Professional Documents
Culture Documents
Франк Тільє "Пазл"
Франк Тільє "Пазл"
Франк Тільє "Пазл"
ПАЗЛ
Роман
Видавництво «Фабула»
2020
Тільє Франк
ISBN 978-617-09-6428-1
УДК 82-311.4
Шановний читачу!
— Ви чудово знаєте, що ми не
можемо вчинити інакше, Люко.
— Як ви почуваєтесь?
— Ви цього не пам’ятаєте?
— Так, знаю.
— Ви ні до чого не торкались? —
запитав Боніфас.
— Що ніхто не виходив.
— Ці сліди кроків…
— Що ти маєш на увазі?
— О, нічого. Нічого такого. Доброї
ночі від хлопця з палати 27.
— Що?
***
— Так?
— Хлоє?
— Чого ти хочеш?
23 грудня
— Ти казала, що ми ніколи не
вирвемось з віртуального світу, але
мені вдалося,— кинув він.— Тепер
у мене є життя. Воно цілком реальне,
а я більше не просто аватарка, яка
все робить замість мене. Я казав
тобі: єдиний зв’язок, який я зберігаю
з грою,— це мої сценарії.
— Яка ще машина?
H 440
H 425
H 485
H 735
— Це офіційний сайт
антверпенського зоопарку,— сказала
Хлоя.— Я не буду вдаватись
у подробиці, як я до цього дійшла. На
те, щоб розповісти про все, що
сталося з моменту нашої розлуки,
знадобиться не один день.
Ілан намагався стримати демона,
який день за днем продовжував
гарчати всередині. Зав’язати з грою
було важче, ніж кинути курити.
«Параноя» затягувала поєднанням
віртуального і реального. Якщо не
враховувати того, що «Параноя» не
мала ані концепції, ані цілі. Вона
існувала, не існуючи по-справжньому,
поширюючись за допомогою чуток,
і ніхто не знав ні правил, ні кінцевої
мети. Можливо, в неї навіть ніхто ні
разу не грав.
— Здивуй мене.
Ілан зрозумів, що вона не
відчепиться. Він неохоче кілька разів
перечитав загадку. Деякі умовиводи
одразу спали йому на думку. У таких
повідомленнях часто мають важливе
значення великі літери.
— Я телефонувала, писала,
винюхувала скрізь в інтернеті,—
пояснила вона.— Я шукала
«Товстуна» і врешті-решт натрапила
на листівку із зображенням корабля
біля берегів Кергелена, який колись
носив назву «Гро-Вантр»{9}. Ще один
корабель, частий гість цих портів,
називався «Фортуна».
— Саме так.
— Я зрозумів. Ти вважаєш, що
можеш отак увірватися в моє життя,
при цьому навіть не бажаючи
пояснити, чому пішла?
— Я зробила тобі боляче, я це
усвідомлюю, та я прийшла не для
того, щоб спокутувати провину. Я теж
настраждалась. Сьогодні я роблю це
з міркувань вірності. Ми обоє
заслуговуємо на цю перемогу.
— Усе нормально.
— Ще ні.
— Я ніколи не звертався до
психолога, якщо це те, що ти хочеш
знати. Ні для того, щоб зав’язати
з іграми, ні через будь-яку форму…
параної, як ти, вочевидь, вважаєш.
— Так. Ми залишатимемось на
причалі?
— Я знала, що ти прийдеш,—
сказала Хлоя.
— А так і не скажеш.
— Це не так!
— Я не повернувся. Я зайнявся
іншими справами.
Мабуть, тіні.
— Камери, як ти й казала.
— Прочитай це.
— Де ти це взяв?
Вона зітхнула.
— Що це значить, Ілане? У що ти
граєш?
— Я бачила, як та брюнетка
штовхнула тебе у виставковій залі.
Я помітила, як вона на тебе
витріщалася і як поспішала залишити
вечірку. Я також бачила чорну «ауді»
того ранку, на дорозі, що веде до
твого будинку. Здається, навколо
тебе справді ошиваються якісь люди,
і я хочу тобі вірити, Ілане.
— Хлоє?
— А ти як гадаєш?
— «Нам»?
— Ні. Я не можу.
Вона схопила свій примірник
«Парізьєн» і вийшла з машини.
— Взагалі-то ми розташовані
у Вільжуїфі, але в наших
приміщеннях зараз ремонт.— Вона
зітхнула.— Слава богу, у цій будівлі
ми лише тимчасово.
— коробка сірників;
— їжа в тюбиках;
— шовковий парашут;
— самонадувна рятувальна
шлюпка;
— магнітний компас;
— 25 літрів води;
— сигнальні ракети.
— Ми закінчили.
— Нам туди.
— Перепрошую?
— Переписувати сторінки
з телефонного довідника,
заповнювати анкети для того, щоб ви
потім усе це порвали на моїх очах.
Це абсолютно нелогічно. Яка мета
цих дій? У чому конкретно полягає
суть вашої гри, «Параної»?
— Це не гра. Це масштабне
дослідження, дуже серйозне,
фінансується Міністерством охорони
здоров’я. На жаль, я не можу вам
нічого пояснити, щоб не спотворити
результати, адже конфіденційність
є невід’ємною складовою
експерименту.
— Гаразд.
— Гадаю, так.
А може й ні.
Це ж очевидно…
Приголомшений, Ілан не
поворухнувся.
Тіні існують.
— Так?
— Беатриса Портінарі?
Пауза.
— Я не відкривав.
— Ні. Говори.
— Це підтверджує, що організатори
мають кошти, круту логістику і збочені
ідеї. Це, мабуть, хороший знак —
зрештою, гра обіцяє бути
захопливою. Як пройшло твоє
тестування?
— Викрутка.
— Яка ще фотографія?
— Гаразд.
— Повертаючись до тестування…—
сказала Хлоя.— Коли я вийшла
з кімнати, то попросила чоловіка
у халаті пояснити мені про фото, але
він нічого не сказав і пішов. Медик
оглянув мене, поставив кілька
запитань, провів до виходу, і все.
Надворі охоронець з собакою змусив
мене забратися. Усе це — то були
вони, Ілане. Це була гра.
— Так, можливо.
— Коли?
— Ти телефонував у поліцію?
— Ще ні. Я не знаю, що робити. Як
злодії могли знати про зошит? Ти
комусь розповідала про нього?
— Жодній людині.
— І ти теж.
Меган зітхнула.
— Жодного разу.
Ілан відійшов, пообіцявши собі здати
аналіз крові наступного ж дня. Він був
упевнений, що йому вкололи якусь
гидоту. Щось таке, що порушує
роботу усього організму і провокує ці
кляті галюцинації.
Дзвонили в домофон.
Копи.
Порожнеча.
— Які саме?
— Правдивості? У сенсі?
— Тобто?
— У неї завжди були зачинені
віконниці. Вона говорила, що за нею
стежать, переслідують. Справжня
параноя.
— Вони. «Параноя».
— Ілане…
— Твоя сусідка розповіла мені, що
сталося. Про розп’яття на твоїх
дверях, про психіатричну лікарню.
Чорт забирай, Хлоє, що сталося?
Чому ти мені нічого не сказала?
місяці.
— Я не повернулась до навчання,
Ілане. Я більше не займаюсь
психологією. Я все покинула.
— Ні.
— Спочатку я думала, що ці
хрести — частина «Параної» і що це
адресовано мені і тільки мені. Що
мене намагаються вивести на нові
зачіпки, і якщо я комусь розповім, то
це поставить під загрозу мою участь
у грі. Знаю, це було тупо, але гра
взяла гору над усім решта, я стала
одержимою. «Параноя» висмоктала
з мене всі соки, знищила мене. Але
це тривало без упину і почало мене
лякати. По-справжньому лякати, бо
стало ясно, що ці хрести — уже
зовсім не гра. Думаю, я замкнулася
в собі. Я більше не наважувалась
виходити з дому, я сиділа в засаді
біля вхідних дверей, знаходила
виправдання, щоб не бачитись
з тобою. Що гірше мені ставало, то
менше хотілось про це говорити.
Я хотіла, щоб ти помітив, що щось не
так. Але ти був охоплений власним
безумством, мапою твого батька,
пошуками «Параної»… Усе це засіло
у твоїй голові, і в тебе теж не все
було добре. Ось так між нами все
й розвалилось.
Ілан зітхнув.
— Фей?
— Пусте.
І не її переслідують за вбивство.
— А хто питає?
— Це в Немурі, шістнадцятий
поворот із траси А6, за двадцять
кілометрів на південь звідси.
Компанія «Рефрижерум»…
— Поїхали туди.
— Лишайся тут.
— Я передзвоню.
— Ми порозставляли зачіпки,
частинки пазла, ви їх успішно склали
у встановлений термін. Вам обом
пощастило, ви останні учасники. Ви,
Хлоє Сандерс,— кандидат номер 7,
а ви, Ілане Дедіссе,— номер 8.
Запам’ятайте ці цифри. За останніми
даними, інші кандидати приїдуть за
дві-три години, але, на жаль, для них
це вже буде запізно. Вони знайдуть
порожні приміщення. І залишаться
наодинці з усіма своїми сумнівами.
«Параноя» вмить зникла… Через
кілька місяців вона знову з’явиться,
для нової партії, десь в іншій точці
світу.
Хлоя підійшла ближче, абсолютно
приголомшена.
— Це частина гри.
Жереб кинуто.
20
Ілан сів поруч з Хлоєю, у глибині
великого елітного мінівена, що міг
умістити до восьми чи дев’яти осіб.
Віржіль Гадес сидів попереду, на
пасажирському сидінні, а за кермом
був водій. На столику між зручними
сидіннями стояли пляшки з водою,
фруктовий сік та різні закуски.
— Не соромтесь, пригощайтесь,—
сказав Гадес, розвернувшись до них.
— Шлях буде довгим.
— Ми не голодні,— відповів Ілан.—
Де інші гравці?
— Головне, що не дійшло до
насилля. Я рада, що ти тут. Без тебе
все було б не так. Лише Фей
псуватиме свято. Доведеться
змиритися.
— Ти помиляєшся. Це просто
питання, яке слід вирішити одразу,
щоб потім до нього не повертатися.
— Як ти хочеш зробити?
— Ми скоро приїдемо?
— Дві сніжки.
— Які?
— Ми бачили, що це поліціянти,—
сказала Хлоя з ноткою хвилювання
в голосі.— Кого вони везуть?
Злочинця?
— Мабуть, так. Але не бійтеся, він
буде в наручниках. Принаймні я на це
сподіваюсь. В усякому разі, не
говоріть про револьвер у бардачку,
інакше ми ризикуємо наразитись на
неприємності.
— «Принцип номер 1: що б не
сталося, нічого з того, що вам
доведеться пережити, не
є реальністю. Це гра».
— Нарешті приїхали.
— Проблема в тому, що їм
доведеться перетнути перевал,
і, якщо ми вже про це заговорили,
я не впевнений, що за такої погоди це
можливо, навіть із ланцюгами на
шинах.
— А у нас є вибір?
Гадес продовжив:
— Ми перебуваємо в місці, яке було
одним з найстаріших психіатричних
центрів Франції. Розташований у
самому серці Альп, комплекс
простягається на кілька десятків
гектарів і приймав
найрізноманітніших
душевнохворих — від легких
порушень до найважчих випадків.
Для інформації, звідси до
найближчих слідів цивілізації, не
рахуючи ВВХ{11}, тридцять кілометрів.
— Ти можеш говорити
зрозуміліше? — сказав Ілан.
— Це дуже заспокоює.
Гадес продовжив:
— Дуже мило.
— Ви не відповіли на питання. Ви
вмієте зберігати таємничість.
— А Хлоя?
— Звичайно.
— Нафантазувати?
— Я це усвідомлюю.
— Ні.
— Що стосується матеріально-
технічного забезпечення, у вашому
розпорядженні кухня з великими
холодильниками і морозильниками.
Також у вашому розпорядженні
багато душових кабінок, чисті
вбиральні, на додачу до тих, що
є у ваших кімнатах, шафа
з медикаментами в душовій кімнаті
на випадок дрібних травм або
перевтоми. Організуватися ви маєте
самостійно, вам це вдасться без
проблем, ви до цього звиклі, чи не
так? Усі ви брали участь
у наймасштабніших іграх, але ця —
виняткова…
— Ви можете переходити до
наступного етапу, тобто шукати
двері, які відмикає Ваш наступний
ключ, лише виконавши поточне
завдання. Тут так само: будь-яке
порушення правил потягне за собою
виключення з гри без права на
оскарження;
— невиконання або відмова від
виконання завдання потягне за
собою покарання — відсторонення
на день: Ви зможете перейти до
наступного етапу лише о 9 ранку
наступного дня. Буде зайвим
пояснювати, що це істотна
перешкода на шляху до перемоги.
Нехай щастить,
Віржіль Гадес
— Вода ідеальна.
— Побачимось пізніше.
— Не зважай. Це дурниці.
— Ти гарно прикидався
в «Еффексорі»,— сказав він,
скривившись.
Ілан кивнув.
— Справжній кокаїн?
— А ти? Поясни.
— Принаймні в мене ще
залишається кілька цигарок. Скажіть,
ви двоє, чи знаєте, чому закрили цю
лікарню?
— Ти в нормі?
— Якісь проблеми?
— Я.
— Постараймося заспокоїтись,
гаразд? Ми всі опинилися тут
у стресовій ситуації, у всіх нас була
жахлива ніч, і через це ми зараз
вкрай чутливі, щоб не сказати
дратівливі. Усе це зроблено
навмисне: ці костюми, записки, які ми
знайшли в кімнатах, відсутність
харчування — це додаткові елементи
напруги, як і це жахливе місце.
— Я переконаний, що це вирішиться
о 9 годині, коли ми зустрінемось
з Гадесом у вестибюлі. Поки ми
чекаємо, пропоную познайомитись.
Мене звати Максим Філоза, мені
майже тридцять років. Я працюю
у Дефанс{14}, у сфері безпеки
інформаційних мереж, і, гадаю, по
поверненні звідси я звільнюсь. На
щастя, є як мінімум триста тисяч
євро, не враховуючи лебедів, і вони
будуть мої.
— Пропоную розділитися,—
продовжила брюнетка.— Сформуємо
три групи, і кожна візьме на себе по
коридору. Відгалуження незліченні,
можна легко загубитися, тому
покладайтеся на цю подобу плану
або пересувайтесь, як у лабіринті,
постійно притримуючись лівої стіни.
Якщо хтось щось знайде — кричіть,
щоб повідомити решту, і тоді знову
збираємось усі разом, гаразд?
— А я піду в адміністративну
частину. Хто зі мною?
— На жаль, зачинено.
— Звісно, це називається
електротерапією. Електрошок дуже
швидко дає обнадійливі результати,
особливо коли йдеться про пам’ять
та втрачені спогади. Підозрюю, тут
його використовували і навіть
зловживали ним.
— Поглянь…
На стіні була намальована фреска,
що зображувала захід сонця
з чорним лебедем, який плаває
у ставку. Навколо птаха розходились
дев’ять кіл, кожне наступне більше за
попереднє, і стільки ж кіл на воді, що
позначали рух. Вражена, Хлоя
підійшла ближче.
— Ти чула?
— «Божественна комедія».
— Ти не розмовляєш, ти не
рухаєшся, ти бридкіший, ніж сортир
на вулиці. Що з тобою не так?
— І що?
— Я вимагаю костюм лікаря.
І шприц, що йшов у комплекті з ним.
C A 2 1 0 7.
— Ти не чуєш, що ми тебе
кличемо? — промовила дівчина.—
Давай поспіши, ми повинні скласти
все на місце і замкнути ґрати.
Гравці кивнули.
— Тоді я замикаю.
Замок клацнув.
— Побачимось увечері.
Нехай щастить.
Віржіль Гадес
Це починалось знову.
32
Погода погіршилась, тепер
у лікарняній палаті Люки Шардона
вже було темно і от-от міг піти
сніг. Лише маленька люмінесцентна
лампа, розташована над ліжком, до
якого він був прив’язаний,
підкреслювала обриси найближчих
предметів. У цьому світлі обличчя
здавалися суворішими,
жорсткішими.
— Звісно.
— Краще б ви стали
домогосподаркою, як моя мати, це
приносить менше проблем. Мій
батько гарував на заводі, а коли
повертався додому, на нього вже
чекала готова вечеря.
— Ви пам’ятаєте, ким були ваші
батьки? — здивовано спитала
Клеор.
— Гаразд… Я спробую.
— Та просто цікаво.
— Поживемо — побачимо.
— Припини!
Він заметався.
— Метою тестування
є продемонструвати, що людина
здатна розвивати кращі здібності
пам’яті, коли кожна її помилка тягне
за собою покарання. Це як ляпанець
по дупі від батьків, коли ви робили
щось не те. Як дотик рукою до
гарячої плити.
Голос повернувся:
— Розум.
— Неправильно.
— Кольорове.
— Повторюю: кольорове.
— Іди до біса.
— Спробуйте більше не
помилятися, гаразд?
— Неправильно.
— Усе гаразд.
Час викривлений.
— Ви відчуваєте, що готові?
Хоча й неможливо.
що я?
Він зітхає.
— Ви з Гайгексом і Сандерс —
зграйка невдах. «Параноя»
помилилася під час відбору?
Ілан не відступав.
— Що?
— Що це за слова ти записуєш?
— Хороша ідея.
38
Ілан повів Хлою коридорами
Сванессона, не дивлячись на план.
Дівчина вела рукою по стінах, наче
гладила їх.
— Що ти маєш на увазі?
— Це божевілля… Ти впевнена?
— Ти ж не збираєшся…
— Ілане…
«Гудзон Рід».
Назва човна його батьків,
вигравіювана на його корпусі.
Несумісність.
Це вони… Знову і знову вони…
«Гудзон Рід».
— Без жартів.
Мокі говорив дуже тихо, як часто
робив це, прикриваючись шумом
води.
— Ти усвідомлюєш, що Гадес у цю
саму мить, напевно, бачить нас на
своїх моніторах?
— Що думаєш?
— І як, знайшов?
— Ти знущаєшся?
Ілан підійшов.
— Що там іще?
— Ти вперше її бачиш?
— Як С. Ж. Лоррен із досьє
«Мемнод».
— Так, схоже.
— Звичайно.
Ілан нахмурився.
— Де Гайгекс?
Усі обернулися. Гайгекс зник. Ілан
помахав смолоскипом і звернувся до
Філози:
— Ти нічого не бачив?
— Скористався твоєю
запальничкою… Ходімо далі.
— Це марно.
— Що у цій кімнаті?
— За допомогою дубліката.
— Ти жартуєш?
— Що конкретно ми маємо? Кров на
матраці, ідеальні краплі, наче камінці
в казці про хлопчика-мізинчика, що
ведуть нас до цієї моторошної
замкненої кімнати. Ні шуму, ні тіла.
Лише припущення.
— Тебе це не стосується. Ми
помітили у вікні фари нашого
мінівена. Гадаю, автомобіль покинули
на території психіатричного
комплексу, позаду цієї лікарні. Це дає
підстави припустити, що…
— А ти?
— Це означає, що…
— У безпечному місці.
43
Дерев’яні двері Мокі було важко
виламати, але за допомогою
залізного лому Ябловські їм це
вдалося.
— Хлоє? Це ти?
— Чому погано?
— Скриньку з фантазіями…
— Я серйозно… Ти пробував
відімкнути ним сейф, де лежать
гроші?
— То це я форсую події?
— І?
— А ти як думаєш? Я лежала на
дивані, гостряки з кованої сталі впали
мені прямо на груди, за кілька
сантиметрів від обличчя. Я викликала
службу екстреної допомоги.
— Як і у всіх нас.
— Ви не могли її не помітити. Що
з нею сталося вчора ввечері? Що ти
робив так пізно у коридорах разом
із Мокі?
— А як це стосується тебе?
— Просто цікаво.
Ілан замовк.
— Сподіваюсь, ти жартуєш?
— І ти йому повірив?
Вона зітхнула.
— Є тут хтось?
Дорогий учаснику!
Ви на правильному шляху, і я
припускаю, що Ваша колекція
лебедів збільшується щогодини.
Знайте: їх тут ще багато —
навколо Вас, і вони чекають, коли їх
знайдуть.
Віржіль Гадес
— Що таке?
— Кристом… Кристом…—
повторював Ілан вголос.— Це
завод… І він напроти мого дому.
— Ви намагаєтесь маніпулювати
моїми… спогадами. Але вам це не
вдасться.
— Ви ніколи не дізнаєтесь,—
пробелькотів він.— Ви ніколи не
отримаєте відповідей, на які чекаєте.
Мокі.
— Мокі, він…
— Мокі мертвий.
— У стоматологічному кабінеті.
— Оригінально.
— От лайно.
— Це неможливо,— пробелькотів
він.— Він був тут, голий, із лебедем
на грудях і в трекінгових черевиках на
ногах.
— Напевно, у нього мерзли пальці,—
зітхнув Ябловські.
— Це ти ненормальна. Ти готова на
все. Якщо ти виграєш, ніщо не
завадить тобі втекти з грошима, не
лишивши Дедіссе його половину.
Він наповнив тарілки і недбало
жбурнув їх перед гравцями, спочатку
подавши Іланові. Той дивився на
Хлою з докором. Можливо, хтось із
гравців справді переодягнувся
в оранжевий комбінезон і вколов
йому снодійне. Хтось із гравців,
у кого, як сказав Філоза, було таке
саме завдання, як і в нього. Хлоя?
— Це їх ти маєш спопеляти
поглядом, чорт забирай! Це не
я вкрала лебедів Лепренса чи
рюмсала на сцені театру. І не
я прикувала тебе до електричного
стільця. Я не знаю, чого Філоза на
мене напосівся, але він щось
приховує. Цей тип — жахливий
маніпулятор.
— Стули пельку!
— Не загасить.
— А собаки?
— Ти з глузду з’їхала?
— Відійдіть назад.
— Чорт, ні…
— Ну ти й…
— Це не маячня! Це правда!
— Були?
— Хто там?
— Досконало видресируваний
собака може так поводитись.
Переслідувати не нападаючи.
Налякати, а тоді різко зникнути,
наприклад на поклик ультразвукового
свистка.
— Відкриття?
— Іди до біса!
Світло.
— Це ж неможливо…— тихо
пробурмотів він.
425 → Індиго
735 → Вишневий
425 → Індиго
735 → Вишневий
Я_ІВ
Тепер він зрозумів, який останній
колір. Це був кобальтовий.
HЯ
HК
HІ
HВ
Яків, Яків… Ілан уважно роздивився
малюнок батька, з його озером,
горами, дивною точкою огляду,
розташованою на висоті. Маленький
острівець, ліворуч на обширі води.
Усе повинно мати якесь значення,
пояснення, логіку. Але скільки він не
шукав, таємниця залишалась
непорушною. Може, його розум
притупився і він більше не бачить те,
що слід побачити?
Лайно!
— Навіщо ви це робите?
— Я не поспішаю.
— Я про це не забуваю.
— Знаю, і все.
Жодної відповіді.
Пригнічений, він швидко пішов назад.
Мокі мертвий.
Зі скуйовдженим волоссям
і червоними очима, він був схожий на
божевільного.
— Благаю тебе.
— Я надто голодна.
— Де ти взяла ці трекінгові
черевики? — запитав він.— Уперше
їх бачу.
— Що тут сталося?
— Ходи сюди.
Він узяв її за руку і потягнув до
господарського приміщення. Тоді
штовхнув зламані двері. Цього разу
він зауважив на обличчі Хлої
непідробний подив, що змінився
глибоким жахом. Слова застрягли
у неї в горлі.
— Вона… Вона…
Ілан зітхнув.
— Хлоє, ти ж не будеш…
— Я знаю, що я бачив.
Вона задумалась.
— Тому що він знав це місце… Тому
що ця сцена з її старими
декораціями, усе це пробудило
в ньому спогади. У ньому чи в одній
з його особистостей.
— Пусте.
— І насамкінець, Люка Шардон
справді намагався повіситись у стінах
Сванессона. Не знаю, коли і чому,
але це сталося і він вижив. І тепер,
волею неймовірного повороту долі —
через цю хурделицю, аварію, нашу
присутність тут саме зараз,— він
повернувся, щоб відтворити свої
минулі злочини: повбивати гравців за
допомогою викрутки. Віриш ти мені
чи ні, але це правда.
— Вісім жертв.
— Іди поглянь.
— Що таке?
— 1987… Це…
— Знешкоджуємо Гайгекса,
забираємо ключі, піднімаємось на
четвертий поверх, щоб урятувати ту
жінку, і забираємось із цього пекла.
55
Ілан зламав двері кімнати Гайгекса,
поки Хлоя стежила за коридором,
дивлячись, чи ніхто не йде. Він
заходив з великим острахом, зі
страхом людини, що входить до
кімнати божевільного вбивці. Якщо
Гайгекса транспортували до ВВХ, то
це означає, що його визнали
неосудним за різню в гірському
притулку. Що він убив тих людей
у приступі божевілля. Що він за
межею зла.
Ліжко було ідеально застелене, нічого
не стирчало, здавалось, наче
у кімнаті ніхто ніколи не жив. Костюми
пацієнта у шафі були розвішані в ряд
із хворобливим перфекціонізмом.
Жодного сліду оранжевого
комбінезона. Ілан порився у кишенях,
але не знайшов ані ключа, ані
лебедя, ані мапи, ані викрутки —
лише жменьку пластівців із
шоколадом. Кинув погляд під
простирадла, під ліжко — нічого.
— Ми не помилились.
— Це неможливо.
— Але це так.
Ябловські завагався.
— Як і Гайгекса.
Краплина крові.
— Я переконаний, що ти зрозумів
мапу мого батька. Що ти знаєш
значення слова «Яків», багатократно
написаного у «м’якій кімнаті» на
четвертому поверсі. Це ти його
написав, до речі? Хоча б допоможи
мені зрозуміти.
Вінсента Гайгекса.
Люку Шардона.
Той був за сім чи вісім метрів над
землею, сидів верхи на фермі, до
якої кріпилось світлове обладнання,
система противаг, а також деякі
декорації, як-от сонце і хмаринки. Він
був голий і небезпечно гойдався взад-
вперед — вочевидь, у нього саме був
напад. Його погляд був спрямований
на Ілана. Рот перетворився на тонку
пряму лінію, наче лезо бритви. Він
нагадував ворона, готового здійснити
свій фатальний політ.
— Ні, я боюся.
Не може бути.
— Де Наомі?
— Що з нею сталося?
Ілан не відповів.
— І в мене.
— Ти впевнений? — запитав
Ябловські.
— А ти як думаєш?
— Уявіть, що «Параноя» — це не
просто гра, а якась
експериментальна програма, мета
якої — зібрати нас тут і… дослідити.
Нас, колишніх піддослідних їхнього
протоколу «Мемнод». Уявіть, що
в минулому вони проводили на нас
жахливі досліди, що вони майже
повністю змінили нашу пам’ять. Тут
усе передбачено для того, щоб
вивчати нас. Камери, завдання, які
ми маємо виконувати. Ми наче
пацюки в лабораторії, ви не
помітили? Але через Гайгекса все
пішло шкереберть. Він став
непередбачуваною піщинкою, що
потрапила в механізм і зламала його.
Зрозуміти.
— Ти маєш уявлення, де
розташована та кімната? — запитала
Хлоя.
— Коли ти побачиш, на що ця
бідолашна жінка схожа, ти зміниш
свою думку. Це просто ходячий труп.
— Вона тут.
— Сподіваймося, що це спрацює.
— Ми ніколи їх не знайдемо,—
визнав Філоза, своєю чергою
дивлячись крізь щілину.— Йому
вдавалося дурити нас увесь цей час.
За зовнішністю розумово відсталого
ховалась значно хитріша людина, ніж
ми могли подумати.
— Ні. Це неможливо.
І двері відімкнулись.
H 440
H 425
H 485
H 735
перетворювалась на:
НЯ
НК
НІ
НВ
Ілан зітхнув.
— Яке?
— Усе гаразд?
— Яке?
— Ти маєш рацію.
Чистилище…
— Чорна діра.
Ілан завагався.
— Обіцяю.
— І що ж? Скажи мені.
— Двері до твоєї свідомості. Доступ
до правди.
Вона засміялась.
— Ти не змінився.
— Ти маєш поглянути.
— Антидепресант…
— Ви усвідомлюєте, що те, що ви
пережили під час коми, відкриває
неймовірні перспективи для
психіатрії? Ви… Ви відшукали
правду, лежачи нерухомо в цьому
ліжку, у той час як вас вважали
майже мертвим! Тоді як ми
перепробували на вас усе — від
електротерапії до найсильніших
препаратів — безуспішно! Ви
боролися і, схоже, частково
перемогли хворобу, яка вас
засліплювала!
Люка напружився.
Він затремтів.
— Який вибір?
— Перепрошую?
— Так.
— Про що ви говорите?