1.

Основні поняття науки й наукознавства: факт, ідея, гіпотеза, теорія, закон, термін, концепція, поняття,
судження, умовивід.
2. Лінгвістична теорія, її особливості.
3. Поняття метамови у мовознавстві.
4. Поняття методу, методики, методології.
5. Лінгвометодологія, її визначення та завдання.
6. Методи загальнонаукові та часткові.
7. Філософська методологія, її принципи.
8. Способи пізнання наукових явищ: спостереження, експеримент. Лінгвістичний експеримент.
9. Рівні наукового дослідження: емпіричний, теоретичний.
10. Індукція, дедукція, аналіз, синтез.
11. Наукові принципи мовознавства: знаковість мови, асиметрія мовного знака, системно-структурна
організація мови, ізоморфність різних рівнів та одиниць мовної системи, соціальна зумовленість мови та її
динамічний характер.
12. Методологічні принципи сучасного мовознавства: експансіонізм; антропоцентризм; експланаторність;
функціоналізм; етноцентризм.
13. Об’єкт, предмет наукових досліджень, мета, завдання, матеріал.
14. Особливості розвитку лінгвістичної теорії.
15. Поняття наукової революції та парадигми.
16. Основні наукові парадигми в історії лінгвістики: компаративна, структурно-системна, комунікативно-
прагматична, дискурсивно-когнітивна.
17. Історія описового мовознавства. Етапи та складники описового дослідження: спостереження,
узагальнення, інтерпретація і класифікація. Таксономія. Різновиди аналізу: категорійний, дискретний,
компонентний, контекстний.
18. Прийоми зовнішньої та внутрішньої інтерпретації.
19. Дескриптивна лінгвістика.
20. Історія порівняльно-історичного мовознавства, проблематика. Відмінності між порівняльно-історичним
та типологічним мовознавством. Основні поняття етимології.
21. Порівняння, реконструкція як основні засоби історичного дослідження. Методика моделювання
генетичних відношень.
22. Поняття та проблема прамови. Архетип.
23. Принципи та прийоми порівняльно-історичного методу.
24. Методика глотохронології.

1. Основні поняття науки й наукознавства: факт, ідея, гіпотеза, теорія, закон, термін, концепція,
поняття, судження, умовивід.
Факт (від лат. factum — зроблене) — предмет, явище чи подія що є основою для висновку чи підтвердження.
На основі наукових фактів визначаються закономірності явищ, будуються теорії і виводяться закони.
Ідея - інтуїтивне пояснення явища (процесу) без проміжної аргументації, без усвідомлення всієї сукупності
зв'язків, на основі яких робиться висновок. Вона базується на наявних знаннях, але виявляє раніше не помічені
закономірності. Наука передбачає два види ідей: конструктивні й деструктивні, тобто ті, що мають чи не
мають значущості для науки і практики. Свою специфічну матеріалізацію ідея знаходить у гіпотезі. Идея
лингвистической относительности (или лингвистического релятивизма) в основных чертах была
сформулирована в работах мыслителей XIX века, например, Вильгельма Гумбольдта , считавшего, что язык
является воплощением духа нации . В начале XX века представители американской школы антропологии,
возглавляемой Францем Боасом и Эдвардом Сепиром, приближались к этой гипотезе, но именно Сепир в
своих работах чаще остальных критиковал лингвистический детерминизм
Гіпотеза - наукове припущення, висунуте для пояснення будь-яких явищ (процесів) або причин, які
зумовлюють даний наслідок. Наукова теорія включає в себе гіпотезу як вихідний момент пошуку істини, яка
допомагає суттєво економити час і сили, цілеспрямовано зібрати і згрупувати факти. Розрізняють нульову,
описову (понятійно-термінологічну), пояснювальну, основну робочу і концептуальну гіпотези. Доведена гіпо-
теза, тобто перевірена на багатьох фактах, стає науковою теорією. Ф. де Соссюр у 1878 р. висунув гіпотезу,
відому в мовознавстві як ларингальна теорія. Суть її полягає в тому, що в індоєвропейській прамові були дві
особливі фонеми, умовно позначені А та О й умовно названі ларингалами, поєднання яких з наявними тоді
лише двома голосними [о] та [є] дало довгі голосні й зумовило розширення системи голосних.
Теорія - сукупність ідей, поглядів, концепцій, уявлень, спрямованих на тлумачення певного явища. Це не
безпосереднє, а ідеалізоване відображення дійсності. Лінгвістична теорія формується на найвищому рівні
розуміння мовних явищ. Теорію розглядають як сукупність узагальнюючих положень, що утворюють науку
або її розділ. Це не будь яка сукупність знань про мову, а чітко організована замкнена система з мінімальною
кількістю ідей та понять. Теорія являє собою систему наукових концепцій, принципів, положень, фактів.
Теорія „родовідного дерева” Августа Шлейхера пояснювала походження мов індоєвропейської сім’ї шляхом
дивергенції, тобто поступового діалектного дроблення прамови; теорія була представлена у вигляді схеми, яка
нагадує гіллясте дерево.
Закон – основний, внутрішній зв'язок явищ, що зумовлює їх закономірний розвиток. Закон, винайдений через
здогадку, необхідно потім логічно довести, лише в такому разі він визнається наукою. Для доведення закону
наука використовує судження. Закон економії мовних зусиль проявляється в тому, що мовець прагне
"економити зусилля" при користуванні мовними засобами, що має місце, наприклад, при асиміляції
приголосних по дзвінкості-глухості, при утворенні складноскорочених слів або словоформ типу ad - advertise-
ment, pram -perambulator.
Термін – це одиниця, що вираєжає поняття спеціальної галузі знань чи професійної діяльності.
Концепція система поглядів, теоретичних положень, основних думок щодо об'єкта дослідження, які об'єднані
певною головною ідеєю. Концепція істотно відрізняється від теорії не тільки своєю незавершеністю, але й
недостатньою верифікованістю. Натуралістична концепція мови Шлейхера. Шлейхер вважає, що
«встановлені Дарвіном для видів тварин і рослин закони можуть бути застосовані в головних своїх рисах до
організмів мов». він переносить запозичену з біологічної систематики класифікацію рослин і тварин (рід, вид,
підвид, різновид, особина) на класифікацію мов: Роду відповідає прамова, виду — мова певного
етносу,'підвиду — діалект, різновиду — говірка, особині — мовлення окремих людей.
Поня́ття — форма мислення, яка відображає істотні властивості, зв'язки і відношення предметів і явищ в
їхній суперечності і розвитку; думка або система думок, що узагальнює, виділяє предмети деякого класу за
визначеними загальними і в сукупності специфічними для них ознаками. це Якщо поняття увійшло до
наукового обігу, його позначають одним словом або використовують сукупність слів – термінів. Поняття, як
правило, завершує процес наукового дослідження, закріплює результати, отримані вченим особисто у своєму
дослідженні
Судження —думка, в якій за допомогою зв'язку понять стверджується або заперечується що-небудь.
Істинність судження визначається його відповідністю об'єктивній дійсності. Судження — це відносно
закінчена думка, що відображає предмети, явища реального світу. Судження про предмет або явище можна
отримати або через безпосереднє спостереження будь-якого факту, або опосередковано – за допомогою
умовиводу
Умовивід — форма мислення, за допомогою якої з одних думок (засновків) одержують нові думки —
висновки. Термін «умовивід» вживається у подвійному значенні. Під «умовиводом» розуміють і розумовий
процес виведення нового знання із суджень, і саме нове судження як наслідок розумової операції.
2. Лінгвістична теорія, її особливості.
Лінгвістична теорія формується на найвищому рівні розуміння мовних явищ. Це не будь яка сукупність
знань про мову, а чітко організована замкнена система з мінімальною кількістю ідей та понять. Доведена на
практиці теорія стає законом. Закон - це основний внутрішній зв’язок явищ, що зумовлює їх закономірний
розвиток.
Лінгвістична теорія - система узагальнених і упорядкованих лінгвістичних знань, що виконує в процесі
пізнання мови організуючу і конструктивну роль, яка визначає точку зору на обраний для дослідження
мовний об'єкт; пояснює відомі факти і спрямовуює пошук рішення нових проблем.
Теорія формується при двох обов'язкових умовах: за наявності достатньої кількості фактичного матеріалу і
при наявності відповідних методів його збору, обробки і осмислення.
Лінгвістична теорія (ЛТ) виникає лише на досить високому рівні осмислення мовних явищ.
Визначальним елементом лінгвістичної теорії є принцип - її змістовна основа. Це верхній ярус ЛТ. На
наступному ярусі виділяють поняття, судження і закони. Отже, на відміну від парадигми, ЛТ - це не будь-яка
сукупність знань про мову, а строго організована замкнута система знань з мінімальною кількістю ідей і
основоположних понять. ЛТ виконує дві функції - пояснювальну і прогнозуючу.
Пояснювальна функція ЛТ - її найважливіша функція: через осмислення мовних явищ вона дозволяє розкрити
багатоаспектну і різноманітну сутність об'єкта дослідження. Через пізнання закономірностей мовних явищ ЛТ
здатна виконувати ще й важливу – прогнозуючу функцію. Обидві функції ЛТ взаімодетермініруються в силу
певної системності.
За Єльмслєвим лінгвістична теорія має відповідати трьом вимогам: несуперечливості, простоті й повноті
(вичерпності).
3. Поняття метамови у мовознавстві.
Метамова — мова, призначена для опису мови; мова лінгвістики; лексика, на основі якої формуються
словники; мова побудови теорії, слів, фраз в сфері граматичної лінгвістики.
Поняття метамови використовується: а) У логіці і лінгвістиці, метамова — мова, що використовується для
описання інших мов (вихідні мови). Формальні синтаксичні моделі для описання граматики,
наприклад породжуюча граматика — є різновидами метамови. Ширше, це може бути будь-яка термінологія
або мова, що використовується для обговорення самої мови — наприклад, граматика, або судження про
використання мови.
Метаязыком называют язык, предназначенный и используемый для описания другого языка, т.е. язык,
объектом которого являются содержание и форма другого языка. Этим другим языком может быть отдельный
национальный язык (в нашем случае английский) или даже любая другая семиотическая система. В метаязык
лингвистики входит терминология, общенаучная лексика, свойственная научной литературе вообще в любой
отрасли знания, буквенная символика и графика.
Графический метаязык включает таблицы, схемы, графики, графы, матрицы и т.п. Графические средства
имеют вспомогательный характер и должны сочетаться с вербальными. Метаязык влияет не только на ясность
концептуального аппарата и понятность его для читателя, но влияет и на самого автора: усложняя язык, автор
сам себе мешает мыслить.
Формалізація передбачає використання метамови опису. У мовознавстві такими метамовами є мови
формальної логіки, мова семантичного запису, різні типи lingua mentalis (мови думки), зокрема,
пропозиційна, фреймова, ситуаційного представлення і т. ін.
Процедури концептуального аналізу відмінні в різних напрямах і течіях. Головною проблемою різних
підходів до концептуального аналізу є пошук проміжної метамови опису концептів. Якщо така метамова не
використовується, то концептуальний аналіз обмежується дистрибутивним і контекстуальним аналізом,
який інтерпретує зміст певного поняття шляхом опису контекстного оточення й пояснення різних
метафоричних перенесень ключового знака концепту та його дистрибуції.
4. Поняття методу, методики, методології.
В научном исследовании необходимо различать методологию, метод и методику.
Под методикой понимается способ нахождения нового материала, т.е. совокупность приемов наблюдения,
эксперимента, описания. Метод — это подход к изучаемому материалу, его систематизация и теоретическое
осмысление (теория). Методология — применение к процессу познания принципов мировоззрения, т.е.
соотнесение полученных данных с другими фундаментальными науками и в первую очередь с философией.

Проблема методології дослідження є актуальною для будь-якої науки, оскільки її досягнення значною мірою
визначаються розвитком власного методологічного апарату. Розробка конкретних методів науки базується на
її теоретичних положеннях і методологічних принципах.
Методологія — 1) вчення про наукові методи пізнання; 2) сукупність методів дослідження, Що
застосовуються в будь-якій науці відповідно до специфіки її об'єкта.
Термін “методологія” грец. - “учіння про метод”чи“теорія методу”. Методологія займається теоретичними
проблемами шляхів і засобів наукового пізнання і закономірностями наукового дослідження як творчого
процесу. Методологія виникла на основі аналізу наукової діяльності, загальних особливостей методів і
засобів, що використовуються, їх порівняння і систематизації. Тим самим методологія виявляє сутність
наукової пізнавальної діяльності.
Поняття методології є складним і не завжди розуміється однозначно. Воно використовується перш за все для
широкого значення загальної методології всіх наук. Відповідно, у цьому випадку методологія означає
філософську вихідну позицію наукового пізнання, загальну для будь-яких досліджень.
Поняття “методології” у більш вузькому значенні слова означає теорію наукового пізнання у конкретних
наукових дослідженнях.
Педагогічний словник С.У.Гончаренка дає таке тлумачення поняття“методологія”:
1)Сукупність прийомів дослідження, що застосовуються в якійсь науці.
2) Вчення про методи пізнання та перетворення дійсності.
В.А.Штофф визначає “методологію” так: “На відміну від методології в широкому філософському значенні,
яка спрямована на аналіз методологічної ролі і евристичного значення принципів, законів, категорій,
методологія науки в більш вузькому значенні є теорією наукового пізнання і покликана вивчати
закономірності складного процесу пізнання у багатогранних проявах та формах, які характерні для даної
науки.”
Зазвичай, терміном “методологія” позначають три різні рівні наукового підходу:
Філософська методологія – загальний принцип пізнання, філософський підхід до аналізу явищ дійсності.
“Система діалектичних методів, які є найзагальнішими і діють на всьому полі наукового пізнання,
конкретизуючись і через загальнонаукову, і через часткову методологію.” Цей рівень називають філософсько-
методологічним.
Загальна методологія – сукупність більш загальних методологічних принципів, методів (наприклад, методи
педагогіки є одночасно її методами і загальною методологією для часткових дидактик, школознавства).
Часткова методологія –сукупність методів у кожній конкретній науці.
Метод (від грец. «шлях дослідження, пізнання») — система правил і прийомів підходу до вивчення явищ і
закономірностей природи, суспільства і мислення; шлях, спосіб досягнення певних результатів у пізнанні і
практиці, тобто спосіб організації теоретичного і практичного освоєння дійсності. Це спосіб організації
практичного й теоретичного освоєння дійсності, зумовлений закономірностями розглядуваного об’єкта.
Науковий метод – це цілеспрямований підхід, шлях, за допомогою якого досягається певна мета, щось
пізнається чи вирішується.
Метод являє собою комплекс різноманітних підходів і практичних операцій, що спрямовані на набуття
наукових знань.
У педагогіці під поняттям “наукового методу” мається на увазі система основних підходів і способів
дослідження, які відповідають предмету і завданням педагогічної науки.
Поняття “метод”застосовується в широкому і вузькому значенні слова.
У вузькому значенні – це спеціальні прийоми наукового дослідження (наприклад, спостереження, опитування,
тестування тощо).
У широкому значенні – це пізнавальний процес, який складається з дрібніших процесів пізнання (наприклад,
метод теоретичного аналізу, крім аналізу включає: синтез, узагальнення, абстрагування тощо).
Дуже часто навіть виникнення науки пов'язують з появою методу. Що ж стосується нового напряму в науці,
то його також, як правило, пов'язують із виникненням нового (власного) методу, бо саме метод формує
підходи до аналізу фактів. Так, порівняльно-історичне мовознавство пов'язане з порівняльно-історичним
методом, структурне — зі структурним, психолінгвістика — зі спеціальними психолінгвістичними методами,
лінгвогеографія — з ареальним методом.
Методи реалізуються через методику. Методика – конкретні форми і засоби використання методів, за
допомогою яких здійснюється пізнання педагогічних явищ і процесів.
Поряд з поняття “методика” використовують термін “дослідницька процедура”, або “технологія”. Це поняття
ширше ніж “методика”, оскільки включає в себе визначений комплекс засобів і прийомів , а також аспекти
організації дослідницької діяльності (необхідний час, план дослідження, кількість дослідників, фінансові
витрати).
5. Лінгвометодологія, її визначення та завдання.
На початку XXI ст. у лінгвістичних студіях значно посилився лінгвофілософський компонент, що звичайно, як
це було і на початку XX ст., зумовлене прагненням переглянути загальні підходи і принципи дослідження
мови, визначитися стосовно її ролі в житті людини, соціумі, культурі; з'ясувати функціональну природу мови
як семіотичної системи і, врешті-решт, упорядкувати й виробити відповідний новому парадигмальному
просторові інструментарій її дослідження. Усе це зумовлює нагальну потребу виокремлення особливої галузі
мовознавства - лінгвометодології.
Лінгвометодологія кваліфікується як маргінальна галузь, адже вона проектується в загальну методологію -
учення про способи пізнання й осмислення дійсності й формування внутрішнього рефлексивного досвіду
людини, а також про дослідницькі настанови, принципи та процедури аналізу об'єктів різних наук.
Лінгвометодологія спрямована на з'ясування природи мови у співвідношенні зі свідомістю її носіїв, соціумом,
культурою, дійсністю, комунікацією, процесами пізнання світу, а також на формування інструментарію, засад
і способів опису й аналізу мови та її продуктів.
Об'єктом лінгвометодології є системи трактування мови, мовлення, мовленнєвої діяльності, які ґрунтуються
на світоглядних і пізнавальних настановах, способах, принципах і процедурах їхнього дослідження, що
склалися в межах певних мовознавчих течій, шкіл, розвідок окремих лінгвістів.
Предметом цієї галузі є пізнавальне спрямування й організація досліджень мови та її продуктів.
Головними завданнями лінгвометодології є:
1) розгляд еволюції методологічного простору лінгвістики, починаючи з часів античності;
2) з'ясування співвідношення методології, парадигми, епістеми;
3) вияв у наукових мовознавчих парадигмах і школах світосприймальних домінанат (епістем), специфіки
оцінок пізнавальної природи людської свідомості, її взаємодії зі світом дійсності;
4) визначення предмета й об'єкта мовознавчих досліджень;
5) обґрунтування зв'язку пізнавальної здатності людини з мовою й мовленням, процесами комунікації;
6) з'ясування напрямів взаємної детермінованості мови, свідомості її носіїв, соціуму, культури, комунікативної
діяльності;
7) інвентаризація й систематизація дослідницьких принципів у ракурсі різних епістем і парадигм;
8) упорядкування лінгвістичних методів у розрізі наявних у лінгвістиці епістем;
9) розробка способів оцінки достовірності отриманих результатів лінгвістичного пошуку;
10) оцінка сукупності проблем мовознавства, які потребують розв'язання;
11) вияв причин методологічного еклектизму лінгвістичних теорій і шкіл;
12) пошук виходу зі станів методологічної кризи в лінгвістиці тощо.

6. Методи загальнонаукові та часткові.

метод (від гр. möthodos - шлях дослідження) кваліфікується в широкому розумінні як спосіб організації
пізнавальної й дослідницької діяльності науковця з метою вивчення явищ і закономірностей певного об'єкта
науки; або у більш звуженому значенні як система процедур вивчення об'єкта збереження, тому її
дослідження повинне враховувати діалог мови й етносу, мови й індивіда, мови й культури, мови й соціуму,
мови й буття. дослідження та / або перевірки отриманих результатів. У другому значенні метод здебільшого
ототожнюється з терміном «методика». Нерідко методика розглядається як конкретне застосування
загальноприйнятого методу відповідно до мети й завдань дослідження.
Щодо диференціації методів як способів дослідницької діяльності, то найбільш придатним у мовознавстві є
їхній поділ на загальні, які є дослідницькими операціями з явищами об'єктів будь-якої науки, і лінгвістичні,
що застосовуються саме в лінгвістиці з метою вивчення її об'єкта та предмета. У структурі загальнонаукових
методів можна виділити такі три рівні:
1. Методи емпіричного дослідження. До них відносять спостереження, експеримент, порівняння, опис,
вимірювання.
2. Методи теоретичного пізнання. До них відносять формалізацію, гіпотетико-дедуктивний метод.
3. Загальнологічні методи і прийоми дослідження. До них відносяться: аналіз, синтез, індукція, дедукція,
аналогія, моделювання.
1) Опис — пізнавальна операція, що полягає у фіксуванні результатів досліду (спостереження чи
експерименту) за допомогою певних систем позначень, що прийняті у науці.
Спостереження — це цілеспрямоване вивчення предметів, що переважно спирається на дані органів чуттів
(відчуття, сприйняття, уявлення). Спостереження може бути безпосереднім та опосередкованим (за
допомогою різних приладів і технічних засобів).
Порівняння це пізнавальна операція, що використовується з метою вияву спільних і специфічних ознак двох
явищ, розбіжностей між ними за певними параметрами. У мовознавстві порівняння є базою порівняльно-
історичного, зіставного, типологічного й ін. методів.
Експеримент — це цілеспрямоване і активне втручання у хід процесу, що вивчається, відповідні зміни об'єкта
чи його відтворення у спеціально створених і контрольованих умовах. Експеримент передбачає емпіричну
перевірку гіпотези на практиці, розв'язання проблеми досвідним шляхом на підставі анкетування, опитування,
вимірювання, статистичного аналізу й обробки отриманих результатів.
У мовознавстві широко застосовується асоціативний експеримент, різні методики експериментальних
фонетичних, психолінгвістичних, нейролінгвістичних досліджень.
2) Формалізація як загальнонауковий метод ґрунтується на встановленні відповідності досліджуваних об'єктів,
їхніх ознак і відношень до сталих, добре доступних для огляду й можливих для ототожнення матеріальних
конструкцій, які дають змогу виявити й фіксувати сутнісні особливості предмета вивчення. Формалізація
будується на відмінностях природних і штучних мов.
Гіпотетико-дедуктивний метод — це метод наукового пізнання, сутність якого полягає у створенні системи
дедуктивно пов'язаних між собою гіпотез, з яких виводяться твердження щодо емпіричних фактів.
3) Аналіз і синтез: перший передбачає розділення цілого на частини й опис кожної з частин і зв'язків між
ними, другий - поєднання частин у цілісну систему.
Індукція — логічний прийом дослідження, що пов'язаний з узагальненням результатів спостереження та
експерименту і рухом думки від одиничного до загального. Серед індуктивних узагальнень важлива роль
належить науковій індукції, яка, крім формального обґрунтування, узагальнення, яке отримане індуктивним
шляхом, дає додаткове змістовне обґрунтування його істинності, — у тому числі за допомогою дедукції
(теорій, законів).
Дедукція — це, по-перше, перехід у процесі пізнання від загального до одиничного, виведення одиничного із
загального; по-друге, процес логічного висновку, тобто переходу за тими чи іншими правилами логіки від
деяких даних пропозицій-посилань до їх наслідків (висновків). Сутність дедукції полягає у використанні
загальних наукових положень для дослідження конкретних явищ.
Аналогія — встановлення схожості в деяких властивостях і відносинах між нетотожніми об'єктами. Аналогія
дає не достовірні, а вірогіднісні знання.
Фальсифікація полягає в навмисному висуненні хибної гіпотези задля встановлення об'єктивних
закономірностей або взагалі доведення хибності гіпотези шляхом її емпіричної перевірки.
Моделювання є сукупністю способів ідеалізації й абстрагування, аналізу й синтезу з метою мисленнєвого й
формалізованого представлення об'єктів (оригіналів) дослідження та вивчення на підставі цього
представлення відповідних явищ, ознак, процесів, зв'язків, передбачення та з'ясування закономірностей
існування й функціонування об'єктів. типи моделей теоретичної лінгвістики: компонентні (із чого складається
X); прогностичні (передбачують поведінку X у різних обставинах); імітувальні (зовнішньо поводитися, як X);
діахронічні (як і чому змінюється X із плином часу).

Лінгвістичні методи використовуються з метою дослідження мови, продуктів мовлення та мовленнєвої

діяльності, є спеціальними і мають власну специфіку, на відміну від методів інших наук. Б. Головін розрізнює
вісім загальних методів лінгвістичного дослідження: описовий, порівняльно-історичний, історичний,
зіставний, структурний, стилістичний, кількісний, автоматичного аналізу. В. Кодухов називає основними
лише три методи: описовий, порівняльний і нормативно-стилістичний.
Описовий метод. Його мета - дати точний і повний опис мовних одиниць. Суть методу полягає в
інвентаризації та систематизації мовних одиниць. Так, наприклад, якщо необхідно дослідити фонетичну
систему якоїсь мови, вчений повинен вичленити з мовлення всі звуки, ідентифікувати їх і подати їх повний
список (інвентаризувати звуки), відтак класифікувати їх (виділити голосні й приголосні, приголосні поділити
на сонорні й шумні, шумні - на дзвінкі й глухі тощо). На його основі створено так необхідні описові
граматики різних мов і тлумачні, орфографічні, орфоепічні та інші нормативні словники. Описовий метод
застосовують до вивчення сучасного стану мови
Порівняльно-історичний метод. Його об'єктом є споріднені мови, тобто ті, які мають спільного предка.
Головне завдання цього методу - відкриття законів, за якими розвивалися споріднені мови в минулому. За
його допомогою можна реконструювати (відтворити) давні не зафіксовані в пам'ятках писемності мовні
одиниці - звуки, слова, їх форми і значення. Порівняльно-історичний метод використовуюсть до минулого, яке
не засвідчене писемними документами. На основі порівняльно-історичного методу створено історичні й
порівняльно-історичні граматики мов і етимологічні словники (словники, які пояснюють походження слів).
Зіставний метод. Його об'єктом є вивчення різних мов - споріднених і неспоріднених. Мета - шляхом
зіставлення виявити спільні, однакові (ізоморфні) й відмінні, специфічні (аломорфні) риси зіставлюваних мов
у звуковій, словниковій і граматичній системах. Так, наприклад, зіставлення іменника виявить наявність
наявність в англійській мові категорії означеності (виражається артиклем the) і неозначеності (виражається
артиклем а), якої немає в українській мові. Практичне застосування зіставний метод знайшов у теорії та
практиці перекладу і в методиці викладання іноземних мов. На його основі створюють зіставні граматики мов,
порівняльні типології мов та двомовні перекладні й диференційні словники.
Структурний метод. Він застосовується при дослідженні структури мови, а його метою є пізнання мови як
цілісної функціональної структури, елементи якої співвіднесені й пов'язані строгою системою відношень і
зв'язків. Структурний метод реалізується в чотирьох методиках лінгвістичного дослідження - дистрибутивній,
безпосередніх складників, трансформаційній і компонентного аналізу.
Методика лінгвогеографії передбачає визначення меж і регіону функціонування діалектів і мов й
інтерпретації просторового поширення мовних явищ на підставі позначення їх на географічній карті. Ця
методика застосовується й ареальною лінгвістикою. Лінгвогеографічний метод спрямований на: 1) ареальну
характеристику особливостей мов і діалектів, що взаємодіють у певному регіоні; 2) установлення й опис
закономірностей мовних контактів; 3) дослідження типологічних корелятів мов, що взаємодіють у певному
регіоні чи в межах мовних союзів; 4) побудову теорії мовних союзів; 5) визначення ролі субстратів в
ареальних зв'язках; 6) аналіз мовної інтерференції й атракції у мовах, що територіально межують; 7)
діахронічну характеристику діалектів прамов, опис процесів архаїзації та неологізації в контактних мовах
тощо.
Конструктивний метод також є загальним методом лінгвістики, що передбачає побудову й конструювання
об'єкта дослідження у вигляді спрощеної, гіпотетичної абстрактної схеми. Він покладений в основу
дескриптивних методик тагмеміки Ч. Хоккета, генеративного методу моделювання глибинних синтаксичних
структур, установлення трансформацій та обмежень на них, принципів і параметрів уродженої бази мовних
знань Н. Хомського моделювання позиційних схем сучасного семантичного синтаксису на підставі граматики
залежностей Л. Теньєра.
Метою типологічного методу як міжпарадигмального є диференціація мов світу залежно від їхніх
структурних, граматичних і функціональних рис безвідносно до генетичної спорідненості. Головним
принципом типологічного методу є порівняння як установлення схожості й розбіжностей між мовами.
Традиційна типологічна класифікація мов створена в межах таксономічної лінгвістичної типології німецьким
дослідником В. фон Гумбольдтом, який спирався на розробки братів Ф. й А. Шлегелів. Вона ґрунтується на
загальних принципах граматикалізації мов світу, які дають змогу виокремити типи аморфних (ізолюючих, або
кореневих), аглютинативних, флективних (фузійних) й інкорпоруючих (полісинтетичних) мов.
Крім розглянутих, у лінгвістиці застосовують соціолінгвістичні (анкетування й інтерв'ювання мовців з метою
вивчення мовної ситуації), психолінгвістичні (психолінгвістичні експерименти для дослідження різних
мовних асоціацій) математичні (для виявлення статистичних характеристик мовних одиниць).й
етнолінгвістичні методи, зокрема, психолінгвістичного експерименту, безпосереднього та включеного
спостереження, опитування, прослуховування звукозаписів, анкетування, тестування, інтерв'ювання із
залученням лінгвостатистичних методів (лінгвостатистичного експерименту, факторного, кореляційного
аналізу) та інші методи.

7. Філософська методологія, її принципи.

Філософська, або фундаментальна, методологія є вищим рівнем методології науки, що визначає загальну
стратегію принципів пізнання особливостей явищ, процесів, сфер діяльності. Філософська методологія
виконує два типи функцій. По-перше, вона виявляє смисл наукової діяльності та її взаємозв'язки з іншими
сферами діяльності, тобто розглядає науку стосовно практики, суспільства, культури людини. Це -
філософська проблематика. Методологія не е особливим розділом філософії: методологічні функції щодо
спеціальних наук виконує філософія в цілому. По-друге, методологія вирішує завдання вдосконалення,
оптимізації наукової діяльності, виходячи за межі філософії, хоча й спирається на розроблені нею світоглядні
й загальнометодологічні орієнтири та постулати. Отже, фундаментальні принципи базуються на
узагальнюючих, філософських положеннях, що відбивають найсуттєвіші властивості об’єктивної дійсності і
свідомості з урахуванням досвіду, набутого в процесі пізнавальної діяльності людини. До них належать
принципи: 1) діалектики, що відбивають взаємозумовлений і суперечливий розвиток явищ дійсності, 2)
детермінізму – об’єктивної причинної зумовленості явищ, 3) ізоморфізму – відношень об’єктів, що
відбивають тотожність їх побудови та ін. Безумовно, змістова інтерпретація цих принципів варіюється
відповідно до специфіки досліджуваного матеріалу (порівняємо, наприклад, розуміння ізоморфізму в
математиці, геохімії і мовознавстві, природничих науках). Від тлумачення філософських принципів залежить
обґрунтування методологічного підходу в дослідженні тієї чи іншої галузі.
8. Способи пізнання наукових явищ: спостереження, експеримент. Лінгвістичний експеримент.
Спостереження - це цілеспрямоване вивчення і фіксація даних про об'єкт, взятому в його природному
оточенні; даних, що спираються в основному на такі чуттєві здібності людини, як відчуття, сприйняття і
уявлення. На перший погляд може здатися, що дослідник в акті спостереження пасивний і зайнятий лише
спогляданням, нехай навіть сумлінним. Але це не так. Активність спостерігача виявляється в
цілеспрямованості і вибірковості спостереження, в наявності у нього певної цільової установки: що
спостерігати, на які явища звертати увагу в першу чергу.
Експеримент - це цілеспрямоване, чітко виражене активне вивчення і фіксація даних про об'єкт, що
знаходиться в спеціально створених і точно фіксованих і контрольованих дослідником умовах. Експеримент
володіє перевагами перед спостереженням:1) досліджувані явища можна відтворювати за бажанням
дослідника; 2) в умовах експерименту можливе виявлення таких характеристик досліджуваних явищ, які
можна спостерігати в природних умовах; 3) варіювання умов дає можливість істотно ізолювати досліджуване
явище від всякого роду привхідних, ускладнюючих обставин і наблизитися до того, щоб вивчати його в
"чистому вигляді" 4) різко розширюється можливість використання приладів і, отже, автоматизації та
комп'ютеризації експерименту.
Лінгвістичний експеримент Перевірка умов функціонування того чи іншого мовного елемента для
з'ясування його характерних особливостей, меж можливого вживання, оптимальних варіантів використання.
"Таким чином, в мовознавство вводиться принцип експерименту. Зробивши якесь припущення про сенс того
чи іншого слова, тієї чи іншої форми, про те чи інше правило словотворення або формоутворення і т. П., Слід
пробувати, чи можна сказати ряд різноманітних фраз (який можна нескінченно множити), застосовуючи це
правило . Позитивну результат підтверджує правильність постулату ... Але особливо повчальні бувають
негативні результати: вони вказують або на невірність постулованого правила, або на необхідність якихось
його обмежень, або на те, що правила вже більше немає, а є тільки факти словника, і т . п. "(Л. В.Щерба).
Важливою особливістю психолінгвістичного експерименту є звернення до семантики слова, причому
психолінгвістика розрізняє об’єктивну і суб’єктивну семантику слова [1, с. 129]. Експеримент у
психолінгвістиці спрямований на виявлення конститутивних елементів організації мови та мовленнєвої
діяльності особистості крізь призму її пам’яті, свідомості, індивідуальної мовної картини світу тощо. Не
випадково характеристиці психолінгвістичного експерименту, визначенню його методологічних засад та
методиці проведення присвячені праці численних науковців, зокрема, С. Мартінек [20–23], Л. Ставиць- кої
[33], Л. Городецкої [8], О. Горошко [9–10], О. Залевської [15–17], Н. Імедадзе [18], Н. Дмитрюк [12], Т.
Доценко [13] та багатьох інших.
Практично усі психолінгвістичні експерименти складаються з таких основних стадій: 1. Підготовча, що
полягає у формулюванні експериментальної гіпотези, мети та задач експерименту, інакше кажучи, у
постановці проблеми як такої та власне виборі самої методики експерименту. 2. Планування експерименту –
етап, на якому відбувається формулювання завдань (як, наприклад, складання списку стимульних слів для
проведення асоціативного експерименту чи відбір речень для методики доповнення та закінчування),
здійснюється відбір учасників експерименту, формуються анкети з інструкціями для реципієнтів та питаннями
щодо особистої інформації, важливої для конкретного експерименту.
3. Проведення експерименту, що полягає у роботі з реципієнтами, зборі даних для подальшого аналізу.
4. Аналіз результатів експерименту зумовлений насамперед мето- дикою проведення та цілями самого
експерименту.
Найпоширенішим з існуючих у психолінгвістиці є асоціативний експеримент. покликаний виявити
особливості асоціативного мислення респондента. Метод семантичного диференціалу, спрямований на
побудову суб’єктивних семантичних просторів, – це один із методів шкалювання.. Методика доповнення,
яку також називають методикою завершення, полягає у деформації тексту та пред’явленні його респонденту з
метою відновлення. Цей метод дозволяє встановити особливості механізму сприйняття тексту, мовленнєвої та
когнітивної поведінки респондентів. Методика закінчування речення полягає в тому, що респонденту
пропонують в усній або письмовій формі закінчити речення, що дозволяє дослідити механізми синтаксичної
організації мовлення та можливих варіантів мовних конструкцій.
9. Рівні наукового дослідження: емпіричний, теоретичний.
У наукознавстві розмежовують 2 рівні наукового пізнання: емпіричне і теоретичне.
Емпіричний рівень знання – це знання, отримане безпосередньо з досвіду з деякою раціональною обробкою
властивостей і відношень об'єкта, що пізнається. Він завжди є основою, базою для теоретичного рівня знання.
Емпіричне - здійснюють на поч. етапі за допомогою простого спостереження чи експерименту. Для узаг.
Отриманих даних їхньої класифікації та систематизації звертаються до індукції.
Теоретичний - здійснюють іншим шляхом , воно спирається на заг поняття й принципи з яких виводять
відомості про ті чи інші конкретні явища навіть, якщо вони не відкриті за допомогою спостереження чи
експерименту (це знання, отримане шляхом абстрактного мислення.) Емпіричне пізнання формується в
процесі взаємодії з об'єктом дослідження, коли ми безпосередньо впливаємо на нього, взаємодіємо з ним,
обробляємо результати і робимо висновок. Але отримання окремих емпіричних фактів і законів ще не дає
змогу побудувати систему законів. Для того щоб пізнати сутність, необхідно обов'язково перейти до
теоретичного рівня наукового пізнання. Емпіричний і теоретичний рівні пізнання завжди нерозривно пов'язані
між собою і взаємообумовлюють один одного. Так, емпіричне дослідження, виявляючи нові факти, нові дані
спостереження та експериментів, стимулює розвиток теоретичного рівня, ставить перед ним нові проблеми та
завдання. В свою чергу, теоретичне дослідження, розглядаючи та конкретизуючи теоретичний зміст науки,
відкриває нові перспективи пояснення та передбачення фактів і цим орієнтує та спрямовує емпіричне знання.
Межа між емпіричним та теоретичним рівнями досить умовна, самостійність їх один стосовно одного
відносна. Емпіричне переходить у теоретичне, а те, що колись було теоретичним, на іншому, більш високому
етапі розвитку, стає емпірично доступним. У будь-якій сфері наукового пізнання, на всіх рівнях
спостерігається діалектична єдність теоретичного та емпіричного.

10. Індукція, дедукція, аналіз, синтез.

Загальнонаукові методи використовуються в теоретичних і емпіричних дослідженнях. До них належать:
аналіз і синтез; індукція і дедукція; аналогія і моделювання; абстрагування і конкретизація; системний аналіз.
Аналіз — це мислене розчленування предмета (явища, процесу), властивості предмета або відношення між
предметами на частини.
Синтез — мислене поєднання різноманітних елементів, сторін предмета в єдине ціле (систему.
Індукція — метод пізнання, з допомогою якого на підставі знання властивостей, зв'язків чи відношень
окремих предметів роблять висновок про наявність цих властивостей (зв'язків чи відношень) усіх предметів
чи явищ відповідної предметної сфери. (шлях від конкретного, одиничного до загального). У мовознавчих
дослідженнях індуктивні методи застосовуються при створенні різних класифікацій мовних явищ,
вивченні синкретизму, універсалій, типології та характерології мов.
Дедукція — метод наукового пізнання, з допомогою якого, виходячи з більш загальних положень, одержують
менш загальні, часткові, а то й одиничні. Завдяки дедукції одержують достовірне знання, тому дедуктивними
часто називають необхідні умовиводи. У лінгвістиці дедуктивні методи використовуються щодо
встановлення статусу різних мовних одиниць, належності їх до певної частини мови, розряду, категорії за
умови визначення загальної кваліфікації ознак статусу, частини мови, розряду, категорії і т. ін.
11. Наукові принципи мовознавства: знаковість мови, асиметрія мовного знака, системно-структурна
організація мови, ізоморфність різних рівнів та одиниць мовної системи, соціальна зумовленість
мови та її динамічний характер.
11.1 знаковість мови: проблема співвідношення знаків і мовних одиниць існує лише в білатеральній теорії.
Для унілатералістів у мові все — знаки.
1)    Мова- універсальна знакова система, що обслуговує людину в усіх сферах життєдіяльності, доступна усім
(тоді як інші знаки доступні тільки учасникам домовленості).
2)    Мова за своєю структурою значно складніша система знаків, ніж інші. Мовна система - природна знакова
система, інші – штучні.
3)    Мовні знаки багатозначні, тоді як знаки інших систем - однозначні.
4)    Мовна система знаків - продукт тривалого розвитку.
5)    Мовна система знаків служить засобом формування думки і передачі почуттів.
6)    До значення мовного знаку може входити і конотативний (емоційний) компонент Найменшою мовною
одиницею є фонема. Оскільки вона є односторонньою одиницею (має тільки план вираження і не має
значення), її не можна вважати знаком. Це одиниця, яка служить для побудови і розрізнення знаків. Морфема
є двосторонньою одиницею, тобто має і план вираження, і план змісту. Наприклад, у слові рук-а є дві
морфеми. Корінь рук- виражає ідею руки, афлексія -а має аж три граматичні значення: називний відмінок,
однина, жіночий рід. Однак ці значення реалізуються не самостійно, а тільки в складі цілого слова.
Враховуючи все зазначене про морфему, її слід уважати напівзнаком. Слово — двостороння одиниця, йому
притаманні всі знакові функції, через що є підстави саме слово вважати мовним знаком.
 11.2 асиметрія мовного знака Специфічною ознакою мовного знака є непаралельність плану вираження і
плану змісту, яка полягає в тому, що: а) план вираження (експонент, позначувальне) є лінійним і дискретним,
а план змісту(позначене, сигніфікат, образ предмета, ідея, поняття, концепт, зміст, в традиційному вжитку —
значення) має кумулятивну властивість, тобто характеризується структурною глобальністю і часовою
безперервністю; б)один експонент (позначувальне) може мати декілька позначуваних, тобто тут існують
відношення одне — декілька і декілька — одне (явища полісемії, омонімії, синонімії, синкретизму й
аналітизму); в) позначувальне і позначуване характеризуються автономністю розвитку. План вираження може
змінюватися при незмінності плану змісту (бгчела —> бджола) і навпаки (міщанин «житель міста» —і «назва
соціального стану людей» —> «людина з обмеженими інтересами і вузьким кругозором; обиватель»).
Непаралельність плану вираження і плану змісту отримала в мовознавстві назву асиметричного дуалізму
мовного знака, суть якого полягає в тому, що позначувальне (позначення) прагне мати інші функції, а
позначуване (значення) прагне виразитися іншими засобами. Будучи парними, вони перебувають у стані
нестійкої рівноваги.
11.3 системно-структурна організація мови. Мовна система не є однорідною, тобто вона має складну
структуру, оскільки складається з часткових систем, які називаються рівнями, або ярусами. Система – це
зв'язок і взаємозалежність по горизонталі; єдність однорідних елементів (системні відношення між одиницями
одного рівня). Мова – це система систем. Мова = декілька інших систем (підсистем) різного ступеня
узагальнення
Підсистеми мови = рівні, яруси, щаблі, стратуми
Основні системи базові одиниці яких надаються до опису в межах самих окремих систем і є для них
визначальними (фонетична, морфологічна, лексико-семантична, синтаксична)
Проміжні системи морфонологічна, словотвірна, фразеологічна.
Супровідні системи 1) кінетична, одиниці якої (жести, міміка обличчя) виконують роль суплементарних; 2)
графічна, одиниці якої (графеми, графічні знаки) служать засобом відтворення і збереження тексту за ситуації
заочного спілкування, виконують роль субститутивних .
Парадигматичні відношення – це відношення в наборі, групі, класі одиниць,
в яких наявна певна подібність і розбіжність. Виявляються через протиставлення одиниць – опозиції.
Парадигматичні відношення – вертикальні .
Синтагматичні відношення це відношення одиниць, розташованих лінійно, в одному ряді, наприклад, у
потоці мовлення. Відображають здатність елементів
поєднуватися один із одним. Синтагматичні відношення – горизонтальні
Епідигматичні відношення- внутрішньо-лексемні семантичні відношення, що ґрунтуються на дериваційній
вмотивованості .
Структура-це вертикальний аспект єдність різнорідних елементів уся мова – система через структуру(системні
відношення між одиницями різних рівнів). Термін ввели представники Празької школи Труецькой, Якобсон,
Матезіус у значенні «внутрішні відношення в системі мови між її складовими елементами або
частинами»
Система - це об'єкт як ціле, що складається з окремих взаємопов'язаних частин, які складають єдність і
цілісність, а структура - поняття аналітичне, вона є атрибутом або ж елементом ситсеми. В якості основних
виділяються наступні рівні мови: фонологічний; морфологічний; лексико-семантичний (словесний);
синтаксичний (рівень пропозиції). Кожен рівень має свою одиницю: фонологічний - фонему, морфологічний -
морфему, лексико-семантичний - лексему (слово), синтаксичний - речення.Мовні рівні не є автономними,
незалежними. Вони взаємопов'язані. Із фонем будуються морфеми, з морфем - лексеми, з лексем - речення. За
роллю в структурі мови виділяють нижчі та вищі рівні. Так, фонологічний рівень належить до нижчого,
оскільки фонема — одностороння одиниця (не має плану змісту), яка використовується для побудови одиниць
вищого рівня — морфем і лексем. Найвищий рівень синтаксичний, бо він обслуговує комунікативні потреби і
підпорядковує собі одиниці всіх інших рівнів. Фонологічний → Морфологічний → Лексико-семантичний →
Синтаксичний
Мовні рівні не існують ізольовано. Вони взаємопов'язані: саме на стику рівнів виникають проміжні рівні. їх
одиниці мають подвійний характер: вони утворюються в одному рівні, а функціонують як одиниці іншого
рівня. До проміжних рівнів належать морфонологічний, словотвірний, фразеологічний.
11.4 Теорія ізоморфізму —теорія польського мовознавця Єжи Куриловича, яка доводить відсутність якісної
відмінності між різними рівнями мови і дозволяє застосовувати в їх дослідженні одні й ті самі методи і
принципи. Згідно з цією теорією в мові існує структурний паралелізм між рівнями. Так, зокрема, структурну
подібність можна побачити у складі й реченні (структурна тотожність голосного в складі і предиката в
реченні). Теорія ізоморфізму має важливе практичне значення. Для прихильників цієї теорії обґрунтованим є
запозичення методів та понять, які використовуються при вивченні одного рівня, для дослідження іншого,
наприклад запозичення методів і понять фонології у дослідженні лексики або граматики. Більшість вчених не
приймають теорію ізоморфізму. Так, зокрема, російський мовознавець В. І. Кодухов уважає, що ідея
ізоморфізму не пояснює всієї складності мовної структури, а зводить її до найпростіших структур з
площинною будовою.
11.5 соціальна зумовленість мови та її динамічний характер.
Соціальною є не тільки мова як система взаємопов'язаних і взаємозумовлених одиниць, що має чітку
ієрархічну структуру, соціальним є й мовлення. Мовлення — це передусім акт спілкування людей, тобто
комунікативний акт, соціальний за своєю суттю. Люди говорять не для того, щоб відтворювати мову й демон-
струвати свої мовленнєві здібності, а для того, щоб передати позамовну інформацію чи вплинути на інших
учасників комунікативного акту.Зрештою, Будь-яка мова має конкретно-історичну соціальну норму.
мова виникла в суспільстві, обслуговує суспільство і поза суспільством неможлива, як і суспільство
неможливе без мови. Своєрідність мови як суспільного явища полягає в тому, що:1) на відміну від суспільство
минущих явищ суспільного життя мова споконвічна і буде існувати доти, доки існує суспільство.;2) мова
обслуговує всі сфери людської діяльності, вона невіддільна від будь-яких явищ суспільного життя 3) мова
відображає суспільну свідомість.
Мова виникає природним шляхом, постійно розвивається, удосконалюється, тобто має динамічний характер.
Вона здатна до саморегулювання, тоді як інші знакові системи є штучними,виникають за домовленістю і
статичними. Саме цією специфічною ознакою зумовлена така особливість мовних знаків, як продуктивність.
Знаки нерідко змінюють свої значення не під впливом екстралінгвальних чинників, а під впливом пов'язаних з
ними інших мовних знаків. Мовознавство сьогодні вважає, що мовні зміни відбуваються постійно, сучасний
стан мови наскрізь динамічно, в ньому ні на секунду не затихають процеси зміни. Класичним прикладом
прояву динаміки в синхронії служить наявність в мові продуктивних типів словотворення, за якими миттєво в
разі потреби утворюються нові слова. утворення нових слів - це фактор повсякденного зміни мови. Другим
фактором нестійкості, рухливості в мові є постійні запозичення з інших мов. Динамічний характер мовної
системи проявляється і серед таких стійких мовних явищ, як частини мови. Перехід однієї частини в іншу.
Система мови не є жорсткою, незмінною, нерухомою. Навпаки, вона вся в русі, і в цьому складність її
вивчення.
12. Методологічні принципи сучасного мовознавства: експансіонізм; антропоцентризм;
експланаторність; функціоналізм; етноцентризм.
У 1995 р О. Кубрякова проголосила чотири загальні методологічні принципи 
сучасного мовознавства: експансіонізм, антропоцентризм, експланаторність і функціоналізм.
Експансіонізм (від лат. expansio - розширення, поширення) передбачає впровадження до лінгвістики
теоретичного доробку, понятійного апарату, методів і методик інших наук. Виявами експансіонізму в
мовознавстві є створення соціолінгвістики, психолінгвістики, ліпгвокультурології, етнопсихолінгвістики,
нейропсихолінгвістики, лінгвістичної філософії, лінгвокультурології, когнітивної й комп’ютерної
лінгвістики).
Експланаторність (від англ. to explain - пояснювати) є другим дослідницьким принципом,згідно з яким
мовні явища повинні бути пояснені на підставі строгої й доказової наукової теорії.  Підґрунтям
експланаторності є античні теорії пояснення мовної природи. Цей принцип передбачає поєднання
індуктивного й дедуктивного методів аналізу мови, адже створення пояснювальної доказової теорії можливе
шляхом висунення гіпотези щодо масиву емпіричного матеріалу й її подальшого всебічного доведення або
спростування.
Антропоцентризм (від гр. antropos - людина) є методологічним принципом, згідно з яким людина
розглядається як центр і найвища мета світобудови. У лінгвістиці він застосовується при дослідженні мови
як продукту людської діяльності, призначеного для потреб людини посередника спілкування, засобу
зберігання її досвіду, знань, культури. За влучним висловом В. Гака, мова існує в людині для людини і
реалізується через людину.
Функціоналізм як дослідницький підхід передбачає сприйняття об’єкта в його взаємодії із середовищем як
діяльності, функціонування системи. Функціоналізм у лінгвістиці забезпечує дослідження мови як
«інструмента, знаряддя, засобу, механізму для реалізації людиною певних намірів як у сфері 
пізнання дійсності, так і в актах спілкування.
Етноцентризм передбачає розгляд мови як конвенційної символьної системи, яка фіксує риси характеру,
ментальності та культури певного етносу, його світогляд, систему етичних й естетичних цінностей, норм
поведінки, традицій, звичаїв, обрядів, міфів, вірувань, забобонів тощо

13. Об’єкт, предмет наукових досліджень, мета, завдання, матеріал.

Наукове дослідження - тобто цілеспрямоване вивчення за допомогою наукових методів певних об’єктів, явищ
та процесів, аналіз впливу на них різних факторів, а також вивчення взаємодії між явищами з метою
отримання переконливо доведених і корисних для науки і практики результатів. Воно характеризується
об’єктивністю, відтворюваністю, доказовістю і точністю.
Об'єктом наукового дослідження є навколишній матеріальний світ та форми його відображення у свідомості
людей, які існують незалежно від нашої свідомості, відбираються відповідно до мети дослідження.
Досліджувати можна не тільки емпіричний об'єкт (якість продукції, собівартість виробів), а й теоретичний (дія
закону вартості). Кожний об'єкт дослідження оточує середовище, з яким він взаємодіє. Тому завдання
дослідника полягає у визначенні факторів, які впливають на об'єкт дослідження, відборі і зосередженні зусиль
на найсуттєвіших факторах. Критеріями відбору суттєвих факторів є мета дослідження та рівень накопичених
знань у цьому напрямі. 
Мета наукового дослідження — визначення конкретного об’єкта й всебічне, достовірне вивчення його
структури, характеристик, зв’язків на основі розроблених у науці принципів і методів пізнання, а також
одержання корисних для діяльності людини результатів, впровадження у виробництво й одержання ефекту.
Основної розробки кожного наукового дослідження є методологія, тобто сукупність методів, способів,
прийомів і їхня певна послідовність, прийнята при розробці наукового дослідження.
«метою наукового дослідження є отримання нових знань про явище, яке нас зацікавило, або їх
підтвердження»,
«об’єктом наукового дослідження є це явище в цілому»,
«предметом наукового дослідження є окремі компоненти чи характеристики цього явища».
Завдання наукового дослідження – це деталізований перелік дій, які повинні бути проведені в ході наукового
дослідження з метою реалізації його мети. Завдання дослідження формулюються після проведення аналізу
рівня вивчення об'єкта з огляду на поставлену мету і є тим мінімумом питань, відповіді на які необхідно
обов'язково отримати для досягнення мети.
Основними джерелами матеріалу для лінгвістичних робіт є тексти, словники та опитування інформантів. Збір
матеріалу по словникам дає основну масу фактів і словники вважаються цілком надійним джерелом. У
більшості робіт, однак, матеріал, зібраний за словником, в подальшому перевіряється і доповнюється
текстовим матеріалом. Вивчаючи великі групи, дослідники збирають понад три тисячі прикладів. Джерело
матеріалу повинне строго відповідати поставленому завданню. Розмовну комунікацію слід вивчати за
допомогою інформантів-носіїв і записів на плівку.
Комбіноване використання джерел різних типів збільшує достовірність: результати, отримані на
лексикографічному матеріалі, можуть перевірятися на текстах або за допомогою інформантів. Слід пам'ятати,
що дуже багато залежить від постановки експерименту, при якому інтуїція дослідника може замінюватися
інтуїцією інформанта.
14. Особливості розвитку лінгвістичної теорії.
Лінгвістична теорія формується на найвищому рівні розуміння мовних явищ. Це не будь-яка сукупність знань
про мову, а чітко організована замкнена система з мінімальною кількістю ідей та понять. Доведена на
практиці теорія стає законом. Закон-це основний внутрішній зв’язок явищ, що зумовлює їх закономірний
розвиток.
Лінгвістична теорія - система узагальнених і упорядкованих лінгвістичних знань, що виконує в процесі
пізнання мови організуючу і конструктивну роль, яка визначає точку зору на обраний для дослідження
мовний об'єкт; пояснює відомі факти і спрямовуює пошук рішення нових проблем.
Теорія формується при двох обов'язкових умовах: за наявності достатньої кількості фактичного матеріалу і
при наявності відповідних методів його збору, обробки і осмислення.
Лінгвістична теорія (ЛТ) виникає лише на досить високому рівні осмислення мовних явищ.
Визначальним елементом лінгвістичної теорії є принцип - її змістовна основа. Це верхній ярус ЛТ. На
наступному ярусі виділяють поняття, судження і закони. Отже, на відміну від парадигми, ЛТ - це не будь-яка
сукупність знань про мову, а строго організована замкнута система знань з мінімальною кількістю ідей і
основоположних понять. ЛТ виконує дві функції - пояснювальну і прогнозуючу.
Пояснювальна функція ЛТ - її найважливіша функція: через осмислення мовних явищ вона дозволяє розкрити
багатоаспектну і різноманітну сутність об'єкта дослідження. Через пізнання закономірностей мовних явищ ЛТ
здатна виконувати ще й важливу – прогнозуючу функцію. Обидві функції ЛТ взаємнодетермінуються в силу
певної системності.
За Єльмслєвим лінгвістична теорія має відповідати трьом вимогам: несуперечливості, простоті й повноті
(вичерпності).

15. Поняття наукової революції та парадигми.

Наукова революція - період інтенсивного росту знань, докорінної перебудови філософських і методологічних
основ наук, формування нових стратегій пізнавальної діяльності. Це якісна зміна в системі знання і мислення,
що вимагає зміни стратегії наукового пошуку, і корінна перебудова системи пізнавальної діяльності, якісний
стрибок у способах виробництва знання. Ця зміна наукової картини світу (приклад - перехід від механічної до
електродинамічної картині у фізиці).
Томас Кун - Американський філософ і історик науки, зробив рішучий поворот у підході до вивчення науки.
Головна робота - «Структура наукових революцій» (1962).
Парадигма, за Т. Куном, – це наукові досягнення, визнані всіма членами наукового співтовариства, які є
моделлю щодо постановки проблеми та її розв’язання. Вона є сукупністю законів, теорій, способів їх
застосування, навіть з необхідним устаткуванням. Завдяки парадигмам формуються концептуальні моделі,
загальні твердження, ціннісні установки, зразки розв’язання конкретних завдань і проблем, що формують
саму наукову парадигму. Такий підхід до науки вважається традиційним.
Все, що парадигмі не відповідає, вважається ненауковим. Парадигма зумовлює проблематику,
методологію, категоріальний апарат і кінцевий результат, еволюціонує за рахунок деталізації проблем.
Парадигма володіє двома властивостями: 1) вона прийнята науковим співтовариством як основа для
подальшої роботи; 2) вона відкриває простір для дослідників.
Стадії розвитку науки: А) допарадигмальна; б) формування парадигми; в) «нормальна наука» (еволюційний
розвиток на цій стадії); г) криза і наукова революція (коли накопичуються проблеми, які неможливо вирішити
в рамках старої парадигми).
Учені, що працюють у руслі однієї парадигми утворюють основну форму існування науки, тобто, за
термінологією Т. Куна, нормальну науку, в рамках якої не створюється нових теорій, а поглиблюються й
розширюються наявні знання. Розвиток «нормальної науки» в рамках прийнятої парадигми триває до тих пір,
поки існуюча парадигма не втрачає здатності вирішувати наукові проблеми. На одному з етапів розвитку
"нормальної науки" неодмінно виникає невідповідність спостережень і прогнозів парадигми, виникають
аномалії. Коли таких аномалій накопичується досить багато, припиняється нормальний перебіг науки і настає
стан кризи, який вирішується науковою революцією, що призводить до зламу старої і створення нової
наукової теорії - парадигми. Нова парадигма повинна пояснювати і все старе. Поки нова парадигма не
набере достатньої ваги, вона зазнає утисків із боку представників попередньої.
Кун вважає, що вибір теорії на роль нової парадигми не є логічним: «Як в політичних революціях, так і у
виборі парадигми немає інстанції вищої, ніж згоду відповідного співтовариства ». На роль парадигми наукове
співтовариство вибирає ту теорію, яка, як здається науковій спільноті, забезпечує «нормальне»
функціонування науки.
Коли наука парадигмально оформлена, тобто нормалізована, то у неї є закритий перелік дозволених для
розв’язання проблем. Відповідно й усі відомі методи стають несуперечливими й ригідними. Проте з часом ця
парадигма розхитується унаслідок розширення переліку дозволених для розв’язання проблем. У лінгвістиці
цей список сильно розширився за рахунок впливу різних наук –суміжних, тих, що стали такими лише недавно.
16. Основні наукові парадигми в історії лінгвістики: компаративна, структурно-системна,
комунікативно-прагматична, дискурсивно-когнітивна.
Мовознавці постулюють історію лінгвістики як послідовну зміну домінанти трьох або чотирьох
головних наукових парадигм:
1) генетичної (порівняльно-історичної, еволюційної), (Ф. Бопп, Я. Гримм, брати Ф. і А. Шлегелі, Р.
Раск ,О. Востоков). характеризується єдністю теорії, методу та матеріалу. Як відомо, наукова лінгвістика
починається з порівняльно-історичних досліджень, тобто лише з ХІХ ст., коли мовознавство відмовляється від
безапеляційних тверджень щодо божественного походження мови й починає оперувати мовними фактами.
Порівняльно-історичний метод був першим спеціальним методом дослідження мови. керувалася принципами
історизму, діахронічного розгляду мови, почасти - емпіризму, психологізму й аналогійності, була
спрямована на дослідження еволюційних змін мов, закономірностей розщеплення прамов, генетичної
близькості мов світу;
2) таксономічної (системно-структурної), ) , (І. Бодуен де Куртене,
О. Єсперсен, У. Уітні, Е. Сепір, Л. Блумфілд, П. Фортунатова),що домінувала в першій половині XX ст. і
ґрунтувалася на припущенні, що елементи мови становлять собою іманентну систему, які обмежені від будь-
яких суміжних феноменів, культури, людини, суспільства. Вона була зорієнтована на предмет, річ, ім’я, тому
в центрі уваги перебувало слово, тобто білатеральний мовний знак, який характеризувався довільністю і
немотивованістю і отримував значущість у системі, що утворювалася за певними правилами. За такого
підходу мовознавство трактувалося як частина семіотики. Парадигма грунтувалась на принципах
синхронічності лінгвістичного опису, онтологічного дуалізму інваріантів і варіантів мовних одиниць,
системності мови, її рівневої ієрархії, наявності системних відношень на всіх мовних рівнях, а також
була редукціоністською, логіцистичною й реляціоністською (спрямованою лише на мову, її структурну
організацію без урахування зовнішніх чинників, зокрема, й людського);
3) прагматичної (комунікативно-функціональної), (Ш. Баллі, А. Сеше, А. Мартіне )становлення якої відбулося
у другій половині XX ст. і позначилося на переорієнтації лінгвістичних досліджень на аналіз людського
чинника в мові, діяльнісної та телеологічної поведінки мовної системи в комунікативному середовищі
(мова почала розглядатися як знаряддя досягнення людиною успіху, оптимізації інтерактивних
відношень мовців у комунікативній ситуації, різних типах дискурсу);
4) когнітивної (або когнітивно-дискурсивної), (Дж. Лакофф, Р. Лангакер, Р. Джекендофф,)спрямованої на
пояснення постійних кореляцій і зв’язків між мовою, мовними продуктами, з одного боку, і
структурами знань, операціями мислення та свідомості, з іншого. Взаємодію когнітивних і
дискурсивних досліджень О. Кубрякова розглядає таким чином: «Когнітивний підхід повинен бути
доповнений дискурсивним аналізом і спостереженнями за функціонуванням наявних форм і створенням
нових» . І, навпаки, дискурсивні дослідження доповнюються когнітивним підходом до вивчення
психоментального підґрунтя мовленнєвої діяльності, зокрема, це дослідження ментальних станів, що
зумовлюють наміри й інтенції комунікантів,когнітивних стратегічних програм і їхньої реалізації в
дискурсі, пояснення комунікативних невдач, установлення когнітивного забезпечення комунікативного
співробітництва й ефективності спілкування тощо.
Характеристика лінгвістичних парадигм
Порівняльно- історична парадигма Принцип Історизм Лінгвістика Частина історичних досліджень Мовний
знак Унілатеральний Основна одиниця Фонема, морфема
Системно- структурна парадигма Структуралізм, функціоналізм Частина семіотики Білатеральній,
трилатеральний, алатеральний (нульовий) Слово, текст
Антропоиентрична парадигма Антропоцентризм Частина когнітологіії та культурології Полілатеральний
Дискурс (сукупність дискурсивних практик)

17. Історія описового мовознавства. Етапи та складники описового дослідження: спостереження,

узагальнення, інтерпретація і класифікація. Таксономія. Різновиди аналізу: категорійний,
дискретний, компонентний, контекстний.
Описове мовознавство застосовує синхронічний підхід та вивчає мови (чи окремі їх рівні, певні мовні факти,
явища) за їх станом на відомому етапі розвитку. Звичайно це сучасний їх стан, рідше - стан попередніх етапів
розвитку (наприклад: сучасна англійська мова, англійська мова епохи Ч. Дікенса). При цьому в центрі уваги
мовознавців знаходяться різні мовні явища, факти, одиниці різних рівнів мови в їх зв'язках і взаєминах,
системні відношення між ними.
Історично лінгвістика виникла як описова дисципліна понад дві тисячі років тому. У європейській традиції її
основи були закладені в олександрійською греко-латинською граматикою, на яку значно вплинули філософи
Аристотель і Платон. Становлення лінгвістики в античній традиції в основному пов'язано з грецькою мовою, а
пізніше - з латиною. Описова парадигма, яку не завжди виділяють дослідники, триває аж до започаткування
порівняльно-історичного мовознавства.
Етапи описового дослідження (За Івановою Л.П.):
1.На першому етапі описового аналізу з тексту виділяються слова і речення, тобто номінативні і
комунікативні одиниці мови. Виділення їх не представляє в сучасному тексті труднощів, т. як. вони
виділяються графічно. Слово - це відрізки тексту від просвіту до просвіту; речення - відрізки тексту між двома
точками або знаками, що їх замінюють.
2.Другий етап описового аналізу полягає в членуванні виділенних з тексту одиниць, тобто у знаходженні
структурних одиниць. Вторинна сегментація йде двома шляхами: слова діляться на морфеми і словоформи, а
речення - на словосполучення і члени речення.
3.Третій етап описового аналізу пов'язаний з інтерпретацією виділенних номінативно - комунікативних
(перший етап) і структурних (другий етап) одиниць. Структурна інтерпретація здійснюється за допомогою
категоріального і дискретного аналізу.
Різновиди аналізу:
Метод компонентного аналізу спрямований: 1) на виділення найдрібніших смислових елементів (одиниць)
значення. 2) встановлення закономірних зв'язків і відносин між ними. Мета методу компонентного аналізу -
визначення семантичної структури мовної одиниці. Елементарна смислова одиниця називається семою.
Кожна сема представляє собою відображення у свідомості носіїв мови різноманітних властивостей, що має
денотат (тобто об'єкт реального світу). Таким чином, сема репрезентує властивість або ознаку так званої
об'єкта реального світу.
Категорійний аналіз полягає в тому, що виділені одиниці об'єднуються в групи, аналізується структура цих
груп, і кожна одиниця розглядається як частина тієї чи іншої категорії (категорія підмета, додатку і т. д.).
Методика дискретного аналізу полягає в тому, що в структурній одиниці виділяються дрібні, далі неподільні
граничні ознаки. Вивчається структура цих ознак, їх розподіл і значимість, так що одиниця мови
розглядається як перетин цих ознак (ознаки фонем, наприклад, ряд, підйом, лабіальність і т.д.
Контекстний аналіз – аналіз частини через ціле, тому що одиниці аналізу більше, ніж одиниці мови, що
вивчаються. При контекстному аналізі досліджувана одиниця мови розглядається у контексті (для фонеми
контекстом є слово, для слова – речення). Частіше за все контекстний аналіз застосовується при семантичному
дослідженні (лексем і словоформ). Усе частіше контекстом стає живе мовлення, коли враховуються фонові
знання комунікантів, комунікативна ситуація та соціальні ролі.

Спостереження є цілеспрямованим сприйняттям, зумовленим завданням пізнавальної діяльності, головною

умовою якого є максимальна об’єктивність, що контролюється шляхом повторного спостереження або
застосуванням інших методів. Одним із різновидів спостереження є інтроспекція - самоспостереження;
панівний метод у психології XIX ст. У лінгвістиці самоспостереження на підставі інтуїції дослідника є
доволі поширеним і найбільш простим шляхом перевірки гіпотез, однак головним недоліком інтроспекції є її
суб’єктивність, що може призвести до неправильної оцінки досліджуваних фактів. Формою спостереження
вважається інтерв’ювання, в якому воно поєднується з опитуванням різних носіїв мови та статистичною
оцінкою їх відповідей, так як вони можуть часто розходитися між собою і з оцінкою самого дослідника.
Розрізняють включене і невключене спостереження: перше передбачає участь дослідника, друге –
відсторонення з метою уникнути впливу на результат. Приклад: дослідження звукового мовлення
конверсаційним аналізом.
Узагальнення – як спосіб виділення головного поняття або головного результату із множини усіх понять чи
результатів, які вибудовуються в процесі дослідження об’єкта.
Інтерпретація в філології зачіпає дві сторони: -зрозуміти самому -пояснити і / або обгрунтувати це розуміння
іншим.
До інтерпретації лінгвіст повинен вдаватися буквально на всіх етапах:
- Виділення лексичних елементів пов'язано з синтаксичною інтерпретацією тексту, оскільки далеко не
завжди просто провести межу між словами; роблять це на свій страх і ризик;
- Лексикограф зводить словоформи тексту до заголовної форми, під якою читач і знайде потрібну одиницю в
словнику; це завдання морфологічної інтерпретації: різні національні традиції по-різному вибирають
заголовну форму для дієслів: інфінітив в сучасних європейських мовах, конструкти, що подаються як "прості
корені" (в санскриті), форма минулого часу однини чоловічого роду в арабському і т.д.
- Семантична інтерпретація пов'язана з угрупованням спостережуваних і в принципі можливих значень у
кожної лексеми; розмежування головних і похідних від них значень Труднощі створюються вже синтаксичної
і морфологічної інтерпретаціями. Прагнучи до того, щоб в якості заголовного образу лексеми виступало
окреме слово, лексикограф створює для себе ж додаткові проблеми: як відображати фразеологічні зрощення,
як граматично характеризувати слова поза контекстом, відображати сполучуваність слів і т.д.
- Прагматична інтерпретація доповнює семантичну інтерпретацію: в словнику вказуються значення слова,
які не отримують тільки із значень складових частин словосполучення. При цьому лексикограф часто
порушує кордон між словником і енциклопедією, вказуючи, фактично, умови правильної або доречною
референції слова.
Класифікація - це розподіл однотипних об'єктів відповідно до виділених властивостей (ознак, категорій,
класів)."Класифікація" займає важливе місце в роботі лінгвіста. Це не тільки "класифікації" мов ("лінгвістична
типологія"), тому що майже всі лінгвістичні дослідження містять ті чи інші "класифікації". Непоодинокі також
і спеціальні лінгвістичні роботи, прицільно спрямовані на створення "класифікацій".
Таксономія є методом класифікації досліджуваних явищ і передбачає їхню диференціацію відповідно до
принципів двозначної логіки за єдиним параметром. Класифікації можуть мати різні параметри. У
такому випадку кожне явище матиме набір ознак, кожна з яких представлятиме лише один параметр
диференціації, тобто скільки висунуто параметрів класифікації, стільки встановлюється диференціацій. За
умови використання принципів багатозначної логіки кожна одиниця таксономії має комбінаторику
ознак, причому деякі з них визначаються за принципом наявності / відсутності.
18. Прийоми зовнішньої та внутрішньої інтерпретації.
Описовий метод застосовує прийоми внутрішньої й зовнішньої інтерпретації.
Прийоми внутрішньої інтерпретації — це різні способи вивчення мовних явищ на основі їх
системних парадигматичних і синтагматичних зв’язків.(Соссюр: Мова в самій собі і для себе).
Парадигматична методика охоплює опозиційний прийом (на основі зіставлення і протиставлення мовних
одиниць встановлюються їх диференційні ознаки, а на основі спільності й відмінності одиниці
об’єднуються в різні парадигматичні групи). Парадигматична методика доповнюється синтагматичною,
тобто вивченням сполучуваності досліджуваних одиниць, їх контексту. Синтагматика нерідко розкриває
приховані властивості мовної одиниці, які при парадигматичному (опозиційному) підході можуть бути
непоміченими.
Зовнішня інтерпретація демонструє зв’язки мовної одиниці з позначеною нею реалією, категоріями
свідомості, мислення, психічними функціями, вищою нервовою діяльністю людини, сферою й ареалом
уживання, ситуацією позначення тощо. бувають двох видів: а) за зв’язком з позамовними явищами
(соціологічні, логіко-психологічні, артикуляційно-акустичні); б) за зв’язком з іншими мовними
одиницями (прийоми міжрівневої інтерпретації).
Соціологічні прийоми застосовують при нормативно-стилістичному й історичному вивченні мови, при
дослідженні словникового складу тощо. До соціологічних належить прийом «слів і речей»,
запропонований Г. Шухардтом і Р. Мерінгером, згідно з яким історію слова вивчають разом з історією
позначуваної словом речі; прийом тематичних груп, тобто груп слів, пов’язаних спільною темою (назви
певних груп рослин, назви птахів, назви одягу, часових понять, почуттів тощо); прийом стильового аналізу
(стилістична характеристика словникового складу мови та засобів художнього твору).
Логіко-психологічні прийоми застосовують у дослідженні зв’язку змісту мовних одиниць і категорій з
одиницями мислення (співвіднесеність слова і поняття, речення і судження; різні типи значень і
мовних категорій; актуальне членування речення, глибинна семантична структура речення та ін.).
Артикуляційно-акустичні прийоми мають місце при вивченні звуків у аспекті фізіологічному
(артикуляція — місце і спосіб творення звуків) і фізичному (участь голосу і шуму, тембр, тон тощо).
До зовнішньої інтерпретації віднесені і прийоми міжрівневої інтерпретації, які встановлюють
можливості застосування одиниць одного рівня мови до опису одиниць й явищ іншого (наприклад,
словотвірні одиниці використовуються при морфологічному описі, словоформи й частини мови при
аналізі синтаксичних одиниць).
19. Дескриптивна лінгвістика.
(Селіванова Суч. Лінгвістика, напрями та проблеми)
Дескриптивна лінгвістика (від лат. descriptio — опис) — амер. школа структурної лінгвістики.
Американський структуралізм, або дескриптивізм (від англ. describe «описовий»), — мовознавчий напрям,
для якого характерний формальний підхід до вивчення мовних фактів (сполучуваність одиниць, їх місце в
мовленні стосовно інших одиниць тощо).
Основи дескриптивізму заклав Франц Боас (1858— 1942) у праці «Довідник з мов американських індіанців»
(1911). Він довів непридатність опрацьованих на матеріалі індоєвропейських мов методів і принципів для
дослідження полісинтетичних мов амер. Індіанців: по-перше, ці мови можна вивчати тільки на синхронному
зрізі, і, по-друге, потрібно створити такі об'єктивні методи їх опису, які б ґрунтувалися на суто зовнішніх,
формальних ознаках.
Програма дескриптивізму була намічена також Л. Блумфілдом у працях «Вступ до вивчення мови» 1914 р. і
«Мова» 1933 Р. Впливовим положенням Л. Блумфілда для дескриптивізму була теза про те, що пояснення
мовних явищ на підставі категорій мислення та психіки (менталізм) є головною перешкодою для
перетворення лінгвістики на точну науку.
Ідеї вченого та польові дослідження ним амеріндських мов за формальними критеріями дистрибуції мовних
одиниць із виключенням значеннєвого компонента, а також положення біхевіористської позитивістської течії у
психології визначили психолінгвістичну концепцію першого етапу психолінгвістики СШ А –
дескриптивізму, що виник приблизно у 30-ті p. p. XX ст. Представниками дескриптивізму були Ч. Осгуд, 3.
Харрис, Б. Блок, Б. Скіннер, Дж. Трейджер, Ч. Фриз, Ю. Найда, К. Пайк, Ч. Хоккет, Г. Глісон, Дж. Гринберг,
П. Гарвін, Ч. Вьоглін й ін. Головними положеннями дескриптивізму були:
 залежність засвоєння мови дітьми від потреб поведінки;
 розгляд мовленнєвої діяльності як інтуїтивної поведінкової реакції на стимули зовнішнього
середовища;
 заперечення пояснювального зв’язку мовних одиниць із категоріями мислення;
 оперування при дослідженні мовлення атомарними одиницями (фонами й морфами) при ігноруванні
семантики, оскільки вона не підлягала прямому спостереженню.
Принципами дескриптивізму дослідники називають:
1) реактивність мовленнєвої діяльності як форми поведінки людини (зв’язок стимулу й реакції через
кодування та декодування мовних сигналів на основі інтуїції мовця);
2) індивідуалізм (дослідження вилученого з конкретного середовища мовця);
3) атомізм (членування мовлення на мінімальні сегменти - фони, морфи; дистрибутивний аналіз їхніх
відповідників у мові; слово не виділялося окремо);
4) асоціативність (використання математичного методу У. Вівера та К. Шеннона, що став передумовою
асоціативного методу в лінгвістиці);
5) Антименталізм (заперечення пояснювального зв’язку мовних одиниць із категоріями мислення та психіки);
6) асемантизм (орієнтація лише на мовленнєві та мовні форми, хоч із 60-х років відбувся поворот деяких
представників дескриптивізму як різновиду необіхевіоризму до аналізу семантичних явищ шляхом такого ж
структурного моделювання - К. Пайк, Ю. Найда, Ч. Фриз).
Загалом вагомим теоретичним доробком дескриптивізму стали опис дистрибуції атомарних мовних одиниць
(фонів), розробка методик фонологічного аналізу, детальна характеристика фонологічних систем багатьох
мов, їхньої просодики, опис різних типів морфем і їхніх морфів, розробка методики асоціативного
експерименту, дистрибутивного аналізу, методу аналізу за безпосередніми складниками, загалом
процедурного підходу до дослідження мови, продовження традицій дослідження амеріндських мов,
розв’язання прикладних завдань дешифрування текстів тощо.
Американський дескриптивізм виявився у двох найбільш потужних напрямах. Перший був утілений у
розробках методик дистрибутивного аналізу Йєльської школи. Метою дистрибутивного аналізу було
встановлення ознак і функціональних властивостей певної мовної одиниці шляхом визначення сукупності
сполучуваних із нею елементів (дистрибуції, оточення) однакового рівневого статусу (фонем, морфем, лексем
тощо) у всіх можливих контекстах.
Другий напрям дескриптивізму сформувалася в Анн-Арборській школі тагмеміки, очолюваній К. Пайком.
Головними положеннями тагмеміки були: 1) виділення емічного й етичного рівнів мови як рівня мовної
системи з її абстрактними одиницями й мовленнєвого, на якому відбувається конкретна реалізація інваріантів
(К. Пайк); 2) визнання центральними одиницями мовної поведінки тагмем - мінімальних функціонально
навантажених формальних елементів, наповнювачами яких є частини мови; 3) розгляд різно аспектності
одиниці мови, яка має набір перспектив (тагмему), що містить позиції одиниці в тексті (функціональні слоти
суб’єкта, об’єкта і под.), у поведінці людини, в певному класі одиниць, ролі в реченні й відношення до інших
елементів висловлення, тексту і т. ін.
До концепцій дескриптивізму відносять ще і стратифікаційну граматику С. Лема, розроблену наприкінці
60-х p. p. XX ст. Головними її положеннями були: 1) виділення в мові як системі мережі ієрархічних
відношень підсистем (стратів, стратумів), серед яких найвищою є семантика; 2) розгляд значення на кожному
стратумі системи; 3) фіксація на кожному стратумі системи
комбінаторних обмежень як правил семотактики, лексотактики, морфотактики й фонотактики; 4)
виокремлення трьох планів характеристики мовних одиниць: інваріантів системи (емічного), складників цих
інваріантів (конститутивного) і плану матеріальної реалізації (етичного); 5) кваліфікація мови як динамічної
системи, страти якої дають змогу ступенево кодувати значення у звуках і розуміти мовлення шляхом руху від
звуків до значень і т. ін.
Під впливом розвитку комп’ютерної науки на той час дескриптивісти, американські психологи Дж. Міллер,
Ю. Галантер і К Прибрам у книзі «Плани та структура поведінки» розробили так звану ТОТЕ-модель - схему
поведінки, що містила у своїй структурі проміжний механізм, відправним моментом якої є ланка «стимул -
реакція». Дослідники проводили аналогії поведінки людини з діями ЕОМ за принципом стимулу й реакції.
20. Історія порівняльно-історичного мовознавства, проблематика. Відмінності між порівняльно-
історичним та типологічним мовознавством. Основні поняття етимології.
Історія порівняльно-історичного мовознавства, проблематика (Селіванова Суч. Лінгвістика, напрями та
проблеми)
Порівняльно-історична (генетична) наукова парадигма сформувала напрям мовознавства, якому належить
розробка процедур реконструкції походження мов від прамов, установлення еволюційних змін і
закономірностей розвитку споріднених мов шляхом їхнього порівняння на різних етапах формування.
Важливим підґрунтям появи порівняльно-історичного мовознавства були перші спроби генеалогічної
класифікації мов (Дж. Хікс, А. Кате, І. Скалігер та ін.) і розробки типологічної класифікації мов залежно від
їхніх структурних, граматичних і функціональних рис безвідносно до генетичної спорідненості (на базі
опозиції флективних і нефлективних мов Ф. Шлегеля її обґрунтував В. фон Гумбольдт), а також прагнення
створити універсальну граматику (трактати св. Августина (354-430 p. p.) «De Trinitate»; Боеція (480-524 p. p.)
«De M odis Significandi»; граматика Ф. Санчеса «Мінерва, або про першооснови латини» (1587, Іспанія);
«Усезагальна й раціональна граматика Пор-Рояля» А. Арно та К. Лансло (1660 р., Франція)).
Основоположниками порівняльно-історичного мовознавства вважаються німецькі мовознавці Ф. Бопп, Я.
Гримм, брати Ф. і А. Шлегелі, В. фон Гумбольдт, датчанин Р. Раск і російський дослідник О. Востоков.
Розрізняють чотири етапи розвитку лінгвістичного компаративізму:
1) романтичний, який обмежувався діяльністю основоположників порівняльного мовознавства;
2) натуралістичний, представлений концепцією А. Ш лейхера (50-60-ті p. p. XIX ст.) і його послідовників;
3) молодограматичний, що виник у 70-ті p. p. XIX ст. і був зумовлений пошуком шляхів подолання кризи
компаративістики;
4) постмолодограматичний (структурний) (починаючи із 20-х p. p. XX ст.).
Е. Макаєв вважає перший етап романтичний незавершеною парадигмою, що зумовлено атомарною сутністю
лінгвістичної теорії Ф. Боппа, відсутністю системи порівняльно-історичних методів і прийомів. У праці 1816
р. «Про систему дієвідміни санскритської мови порівняно із грецькою, латинською, перською й германською
мовами» Ф. Бопп продемонстрував процедури порівняльного методу на прикладі явищ живих і мертвих мов,
доводячи факт існування праформ дієслів у санскриті. Дослідник увів поняття звукових законів, які
сформулював Я. Гримм у 1819 р. і теоретично обґрунтував А. Ш лейхер, і термін «індоєвропейські мови», на
противагу наявному тоді терміну «індогерманські мови».
Натуралістичний етап характеризувався поширенням на вивчення мови й мовленнєвої діяльності принципів
і методів природничих наук, уподібненням мови, що розвивається незалежно від волі мовця еволюційним
шляхом, до природного явища. Підґрунтям лінгвістичного натуралізму стали еволюційні погляди Ч. Дарвіна,
систематика К. Ліннея, Ж. Ламарка, об’єктивно-ідеалістична філософія історії Г. Гегеля. Значно посприяв
виникненню цього напряму
порівняльно-історичного мовознавства ще й бурхливий розвиток природничих наук і потреба компаративізму
перейти від філософських теорій (зокрема, і психологізму В. фон Гумбольдта) до аналізу конкретних мовних
явищ. Концепція лінгвістичного натуралізму викладена в наукових працях А. Шлейхера «Мови Європи в
систематичному висвітленні» (1850 p.), «Компендіум порівняльної граматики індоєвропейських мов» (1861
p.), «Теорія Дарвіна й наука про мову» (1863 р.) та ін.
Головними положеннями натуралізму були: 1) відмежування мовознавства як природничої науки від філології
як історичної науки; 2) розгляд мови як природного явища, яка розвивається стадіально, як живий організм -
від простого до складного і від розвитку до розпаду, регресу на підставі руху індоєвропейських мов від
синтетизму до аналітизму; 3) застосування при
класифікації мов біологічної систематики (роду, виду, підвиду, різновиду, особини); 4) пояснення історії
індоєвропейських мов на основі концепції родовідного древа як схеми прогресу й розгалуження подібно до
розвитку рослинного та тваринного світу; 5) відповідність різних типів мов епохам розвитку землі (коренева
мова відповідає кристалу, аглютинативна - рослинам, флективна - тваринам); 6) формулювання мовного
закону з огляду на закони природничих
наук (мінливості видів, боротьби за існування та природного відбору); 7) використання
щодо дослідження мовних явищ методів спостереження, порівняння, систематизації
й моделювання вихідних праформ; 8) розгляд створення мови як формування
матеріального субстрату мислення й говоріння на базі звуконаслідувань і вигуків.
Заслугою А. Ш лейхера перед мовознавством є чітке формулювання поняття індоєвропейської прамови,
розробка методу її реконструкції, упровадження теорії мовного закону, висунення й обстоювання принципу
системності в історичному мовознавстві, корекція морфологічної та генеалогічної класифікації мов, увага до
фізіологічного та психофізіологічного боку мовленнєвої діяльності тощо.
Молодограматичний етап порівняльно-історичного мовознавства тривав до 20-х p. p. XX ст. і ґрунтувався
на засадах емпіризму, індуктивності аналізу, фетишизації законів мовного розвитку, які не можуть мати
виключень тощо.
Представниками молодограматизму були німецькі лінгвісти А. Лескін, К. Бругман, Г. Остгоф, Б. Дельбрюк,
Г. Пауль, Г. Хюбшман, І. Шмідт, що сформували три школи: Лейпцизьку, Берлінську, Геттінгенську. До
молодограматиків належали датчани К. Вернер, В. Томсен,
X. Педерсен, швейцарець Я. Ваккернагель, італієць Г. Асколі, австрієць П. Кречмер,
француз М. Бреаль.
Філософським підгрунтям молодограматизму став позитивізм, який характеризувався увагою до конкретних
наукових фактів і відмовою від масштабних теорій, не підкріплених конкретним матеріалом.
Молодограматики абсолютизували закони розвитку мов, вважаючи, що звукові закони не мають виключень.
Вони відкрили нові звукові закони (К. Вернер, П. Фортунатов, А. Лескін, X. Педерсен, А. Гавлик; учень
молодограматиків Ф. де Соссюр у 1879 р. обґрунтував принцип «сонантичного коефіцієнта», який пояснював
виникнення довгих голосних і розвиток індоєвропейського аблаута) і навіть намагалися транспонувати це
поняття на синтаксис (Я. Ваккернагель). Оскільки відкриті ними закони мали виключення, то
молодограматики намагалися віднайти універсальний принцип, що пояснював би очевидні виключення,
наприклад, - аналогію, хоч не всі виключення підлягали дії аналогії.
Молодограматики наголошували, що всі мовні зміни відбуваються виключно в індивідуальній
мовленнєвій діяльності; постулювали об’єктивність і точність, які можливі за умови вивчення живих мов, а не
гіпотетичної реконструкції праформ у прамовах. Вони критично поставилися до концепції ідеалізованої
прамови індоєвропейських мов А. Ш лейхера й відмовилися від багатьох ідей раннього компаративізму
(єдності глотогенезису, переходу мов від первісного аморфного (кореневого) стану до аглютинації й далі - до
флективної будови; гумбольдтіанского духу народу, теорії прогресу й регресу мов А. Ш лейхера).
У межах молодоіраматичного етапу була обґрунтована теорія ностратичних мов - такі, що мають глибоку
генетичну спільність й об’єднуються в одну макросім’ю (гіперсім’ю, надродину). Генетична спорідненість
ностратичних мов виявляється в наявності більше 1000 споріднених кореневих й афіксальних морфем, а також
у генетичній тотожності найбільш сталих частин системи граматичних морфем (афіксів словозміни).Згідно з
концепцією ностратичних мов, яка визнається не всіма лінгвістами, до ностратичних належать афразійські,
індоєвропейські, картвельські, уральські, дравидійські й алтайські мови, що поділяються на східно-
ностратичні, які зберегли первісний вокалізм кореня, і західноностратичні, що
розвинули системи вокалічних чергувань - аблаут.
Заслугою молодограматиків було створення цілісної картини індоєвропейського вокалізму, фонетичних
чергувань, морфонологічних явищ; установлення об ’єктивних підходів до етимологічного аналізу,
реконструкції праформ; отримання доволі достовірних знань щодо морфологічної структури і звукового
складу індоєвропейської прамови; укладання порівняльно-історичних граматик різних мовних груп й опис
давніх мов і діалектів. Завершення молодограматичного етапу було ознаменоване відкриттям невідомих
раніше мов: хетської (Б. Грозний), тохарської (Е. Зиг, А. Мейє), - що порівнюється дослідниками з відкриттям
санскриту [Бенвенист 1959, 99-108; Алефиренко 2005, 287]. Незважаючи на те, що історію мовних явищ
молодограматики розглядали ізольовано, асистемно, атомарно та, практично, ігнорували
висунутий ними принцип дослідження психофізіологічного механізму мовця, їхнє вчення й сьогодні
застосовується в компаративізмі. Молодограматики значно вдосконалили метод порівняльного мовознавства і
прийоми реконструкції.
На пост молодограматичному етапі порівняльно-історичного мовознавства значна увага компаративістів
була приділена опису окремих груп мов (памірських, анатолійських, дардських, тохарської й ін.),
розшифровці критомікенських таблиць, пам’яток давньої писемності. Порівняльно-історичний метод постійно
вдосконалювався за рахунок застосування структурних, ареальних, типологічних, статистичних методів,
методу глотохронології, розробленого у 1948-1952 p. p. М. Сводешом, що уможливило вимірювання
швидкості мовних змін і встановлення часу розділення споріднених мов і ступеня їхньої близькості. У
сучасній глотохронології вдосконалено процедури обмеження основного списку слів у споріднених мовах з
огляду на позбавлення
його від впливу соціальних і культурних чинників, які теж можуть визначати спільність лексичних одиниць, а
також зважаючи на визнання факту «застарівання» лексики, що призводить до більш ускладнених
статистичних підрахунків.
У сучасній лінгвістиці проблематика генетичної парадигми є, безперечно, актуальною, розгляд її
продовжується із застосуванням нових методик реконструкції та підходів до компаративних досліджень,
зумовлених домінуванням наступних наукових парадигм.

Відмінності між порівняльно-історичним та типологічним мовознавством (Кочерган Заг. Мов., Алефиренко

Современные проблемы науки о языке)
Зіставний метод спрямований передусім на виявлення відмінностей між зіставлюваними мовами, він ніби є
зворотним боком порівняльно-історичного: якщо порівняльно-історичний метод має на меті встановлювати
відповідності, то зіставний насамперед шукає відмінності, на що звернув увагу О. О. Реформатський: «Хоч у
самій техніці застосування вони [порівняльно-історичний і зіставний методи — М. К.] можуть збігатися,
«виходи» порівняльного і зіставного аналізу різні: перший зорієнтований на виявлення подібного, другий —
на виявлення різного».
Між порівняльно-історичним і типологічних вивченням мов існують такі відмінності:
1. Порівняльно-історичне мовознавство вивчає тільки споріднені мови, тоді як типологія розглядає і
споріднені, і не споріднені.
2. Порівняльно-історичне мовознавство зіставляє мовні явища, пов'язані матеріально і генетично, тоді як
типологічне дослідження порівнює категорії, пов'язані спільністю структури, типу відносин, спільністю
функцій.
3. Порівняльно-історичне мовознавство нерозривно пов'язано з планом діахронії, тоді як типологія є,
головним чином, синхронічною, хоча може бути і діахронічною.
Різниця між порівняльно-історичним і зіставно-типологічних методом не виключає зв'язку і взаємодії цих
областей порівняння. Слід зазначити, що типологія дійсно надала реальну допомогу порівняльно-історичному
мовознавству в оцінці реконструкцій.

Основні поняття етимології (Кодухов Общее языкознание)

Особливим аспектом порів-іст мовознавства є дослідження коренів родинних мов, етимологія слів. Розробка
принципів і прийомів етимологічного аналізу, складання етимологічних словників має величезне значення в
порівняльно-історичній методиці. Етимологічний аналіз ставить своїм завданням розкрити, спираючись на
факти родинних мов, історію слів аж до їх найдавніших форм і значень. Велике місце в етимологічних
дослідженнях займає характеристика найдавнішого фонетичного і морфемного будови слова і припущення
про первісну мотивацію значення слова.
Етимологічний аналіз істотно відрізняється від словотворчого. Словотворчий аналіз спирається на факт однієї
(сучасної) мови, визначаючи словотворчу (мотивуючу) основу, афікси, значення, встановлює продуктивність
~ непродуктивність словотворчої моделі і типу. Етимологічний аналіз спрямований на вивчення слів, значення
яких в сучасній мові є невмотивованим, які зазнали фонетичні, морфологічні, словотвірні та семантичні зміни.
Тому хронологічне розшарування є обов'язковим при етімологізуванні. Встановлення найдавнішого виду
слова вимагає попереднього етапу - відсікання похідних слів і запозичень.
Хронологічне розшарування лексики, відсікання запозичених слів і встановлення історії самостійного
розвитку родинних похідних слів - всі ці прийоми засновані на знанні системи кожної з родинних мов.
Принцип історизму в етимологічних дослідженнях вимагає також обліку фактичної історії слів - на основі
показань пам'яток писемності і даних лінгвістичної географії. Власне етимологічний аналіз передбачає
дотримання трьох основних правил етімологізування: фонетичної обгрунтованості, словотворчої
мотивованості і семантичної ймовірності.
Фонетичне обгрунтування етимології того чи іншого слова полягає в тому, що встановлюється генетична
тотожність порівнюваних слів, відповідності визнаються закономірними, а всі фонетичні зміни пояснюються
фактами і аналогіями. Словотвірна вмотивованість етимології слова полягає у віднесенні аналізованого слова
до реально існуючого словотворчого ряду і визначенні послідовності словотворчих процесів.
Семантична ймовірність етимології полягає в тому, що семантичні зближення слів визнаються можливими
завдяки закономірності їх семантичного розвитку і відносяться до одного і того ж семантичного
(ізосемантичного) ряду.
Пример
В качестве примера этимологического анализа рассмотрим широко распространенное слово
луна — «месяц», в украинском, польском и чешском языках это слово имеет также значение
«зарево».В слове луна прежде всего выделяется флексия: лун-a: Соответствия между разными
индоевропейскими языками дают основание разделить лун- на корень lи- и суффикс -n-; однако
те же соответствия заставляют предполагать, что в индоевропейском языке данный корень
выступал в форме *-leuk- с двумя основными значениями: «светить», «свет» и «видеть»; со
значением «свет» корень зафиксирован во многих языках: лат. lüx— слав, луч — нем. Licht —
англ, light.
Корень *-leuk- давал ряд производных слов со значением «блестя щая», «сияющая»: лит.
laukas. Словообразовательно-семантический анализ позволяет допустить, что развитие шло от
«свет»/«светить» к «светящаяся», «небесное сбетило».

21. Порівняння, реконструкція як основні засоби історичного дослідження. Методика моделювання

генетичних відношень.
Порівняння (А. Мейе Сравнительный метод в историческом языкознании)
Порівняння може застосовуватися для досягнення двох різних цілей: щоб виявити загальні закономірності або
щоб добути історичні відомості. Візьмемо французькі, італійські та іспанські числівники.
Французький un, une - deux - trois - quatre - cinq - six - sept - huit - neuf - dix - vingt - trente - quarante - cent
Італійський uno, una - due - tre - quattro - cinque - sei - sette - otto - nove - dieci - venti - trenta - quaranta - cento
Іспанська uno, una - dos - tres - cuatro - cinco - seis - si'ete - ocho - nueve - dies - veinte - treinta - cuarerita - ciento
Подібні відповідності не можуть бути випадковими; вони не випадкові хоча б тому, що відмінності однієї
мови від іншої підкоряються певним правилам відповідностей: так, відмінність між huit, otto і ocho на перший
погляд велика, але воно не випадково, оскільки є цілий ряд подібних відповідностей, наприклад, франц. nuit,
ит. notte, ісп. Nосhе «ніч» і т. Д.
Продовжуючи розглядати числівники романських мов, ми можемо помітити, що числівник «один» має форми
двох родів: чоловічого і жіночого, чого немає у інших числівників. Це дозволяє нам припустити, що ці
числівники сягають однієї і тієї ж початкової традиції. У подібних випадках, можливі два типи традиції: або
всі три розглянуті групи походять від одного спільного джерела, або дві з них запозичили форми третьої. В
даному випадку друга гіпотеза виключається, тому що неможливо вивести форми жодної з трьох мов з форм
іншої.
Взагалі, історія мов створюється лише шляхом порівняння стану мови в різні періоди. Спостереженню
доступні лише результати змін, а не самі зміни. Отже, за розвитком мов можна простежити і стежать лише
шляхом зіставлення результатів.

Реконструкция праформ (Березин Головин Общее языкознание)

Сучасне мовознавство розрізняє два аспекти реконструкції - операційний і інтерпретаційний. Операційний
аспект пов'язаний з розмежуванням специфічних співвідношень в порівнюваних матеріалі. Зовнішнім
виразом операційного підходу служить формула реконструкції, тобто так звана «форма під зірочкою» (cp. *
ghostis). Формула реконструкції є коротким узагальненим зображенням існуючих відносин між фактами
порівнюваних мов.
Інтерпретаційний аспект передбачає наповнення формул відповідностей конкретним смисловим змістом.
Індоєвропейське найменування глави сімейства * pater- (лат. Pater, франц. Pére, готськ. Fodor, англ. Father, нім.
Vater) означало як батька, але мало також і суспільну функцію, тобто словом pater можна було назвати
божество, як найвищого з усіх глав сімейства.
При реконструкції велике значення має більш суворе дотримання хронологічного співвідношення фактів, що
зіставляються .
У тісній взаємодії із зовнішньою реконструкцією знаходиться методика внутрішньої реконструкції. Її
передумовою є порівняння фактів однієї мови, що існують в цій мові синхронно, з метою виявлення більш
древніх форм цієї мови. Наприклад, зіставлення форм таких слів в російській мові, як пеку - печешь дозволяє
встановити для 2-го особи більш ранню форму пекешь і виявити фонетичний перехід к>ч перед голосними
переднього ряду.
Різновидом методики внутрішньої реконструкції мови є «філологічний метод». Він зводиться до аналізу
ранніх письмових текстів цією мовою з метою виявлення прототипів пізніших мовних форм.
На різних рівнях мовної системи, можливості реконструкції проявляються в різній мірі. Найбільш
обгрунтована і доказова реконструкція в області фонології і морфології завдяки більш-менш обмеженого
набору одиниць що реконструюються. Так, загальна кількість фонем в різних мовах земної кулі не перевищує
80. Фонологічна реконструкція стає можливою при встановленні фонетичних закономірностей, встановлених
у розвитку окремих мов.

Методика моделювання генетичних відношень (Березин Головин Общее языкознание)

Генетичні дослідження представляють сукупність прийомів для вивчення історії як окремих мов так і групи
родинних мов.
Основу генетичного порівняння мовних явищ становить певну кількість генетично-тотожних одиниць
(генетичних тотожностей), під якими розуміється спільність походження елементів мови. Так, наприклад, в
ст.-слав. та ін. рос. небо, лат. nebula 'туман', нім. Nebel 'туман', др.-інд. nabhah 'хмара' - коріння, відновлювані в
загальній формі * nebh-, є генетично тотожними. Генетична тотожність мовних елементів в декількох мовах
дозволяє встановити або довести спорідненість цих мов, оскільки генетичні, тотожні
елементи дають можливість відновити (реконструювати) єдину форму минулого мовного стану.

22. Поняття та проблема прамови. Архетип.

(Жлуктенко Общее языкознание)
Одним з центральних питань теорії діахронічний лінгвістики і загальної теорії реконструкції досі залишається
проблема відтворення дописемного (а для лінгвістики це значить доісторичного) попереднього мовного стану
- прамови.
Прамова - мова-основа, прото-мова — мова-предок, яка в процесі тривалої еволюції розпалася на ряд
окремих споріднених мов. Історично засвідченою прамовою є латинська мова, на основі народно розмовної
форми якої сформувалися сучасні романські мови. П., які існували в доістор. час (індоєвропейська,
слов'янська, германська та ін.), реконструюються лише здогадно. їхні елементи й форми (т. з. архетипи)
встановлюють з допомогою порівняльно-істор. методу на основі зіставлення відповідностей (т. з. рефлексів) у
мовах-наступницях. Питання про реальний звуковий стан П. та про її однорідність дискусійні. На думку А.
Мейє, відновити П., яка зникла, неможливо.
Таким чином, в історії розвитку теорії прамовних станів можна виділити три конструктивні парадигми: теорію
родовідного дерева А. Шлейхера і її подальші перетворення, в ній прамова розглядається як мовна реальність;
"Теорію хвиль" І. Шмідта і Г. Шухардта - прамова представляється як діалектний континуум; теорію
"аллогенетичної спорідненості" Н.С. Трубецького - прамова виводиться як результат контактного взаємодії
генетично різнорідних спільнот. Четверта, деструктивна, парадигма заперечує евристичну і пізнавальну
цінність поняття прамови як такої.
(Лингвистический энциклопедический словарь)
Архетип у порівняльно-історичному мовознавстві визначають як теоретично можливу форму, що виводиться
шляхом порівняння реально засвідчених структурних елементів кількох мов і є репрезентантом прамовного
стану сім’ї чи групи споріднених мов. У якості архетипу можуть виступати різні мовні одиниці і структури –
цілісні лексеми, основи, корені, морфеми, детермінативи, фонеми. Найпоширенішою є реконструкція на рівні
морфем.
Реконструкція архетипу може здійснюватися для прамовних станів різної хронологічної глибини. Прикладом
реконструкції спільноіндоєвропейського архетипу на рівні слова може бути індоєвропейська форма *bhrāter –
“брат”, побудована на основі зіставлення д.-інд. bhrāAtā, авест. brātar, ст.-слов. братръ, лат. frāter , гр. frātēr,
тохар. pracar та ін.
Реконструкція А. найбільш розроблена в етимології. Зразком корпусу А. слів і коренів служать етімологіч.
словники сім'ї або групи мов ( «Індоєвропейський етимологічний словник» Ю. Покорного, «Етимологічний
словник слов'янських мов» під ред. О. Н. Трубачова, «Етимологічний словник тюркських мов» Е. В. Севортян
і ін.). Прийнятим позначенням А. є символ *, що дає підставу називати іноді А. «формою під зірочкою».
23. Принципи та прийоми порівняльно-історичного методу.
(Алефиренко Современные проблемы науки о языке)
Порівняльно-історичний метод використовує такі основні прийоми:
1. зіставлення значимих одиниць мови - щоб довести спорідненість мов, потрібно їх порівняти.
2. доказ їх генетичної тотожності - щоб довести генетичну тотожність зіставлюваних слів і форм,
потрібно встановити закономірні звукові відповідності між ними. Ці відповідності обумовлені тим, що
один і той же вихідний звук, якщо він зазнавав дії різних фонетичних законів, давав у споріднених
мовах різні рефлекси (відображення).
3. виявлення приблизних історичних співвідношень між зіставляється елементами (прийом відносної
хронологізації) - оскільки споріднені мови розвиваються нерівномірно і у кожній з них архаїчні
елементи і новоутворення поєднуються своєрідно, то при порівнянні важливо встановити приблизні
історичні співвідношення між зіставляється мовними елементами. Цей прийом відносної
хронологізації допомагає уникнути помилок при відновленні картини минулого споріднених мов.
 4. прийом зовнішньої реконструкції (відновлення початкового вигляду фонеми, морфеми або форми в
цілому) - генетична тотожність одиниць і форм дозволяє відновити їх найдавніший вид. Гіпотетично
реконструйована вихідна форма слова називається архетипом.
5. прийом внутрішньої реконструкції (відновлення більш ранньої форми шляхом порівняння фактів
однієї мови) - Щоб відновити колишній вигляд будь-якої словоформи тієї чи іншої мови,
користуються прийомом внутрішньої реконструкції. При цьому порівнюються факти даної мови, що
співіснують у синхронії.
Принципи. Порівняльно-історичному методові відповідає певна теорія мови, основний зміст якої зводиться
до таких чотирьох положень: 1) порівняння мов виявляє їх спорідненість,
тобто походження від одного джерела — мови-основи (прамови); 2) за рівнем спорідненості мови
об’єднуються в сім’ї, групи і підгрупи; 3) відмінності споріднених мов можуть бути пояснені тільки
безперервним їх розвитком; 4) зміни звуків у споріднених мовах мають строго закономірний характер, через
що корені та флексії є стійкими впродовж тисячоліть, що дає можливість установити (реконструювати)
архетипи.
24. Методика глотохронології.
(Общее языкознание Березин Головин)
З 50-х рр. нашого століття для визначення часу розпаду прамови на окремі мови став застосовуватися
метод глоттохронології, або лексико-статистичний, - метод, запропонований американським мовознавцем М.
Сводешем. Поява цього методу була викликана необхідністю порівняльно-історичного вивчення індіанських
мов Америки, які не мають писемності, і інтересом до проблеми членування прамовних єдностей.
Глотохронологія (грец. glōtta — мова, chronos — час і logos — слово, вчення) — розділ порівняльно-
історичного мовознавства, який досліджує швидкість мовних змін і визначає на цій основі час розділення
споріднених мов та ступінь близькості між ними.
В основі методу глоттохронології лежать наступні положення:
а) на основі закономірностей морфемного розпаду в мовах можна визначити тимчасову глибину
залягання прамови;
б) словниковий склад будь-якої мови, що відображає універсальні і загальнолюдські поняття (так
званий основний словник, куди входять назви деяких частин тіла, елементарних дій і якостей і т. д.),
змінюється дуже повільно;
в) темп зміни цього основного словника, тобто відсоток збереження цього фонду для всіх мов,
приблизно однаковий і дорівнює 85% за одне тисячоліття. Якщо після тисячі років 85% початкового словника
все ще функціонує як і раніше, то протягом другого тисячоліття той же коефіцієнт зберігання дав би 85% від
решти 85%, які все ще зберігалися на початку цього другого періоду. Іншими словами, коефіцієнт зберігання
за 2000 років розвитку мови склав би 72% і т. Д.
Лексико-статистичний метод знайшов найбільше застосування в дослідженні генетичних угруповань
індіанських мов Америки, палеоазіатських мов. На основі лексико-статистичного методу при порівнянні
досвідчених словників було виявлено, що пройшло 2900±400 років з моменту поділу цих в даний час різних
мов.
Лексико-статистичний метод, незважаючи на конкретні і зовні правдоподібні результати, викликає і
скептичне ставлення у вчених. Справа в тому, що слова, відібрані для основного словника, володіють різними
можливостями зміни. Важко апріорно стверджувати, наприклад, що слова батько, спина, хмара можуть значно
змінитися протягом тривалого періоду часу. А такі слова, як змія, вмирати, можуть дати початок для появи
різних синонімів, які можуть увійти в досвідчений словник. Виникає, далі, проблема, які слова слід відбирати
для досвідченого словника. Важко також відповісти на питання, наскільки добре лексико-статистичні
датування узгоджуються з іншими оцінками лінгвістичного часу. Крім того, лексико-статистичний метод дає
можливість встановити тільки приблизний вік споріднених мов, але нічого не говорить про історичний
розвиток тієї чи іншої мови. Тому він має обмежене застосування при генетичних дослідженнях.