3.
Добре, що ти не знаєш, ма, що таке перехресний вогонь двох пкм.
В кімнаті іскри, мама.
Це кулі.
Рикошетять від залізних конструкцій, ма.
А я стою за стовпиком, ма.
І двійками по виродкам, мама.
Двійками.
Із свого вірного товариша Санька.
Їх добре видно, ма.
Вогники добряче миготять із стволів ворогів. Особливо, коли стріляє пкм.
І тоді мам я побачив, як летить ракета.
У мене мам.
В мою кімнату.
З якої я веду бій, ма.
Я ховаюся за стовпик знову, ма.
Але встигаю помітити, ма...
Що ракета пішла вище...
Верхня залізобетонна плита, ма.
В кімнаті туман, ма.
Дрібні камінці і пилюка...
А я мам із туману.
Двійками...
Брешеш собака російська не візьмеш.
В голові чомусь грає улюблена пісня Гефеста AC/DC «It's a big gun».
Веду вогонь.
Мені не страшно, мама.
86
Вони затихли першими.
Та і в мене лишилося половина ріжка...
Бронебійних.
Чула б ти, ма, як весело і нахабно дзижчали в повітрі бронебійні мої кулі.
Тьюююуууу.
Тьюууууу.
Дуже задоволений спускався з третього поверху я тоді, ма.
Звично голосно хрумтів уламками на сходах.
І тільки висунувся із сходової клітинки.
Одиночним смальнув над моєю головою свій пкм.
Я підходжу до хлопців, а вони кажуть, що наказав це зробити мій командир.
Щоб налякати мене, ма.
Щоб я не ліз більше у бій.
А я не злякався, ма.
Все одно ліз.
Більше в аеропорту по мені не смалили свої.
Я не стріляв, ма, першим.
Це нерозумно.
Завжди дивився звідки починають палити вороги.
А вже тоді насипав їм.
Та і “перемир'я” наче...
Крім автомата, ма.
Я повів туди гранатомника.
І він дав залп по ворогам із рпг-7.
Тоді ми повернулися і він дав рпг й мені.
Показав як стріляти, як цілитись.
Ми заходили на позицію, ма, під обстрілом ворожого пкм.
Хлопці пригинаються.
А я ні.
Веду їх спокійно, ма.
Цей рашист заняв погану позицію, ма.
І хріна хоч би близько дістав мене, ма, на цьому прольоті.
Жодного разу, ма.
87
То був мій перший у житті пам'ятний залп із рпг -7.
До цього я смалив тільки рпг-26 “аглень”.
Зовсім інша штука, ма.
Ми ще раз піднімались на ту позицію робили потрійний залп з рпг-7 і
записали на відео цей залп
Потім це відео знищив один.
Не знаю, з яких причин. Він весь час мене недолюблював, ма.
Молодці хлопці, добре воювали
Наступного дня гранатометники виїхали на ротацію, ма.
Я залишався.
Вони показали мені де гранатомети і гранати
Подарували мені найкрутіші беруші, що я бачив у житті.
Їх нема, ма.
Посіяв в аеропорту.
Їх було видно на тому відео яке знищив той, хто мене ненавидів....
Наступного ранку я прийшов взяв гранатомет і збирався піти на позицію.
Я думав вичислю ворогів, коли вони почнуть гатити, і вальну з нього в кучу.
Та засік це Рид, ма, побачив, як я заряджаю рпг 7.
Давай на мене волати.
Я його послав, бо не бачив, щоб він воював.
Але бачив.
Як він багато сидів у безпечному штабі.
Він побіг і стуконув командиру.
Я не встиг, ма, відійти далеко прибіг командир і почав кричати, що
розмолотить це рпг у мене на голові...
І махати ним у мене перед носом.
Посміхався задоволений Рид.
А я пішов на третій поверх з автоматом, схилив голову, утер замизкане і
брудне, запльоване командиром обличчя і пішов. Знову лише автомат, проти
купи озброєних значно потужніше ворогів, ма.
Якось, ма, я навіть при свідках воював.
Прикривати бтри, що прибувають, мене на диво узяв Фідель.
Ми побігли в атаку.
88
Я біг із самого переду .
За мною Чечен.
Свистіли навколо кулі.
Я пробіг аж до Ромео, ма.
По другому поверху.
Під обстрілом.
Це далеко, ма.
Гатили десь поруч і свої і чужі.
Але я не відступав доки Фідель не віддав наказ на повернення.
Бтри відійшли.
І тоді біг неспішно. Повертався з посмішкою. Переможцем..
Свистять кулі поруч
Бабахкають недалеко розриви гранатомета.
А мені не страшно ма.
Відчуваю.
Мене береже Бог.
Останній повертався із бою тоді я.
Навіть тоді.
Під кулями я був далекий від смерті, ма.
І це не всі небезпеки, на які я плював із гори, мам.
Але.
Найближче до смерті я був у Водяному, ма.
Коли один мій товариш, якого я дуже поважав, напився алкоголю.
І став страшний.
Я ніколи не бачив, щоб людина так кричала, ма.
Він почав стріляти з автомата, ма.
Свій.
По одному хлопчику, який його розізлив.
Теж своєму.
Я лежав у тій же кімнаті, ма.
Не бачив як.
Йому підбили автомат чи що.
Але черга пішла у люстру наді мною.
89
Рикошет від кришталю.
Бита люстра посипалась на мене.
Тоді мам я був найближчий до смерті.
За всю війну.
Багато ще чого було, ма...
Ржали з мене командир і його товариші.
Кричали буцімто я брехло і сцикун.
Хе-хе.
Кричали купа людей на мене, що мене приб'ють.
Знищать.
Заріжуть.
Я не боюсь.
І тоді не боявся.
Ма.
Ти знаєш я не боюсь помирати.
І знаєш чому.
Чиста статистика: найближчим до смерті я почувався у тій кімнатці...
Коли він п'яний.
Кричав і стріляв.
Дуже неприємна картина.
Причина моєї ненависті до бухла.
Ма.

Прапор і Береза.

Цього разу Доля мене звела з легендарним Падре, про якого я багато цікавого
чув. Ми зустрілись на алеї Героїв Небесної Сотні після того, як він поширив і
переглянув відео про ветеранів та ініціативу "дбаємо разом" з моєю участю.
- До душі доторкнулося твоє відео. Хочеться, щоб тебе спіткав успіх на
твоєму непростому шляху.
- Дякую, Падре.
- Ти той хто виніс монітор з Донецького Аеропорту і зробив з нього музей у
київському?
90
- Так. Це я.
- Мені про тебе Береза розповідала, я нещодавно проходив реабілітацію у неї
у творчій криївці.
- Не знаю її.
- Жінка загиблого ветерана. В неї чоловіка зарізали якісь виродки у Києві.
Хлопець повернувся з війни, щоб його вбили тут.
- Сумна історія.
- Каже, що тебе знає.
- А я здається не знаю її.
- Ідемо познайомлю. Вона тут недалеко.
- Ідем.
Відводить мене у невеличку ресторацію біля Хрещатика. Там ми сідаємо за
столик, де сидить жінка з білявим хлопчиком віком роки три.
- Вітаю Береза, мене звуть Микола.
- Вітаю Микола.
- Звідки ти мене знаєш?
- Ти служив з моїм чоловіком. Позивний Прапор у батальйоні "Донбас".
- Я знаю лише одного Прапора із батальйону, він зі мною служив у
штурмовій групі "Купол".
- Так це він.
І тут до мене починає доходити, що Прапора зарізали.
- Так він що загинув?
- Так. Зарізали на Святошино.
- Прапор загинув?
- Так.
- Із "Купола"?
- Так.
- Давно?
- Минулого літа.
- Не знав... Не знав. Якось в інший світ я поринув давно... Далеко від
батальйону... Не знав... Не знав. Хороший хлопець був...
- А це його син. Схожий на Валентина, правда?
- Його звали Валентин?
91
- Так. А ти що не знав як його звали?
- Не знав. Ми завжди намагаємося не знати зайвого.
- Валентин Гонтар.
- Треба якось побувати у нього на могилці.
- Запрошую.
- Завітаю по можливості. Хороший у вас синок, активний.
- Так. Дуже схожий на Валентина.

Червоні шнурки.

Стою на блокпосту увесь заряджений. Автомат мій двічі комбат просив брати
на виставку. Хороший автомат. Я його добре нарядив. Є квадрейл, коліматор,
ручка переносу вогню з вбудованими сошками, покращене пістолетне руків’я
від FAB Defence, найновіша модель глушника “Стріла” харківських
розробників, телескопічний приклад, найновіша розробка ременя до автомату
формату “три точки”, хороші американські окуляри фірми ESS, рукавиці,
шолом, бронежилет, додаткові магазини і ніж. Все приведено до ладу.
Працює. Перевірив. Стою я на блокпосту і нудьгую. Люблю нудьгувати на
блокпосту. Тишу люблю. Раптом їде крутий джип з військовими номерами.
Мій напарник його спиняє, а я підстраховую напарника трохи збоку…
Готовий вести вогонь у разі чого. Напарник махає мені рукою, щоб я
підійшов.
Дивний випадок.
Підходжу.
Відчиняється заднє вікно і якийсь полковник мене питає:
- А чому в тебе червоні шнурки, солдатику?
Я надзвичайно здивувався. Цього полковника я не бачив десь на передку… А
як нас вивели у тил охороняти курятники баби Галі, принесло… Звісно, цей
полковник не помітив моєї навороченої снаряги, єдине, що його допекло, - це
мої червоні шнурки.
- Подобається мені поєднання червоного і чорного, пане полковник. - жваво
рапортую я і зображую відсутність розумових здібностей на обличчі.

92
Чи то його моя відповідь розізлила, чи то не вразила моя спроба зобразити
відсутність розумових здібностей на обличчі. Не знаю. Але він почав кричати
мені про те, що я злісно порушую статутну форму одягу у себе на бойовому
посту. Не знаю до чого дійшло б у нас із ним далі. Ситуацію врятував
командир блокпоста, який махнув його водію, щоб той проїжджав.
Полковник все ж встиг гаркнути мені, що розбереться з моїм командиром
щодо цього кричущого порушення. Через 10 хвилин на блокпост примчав
командир роти.
- На тобі чорні шнурки, перевдягай.
- Не буду.
- Ти готовий не виконати мій наказ? - офіційно питає мене командир
роти. І він і я прекрасно розуміємо, що це означає.
- А це наказ?
- Так! Це наказ. Навіть не пробуй вимагати у мене письмового наказу
з цього приводу. - вгадує він мої хитрі думки наперед. - Це бойове
завдання. Я, твій командир, віддаю тобі наказ поміняти шнурки. Ти
знаєш, що буває, коли солдат не виконує наказ командира на
бойовому завданні.
- Михайлович, що ж Ви на лінії фронту мовчали щодо цих шнурків, а
тут припекло? - включаю задню я.
- Так… Вроненко. Міняй шнурки. І так через тебе влетіло.
- Давайте Ваші шнурки.
- Ох же ж і упертий ти Вроненко. Спробую зробити щоб обійшлося
без догани.
- За що догана, командир? За шнурки? Не смішіть!!!
- А мені і не смішно. Від слова зовсім.
Поміняв я шнурки. Аж тут дивлюся. Знайомий джип. Їде пан полковник
назад через мій блокпост. Цього разу моя черга їх перевіряти. “Поталанило
так поталанило!” - думаю я.
- А. Це знову ти? - впізнає мене полковник.
- Так. Знову я. - приязно посміхаюсь у відповідь.
- Бачу поміняв шнурки. Молодець. Оперативно працюєте.

93
 - Служу Українському Народові! - знову жваво із тупим виразом на
обличчі рапортую я. Цього разу видно вираз обличчя мого йому
сподобався, то ж він приязно посміхнувся у відповідь.
- Що я можу проїжджати? - спитав він так, наче ми з ним сто років
чай разом пили.
- Ніяк ні, пане полковнику.
- Що трапилося?
- Назвіть спочатку пароль. Без пароля не можна.
- Я тобі зараз дам пароль.
Я перезаряджаю автомат.
- Пане полковнику, я вимушений перевірити вашу машину, схоже що
вас захопили ворожі диверсанти і ви не можете назвати пароль, щоб
не видати державну таємницю. - знову зображаю відсутність
інтелекту я.
- Я тобі зараз покажу ворожих диверсантів.
- Виходьте негайно з машини, бо буду стріляти - як ошпарений кричу
на нього я.
Видно він щось побачив у моєму обличчі, що вирішив краще зі мною не
сперечатися. Підбіг командир блокпоста:
- Вроненко! Що тут у тебе відбувається?
- В мене підозри, що пана полковника захопили диверсанти, пане
командир. Він відмовляється назвати пароль для проїзду.
- Викликай командира роти - цідить крізь зуби розлючений пан
полковник командирові блокпоста.
Цього разу командир роти прилетів за сім хвилин. Я засік.
- Вроненко. Що знову в тебе не так? - одразу накинувся він на мене.
- Підозрюю, що пана полковника захопили ворожі диверсанти, бо він
відмовляється назвати пароль для проїзду. - знову жваво рапортую
я.
- Ану давай відійдемо поговоримо… - зі злістю говорить пан
полковник моєму командиру роти…
- Відставити Вроненко! - віддає мені команду командир роти.
- Слухаюсь! - знову жваво рапортую я.
94
Два офіцери відходять і починають вести тиху розмову, але я все чую, слава
Богові слух маю відмінний, через захоплення музикою.
- Що це в тебе за один такий? - питає полковник.
- Контужений… - відповідає командир роти.
- Ти можеш його показово покарати?
- За що? За шнурки? Засміють.
- За те що не пропустив офіцера на блокпосту.
- А ви йому назвали пароль?
- Пароль я якраз забув у тебе спитати.
- Тоді він діяв згідно статуту. Карати нема за що.
- От же ж жук. Тоді нагороджуй.
- Ви серйозно?
- Жартую. Кажи пароль.
- Вишенька.
- Вишенька?
- Так точно.
- Ох же ж і паролі у вас. Хто його вигадав?
- Не знаю, пане полковник.
- Ох же ж і солдати у тебе.
- Воюють непогано. - виправдально промовив командир роти.
- Видно, що відкусять і руку при потребі. Ніяких нагород і доган.
Замнемо цю історію для ясності.
- Слухаюсь.
Підходить пан полковник до мене і каже:
- Запитайте в мене ще раз пароль, рядовий Вроненко.
- Скажіть пароль будьте ласкаві, пане полковнику.
- Вишенька.
- Можете проїжджати. - знову жваво рапортую я і роблю титанічні
зусилля, щоб не посміхнутися.
Він насуплений сідає в машину і їде.
Хтось може подумати, що це кінець історії. Але ні. Це зовсім не кінець.
Ходять чутки, що той нахабний персонаж ті свої червоні шнурки не викинув,
і знову одягав їх десь подалі від перевірок і ближче до лінії фронту. І вже там,
95
командир роти ніяких зауважень йому не робив, але як тільки повертались до
частини завів собі звичку дивитись на його шнурки. Та той солдат зрозумів
урок з першого разу, то ж другий раз так не підставляв бойового командира.
Не намагайтесь знайти якісь співпадіння з реальністю, шановні. Ця
історія трапилась у просторах універсуму на невідомій планеті під час
невідомо якої війни із невідомо якими персонажами.

Можеш вбити?

Знову поставили охороняти штаб бригади… Нудна і нецікава робота

охороняти штаб, скажу я вам… Але снайпера не злякаєш нудною і нецікавою
роботою. Офіцери ходять туди й назад заклопотані, а в тебе клопотів нема…
Тобі треба стояти і відчиняти часом перед ними такий собі невеликий
шлагбаум на проході у приміщення. Стою… Черговий раз нудьгую. А я
люблю нудьгувати...
Коли зверху спускається командир бригади. Капітан першого рангу
Стерненко.
- Ого, хто у нас на охороні штабу! Знаменитий Вроненко!
Я мовчки виконую свої обов’язки і відчиняю шлагбаум.
- Чого так дивишся з-під лоба? Вбити хочеш?
Проходить повз мене до дверей.
- А в спину вистачить духу вистрелити командирові?
- Вистачить, - нарешті відповідаю я.
І бачу як напряглась спина командира бригади. І він і я знаємо, що я стою на
бойовому посту, тому набої в мене бойові. І він і я знаємо, що я люблю
казати те, що думаю, прямо в лоба, за що мене багато хто поважає, і багато
хто не любить. І він і я знаємо, яка в мене репутація. Саме тому він помітно
напружився. І саме тому я продовжив мовлення:
- Смислу правда нема.
Спина в нього розслабилась і він пішов собі далі. Ніякої догани мені не
зробив, але наступного разу мовчки повз мене проходив і не заважав мені
нудьгувати, що я люблю робити.

96
Стабільність та мінливість

У кожного має бути якесь місце на планеті, через яке можна спостерігати
мінливість та стабільність світу.
Колись я дуже часто зустрічав світанок на Камені Прозріння в Одесі на березі
моря. І то було таке місце для мене.
Тепер таким місцем стала Алея Героїв Небесної Сотні.
Щоразу приходжу на це місце.
Місце одне і те ж...
А кожного разу воно різне, це місце.

Голодомор

Написано 24.18.2018

Нас морять голодом наші вороги. Все через те, що коли треба було
повстати проти них ми не повстали. Коли треба було їх вбивати, ми не
вбивали. Коли треба було стояти за нашу Країну, ми не стояли. Ми здивовано
слухали про бій під Крутами і думали що все мине, біда пройде повз нас. “Та
і яка то війна? То політична боротьба за корито...” - говорили ми. Ми також
думали, що нічого істотно не зміниться, що влада ворогів не така вже й
кривава. “Від нас війна далеко… Ми мирні люди, що далекі від війни… То ж
і війна від нас далеко...” Ми щоразу платимо за нашу байдужість криваву
ціну і кожного разу знову наступаємо на граблі байдужості. А тепер уявімо,
що Країна наша тоді повстала проти червоної чуми. І не пустила ворогів до
нас у хату. Куди пішла б наша історія? Не знаю. Але ми б тепер не згадували
про голодомор і мільйони нас не померли б з голоду. Кривава радянська
російська влада цілком можливо тривала б недовго на нашій планеті. Цілком
можливо, що сьогодні ми оплакували б смерть Фреді Мерк’юрі, а не
згадували б про голодомор. Слухаю його пісню “Врятуй мене” і думаю, що я
голий і далеко від дому… І що любитиму тебе до смерті. Не наступай знову
на граблі байдужості.

97
Про війну.

Для тих, хто не хоче зараз готуватися до війни, хочу пояснити деякі прості
речі, які я зрозумів для себе на війні. Війна не питає тебе, готовий ти до неї
чи ні. Вона приходить неочікувано і вбиває. У тих, хто до неї не готовий,
шансів вижити менше. Хто не знає де бомбосховище і не має тривожного
рюкзака, запасного сховища з запасом води та продуктів, протигаза може
потім жорстоко пожаліти про це. І заплатити за це своїм життям і життям
дорогих та цінних для себе людей. Цілком можливо доведеться помирати в
муках. І дивитися на муки близької людини, що помирає. Хтось мені сказав,
що я б себе вбив у такому випадку. Це найлегший шлях. Значно важче буває
вижити, повірте. Але потім, коли вижити таки вдається, ти надзвичайно
радієш тому, що вижити таки вдалося і починаєш цінувати ті моменти, які ти
після цього маєш, бо якби ти тоді таки здався, їх би не було цих моментів. Я
вже і не порахую скільки разів мені хотілося вмерти, бо це - легше. Це
простіше. Значно важче боротися. І
Також не можу порахувати я кількість разів, коли я подякував Богові за те,
що ті рази таки не здався. Тому я вам раджу боротися до кінця, до останньої
миті, не давати собі померти і не давати померти близькій вам людині.
Шукати і шукати постійно можливості вижити... Ба, навіть більше: треба
думати таким чином, щоб навіть зі смертю своєю комусь із своїх допомогти,
а ворогам нашкодити. Це також означає, що не треба вмирати даремно. Не
ризикуйте, але і задкувати теж не треба. Зайва обережність і боягузтво
приводять до смерті на війні. Також до смерті можуть привести і зайва
сміливість. Що може врятувати? Це хитрість. Холодний розум, який постійно
думає і шукає кращі варіанти дій. І їх знаходить. Паніка вбиває. Ніякої
паніки. Молитва допомагає. Починайте молитися, але так, щоб це не
заважало виживати. Намагайтесь включити усі резерви організму та інтуїції,
це теж може врятувати. Підлість на війні можливо допоможе вам вижити, а
може і знищить. Намагайтеся все ж лишитися людиною на війні. Дбайте про
своїх та нищіть ворогів. Командна робота. Бувають моменти, коли групою
вижити легше, а бувають моменти, коли групою вижити важче. Уважно
98
зважуйте власні дії та рішення, але не зволікайте з ними, бо занадто велика
пауза може коштувати і вам і вашим близьким життя. Також треба розуміти,
що війна вбиває навіть найкраще підготовлених до неї фахівців. Тому мої
поради можуть вам допомогти вижити, а можуть вас і вбити. Хочу, щоб ці
поради нікому з вас, мої шановні друзі, не знадобилися, але як я вже казав,
війна не спитає тебе потім готовий ти до неї чи ні. І якщо вже вам раптом
доведеться переживати війну, я хочу побажати вам удачі в бою. Бо ваша
удача вам точно знадобиться на війні. Хочу на останок лише поділитися з
вами тим відчуттям моїм, що Бог все ж з нами. Не бійтеся вмерти, в смерті
нічого поганого нема, нема нічого поганого в муках. І є надзвичайно багато
хорошого в житті, яке, цілком можливо, комусь із нас таки вдасться
якнайдовше зберегти.

Звернення до сина

Мої вітання, сину. Давно я до тебе не звертався. Вірніше так: ніколи не

говорив з тобою про майбутнє планети. Ніхто не знає що буде завтра чи
післязавтра, але деякі речі про майбутнє нашої неньки Землі все ж побачити
можна. Людство у своїй гонитві неясно за чим знищує нашу планету: люди
вирубують ліси, забруднюють землю, воду, повітря. Це шлях в один кінець,
це шлях у прірву, шлях до смерті та страждань. Що робити? Треба кожному
рятувати нашу матінку планету. Як? Треба взяти відповідальність за свій
клаптик землі. Кожному. Кожен має взяти у власність гектар чи два землі і на
ньому зробити свою власну оазу: посадити свій ліс, своє озерце зробити,
розвести свою рибу і своїх птахів. Побудувати свій, автономний рай на землі.
Банька, лебеді, і місток через власне озерце. Така от собі мрія. Зараз
намагаються рятувати планету створенням усілякого типу заповідників,
заборон та обмежень. Це не вихід. Це хибний шлях. Завжди знайдеться той,
хто захоче порушити ці заборони і щось вкрасти, крім того не варто відділяти
людину від природи, ми - єдиний організм з нею. Не варто захищати природу
від людини, краще її навчити дружити. Ти тільки уяви, що маєш свій клаптик
землі, природи і гармонії, який можеш передати своїм нащадкам. Я б хотів
подарувати тобі саме це. Не війни, хаос і зруйновану змучену планету, яка не
99
здатна нас прогодувати, а клаптик землі моєї, приведений мною у порядок.
Дивись. Ось тут під Горлівкою був пустир. Тепер я тут будую сад. Не треба
бути мільярдером, щоб це робити. Не так вже й дорого в нашій країні взяти
землю на якійсь пустці чи смітнику. А що може бути героїчніше, ніж
порятунок нашої матінки Землі, сину? Нічого. Найцікавіше брати якраз таку
занедбану і закинуту людьми Землю і рятувати її. З перетворенням її на
райський сад усе радіє. Радіють дерева і птахи, метелики і квіти. Радісно й
мені. Я хотів би щоб і ти відчув цю радість порятунку планети… Її силу,
натхнення і Любов її. Хотів би, щоб ти як я колись міг сказати: “я - син цієї
землі, земля моя мати.”

Божа Рука

Я - син цієї землі. Земля - моя мати. Краплю сили дай мені, щоб влучно
стріляти. Це не моя рука карає, це Божа Рука. Направ Свою Руку Боже,
щоб знищити усе вороже на цій Землі.

Лежить снайпер з гвинтівкою і як у якомусь маренні нашіптує собі цю

мантру. Він надзвичайно стомлений. Злипаються очі. Мерзнуть руки і ноги,
та все ж не має права відступити. Так він сам собі вирішив. Навколо все
поторочене ворожими мінами та снарядами земля стогне від пилу та диму, а
він лежить у невеличкій ямці, яку викопав нещодавно власноруч. Метрів за
700 лежать вбиті вороги і верещать у паніці ще не вбиті.
- Снайпер!!! - кричить один у рацію - Снайпер. Все ще вбиває. Нічим
не можемо його викурити з позиції. Все вже, що могли навели…
Нічого не допомагає… Все ще стріляє виродок. Жени сюди бтр.
Нехай прикриє. Танк відправляєш? Давай.
Я почув як десь далеко за горизонтом заревів ведмідь. Це по мою душу він
реве. Саме так реве Т-72... Танк, який поставила матінка раша на землю
нашу. Ось і кінець моєї невеличкої війни. Настав час робити ноги. Відповзаю
назад у ярок, і рухаюсь зарані продуманим маршрутом відходу. Стає значно
тепліше. Нарешті рух. Майнула думка: “а куди це я зібрався? Може ще й танк
100
знищити?” Пора все ж закінчувати радіомовчання. Дістаю зі спеціальної
кишені рацію замотану в герметично закритий поліетилен.
Вмикаю.
- Сталкер Сталкер, викликає Зоряного.
- На зв’язку Зоряний.
- Зоряний, Зоряний тут ведмедя наші любі друзі розбудили треба його чимось
полікувати.
- Плюс. Тебе приняв Сталкер. Коригувати зможеш?
- Тому й турбую.
- Координати?
Дістаю телефон з програмою “мапа” від волонтерів і наводжу хрестик на
місце розташування ворожого танку.
- Координати 425055, 5347235.
- Координати 425055, 5347235.
- Підтверджую.
- 5 маленьких - передає в ефір Зоряний
І за 5 хвилин знову виходить в ефір:
- Тримай подарунки, Сталкер! Кабани пішли.
- Коригую.
Дістаю монокль захищений сіткою та блендою і вдивляюсь у місце підходу
танку до ворожих позицій. Свистять 120 мм міни. Вороги починають бігати.
Міни починають падати за 150 - 200 метрів правіше від танку. Хороший
пристрілочний залп. Натискаю тангенту рації і передаю в ефір:
- Зоряний, Зоряний, я Сталкер північ 200.
- Плюс Сталкер. Північ двісті
- Підтверджую.
Знову дивлюся у монокль як бігають і метушаться навколо танку вороги…
Знову свистять міни. Тепер у дірочку. Хороша робота. Схоже танкові гаплик.
- Зоряний, Зоряний я Сталкер. Хороша робота. З мене поцілунки загонщикам
кабанів. Ще один контрольний у дірочку і я пішов.
- От ти жучара Сталкер, цілуватимеш кохану - сміється Зоряний - працюємо.

101
“Все ж непогано навчилася працювати наша артилерія… І Зоряний - красень.
Оперативно як усіх на вуха підняв… Треба їх відзначити де треба… Хай
отримують, що заслужили, хлопці...” - думаю я на відході.

Зцілення і фабрика.

Дивна штука - наш організм. Що більше його вивчають вчені, то більше

розуміють, яка складна це штука - організм людини. Думають, що це якийсь
надскладний механізм. А для мене це більше схоже на фабрику. На потужний
виробничий комплекс, який дивом працює. У кожної фабрики є якась ціль.
Для чогось вона існує. Так само має бути якась важлива диво-ціль у нашого
організму, бо наша фабрика - не проста мануфактура льону чи ще там чогось.
Наша фабрика надзвичайно розумна. То ж коли вона відчуває, що у
організму цілі ніякої немає, вона вмикає механізми самознищення. Тобто
хвороби.
То ж якщо ви хочете пожити якомога довше, то я вам пропоную зцілитися.
Тобто знайти собі важливу ціль у житті, заради якої хотілося б працювати
вашій розумній фабриці. І хай ваша ціль приносить користь Україні.

Кленовий листочок

Neo. Новоутворення. Так називають лікарі одну з найстрашніших хвороб

сучасності: ракові пухлини. Колись це страшне слово було написано і в моїй
картці хворого. Дивно, але факт: людина починає цінувати щось, коли це
втрачає. А особливо починаєш цінувати життя, коли приходить твій час
помирати. Один з лікарів мені сказав: "тобі лишилося два місяці, не більше."
Хтось скаже, що це цинічно. Буцім так робити не можна, бо це вбиває
пацієнта. Я ж вважаю інакше. Так треба було зробити у моєму випадку і я
вдячний лікареві, який так сказав. Ця фраза навчила мене по-справжньому
жити. Усе боліло, а я надзвичайно радів кожній миті свого життя, бо лише
допіру зрозумів, що кожна з них може бути останньою. Я лежав у палаті на

102
своєму ліжку і перебирав свої спогади, як колись старий корчмар
перераховував зароблені ним за день гроші у своїй комірчині. Так і я. Лежу і
перебираю на тому ліжку діаманти своїх спогадів, бо несподівано зрозумів,
що лише вони підуть зі мною на той світ. Зрештою непогане життя я все ж
прожив, дійшов я до висновку за цією справою, таки було що згадати з
приємною посмішкою. Раптово мій погляд спіймав осінній лист сусіднього
клена, що несподівано впав на моє підвіконня по той бік від скла. "Який
гарненький листочок," - думалось мені. - Можливо це останній осінній
листочок, що мені доведеться побачити в цьому житті." І дійсно. Цей простий
кленовий листочок заграв для мене новими фарбами у світлі того розуміння,
що смерть може бути десь поруч. Гарні вранішні промені сонця весело грали
на його поверхні і намагалися мене розвеселити. А мені й не було сумно. Я
був у захваті від поезії цього одного листочка, що прилетів у гості на моє
підвіконня... По той бік від скла. Було боляче. Та ця картина настільки
захопила мене, що я привстав на своєму ліжку, щоб краще його роздивитися
без страху отримати ще більшу порцію больових відчуттів. За цю картину я
був готовий платити значно більше, ніж це. І тут розчарування, як холодний
душ, різко полилося на мої думки... Ні. Це було не через цю підвищену
порцію болю. Ні. Я побачив у вікно мільйони таких же гарних і цінних
кленових листочків, які безжально топчуть перехожі... Ідуть собі у своїх
справах і не помічають таких цінних діамантів спогадів, які Бог розсипав їм
під ноги у цей чудовий осінній ранок. Біжать у гонитві за грошима, кращою
машиною, квартирою, шапкою без розуміння того факту, що “цінності” ці на
той світ із ними не підуть. Сумна іронія полягала в тому, що під їх ногами
лежать скарби діамантів, які вони безжально топчуть своєю байдужістю до
них. У той момент я подумав, що колись напишу про це... Якщо Бог дасть і
живий буду.

103
Як не треба

Лежу я у своїй палаті, яку для себе назвав "палатою смертників". Бо майже у
кожного тут "смертельний" діагноз, і думаю про смисл життя.
Монументальні думки приходять у голову скажу я вам, коли настільки ясно
усвідомлюєш, що ти знаходишся на краю життя і смерті. Наприклад, не всі
мають банальне усвідомлення того факту, що усі ми помремо раніше чи
пізніше. Багато хто забув про свою смерть і живе з таким почуттям наче
житиме вічно. А ми помремо… Раніше чи пізніше. Єдине, що має якусь суть і
вагу у цьому житті - це те, що ми встигнемо зробити до того як помремо.
Крім того у такі моменти надзвичайно загострюються чуття. Наприклад, до
мене прийшло розуміння того, що в жодному разі не треба страждати, коли
хтось із близьких тобі людей захворів. Це не мотивує хворого на
оздоровлення. Навпаки, з'являється гидке відчуття, що тебе твої родичі якраз
хоронять. Пригадую як у нашу палату привезли Миколу... Чоловік років
сорока. Йому теж поставили діагноз новоутворення, але якась уже
неоперабельна стадія. І поки мене готували до операції я дивився як він
готується померти... Він, як багато хто з нас, мовчки дивився у вікно. Я
прекрасно його розумів, бо і сам займався тим самим... Коли раптом
прочинилися двері у нашу палату і заглянула до нас його сестра. Він лежав
спиною до дверей і здається не помітив навіть, що у нашу палату хтось
заглядає. Вона подивилася мовчки із сумом на його спину і зачинила двері з
того боку. Так і не наважилась зайти. Я на той момент ще був в змозі
пересуватися самостійно, тому підвівся і вийшов із палати слідом. Я застав її
там, де і думав. Вона плакала у коридорі, поруч з вікном. Я обняв її за плечі і
спитав:
- Що? Сказали, що помре?
- Так...
- Мені теж...

104
- Щось ти не схожий на того, хто збирається помирати...
- А я і не збираюсь...
- Ще є якісь надії?
- Звісно є... Поки живу... Сподіваюсь.
- А мені вже немає на що сподіватися.
- Даремно Ви так...
Вона ще гіркіше заплакала у мене на плечі...
- Хочете невеличку пораду? - продовжив мовлення я.
- Так... - ледь чутно відповіла вона мені.
- Заспокойтеся і спробуйте не заплакати над Вашим братом, коли Ви до нього
зайдете. Це вбиває. Повірте... Я знаю.
- А що я йому скажу?
- Спробуйте мотивувати його на боротьбу за життя, нагадайте йому про щось
заради чого варто ще жити...
- В мене не вийде... - крізь сльози відповіла мені вона.
- Ви хочете, щоб він ще пожив?
- Так.
- То ж Ви просто мусите це зробити. Зараз я Вас залишу, а Ви зберіться,
витріть очі, і спробуйте хоч так врятувати свого брата. Це дуже важливо.
- Я спробую... - відповіла мені вона.
Я все зробив як і сказав: залишив її біля вікна і пішов до своєї палати на своє
ліжечко.
Через деякий час вона знову відкрила двері... Цього разу я побачив якусь
рішучість у її рухах, то ж у мене зажевріла надія, що в неї все вийде... Та
дарма... Її вистачило якраз на ту дорогу, що вона пройшла до його ліжка. Сіла
біля нього і гірко заридала у нього на грудях. Він гладив її по голові і
намагався заспокоїти тихими словами і спокійними рухами: "Все буде
добре... Ну досить... Не плач... Не треба..." І в ці моменти я бачив як усі сили
на боротьбу і шанси на життя витікають із його сумних очей. "Кого ти

105
жалієш, дурепа?" - хотілося кричати мені. Та я розумів, що тут вже нічого не
вдію.
Він помер... Через три дні. Так і не знайшов у собі сили боротися. І вбила
його не хвороба... Мені чомусь здавалося, що вбила його сестра.

Як треба

Вона лежала у "палаті смертників" сама, коли до неї завели її маленьку

доньку. Її донька вела себе спокійно, хоч їй теж сказали, що мама помре. Я
так розумію, що крім мами у цієї дівчинки нікого нема... Вона не плакала...
Ні. Хоч видно було, що розуміла тяжкість можливої втрати... Якось
по-дорослому довго... Мовчки дивилася на свою маму. А тоді раптом спитала
спокійним голосом:
- Мам, а що я буду без тебе робити?
Взяла мене за руку і повільною ходою пішла із палати... Так і не зробила
спроби наблизитись.
Доки ми йшли, я встиг кинути кілька поглядів на її маму, які вона не
помітила. Я прямо бачив як якась рішучість боротися до кінця і перемогти,
зрештою, народжувалися в її очах. Так... Ви вгадали... Вона не померла
наступного дня. Не померла вона і через три дні... І через тиждень... Через
місяць її виписали із лікарні як унікальний випадок, бо неясно яким дивом
зцілилася.

Славік

Він попав до нашої “палати смертників” раптово. Його привезли пізно

ввечері на каталці лікарі елітної фірми “Борис”. Це син одного із заступників
одного з міністрів. Чоловік вагою понад сто кілограмів. В першу ж ніч він
створив стільки біганини у нашій палаті скільки не було за всі попередні

106
ночі. Страшна картина насправді. Серед ночі в нього почалася кровотеча з
усіх боків. Кривава каша лилася потоком з роту і з заднього проходу, Все
ліжко і стіна біля нього були в тій кривавій каші… Лікарі бігали навколо
нього і намагались щось зробити. Чи то поставити зонд і трубку у шлунок чи
то підключити систему вливання донорської крові, чи то дати укол чи то
пігулку. Тієї ночі ми майже не спали. Це була ніч боротьби за життя Славіка.
Успішної боротьби скажу я вам. Тієї ночі він не помер. Під ранок усе стихло.
Спинилися кровотечі і він заснув. Крізь марення і болі заснув і я. Мене вже
прооперували… І все в мене боліло. Важко було дихати і жити було важко.
Через біль я не міг спати і більшу частину ночей перебував у такому собі
маренні під звуки пісень групи Evanescence, що мені дала послухати разом з
плеєром моя знайома. Часом мені здається, що саме ці пісні і цей плеєр не
дали мені злетіти з глузду під час тих ночей тотального болю. Перед цим
мені вводили знеболювальне прямо в хребетний катетер через якусь пекельну
машинку, яка настирливо гуділа в мене над головою і вводила мені
розраховану дозу льодокаїну безперервно, але лікарі щось не розрахували
тому ледь не вбили мене передозуванням. Коли я весь онімів і серце ледь не
припинило свою діяльність я зрозумів, що щось тут не так і викликав
медичну сестру, яка відключила цю пекельну систему. Після цього випадку я
відмовився від знеболювання і почалися мої ночі тотального болю. Спочатку
я слухав нічне місто і проникав у кожний його куточок і звук, а потім
з’явилися вони… Плеєр та Evanescence. Здається Славіка привезли до появи
плеєра. Дивно все зараз перемішалося в моїй голові, але здається, що саме
так. Вдень Славік виглядав непогано: жартував, посміхався… Але щоночі
починалися оці от приступи критичної кровотечі… І мої ночі перетворилися
на пекло мого болю перемішане з його боротьбою за життя. Йому везли ліки
з
Франції, армія здавала йому кров, яку йому вливали по чотири пакунка на
день… Жінка його казала: “вже ледь зорі з неба для тебе не дістаємо

107
Славік...” Та нічого не допомагало… Одного вечора ми говорили за
ектсрасенсів та їх чудесні можливості в лікуванні… І я вирішив стати таким,
бо ми не мали іншого екстрасенса поруч. Мені здавалося, що я зможу… І
дивним чином я зміг. У Миколи, що лежав через ліжко від мене була
зіпсована печінка неправильним лікуванням і вся жовч пішла у кров… Тому
він ходив весь жовтий із червоними очима. Усім нагадував вампира... Через
те його так і прозвали “Вампир”. У Вампира була одна особливість: в нього
через усі оці процеси не згорталася кров. Тому коли в нього починалася вночі
кровотеча (найчастіше з носа), то це була ще одна надзвичайна ситуація
нашої палати. Лікарі прикладали щось холодне до носа вводити якісь
препарати і всими силами намагалися кров спинити. Їм зрештою це
вдавалося десь через годинку напруженої боротьби. Коли заспокоївся Славік
я звісно ще довго не міг заснути… І хоч палата поринула у спокійну темряву
мій біль не давав мені заснути… Я черговий раз слухав місто. І раптом
відчув, що у Вампира починається кровотеча з носа. Якось раптово у темряві
відчув. Не побачив. Усе було тихо. Проста темна і тиха ніч у “палаті
смертників”, але всі мої почуття кричали мені, що у Вампира починається
кровотеча. Я не викликав лікарів, вирішив спробувати себе у якості
екстрасенса. Я почав говорити з тією краплиною крові що збиралася у нього
в носі… Почав вмовляти кров щоб вона не текла… І здається вмовив… Я
навіть про свій біль на якийсь час забув… Забув настільки, що заснув у
цьому маренні. Ранок зустрів мене прекрасною новиною. Усі в палаті і лікарі
були здивовані краплиною крові, яка сама чомусь спинилася сама і засохла
на верхній губі Вампира… Всі були здивовані крім мене… Я таємничо
посміхався того ранку… Що ж… Працює штука. Я - екстрасенс. Наступний
мій таємний пацієнт - Славік. Я став вмовляти його кров. Було відчуття що
виходить. Кількість крові і кривавих виділень поступово зменшувалася.
Через день йому вже давали три пакунки крові, потім два, один. І нарешті
спільними зусиллями ми досягли дня без додаткових вливань крові. Це було

108
моє таємне свято. Я нікому не говорив про те, що роблю вночі. Мій таємний
план працював. Ближче до вечора лікарі поміряли у Славіка гемоглобін і
вирішили влити йому ще пів пакунка крові. Коли ту кров внесли я зрозумів,
що ця кров буде останньою для нього. Цей пакунок для мене був чорним. Я
відчував, що це чорна кров, яка його доведе до смерті. Я намагався донести
до лікарів свою думку, але мене не почули… Хто я такий проти низького
гемоглобіну? Ніхто… Ще один пацієнт. Тому крапельницю було підключено.
Кров пішла… Я намагався нівелювати її дію і всією душею відчував, що
проти її чорноти сил моїх мало. Все ж я не припиняв боротьбу, хоч відчував,
що програю її. Цієї ночі стався найстрашніший приступ кровотечі у Славіка з
усіх. Я не зміг. Славік героїчно боровся за своє життя черговий раз. Він
навіть трубку у шлунок сам собі запхнув у той час як черговий лікар не зміг
цього зробити. Хто не знає це дуже неприємна і болюча процедура, ця
трубка. Я знаю. Він сам її собі запхнув. Я намагався допомогти чи міг і
розумів, що сил моїх не вистачає. Через годину боротьби його повезли до
реанімації. Кровотеча не припинялася, Бій тривав. Медична сестра кожні 5
хвилин приходила і приносила нам новини з реанімації. Там Славік себе
недобре вів. Він виривав з себе прилади і вимагав щоб його відвезли до нашої
палати… Мені здається він відчував, що тут у нього є ще якісь шанси… А
там нема… Йому вкотили конячу дозу наркозу і лише після неї він
заспокоївся… Перед тим як його забрали з нашої палати він казав своїй
жінці: “Надя я бачу світло… Надя я бачу світло!!!”... Я бачив світло разом з
ним і розумів… Це кінець. Кінець його боротьби. Так. Тієї ночі він помер.
Під ранок лікарі констатували смерть. Його дружина почала рвати на собі
волосся і гірко плакати… В такій ситуації на фоні власного болю почав
відходити у смерть і я. Я майже помер того ранку… Дивився на його
дружину і раптом спитав сам себе: “А чи хотів би я щоб після моєї смерті
була така от вакханалія?” Відповідь прийшла миттєво: “Ні.” Наступне
питання виникло в голові так само миттєво: “А як би я хотів?” І відповідь: “Я

109
б хотів щоб мене по-доброму із посмішкою пригадали...”
Мені стало значно спокійніше на душі і я замість бліднути почав
посміхатися… Дехто в палаті почав думати, що мені іншого лікаря треба
викликати… Того що лікує психічні хвороби… Але я сказав фразу яка
повністю змінила гнітючу атмосферу у нашій палаті. Я мрійливо сказав: “А я
пригадую як ми вчора зі Славіком чай пили... Хорошу історію тоді він
розказав… Смішну.” Мені здалося що від цього посвітлішав день і йому теж
стало легше… Цієї ночі я знову заснув так наче в мене нічого не боліло. І цієї
ночі мені наснився Славік. Він прилетів до мене у вигляді великої кулі із
золотого світла… Подякував. І стрімко полетів геть. І таким радісним я бачив
його стрімкий політ, що мені здалося на мить буцім то я дав йому крила для
польоту. Тієї ночі я зрозумів… Душі яка відходить від тіла її родичі та
знайомі можуть подарувати вантаж болю та плачу чи крила добрих спогадів.
І зрозумів, що їм більше подобається друге. Тієї ночі я зрозумів смерть… І
почав відчувати мертвих. Тієї ночі я зрозумів, що люди не вмирають, а
переходять в інший стан. З тієї ночі багато мертвих стали за моєю спиною
щоб надихати мене на життя… І на смерть… Якої для мене нема.

Дощ серед спеки

Цікаве місто New York… Місто вогнів та контрастів. Ось біля смердючої
купи сміття зупиняється сніжно білий лімузин… З нього виходить молода
панна у сніжно білому вечірньому вбранні проходить повз смердючу купу
сміття і навіть не повертає своєї голови на неї… Навіть носика свого не
повернула від неї… Спокійно пройшла повз… ТАк наче її нема… Тут поруч
з вуличними танцюристами проходять денді із Wall street і зупиняються у
своїх дорогих костюмах, щоб переглянути виставу не дуже добре одягнених
танцюристів… Якийсь фотограф проводить фотосесію гарненької моделі на
фоні великого яблука недалеко від бомжів і ковбоя в трусах з гітарою… І

110
спрага посеред спеки, яка затисла мене з усіх боків. Я думав я тут і помру від
спраги і спеки, доки не потрапив у квартал дощу… Легенькою прохолодою
стали дивні серед спеки краплі дощу… Я став дивитися у небо і не побачив
жодної хмаринки… Звідки ж дощ? Лише через кілька хвилин я зрозумів…
Дощ капав із незліченної кількості кондиціонерів двох хмарочосів, що
нависли над цією частиною вулиці… І ця картина надзвичайно вразила
мене…. Вразила до того, що я подумав, що колись про це напишу
оповідання… І назву його “Дощ серед спеки”... Такий от він New York.
Місто вогнів і контрастів.

Столик і стільці.

Вирішив розказати трошки про своє улюблене горнятко. П'ю якраз сік.
Дивлюся на нього. І згадую. Сиджу я за стовбом в Донецькому Аеропорту
вороги ведуть перехресний вогонь з двох кулеметів по кімнаті. Спалахують
вогниками кулі, які рикошетом влучають у металічні конструкції будівлі. Йде
бій. Я спокійно у мертвій зоні заряджаю щойно спустошений магазин.
Оглянув скоса кімнату. А там серед зливи ворожого вогню посеред кімнати
стоїть плетений елеґантний столик із двома плетеними стільцями біля нього.
Таке враження, що люди тільки що встали з тих стільців, де пили чай. На
столі самотньо стоїть це горнятко. Кулі з двох кулеметів пролітають повз
нього, столик і стільці. І не влучають в них. Коли вороги стихли. Скінчився
бій. Я забрав те горнятко з собою. А хотів забрати і елеґантні стільці і столик.
Та коли я сказав про столик і стільці бойовим товаришам, ті голосно з мене
сміялися. Вони не бачили тієї картини, що бачив я. В тій кімнаті був я один.
То ж захопив я тільки горнятко. І от зараз п'ю сік і пригадую елеґантні
плетені і щасливі стільці і столик. Їх тут не вистачає. Напевно знищили
вороги їх там в аеропорту. Напевно їх ще довго кулі оминали. Та добре, що
хоч горнятко тут. Тепер п'ю сік і пригадую.

111
Сталкер на позиції.

Цього разу моя лялька Міні хвилювалася більше ніж завжди. Все казало, що
завдання буде не з простих. Занадто ретельно її Господар збирався цього
разу… І такий був весь невеселий. Тому вона почала молитися в темряві
кишені його чохла від гвинтівки ще як вони вантажилися у дорогу. Звуки
дороги і вигрузки не заспокоювали, а навпаки напрягали її. І хоч Господар
заспокійливо мовчав, у повітрі відчувалась напруга та небезпека.
- Сталкер на позиції. - передаю в ефір і розумію, що крім своїх мене чітко
чують і вороги. Дістаю лівою рукою ляльку Міні з кишені чохла для
гвинтівки, що лежить поруч. Ставлю її на звичне місце біля гвинтівки, кидаю
оком на неї і припадаю до окуляра своєї оптики. Це одне з моїх офіційних
завдань у якості снайпера сил спеціальних операцій. Я не дуже люблю
офіційні завдання, бо кляті вороги постійно в курсі офіційних завдань. Це і не
дивно, якщо пригадати скільки своїх шпигунів має наш противник у всіх
сферах нашої держави. Отже дістав Міні і приготувався до найгіршого. “Дію
уважно і зухвало” - черговий раз пошепки кажу сам собі свою настановчу
фразу, яка щоразу допомагає мені налаштуватися на спокійні дії.
Чую у рацію відповідь командира загону:
- Плюс.
А сам думаю: “добре що я попав у цю групу, хороший в неї командир”.
Командир загону радист і група резерву знаходяться у штабі операції, а
командир групи, група розвідки, я і група вогневої підтримки за кілька
кілометрів вийшли на лінію зіткнення. Чому я такої хорошої думки про
командира групи? Бо, наприклад, перед тим як випустити мене на позицію
окрему від групи, він сказав мені таку фразу: “Ну… Роби як ти любиш.” Це
улюблена моя команда… Сьогодні я вирішив діяти як ніколи. Зайняв позицію
і почав класти постріли один за одним. У повній тиші. Це приблизно як
злодієві зайти в поліцейську дільницю з краденим автоматом пустити з нього
чергу в стелю і крикнути ошелешеним копам: “Ось я! Спробуйте взяти!” Тоді
нахабно показати їм дулю, підняти розряджений автомат догори і завмерти в
такій позі як монумент. Звісно ворогам довелося кричати в ефір: “рятуйте,
112
снайпер!” і закопуватись в окопи поглибше. Доки я таким чином заволодів
увагою противника, командир групи розвідки повів групу вперед трохи далі
від моєї позиції.
Час від часу роблю черговий постріл і поглядаю у свій монокль як група
виконує поставлену задачу.
Довго чекати не довелось. Через якийсь час у мене над головою просвистіла
куля ворожого снайпера. “Так я і знав... ” - подумалось мені - “значить таки
мої підозри справедливі, мене тут чекають.”
- По мені веде вогонь ворожий снайпер, - передаю спокійно в ефір - зараз
пришию виродка.
Розумію, що це чує і він, бо бачу як в тому боці звідки я відчув постріл
починає метушитися ворожа одиниця.
“Повезло, що не високого рівня профі прислали” - думаю я, наводжу
перехрестя прицілу на об’єкт і готуюся виконати погрозу.
- Сталкер відхід - чую я в рації команду командира загону. - Сталкер відхід,
як прийняв?
Тисну на гачок і розумію, що в цей момент ворог заплатив за свою помилку.
- Відхід, прийняв. - відповідаю так же спокійно я.
- Зараз буде, Буря. Загальний відхід. - знову командує командир загону.
Бачу, що група виконала завдання і командир групи з групою вже стрімко
виконує команду “відхід”. Одним рухом засовую в чохол гвинтівку і Міні.
Виповзаю на маршрут відходу, де можна бігти, і починаю копіювати групу,
що відходить на паралельному маршруті.
“Як швидко Господар біжить” - думає Міні - “зараз буде Буря. Швидше біжи,
Господарю...”
- Сталкер, Сталкер ти де? - виходить нарешті в ефір і командир групи, які вже
відійшли і мене чекають на точці збору.
- Біжу. - між кроками свого бігу повідомляю я.
- Чекаємо.
Прийшла Буря і ми спокійно відійшли.
Даремно Міні хвилювалася…
Все пройшло краще, ніж могло бути.

113
Піаніно.

- Це ти хочеш снайпером бути?

- Так. Я буду значно ефективніший зі снайперською гвинтівкою. Тому
пропоную вам її мені видати.
- Не сміши мене.
- Вам смішно?
- Звісно, смішно. Я автомат тобі боюсь давати... Думаю, коли тобі видам
автомат, треба прослідкувати щоб ти попереду десь від мене був... А то ще
застрелиш ненароком... У спину.
- Не так вже я погано...
- Гірше, ніж ти думаєш...
- То ви мені не дасте снайперську гвинтівку?
- Ти навіть не уявляєш що це таке, снайпер...
- Але я добре вчуся...
- Іди звідси... Сховайся десь, щоб я тебе не бачив.
Я і пішов похнюпивши носа у ту класну кімнату, яку ми обладнали під наше
місце розташування... Сів сумний на свого спальника, коли раптом почув як
із сусідньої авдиторії грає піаніно. Моя улюблена місячна соната Бетховена, я
пішов у ту кімнату і відлетів. За піаніно сиділа симпатична і молода дівчина в
камуфляжі ​та з автоматом за спиною​... Після сонати вона почала грати
прелюдію та фугу в до мажор, потім музика ангелів Моцарта, соната номер
шістнадцять до мажор, потім раптом заграла вальс дощу Шопена, політ
джмеля... Так я і не помітив як пройшло хвилин сорок...
Повертаюся у нашу класну кімнату. А там переполох.
- Ти де був?
- У сусідній кімнаті музику слухав.
- Ми тебе вже 20 хвилин по всій школі шукаємо. Іди до командира. Він тебе
давно і не раз кличе. Злий.
Приходжу до командира, а той дивиться на мене з-під лоба...
- Заставив ти нас похвилюватися... Ти де був?
- У сусідній кімнаті піаніно слухав.
- Чого ти туди поліз?
114
- Музика сподобалася... Ну і ви ж сказали зникнути... - опускаю очі до долу я.
- А тебе не вчили попереджати когось, коли кудись ідеш?
- Ні...
- Через тебе група на завдання не поїхала.
- Перепрошую...
- З цього моменту твій командир - Гефест. Ти йому про кожний свій крок
доповідаєш. Ідеш у туалет доповідаєш Гефесту, повернувся із туалету, знову
доповідаєш Гефесту... Захотілося тобі раптом... - робить багатозначну паузу -
Музику послухати... Чи там... Втопитися... Ідеш і доповідаєш Гефесту... Все
ясно?
- Так точно.
- Тоді зникни...
Я повертаюся виходити, а він мене спиняє...
- Стій. Я знову сказав тобі зникнути?
- Так.
- Зникнути не так як минулого разу, ясно?
- Так точно.
- Іди... Доповідай Гефесту, що прийшов...

Агент Капелюх.

Яке дивне і неприємне відчуття сьогодні я отримав. Якісь два виродки ледь
не вбили мені жінку, поки я був у місті. Ішов додому з електрички веселий.
Дивлюся, а вона мене не зустрічає на пагорбі, як завжди. Це мене
схвилювало. Щось сталося. Я пришвидшив кроки і майже побіг до свого
Родового Маєтку. Так. Ми живемо в маєтку. Взяли два гектари непотрібної
нікому землі за 13 кілометрів від Горлівки і будуємо свій рай на землі. А я
крім цього очолюю дачний кооператив, який вимирає поруч. Отже, прибігаю
я додому а жінка сидить у ямці плаче біля нашого житла. Так... Наша земля -
неправильної форми. Усе ямки та горбочки, тому і не потрібна була нікому,
крім нас... Була. Прийшли озброєні люди до нас і щось від неї вимагали.
Один з них її душив. Якими словами вона їх вмовила піти? Я не знаю. Мене
115
тут не було. Та їх я ще раз побачив. Вони знову прийшли. Я стою на своїй
землі, а вони за межею. З автоматами. Усі у формі російської армії.
- Ти тут укропських танків не бачив?
- Ні. - коротко видавив з себе я.
- Ось тобі номер телефону, як побачиш скажеш?
- Звісно, - беру телефон, а сам думаю: "​Аякже, три рази скажу, більше того,
покажу куди стріляти."​ - А куди повідомляти, якщо телефон не працює?
- Знаєш де будівля МВС у Горлівці?
- Знаю.
- Туди.
"​Отуди я танк і наведу​" - думаю я, а сам мовчки киваю головою.
Та танки так і не приїхали ні через день, ні через два, ні через тиждень. То ж
тепер я пишу анонімного листа у Правий Сектор:
"​Шановний Правий Сектор!
Я живу біля Горлівки і в цей же час я - голова дачного кооперативу
"Локомотив", що знаходиться за 13 кілометрів від будівлі Горлівського
МВС, де розташувалися наші вороги. Тут є чудове місце для вашої бази: в
мене є автономна енергетична установка, є джерело з чистою водою поруч,
багато покинутих будівель, які можна зайняти. Я прекрасно знаю
місцевість, можу провести таємними дорогами кого треба куди треба.
З повагою,
агент Капелюх.​"
Так і не приїхали того разу танки...
І на цей лист ніхто не відповів.

Доброволець, мобілізований, доброволець, контрактник знову

доброволець.

Дайте мені волю вибору,

І я зроблю все так,
Як не зробить тисяча рабів.
Іпокріт

116
Чому так приємно бути добровольцем? Мабуть, через от cе от відчуття
свободи. Відчуття волі вибору, яке оточує весь цей процес. Ти приїхав сюди
за власним бажанням і в будь-який момент можеш звідси поїхати… “Куди це
ти приїхав?” - спитаєте ви. “На війну” - відповім вам без роздумів я.
Сьогодні знову отримав електронного листа від дружини. Знову скінчилися
гроші у неї. Вагітна. Хоче їсти. А в мене кредит вже 15 тисяч у банку і більше
не дають. Війна в кредит. Вчора комбат нам видав готівку в нагороду за
виконане завдання. По 100 гривень на брата. Відправив їй ті 100 гривень, а
сам думаю: “вистачить дні на два.” Прожити б ці два дні… А тоді що? Не
знаю. І не знаю що думати… Можна кинути це все і поїхати на заробітки. А
як же душа? Душа буде весь час не на місці. Як там тут оці от без мене? Не
знаю. Пишу смс: “отримуй люба 100 гривень, поїж смачненького, та не
витрачай їх дуже, бо коли дадуть наступні гроші не знаю.” Де взяти
бронежилет? Каску? Чому у нас один автомат на 20 чоловік? І той не у мене.
Питання, які не мають відповіді. На даний момент. А може попросити у
друзів через соцмережу? А це ідея! Я виставив номер картки і мені швидко
накидали друзі грошей на їжу дружині. Купили бронежилет. Каску.
Унікальний у нас Народ. Я б мабуть так і служив, якби нашу штурмову групу
не розформувало командування. То ж я пішов у мобілізацію. Звісно все своє
добро я прихопив з собою. І бронежилет і каску. Такий собі худорлявий
рембо на фоні різноманітних сумних персонажів у цивільному. Міг і не
тащити своє барахло. Тут дали армійське. Не таке класне, але все ж… Моє
барахло може послужити ще комусь, тому і відправляю братові… У Правий
Сектор. Армія мені не сподобалась своїми штуками. Їжа - відверте лайно.
Правда дали автомат і 4 магазини. Це вже щось. Значно краще ніж нічого.
Мій командир раптово зрозумів, що я непогано ладнаю з комп’ютерами, тому
одразу прикомандирував мене до себе у штаб. Сумно. Треба звідси тікати.
Слава Богу підвернулась оказія з іншого батальйону. Всіх хто бажає
відправляють у бій без підготовки. Швидко переводять в інший батальйон. А
мені тільки того і треба. Я бажав.
- Ось це - ККВТ, крупнокаліберний кулемет володимирова танковий.
Ось кнопка щоб він стріляв, ось так його заряджати, ось так крутити

117
 вежою, сюди дивитись. Наводиш перехрестя прицілу на ціль і
натискаєш цю кнопку. Все ясно?
- Все ясно. А друга маленька кнопка це що?
- Це ККТ - кулемет калашникова танковий, так само стріляє, тільки
меншими кулями. Для невеликих цілей. Заряджається ось так. Іще
питання?
- Більше питань не маю.
- Доки не накажуть не заряджай.
- Слухаюсь. А коли я з них спробую стрельнути?
- Мабуть уже в бою. Не думай навіть заряджати без наказу! Ясно?
- Так точно. - відповідаю з кислим обличчям я.
“Що з армією не так?” - спитаєте ви. “Контрачі” - відповім вам я. Це
особлива каста військових, контрактники, яким на відміну від нас, “мобіло”
можна ввечері іти додому і зранку приходити на роботу, в той час як ми не
маємо права покинути розташування частини. На війні правда різниці між
нами немає. Тут усі однаково брудні: і “мобіло”, і “контрачі”. І годують тут
значно смачніше. “Як на убой” - невдало пожартував мій сусід по лежанці.
Тут платять. Слава Богу. Заморозили кредит. Віддаю борги. Більш спокійно
надіслав гроші дружині. Можна служити. Єдине гнітить: відсутність свободи
волі. Я не можу поїхати додому коли захотілося. Обійняти дружину.
Побачити дитину. Клітка. Хоч якщо порівняти з добровольцями клітка таки
срібна. З нетерпінням чекаю кінця мобілізації, щоб знову стати
добровольцем. Я і грошенят на цей час трохи відклав. І ось воно. Нарешті.
Свобода. Маю можливість їхати куди хочу і як хочу і коли хочу. Нарешті
знову доброволець. Життя налагоджується. Приїхав на фронт відпрацював,
як зручно поїхав. Та знову немає платні. А жінка і ці поїздки знову
висмоктують той резерв, що я відклав. На цілий рік я його розтягнув.
Закінчуються гроші. Більше у друзів просити не хочу. Мабуть цього місяця
підпишу контракт. І стану тим самим “контрачем”. Може, хоч так краще. Так
краще. Факт. Та все ж відчуття клітки нікуди не зникає. Зникла свобода волі.
Проявилися інші проблеми. Треба зняти житло, поснідати і повечеряти.
Слава Богу хоч обід дають “контрачам”. Хоч їжа - лайно, та все ж якась їжа…
Коли був “мобіло” нас таки тричі на день харчували. А тут на сніданок і
118
вечерю треба йти таки додому. Жаль, що дім той далеко від частини, далеко
дружина, і не маю можливості перевезти. То ж місцевий генделик - мій
порятунок. Але зранку він собака не працює. А в 7:45 ти маєш стояти як
огірок на шикуванні. Голодний і злий. І так щодня. Доки не вивезуть на
війну. На війні все простіше. Тут і годують смачніше і не треба шукати
житло, і сніданок з вечерею. Платять знову ж більше. Ну стріляють час від
часу. Ну ти стріляєш. Такими дрібницями нас не злякаєш. Так хочеться
побачити дружину… Обняти дитину… А не має можливості. Муштра не
потрібна знову ж. Чекаю закінчення контракту. Відкладаю гроші. Щоб знову
відчути свободу і стати добровольцем… Куди хочу, туди й іду. Коли хочу. А
тоді як закінчаться гроші… Знову мабуть контракт підпишу.

На два дні

Хо хо! Нарешті ввели нову систему в армії. Спрощена контрактна війна для
досвідчених вояк! Створена онлайн платформа з мініконтрактами. Можна
підписати контракт на війну на тиждень, на місяць, на рік, на два дні, на одну
задачу. Що треба усе дадуть. Та можна везти все своє. І платять непогано.
Дорожні витрати компенсують знову ж. Можна їхати. Завтра поїду на війну.
Якраз цікавий і з високою платнею контракт підхопив. На два дні.

Громадянин​.

У 2027 році було придумано громадянократію. Влада достойним.

Право голосувати і обирати керівників лише для тих, хто цього дійсно
заслужив. І саме це врятувало нашу країну від маніпуляцій медіагігантів, які
належали нашим ворогам. Ситуація проста: масами легко керувати, і чим
вони тупіші ті маси, тим легше їх купити за допомогою простих технологій
брехні, які вже не одне сторіччя працюють. “А хто визначатиме тих, хто
заслужив, а хто ні? Хто надаватиме право голосувати?” - спитаєте ви. І
правильно зробите. Дійсно було б неприємно, якби недостойні мали шанс
119
отримати право голосу, а достойні ні. Для цього були придумані “Ігри
Громадян”. Право називатися Громадянином можна лише здобути. Ніхто не
може тобі його подарувати чи призначити. Ігри Громадян - це онлайн
платформа. Комп’ютерна гра, яка була розроблена спільнотою волонтерів. Це
ціла операційна система з відкритим кодом. Всі правила прозорі і вони
прописані, відкриті, з використанням модифікованої технології блокчейн, яку
перед тим реалізували у криптовалютах. Гра Громадян - це віртуальна модель
реальності, в яку занурюється гравець. В цій грі, моделюються різні ситуації,
з якими в реаліях на даному етапі стикається наша країна, і відслідковуються
рішення гравців. Є рейтинг, після якого надають статус Громадянина. І його
щомиті можна втратити. Якщо рейтинг гравця впаде, то цей гравець
автоматично позбавляється права голосувати. В цій грі приймаються важливі
для держави рішення. І проходить саме голосування за той чи інший керівний
процес і рефлексію на ту чи іншу подію. Громадянин зобов’язаний грати в
цю гру, щоб тримати руку на пульсі життя Країни. Якщо ти перестав грати,
ти втратив ініціативу, знання, навички, рейтинг і звання Громадянина. Ніяких
обмежень за статтю, віком, чи виглядом Гра не має. Лише твоє вміння
приймати рішення, лише розуміння процесів керування державою, та твоя
успішність має значення. “А що робити зі зрадниками, ворогами, які можуть
здобути звання Громадянина демонстрацією успіхів, знань, умінь та навичок,
і завести країну в прірву?” - спитаєте ви. Не все так просто. Цілі колективи
психологів, культурологів та знавців кодінгу працювали над червоними
прапорцями, які не тільки знижують твій рейтинг, а й можуть призвести до
твого арешту, якщо ти виявив ворожі для країни дії. “То хто в неї гратиме за
таких умов?” - спитаєте ви. “Лише Герої, які достойні стати Громадянином” -
відповім вам я. За цією грою можна спостерігати усім, хто хоче, але є рівні
допуску до певних секторів гри. І звісно є Громадянський Сектор. Сюди
допуск мають лише Громадяни. Тут найдостовірніша і найактуальніша
ситуація, з якою країна стикається, і на яку негайно треба реагувати. Як ви
думаєте скільки громадян на 88 мільйонів населення нашої країни? І навіщо я
це питаю? Всі в курсі. Цієї миті їх 88. Всі знають в нашій країні хто це. Їх
обговорюють, їх ставлять у приклад. Ними гордяться, бо це ті Герої, якими
можна гордитися.
120
121