~3~

ВСТУП

Логіку, зазвичай, визначають як «науку про форми та закони

правильного мислення». Ще з часів аристотелівського Лікея та
янсеністського Пор-Рояля її вважають вищим мистецтвом формування
ясного, точного і достовірного мислення, яке демонструє свою дієвість в
чіткій аргументації, що є головним засобом перемоги в словесних суперечках
та прийнятті логічно вивірених рішень.
Чи вчить логіка мислити? Наведу аргумент, який немов свідчить про
протилежне. Великий німецький філософ Георг Геґель якось іронічно
зауважив: «Мислити, як вважають, може кожен і без допомоги логіки,
подібно до того як ми можемо перетравлювати їжу, не вивчаючи фізіології».
При цьому він мав на увазі, насамперед, думки деяких вульгарних
матеріалістів, які були популярними в його час і є популярними й досі про те,
що наше мислення залежить лише від хіміко-фізичних процесів, що
відбуваються в нашому головному мозку. І дійсно, наш мозок побудований
так, що в будь-якому стані з різною інтенсивністю він продукує величезну
кількість думок, не припиняючи цієї діяльності навіть під час сну або сексу.
Наші думки, зазвичай, хаотичні, різноманітні й пов’язані з нашими
безпосередніми інтересами та угамуванням наших потреб. Сучасне
інформаційне середовище переповнює наш розум різною потрібною й не
дуже потрібною інформацією, якій ми іноді не можемо дати ради. Логіка
дійсно не вчить нас мислити: ми засвоюємо думки та способи їх побудови ще
в дитинстві, наслідуючи оточенню, під час шкільного навчання і набуття
здорового глузду при подоланні різних життєвих обставин. Але, в той же час,
саме логіка дозволяє нам репрезентувати нам свої думки в загальнозначущій
формі, подібно математичним формулам й, тим самим досягати адекватної
мовної комунікації. Не знаючи цих логічних форм, людина не може чітко
сформулювати думку, вона плутається у власних висловлюваннях,
суперечить самій собі. Про таку людину кажуть: «Її не можна зрозуміти, в її
міркуваннях бракує логіки».
Тобто для формування несуперечного, послідовного та
аргументованого викладення власного бачення проблем та засобів їх
вирішення необхідним є засвоєння хоча б головних «азів» формальної логіки.
Саме вона є своєрідним клеєм, який поєднує різноманітні думки і вивести з
них достовірні висновки. Логіка вчить мислити чітко, лаконічно,
несуперечно. А тому логіка формує необхідні компетенції здобувачів освіти
різних спеціальностей.

~4~
 Особливо значущою вона є для майбутніх юристів. В сучасній
юридичній практиці широко використовується величезний арсенал логічних
засобів: наприклад для визначення юридичних термінів потрібно знати
засоби дефініції, для побудови звинувачень в суді – необхідним є знання
силогістики та засад логічної аргументації, для побудові та підтвердження
слідчих версій – логічної структури гіпотез, допит вимагає знань з логіки
питань та відповідей і т. ін. Для успішного використання цих засобів потрібні
теоретичні знання, які дозволяють їх вміло їх використовувати. І тут
необхідним є глибоке і вдумливе вивчення логіки – засвоєння необхідних
логічних знань, вироблення відповідних логічних компетенцій. Можна
стверджувати: щоб стати справжнім юристом, потрібні дві речі: наявність
необхідних правових компетенцій і оволодіння логічними засобами їх
застосування.
Логіка також необхідна майбутнім викладачам для послідовного
викладу матеріалу, для розвитку логічних навичок учнів, журналістам для
чіткого і не суперечного викладення інформації, менеджерам, які щодня
приймають сотні важливих рішень. Застосування сучасної формальної логіки
має широкий діапазон: від математики і техніки до суто гуманітарних сфер,
тому знання логіки є невід'ємною частиною підготовки фахівців.
Сучасна логіка базується на розроблених у ХІХ–ХХ сторіччях штучних
мовах та засобах обчислення висловлювань, класів та висновків. На початок
20-х років ХХІ сторіччя вона перетворилася в достатньо спеціалізовану
галузь знань, які в повній формі доступні лише вузькому колу спеціалістів. Й
тому, необхідним є у програмі вищої школи докорінне переосмислення місця
логіки, яка повинна перетворитися з науки яка нібито навчає мислити у
науку, що допомагає моделювати діяльність у різних сферах свого життя.
Мету «навчити мислити логічно» в західній вищій освіті виконують
курси логіки критичного мислення, які в мінімальній мірі використовують
математичний апарат (зазвичай обмежуються основами пропозиційної
логіки) і орієнтовані на аналіз аргументації, а не на моделі обчислення. Такий
підхід розділення «елітної» академічної логіки та практичної логіки «для
всіх» є найбільш прийнятний з прагматичної точки зору, тому що уникає
звичної для вітчизняної плутанини математичної логіки для істориків та
силогістики для математиків. Але логіку можна представити і як пряму
необхідність, причому одразу в двох вимірах – науковому і громадянському.
За відсутності обов’язкового курсу з філософії, курс логіки може хоча й
частково компенсувати недостатність теоретико-методологічної бази
майбутніх науковців. Більш того, сучасне суспільство має нагальну потребу в
аргументованому, послідовному викладенні своїх думок, прийнятті чітких
~5~
рішень. Логіка передбачає не лише однозначності дефініцій, але й доведення,
що радикально не сумісне з уявним переконанням, яке зазвичай далеке від
істини. Таким чином, сучасна логіка має стати дієвим засобом протистояння
спробам приборкати людське мислення за допомогою ментального
насильства та маніпуляцій свідомістю.
Одним з найефективніших способів розвитку критичного мислення є
вивчення теоретичних засад формальної логіки та розв’язання відповідних
логічних задач та вправ. Кому, в першу чергу, адресовано це видання?
Посібник орієнтований, в першу чергу, на здобувачів освіти зі спеціальності
081 «Право». Але крім студентів-юристів, посібник призначений й студентам
та аспірантам інших спеціальностей, для яких логіка також є необхідною
дисципліною в умовах сучасного дефіциту критичного засвоєння величезних
масивів інформації.
Таким чином, головною метою посібника «Логіка» є сприяння у
розвитку критичного мислення студентів шляхом засвоєння теоретичного
матеріалу та вдосконалення практичних навичок розв’язування задач,
навичок логічно і послідовно аргументувати свою позицію та свідомо на
підставі якісних аргументів здійснювати свій вибір.
Створюючи посібник, автор врахував результати праць, у першу чергу,
вітчизняних науковців: В. Є.Жеребкіна, В. М. Мєльнікова, А. Т. Ішмуратова,
А. Є. Конверського, М. Г. Тофтула, І. В. Хоменко та інших. При підготовці
посібника автор користувався й іншими підручниками, посібниками і
навчально-методичними виданнями, зокрема, звідти взяті деякі вправи і
задачі (на що є відповідні посилання).

~6~
 Розділ 1.
ПРЕДМЕТ ЛОГІКИ
1. Специфіка предмету логіки
2. Форми міркування як об’єкт логіки
3. Основні закони логіки

1. 1. Специфіка предмету логіки

Логіка (від грец. Λογική – «наука про міркування», «мистецтво
міркування») є однією з найдавніших наук людства. Саме слово логіка
походить від давньогрецького слова λόγος, що в перекладі означає: слово,
сенс, закономірність. З часів Геракліта і стоїків це слово мала й інший
контекст: Божественна, потаємна сутність речей, виражена в Слові. Поняття
«Логос» потім увійшло в словник юдейської та християнської догматики, де
набуває сенсу Слова особистого і живого Бога, створює цим словом речі
викликаючи їх з небуття. Так, для Філона Александрійського Логос є
«образом Бога», а християнство ототожнює його з Другою іпостассю Трійці –
Богом-Сином, яка втілилася в Боголюдину – Ісуса Христа. Саме в цьому
сенсі вживає слово λόγος євангеліст Йоан: «Споконвіку було Слово (Λόγος), і
з Богом було Слово, і Слово було – Бог» (Йоан.1:1).
Слово «логіка» було використано для назви (разом зі словом
«діалектика») другого з сьоми вільних мистецтв, які складали основу освіти в
епоху середньовіччя. Відомий паризький середньовічний cхоласт П’єр
Абеляр, автор праць «Logica ingredientibus (Логіка для початківців)» та
«Logica nostrorum petitioni (Логіка на прохання однодумців»), писав: «…
~7~
подібно тому як Господь Ісус Христос називається словом Отця (по-грецьки
«Логос»), і тому до нього, безсумнівно, найбільше відноситься та наука, яка
навіть за найменуванням пов'язана з ним і за походженням від слова «логос»
названа логікою». Згодом, у ХVII сторіччі, логіка вже втрачає цей
«божественний» статус, залишаючись при цьому «mathesis universalis
(універсальним обчисленням)» та загальною методологією пізнання.
В наш час слово «логіка» вживається в різних значеннях:
 закономірність виникнення, існування і розвитку предметів і
явищ (наприклад: логіка історичного процесу і т. ін.);
 послідовність, несуперечність, обґрунтованість міркувань;
 особлива наука, яка вивчає мислення, причому не просто
мислення, а обов'язково правильне;
 наука про принципи коректних міркувань.
Якщо ми звернемося до численних вітчизняних (а також російських та
білоруських) підручників, словників і довідників, то ми зустрінемо багато
разів повторюване визначення предмета логіки: «Логіка – наука про форми і
закони правильного мислення».
Однак подібне визначення викликає масу нарікань з боку більшості
сучасних вчених. Наприклад, російський вчений А. М. Анісов вважає, що
при визначенні предмета логіки можна обійтися без посилань на «таємничий
і недостатньо вивчений феномен мислення». Його колега «по цеху»
В. Н. Переверзев також вважає, що з цього формулювання «не можна
зрозуміти, чим логіка відрізняється, наприклад, від філософії і психології».
«Психологізм» у логіці було піддано ретельній критиці ще на початку
ХХ сторіччя Г. Фреге та Е. Гусерлем. Вони показали, що на відміну від
психології формальна логіка є такою ж нормативною та загальнозначущою
наукою як і математика. Непримиренним критиком психологізму з логіки був
лідер Львівсько-Варшавської школи Ян Лукасевич, який вважав, що «…
Неправильно, що логіка – наука про закони мислення. Досліджувати, як ми
дійсно мислимо чи як ми повинні мислити, − не предмет логіки. Перше
завдання належить психології, друге має відношення до області практичного
мистецтва, на кшталт мнемоніки». У більшості західних видань з логіки ми
навряд чи зустрінемо щось подібне до наших підручників у тлумаченні
предмету логіки. У них представлене розмаїття у розумінні логіки як науки,
втім жодне з тлумачень не намагається нав'язати розуміння логіки як науки
про єдино-правильне мислення. Одне з найавторитетніших видань з історії та
розвитку логіки (оксфордських логіків В. та М. Кнілів), дає таке визначення

~8~
предмета логіки: «Наука, що досліджує принципи коректних чи прийнятних
міркувань».
Відомий український логік А. Т. Ішмуратов вважає, що «логіка це
наука, яка досліджує міркування шляхом побудови знакових систем». Його
підтримує вже згаданий А. М. Анісов: «логіка – це теоретична наука про
правильні міркування». Втім наведені визначення стають занадто вузькими з
огляду на розмаїття розвитку сучасної логіки, яка має відношення вже не
тільки до міркувань, але й до поведінки («логіка дії»), конфліктів, прийняття
рішень тощо. Тому на мій погляд, логіку досить попередньо можна
визначити (слідуючи польському логіку А. Тарському) як загальну теорію
моделей слідування на основі знакових систем. Загальною рисою
багаточисельних логік є намагання дослідити закономірність зв'язків між
абстрактними об'єктами за допомогою символічних засобів. Сучасна логіка
базується на розроблених у ХІХ-ХХ сторіччях штучних мовах та засобах
обчислення висловлювань, класів та висновків. Сучасна логіка не стільки
навчає мислити скільки допомагає моделювати діяльність у різних сферах
свого життя.
Втім логіка має давню традицію практичного застосування своїх
міркувань в риторичних суперечках, вирішенні спірних проблем, прийнятті
адекватних рішень. Історія логіки бере свій початок у Стародавній Греції V –
IV століть до н.е. Її виникнення тісно пов'язане з широко поширеною
практикою суперечок і дискусій, популяризаторами якої були софісти.
Яскравою ілюстрацією подібної суперечки є знаменита антиномія «Протагор
і Еватл». Найбільш відомий давньогрецький софіст Протагор був одним з
популярних викладачів логіки свого часу, хоча й брав гарну платню за
навчання риторичним засобам ведення судових суперечок. Але якось до
нього прийшов якийсь юнак на ім’я Еватл, який сказав, що не може платити
за навчання, але бажаючи навчитися, обіцяв оплатити вчителеві після
першого виграного судового процесу. Проте, Еватл після навчання почав
займатися іншою діяльністю і не провів жодного судового процесу, тому
довго не платив вчителю за навчання. Протагор, зустрівши його, погрожує
Еватлу судом і той буде вимушеним йому заплатити в будь-якому випадку:
якщо суд визнає правоту Протагора, то Еватл буде зобов'язаний сплатити за
рішенням суду, а якщо судді визнають правоту учня, то він оплатить своє
навчання згідно з договором, оскільки він виграв свій перший судовий
процес. На що Еватл відповів, що він не сплатить в жодному випадку, бо
якщо суд визнає правоту Протагора, то, значить, він свій перший процес
програв, і не зобов'язаний платити за їх договором, а якщо судді визнають
його правоту, то він не повинен платити за рішенням суду. Як бачимо,
~9~
аргументи обох сторін виглядають досить логічними, але ця антиномія
базується на змішанні двох підстав для платежу: за вироком суду або за
договором, і Протагор неодмінно виграє другий процес, якщо навіть перший
визнає правоту Еватла.. Найбільш повно з античних авторів цю історію
викладає латинський письменник Авл Геллій. Багато логіків пропонували
варіанти вирішення цієї проблеми, наприклад, Ляйбніц («Дослідження про
заплутані казуси в праві»), але остаточно вона була вирішена лише з
винайденням математичної логіки.
Сократ і його учень Платон, спростовуючи ці софістичні побудови,
намагаються надати цій практиці об'єктивно-наукову форму. Справжнім
засновником логіки є учень Платона Аристотель. Те, що ми зараз називаємо
формальною логікою він називав аналітикою, в основі якої є аналіз
відкритого ним силогізму як універсальної моделі будь-якого умовиводу.
Аристотелем розкрита також сутність визначень, прийомів доведень та
класифікації. Засновник формальної логіки також сформулював три з
чотирьох основних законів логіки: закон тотожності, закон несуперечності і
закон виключеного третього.
З точки зору британського логіка XIX століття В. Мінто логічні твори
Аристотеля «були призначені для удосконалення його учнів в тому
спеціальному мистецтві, в якому бажав відзначитися кожен молодий
афінянин того часу, який прагнув до розумової вищості ... Дійсно, ця логіка
була в своїх різних частинах поруч посібників для вивчення модною тоді
розумової гри – особливого роду дебатів, діалектики, ігри в питання і
відповіді, настільки повно ілюстрованої в діалогах Платона і пов'язаної з
ім'ям Сократа».
Однак ні В. Мінто, ні його сучасні послідовники не помітили, що
виникнення логіки і її подальший розвиток пов'язано з найбільшим
інтелектуальним переворотом, який нещодавно трапився в Стародавній
Греції. У поемі Парменіда і діалогах Платона відбувається відкриття нової,
умоосяжної реальності. Ця реальність непідвладна нашим органам почуттів,
вона абстрагується від видимих нами предметів. Логіка (діалектика,
аналітика) була для Аристотеля не тільки «методологічною основою»
еристики (мистецтва ведення спору), але і наукою, що розкриває структуру і
форми цієї нововідкритій реальності. Цю реальність (аналогами якої
виступає «світ ідей» Платона або «третій світ» К. Поппера) ми назвемо
ментальної реальністю (від латинського mens - розум). Посередником між
цією реальністю і світом матеріальних предметів і процесів виступає мова.
В Новий час виникає думка про логіку як науку про обчислення наших
словесних міркувань. Так британський мислитель Томас Гобс вважав, що
~ 10 ~
логіка як і будь-яка наука, отримує загальні й необхідні знання шляхом
оперування загальними іменами. Він уподібнював логічні міркування
арифметичним операціям, тобто додаванню, відніманню, множенню та
поділу імен, тобто розглядав їх як своєрідне числення: «... якщо арифметика
навчає нас додавати і віднімати числа, то геометрія навчає нас тих самих
операцій стосовно ліній, фігур, кутів... Логіки навчають нас того самого
стосовно послідовності слів, складаючи разом два імені, щоб утворити
судження, і два судження, щоб утворити силогізм, і багато силогізмів, щоб
скласти доведення. Із суми ж, або із висновку силогізму, логіки віднімають
одне речення, щоб знайти друге». Ці ідеї Гобса згодом були розвинуті Г.
Ляйбніцем, який намагався перевести логіку «з словесного царства, повного
невизначеностей, в царство математики, де відносини між об'єктами або
висловлюваннями визначаються абсолютно точно». Ляйбніц сподівався
навіть, що в майбутньому дипломати, замість того щоб безплідно
сперечатися, стануть брати папір і вираховувати, хто з них має рацію. Але ці
ідеї тоді ще не були реалізовані.
Лише в кінці ХІХ – початку ХХ століть Ґ. Фреґе, Ч. С. Пірсом, Б.
Раселом та А.  Вайгедом створюється класична математична логіка, яка за
допомогою штучної символічної мови «обчислює» правильність мовних
міркувань. Згодом з’являються некласичні логічні моделі, які також
використали формалізацію міркувань, причому ставлячи під сумнів
обмеження класичної логіки щодо можливості двох можливих значень
суджень: істина та хиба. Сучасна логіка намагається дослідити головні
загальнозначущі форми, які визначають загальнолюдське знання (принципи
математики), створити загальні алгоритми штучного інтелекту, який є
уособлення надлюдської ментальної реальності.
Таким чином, предметом формальної логіки є форми і закономірності
структур ментальної реальності, висловлені в міркуваннях будь-якої мови.

1.2. Форми міркування як об’єкт логіки

Ми живемо у світі речей, слів та наших думок, наших уявлень або
сподівань. Будь-яка людина, маючи здоровий глузд розрізняє справжні речі
(процеси, ситуації) від наших уявлень та думок про них. Мислення є
процесом народження, розвитку та можливою реалізацією наших думок та
уявлень. Хоча сам цей процес, незважаючи на досягнення
нейрофізіологічних досліджень, залишається утаємниченим. Деякі люди
вірять в можливість телепатії передачу на відстань думок, почуттів однієї
людини іншій без задіяння слів або інших мовних сигналів. Деякі навіть
вважають можливим знати про те, що думає та чи інша людина. Зараз
~ 11 ~
розповсюджена думка про можливість управління та маніпуляції думками
людей (так зване «зомбування»). Але, на жаль (а може й на щастя), більшість
з нас не володіє цими можливими засобами. Здогадатися як і що мислить
інша людина можливо найкращим чином через її мовлення. Мовлення,
побудоване на правилах тієї чи іншої природної або штучної мови, надає
певні уявлення й про структуру мислення.
Первинним елементом будь-якої природної мови виступає слово.
Слово виражає найрізноманітніші предмети нашої думки: речей, рухів,
відносин і т. ін. Однак слово саме по собі ще не висловлює якусь думку.
Граматика будь-якої мови приписує певні правила побудови речень, що
відображають факти, події або певні стани речей. Пропозиції складають
основу міркування, вираженого в будь-якому осмисленому тексті. Слово,
речення і текст відображають три структури світу ментальної реальності
(або форми міркувань), які за усталеною традицією, будемо називати
поняттям, судженням та умовиводом.
• Поняття – це логічна форма, яка відображає предмети, явища,
властивості і відносини на основі будь-яких ознак. Поняття в мові
відображаються за допомогою слів («стіл», «дощ», «чорний», «більше») та
словосполучень («Верховна Рада України», «національна ідентичність»,
«судове рішення», «причина неврожаю»).
• Судження – це форма міркувань, яка відображає визначення стан
справ, відносини між предметами і їх ознаками. Судження в мові
відображаються в реченнях, наприклад: «Російська федерація здійснила акт
прямої агресії проти нашої країни», «ЗСУ звільнили місто Куп’янськ» тощо.
Воно є єдиною формою яка може бути істинною або хибною;
• Умовивід – форма розсуду, в якій на підставі одного або декількох
суджень ми отримуємо нове судження. Умовивід в мові відображаються в
мові сукупністю речень, які логічно пов’язані одне з одним та з яких ми
отримуємо певний висновок, наприклад: «Крим необхідно повернути
Україні, оскільки він був захоплений війсками РФ та незаконно приєднаним
до Росії внаслідок анексії. Всі факти анексії засуджуються міжнародним
правом, а незаконно захоплені території повинні бути повернуті». На відміну
від судження воно не може бути істинним або хибним, його стосуються такі
характеристики як правильність або неправильність.
Правильним умовиводом називається той, в якому з істинних суджень з
необхідністю випливає істинний висновок. Правильність умовиводів
залежить від дотримання правил виводу і основних законів логіки.

~ 12 ~
 Саме ці три форми міркувань визначають структуру курсу «Логіка».
Особливості їх побудови, форми, різновидів та логічних операцій з ними
становить предмет нашого подальшого дослідження.

1.3. Основні закони логіки.

Закони логіки є аксіоматичним каркасом логічного знання. Вони
грають роль основних регулятивних принципів та відображають найбільш
важливі умови логічної правильності мислення: визначеність,
несуперечність, послідовність і обґрунтованість.
Коли ми говоримо про закони логіки, треба уточнити значення слова
«закон». Це слово використовується в різних значеннях та сенсах. В одному з
словників знаходимо таке визначення: «Закон – це необхідне, істотне, стійке,
повторюване відношення між явищами. Закон висловлює зв'язок між
предметами, складовими елементами даного предмета, між властивостями
речей, а також між властивостями всередині речі». При цьому очевидно, що
маються на увазі, насамперед, закони природи, які є об’єктивними і не
залежать від людської волі. Такими, наприклад є відомі вам ще з школи закон
всесвітнього тяжіння, закони темодинаміки, закон Ома і багато інших
законів, які відкриті в різних галузях науки. З іншого боку, під законом ми
розуміємо нормативно-правовий акт, який приймається певними
законодавцями, якого повинні дотримувати всі громадяни держави і за
порушення яких передбачене покарання. В цьому значенні слово «закон»
означає конвенційно встановлені правила, яких потрібно дотримуватися, але
які можуть бути зміненими або скасованими при наявності політичної волі.
Тобто ці закони мають суб’єктивні підстави і залежить від волі людей.
Втім існує й третє значення слова «закон». В математиці, граматиці і в
тій науці яку ви вивчаєте – тобто логіці, закони – це певні правила, які мають
об’єктивне підґрунтя, є незмінними й загальнозначущими, але можуть
виконуватися або не виконуватися людьми. Закони логіки є не
встановленими певними людьми, а лише є відкритими видатними логіками
(Аристотелем, Дунсом Скотом, Ляйбніцем) й відображають необхідні,
суттєві, повторювані відношення між об’єктами ментальної реальності, яка
відображається в наших думках та розсудах. Втім, більша частина людей,
навіть не знаючи про їх існування несвідомо їх дотримуються коли
намагаються приймати ефективні рішення та раціонально осмислити
ситуацію в якій опинилися. Цього спонтанного використання законів логіки
достатньо для спілкування і побутового рівня пізнання, однак його
недостатньо для наукового мислення, для юридичного обґрунтування своєї
позиції, ведення дискусій, в яких треба уникати помилок та викривати
~ 13 ~
свідомі маніпулювання свідомістю за допомогою софістичних хитрощів.
Невігластво щодо законів логіки, веде до того, що люди стають нездатними
контролювати правильність власних і чужих розсудів та умовиводів.
Основними законами формальної логіки є:
• Закон тотожності;
• Закон протиріччя;
• Закон виключеного третього;
• Закон достатньої підстави;
Закон тотожності або ідентичності (Lex identitatis) стверджує, що
«Будь-яке поняття (судження) є тотожним самому собі»
Ця тривіальна формулювання закону, здавалося б, ні в кого не повинна
викликати заперечень. Однак, з часів Геракліта відомо, що ніщо в світі не
залишається ні на хвилину часу тотожним самому собі ( «Все тече, все
змінюється»). У той же час мислити предмет як постійно мінливий для
людського мислення є справою неможливою, оскільки воно відразу
стикається з безліччю парадоксів. Найбільш відомим з них є софізм про «про
людину, що змінилася».
Згідно з цим софізмом, людина яка взяла в борг вчора – сьогодні вже
нічого не винна, тому що вона змінилася і стала іншою. У сентенції відомого
давньогрецького філософа і фундатора жанру комедії Епіхарма цей софізм
викладений таким чином. Один грек позичив гроші у іншого грека. Коли
настав термін віддавати борг, він відмовляється повернути борг кредитору,
оскільки з моменту отримання їм позики пройшов якийсь час, і він став
іншою особою. Не витрачаючи зайвих слів, кредитор б'є боржника палицею.
Викликаний до суду, кредитор вдається до того ж софізму: бив не він, а інша
людина, оскільки минув час, і він встиг змінитися і стати іншим.
Цей софізм показує, що розмірковувати необхідно визначено, тобто
ідея речі (поняття) повинна вважатися незмінною до тих пір, поки річ не
перестала бути самою собою.
Закон протиріччя або несуперечності (Lex contradictionis)
безпосередньо випливає з попереднього і в традиційному формулюванні
звучить так:
Про один і той самий предмет, взятий в один і той же час в одному і
тому ж відношенні неможливо спочатку стверджувати одне, а потім,
протилежне або суперечне цьому.
Цей закон має справу з протилежними і суперечними судженнями,
тому трохи визначимося з термінологією:
 Протилежними (контрарними) є судження, які не можуть бути
одночасно істинними, але можуть бути одночасно хибними.
~ 14 ~
 Наприклад: судження «Він мешкає в Києві» та «він мешкає у
Вінниці» не можуть бути одночасно істинними, але можуть бути
одночасно хибними, якщо людина мешкає наприклад у Жмеринці.
 Суперечними (контрадикторними) називається такі судження які, не
можуть бути не одночасно істинними, ні одночасно хибними.
Наприклад: судження «Він скоїв злочин» і «Він не скоював
злочину» не можуть бути ні одночасно істинними, ні одночасно
хибними. Щоправда, бувають ситуації, коли людина скоїла злочин,
але довести її вину не можливо. Але в цьому випадку за принципом
презумпції невинності, вона вважається невинною, тобто такою, що
не скоювала злочину.
Звідси друга формулювання закону: Два протилежні (суперечні)
судження не можуть бути одночасно істинними.
Двоїстість (бінарность) – невід'ємна риса ментальної реальності. Верх і
низ, ліве і праве, плюс і мінус, інь та янь, сакральний і світський і тому
подібні терміни (антоніми) наповнюють нашу мову і дають свідчення
подвійності всього, що може бути в ньому виражене.
Треба зазначити, що за цим законом не можуть бути одночасно
істинними тільки такі несумісні (протилежні і суперечливі) судження, в яких:
 йдеться про один і той же предмет;
 судження стосується одного і того ж часу;
 судження та його заперечення розглядають предмет в одному й
тому ж сенсі та відношенні.
Закон протиріччя або несуперечності наголошує на необхідності
несуперечності наших міркувань. Його доповнює третій закон, який також
стосується несумісних, а саме суперечних суджень.
Закон виключеного третього (Lex exclusi tertii sive medii inter duo
contradictoria) у своїй традиційному формулюванні відтворюється
наступним чином: З двох суперечних суджень одне є істинним, друге
хибним, а третього бути не може.
Іноді об'єднують виключеного третього закон і закон протиріччя,
кажучи, що між суперечними висловлюваннями немає нічого середнього,
тобто третього висловлювання (третього не існує: tertium nоn datur). Tertium
nоn datur в цьому сенсі вперше був сформульованим Аристотелем. У
«Метафізиці» він писав: «так само не може бути нічого посередині між двома
такими, що суперечать <один одному> судженнями, але про одне в суб'єкті
будь-який окремий предикат необхідно або стверджувати, або заперечувати»

~ 15 ~
 Цей закон стосується виключно суперечних суджень, що стосуються
минулого або реального стану справ і має ще й друге формулювання: Два
суперечних судження не можуть бути ні одночасно істинними, ні
одночасно хибними.
У сучасній логіці закон виключеного третього зазнав певної критики та
змін. Одним із напрямів сучасної логіки є багатозначна логіка. Представники
цього напряму твердять, що судження може мати нескінченну кількість
значень за істиною. Зрозуміло, у багатозначній логіці закон виключеного
третього не діє. Не діє цей закон і щодо суджень, які стосуються майбутнього
часу, а також імовірних суджень. Втім закон виключеного третього зберігає
свою значущість для традиційної та класичної математичної логіки.
Знаходить своє втілення він і в юридичній практиці, оскільки тут рішення
повинні бути однозначними, наприклад стосовно судових вироків.
Закон достатньої підстави (Les rationis determinantis sive sufficientis)
говорить, що Будь-яке істинне судження має бути обґрунтовано іншими
судженнями істинність яких вже доведена або очевидна.
Цей закон був відкритий вже у ХVІІ сторіччі німецьким вченим Г. В.
Ляйбніцем, який сформулював його таким чином: «...Жодне явище не може
опинитися істинним або дійсним, жодне твердження справедливим без
достатньої підстави, чому саме справа йде так, а не інакше, хоча ці підстави в
більшості випадків зовсім не можуть бути нам відомі».
Цей закон висловлює вимогу доведеності, обґрунтованості суджень.
Підстава (основа) – це істинні судження, які наводиться для обґрунтування
істинності іншого судження. Це друге судження, яке логічно випливає з
підстави, називається наслідком.
При аналізі підстави зазвичай розрізняють дві основні різновиди
підстав: необхідну та достатню. Необхідною підставою є така підстава, без
наявності якої був би неможливим певний наслідок. Наприклад наявність
води є необхідною підставою для існування будь-чого живого. Але не
обов’язково, коли є вода виникає життя. Тобто на основі наявності наслідку
можна зробити висновок про наявність необхідної підстави, проте на основі
наявності необхідної підстави не можна зробити висновок про наявність
наслідку. Достатньою ж підставою буде така, якої достатньо для того, щоб
виник певний наслідок. На основі наявності достатньої підстави можна
зробити висновок про наявність наслідку. Проте, наявність певного наслідку
не дає підстави твердити про якусь конкретну достатню підставу. Наприклад,
дощ є достатньою підставою для того, щоб шосе буле б мокрим. Однак дощ
не є необхідною підставою для того, щоб шосе було б мокрим, тобто шосе

~ 16 ~
може бути мокрою не через дощ, а з іншої причини, зокрема від інших
опадів, талого снігу тощо.
Закон достатньої підстави стосується як раз достатніх підстав і
убезпечує обґрунтованість, доказовість міркувань. Він вимагає, щоб факти,
відображені в наших судженнях мали саме достатні передумови, були
внутрішньо пов’язані одне з одним, випливали один з одного,
обґрунтовували один одне. Будь-яке міркування, у відповідності до закону
достатньої підстави, буде вважатися обґрунтованим лише тоді, коли наведені
достатні підстави його достовірності. Яким би правдоподібним не здавалася
б те чи інше судження, воно може бути визнане істинним лише після того, як
його істинність буде доведена. Порушення цих вимог призводить до того, що
міркування стає необґрунтованим та бездоказовим.
Закони тотожності, протиріччя (несуперечності), виключеного третього
та достатньої підстави є аксіоматичним фундаментом формальної логіки.
Вони є основою як традиційної, так і сучасної математичної логіки. Певним
чином вони виконуються й у некласичних логічних моделях. Але разом з
ними є безліч інших законів, які ми розглянемо пізніше.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Що означає слово «логіка»?
2. Визначте предмет логіки як науки?
3. Хто такі софісти і що розуміється під софістикою в наш час?
4. Що таке «ментальна реальність»?
5. В чому полягають досягнення Г. Ляйбніца в логіці?
6. Завдяки працям яких вчених з'являється класична математична
логіка?
7. Назвіть форми абстрактного мислення?
8. Хто вважається засновником традиційної логіки?
9. В чому полягає відмінність традиційної логіки від сучасної?
10. Що називається законом логіки?
11. Надайте формуліровку закону тотожності. Назвіть помилки, які
виникають внаслідок його порушення?
12. Як формулюється закон несуперечності? За яких умов виникає
суперечність?
13. Як формулюється закон виключеного третього?
14. Сформулюйте закон достатньої підстави. Наведіть приклади
порушення цього закону.

~ 17 ~
 Розділ 2. ПОНЯТТЯ

1. Визначення поняття, його загальна характеристика

2. Обсяг та зміст поняття, види понять.
3. Відношення між поняттями

2.1. Визначення поняття, його загальна характеристика

Поняття (concept) є найпростішою формою універсуму міркувань,
первинною «цеглиною» ментальної реальності. Воно в загальному вигляді
відбиває властивості предметів і явищ, відображає (називає, позначає)
предмети в їх необхідних сутнісних ознаках. Ознаками називають певні
властивості предметів або відношення між ними, на підставі яких ми
вказуємо на подібність або відмінність речей.

Поняття (концепт) є первинною формою ментальної реальності та

елементом логічного міркування, що відображає предмети
міркувань (речі, явища, властивості, відношення) в сукупності їх
суттєвих ознак.

Прикладами понять є «Верховна рада», «річка», «свобода», «норма

права», «відьма», «широкий» тощо.
Ознаками в логіці називають властивості та відношення предметів
(відсутність ознаки також розглядається як ознака, наприклад, «безвізовий
статус»). Тобто, риси, що відображають подібність або відмінність предметів,
називають їхніми ознаками. Вони бувають суттєвими та неістотними,
необхідними та випадковими.

~ 18 ~
 Сутнісні (істотні) ознаки – є ті, які лежать в основі предмету і є
відмінними від подібних предметів. Без їх наявності предмет перестає бути
самим собою. Як казав Ісус Христос в Нагорній проповіді: «Якщо ж сіль
втратить силу, то чим зробиш її солоною?» Тобто солоність є сутнісною
ознакою солі і втрачаючи її вона перестає бути собою.
Необхідні ознаки – це ті, що завжди належать предмету міркувань, а не
є такими, що можуть бути йому притаманними, а можуть і ні. Наприклад, для
поняття «студент» необхідною ознакою є «навчання у вищому навчальному
закладі», а «проживання в гуртожитку» є ознакою випадковою.
Поняття (концепт) відображається в мові певним словом або
словосполученням (в ширшому сенсі – знаком, який несе певну інформацію).
Цей знак позначає певну річ, явище, ознаку, тобто має певне значення –
денотат. Поняття ж в свою чергу визначає денотат.

Відношення між концептом (ідеєю, поняттям), знаком (словом) та річчю

(денотатом) найкращим чином відображається трикутником Фреґе, який
був розроблений видатним німецьким логіком та філософом Готлобом Фреґе
(1848 – 1925), в його роботі «Про поняття і предмет» (1892) та інших. Будь-
який знак (наприклад, слово) висловлює певний сенс («концепт») та позначає
певний предмет («денотат»), в той же час концепт визначає денотат. В той же
час, певний денотат може мати різні концепти та висловлюватися різними
знаками (наприклад «планета Венера» може мати сенс «ранкової зірки» або
«другої від Сонця планети Сонячної системи».
Сучасна семіотіка (наука про знаки), спираючись на схему Фреґе,
розробляє більш досконалі та ускладнені схеми співвідношення речей, знаків
та понять.

~ 19 ~
2.2. Обсяг та зміст поняття, види понять.
Традиційна логіка також розрізняє значення (денотат) поняття як обсяг і
сенс (концепт) як зміст. Тобто встановлюються дві базові найважливіші
параметральні характеристики поняття – його обсяг і зміст – знання саме цих
атрибутів понять має важливе значення для розуміння всього подальшого
викладення матеріалу.
Обсяг поняття – це екстенсіональна (кількісна) характеристика понять,
яка відображає сукупність елементів, які мають спільний денотат та
позначаються та узагальнюються певним поняттям. Іншими словами обсяг –
це клас (множина) будь-яких об’єктів, який відображається певним поняттям.
Наприклад, обсяг поняття «людина» включає всіх людей, які жили, живуть та
будуть жити («живих, мертвих та ненароджених» за Тарасом Шевченко);
поняття «Конституція» включає всі Основні закони держав, які існували,
існують та будуть існувати та т. ін. Обсяг поняття зображають за допомогою
кругових схем, або діаграм Ейлера. Вони позначають обсяг певного
поняття, причому будь-яка точка в середині круга – елемент цього обсягу.
Кола (схеми) названі на честь німецького вченого Леонардо Ейлера (1707–
1783), який запропонував їх для використання в математиці (теорії множин).
Зміст поняття – це інтенсіональна (якісна) характеристика поняття, яка
відображає сукупність сутнісних ознак, які притаманні відображеній у
певному понятті множині предметів. Наприклад: змістом поняття «злочин» є
сукупність таких суттєвих ознак як «суспільно-небезпечний характер дії»,
«протиправність», «провинність», «карність».
Обсяг та зміст поняття взаємопов’язані один з одним. Цей зв’язок
відображається у законі оберненого співвідношення між обсягом та
змістом поняття: «Коли збільшується зміст поняття, то зменшується його
обсяг і навпаки». Тобто, згідно з цим законом збільшення змісту поняття
призводить до утворення поняття з меншим обсягом, а збільшення обсягу
поняття утворює поняття з меншим змістом. Наприклад: якщо ми збільшимо
обсяг поняття «місто», то можемо утворити поняття «населений пункт»,
зміст якого буде менший, а обсяг більший, оскільки в ньому тепер маються
на увазі населені пункти різного типу (наприклад, селища, села, хутори та й
міста). Зміст поняття «місто» в порівнянні з поняттям «населений пункт»
більший, оскільки в ньому відображаються ознаки притаманні не тільки усім
населеним пунктам, а ще й ознаки специфічні, притаманні тільки містам
(певна кількість населення, наявність міської інфраструктури тощо).
Обсяг та зміст виступають і основою для класифікації понять.
Розглянемо види понять за обсягом. Тут в якості першого параметру

~ 20 ~
виберемо кількість елементів, що належать обсягові. В залежності від цього
виокремлюються:
 Нульові поняття (порожні множини), які не мають в своєму обсязі
жодного елементу, тобто певному концепту не відповідає жоден
денотат в будь-якому з можливих світів («круглий квадрат»,
«найбільше з усіх натуральних чисел» і т. ін.);
 Одиничні поняття мають в обсязі лише один елемент (місто
Вінниця, письменник Панас Мирний);
 Загальні поняття, обсяг яких складається з більш ніж одного
елемента – «студент», «місто», «дощ», «білий» тощо.
 Універсальний клас або категорія, якою є поняття з нескінченним
обсягом або таким, що є граничним щодо певної логічної операції.
Наприклад: «причина», «сутність», «функція».
Серед загальних понять виокремлюють також реєстровані і
нереєстровані. Реєстрованими є поняття, в яких кількість предметів
піддається реальному обліку – «твори І. Я. Франка», «сучасне місто»,
«студент ДонНУ». Нереєстровані поняття не піддаються обліку – «людина»,
«зірка», «крапля» тощо – їх перелічити в принципі неможливо.
За характером елементів обсягу поняття поділяють на збірні та незбірні.
Збірним називають поняття, в обсязі якого відображаються не окремі
предмети, а деякі множини, що мисляться як окремі предмети. Наприклад,
колектив; сузір'я; футбольна команда; бібліотека; ліс тощо. Елементами
обсягу збірного поняття «сузір'я» є не окремі предмети (зірки), а одиничні
множини: сузір'я Оріона; сузір'я Водолія тощо. Збірні поняття можуть бути
одиничними (наукова бібліотека Київського університету імені
Т. Г. Шевченка; Голосіївський ліс тощо) та загальними (учена рада;
футбольна команда тощо). Незбірним називають поняття, в обсязі якого
узагальнюють‐ ся окремі предмети. Наприклад, злочин; студент; трикутник
тощо.
У свою чергу за змістом зазвичай виокремлюється шість видів понять,
які для зручності поєднані у три пари:
Конкретні – абстрактні;
Позитивні – негативні;
Співвідносні і безвідносні.
 Конкретними є поняття, які відображають річ або явище – «людина»,
«дощ», «трамвай», «місто Вінниця», «ДонНУ імені Василя Стуса» тощо.
 Абстрактні (від лат. abstractio – «відволікання») поняття відображають не
предмет, а окремі його властивості. Вони відволікаються від предмета

~ 21 ~
 власне і зосереджуються на його якостях – «чесний», «мокрий», «краса»,
«добро» тощо.
 Позитивними називають поняття, в змісті яких відбиваються присутні в
предметі ознаки або вказується на предмет як на наявний – «злочинець»,
«добро», «закон», «вбивця», «місто», «веселий» тощо.
 Негативними є поняття, в змісті яких наявність певних ознак
заперечується – «невинний», «атеїст», «невіглас», «безсмертний»,
«антифашист», «смерть» тощо.
 Співвідносні – поняття, які мають органічну єдність і не можуть
використовуватися в розсудах окремо – тоді вони втрачають смисл –
«батьки – діти», «право – ліво», «начальник – підлеглий», «верх – низі
т. ін.
 Безвідносні поняття мисляться поза всяким зв’язком і не мають логічної
пари – «троянда», «лопата», «книга», «підприємець» тощо.
Але оскільки зміст та обсяг поняття взаємозв'язані (що знайшло своє
відображення в розглянутому вище законі оберненого відношення між
змістом та обсягом поняття), то типологія понять за обсягом чи за змістом
значною мірою є умовною. Визначення виду поняття завжди передбачає
врахування обсягових і змістовних характеристик. Треба мати на увазі, що
підстави поділу понять на види не виключають одна одну. Тому, коли
здійснюють логічний аналіз поняття, то враховують кожну із чотирьох
підстав. Здійснити логічний аналіз поняття означає вказати, до яких видів
належить певне поняття. Наприклад, необхідно зробити логічний аналіз
поняття держава. Для цього слід зіставити це поняття із кожною із п'яти
підстав. Отже, дане поняття – загальне, незбірне, конкретне, безвідносне,
позитивне.

2.3. Відношення між поняттями

Велике значення в логіці надається й встановленню відношень між
поняттями. Відношення між двома (або більшою кількістю) поняттями
визначаються на підставі обсягів та з урахуванням змісту. Відношення між
поняттями встановлюють за наявністю або відсутністю спільних ознак у
змісті та спільних елементів у обсягах. Поняття за їх відношеннями
поділяють на порівнювані та непорівнювані.
Порівнюваними називають поняття, які мають спільну ознаку, або
спільне родове поняття. Наприклад: право та мораль; закон та указ;
шахрайство та крадіжка; підручник та словник; лекція та семінар тощо.

~ 22 ~
 Непорівнюваними називають поняття, які не мають спільної ознаки.
Наприклад: трикутник і злочин; книга та юридична помилка; будинок і
злочин тощо.
Порівнювані поняття поділяють на сумісні та несумісні.
Сумісними називають поняття, які мають хоча б один спільний
елемент у своїх обсягах.
Між сумісними поняттями можуть бути такі відносини:
1. Тотожність (рівнозначність) – їх обсяги повністю співпадають (але
зміст може бути різним), наприклад: «Юпітер» = «Найбільша планета
Сонячної системи»; «Вашингтон» = «Сучасна столиця США». Тобто
зазвичай вони стосуються одиничних понять. Хоча є й виключення:
«юрист» = «правознавець» (загальні поняття).
2. Перетин (перехрещування) – обсяги понять
частково співпадають, але кожне з понять
має й незалежні елементи: «православний»
та «українець» – більшість українців
православні, але є неправославні українці
(католики, баптисти, атеїсти) та
православні неукраїнці (греки, болгари,
росіяни).
3. Підпорядкування (субординація) – обсяг одного поняття повністю входить
до обсягу другого, але не є тотожним йому. Поняття, яке є більшим за
обсягом називається родовим, а меншим –
видовим поняттям, якщо вони є загальними
поняттями. Якщо ж менше є одиничним, то
воно буде індивідом, а більше видом
відносно нього. Наприклад: «місто України»
– «Вінниця», «свійська тварина» – «кішка»,
«фрукт» – «авокадо» тощо.
Неумісними будуть поняття, які не мають жодного спільного елементу
у своїх обсягах, але мають спільні ознаки у своїх змістах..
Між несумісними поняттями є такі види відносин:
1. Співпідпорядкування – декілька видових понять входять до одного родового
поняття, причому обсяги видових понять не мають спільних елементів.
Наприклад: «картопля», «буряк», «капуста» які не мають спільних
елементів, а відносяться до більш загального поняття «овоч».

2. Протилежність – різновид співпідпорядкування, який стосується

понять, змісти яких мають ознаки, які несумісні одна з одною.
~ 23 ~
 Наприклад: «приватне підприємство» – «державне підприємство», «біле» –
«чорне».

3. Суперечність також різновид співпідпорядкування, але тут ознаки змістів

понять просто заперечують ознаки одне одного, не замінюючи їх на інші:
«винний» – «невинний», тобто зазвичай це позитивне та негативне
поняття, які відображаються словами з доповненням частки «не». Але є й
виключення, наприклад: «життя» – «смерть».

Для полегшення
надамо загальну схему
відношень між
поняттями, яку будемо
використовувати для
вирішення практичних
завдань.

Кола (діаграми)
Ейлера є універсальним засобом зображення відношень між поняттями в
традиційній логіці (силогістиці). Ми будемо користуватися ними при
вирішенні певних логічних задач, а також у подальшому для розгляду
суджень та простих категоричних силогізмів.

***
В той же час, сучасна логіка використовує для аналізу відношень між
обсягами понять елементи математичної теорії множин. Під множиною
розуміється сукупність будь-яких об’єктів, які розглядаються як єдине ціле за
~ 24 ~
якоюсь ознакою, наприклад: множина натуральних чисел, множина
студентів, множина небесних тіл тощо. В множинах за певною ознакою
можливо виокремити підмножини: парних чисел, студентів, які отримують
стипендію, планет тощо. Відношення між множинами відображаються за
допомогою кіл Венна, названих на честь англійського логіка Джона Венна,
який винайшов їх у 1880 році.
В основі цих діаграм лежить дещо інший принцип: всі множини
зображуються як такі, що перетинаються одна з одною, а у випадку наявності
спільних елементів використовується виділення іншим кольором або
штриховка. У випадку, якщо підмножина є пустою – ставиться зірочка (*).
Іноді підмножини зручно відобразити за допомогою цифр.

Діаграма Венна.
За допомогою кіл Венна відображаються й операції з множинами (не
плутати з операціями з поняттями, які ми розглянемо далі). Задається деяка
множина U (універсальна множина або універсум). Наприклад множина
небесних тіл. На ній задаються певні класи (множини): зірок, планет,
астероїдів тощо. Множини позначаються за допомогою латинських літер А,
В, С...
Основними операціями з множинами є
 перетин множин, що позначається за допомогою символу ∩;
 об’єднання множин, що позначається за допомогою символу ∪;
 доповнення множин, що позначається за допомогою символу
А∩В, А∪В, В А тощо. З них можуть утворюватися й більш складні формули,
наприклад (А∪В)∩С; (А∩В)

~ 25 ~
 А
∩
В
А
∪
В В А (В – праворуч)
Ці операції з множинами використовуються в теорії множин, а також у логіці
висловлювань та логіці предикатів.
Таким чином, математичні методи, такі як діаграми Венна, дозволяють
виявити найбільш складні форми відношень між поняттями. В більш простих
випадках достатнім є використання кіл Ейлера, які ми будемо застосовувати
в подальшому.
ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. Дайте визначення поняття як форми мислення.
2. Охарактеризуйте процес творення поняття.
3. Що таке ознаки предмета та як вони відображаються поняттям?
4. Поясніть відмінність між ознаками схожості та ознаками відмінності.
5. Проаналізуйте різницю істотних та неістотних ознак.
6. Класифікуйте ознаки та поясніть їх різновиди.
7. Що таке зміст поняття?
8. Що таке обсяг поняття?
9. Поясніть закон оберненого відношення змісту і обсягу поняття.
10. Перерахуйте види понять за змістом.
11. Перерахуйте види понять за обсягом.
12. Класифікуйте можливі відношення між поняттями.
13. Як візуально зображуються відношення між сумісними поняттями?
14. Які відношення можливі між несумісними поняттями?
15. В чому полягають відмінності між колами Ейлера та колами Венна?

~ 26 ~
 Розділ 3.
ЛОГІЧНІ ОПЕРАЦІЇ З ПОНЯТТЯМИ

1. Обмеження та узагальнення понять

2. Поділ поняття: структура, правила та види
3. Визначення (дефініція) поняття, його види та правила.

3.1. Обмеження та узагальнення понять

Поняття (концепти) – це первинна цеглина будь-якого масиву
інформації. Слово (ім’я) лише називає відповідний об’єкт, виражаючи його
поняття, але не описує безпосередньо об’єкт, зміст чи обсяг відповідного
поняття. Той, хто знає слова «діджітилізація», «компетентності»,
«стейкхолдер», не обов’язково знає щось про відповідні явища. Щоб
з’ясувати зміст і обсяг тих чи інших понять, необхідно виконати над ними
відповідні логічні операції.
Логічними операціями з поняттями називаються різні способи
перетворення обсягу та змісту вихідного поняття (або кількох понять), у яких
утворюється нове поняття. У традиційній логіці виділяють чотири основні
логічні операції з поняттями:
• обмеження (limitation);
• узагальнення (generalization);
• поділ (division);
• визначення (definition).

~ 27 ~
 Перші дві логічні операції є найпростішими і є певного роду
«маніпуляціями» з обсягами понять.
Обмеження поняття – це логічна операція, за допомогою якої від
поняття з більшим обсягом здійснюється перехід до поняття з меншим
обсягом.
Цей перехід, як правило, здійснюється щоразу завдяки збільшенню
числа ознак, що становлять зміст кожного попереднього поняття. Інакше
кажучи, при зменшенні обсягу поняття його зміст стає більшим: кожен
наступний член послідовності в цьому випадку має всі ознаки попереднього і
якоюсь іншою ознакою.
Наприклад від поняття «історик» ми переходимо до поняття «видатний
історик» і далі – до поняття «видатний український історик». Межею
обмеження є одиничне поняття – в даному прикладі – М. Грушевський.

Логічну операцію обмеження поняття не слід плутати з уявним

переходом від цілого предмета до його частини. Так, наприклад,
послідовність понять «будинок» – «квартира» – «кімната» не може вважатися
обмеженням, оскільки ні квартира, ні тим більше кімната не мають ознак,
властивих предмету, званого книгою. Жодна квартира не є будинком, так як
жодна кімната не є квартирою. Названі в послідовності поняття
відображають різні предметі, і кожне з цих понять знаходиться з іншим у
відношеннях несумісності.
У процесі повсякденного спілкування, під час навчання, в теоретичної і
практичної діяльності нам часто доводиться користуватися і такою логічною
операцією, яка за своєю сутністю є протилежною обмеженню понять.
У всіх таких випадках ми переходимо від будь-якого поняття до іншого
поняття, яке має більший, ніж попереднє обсягом. Тим самим ми
~ 28 ~
встановлюємо рід, якого належить вихідне поняття. Наприклад: «злочин» –
«кримінальне правопорушення» – «протиправне діяння». Або:
«давньогрецький філософ, якого вважають творцем логіки» –
«давньогрецький філософ» – «філософ» – «мислитель» – «людина».
Ця логічна операція називається узагальненням поняття.
Узагальнення – це логічна операція, за допомогою якої від поняття з
меншим обсягом переходять до поняття з більшим обсягом.
Неважко переконатися, що при узагальненні кожне наступне поняття
має менший зміст, ніж попереднє поняття. Це з тим, що у процесі
узагальнення ми, зазвичай, відкидаємо будь-які специфічні ознаки, властиві
деякому виду, і акцентуємо увагу до загальних, родових ознаках.
Перехід до поняття з великим обсягом може здійснюватися за рахунок
додавання будь-яких ознак. Саме в такий спосіб від поняття «частина мови,
що позначає дію предмета і відповідає на запитання «що робити?», «що
зробити?» можна перейти до поняття з великим обсягом: «частина промови,
що позначає дію чи стан предмета, і відповідає питанням «що робити?», «що
зробити?».
Останнє поняття включає у свій обсяг усі дієслова, а перше – лише ті,
що позначають дію, але не стану предмета. Обсяг першого поняття не
увійдуть, наприклад, такі дієслова як «спати», «хворіти» тощо.
Як для обмеження поняття, для операції узагальнення можна
сформулювати загальний алгоритм.
Якщо ознаки, що становлять зміст деякого поняття, пов'язані між
собою граматичним союзом «і» або його аналогами, то узагальнення
проводиться шляхом відкидання змісту вихідного поняття деякої
специфічної ознаки. Якщо ознаки, які входять у зміст, пов'язані союзом
«або» (і аналогічними йому союзами), то узагальнення поняття слід
проводити, додаючи до змісту вихідного поняття будь-яку ознаку.
При узагальненні понять слід пам'ятати про співвідношення «ціле –
частина», що вже згадувалося. Перехід від поняття «факультет» до поняття
«університет» не буде узагальненням: перше поняття не є частиною обсягу
другого поняття, оскільки жоден факультет не є університетом, тим більше
жоден університет не є факультетом. Поняття «факультет» та «університет» є
несумісними. Так само як поняття «книга», «розділ книги» і «сторінка
книги», розглянутих вище, вони відповідають різним предметам.
Межею операції узагальнення є найзагальніші для даної галузі знання
поняття, які називаються універсальними класами або категоріями. Категорії,
в свою чергу, можуть належати окремій науці, бути загальнонауковими та
філософськими. Поняття «злочин», наприклад, є категорією правової науки.
~ 29 ~
Поняття «функція», «структура» є загальнонауковими, а поняття «причина»,
«сутність» – відносяться до категорій філософії.
В операціях обмеження та узагальнення понять ясно простежується
взаємозалежність між зміною обсягу та змісту. Ця залежність виражається за
допомогою вже відомого нам закону зворотного відношення між змістом та
обсягом поняття: чим більший обсяг, тим менший зміст і навпаки.
Графічну схему відносин між поняттями у процесі узагальнення та
обмеження можна зобразити за допомогою кіл Ейлера.

Ця схема підказує, що операції обмеження та узагальнення можна

інтерпретувати у термінах відносин між поняттями. При такому підході
обмеженням називають перехід від родового поняття до видового поняття, а
узагальненням – перехід від видового поняття до родового поняття (у
випадку коли поняття є загальними).
При узагальненні та обмеження понять слід уникати «стрибків».
Інакше висловлюючись, ці логічні операції вимагають певної послідовності.
Бажано, щоб кожен крок узагальнення чи обмеження був переходом до
найближчого роду чи найближчого виду відповідно.

3.2. Поділ поняття: структура, правила та види

Досить часто у повсякденному житті нам доводиться виконувати
операцію, у ході якої ми тим чи іншим чином розподіляємо безліч об'єктів на
певні групи. Розподіляючи будь-які об'єкти (чи матеріальні речі або
абстрактні об'єкти ментальної реальності) ми тим самим здійснюємо логічну
операцію поділу.
Поділом (латиною – divisio) називається логічна операція, що
розкриває обсяг поняття, розподіляючи його на складові поняття
(підмножини).
Процедура цієї операції полягає у розподілу певного класу предметів,
охоплених даними поняттями на більш дрібні класи. Поділ – це така логічна
операція, у якій загальне і характерне, як дві сторони кожної речі, знаходять
~ 30 ~
роздільний прояв у підпорядкуванні видових понять загального роду та у
взаємному підпорядкуванні.
Від логічного розподілу понять потрібно відрізняти уявне
розчленування уявлення предмета на складові. Наприклад, цілісне утворення
літака можна розчленувати на фюзеляж, крила та двигун, а в результаті
логічного поділу поняття «літак» отримаємо його види – цивільні та
військові літаки. Ці види літаків далі можна ділити за призначенням,
бойовим і технічним якостям тощо. Усе це будуть літаки, тоді як
розчленування на частини виводить за межі обсягу цього поняття – фюзеляж
чи крила не є літаком.
У структурі поділу можна назвати три елемента. Поняття, яке ділять,
називається діленим, а отримані видові поняття називають членами поділу.
Істотна ознака (або ознаки), за якою обсяг родового поняття ділиться на
види, називається підставою (основою).

ДІЛЕНЕ ПОНЯТТЯ

П І Д С Т А В А

Ч Л Е Н И П О Д І Л У

Структуру поділу можна продемонструвати на багатьох правничих та

інших дискусивних контекстах. Наприклад, кримінальне право великою
мірою побудоване на поділах та класифікаціях різного гатунку.
Як відомо. згідно змінам в «Кримінальний Кодекс України», які задіяли
після 1 липня 2020 року, коли набрав чинності «Закон України про
кримінальні проступки», поняття «кримінальний проступок» розглядається
як ширше по відношенню до традиційного поняття «злочин».
Згідно статті 12 КК України кримінальні правопорушення (ділене
поняття) поділяються на злочини і кримінальні проступки (члени поділу) на
основі засобів покарання (штраф або позбавлення волі та виправні роботи),
що є підставою для поділу.

~ 31 ~
 Щоб поділ був логічно правильним, необхідним є виконання таких
вимог.
Правила поділу.
1. Співмірності: обсяг діленого поняття повинен дорівнювати сумі
обсягів членів поділу.
Порушення цього правила тягне за собою подвійного роду помилки.
а) неповний поділ, коли сума обсягів членів поділу менше обсягу
діленого поняття.
Наприклад, неповним є поділ типів темпераментів: флегматичний,
сангвінічний і холеричний. У цьому прикладі є відсутнім один із членів
поділу – меланхолічний.
б) поділ із зайвими членами, коли обсяг одного або декількох членів
поділу не входить до обсягу діленого поняття.
Наприклад, слов’янські мови ми поділяємо на західнослов’янскі,
східнослов’янскі, північнослов’янскі та південнослов’янскі. Зайвим членом
тут будуть північнослов’янскі мови (поморська говірка, нащадок
давньоновгородського мовлення на півночі Росії не має статусу літературної
мови).
2. Правило безперервності: стосовно родового діленого поняття всі
члени поділу повинні бути однопорядковими видами, тобто не повинні
містити підвидові поняття, минаючи загальний для них вид.
Порушення цього правила призводить до помилки – стрибок у поділі.
Наприклад, ця помилка виникає, якщо поняття «підприємство» поділити на
поняття «державне підприємство», «приватне підприємство» та «акціонерне
~ 32 ~
товариство». У цьому випадку пропущений найближчий до родового
ділового поняття видовий член поділу — «колективне підприємство».
3. Правило незалежності обсягів членів поділу: члени поділу повинні
знаходитися в відносинах співпідпорядкування, тобто не повинні мати
загальних елементів.
Порушення цього правила, зокрема, тягне за собою помилку перетину
членів поділу. Наприклад, перетин членів поділу виникає, якщо поняття
«мешканці Вінниці» поділити на поняття «студенти», «власники
автомобілів» та «пенсіонери». Члени цього поділу можуть мати загальні
елементи (наприклад студенти, що мають власне авто). Втім, тут порушено і
четверте, останнє правило розподілу.
4. Правило єдиної підстави: поділ поняття слід проводити, зазвичай,
за однією ознакою чи з єдиною комбінацією ознак.
Помилка, що виникає з порушення цього правила, називається
змішанням підстав. Виникає вона у разі, коли на початку розподілу як
основа береться одна ознака, а потім в змінюється на іншу. Наприклад
ворогуючі сторони в югославському конфлікті 1990-х років поділялися на
сербів, хорватів та мусульман, хоча тут третій член поділу виокремлений за
релігійною ознакою, а не національною як два попередніх.
Втім, дотримання цих правил є необхідним лише для одного, але
найважливішого виду поділу поняття, у іншому ж вони виконуються
автоматично.
Розрізняють два основні види розподілу поняття: розподіл за
видозміною ознаки та дихотомічний поділ.
Поділ за видозміною ознаки – це поділ, при якому обсяг вихідного
поняття, ділиться на підмножини, у кожному з яких ознака, що лежить на
підставі поділу, проявляється по-різному, має свої особливості.
Приклади розподілу за видозміною ознаки та її правила розглянуті
нами вище.
Найпростішим видом поділу є дихотомічний поділ.
Дихотомічний поділ (дихотомія) – це поділ, при якому обсяг деякого
поняття, розподіляється на два класи (види), що суперечать один одному,
залежно від наявності або відсутності будь-якої ознаки.
Наприклад: будь-яке натуральне число є або парним, або непарним;
вирок суду може бути обґрунтованим чи необґрунтованим, пропозиції
бувають простими та не простими (складними), серед студентів є ті, що
отримують стипендію, та ті, які її не отримують тощо.

~ 33 ~
 Основним недоліком дихотомічного поділу є невизначеність обсягу
одержуваного в результаті цієї операції негативного поняття. Втім, є і вдалі
приклади застосування дихотомії.

~ 34 ~
 Найві
домішим прикладом дихотомічного поділу понять є поділ поняття субстанції
(істоти), проведений пізньоантичним філософом-неоплатоніком Порфирієм,
від імені якого цей поділ отримав назву «древо Порфирія» (Arbor
Porphyriana). У своїй праці «Вступ» (грец. Εἰσαγωγή, лат. Isagoge) він
розглядає категорію «субстанція (істота)» як вищий рід, який поділяється на
дві категорії «тілесної» та «безтілесної» субстанцій. «Тіло» (corpus), що
вважається родом, поділяється на два види «живе» і «неживе». Живе тіло
поділяється на види «тварина». і «рослина» за здатністю або нездатністю до
відчуття. «Тварина», як рід, поділяється на «розумних істот» (animal
rationale), тобто людину, і «animal irrationale». «Homo (людина)» є нижчим
поняттям у цій послідовності понять і більше не може вважатися родом і
поділятися на види. Хоча деякі послідовники Порфірія поділяли людей на
філософів та нефілософів, а філософів на Сократа та не-Сократів.
Особливим різновидом поділу поняття є класифікація, хоча деякі
логіки вважають її такою, що лежить за межами операції поділу, оскільки
мова йде не стільки про розкриття обсягу поняття, скільки про розподілення
предметів, що відповідають елементам обсягу на певні групи та категорії.
Класифікація – це систематизація предметів, що співідносяться з
обсягом поняття в певні групи та підгрупи на основі ознак, що їм притаманні.

~ 35 ~
Під час класифікації відбувається розподіл предмети на групи (класи), при
цьому кожен предмет має своє визначене місце.
Класифікація на підставі випадкових ознак називається штучною
(список за алфавітом), а класифікація на підставі суттєвих ознак, що
випливають із природи речей називається природною (класифікація тварин
Ліннея, таблиця Менделєєва). Штучна класифікація має на меті
упорядкування предметів на основі їх певних випадкових ознак (місце
студента у списках групи визначається першою літерою їх прізвища та її
місцем в абетці). Природні класифікації займають достатньо важливе місце в
науковому знанні, правових документах (класифікація кримінальних
проступків в КК Україні) тощо.

3.3. Визначення (дефініція) поняття, його види та правила

Але мабуть найважливішою логічною операцією з поняттями є
визначення (дефініція). Лише вона розкриває зміст певного поняття, вказує
на необхідні та достатні ознаки для того, щоб предмет був елементом
певного класу (обсягу).
Дефініція (лат. definitio – обмежувати, визначати) або визначення це
логічна операція, яка розкриває зміст (сенс) вже існуючих понять або
створює нові поняття, надаючи їм визначений сенс. Вона полягає в певній
процедурі, під час якої розкриваються суттєві ознаки предмету нашої думки,
або формується сенс та значення нового терміну. Аристотель та схоластичні
логіки вважали, що дефініція розкриває саму сутність речей.
Визначення необхідне для чіткого і ясного розуміння того, що ми
вкладаємо в те чи інше поняття. Тому особливо важливе значення дефініцій у
правовій науці.
Зміст поняття складається з таких необхідних та достатніх ознак, у
відсутності яких предмет перестає існувати. Тому здійснення дефініції це
насамперед вказання на ці істотні атрибути предмета. Тобто дефініція вказує
на головне, необхідне, істотне у предметі нашої думки. В той же час
дефініція не може до кінця розкрити сутність речей, відображених в понятті,
оскільки їх пізнання має нескінченного характеру (з часом ми відкриваємо
все нові й нові його риси, що мають істотного характеру в певному
відношенні і в певний час).
Класична дефініція складається з двох частин:
Дефінієндум (визначуване, позначається символом «Dfd») –
поняття, зміст якого розкривається.
Дефінієнс (визначаюче, позначається символом «Dfn») – частина
визначення, яка розкриває зміст визначуваного поняття.
~ 36 ~
 Наприклад, у визначенні «Кримінальне правопорушення – це
протиправне суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність),
вчинене певним суб'єктом правовідносин» поняття «кримінальне
правопорушення» буде дефінієндумом, а «протиправне суспільно
небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене певним суб'єктом
правовідносин» – дефінієнсом.
Втім цю структуру визначення ми зазвичай можемо знайти лише в
класичних реальних дефініціях, в інших вони можуть бути представлені в
неявній формі.
В традиційній логіці зазвичай виокремлюють два видах дефініцій –
реальна і номінальна.
Реальна дефініція розкриває зміст та сенс вже існуючих понять, тобто
предмети відображені у визначення існують до будь-яких дефініцій.
Наприклад: «Стіл – вид меблів, який складається з горизонтальної піднятої,
плоскої поверхні і ніжок або опор».
Номінальна дефініція вводить нові терміни шляхом надання їм
певного сенсу та значення. Номінальна дефініція передує предмету, вона
відповідає новим явищам або складним описам називаючи їх певним іменем
(латиною nomina означає ім’я). Наприклад: «Юридичною особою ми
називаємо як організацію, створену та зареєстровану в установленому
законом порядку та наділену цивільною правоздатністю та дієздатністю».
Розрізнення між реальною та номінальною дефініцією має дещо
умовний характер. Вони відмінні між собою лише за метою, яка досягається
тим чи іншим визначенням. Реальні визначення відповідають питання, що є
той чи інший предмет, номінальні – що означає те чи інше слово чи вираз.
При цьому необхідно мати на увазі, що реальні та номінальні визначення є
такими, що можуть взаємо замінятися. Наприклад порівняємо визначення:
«Правопорядок – це стан упорядкованості суспільних відносин, що виражає
реальне здійснення вимог законності» і «Правопорядком називається стан
упорядкованості суспільних відносин, що виражає реальне здійснення вимог
законності». При цьому змістовна інформація у кожному визначенні не
змінюється.
Реальні дефініції поділяються на кілька видів за засобами їх
здійснення. Насамперед, вони поділяються на явні та неявні
Явне визначення – це таке визначення, в якому зміст поняття
розкривається через явне вказання на суттєві ознаки предмету або його
походження.
Класичним (аристотелівським) визначенням вважається дефініція через
рід та видову ознаку. Її різновидами є генетичні та операційні визначення.
~ 37 ~
 Визначення через рід та видову ознаку (латиною – per genus et
differentia) – визначення, що полягає у знаходженні найближчого родового
поняття для дефінієндума (визначуваного), а потім перерахуванні
характерних видових відмінностей. Процедура дефініції через рід і видову
відмінність включає два послідовних етапи.
Перший етап – підведення обумовленого поняття під ширше за обсягом
родове поняття, тобто виконується логічна операція узагальнення. Зазвичай
вказують на найближчий рід, який у порівнянні з більш віддаленим родом
містить більше ознак, загальних з ознаками поняття, що визначається.
Підводячи, наприклад, поняття «одержання хабаря» під поняття «злочин» чи
«діяння», ми ускладнимо наше завдання. Необхідно вказати: «Отримання
хабаря» – «посадовий злочин». Враховуючи цю обставину, цей вид
визначення іноді називають визначенням через найближчий рід та видову
відмінність.
Але підвести поняття, що визначається під родове – це ще не означає
визначити його. На другому етапі ми вказуємо ознаку, що відрізняє
обумовлений предмет від інших предметів, що належать до того ж роду.
Такою ознакою буде видова відмінність. Видова відмінність належить тільки
даному виду і відрізняє його від інших видів, що входять до цього роду. Так
для поняття «отримання хабаря» видовою відзнакою буде «прийняття
службовою особою незаконної винагороди з використанням наданої їй влади
чи службового становища». Тобто ми маємо таке загальне визначення:
«Отримання хабаря – це посадовий злочин, що полягає в прийняття
службовою особою незаконної винагороди з використанням наданої їй влади
чи службового становища»
Таким чином, щоб визначити якесь поняття, необхідно, по-перше,
знайти рід (найближчий), по-друге, вказати родову відмінність. Потрібно,
проте, зазначити, що у визначенні видового відмінності який не завжди
можна обмежитися однією ознакою.

~ 38 ~
 Генетичні визначення також вказують на найближче родове поняття,
але замість видової відмінності вказують на способи їх утворення,
виникнення або виготовлення предмету, що визначається. Наприклад:
«Конфедерація – це форма державного устрою, яка утворюється на
підставі договору між суверенними утвореннями».
Операційні визначення – це дефініції через опис сукупності
специфікуючих експериментально-вимірювальних операцій. Вони широко
поширені у природознавстві. Приклад із механіки: «Сила – це фізична
величина, пропорційна відстані пружини у пружинних вагах».
Явні реальні дефініції повинні виконуватися на основі основних
чотирьох правил, два перших з яких є головними, два інших – більш
другорядними. Це такі правила дефініції:
1. Співмірності. Це правило вказує на необхідність тотожності обсягів
дефінієндума і дефінієнса. При порушенні цього правила виникають
подвійного роду помилки:
а) занадто широке визначення. Визначеннями, які містять дану
помилку, будуть наступні: «Шахрайство – заволодіння чужим майном»;
«Історія – наука про людське суспільство»; «Монархія – форма правління
державою» і т. ін.
б) занадто вузьке визначення. Наприклад: «Адвокат – це особа, яка
виступає в суді захисником у цивільних справах»; «Шахрайство – це
заволодіння сусідським майном шляхом обману»; «Історія – це наука про
виникнення, існування, розвиток української державності» і т. ін.
2. Заборони кола. Дефініція не повинна здійснюватися по колу, тобто
дефінієндум не повинен визначатися через самого себе. При порушенні цього
правила виникає коло у визначенні (латиною circulus vitiosus). Ця помилка
утворюється, коли дефінієндум визначається через дефінієнс, а дефінієнс
визначається через дефінієндум. Тобто правило вимагає, щоб поняття не
визначалося саме через себе. Тобто у дефінієнсі не можна використовувати
той термін, який визначається. При порушенні цього правила виникає
помилка «кола у визначенні» – «Підприємець є особою, що займається
підприємництвом» або друга помилка – тавтологія, коли поняття просто
визначається через самого себе – «Війна це війна».
3. Заборони заперечення. У дефінієнсі треба запобігати використання
негативних (заперечувальних) понять Помилка заперечувального визначення
полягає в тому, що воно не розкриває змісту поняття. («Грабіж – не є
шахрайством»). Вказуючи на ознаки, які не властиві поняттю, воно нічого не
каже про властиві ознаки, а отже й саме поняття не окреслюється. З цього
правила є виключення, коли визначається негативне поняття, наприклад:
~ 39 ~
«Безхазяйне майно – є майно, яке не має власника або власник якого є
невідомий».
4. Ясності та чіткості. У дефінієнсі треба запобігати використання
двозначних або незрозумілих термінів. Порушення цього правила
відбувається при недоречному використанні метафор замість чітких термінів
(«Артилерія богиня війни») або використання незрозумілих термінів у
визначенні (визначення невідомого через невідоме: «Прологомени є
пропедевтикою до метафізики»). Дефініція понять через вже зрозумілі всім
та відомі терміни робить ефективною та вдалою будь-які суперечки та інші
види людської комунікації.
Дотримання цих правил дозволяє формулювати чіткі й правильні
дефініції, втім вони стосуються насамперед явних визначень.
Неявне визначення – це дефініція, що не має усталеної структури, що
складається дефінієндума і дефінієнса. У неявних визначеннях зміст певного
поняття виводять (встановлюють) із системи відношень цього поняття до
інших понять в деякому контексті.
До неявних визначень належать контекстуальні, індуктивні та
аксіоматичні визначення. Інколи до них відносять також й визначення через
вказівку на протилежність («Випадковість – це форма прояву і доповнення
необхідності»). Але останні втратили популярності після зневіри у
можливостях діалектичної логіки (відомо, що ними нерідко користувався
В. Ленін у дефініціях філософських категорій).
Контекстуальні визначення – це такі визначення, в яких значення
того чи іншого поняття розкривається лише через його використання в
системі суджень. Ці визначення. які в англомовній літературі іноді
називаються «definitions in use (визначення у використанні) з часів
британського філософа, правознавця і логіка Є. Бентама користуються
великою популярністю.
Його підхід полягав у тому, що він вважав, що для того, щоб визначити
термін, нам не треба встановлювати об'єкт, до якого він відсилає, нам навіть
не треба підбирати синонімічне слово чи фразу; нам слід лише показати, як
цей термін використовується у всіх можливих вживаннях. Наприклад, в
жодному правовому акті ми не знайдемо дефініції поняття «обов’язок», але
значення цього терміну розкривається через його використання в правових
контекстах.
Індуктивні визначення здійснюється через перелічення всіх
можливих випадків використання терміну й застосовуються зазвичай у
математиці або математичній логіці. Прикладом індуктивного визначення є

~ 40 ~
визначення поняття «натуральне число» шляхом перелічення можливого
його застосування:
1.1-натуральне число.
2. Якщо п-натуральне число, то п+1 – натуральне число.
3. Жодних натуральних чисел, крім зазначених у пунктах 1 та 2, немає.
За допомогою цього індуктивного визначення виводиться ряд
натуральних чисел: 1, 2, 3,4...
В математиці та математичній логіці нерідко використовуються також
аксіоматичні визначення. Наведемо такий приклад. Нехай надана система
якихось елементів (що позначаються х, у, z...), і між ними встановлено
відношення, що виражається терміном «передує». Не визначаючи ні самих
об'єктів, ні відносини «передує», ми висловлюємо їх через дві аксіоми:
1. Жодний об'єкт не передує сам собі.
2. Якщо x передує y, а у передує z, то x передує z.
Так з допомогою двох аксіом визначено системи об'єктів виду «x
передує у». Наприклад, нехай об'єктами х, є люди, а відношення між х і у
являє собою «х старше у». «х молодше у», то твердження 1 та 2 також
виконуються. Тобто аксіоми 1 та 2 визначають системи об'єктів з одним
ставленням.
Але не всі поняття можна визначити використовуючи різноманітні
засоби дефініцій. Наприклад, спроба визначити словами, що таке «запах
ванілі», «свіжості» та таке інше, зазнає невдачі. Важко пояснити людині,
особливо дитячого віку чим є предмет, якщо вона не знає значень слів, що
використовуються у дефінієнсі.
У цих та подібних випадках предмету не дають вербального
(словесного) визначення, використовуючи засоби, що замінюють дефініцію.
Найпростішим з них є остенсивне визначення, коли сам предмет просто
демонструють, вказують на нього. Воно доволі ефективно використовується
у навчальній літературі (фотографії, малюнки) у довідкових виданнях:
каталоги рослин, тварин, зброї та техніки.
Крім нього використовують також опис (дескрипцію), коли предмет
відрізняють з інших предметів, перераховуючи його зовнішні риси. Опис
використовується ше тільки у художній літературі (опис природи,
зовнішності персонажа тощо.), а й у психології, медицині. У криміналістиці –
це важливий момент для слідства (словесний портрет підозрюваного).
Третім прийомом є характеристика, коли перераховуються лише
найбільш суттєві, важливі у тому чи іншому відношенні ознаки предметів та
явищ. Прийом використовується при складанні технічної документації,
роботи з кадрами і т. ін.
~ 41 ~
 Четвертим засобом є порівняння, яке вказує на схожість предметів,
часто несподіване, що дозволяє краще зрозуміти їхні риси, властивості.
Описи, порівняння, характеристики яскраві і образні, але доведення,
прийняття рішення (вирок) вимагають не метафор і вдалих порівнянь, а
строгих дефініцій, які відповідають прийнятим у логіці нормам та правилам.
Таким чином, логічна операція визначення (дефініції) поняття виконує
важливу функцію у правових дослідженнях і в юридичній практиці.
Головною функцією дефініції полягає в однаковому розумінні правових норм
всього законодавства. Тому у законодавстві неприпустима наявність двох
різних дефініцій одного і того ж терміну, а також дублювання в різних
нормативно-правових актах однієї і тієї ж дефініції. Визначення покликані
внести ясність у процес правового регулювання, забезпечити одноманітне
розуміння всіх державно-владних вказівок. Разом з тим, дефініція є
важливим засобом скорочення складних описів, засобом чіткого розуміння
понять та спеціальних термінів у правових дискурсах.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Що таке узагальнення поняття?
2. Як відрізняються операції узагальнення та абстрагування?
3. Що таке обмеження поняття?
4. Як співвідносяться узагальнення та обмеження понять?
5. Які є різновиди обмеження поняття?
6. Що таке поділ поняття?
7. Які є різновиди поділу поняття?
8. Яких правил потрібно дотримуватися при поділі поняття?
9. Що таке дихотомія?
10. У якому відношенні знаходяться операції віднімання та доповнення
обсягів понять.
11. Що таке дефініція?
12. Опишіть структуру дефініції.
13. Класифікуйте різновиди дефініції?
14. Які є основні правила побудови дефініції?

~ 42 ~
 Розділ 4.
ПРОСТІ СУДЖЕННЯ

1. Дефініція і структура судження

2. Класифікація суджень
3. Розподіленість термінів у простих судженнях
4. Відношення між судженнями. «Логічний квадрат»

4.1. Дефініція і структура судження

В традиційній логіці, яка побудована на суб’єкт-предикатних
відносинах, вважається, що саме на підставі понять ми формулюємо
судження як поєднання понять (подібно як атоми поєднуються в малекули).
В сучасній логіці ж судження, точніше висловлення, розглядаються іноді як
первинний елемент логічних міркувань, що відбиває певний стан справ або
факти. Судження (висловлення) відіграють особливу роль в логіці, оскільки
тільки вони можуть мати значення «істинність» або «хибність».
Судження – це форма міркування, яка стверджує або заперечує
зв’язок між поняттями, відношення між ними або вказує на існування
або не існування предметів.
Наприклад: «Більшість студентів групи Б юридичного факультету
сумлінно оволодівають знаннями з логіки», «Сьогодні гарна погода» або «Від
пандемії COVID-19 в США померло 1 мільйон 695 тисяч людей».
Судження є відображенням фактів, певних подій або станів речей.
Судження є єдиною формою мислення, яка може бути істинною або хибною.
Нагадаю, що істинність визначається нами як відповідність існуючому стану
справ, а хибність як невідповідність (або часткова відповідність).
Наприклад: судження «Всі студенти знаходяться на лекції з логіки»
буде істинним лише в тому випадку, якщо не має жодного відсутнього
студента.
~ 43 ~
 У мові судження відображаються у формі речень. Але не будь-яке
речення відображає судження. Це стосується лише розповідних та описових
(дескриптивних) речень. Наприклад, «Злочин є протиправною дією», «Місто
Ізюм звільнено», «Жодне місто Полтавської області не було захоплене
російськими агресорами», «Україна не є членом НАТО». Ті ж речення в яких
не має прямого ствердження або заперечення в традиційній логіці не
вважаються судженнями. Зокрема це стосується питальних, спонукальних та
окличних речень, в яких нічого не стверджується і не заперечується.
Наприклад, не будуть судженнями такі речення як: «Чи йшов дощ уночі?»,
«Вийдіть з аудиторії», «Гарного Вам вечора». Але щодо питальних речень
існує особливий розділ логіки, який досліджує логічну структуру та взаємини
питань та відповідей.
Судженням в математичній логіці відповідають висловлювання
(пропозиції), під якими розуміються речення будь-якої мови (природної або
штучної) які можуть бути істинними або хибними. Втім до висловлювань ми
звернемося пізніше, коли вивчатимемо складні судження.
Структура ж простого судження складається з чотирьох елементів.
Кожне просте судження має суб’єкт (логічний підмет), предикат
(логічний присудок), зв’язку та кванторне слово.
Суб’єкт судження – це логічний підмет, тобто поняття, що відображає
предмет міркування, вказує на те, про що стверджується або заперечується у
судженні. Позначається латинською літерою S (перша літера латинського
слова subjectum).
Предикат судження – це логічний присудок або поняття, яке
відображає ознаки або властивості предмету міркування, себто вказує на те,
що саме стверджується чи заперечується. Позначається латинською літерою
Р (перша літера латинського слова praedicatum).
Суб’єкт і предикат судження є термінами – головними елементами
структури будь-якого судження.
Зв’язка в судженні вказує на наявність або відсутність зв’язку між
термінами або предметом міркування та його ознаками. Зв’язка встановлює,
належить чи не належить предметові судження ознака чи властивість, яка
відображена в предикаті. Зв’язка відображається такими словами: «є», «не є»,
«суть», «не суть» (хоча останні два слова, які позначають слово «є» у
множині вже дешо застарілі і майже не вживаються). Іноді в українській мові
зв’язка в судженнях словесно не відображена (що неможливе в англійській,
де обов’язково повинні бути слова «is» або «are»).
У судженні можуть бути кванторні слова, які вказують на кількісну
характеристику суб’єкта: «усі», «деякі», «переважна більшість», «не всі» та
~ 44 ~
інші. Ще вони називаються кванторами. Кванторні слова у формалізованій
мові логіки відображаються двома символами: квантором всезагальності
(універсальності) ∀ («всі», «будь-який») та квантором існування (екзістенції)
∃ («деякі», «існують»). В судженнях, яких суб’єкт – одиничне поняття,
кванторне слово відсутнє («Антананаріву – столиця Мадагаскару»).
Структуру простого судження записують за допомогою схем:
«∀S–P», «∀S не P», «∃S–P», «∃S не P»
Наприклад, розглянемо структуру такого судження: «Офшорна зона –
це країна чи територія, в якій діє пільговий режим оподаткування для певних
компаній». Зв’язка пропущена, суб’єктом є поняття «офшорна зона», а
предикатом – поняття «країна чи територія, в якій діє пільговий режим
оподаткування для певних компаній».
Для того, щоб визначити суб’єкт і предикат, зв’язку та кванторне слово
необхідно надати йому правильної логічної форми. Наприклад, речення
«Держава має власну законодавчу систему» відображає судження в якому
суб’єктом є «держава», «мати власну законодавчу систему» буде предикатом,
кварторне слово та зв’язка не проявлені, але предикат має відношення до всіх
елементів суб’єкту, тому кванторне слово «всі», а оскільки йде ствердження
то зв’язка «є»: «∀S–Р».

4.2. Класифікація суджень

Класифікації суджень відбувається на різних підставах. Зокрема,
судження розподіляють за такими ознаками:
 за кількістю термінів – прості і складні;
 за характером предиката – атрибутивні, релятивні і екзистенційні;
 за якістю зв’язки – стверджувальні і заперечувальні;
 за обсягом суб’єкта або кванторним словом – одиничні, загальні і
часткові;
 за об’єднаною якісно-кількісною класифікацією – загально-
стверджувальні, загальнозаперечні, частковостверджувальні і
частковозаперечні.
Всі судження поділяються на прості та складні за наявною кількістю
термінів. Простим є судження, яке має не більш ніж два терміни.
Наприклад: «Фермерське господарство є юридично самостійною
одиницею».
Складним буде таке судження, в якому більш ніж два терміни
(суб’єкти та/або предикати). Складні судження ми розглянемо в наступній
темі.

~ 45 ~
 Наприклад: «Вінниця та Житомир знаходяться в померанчевій
карантинній зоні». У цьому судженні є два суб’єкти, яким притаманний один
предикат: «надавати кредит під житлове будівництво». Інший приклад
складного судження: «Космічний корабель SpaceX Dragon відстикувався від
Міжнародної космічної станції і готується повернутися на Землю». У
останньому випадку у складному судженні є один суб’єкт та два предикати,
що належать одному суб’єкту, – тобто два предикати: «відстикуватися від
Міжнародної космічної станції» і «готуватися повернутися на Землю».
Види простих суджень за характером предиката
Прості судження, в залежності від того, що відображають їх предикати
– властивість чи відношення, поділяються на атрибутивні судження
(судження властивості), судження з відношенням (релятивні) та
судження існування (екзистенційні).
Атрибутивними є судження, в якому стверджується чи заперечується
належність предмету певної ознаки.
Наприклад: «Німеччина є найбільшою за чисельністю населення
країною ЄС»; «Тарифи на комунальні послуги зросли в два рази»;
«Конституція є вищим законом країни».
Атрибутивні судження в традиційній логіці ототожнюються з
категоричними, оскільки вказання про наявність чи відсутність ознаки не
має будь-яких умов.
Судження, в яких відображаються відношення між двома або більше
предметами або їхніми ознаками, називаються релятивними судженнями,
або судженнями із відношенням. Наприклад: «У 1990 році народжуваність
в Україні була вищою, ніж у 2021 році», «У Вінницькій області дороги кращі
ніж у Житомирській».
Структура релятивного судження може бути виражена формулою:
«aRb» Читаємо: «а» знаходиться у відношенні «R» до «b», «між предметами
«а» і «b» існує відношення «R». «а» і «b» позначають поняття про предмети,
а «R» (перша літера латинського слова rellativus – відносний) – відношення
між предметами. Ці судження здається не є простими, оскільки вони
складаються з більш ніж двох термінів (зазвичай – з трьох), але в традиційній
логіці перетворюються як атрибутивні. Проте вони мають свої особливості й
вивчаються в особливому розділі логіки – релятивній логіці, яка на жаль
знаходиться за межами нашого курсу.
Судження екзистенційні (від лат. existentia – існування) або судження
існування,– це такі судження, в яких предикат є тотожним зв’язці і
стверджується чи заперечується існування або не існування предмета.
Наприклад, «Життя на Марсі не існує», «Бог є». Суб’єктом цих суджень є те,
~ 46 ~
про що йдеться у судженні, наприклад, «життя на Марсі», «Бог»; предикат
виражений словом «існує». Зв’язка чітко не виражена.
Втім, у традиційній логіці екзістенційні (хоча ще Кант вважав, що
існування не є предикатом), як і релятивні судження перетворюються в
категоричні судження й тому подальша класифікація стосується саме їх.
Наприклад судження «Бог є» перетворюється в судження «Бог є таким, що
має існування».
Види простих суджень за кількістю і за якістю.
Категоричні судження поділяються на види:
 за якістю;
 за кількістю;
 одночасно за якістю та кількістю.
Якість судження визначається зв’язкою і вказує на наявність або
відсутність зв’язку між термінами. Категоричні судження поділяються на
стверджувальні та заперечні.
Стверджувальним є судження, яке вказує на наявність у предмета
певної ознаки. Наприклад: «Університет є вищим навчальним закладом»,
«Злочин карається згідно закону».
Заперечним називається судження, в якому йдеться про відсутність у
предмета якоїсь ознаки. Наприклад: «В Ужгороді немає трамвайного
транспорту»; «Жодна держава не має права втручатися у внутрішні справи
іншої держави».
Визначаючи якість судження, не досить пересвідчитись у наявності чи
відсутності частки «не» у реченні. Судження є заперечним лише тоді, коли
частка «не» стосується зв’язки («не є»). Наприклад: «Деякі міста не є
столицями» (заперечне), «Деякі міста є нестолічними» (стверджувальне).
За кількістю або точніше за кількісною характеристикою суб’єкта
судження поділяються на одиничні, часткові та загальні.
Одиничним є судження, в якому суб’єкт є одиничним поняттям
(іменем певного конкретного предмету).
Наприклад: «Верховна Рада України затверджує Державний бюджет
України», «Одеса є містом на узбережжі Чорного моря».
Частковим є судження, в якому щось стверджується або заперечується
стосовно частини предметів певної множини.
Наприклад: «Деякі мешканці Вінниці є пенсіонерами»; «Більшість
студентів здали сесію». Перед суб’єктом у частковому судженні стоять
кванторні слова: «деякі», «більшість», «частина», «кілька».

~ 47 ~
 Загальним судженням є судження, в якому стверджується або
заперечується якась ознака за кожним предметом певної множини.
Наприклад: «Усі громадяни зобов’язані дотримуватись законів»; «Усі
державні пенсії встановлюються законом».
До складу загального судження входять кванторні слова: «усі»,
«кожен», «усякий», «будь-який», «ніхто», «ніякий», «жоден». Часто слово
«усі» не висловлюється, а тільки мається на увазі.
Класичною вважається класифікація суджень, яка поєднує дві підстави:
якість та кількість. Вона називається об’єднаною класифікацією суджень за
кількістю і за якістю й відома з ще з праць Аристотеля.
Об’єднана класифікація простих суджень (яка відіграє ключову роль
в традиційній логіці) має дві підстави: якісну та кількісну. За цими
підставами судження поділяються на:
1. Загальностверджувальні судження (загальні – за кількістю,
стверджувальні – за якістю) – це судження, в яких щось стверджується
відносно всіх предметів певного класу.
Наприклад: «Усі громадяни України мають право брати участь у
виборчому процесі»; «Кримінальне покарання застосовується тільки за
вироком суду».
Загальностверджувальні судження в традиційній логіці прийнято
позначати літерою А (перша голосна латинського слова affirmo –
стверджую).
2. Загальнозаперечні судження (загальні – за кількістю, заперечні – за
якістю) – це судження, в яких щось заперечується щодо кожного предмету
певної множини.
Наприклад: «Жоден студент нашого університету не побував в
Антарктиді»; «Жодне явище не існує ізольовано від інших явищ». Схема
загальнозаперечного судження:
Загальнозаперечні судження позначаються літерою Е (перша голосна
латинського слова nego – заперечую).
3. Частковостверджувальні судження (часткові – за кількістю і
стверджувальні – за якістю) – це судження, в яких щось стверджується
відносно частини елементів певної множини.
Наприклад: «Деякі громадяни України мають право на отримання
субсидій по ЖКХ»; «Більшість європейських держав є республіками». Схема
частковостверджувального судження:
Деякі S є Р.
Позначаються ці судження літерою І (друга голосна латинського слова
affirmo – стверджую).
~ 48 ~
 4. Частковозаперечні судження (часткові – за кількістю і заперечні –
за якістю) – це судження, в яких щось заперечується відносно частини
елементів певної множини.
Наприклад: «Деякі європейські монархії не проіснували до нашого
часу»; «Деякі мешканці України не проживають постійно в державі». Схема
частковозаперечного судження:
Ці судження в традиційній логіці позначаються літерою О (друга
голосна латинського слова negо – заперечую).
Одиничні судження не знайшли місця в цій класифікації. Але, оскільки
в них суб’єкт (який відображає ім’я певного конкретного предмету – особи,
певної події, географічної назви, певного астрономічного тіла тощо) взятий в
повному обсязі, їх відносять до загальних (загальностверджувальних або
загальнозаперечних). Наприклад: судження «Ватикан є теократичною
державою» вважається судженням типу А, а судження «Земля не є
найбільшою планетою Сонячної системи» – судженням типу Е.
Для того, щоб встановити тип судження в цій класичні класифікації (А,
Е, І, О), якщо необхідно треба іноді зробити певні граматичні перетворення.
Наприклад, судженню «Немає такої думки, яка могла б існувати без мови»
треба надати такої форми: «Жодна думка не є такою, яка могла б існувати без
мови» (Е – загальнозаперечне). Судженню «Стати підприємцем неможливо
без спеціальних знань» має форму: «Усі підприємці є такими, що мають
спеціальні знання» (А – загальностверджувальне), «Міста зазвичай
розташовувалися біля річок» – «Деякі міста знаходилися біля річок» ( І –
частковостверджувальне), «На більшій частині нашої області відімкнене
світло» – «Деяка частина нашої області не має світла» (О –
частковозаперечне).

4.3. Розподіленість термінів у простих судженнях

Важливою характеристикою простих категоричних суджень є
розподіленість термінів. Вона впливає на правильність отримання висновків
в умовиводах, про що мова піде далі. Під термінами, як вище зазначалося,
маються на увазі суб’єкт і предикат судження. Кожен з них має свій обсяг,
який певним чином співвідноситься з обсягом іншого терміну.
Термін (суб’єкт або предикат) вважається розподіленим, якщо він
взятий у повному обсязі, тобто повністю включається або виключається з
обсягу іншого терміну. Розподілений термін позначається плюсом в тому
місці де ставиться ступінь: S+, Р+.

~ 49 ~
 Нерозподіленим буде термін, якщо його обсяг лише частково
включається або виключається з осягу іншого, тобто він взятий не в повному
обсязі. Нерозподілений термін позначається: S–, Р–.
Розподіленість термінів у різних типах суджень.
1. а) У загальностверджувальних судженнях А зазвичай суб’єкт –
розподілений (S+), а предикат – нерозподілений (Р-).
Наприклад в загальностверджувальному судженні «Усі прокурори є
-
юристами»: S – «прокурор», Р – «юристи», (S +) – розподілений, (Р ) –
нерозподілений, бо обсяг поняття «прокурор» повністю включається до
обсягу поняття «юрист», але обсяг поняття «юрист» тільки частково
включається до обсягу поняття «прокурор» (кожен прокурор є юристом, але
не всі юристи є прокурорами). Поняття «юрист» і «прокурор» знаходяться у
відношенні підпорядкування.
Наведемо інші приклади та кругові схемі
Ейлера, які відповідають такій розподіленості
термінів:
«Усі злочини (S+) є протиправними діями» (Р-).

«Всі підприємства (S+) обов’язково платять

податки» (Р-).

Але з цього загального правила існують виключення.

б) В деяких загальностверджувальних судженнях А суб’єкт і предикат
є розподіленими. В них обсяги суб’єкта і предиката є однаковими або
рівнозначними, До загальностверджувальних суджень, у яких розподілені
суб’єкт і предикат належать судження-визначення (згадаємо перше правило
дефініції) та судження з виділяючим суб’єктом. Наприклад: «Будь-яка
власність – це матеріальне або інтелектуальне майно, яке перебуває у
володінні особи». Або загальностверджувальне судження з виділяючим
суб’єктом: «Будь-який дієздатний повнолітній громадянин України, який не
має нескасованої судимості може бути обраним до органів влади»
Подібна ж розподіленість притаманна й багатьом одиничним
стверджувальним судженням. Наприклад, «Верховна Рада – вищий
законодавчий орган нашої держави»: S – «Верховна Рада», Р – «вищий
законодавчий орган нашої держави», (S+) – розподілений, (Р+) –
розподілений, бо їхні обсяги співпадають.

~ 50 ~
 Наведемо інші приклади та кругові схемі Ейлера,
які відповідають такій розподіленості термінів:
«Всі люди (S+) мають рівні права» (Р+).
«Берлін (S+) – столиця Німеччини» (Р+).

2. а) У частковостверджувальних судженнях І
зазвичай ні суб’єкт, ні предикат не є розподіленими (S-, Р-), оскільки обсяг
суб’єкта лише частково включається до обсягу предиката, що стосується
також і обсягу предикату. також частково включається до обсягу суб’єкта,
Так у судженні «Більшість європейських країн – члени НАТО» обсяги
суб’єкта «європейські країни» і предиката «члени НАТО» між термінами
існують відносини перетинання S і Р – нерозподілені.

Наведемо інші приклади та кругові схемі Ейлера, які відповідають

такій розподіленості термінів:

«Більшість українців (S-) – православні»

(Р-).
«Деякі військові підрозділи (S-) знаходяться
в зоні бойових дій» (Р-).

Але й тут ми маємо певні виключення.

б) У частковостверджувальних судженнях І (зазвичай з виділеним
суб’єктом), суб’єкт нерозподілений (S-), предикат – розподілений (Р+).
оскільки обсяг предиката повністю включається до обсягу суб’єкта. У
судженні «Деякі військовослужбовці є артилеристами» обсяг предиката
«артилеристи» повністю включається до обсягу суб’єкта
«військовослужбовці», тому предикат тут розподілений (Р+), а суб’єкт – ні (є
військовослужбовці, які не є артилеристами).
Ще приклади:
«Деякі злочинці (S-) є рецидивістами (Р+)».
«Деякі люди (S-) є студентами (Р+)».

~ 51 ~
 3. У загальнозаперечних судженнях Е суб’єкт і предикат завжди
розподілені, оскільки їх обсяги повністю виключають один одного.
Наприклад, у судженні: «Жодна агресія не може бути виправданою
міжнародним правом» – суб’єкт і предикат розподілені (S+ Р+) Подібна
розподіленість характерна й для одиничних заперечних суджень: «У Львові
(S+) немає метро (Р+)».

«Жодна громадянин (S+) не

може порушувати закон»
(Р+).

«Вінниця (S+) не є столицею

сучасної України» (Р+).

4. У частковозаперечних судженнях О суб’єкт – нерозподілений,

предикат – розподілений, бо в цих судженнях обсяг S частково
виключається із обсягу Р, а обсяг предиката Р повністю виключається із
обсягу суб’єкта S.
а) Наприклад, у судженні «Деякі британці не є віруючими» суб’єкт
«британці» нерозподілений (S-), оскільки його обсяг частково виключається
із обсягу предиката «віруючі», а предикат – розподілений (P+), бо його обсяг
повністю виключається з обсягу S (до всіх віруючих не відноситься частина
британців, про яких іде мова у суб’єкті).

Наведемо інші приклади та відповідні їм

кругові схемі Ейлера:
«Деякі злочини (S-) не є користливими (Р+)».
«Деякі країни (S-) не мають виходу до моря
(Р+)».

Те, що терміни на кругових схемах знаходяться у відношеннях

перетинання, не означає нерозподіленості предиката, оскільки його обсяг
повністю виключається з частин обсягу суб’єкта (зазвичай цю частину
штрихують).
Для деяких частковозаперечних суджень це є більш очевидним.

~ 52 ~
 б) Наприклад, у судженні «Деякі cтуденти (S-)не отримують
стипендію» (P+)» суб’єкт «cтуденти» є нерозподіленим (S-), оскільки його
обсяг частково виключається з обсягу предиката «ті, що отримують
стипендію», а предикат є розподіленим (P +), бо його обсяг повністю
виключається з обсягу суб’єкта «студенти» (хоча стипендію можуть
отримувати лише студенти).

Наведемо ще приклади:
«Деякі злочини (S-) не є корисливо-
насильницькими (P+)».
«Деякі юристи (S-) не є адвокатами (P+)».

Тобто можна стверджувати, що суб’єкт є завжди розподіленим у

загальних судженнях (А і Е) і є нерозподіленим у часткових (І і О). Предикат
завжди розподілений у заперечних судженнях (Е і О) і, в деяких випадках, є
нерозподіленим у стверджувальних (А і І).
Це можна відобразити в такій таблиці:

Тип Розподіленість термінів Розподіленість термінів

судження (виключення)
А S+, Р- S+, Р+
І S-, Р- S-, Р+
Е S+, Р+ –
О S-, Р+ –

Отже, для того, щоб втановити розподіленість термінів у певному

конкретному судженні, необхідно:
 перетворити його певним чином, визначити суб’єкт і предикат та тип
судження. Наприклад, судження «Чимало вчених передбачали землетрус у
Туреччині» буде мати форму: «Деякі вчені є такими, що передбачали
землетрус у Туреччині»;
 S – «вчені», Р – «ті, хто передбачав землетрус у Туреччині». Тип судження –
частковостверджувальне (І);
 визначити відношення суб’єкта і предиката – у наведеному судженні вони
перетинаються;
~ 53 ~
 відобразити відношення обсягів S і Р за допомогою кругів Ейлера, визначити
розподіленість термінів.

У даному випадку суб’єкт – «вчені» є нерозподіленим (S -), і предикат –

«ті, хто передбачав землетрус у Туреччині» є також нерозподіленим (Р-).

4.4. Відношення між судженнями. «Логічний квадрат»

В традиційній логіці прості категоричні судження встановлюють
зв’язки між поняттями. В той же час, можна встановити відношення між
самими простими судженнями, які вказують на істинність або хибність одних
в залежності від інших. Але логічні відношення можна встановити не між
будь-якими простими судженнями, а тільки між тими, які мають однакові
терміни або подібний зміст, тобто є порівнянними.
Порівняльними судженнями є такі судження, які мають однакові
терміни (суб’єкти і предикати), але можуть розрізнятися за кількістю і якістю
(А, Е, І, О). Наприклад, порівнянними є судження: «Усі студенти люблять
довго спати» і «Деякі студенти не люблять довго спати». Непорівняльними
є такі судження, які мають різні терміни, тобто суб’єкти і предикати,
наприклад: «Усі адвокати мають юридичну освіту» і «Деякі вінничани мають
економічну освіту».
Відношення між порівнянними простими судженнями (крім
еквівалентності) зображується
графічно за
допомогою
«логічного
квадрату».
Це стосується
простих
категоричних
суджень, які
мають
~ 54 ~
однаковий суб’єкт та предикат, але відрізняються за якісною та кількісною
характеристиками. Цю схему запропонував візантійський вчений Михайло
Псьол. Згодом ця схема була використана англійським середньовічним
логіком Вільямом Ширвудом і набула поширення завдяки праці
португальського вченого і богослова Петра (Педру) Іспанського
(майбутнього папи (до речі єдиного португальця на цій посаді) Іоана XXI)
«Summulae Logicales (Сумма логіки)» (1240-ві роки), довідкового посібника з
аристотелівської логіки, що використовувався в європейських університетах
протягом більш ніж 300 років.
На кутах «логічного квадрата» знаходяться чотири латинські літери,
які позначають різні типи суджень за об’єднаною класифікацією за
кількістю та якістю (тобто відомими вже нам A, E, I, O), причому кожна з
них займає визначене місце – А у верхньому лівому куті, Е – у верхньому
правому, І – у нижньому лівому куті, О – у нижньому правому. Лінії
(сторони та діагоналі) квадрата, що з’єднують кути, представляють
відносини між простими судженнями.
В логічному квадраті репрезентовані чотири типи відносин між
простими судженнями. Перші два типи відносин поєднуються у відношення
несумісності, оскільки вони вказують на те, що вони не можуть бути
одночасно істинними, два інших – у відносини часткової сумісності
(можливою є одночасна істинність цих суджень).
Зокрема виокремлюються такі відносини як:

 Протилежність
(контрарність)
 Суперечність
(контрадикторність)
 Підпорядкування
(субординація)
 Субконтрарність
(протилежність
протилежності)

~ 55 ~
 Відношення протилежності (контрарності) зображені по верхній
лінії квадрату мають місце між загальностверджувальними (А) і
загальнозаперечними (Е) судженнями. Ці судження не можуть бути
одночасно істинними, але обоє можуть бути одночасно хибними.
Тобто, якщо одне з протилежних суджень істинне, то інше неодмінно
хибне, але якщо одне з протилежних суджень хибне, то не можна
беззастережно затверджувати, що інше судження істинне, – воно є
невизначенним, тобто може виявитися як істинним, так і хибним.
Наприклад, якщо істинним є судження: «Будь-яка причина має
наслідок» (А), то протилежне йому судження: «Жодна причина не має
наслідку» (Е) буде хибним. Але якщо є хибним судження: «Усі студенти
нашого вишу вивчають логіку» (А), те протилежне йому судження «Жоден
студент нашого вишу не вивчає логіку» (Е) буде невизначеним за ітиннісною
характеристикою.
Відносини суперечності (контрадикторності) мають місце між
судженнями А та О і між судженнями Е та I. У відношенні суперечності
знаходяться також одинично-стверджувальні й одинично-заперечні судження
(«Дане S є Р» і «Дане S не є Р»), наприклад: «Конституція України є законом
прямої дії» та «Конституція України не є законом прямої дії». Відношення
суперечності не допускають ні одночасної істинності, ні одночасної хибності
цих суджень, тобто якщо одне з них істинне, то друге – хибне і, навпаки,
якщо одне з них хибне, то друге – істинне.
Відношення підпорядкування (субординації) існують між
судженнями однаковими за якістю, але відмінними за кількістю, тобто між
судженнями А та І, а також між Е та О. При цьому загальні судження будуть
підпорядковуючими, а часткові – підпорядкованими судженнями.
Цей тип відносин вказує, що з істинності загального
(підпорядковуючого) судження випливає істинність часткового
(підпорядкованого) судження (при цьому останнє взяте в своїй
невизначеності, тобто деякі в сенсі «існують», або деякі, а може й усі). При
цьому з істинності часткового судження не випливає ні істинність, ні
хибність загального, воно залишається невизначеним. Таким же
невизначеним буде загальне судження при істинності часткового. А от при
хибності часткового набуває значення хибності.
Наприклад, при істинності загального судження «Усі злочини є
протиправними» (А) часткове судження «Певні злочини є протиправними»
(I) буде істинним. Але при істинності часткового судження «Деякі студенти
~ 56 ~
добре знайомі з творчістю Василя Стуса» (I) загальне судження: «Всі
студенти добре знайомі з творчістю Василя Стуса» (А) мабуть буде хибним.
Якщо часткове судження: «Деякі злочини не підлягають покаранню»
(О) є хибним буде хибним і загальне судження: «Жодний злочин не підлягає
покаранню» (Е). Але при хибності загальнозаперечного судження: «В жодній
державі немає дозволу на одностатеві шлюби» (Е) буде істинним
частковозаперечне судження: «У деяких державах немає дозволу на
одностатеві шлюби» (О).
Останній тип відносин є найбільш цікавим. В традиційній логіці не
склалося навіть його єдиної назви. В різних підручниках можна зустріти
назви підпротивності, часткової сумісності тощо. Ми ж наполягаємо лише на
назві субконтрарності, оскільки це відповідає міжнародним стандартам і
найбільш точно відображає сутність цих відносин – протилежність
протилежності – не допустимість одночасної хибності при можливості
одночасної істинності. Відношення cубконтрарності мають місце між
частковими судженнями, тобто частковостверджувальними (І) і
частковозаперечними (О).
Як вже було зазначено, субконтрарні судження не можуть бути
одночасно хибними, але можуть бути одночасно істинними. Якщо одне з
субконтрарних суджень є хибним, то друге є істинним, але якщо одне з цих
суджень буде істинним, то інше буде невизначеним за істиннісним
значенням.
Наприклад, при істинності судження «Деякі мешканці Вінниці є
пенсіонерами» (I), буде істинно і субконтрарне йому судження: «Деякі
мешканці Вінниці не є пенсіонерами» (О). Але при хибності судження «Деякі
люди побували на Марсі» (I) субконтрарне йому судження: «Деякі (а може й
ніякі) люди не були на Марсі» (О) буде істинним.
Загалом таблиця істинності суджень А, Е, І, О в залежності від
істинності інших простих суджень буде виглядати таким чином. При цьому
значення «істина» ми позначимо літерою «і», хибності «х», а невизначеності
– «н».

А Е
і х
х і
н х
н і
І О
і х
х і
і н
х н

~ 57 ~
 Таким чином, повні значення суджень без невизначеностей ми можнмо
встановити лише при істинності загальних суджень (А і Е) та хибності
часткових (І і О).
Нарешті зауважимо, що концепція логічного квадрата побудована
тільки для невизначено-часткових суджень, коли під словом «деякі» мається
на увазі «як мінімум деякі, а може бути і всі». На визначено-часткові, або
виділяючі судження з квантором «тільки деякі», вона не поширюється.
Система відносин істиннісних значень для цього випадку не вкладається в
квадрат, але зате вона виглядає простіше.
Логічний квадрат має дещо штучного характеру, оскільки розкриває
відносини між загальними і невизначеними частковими судженнями.
Часткові ж судження і в повсякденному житті, і в науці здебільшого
вживають в іншому, при тому однозначному розумінні: «деякі, але не всі S є
P » – «Деякі (і тільки деякі) люди справедливі», «Деякі (і тільки деякі) країни
мають ядерну зброю». На цю особливість часткових суджень звертали увагу
багато логіків. Але для зручностей традиційної силогістичної моделі
більшість вважає, що саме відносини, що встановлюються логічним
квадратом (контрарність, контрадикторність, підпорядкування та
субконтрарність) дозволяє в повній мірі аналізувати силогістичні форми,
перевіряти правильність висновків в силогізмах тощо.
Якщо аналізувати часткові судження як визначено-часткові («деякі (і
тільки деякі) S є Р»), то й відносини між ними та загальними судженнями
набувають іншого вигляду. Замість логічного квадрату російський логік
Микола Васильєв (1880-1940) запропонував використовувати логічний
трикутник.
По всіх боках цього трикутнику буде лише один тип відносин
між простими судженнями – протилежність (контрарність),
який є найбільш усталеним серед інших. З істинності хоча б
одного суджень випливає хибність двох інших типів суджень. І
дійсно якщо тільки деякі люди є справедливими (істина), то хибними
є судження «всі люди є справедливими» і «жодна людина не є
справедливою». Але частковоствержувальні (І) та частковозаперечні
судження (О) можуть бути одночасно істинними («деякі люди є
справедливими» і «деякі люди є несправедливими»).
Наша табличка буде виглядати зовсім іншим чином, не
допускаючи невизначеності:

А Е І(О)

~ 58 ~
 і х х
х і х
х х і

Таким чином, логічний квадрат і логічний трикутник є засобами

встановлення відносин між простими атрибутивними поняттями. Вони
використовуються для встановлення істинності та хибності простих суджень,
якщо відомі істиннісні значення пов’язаних з ними суджень. Вони також
мають відношення до безпосередніх висновків та до силогістичних логічних
форм. Але сучасна логіка здебільшого звертається вже до більш досконалих
методів, наприклад таблиць істинності, які ми будемо розглядати в
подальшому.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Дайте визначення судження та розкрийте його структурні елементи.

2. В чому полягає відмінність судження і речення?
3. Чим судження як форма міркування відрізняється від поняття?
4. Коли судження вважається істинним?
5. Коли судження вважається хибним?
6. Що вважається термінами судження?
7. Які елементи належать до структури судження?
8. На яких підставах виокремлюються види простих суджень?
9. Які судження називаються простими?
11. У чому полягає різниця між атрибутивними судженнями та
екзистенційними судженнями?
12. Що є основою об’єднаної класифікації суджень за кількістю і якістю?
13. Як за формальними ознаками визначити розподіленість (чи
нерозподіленість) терміну судження?
14. В якому типі суджень суб’єкт і предикат є завжди розподіленими?
15. Що таке логічний квадрат та між якими судженнями він встановлює
відносини?
16. Які відношення між судженнями виокремлюються за логічним
квадратом?
17. В чому полягає відмінність між протилежністю та суперечністю (за
логічним квадратом)?
18. Яким за істинністю буде загальностверджувальне судження, якщо
частковостверджувальне є істинним (за логічним квадратом)?

~ 59 ~
19. Яким за істинністю буде загальнозаперечне судження, якщо
частковостверджувальне є істинним (за логічним квадратом)?
20. Що таке логічний трикутник і який тип відношень між ними їм
визначається?

~ 60 ~
 Розділ 5. СКЛАДНІ СУДЖЕННЯ

1. Єднальні та розділові судження

2. Умовні судження
3. Методи побудови таблиць істинності

Для логічного аналізу складних суджень використовується логіка

висловлювань або пропозиційне числення. Це перший розділ класичної
математичної логіки, який розглядає прості судження як певні цілісності, не
розчленовуючи їх на суб’єкт та предикат. Цей розділ логіки використовує
власну штучну математизовану мову. Її алфавіт складається з пропозиційних
змінних, які відображають прості судження. Вони позначаються зазвичай
латинськими літерами А, B, C, D… Значення змінних позначається за
допомогою констант – 1 (істина) та 0 (хибність). Використовуються також
унарні (заперечення – позначається символом «~» або рискою над змінною
«Ā») та бінарні оператори (кон’юнкція – «∧» або «&», диз’юнкція – «∨»,
строга диз’юнкція – «∨» або «⊕», імплікація – «→» або «⸧»та еквіваленція –
«↔» або «≡»). Бінарні оператори обов’язково знаходяться між змінними. З
них складаються формули значення істинності яких залежить від матриць
істинності операторів. В якості технічних символів використовуються дужки
( та ), які відокремлють одні складні судження від інших.
5.1. Єднальні та розділові судження
Складні судження зазвичай розглядають як такі, що утворюються з
простих суджень (або декількох суб’єктів та предикатів), з’єднаних між
собою логічними сполучниками: кон’юнкцією, диз’юнкцією, імплікацією та
еквіваленцією. Кожному з них відповідає певний бінарний оператор
~ 61 ~
(сполучник) мови логіки висловлювань: (∧, ∨, ⊻, →, ↔). У природній мові
вони відповідають таким сполучникам як: «і (та)», «чи», «або...або», «якщо...,
то», «якшо і тільки якщо, то...» або їхніми синонімами.
Виокремлюються такі види складних суджень: єднальні, розділові та
умовні. Причому два останніх мають по два різновиди.
5.1.1. Єднальними називаються складні судження, які мають більше
двох термінів, поєднаних між собою логічними сполучниками: «і», «та», «й»,
«а», «проте», «втім» та їх синонімами. Єднальні судження є переліченням
кількох фактів, причому кожен з них є необхідним, але незалежним щодо
іншого.
Наприклад: «Верховна рада відправила у відставку спікера та прийняла
низку законів та постанов і пішла у відпустку» (один суб’єкт та три
предикати); «Леонід Кучма, Віктор Ющенко та Петро Порошенко є
колишніми президентами України» (три суб’єкти та один предикат); «Ухвали
судів та рішення органів влади повинні бути законними і обґрунтованими»
(два суб’єкти та два предиката).
Єднальне судження в логіці висловлювань позначається кон’юнкцією
(від латинського сonjuctio – зв’ язка, з’єднання) і має таку формулу:
А∧В «А і В».
Єднальне (кон’юнктивне) судження є істинним тоді і тільки тоді, коли
кожне просте, яке входить до його складу, є істинним, й буде хибним, якщо
хоча б одне з них буде хибним. Матриця кон’юнкції виглядає таким чином:

A B AΛB
1 1 1
1 0 0
0 1 0
0 0 0

За своїми значеннями кон’юнкцію називають ще логічним множенням,

оскільки вона повністю співпадає з цією арифметичною операцією.
5.1.2. Розділове судження вказує на наявність певних альтернатив та
утворюється з декількох суб’єктів та предикатів, з використанням таких
сполучників як: «або», «або…, або…», «чи», «чи..., чи» тощо. У цих
судженнях відображається наявність у суб’єкта декількох різноманітних
предикатів (які можуть суперечити або не суперечити один одному) або
~ 62 ~
можливість належності одного й того ж предикату декільком різним
суб’єктам. Наприклад: «Держава може бути республікою або монархією»;
«Або збірна Франції або збірна Німеччини стане чемпіоном Європи з
футболу».
Розділове судження в логіці висловлювань позначається диз’юнкцією
(від лат. disjunctio – роз’єднання, відокремлення). В залежності від того, чи
виключають надані альтернативи одна одну розрізняють два види розділових
суджень: єднально-розділові (судження простої, єднальної диз’юнкції) та
виключно-розділові (судження строгої або сильної диз’юнкції).
Єднально-розділове судження – це таке розділове судження, в якому
представлені альтернативи не виключають одна одну. Наприклад:
«Причиною занепаду держав є довготривалі війни або економічні кризи або
неспроможність управлінської еліти до керування нею».
Єднально-розділове судження позначається формулою в якій
використовується проста диз’юнкція:
А∨В «А або В».
Просте (єднально-розділове, невиключне) диз’юнктивне судження буде
істинним тоді, коли істинним буде хоча б одне з простих висловлювань, з
яких воно складається, і буде хибним лише тоді, якщо кожне з простих
суджень буде хибним.
Матриця істинності простої диз’юнкції виглядає таким чином:

A B AVB
1 1 1
1 0 1
0 1 1
0 0 0

За своїми значеннями диз’юнкцію називають ще логічним додаванням,

оскільки вона майже співпадає з цією арифметичною операцією (тільки 1+1 в
двоїчній системі числення буде дорівнювати 1).
Виключно-розділове судження – це таке складне судження, яке вказує
на декілька альтернативних суб’єктів та предикатів, що виключають один
одного. Наприклад: «Паламарчук є громадянином України або Російської
федерації»; «Або Динамо (Київ) або Шахтар (Донецьк) стане переможцем
чемпіонату України з футболу».
Розділово-виключаюче судження позначається формулою:
А⊻В. «Або А, або В».
~ 63 ~
 Сильна (строга) диз’юнкція буде істинною лише тоді, коли прості
судження, які входять до її складу, будуть мати різне значення істинності.
Якщо ж складові розділово-виключаючаючого судження мають однакове
значення, то таке судження буде хибним.
У вигляді матриці це виглядає так:
A B AV B
1 1 0
1 0 1
0 1 1
0 0 0

5.2. Умовні судження

5.2.1. В нашому житті ми спостерігаємо певну залежність тих або
інших явищ, подій, процесів від різних обставин: факторів, здатних змінити
течію справ, причинних дій, які породжують події, зовнішніх впливів та
власних зусиль, які змінюють хід речей. Зазвичай ми кажемо про умови за
яких, щось відбувається, а різні науки шукають необхідні причини, що
викликають певні явища. З формально-логічної позиції всі такі судження є
умовними.
Умовне (імплікативне) судження – це складне судження, утворене з
простих, зазвичай з використанням сполучника: «якщо..., то». У цьому
судженні встановлюється наявність або відсутність зв’язку між певною
умовою та її наслідком.
Наприклад: «Якщо кількість хворих перевищить норму, буде об’явлено
карантин»; «Якщо трамвай зупиниться на світлофорі, то я спізнюся на іспит».
Структуру умовного судження можна записати такою формулою:
А→В «Якщо А, то В».
В умовному судженні виокремлюється насамперед логічна підстава
(антецедент) і логічний наслідок (консеквент). Змістом підстави є будь-які
умови, від яких залежить певний наслідок. Змістом наслідку є наявність або
відсутність певного явища чи події, яка відбулася або не відбулася. При
цьому антецедент є достатньою, але не завжди необхідною умовою для
консеквенту. Тобто, якщо існує певна підстава, то завжди з’являється певний
наслідок («якщо йде дощ, то асфальт мокрий». Але коли існує вже якийсь
наслідок («асфальт мокрий»), то не обов’язково йому передує саме ця умова
(він може бути мокрим від поливальної машини, труб, що прорвалися тощо).
Можливими є також випадки коли умовне судження може бути
висловлене і без умовного сполучника «якщо..., то». У юридичних текстах у
~ 64 ~
вигляді умов суджень нерідко фіксують правові розпорядження: дозволи,
заборони, зобов'язання. Граматичними показниками імплікації можуть бути,
крім союзу «якщо..., то...», такі словосполучення, як: «за наявності..., слід»,
«у разі..., слід...», «при умови..., настає...» та інші. Разом з тим юридичні
імплікації можуть конструюватися у законі та інших текстах без особливих
граматичних показників. Наприклад: «Таємне викрадення чужого майна
(крадіжка) карається...» або «Свідомо неправдивий донос про скоєння
злочину карається...» тощо. Кожен із таких розпоряджень має імплікативну
форму: «Якщо вчинено певне протиправне діяння, то за ним слідує правова
санкція». Умови істинності імплікації дещо парадоксальні. Воно базується на
старому логічному принципі «З хибності може випливати все, що завгодно»,
який іноді називають законом Дунса Скота.
Імплікативне судження є хибним тоді і тільки тоді, коли антецедент є
істинним, а консеквент – хибним. В усіх інших випадках (в тому числі й коли
антецедент і консеквент є хибними) імплікативне судження буде істинним.
Матриця істинності імплікативних суджень має такий вигляд:

A B A→B
1 1 1
1 0 0
0 1 1
0 0 1

5.2.2. Різновидом умовних суджень є виділяюче-умовні (еквівалентні

судження). Виділяюче-умовним називається складне судження, яке утворене
з простих між яким є логічний сполучник «тоді, і тільки тоді, коли...», «якщо
і тільки якщо..., то». У таких судженнях встановлюється така залежність між
антецедентом і консеквентом, коли кожен з них є необхідною і достатньою
умовою для іншого.
Наведемо приклад: «Працівники отримають премію тоді і тільки
тоді, коли вони підвищать якість обслуговування»; «Людина має право на
пенсію за віком лише тоді коли досягла пенсійного віку». На відміну він
імплікації тут ми можемо поміняти підставу і наслідок місцями.
Еквівалентне судження має таку формулу:
А↔В «А тоді і тільки тоді, коли В».
Виділяюче-умовне судження буде істинним, коли обидві його складові
частини мають однакові значення істинності, тобто є або одночасно
істинними, або одночасно хибними.
Матриця істинності еквівалентності:
~ 65 ~
 A B A↔B
1 1 1
1 0 0
0 1 0
0 0 1

5.2.3. Заперечення не є складним судженням, але воно вказує на

відсутність того, що відображене простим або складним судженням. Воно
представлене вихідним судженням і його запереченням, яке відображене
словами: «не», «невірно, що» і знаходиться перед простим або складним
судженням. Наприклад, запереченням судження «В Бердичіві є університет»
є судження «Невірно, що в Бердичіві є університет». Запереченням судження
«Якщо наша команда виграє, то потрапить на чемпіонат світу» буде
судження «Невірно, що навіть, якщо наша команда виграє, то потрапить на
чемпіонат світу».
Заперечення позначається символом: «~», що ставиться перед простим
судженням (змінною): ~А. Читається: «невірно, що А»; «не-А».
Матриця істинності заперечення найпрстіша:

A ~А
1 0
0 1

Тобто використовуючи заперечення ми змінюємо істиннісне значення

судження на протилежне (це стосується як простих так і складних суджень).
Так для заперечення складного судження (наприклад умовного
наведеного в попередньому прикладі матриця буде такою:

A B ~(A→B)
1 1 0
1 0 1
0 1 0
Ці всі наведені 0 0 0 матриці
використовуються для побудови таблиць
істинності певних конкретних складних суджень.

5.3. Методи побудови таблиць істинності

~ 66 ~
 Головною характеристикою будь-якого розсуду є істинність або
хибність, при чому вона залежить не тільки від істинності або хибності
простих висловлювань, але й від логічної побудови розсуду, який
висловлений низкою простих та складних суджень. У логіці висловлювань
розроблено спеціальні методи, з допомогою яких з’ясовують, до якого типу
належить те чи інше складне висловлювання, тобто встановлюють чи є воно
«тотожно-істинним» (законом логіки висловлювань), «тотожно-хибним»
(логічною суперечністю) чи «нейтральним» (виконувана формула).
Найпростішим із таких методів є метод таблиць істинності. За
допомогою таблиць істинності можна перевірити правильність певного
міркування, поданого у вигляді формули.
1. У складі формули визначити всі підформули, починаючи выд
пропозиційних змінних, звертаючи увагу на заперечення та дужки, яким
надається приорітет. Кожна підформула розпочинає новий стовпчик таблиці.
2. Виписати у рядки всі можливі набори логічних значень
пропозиційних змінних або простих підформул. Кількість рядків у таблиці
обчислюють за формулою 2n+1, де n – кількість пропозиційних змінних у
формулі та один рядок для запису підформул. Для зручності спочатку вниз
записують дві або чотири (у випадку трьох змінних) значення істини для
першої змінної, через один або через дві другої, і якщо є третя, то через рядок
– істина, через рядок – хиба. Жодна з комбінацій не повинна повторювати
іншу і жодна пропущена.
3. Обчислити значення кожної складної підформули при кожному
наборі значень змінних за значеннями операторів, які використані.
5. Визначити, чи є надане висловлювання тотожно-істинною
формулою, тотожно-хибною формулою або нейтральною формулою за
останньою колонкою таблиці істинності.
Приклад:
Компаньйони Браун, Джонс і Сміт звинувачуються у фальсифікації
бухгалтерських записів, поданих до податкової інспекції. Під присягою вони
дали такі свідчення:
Браун: Джонс винен, а Сміт не винний.
Джонс: Якщо Браун винен, то виним є і Сміт.
Сміт: Я не винний, але хтось із них винен.
Оскільки ніхто з підозрюваних не визнає своєї провини, то припустимо,
що тільки один з них вчинив злочин.
Хто винен?
В – винним є Браун;
J – винним є Джонс;
~ 67 ~
 S – винним є Сміт.
За їх свідченнями (поєднуючи їх кон’юнкцією) будуємо формулу
((J∧~S) ∧ (В→S) ∧ (~S∧(В∨J).
Вона складається з трьох змінних В, J, S. Тобто вона скрадатиметься з 9
рядків (23= 8+1, тобто одного рядку, де будуть записані підформули: ~S,
J∧~S, В→S, В∨J, ~S∧(В∨J) і нарешті вся формула. Віддаємо пріоритет
запереченню та дужкам. Враховуючи, що кон’юнкція стає істинною лише
при істинності всіх змінних, застосовуємо це до підформул, які об’єднані
нею, тобто J∧~S, В→S, ~S∧(В∨J), щоб скоротити число колонок. При цьому
кожен з рядків відображає певну ситуацію, тобто, якщо В=1, J=1, S=0, то
винними є Браун і Джонс, а Сміт – невинний. Інші рядки дають інші
комбінації.
Будуємо таблицю істинності на підставі значень операторів:
В J S ~S J∧~S В→S В∨J ~S∧(В∨J) ((J∧~S)∧(В→S)∧(~S∧(В∨J)
1 1 1 0 0 1 1 0 0
1 1 0 1 1 0 1 1 0
1 0 1 0 0 1 1 0 0
1 0 0 1 0 0 1 1 0
0 1 1 0 0 1 1 0 0
0 1 0 1 1 1 1 1 1
0 0 1 0 0 1 0 0 0
0 0 0 1 0 1 0 0 0

Лише шостий рядок останньої колонки дав нам значення істинності, тобто
винним є лише Джонс.
Формула ж є нейтральною або такою, що виконується в певних
випадках, а в певних – ні. Такими нейтральними або фактуальними є
більшість формул, які відображають певні події, нормативні вказівки або
певний стан справ.
Тотожно-істинними є формули, які набувають значення «істина» при
будь-яких значеннях змінних.
Тотожно-істинні формули називають ще законами логіки
висловлювань, вони відображають правильно побудовані висновки.
Зокрема з їх допомогою відображаються основні закони логіки:
А↔А – закон тотожності (ідентичності)
~(А∧~А) – закон несуперечності
А⊻~А – закон виключеного третього.

~ 68 ~
 Закон достатньої підстави не має відповідної тотожно-істинної
формули (хоча існували певні спроби її знайти) і не є законом логіки
висловлювань.
Але, крім цих трьох основних законів в логіці висловлювань існує
безліч інших законів, які використовуються для певних логічних
перетворень, логічних операцій та вирішення певних задач.
Зокрема, це:
~~А↔А – закон подвійного заперечення;
(A∧A) ↔ A; (A∨A) ↔ A – закони ідемпотентності;
(A∧В) ↔ (В∧A); (A∨В) ↔ (В∨A)–закони комутативності;
((A∧B)∧C)↔(A∧(B∧C); ((A∨B)∨C) ↔ (A∨(B∨C)) – закони асоціативності;
((A∨B)∧C) ↔ ((A∧C)∨(B∧C)); ((A∧B)∨C) ↔ (A∨C)∧(B∨C) – закони
дистрибутивності;
~(A∨В) ↔ (~А∧~В); ~(A∧В) ↔ (~А∨~В) – закони де Моргана;
(А→В) ↔(~А∨В) – закон виключення імплікації; 
(А↔В) ↔ (А→В) ∨ (B→A) –закон заміни еквіваленції;
(А∨ В) ↔ (А∨В) ∨ (~А∨~В) – закон заміни сильної диз'юнкції.
Крім того законами логіки (тобто тотожно-істинними формулами) є
правильні умовиводи, тобто ті в яких висновок з необхідністю випливає з
засновків, які ми розглянемо трохи далі.
Тотожно-хибні формули є такими, що набувають хибності при будь-
яких значеннях змінних, вони відображають логічні суперечності.
Наприклад, якщо ми побудуємо таблицю істинності формули А∧~А
(«Між нами все скінчилося, хоча нічого й не було») то ми виявимо, що
остання колонка завжди буде хибною.

A ~ A∧~А
А
1 0 0
0 1 0
Таким чином, за допомогою методу таблиць
істинності можна визначити статус будь-якої формули. Таблиці істинності
широко використовуються при вирішенні певних задач, а також перевірки
правильності наших міркувань та умовиводів.
Проте, існують певні обмеження для перевірки істинності/хибності
складних суджень: кількість змінних (простих) суджень в їх складі, оскільки
кількість рядків визначається формулою k = 2n+1, то кількість «n» (простих
висловлювань) не повинна перевищувати чотирьох. Таблицю на 17 рядків ще

~ 69 ~
є сенс будувати, а 33 рядки (у випадку 5 змінних) вже є недоцільним. Тому
для перевірки таких формул використовуються засоби перетворення таких
формул у скорочено кон’юнктивні нормальні або скорочено диз’юнктивні
нормальні форми (СКНФ та СДНФ) за допомогою законів логіки, що
перетворюють одні оператори на інші. Інколи застосовують також аналітичні
таблиці або метод Квайна–Мак-Класкі. Втім, це становить предмет
спеціалізованої математичної логіки висловлювань і потребує особливого
навчального курсу.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Які види складних суджень ви знаєте?

2. Які судження називаються єднальними?
3. Що характерно для розділових суджень?
4. Чим відрізняються строга і нестрога диз’юнкції?
5. Які судження відносяться до умовних?
6. За яких умов кон’юнкція є істинною?
7. За яких умов істинною є нестрога диз’юнкція?
8. За яких умов є істинною строга диз’юнкція?
9. За яких умов є хибною імплікація?
10. Що таке антецедент та консеквент?
11. За яких умов є істинною еквіваленція?
12. За яких умов є істинним заперечення?
13. Якою за істинністю буде заперечення еквіваленції, якщо строга
диз’юнкція тих самих змінних буде істинною?
14. Якою за істинністю буде імплікація, якщо антецедент є хибним?
15. Як визначається кількість рядків в таблиці істинності?
16. Які значення має в останній колонці таблиці істинності тотожно-істинна
формула?
17. Які значення має в останній колонці таблиці істинності тотожно-хибна
формула?
18. Які значення має в останній колонці таблиці істинності нейтральна
формула?
19. Наведіть формули головних законів формальної логіки.
20. Наведіть формули законів де Моргана.

~ 70 ~
 Розділ 6. МОДАЛЬНІСТЬ СУДЖЕНЬ

1. Модальність суджень в традиційній логіці

2. Сучасні модальні логіки
3. Деонтична модальність у праві

6.1. Модальність суджень в традиційній логіці

До сих пір ми розглядали прості та складні судження, які мають чисто
описовий (дескриптивний) характер, тобто них щось стверджується або
заперечується про належність предметам певних ознак («цей стіл є
дерев’яним») або повідомляється про певний стан справ («на вулиці гарна
погода»).
В таких судженнях не встановлюється характер взаємодії між суб’єктом
та предикатом. В складних (особливо умовних) судженнях зв’язок між
антецедентом та консеквентом також встановлюється безвідносно до того чи
має він необхідний чи випадковий характер («якщо йде дощ, то дахи
будинків мокрі»).
Але зазвичай нас цікавить характер зв’язку між суб’єктом та
предикатом, антецедентом і консеквентом. Цей зв’язок може вказувати на
необхідність та випадковість, обов’язковість та необов’язковість, ступень
достовірності й т. п. Таким чином, в багатьох судженнях висловлюється
певний тип зв'язку між суб'єктом та предикатом (антецедентом і
консеквентом в умовних судженнях), що носить назву модальності.
Модальність судження (від латинського modus – спосіб, міра, вид)
відображає тип зв'язку суб'єкта і предиката з вказанням можливості,
~ 71 ~
дійсності, необхідності та інших логічних операторів. Ці судження досліджує
особливий розділ формальної логіки – модальна логіка.
В традиційній логіці, починаючи з О. Баумгартена та І. Канта
виокремлюються такі модальні типи суджень:
 судження можливості (проблематичні),
 судження дійсності (асерторичні),
 судження необхідності (аподиктичні).
В судженнях можливості вказується на імовірність якогось факту,
явища або події. Наприклад: «Можливо, що два судження, які знаходяться у
відношенні протилежності будуть разом хибними» або «Можливо, саме ця
людина скоїла злочин». Схема таких суджень: «Можливо, що S є (не є) P».
Судження дійсності тотожні дескриптивним судженням, в них лише
констатується певний факт або подія при цьому не враховується необхідний
або можливий її характер. Наприклад: «Зараз у Вінницькій області немає
повітряної тривоги», «Повномасштабна російська агресія розпочалася 24
лютого 2022 року». Схема судження дійсності: «S є (не є) P».
В судженнях необхідності вказується на необхідний характер певної
події або явища, яке обов’язково відбувається або відбудеться. Наприклад:
«Війна завжди закінчується миром», «Всі сучасні країни з необхідністю
мають свою правову систему». Схема судження: «Необхідно, що S є (не є) P»
Про існування модальних суджень було відомо ще з часів Аристотеля.
Він виділив три провідних модальних поняття: необхідність (ἐνέργεια),
можливість (δύναμις) та реальність (πραγμα). В його творі «Перша аналітика»
він виокремлював три типи суджень, враховуючи їхні модальні
характеристики: 1) «судження про те, що властиве»; 2) «судження про те, що
необхідно властиве»; 3) «судження про те, що можливо властиве».
В середні віки спроби досліджувати модальні судження продовжували
Ібн-Сіна (Авіценна), Й. Д. Скот і В. Оккам. Ансельм Кентерберійський
аналізував деонтичні (нормативні) висловлювання з прескриптивними
функціями «обов'язково», «байдуже», «дозволено», «заборонено» та іншими.
У схоластичній логіці XII–XIII століть відрізнялися модальності
«необхідність як така» і «акцидентальна необхідність», вказуючи на незмінне
істиннісне значення висловлювання відповідно у будь-який час чи певний
фрагмент часу. Згідно з деякими свідченнями, Дунс Скот першим
використовував поняття логічної можливості (possibile logicum) і
сформулював ідею можливих світів, близьку до певних характеристик
сучасного розуміння модальностей, випередивши тим самим Г. В. Ляйбніца.

~ 72 ~
Особливого значення дослідження модальностей набуває в логіці Нового
часу в зв’язку з полемікою про детермінізм, фаталізм та свободу волі.
Нового сенсу набуває модальна логіка після створення класичної
математичної логіки. Так у XX сторіччі Д. Льюїс, Я. Лукасевич, В. Аккерман
та інші пропонують власні варіанти формалізованих модальних логік. Вони
створили такі логічні моделі, які використовуючи можливості класичної
математичної логіки, були спроможні аналізувати модальні судження. До
створення теорії та самих модальних логік долучилися також
новозеландський логік Артур Пріор (темпоральна логіка), а також
американський мислитель Сол Кріпке (логіка можливих світів). У другій
половині XX ст. дослідники розробили цілу низку інших модальних логік
(фінський логік Яако Гінтікка – епістемічну логіку, його співвідчизник Георг
фон Врігт – логіку дій та деонтичну логіку). Свій внесок у розвиток
модальних логік внесли й українські вчені А. Ішмуратов, В. Павлов,
В. Омельянчик та інші.

6.2. Сучасні модальні логіки

У ХХ сторіччі модальна логіка, яка почала застосовувати методи
класичної математичної логіки, стала мабуть найбільшим мейнстримом
розвитку логіки. Застосування формалізованих методів значно розширила
спектр традиційної модальності, оператори необхідності та можливості
почали трансформуватися в оператори, що охоплють різні царини буття та
пізнання. До сучасних модальних логік належать: алетична, епістемічна,
деонтична, аксіологічна, логіка переваг, каузальна, темпоральна (або часова),
акціональна (або логіка дії), логіка змін, екзистенційна (або логіка існування),
доксатична та інші моделі. Виокремлюють також і інші модальні логіки,
число яких з кожним роком збільшується: достатньо звернутися до
закордонних видань з логіки, щоб пересвідчитися в цьому. Так
новозеландські логіки Дж. Гьюз та М. Кресвел ще у 1996 році описували 42
«нормальних» і 25 «ненормальних» модальних логік.
Але базовою моделлю модальних логік вважається алетична логіка, за
її зразком здебільшого, будуються нові моделі.
В алетичній логіці (від давньогрецького αλήθεια – істина) аналізують
судження, що мають модальні оператори: необхідно, можливо, випадково,
неможливо. Алетична логіка містить дві складові: алетичну логіку мислення
й алетичну логіку природи (фізичного світу).
При цьому використовується символічна мова, яка складається з таких
знаків:
А, В, С – пропозиційні змінні (будь-які прості судження)
~ 73 ~
 Модальні оператори:
□ – необхідно (□А – необхідно, що Земля обертається навколо Сонця);
◊ – можливо (◊В – можливо, що на інших планетах є життя);
∆ – випадково (∆С – може статися, що на Землю впаде великий
метеорит), хоча треба зазначити, що цей оператор використовується не
в усіх моделях алетичної логіки.
~ – заперечення;
∧, ∨, →, ↔ – бінарні оператори (кон’юнкція, диз’юнкція, імплікація та
еквіваленція).
У повсякденному спілкуванні модальні оператори висловлюються у різні
способи. Трапляється, що вони взагалі явно не артикулюються, а
«тримаються в умі». У такому разі їх слід реконструювати за контекстом
міркувань.
Судження алетичної модальності поділяються на два види: логічної
модальності й фактичної модальності. До суджень логічної алетичної
модальності належать ті, логічні значення яких цілком визначаються їх
логічною формою. Наприклад: неможливо, що судження А і несумісне з ним
~А були водночас істинні. По суті це модальне судження ~◊(А∧~А) схоплює
логічний закон несуперечності, тому воно є істинним безвідносно до змісту
будь-якого осмисленого А. Натомість логічні значення суджень фактичної
алетичної модальності визначаються їх змістом і відповідністю реальності.
Між судженнями алетичної модальності однієї матерії мають силу наступні
відношення: □А↔ ~◊~А,
∆А ↔ ◊А∧ ◊~А.
За першим з них, необхідним є те, можливість заперечення чого
заперечена. За другим, випадкове – це те, про що стверджується: воно може
бути і не бути.
Асерторичні, аподиктичні та проблематичні судження традиційної логіки
в сучасні логіці мають таке символічне відображення:
А – асерторичне судження («Йде дощ»)
□А – аподиктичне судження («З необхідністю (завжди) йде дощ»)
◊А – проблематичні судження («Можливо, йде дощ»)
Крім того виокремлюються й заперечні модальні судження:
~А – заперечне асерторичне судження («Дощу немає»)
□~ А – заперечне аподиктичне судження («З необхідністю дощу немає»)
◊~ А – заперечне проблематичне судження («Можливо, дощу немає»)

~ 74 ~
 □А □~А

А ~А

◊А ◊~А

Рис. 6.1.
Модальний гексагон (шестикутник)

Відносини між ними встановлюються за допомогою модального

гексагону (шестикутника), який є подібним до логічного квадрату.
Нагадаємо, що У логічному квадраті виокремлювалися чотири типи
відношень між судженнями: контрарність (протилежність),
підпорядкування(субординація), контрадикторність (суперечність) та
субконтрарність.
Ці ж відношення можна віднайти також у «модальному гексагоні».
Контрарними є такі пари модальних суджень:
 А та □~А (стверджувальне аподиктичне і заперечне
аподиктичне),
 А і ~ А (стверджувальне аподиктичне і заперечне асерторичне).
 А та ~ А (стверджувальне асерторичне і заперечне
аподиктичне).
Як відомо з попереднього розгляду логічного квадрату, контрарні
судження, не можуть бути одночасно істинними, але можуть бути одночасно
хибними.
Контрадикторні (суперечні) судження в логічному гексагоні як і у
квадраті завжди мають різні істиннісні значення, тобто не можуть бути
одночасно ані істинними, ані хибними.
Контрадикторними є такі пари модальних суджень:
 А та ◊~А (стверджувальне аподиктичне і заперечне
проблематичне),
 ◊А і ~А стверджувальне проблематичне і заперечне
аподиктичне),
 А та ~А (стверджувальне асерторичне і заперечне асерторичне).

~ 75 ~
 Відношення підпорядкування однобічною характеризуються
залежністю істинності одного судження від іншого. Тобто подібно тому, як з
істинності загальноствежувального випливає істинність
частковостверджувального судження, то з істинності стверджувального
аподиктичного випливає істинність стверджувального асерторичного (але не
навпаки). Наприклад з істинності стверджувального аподиктичного випливає
істинність стверджувального асерторичного судження.
Взагалі, у відношеннях підпорядкування знаходяться такі пари
суджень:
 А та А (стверджувальне аподиктичне і стверджувальне
асерторичне),
 А та ◊А (стверджувальне аподиктичне і стверджувальне
проблематичне),
 А та ◊А (стверджувальне асерторичне і стверджувальне
проблематичне),
 ~А і ~ А (заперечне аподиктичне і заперечне асерторичне).
 ~А та ◊~ А (заперечне аподиктичне і заперечне проблематичне)
 ~А та ◊~А (заперечне асерторичне і заперечне проблематичне),
В модальному гексагоні також вибіляються відношення
субконтрарності. Зокрема, субконтрарними є такі пари модальних суджень:
 ◊А та ~А (стверджувальне проблематичне і заперечне
проблематичне),
 А -◊~А (стверджувальне асерторичне і заперечне
проблематичне),
 ◊А - ~А (стверджувальне проблематичне і заперечне
асерторичне).
Як вже вказувалося вище, судження, що знаходяться у відношеннях
субконтрарності можуть бути одночасно істинними, але не можуть бути
одночасно хибними.
В епістемічній логіці (від давньогрецького ἐπιστήμη – знання)
досліджують судження, що мають модальні оцінки: а) доведено, нерозв’язно,
спростовано; б) переконливо, сумнівно, неймовірно; в) істинно, хибно,
невизначено (можливі також значення: ймовірно істинно, ймовірно хибно).
На підставі використання таких операторів епістемічна логіка
поділяється на логіку знання, логіку переконання, логіку реальності.
Епістемічна модальність відображається за допомогою оператора
верифікованості V і оператора фальсифікованості F. Перетворення досить
аналогічні алетичній логіці. Вищеназвані оператори є взаємозамінними.
~ 76 ~
Адже верифікованість А рівнозначна фальсифікованості ~А, а
верифікованість ~А еквівалентна фальсифікованості А. Символічно це можна
відтворити таким чином: VА=F~А і V~А=FА.
В аксіологічній логіці (від грецького ἀξία – цінність) предметом
аналізу є оціночні судження, які висловлюють певне відношення до подій,
станів речей або певних фактів: «Добре, що Василь одружився з Оксаною»,
«Краще синиця в руці, ніж журавель у небі».
Аксіологічна модальність буває двох видів:
1) абсолютна, яка виражається модальними операторами:
G – добре;
I – аксиологически байдуже;
Н – погано;
2) порівняльна, її модальні оператори:
В – краще;
S – байдуже;
А – гірше.
В межах логіки оцінок значна увага приділяється судженням з
позитивно цінним і негативно цінним значеннями. Шкала подібних значень
простягається від абсолютно позитивних (добро, краса, справедливість тощо)
до абсолютно негативних (зло, потворність, несправедливість та ін.) значень
з усіма можливими проміжними оцінними градаціями. Наприклад: «Мені
однаково, чи буду я жить в Україні, чи ні» (Т. Шевченко).
Темпоральна логіка (англ. temporal logic) в сучасній некласичній
логіці модель, яка розглядає події в динаміці часу. Темпоральна логіка
аналізує послідовностей фактів, подій та явищ у їх часовій одночасності та
послідовності. Вона була розроблена в 1960-ті роки новозеладсько-
британським логіком Артуром Пріором й зараз отримала безліч
інтерпретацій в теоріях прийняття рішень та інших галузях.
В сучасній темпоральній логіці існує кілька формалізацій суджень з
часовими характеристиками. В одній з найбільш популярній моделі А.
Пріора, зокрема, використовуються такі модальні оператори:
Р (past) – «було так, що…»
F (future) – «буде так, що…»
H (history) – «завжди було так, що…»
G (globally) – «зажди буде так, що …»
Каузальні моделі логіки тісно пов’язані з темпоральними. У каузальній
логіці (від латинського causa – причина) досліджують судження, що мають
модальні оцінки: причиново, невизначено причиново, не причиново.

~ 77 ~
 В акціональній (від лат. actio – дія) логіці досліджують твердження, що
мають модальні оцінки: бажає (має намір), діє, не діє, протидія, утримується
від дій.
Треба зазначити, що в сучасних інформаційних дискурсах контекст
багатьох повідомлень несе в собі різні типи модальних конотацій. З огляду на
це й виникає необхідність дослідження різних видів модальностей і
виявлення специфічних властивостей кожного з них. Тому, спираючись на
числення висловлювань класичної логіки та моделі алетичної логіки, сучасна
модальна логіка вибудовує нові модальні теорії.

6.3. Деонтична модальність у праві

Деонтична логіка відома як основна теорія логіки норм як більш
широкої галузі логічного знання. Деонтична логіка (від грец. δέοντος –
потрібне, належне) є однією з найважливіших модальних логік, у якій
досліджується «природа, логічна структура нормативних висловлювань та
логічні відношення між ними». Саме вона найбільшим чином пов’язана з
логікою побудови та використання правових та нормативних документів, які
використовуються в юридичній практиці.
Цей розділ логіки як самостійний напрям бере початок у працях
австрійського логіка А. Хоффлера (1853–1922), який зацікавився проблемами
аналогії алетичних та нормативних модальностей. Як самостійний напрямок
деонтична логіка отримує розвиток у двадцятих роках XX століття. У 1926
році австрійський вчений Е. Меллі публікує перші роботи з деонтичної
логіки. У 30-40-х роках широко обговорюється проблема логічної природи
необхідності. А в
середині ХХ століття
з'являються роботи
фінського філософа і
логіка Г. X. фон Врігта,
серед яких і «Деонтична
логіка» (1951).
Деонтична логіка
пов’язана з алетичною та
аксіологічною модаль-
ностями. Деонтична
логіка будується за певною аналогією з алетичними операторами, де:
заборона отримує значення заперечення обов’язку, неможливість –
заперечення необхідності, припустимість і можливість – заперечення
необов’язковості. Зв’язок деонтичної та аксіологічної логік обумовлюється
~ 78 ~
тим, що соціальні оцінки, як правило, передують правовим нормам. За
порушення правових норм вводяться санкції, що обмежують права і
свободи, які трактуються як невиконання соціальних норм. У цьому
контексті обов'язок виражає позитивну соціальну оцінку дії, ситуації чи
наслідку, заборона передбачає негативну оцінку, а дозвіл передбачає
довільну оцінку або її відсутність. Але на відміну від оцінок, які
застосовуються без обмеження в часі, норми завжди орієнтовані лише на
майбутнє. Крім того, правові норми діють лише для людей, а в аксіологічній
логіці й інші об’єкти (події, факти) можуть бути оцінені. Деонтична логіка
також може бути пов'язана з акціональною логікою та іншими типами
модальних логік.
Предметом сучасної деонтичної логіки є нормативні висловлювання в
різних (здебільшого правових) контекстах. При цьому чітко розрізнюються
дескриптивні та прескриптивні висловлювання. Перші, як відомо, лише
описують факти, явища та людську поведінку, а другі – вказують на ідеальні
або необхідні дії чи ситуації, які передбачені правовими нормами та
правилами. Будь-який нормативний контекст може складатися з однотипних
(прескриптивних) так і різнотипних висловлювань.
Завдання деонтичної логіки полягає у виявленні правильної логічної
форми висловлювань з використанням засобів логічного синтаксису і
логічної семантики. Вона виявляє різні ступені обов’язковості (сильна,
слабка і нульова) та можливості їх реалізація чи нереалізація на практиці.
При цьому як особливий випадок розглядаються умовні зобов’язання та
норми.
Ключовими деонтичними категоріями в нормативних висловлюваннях
є поняття
 обов’язку (obligation) – О.
 дозволу (permission) – Р.
 заборони (forbiddance) – F.
 байдужості (indifferently) – I.
Ці деонтичні категорії визначають характер прескриптивних
висловлювань в різних нормативних контекстах. Приклади суджень в яких
використані ці оператори:
О: «Кожен громадянин України зобов'язаний неухильно
додержуватися Конституції України та законів України»;
Р: «Укласти договори про відчуження нерухомого майна дозволено
лише на підставі нотаріально засвідченої довіреності власника»;

~ 79 ~
 F: «В умовах воєнного стану заборонено проведення страйків, масових
зібрань та акцій»;
I: «Випускник середньої спеціалізованої школи може, а може не
вступати (байдуже) вступати до будь-якого вишу.
У свою чергу, деонтичні категорії, за допомогою яких утворюється
прескриптивні судження є з точки зору символічної логіки деонтичними
операторами, які позначаються певним чином.
Деонтичні оператори набувають певного семантичного значення, які
встановлюються щодо обов’язку:
 Деонтичний оператор «обов’язково» – O сильне позитивне
зобов’язання;
 оператор «заборонено» – F виражає сильне негативне
зобов’язання;
 оператор «обов’язково» – O сильне позитивне зобов’язання;
 оператор «дозволено» P має слабкий нормативний статус та
вказує на можливість виконання або не виконання зобов’язання;
 оператор «(нормативно) байдуже» – І вказує на відсутність у
певної дії нормативного статусу, тобто має нульовий ступінь
зобов’язання.
Як і в алетичній логіці використовуються ~ –заперечення та бінарні
оператори (кон’юнкція, диз’юнкція, імплікація та еквіваленція) – ∧, ∨, →, ↔.
Нормативні висловлювання позначаються латинськими літерами – А, В, С,
D…
Взаємовизначеність деонтичних операторів має такий вигляд:
1. OA ↔ ~P~A («А обов’язково, якщо не дозволено не-А»).
2. PA ↔ ~O~A (А дозволено, якщо не обов’язково не-А»).
3. FA ↔ O~A («А заборонено, якщо обов’язково не-А»).
4. IA ↔ PA∧P~A («А байдуже, якщо дозволено А та дозволено не-А»).
Логічне значення висловлювань в деонтичній логіці характеризується
не категоріями «істинно» / «хибно», а в термінах «обґрунтовано» /
«припустимо», що означає відповідність або невідповідність висловлювання
певному нормативному контексту.
Тож між судженнями деонтичної модальності мають місце наступні
відношення: ОА↔~P~А↔F~А, FА↔~PА. Висловлювання «Обов’язково, що
А» еквівалентне «Заборонено, що ~А», а «Заборонено, що А» еквівалентне
висловлюванню «Невірно, що дозволено А». Друге з цих співвідношень
природно перетворюється на PА↔~FА, тобто коли невірно, що щось
заборонене, воно дозволене або – дозволено усе, що не заборонене

~ 80 ~
(законом). Це відповідає, наприклад, ст. 42 Конституції України: за нею
«кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом».
Проте у іншій системі дозволеним визнається лише те, що є обов’язковим
(за законом): PА↔ОА. Це відповідає ч. 2 ст. 19 Конституції України, за якою
«органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові
особи зобов’язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб,
що передбачений Конституцією та законами України». Суперечності між
двома зазначеними системами немає, оскільки вони мають силу для різних
множин осіб: діяльність депутатів, службових осіб органів державної влади
та органів місцевого самоуправління унормовується інакше, ніж пересічних
громадян, котрі такими не є.
Основними для оптимальної деонтичної системи є принципи
деонтичної повноти, збалансованості та несуперечності, які встановлюють
межі нормативних систем та їх досконалість.
Принцип деонтичної повноти відображається формулою
OА∨PА∨IА∨FА («Кожна норма є або зобов’язуючою, або дозволяючою, або
забороняючою або індеферентною»). Він встановлює межі нормативних
систем. Деонтична повнота означає, що в тій чи іншій нормативній системі
(наприклад системі правових норм) регулюються всі передбачені в цій сфері
реальності дії та в ній відсутні дії, що не підпадають під цю нормативну
систему. Все що в ній не заборонено (в системі), то дозволене і навпаки. Але
досягнення цього принципу до кінця не можливе, оскільки соціальні
відношення, що регулюються нормами перебувають у постійній динаміці
(«пробіли в законодавстві»).
Принцип деонтичної несуперечності має такий формалізований
вигляд: ~(OА∧O~А) («Не може бути одночасно обов’язковим виконання дії
або утримання від неї»). Наявність деонтичної суперечливості вказує на те,
що система норм не відповідає логічним вимогам, й виконавці знаходять в
стані аномії (відсутності обов’язковості виконання норм). свідчить про те, що
кодекс норм стає недосконалим. Суперечності можуть виникнути між
моральними та правовими зобов’язаннями, між застарілими обов’язками та
сучасним розумінням прав тощо. Логічні критерії постають як критерії
раціонального міркування в нормативній сфері та розумної підстави для
людських дій.
Принцип деонтичної збалансованості передбачає, що для будь-якої
правозобов’язуючої норми повинна бути передбачена праводозволяюча
норма і навпаки. Повинен діяти такий принцип деонтичної логіки: «Якщо дія
є обов’язковою, то вона є дозволеною». Формула, що відбиває цей принцип:
OА → PА. Тобто будь-яка особа, якій предписане виконання певного
~ 81 ~
обов’язку повинна мати достатні повноваження для його здійснення.
Відсутність деонтичної збалансованості призводить до недієвості
нормативної системи та невиконання існуючих в ній обов’язків.
Таким чином, принципи деонтичної повноти, деонтичної
несуперечливості та деонтичної збалансованості є фундаментальними
засадами деонтичної логіки, яка забеспечує логічно послідовне формування
повних нормативних систем, які регламентують певні форми
життєдіяльності.
У сучасній деонтичній логіці прескриптивні висловлювання
аналізуються й за допомогою концепції «можливих ідеальних світів». З цієї
точки зору конституція будь-якої країни забезпечує нормативну структуру
ідеальної країни, а існування ефективних норм у реальному світі означає
реалізацію можливого ідеального світу. Використовуючи модель
американського логіка Саула Кріпке, можна встановити відповідності між
нормативними твердженнями, які є ідеальними світами. Тобто набір
зобов’язань є відповідним тоді і тільки тоді, коли існує можливий світ, у
якому всі твердження про зобов’язання виконуються. Дозвіл підходить для
узгодженого набору зобов’язань тоді і тільки тоді, коли існує принаймні
один можливий світ, у якому зобов’язання можуть бути виконаними.
Таким чином, деонтологічна логіка має власні логічні інструменти для
формалізації нормативних висловлювань, що має важливе значення для
правозастосування і становить один із провідних його інструментів. Вона
широко використовується для перевірки відповідності існуючих правових
норм певним логічним принципам.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Надайте загальну характеристику основних логічних модальностей.
2. Які типи модальних суджень аналізуються в традиційній логіці?
3. Що таке асерторичні судження?
4.Які судження в модальній логіці є аподиктичними?
5. Що таке алетична модальність?
6. Назвіть головні символи алфавіту мови алетичної логіки.
7. Що таке епістемічна модальність?
8. Надайте дефініцію аксіологічній модальності.
9. Що таке темпоральна модальність?
10. Чому деонтична логіка є найважливішою для права?
11.Надайте характеристики деонтичного висловлювання.

~ 82 ~
 12. Назвіть головні символи алфавіту мови пропозиційної деонтичної
логіки.
13. Надайте визначення деонтичних операторів.
14. В чому полягає принцип деонтичної повноти?
15. В чому полягає принцип деонтичної несуперечності?

Розділ 7. УМОВИВІД ЯК ФОРМА МІРКУВАННЯ

1. Cтруктура умовиводів.
2. Класифікація умовиводів.
3. Безпосередні умовиводи.

7.1. Cтруктура умовиводів

Інформацію про оточуючий світ ми отримуємо різним чином: з
безпосереднього спостереження, спілкування з іншими, повідомлень з
соціальних мереж, деякі ще з телевізійних новин та книжок. Ця інформація
зазвичай викладається у вигляді послідовних розсудів, які письмово
відображаються в текстах. Будь які послідовні розсуди латиною позначалися
словом «discursus» з якого походить низка слів багатьох європейських мов
(наприклад, французького слова «discours» – згадаємо назву знаменитого
твору Рене Декарта – «Discours de la méthode»), які українською
перекладаються як дискурс, розсуд, міркування. Сучасний нідерландський
вчений Тьєн Ван Дейк пропонує таке визначення поняття «дискурс» – це
письмовий чи мовний вербальний продукт комунікативної дії.

~ 83 ~
 Тобто дискурс, який виникає під час комунікації утворює певні
розсуди, за допомогою яких ми намагаємося отримати необхідний нам
висновок, який спрямовує наші дії. Іноді подібні висновки та спонукання нам
намагаються нав’язати ззовні. Але зв’язок попередньої інформації з
отриманим висновком повинен бути логічно структурованим.
Умовивід – це форма міркування, розсуду за чіткою логічною
схемою, яка складається з одного або декількох суджень на підставі яких
ми отримуємо нове судження.
Умовивід вже згаданий великий німецький філософ Гегель розглядав
як єдність поняття і судження. За великим рахунком умовиводи є різновидом
дискурсів, побудованими за певною логічною схемою і такими, що дають
певний, чіткий висновок. Дискурс побудований за певними правилами та
такий, що дає нову інформацію, називається в логіці умовиводом або
логічною консеквенцією (logical consequence).
Схема умовиводу в класичній математичній логіці виглядає таким
чином:
А1∧ …Аn ⊨ В
А1∧ …Аn – засновки, В – висновок, а ⊨ – логічне слідування
Будь-яке умовивід складається з засновків, висновку і логічного
слідування. Засновками умовиводів називають вихідні судження А1∧ …Аn, з
яких виводиться нове судження. Висновком називається нове судження В,
отримане логічним шляхом з засновків. Логічний перехід від засновків до
висновку називається логічним слідування, яке позначається символом ⊨.
Якщо висновок випливає із засновків з необхідністю, то логічне слідування
може бути заміненим імплікацією (→), а вся формула, яка відповідатиме
певному умовиводу повинна стати тотожно-істинною.
Наприклад: «Якщо людина скоїла злочин, то вона повинна бути
покараною (А1). Мотря вибила око своїй свекрусі Кайдашисі (А2), це є
злочином (А3). Тобто Мотря повинна бути покараною і її посадили в
«холодну» (В)».
У цьому умовиводі 1-е (А1), 2-е (А2) та 3-е (А3) судження є засновками,
4-е судження (В) – висновком. Причому перший засновок є складним
умовним судженням, а два інших є простими категоричними судженнями, а
висновок є складним єднальним судженням. Формула цього умовиводу буде
виглядати таким чином:
(А→С)∧D∧E ⊨ B1∧B2
В традиційній логіці умовиводи аналізують на підставі суб’єкт-
предикатних відносин і тому їх запис виглядає іншим чином: засновки

~ 84 ~
записують у вигляді таблички, а висновок під горизонтальною лінією.
Відповідно до цього наведений приклад буде мати такий вигляд:
Якщо людина скоїла злочин, то вона повинна бути покараною.
Мотря вибила око своїй свекрусі Кайдашисі
Нанесення тяжкого тілесного пошкодження є злочином.
Мотря повинна бути покараною і її посадили в «холодну»
Між засновками та висновком повинен бути певний зв’язок за змістом.
Зробити висновок з суджень, які жодним чином не пов'язані за змістом, не
можливо. Приміром, з суджень: «В городі росте бузина» і «В Києві працює
Верховна Рада» отримати жодного висновку не можливо.
Таким чином, існують головні три умови отримання правильного
умовиводу: по-перше, засновки умовиводу повинні бути істинними
судженнями; по-друге, в процесі міркування слід дотримуватися правил
виведення, по-третє, засновки та висновок повинні бути між собою змістовно
пов’язані. Втім, це стосується умовиводів в яких висновок з необхідністю
випливає з засновків, що досягається не у всіх умовиводах; в деяких з них він
має імовірнісного характеру.

7.2. Класифікація умовиводів

Умовиводи можуть бути класифіковані за різними підставами
1. В залежності від строгості виконання правил виводу
виокремлють демонстративні (висновок в який має необхідний характер) і
недемонстративні (висновок яких є імовірнисним) умовиводи.
Демонстративними називаються такі умовиводи в яких висновок з
необхідністю випливає з засновків, тобто логічне слідування, замінене на
імплікацію, в такого роду висновках перетворюється на тотожно-істинну
формулу (закон логіки). У недемонстративих умовиводах правила виведення
забезпечують лише імовірне логічне слідування з засновків.
2. Важливе значення має класифікація умовиводів по спрямованості
логічного слідування, тобто характер зв'язку між знанням різної ступені
загальності, висловленому в засновках та висновку. З цієї точки зору
розрізняють три основних типи умовиводів: дедуктивні (від засновків
більшої ступені загальності до висновку меншої ступені), індуктивні (від
засновків меншої ступені загальності до висновку більшої ступені) та
традуктивні (мають однаковий ступінь загальності засновків та висновку).
3. Розглянемо класифікацію дедуктивних умовиводів.
Дедуктивним (від латинського deductio - «виведення») називаються
умовиводи, в якому відбувається перехід від загального знання до часткового
або одиничного.
~ 85 ~
 Залежно від кількості засновків умовиводи з категоричних суджень
діляться на безпосередні, в яких висновок виводиться з одного засновку, і
опосередковані, в яких висновок виводиться з більш ніж одного засновку.
Безпосередні умовиводи здебільшого є маніпуляціями з суб’єкт-
предикатною структурою суджень та їх якісними характеристиками. Ми
розглянемо їх в наступному питанні нашої лекції. Більшість умовиводів є
опосередкованими.
В залежності від характеру засновків, які можуть бути простими
(категоричними) або складними судженнями, умовиводи поділяються на
прості та складні. Головною формою простих умовиводів є простий
категоричний силогізм, який є основою традиційної логіки. Складні ж
умовиводи аналізуються за допомогою засобів логіки висловлювань, тобто
першого розділу класичної математичної логіки.

7.3. Безпосередні умовиводи

Безпосередній умовивід – умовивід, в якому на підставі лише одного
засновку ми отримуємо нове судження (висновок).
Здебільшого він здійснюється у формі певної логічної операції з
простим судженням (зміною якісно-кількісної характеристики,
~ 86 ~
маніпулювання суб’єкт-предикатною структурою тощо). За видом логічної
операції (засобом перебудови судження-засновку) розрізняють такі види
безпосередніх умовиводів: перетворення, обернення, протиставлення
предикату і протиставлення суб’єкту. Окремим різновидом безпосередніх
умовиводів є умовиводи за логічним квадратом.
7.3.1. Перетворенням (обверсією – obversio) – називається такий
безпосередній висновок, у якому у висновку (новому судженні) суб'єктом є
суб'єкт вихідного судження, а предикатом – поняття, що суперечить
предикату вихідного судження, при цьому зв'язка змінюється на протилежну.
Щоб перетворити стверджувальне судження, треба внести до нього два
заперечення: одне – на предикат (перетворивши його на не-Р), друге – у
зв'язку перед словом «є». Щоб перетворити заперечне судження, необхідно
зняти наявне в його зв'язці заперечення і перенести це заперечення на
предикат (перетворивши його на не-Р).
Перетворенню підлягають всі види категоричних суджень: А, І, Е, О.
Перетворення відбувається за такими схемами:
А→Е. Загальностверджувальне судження перетворюється на
загальнозаперечне.
Наприклад: Всі люди – смертні. Отже, жодна людина не є
безсмертною.
Е→А. Загальнозаперечне судження перетворюється на
загальностверджувальне:
Наприклад: Жодна дитина до 6 років не є дієздатною. Отже, кожна
дитина до 6 років є недієздатною.
І→О. Частковостверджувальне судження перетворюється на
частковозаперечне.
Наприклад: Деякі мешканці Вінниці мають вищу освіту. Отже, деякі
мешканці Вінниці не є такими, що не мають вищої освіти.
О→І. Частковозаперечне судження перетворюється на
частковостверджувальне.
Наприклад: Деякі люди не були закордоном. Отже, деякі люди є
такими, що не були закордоном.
Здійснюючи перетворення судження, змінюється лише його якість,
кількісна характеристика залишається без змін. Ця маніпуляція якісно-
кількісною характеристикою дозволяє отримувати нові судження зі
збереженням суб’єкт-предикатної структури і кванторного слова.
Висновок перетворення можна знову перетворити на засновок. Це
правило забезпечується законом подвійного заперечення (подвійне
заперечення тотожне ствердженню).
~ 87 ~
 Наприклад: Вінниця – обласний центр України. Отже, Вінниця не є
необласним центром України. (що рівнозначно судженню: «Вінниця –
обласний центр України»).
7.3.2. Обернення (конверсія – conversio) – це безпосередній
умовививід, результатом якого є нове судження суб’єктом якого є предикат
вихідного, а предикатом – суб’єкт вихідного судження. Іншими словами,
відбувається маніпуляція суб’єкт-предикатною структурою судження. Ця
логічна операція допускає зміну кількісної характеристики зі збереженням
якісної. Правильність цього умовиводу багато в чому залежить від
розподіленості термінів у судженні, яке є засновком.
Наприклад: Всі футболісти – спортсмени. Отже, деякі спортсмени –
футболісти. Оскільки суб’єкт не розподілений у засновку, то він не може
бути розподіленим у висновку, а судження з загальностверджувального (А)
обертається в частковостверджувальне (І).
Традиційно розрізняють три типи обернення: просте, або чисте
(conversio simplex) при якому кількісна характеристика судження
залишається незмінною, обернення з обмеженням (conversio per accidens) в
якому кількісна характеристика судження зменшується та обернення з
розширенням в якому кількісна характеристика судження збільшується.
Перший тип обернення застосовується до суджень типу Е та І, які мають
однакову розподіленість/нерозподіленість суб’єкта та предиката, другий – до
загальностверджувальних в яких суб’єкт розподілений, а предикат – ні.
Обернення з розширенням застосовується щодо деяких
частковостверджувальних суджень в яких предикат розподілений, а суб’єкт –
ні.
Обернення суджень А, Е, І, О відбувається таким чином.
1. Загальностверджувальне судження (А) перетворюється при
оберненні, зазвичай, у частковостверджувальне (І).
А→І.
Наприклад: Всі шахматисти – спортсмени (А). Отже, деякі
спортсмени – шахматисти (І).
Деякі загальностверджувальні судження перебудовуються при
оберненні на загальностверджувальні. Це стосується тих
загальностверджувальних суджень в яких є розподіленими як суб’єкт, так і
предикат.
А→А.
Наприклад: Всі, хто збирається стати лікарем складають клятву
Гіппократа (А). Отже, всі, хто складає клятву Гіппократа збирається
стати лікарем (А).
~ 88 ~
 2. Загальнозаперечне судження (Е) обертається на загальнозаперечне.
Е→Е.
Наприклад: Жоден мешканець Вінниці не є льотчиком-космонавтом
(Е). Жоден льотчик-космонавт не є мешканцем Вінниці (Е).
3. Частковостверджувальні судження (І) при оберненні, зазвичай,
перетворюються на частковостверджувальні.
І→І.
Наприклад: Деякі викладачі – професори (І).
Отже, деякі професори – викладачі (І).
Але в деяких випадках використовується обернення з розширенням,
тобто частковостверджувальні судження перетворюються у
загальностверджувальні. Це стосується часткововиділяючих суджень.
І→А
Наприклад: В деяких містах, і тільки містах, є метро.
Отже, всі населені пункти в яких є метро – міста.
4. Обернення щодо частковозаперечного судження зазвичай не
здійснюється, оскільки висновки мають штучного характеру.
О→Е.
Наприклад:
Деякі юристи не є прокурорами(О).
Отже, жоден прокурор не є неюристом (Е).
7.3.3. Протиставлення предикату поєднує два попередніх
безпосередніх умовиводи, тобто це логічна операція, результатом якої є
утворення судження, суб’єктом якого стає поняття суперечне предикату
вихідного, а предикатом – суб’єкт вихідного судження. Тобто вона своєрідно
поєднує два попередніх безпосередніх умовиводи. Відбувається така
перебудова судження, в ході якої спочатку здійснюються перетворення, а
потім обернення таким чином, що поняття, що суперечить предикату
вихідного судження стає суб’єктом висновку, а суб’єкт засновку стає
предикатом висновку.
Отже судження спочатку перетворюється, а потім обертається.
Протиставлення предикатові в судженнях типу А, Е, І, О
відбувається таким чином.
1. Загальностверджувальне судження (А) перетворюються в
загальнозаперечні (Е)».
А→Е.
Наприклад: Всі юристи мають вищу освіту (А).
Отже, жоден, хто не має вищої освіти не є юристом (Е).

~ 89 ~
 2. Загальнозаперечне судження (Е) перетворюються, зазвичай, в
частковостверджувальні. Воно відбувається здебільшого з обмеженням,
оскільки в судженні А, утвореному в наслідок першого етапу цієї логічної
операції, суб’єкт розподілений, а предикат – ні. Тому на другому етапі
операції обернення робиться з обмеженням.
Е→І.
Наприклад: Жоден злочинець не є законослухняним громадянином (Е).
Отже, деякі незаконослухняні громадяни є злочинцями (І).
3. Протиставлення предикатові щодо частковостверджувальних
суджень (І) зазвичай не проводиться, оскільки висновки мають штучний
характер, вони іноді суперечать здоровому глузду.
І →О.
Наприклад: Деякі люди є злочинцями (І).
Отже, деякі незлочинці не є людьми (О).
4. Частковозаперечне судження перетворюється за схемою:
О→І.
Наприклад: Деякі громадяни України не є віруючими(О).
Отже, деякі невіруючі є громадянами України (І).
Таким чином, при протиставленні предикатові якість усіх суджень
змінюється, а кількість в більшості випадків залишається незмінною.
7.3.4. Протиставлення суб’єктові доволі мало використовується в
логічних дискурсах. За своєю схемою воно нагадує попередній безпосередній
умовивід і також поєднує обернення та перетворення. Але на відміну від
протиставленні предикатові тут спочатку відбувається обернення, а потім
перетворення. Тобто висновком стає судження, суб’єктом якого є предикат
вихідного судження, а предикатом, поняття суперечне суб’єктові вихідного
судження.
Протиставлення суб'єктові в судженнях А, Е, І, О здійснюється таким
чином.
1. Загальностверджувальне судження (А) перетворюється на
частковозаперечне.
А→O.
Наприклад: Всі злочини є правопорушеннями.
Отже, деякі правопорушення не є незлочинними.
2. Загальнозаперечне судження (Е) перетворюються в
частковостверджувальні:
Е→ І.
Наприклад: Жодна людина не є безсмертною.
Отже, деякі безсмертні істоти є нелюдьми.
~ 90 ~
 3. Частковостверджувальні перетворюються в частковозаперечні або
загальнозаперечні:
І→ О (Е)
Наприклад: Деякі злочинці є рецидивістами.
Отже, жоден рецидивіст не є незлочинцем.
4. До частковозаперечних суджень ця логічна операція не
застосовується в силу розглянутих вище обставин.

7.3.5. Умовиводи за логічним квадратом. Звернемося до відомої нам

схеми логічного квадрата (типи відношень представлені тут англійською
мовою)

На підставі вже відомих нам 4 типів відношень між категоричними

судженнями, які демонструє логічний квадрат, вдається можливим робити
безпосередні умовиводи щодо кожного з них з урахуванням істинності або
хибності суджень з якими вони знаходяться в певних відносинах.
1. Так щодо контрадикторних (суперечних) суджень:
А1 →О0
Наприклад: Якщо вірно, що всі фізики – вчені, то невірно, що деякі
фізики не є вченими.
А0→О1.
Наприклад: Якщо невірно, що всі люди є вченими, то вірно, що деякі
люди не є вченими.
Е1→І0
Наприклад: Якщо вірно, що всі корови не є хижаками, то невірно, що
існують деякі корови, які є хижаками.
Е0→І1.
Наприклад: Якщо невірно, що всі люди не палять, то вірно, що деякі
люди палять.

~ 91 ~
 2. Протилежні (контрарні) судження дозволяють робити такі
висновки:
А1→Е0
Якщо вірно, що всі шимпанзе – мавпи, то невірно, що жодне шимпанзе
не є мавпою
Е1→А0
Якщо вірно, що жоден заєць не їсть м’яса, то невірно, що всі зайці
їдять м’ясо
3. Підпорядковані (субординовані) судження також можуть дати
певні висновки:
А1→І1
Наприклад: Якщо вірно, що всі футболісти – спортсмени, то й деякі
футболісти є спортсменами.
Е1→О1
Наприклад: Якщо вірно, що жоден баптист не палить, то й деякі з
них також не палять.
4. Субконтрарні судження дають такі висновки:
І0→О1
Наприклад: Якщо не вірно, що деякі українці мають право на працю,
то вірним є, що й деякі українці не є такими, що не мають право на працю.
О0→І1
Якщо не вірно, що деякі люди не були на Місяці, то істинним є, що
деякі люди були на Місяці.
Умовиводи за логічним квадратом враховуються в інших типах
умовиводів (зокрема силогізмів), а також в логічній аргументації.
Розглянуті п’ять типів безпосередніх умовиводів в якості засновку та
висновку мають прості категоричні судження. Але безпосередні умовиводи
можуть відбуватися й на підставі складних суджень, наприклад умовних.
Візьмемо таке судження в якості засновку: «Якщо загострюються бойові дії,
то зростає кількість загиблих». З нього можна зробити висновок: «Якщо
кількість загиблих не зросла, то бойові дії не загострилися». Такий
безпосередній умовивід називається контрапозицією. Він означає, що будь-
яке істинне умовне судження, якщо в ньому змінити місцями антецедент і
консеквент та піддати їх одночасно запереченню, може дати як висновок теж
істинне умовне судження. Такий умовивід позначається формулою:
(А→В) → (~В→~А)
Можна навести й інші типи безпосередніх умовиводів, які
утворюються на підставі одного складного судження. Всі вони
відображаються за допомогою тотожно-істинних формул (законів логіки
~ 92 ~
висловлювань). Існують також безпосередні умовиводи з релятивними та
модальними судженнями (наприклад з релятивного судження «Жінки рівні у
правах із чоловіками», випливає висновок, що «Чоловіки рівні у правах із
жінками»).
Безпосередні умовиводи в чистому вигляді досить рідко
застосовуються в розсудах. Деякі логіки розглядають їх як просту
«гімнастику для міркувань». Але завдяки ним з уже відомого знання
отримується найрізноманітніша додаткова інформація. Традиційна логіка
наголошує на необхідності дотримання у кожному окремому випадку
специфічних правил таких висновків, щоб уникати помилок у міркуваннях.
Безпосередні умовиводи зазвичай частиною опосередкованих умовиводів, які
є предметом нашого подальшого розгляду.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. В чому полягає особливість умовиводу як форми міркування?

2. Якою є структура умовиводів?
3. Якими є умови одержання істинності висновку в умовиводі?
4. На яких підставах здійснюється класифікація умовиводів?
5. Які судження називаються традуктивними?
6. Чи можна зробити висновок на підставі одного судження (засновку)?
7. Які умовиводи називаються безпосередніми?
8. Як здійснити логічну операцію перетворення?
9. Як виконується логічна операція обернення?
10. В яких випадках обернення виконується з обмеженням?
11. Як виконати логічну операцію протиставлення предикатові?
12. З яким типом суджень логічна операція протиставлення предикатові
зазвичай не здійснюється?
13. Як виконати логічну операцію протиставлення суб’єктові?
14. З яким типом суджень логічна операція протиставлення суб’єктові
зазвичай не здійснюється?
15. Як здійснюються умовиводи за «логічним квадратом»?
16. Що таке контрапозиція?

~ 93 ~
 Тема 8. ОСНОВИ СИЛОГІСТИКИ

1. Простий категоричний силогізм, його структура і правила

2. Фігури та модуси простого категоричного силогізму
3. Скорочені, складні та складно-скорочені силогізми

8.1. Простий категоричний силогізм, його структура і правила

Силогістика є найбільш давньою й найбільш шанованою частиною
традиційної логіки. Це модель логічних міркувань, яка на протязі багатьох
століть вважалася досконалою формою дискурсивної комбінаторики,
створеної Аристотелем. Він вперше запропонував метод формалізації
словесних міркувань. Специфіка цього методу полягає у літеровому
позначенні термінів умовиводу, встановленні логічного відношення між
термінами та фігурами, вказанні на те, в якому випадку отримується
істинний висновок. Сам Аристотель визначав силогізм як міркування «при

~ 94 ~
ствердження чого-небудь з нього необхідно випливає щось, відмінне від
(того, що) стверджується і (саме) в силу того, що це є».
Це досить складне визначення, що є характерним для аристотелівських
«Аналітик» як і взагалі для стилю Великого Стагирита. Але середньовічна
схоластика, а згодом логіка Пор-Рояля та німецьких університетів ХVІІІ
сторіччя нададуть силогістиці досконалої форми, перетворять її в головний
розділ традиційної формальної логіки. Видатний польський логік ХХ
сторіччя Ян Лукасевич зауважував, що аристотелівська силогістика за своєю
суворістю перевершувала навіть строгість математичних теорій того часу, і в
цьому складається її неминуще значення. В основі цієї моделі міркувань
лежить вчення про комбінаторику трьох термінів в простих категоричних
судженнях.
Аристотелівський силогізм набув широкої популярності в європейській
судовій практиці й отримав назву «юридичного силогізму». Так в своєму
знаменитому трактаті «Про злочини і покарання» великий італійський
правознавець Чезаре Беккаріа писав: «З приводу будь-якого злочину суддя
має побудувати правильний силогізм, у якому більшим засновком є
загальний закон, а меншим – конкретний вчинок, який суперечить чи
відповідає закону; висновком – виправдання чи покарання».
Втім силогістика мала й певну цивілізаційну визначеність щодо
європейського типу мислення. Відомий російський дисидент ХІХ сторіччя,
який був оголошеним божевільним, Петро Чаадаєв вважав, що силогістика
неприйнятна для російської свідомості. Зокрема, він писав: «Усім нам не
вистачає якоїсь стійкості, якоїсь послідовності в умі, якоїсь логіки. Силогізм
Заходу нам є чужим». Але силогізм ніколи не був чужим українській
ментальній культурі. В навчальному курсі, який був обов’язковим для
вивчення в Києво-Могилянській школі, неодмінним був розділ «De
syllogisme» («Про силогізм») і навіть пересічний бурсак Хома Брут міг
міркувати в формі певних модусів і фігур аристотелівського силогізму. Це
зайвого разу свідчить про належність нашої країни до європейської
цивілізації.
В чому ж полягає сутність силогізму, цієї «таємниці», серцевини
логічної культури європейської цивілізації?
Найвідомішим різновидом силогізмів є простий категоричний силогізм
(ПКС). ПКС називають опосередкований дедуктивний умовивід, який має
в своєму складі три судження: два засновки і висновок, кожне з яких є
простим категоричним (атрибутивним) судженням. Щоправда, не будь-
яка логічна конструкція, що має у своєму складі два простих судження у
вигляді засновків і одне як висновок, може вважатися ПКС. Не є ПКС,
~ 95 ~
наприклад, такий псевдоміркування: «В Україні – війна, в Туреччині –
землетрус. Значить, настав кінець світу». Справа в тому, що в ПКС
відношення логічного слідування між засновками та висновком
забезпечується специфічним зв'язком понять, що входять до структури
засновків та висновку.
Ці поняття називаються термінами ПКС. Будь-який ПКС має три різні
терміни. Один із термінів входить до структури обох засновків та є відсутнім
у висновку. Цей термін називається середнім терміном ПКС (лат. terminus
medius), і позначається літерою М. Два інших терміна називаються крайніми
термінами ПКС. Вони утворюють висновок та кожен з них є в і в одному із
засновків. Наприклад, у силогізмі:
Всі студенти Київської бурси вивчали логіку.
Хома Брут – студент Київської бурси.
Значить, Хома Брут вивчав логіку
поняття «студент Київської бурси» є середнім терміном, а поняття
«Хома Брут» та «Ті, що вчили логіку» – крайніми термінами.
Крайній термін, що виконує у висновку функцію предикату, прийнято
називати більшим терміном ПКС (лат. terminus major) та позначати буквою
Р. Засновок, що містить більший термін, відповідно називається більшим
засновком. В нашому випадку це – «Всі студенти Київської бурси вивчали
логіку», де Р – «Всі ті, що вчили логіку». Крайній термін, що виконує
функцію суб'єкту висновку, називається меншим терміном ПКС (лат.
terminus minor) та позначається буквою S. Засновок, що містить менший
термін, називається меншим засновком. У нашому прикладі, оскільки
меншим терміном є поняття «Хома Брут», меншим засновком буде судження
«Хома Брут – студент Київської бурси». У висновку наявні лише крайні
терміни S і Р: «Хома Брут вивчав логіку».
Таким чином, будь-який ПКС має й три судження в своєму складі:
 Більший засновок;
 Менший засновок;
 Висновок.
Іноді засновки в наших звичайних розсудах поміняні містами, тому для
аналізу ПКС важливо придати йому правильної форми.
Аналіз структури ПКС дозволяє уточнити його визначення: простий
категоричний силогізм це дедуктивний опосередкований умовивід про
логічний зв'язок двох понять (крайніх термінів), який утворюється на основі
інформації, що міститься у засновках про їх відношення до третього поняття
(середнього терміну).

~ 96 ~
 Продемонструємо це й на класичному прикладі:

Менший термін – суб'єкт висновку: Сократ (S). Більший термін –

смертні (Р). Середній термін: люди або людина (М).
Правильність висновків в ПКС ґрунтується на дотриманні певної
аксіоми, тобто такого твердження, яке не доводиться, але береться як
первісне та забезпечує подальші теореми, висновки та міркування. Аксіома
силогізму – це принцип, який обґрунтовує правомірність висновку із
засновків ПКС. Вона має два формулювання: за обсягом та атрибутивне.
Перше з них таке:
Все, що стверджується (або заперечується) про обсяг поняття,
можна стверджувати (або заперечувати) про кожен елемент, що
належить цьому обсягу. Латинський вираз аксіоми: dictum de omni et de
nullo («сказане про все і ні про що»), або: dictum de omni.
Графічно це формулювання аксіоми ПКС виглядає таким чином:

~ 97 ~
 Перша схема стосується стверджувальних засновків та висновку. Друга
– для заперечних засновків та висновку
Друге (атрибутивне) формулювання аксіоми ПКС висловлюється
такою формулою: атрибут ознаки речі є атрибутом самої речі; те, що
суперечить атрибуту речі, суперечить самій речі (nota note est nota rei).
Для того, щоб ПКС з необхідністю давав істинний висновок необхідно
також дотримуватися й певних правил, яких зазвичай налічують сім, які
поділяються на три правила термінів та чотири правила засновків.
Правила термінів:
1. У категоричному силогізмі повинно бути три і тільки три
терміни (лат. medius, major et minor), кожен з яких тлумачиться
однозначно. Порушення цього правила призводить до помилки
«почетверіння термінів» (лат. guaternio terminorum). Вона з’являється коли
використовується якийсь четвертий термін, а найчастіше – в тому випадку
коли одному із термінів силогізму надається різний сенс. Наприклад, у
силогізмі:
Рух (М) є вічним (Р).
Ходити в університет (S) – це рух (М).
Отже, ходити в університет (S) нам вічно (Р)
середній термін (М) має два різних змісти: «рух» як філософська
категорія і «рух» як переміщення нашого тіла з одного місця в інше,
внаслідок чого виникають 4 терміни.
2. Середній термін (М) має бути розподіленим хоча б в одному із
засновків. Коли середній термін взятий не в повному обсязі (не
розподілений) в обох засновках, то між крайніми термінами (S і Р) не можна
встановити однозначного зв’язку. Приміром:
Всі справжні львів’яни (Р) вживають зранку каву (М)
Дмитро (S) також вживає зранку каву (М)
Дмитро (S) є справжнім львів’янином (Р).
Тут середній термін («ті, хто вживають зранку каву») не розподілений
в обох засновках, тому встановити однозначне відношення між S і Р не
можливо (Дмитро може бути справжнім львів’янином так і ні).
3. Крайній термін, який є не розподіленим у засновку, не може бути
розподіленим у висновку. Тобто у висновку крайній термін не може бути
взятим у повному обсязі, якщо в засновку він береться в частині свого
обсягу. Наприклад:
Усі мої друзі (М) є патріотами (Р)
Василь (S) не є моїм другом (М)
Василь (S) не є патріотом (Р)
~ 98 ~
 Тут більший термін Р («патріоти») у засновку є не розподіленим,
оскільки виступає у якості предиката у загальностведжувальному судженні,
але розподіляється у висновку, який є загальнозаперечним судженням (в
якому розподіленими є й суб’єкт і предикат).
Правила засновків:
1(4). Із двох заперечних засновків зробити достовірний висновок не
можливо, хоча б один із засновків ПКС повинен бути стверджувальним
судженням.
Жоден свідок (М) не знав потерпілого (Р)
Петренко (S) не є свідком(М)
Петренко (S) знав потерпілого (Р)?
В цьому ПКС всі засновки є заперечними. Зробити достовірний
висновок з них не можливо: середній термін не має жодного зв’язку з будь-
яким крайнім терміном. Тобто з наведених засновків випливають два
протилежні висновки:
1) «Петренко не знав потерпілого» і 2) «Петренко знав потерпілого».
Істинним же в ПКС може бути лише єдино можливий висновок.
2(5). Якщо один засновок є заперечним судженням, то й висновок
повинен бути заперечним.
Здоровий глузд підказує, що стверджувальних засновків не можна
робити заперечного висновку але, якщо ми щось заперечуємо у засновку, то
заперечення повинно бути й у висновку. Приміром:
Звинувачений (М) не повинен доводити свою невинність (Р)
Тимченко (S) є звинуваченим (М)
Тимченко (S) не повинен доводити свою невинність (Р)
Наявність у силогізмі одного заперечного засновку означає, що обсяг М
виключається із обсягу S або Р. Тоді з обсягу одного крайнього терміну буде
виключатися обсяг другого крайнього терміну, котрий входить до обсягу
середнього терміну, У нашому прикладі обсяг середнього терміну
виключається із обсягу більшого терміну. Отже, і обсяг меншого терміну,
який перетинається з обсягом середнього, також виключається із обсягу
більшого терміну. Тому висновок може бути тільки заперечним, а не
стверджувальним.
3 (6). З двох часткових засновків не можна отримати жодного
достовірного висновку. Нагадаємо, що ПКС є дедуктивним умовиводом,
тому один із засновків повинен бути загальним судженням.
Це правило пов’язано також з попередніми правилами, які стосуються
розподіленості термінів. Наприклад у разі коли обидва засновки є

~ 99 ~
частковостверджувальними, то в жодному засновку не буде розподіленого
середнього терміну і висновок стає неможливим. Наприклад:
Деякі люди є злочинцями;
Деякі люди є мешканцями нашого села.
Отже, деякі мешканці нашого села є злочинцями (?).
Якщо ж один частковий засновок стверджувальний, а другий
частковозаперечний (тобто середній термін є предикатом і є розподіленим),
то в ПКС порушується третє правило: термін, нерозподілений у засновку,
опиняється розподіленим у висновку.
Деякі громадяни України не знають англійської мови;
Деякі громадяни України побували в США.
Ті, що побували в США, не знають англійської мови (?).
4(7). Якщо один із засновків є частковим судженням, то й висновок
повинен бути частковим. Тобто в ПКС заборонено робити загальні
висновки, якщо один із засновків силогізму є частковим судженням.
В частковому засновку М перетинається з обсягом S. Тобто обсяг
більшого терміну (Р) не може включати в себе повністю обсяг S, а лише
тільки ту частину, яку займає М. Висновок також повинен стосуватися лише
частини S, тобто не може бути загальним. Наприклад:
Деякі громадяни України (М) не мають власного житла (Р);
Кожен громадянин України (М) має право бути виборцем(S).
Отже, деякі виборці (S) не мають власного житла (Р).
Якби з наявних засновків ми зробили загальний висновок «Усі виборці
не мають власного житла», то він був би хибним.
На підставі цих 7 правил ПКС встановлюється правильність або
неправильність силогізмів, зокрема наскільки з певних засновків з
необхідністю отримується висновок. Зокрема ці правила можуть бути
використанні при спростуванні софізмів. Як вказувалося вище софізмами
називають псевдологічні конструкції в яких свідомо порушуються закони і
правила логіки, в тому числі й правила ПКС. Зокрема одне з таких правил
порушується у софізмі «Рогатий», відомого ще з античних часів:
Те, що ти не загубив (М), ти маєш (S).
Ти не губив (М) рога (Р).
Отже, ти маєш (S) рога (Р).
Тут середній термін («те, що ти не загубив») не розподілений в обох
засновках і порушується друге правило ПКС.

8.2. Фігури та модуси простого категоричного силогізму

~ 100 ~
 Фігурою простого категоричного силогізму називають конструктивний
різновид ПКС в залежності від місцезнаходження середнього терміну (М) у
засновках в яких він може виступати в якості суб'єкта або предиката.
Розрізняють чотири фігури ПКС. Схематично вони мають такий вигляд:

Як бачимо в наведеній схемі в першій фігурі середній термін виконує

роль суб'єкта в більшому засновку і є предикатом в меншому засновку. У
другій фігурі – він займає місце предиката в обох засновках. У третій фігурі
– місце суб'єкта в обох засновках. У четвертій фігурі – є предикатом в
більшому засновку і суб'єктом в меншому засновку.
Перша фігура є найбільш уживаною в міркуваннях і доведеннях. За
нею будується силогізм, в якому на підставі певного теоретичного підґрунтя
(закону, принципу, аксіоми, правила), а також узагальнення про певний обсяг
поняття робиться висновок про окремий елемент цього обсягу. Більшість
наведених прикладів, в тому числі й класичний про смертність Сократа)
побудовані саме за цією фігурою. Наведемо ще один приклад:
Умисний напад на цивільні об'єкти (М) є воєнним злочином (Р).
Росія в Україні скоює (S) умисні напади на цивільні об'єкти (М)
Росія в Україні скоює (S) воєнні злочини (Р).
До першої фігури відносять такі спеціальні правила:
1. Більший засновок повинен бути загальним судженням.
2. Менший засновок повинен бути стверджувальним судженням.
2. Друга фігура використовується здебільшого у спростуваннях,
оскільки дає лише заперечні висновки. Наприклад:
Жоден громадянин України (Р) не повинен мати іншого громадянства
(М).
Деякі депутати ВР (S) мають інше громадянство (М).
Отже, деякі депутати ВР (S) не є громадянами України (Р)
(або повинні бути позбавлені українського громадянства).
Спеціальні правила ІІ фігури:
~ 101 ~
 1. Більший засновок завжди є загальним судженням.
2. Якийсь з засновків має бути заперечним судженням.
Третя фігура зазвичай застосовується уточнення загальних суджень
або демонструє певні виключення з загальних правил. Висновки в ній завжди
мають частковий характер. Наприклад:
Всі громадяни України (М) є жертвами воєнних злочинів Росії (Р)
Деякі громадяни України (М) є російськомовними (S)
Серед російськомовних (S) є жертви воєнних злочинів Росії (Р)
Спеціальні правила третьої фігури:
1. Менший засновок повинен бути стверджувальним судженням.
2. Висновок, як вже вказувалося повинен бути частковим.
4. Четверта фігура є певним чином штучною й майже не вживається в
логічних дискурсах. Більш того, творець силогістики Аристотель вважав її
зайвою та розглядав у своїх творах. Лише його учні Теофраст і Евдем
побіжно згадують про неї, а римський лікар-філософ Гален виводить її як
рівноправну трьом попереднім та формулює її правила. За його іменем
четверту фігуру називають ще галенівською.
Спеціальні правила IV фігури:
1. Якщо більший засновок є стверджувальним судженням, то менший
повинен бути загальним.
2. Якщо один з засновків є заперечним судженням, то більший повинен
бути загальним.
Четверта фігура, як вже зазначено, є маловживаною, оскільки висновки
мають штучний характер. Наприклад:
Захоплення заручника (Р) – злочин проти громадської безпеки (М);
Злочин проти громадської безпеки (М) – суспільно небезпечне діяння,
передбачене Особливою частиною Кримінального кодексу (S).
Деякі суспільно небезпечні діяння, передбачені Особливою частиною
Кримінального кодексу (S), є захопленнями заручників (Р).
Важливу роль в силогістиці окрім фігур ПКС відіграють модуси. Модусами
ПКС називають різновиди, які вирізняються типами суджень за якісно-
кількісною класифікацією (А, Е, І, О), що є засновками та висновками
простого категоричного силогізму. Вони позначаються трьома відповідними
літерами (наприклад – ААА), кожна з яких відповідає більшому та меншому
засновку та висновку. Наприклад у ПКС другої фігури:
Кожен студент нашого вишу вчить англійську мову (А);
Деякі мої друзі не вчать англійську мову (О).
Деякі мої друзі не є студентами нашого вишу(О).
Ми маємо модус АОО.
~ 102 ~
 Модуси характеризують правильність виведення висновку із засновків.
На підставі цього розрізняють правильні й неправильні модуси простого
категоричного силогізму.
Правильним є такий модус, в якому висновок з необхідністю випливає
з засновків, а неправильним є модус, який не відповідає цьому принципу. В
кожній з фігур ПКС можливими є 64 модуси ПКС, а загальна кількість
модусів для чотирьох фігур – 64·4=256, із них правильними є 24 модуси, з
яких лише 19 є сильними, тобто не зменшують без необхідності кількісної
характеристики засновків. Кожен правильний модус складається з трьох
голосних літер, які вказують на кількісно-якісну характеристику засновків та
висновку. Але промовляти та запам’ятовувати абревіатури на кшталт: ААА
або АЕІ, ЕІО не дуже зручно
У XIII столітті студенти для кращого запам’ятовування і з певними
«шпаргалочними» цілями їм дали назви і тоді ж склали відомий мнемонічний
вірш, який згодом він опинився у відомому підручнику «Introductiones in
Lоgicam» середньовічного англійського логіка Вільяма з Шервуда (1190-
1249):
«Barbara, Celarent, Darii, Ferioque prioris;
Cesare, Camestres, Festino, Baroco secundae;
Tertia Darapti, Disamis, Datisi, Felapton,
Bocardo, Ferison habet; quarta insuper addit
Bramantip, Camenes, Dimaris, Fesapo, Fresison».
У першому рядку вказуються правильні модуси І (prioris) фігури. У
наступних рядках наведено правильні модуси ІІ (secundae), ІІІ (tertio) і ІV
(quarta) фігур. Тут до голосних літер додані приголосні, що утворюють назви
модусів у чотирьох фігурах ПКС. Перші приголосні модусів другої, третьої
та четвертої вказують в якому модусі першої фігури (Barbara, Celarent, Darii,
Ferio) їх можна представити шляхом певних перетворень (обернення, зміна
місцями засновків тощо).
Оскільки модуси другої, третьої та четвертої фігури можуть бути
перетворені у відповідні модуси першої (визначаються за першою літерою),
то розглянемо саме їх.
Модуси першої фігури: BArbArA (AAA); CElArEnt (ЕАЕ); DArII (AІІ);
FErIO (ЕІО). Слабкі модуси: Barbari (ААІ); Celaront (ЕАО).
Схема модусу BArbArA
Приклад:
Всі громадяни України (М)
повинні дотримуватися
Конституції (Р)
~ 103 ~
Всі державні службовці (S) є громадянами України (М)
Всі державні службовці (S) повинні дотримуватися
Конституції (Р)

Схема модусу CElArEnt

Приклад:
Всі громадяни
України (М) не
можуть
порушувати
закони (Р)
Всі державні
службовці (S) є громадянами України (М)
Всі державні службовці (S) не можуть порушувати
закони (Р)
Схема модусу DArII
Приклад:
Всі студенти нашого
вишу (М) володіють
англійською мовою (Р)
Деякі мешканці
гуртожитку (S) є
студентами нашого
вишу (М)
Деякі мешканці гуртожитку (S) володіють англійською
мовою (Р)

Схема модусу FErIO

Приклад:
Жоден студент
нашого вишу (М) не
володіє китайською
мовою (Р)
Більшість
мешканців
гуртожитку (S) є студентами нашого вишу (М)
Більшість мешканців гуртожитку (S) не володіють
китайською мовою (Р)
~ 104 ~
 Правильні модуси другої фігури: Cesare (ЕАЕ); Cesaro (ЕАО);
Camestres (АЕЕ); Camenos (АЕО); Festino (ЕІО); Baroko (АОО). З них 4 є
сильними (ЕАЕ, АЕЕ, ЕІО, АОО), інші – слабкими.
Найбільшу кількість правильних сильних модусів має третя фігура. Їх
шість: Darapti (ААІ); Disamis (ІAІ); Datisi (All); Felapton (ЕАО); Bocardo
(OAO); Ferison (EIO).
З шести правильних модусів четвертої фігури: Bramantip (ААІ);
Camenes (АЕЕ); Carneaos (AEO); Dimaris (IAI); Fesapo (ЕАО); Fresison (ЕІО)
лише п’ять є сильними.
В традиційній логіці велике значення надавалося приведенню модусів
ІІ, ІІІ і ІV фігур до правильних модусів І фігури. Цього вважалося достатнім
для перевірки правильності ПКС. Дослідження фламандського логіка ХVІІ
сторіччя А. Гейлінкса, а згодом і відкриття в математичній логіці показали,
що модуси Darapti i Felapton (ІІІ фігура), а також Bramantip i Fesapo (ІV
фігура) не завжди презентують правильні міркування. У символічній логіці
була здійснена формалізація простого категоричного силогізму засобами
формалізованої мови (логіки предикатів).
Але в чистій формі ПКС досить рідко зустрічаються в логічних
дискурсах, зазвичай використовують його скорочені, складні та інші
«гібридні» форми

8.3. Скорочені, складні та складно-скорочені силогізми

Скороченими силогізмами (лат. Syllogismus contractus) – називають
силогізми, в пропущеними є один із засновків або висновок. Нерідко їх
називають «ентимемами» (грец. ἐνθύμημα – в думках, подумки). Наприклад,
ентимемою є знаменитий вислів Декарта: «Мислю, тобто існую».
Для перевірки правильності ентимеми перетворюються до повного
ПКС і перевіряється за наведеними вище правилами. В нашому прикладі
відсутнім є більший засновок, який вважається самозрозумілим: «Усі мислячі
істоти існують».
Якщо ми перетворимо наведену ентимему до повного ПКС, то
отримаємо:
Усі мислячі істоти (М) існують (Р).
Я (S) мислю (М).
Отже, Я (S) існую (Р).

Це модус BArbArA І-ї фігури силогізму, який

є правильним, що очевидно за схемою:
~ 105 ~
 Поряд зі скороченими (ентимемами) велике місце в логічних дискурсах
займають і складні та складноскорочені силогізми. Під складними
силогізмами зазвичай мають на увазі полісилогізми.
Полісилогізм це таке поєднання двох або більше силогізмів, коли
висновок одного з них стає засновком наступного й утворюється своєрідний
ланцюг силогізмів. Полісиллогізм складається з просилогізму, який передує
в цьому умовиводі та епісилогізму, який слідує після нього.
Полісилогізм може бути представленим у вигляді такої схеми:

просилогізм

епісилогізм

В традиційній логіці зазвичай виокремлюють два типи полісилогізмів:

прогресивні та регресивні.
Прогресивними називаються такі полісилогізми, в яких висновок
просилогізму стає більшим засновком епісилогізму. Наприклад:
1. Будь-який злочин кримінально караний
Будь-яке кримінально каране діяння – аморальне
Отже, будь-який злочин аморальний
2. Будь-який злочин аморальний
Дрібна крадіжка є злочином
Отже, дрібна крадіжка аморальна
Регресивними вважаються полісилогізми, в яких висновок
просилогізму стає меншим засновком епісилогізму. Приміром:
1. Будь-який договір є цивільною угодою
Дарування є договором
Отже, дарування є цивільною угодою
2. Будь-яка цивільна угода регулюється нормами цивільного права
Дарування є цивільною угодою
~ 106 ~
 Отже, дарування регулюється нормами цивільного права
Полісилогізми або складні силогізми не завжди використовуються в
своїй повній формі, зазвичай використовуються складноскорочені силогізми
з яких найбільш популярними є сорит та епихейрема.
Полісилогізм, в котрому пропущені деякі засновки, називається
соритом. Слово «сорит (грецькою – σωρός) перекладається як «купа (куча)».
Деякі логіки називають сорит «купоподібним умовиводом, засновки якого є
пропущеними».
Є два види соритів: гокленіївський та аристотелівський.
Гокленіївський сорит, названий на честь німецького філософа та логіка
Рудольфа Гокленіуса (1547–1628), утворюється з прогресивного
полісилогізму, пропускаючи при цьому більші засновки епісилогізмів.
Приклад гокленіївського сориту:
Будь-який злочин є суспільно небезпечним діянням
Хабар – злочин
Дія Абашидзе є хабарем
Тобто, дія Абашидзе є суспільно небезпечним діянням
Аристотелівський сорит, який веде свій родовід від аристотелівських
«Аналітик» утворюється з регресивного полісилогізму, в якому відсутні
менші засновки.
Приклад аристотелівського сориту (класичний):
Буцефал є кінь.
Кінь є чотириноге.
Чотириноге є тварина.
Тварина є субстанцією.
Отже, Буцефал є субстанцією.
Епіхейремою (від грец. – ἐπιχείρημα напад, аргумент) називають
складноскорочений силогізм, у якому обидві посилки є ентимемами. У
вигляді епіхейрем нерідко будуються звинувачувальні акти. Наприклад:
Вбивство через необережність каране, оскільки воно є злочином.
Дія обвинувачуваного Негоди може розглядатися як вбивство через
необережність, оскільки він заподіяв смерть громадянину Микитенку з
легковажності або недбалості.
Значить, дії Негоди повинні бути покарані відповідно до ч.1 ст.119 КК
України.
Перевірка правильності епіхейрем відбувається шляхом перетворення
їх засновків-ентимем до форми повних ПКС та їх співвіднесення до певних
фігур та модусів ПКС, що повинні відповідати вищерозглянутим правилам.

~ 107 ~
 Знайомство з полісілогізмами, показує наскільки складними є ці
розумові структури і як легко в них можна припустися помилки. Однак,
строго кажучи, всі наукові трактати, та й будь-які інші роботи, повинні бути,
в міру виділення в них головних ідей і думок, саме подібного роду
силогізмами, або як висловлювався кіт Бегемот в «Майстрі і Маргариті»,
мати «низку міцно упакованих силогізмів, які оцінили б по достоїнству такі
знавці, як Секст Емпірик, Марціан Капела, а то, чого доброго, і сам
Аристотель».

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Чим є простий категоричний силогізм?

2. Які елементи виокремлюються в cтруктурі ПКС?
3. Що таке фігури категоричного силогізму?
4. Скільки фігур має ПКС?
5. Що таке модус ПКС?
6. Скільки можливих модусів в кожній фігурі ПКС?
7. Скільки правильних модусів має Як перевірити правильність
силогізмів?
8. Які ви знаєте правила термінів силогізму?
9. Як встановити середній термін силогізму?
10. Чому в силогізмі має бути лише три терміни?
11. Які ви знаєте правила засновків категоричного силогізму?
12. Правила фігур категоричного силогізму.
13. Що таке модуси категоричного силогізму?
14. Які логічні помилки трапляються в категоричних силогізмах?
15. Що таке ентимема?
16. Що таке полісилогізм?
17. Які види соритів ви знаєте?
18. Що таке епіхейрема?

~ 108 ~
 Розділ 9.
УМОВИВОДИ З СКЛАДНИХ СУДЖЕНЬ

1. Суто умовні та умовно-категоричні умовиводи

2. Розділово-категоричні умовиводи
3. Лематичні умовиводи. Типи дилем.

9.1. Суто умовні та умовно-категоричні умовиводи

В більшості міркувань лежать умовиводи не в строгій формі
категоричного силогізму або якогось із його різновидів. Здебільшого тут у
якості засновків використовуються як прості, так і складні судження.
Правильність їх побудови перевіряється у сучасній логіці за допомогою
логіки висловлювань.
Згадаємо загальну схему умовиводу:
А1∧ …Аn ⊨ В
Тут в якості А1, А2... Аn можуть використовуватися як прості (А, В...)
так і складні висловлювання: розділові у двох різновидах: єднально-розділові
(A∨В), виключно-розділові (А⊻В), чисто умовні (А→В) або виділяюче-
умовні (А↔В). Використовуються також заперечення як щодо простого
судження (~А, ~В...) так і щодо складного (~ (А→В)).
Таких умовиводів в різних комбінаціях існую безліч. Але найбільш
розповсюдженими є такі чотири види умовиводів зі складних суджень:
 суто умовні,
 умовно-категоричні,
 розділово-категоричні,
 умовно-розділові або лематичні умовиводи.

~ 109 ~
 Іноді такі умовиводи називають силогізмами (наприклад: умовно-
категоричні силогізми). Але ми не будемо використовувати цю термінологію,
щоб запбігти певній плутанині, залишаючи назву «силогізм» лише для
умовиводів лише з простими засновками та висновком.
Розгляне кожен з названих різновидів умовиводів з складних суджень
(складних дедуктивних умовиводів).
9.1.1. Суто умовний умовивід – це вид дедуктивного умовиводу, в
якому два або більше засновків і висновок є умовними судженнями. Нерідко
цей умовивід використовується для аналізу причинно-наслідкових зв’язків.
Суто умовний умовивід дає можливість перейти від одного судження до
іншого, перше з яких є умовою другого, від другого – до третього
(четвертого, п’ятого...) які також умовно пов’язаного з другим (третім,
четвертим..), і на підставі цього знайти умовну залежність між першим і
третім (четвертим, п’ятим...) судженнями, яка є безпосередньо не відомою.
Висновок даного умовиводу ґрунтується на аксіомі: наслідок наслідку є
наслідком підстави.
Можна виокремити декілька різновидів суто умовних виводів в
залежності від кількості засновків та їх якісної характеристики. Найчастіше
використовується умовивід з двох умовних стверджувальних засновків, який
відбувається за такою схемою:
Структура (схема) цього умовиводу:
А→В
В→С
А→С
Формула: ((А→В) ∧ (В→С))→(А→С). Вона є тотожно-істинною, що
неважко перевірити за допомогою таблиці істинності.
Прикладом чисто умовного умовиводу є таке міркування:
Якщо будуть підготовлені резерви (А),
то розпочнеться український наступ (В).
Якщо розпочнеться український наступ (В),
то будуть звільнені всі окуповані території (С).
Якщо будуть підготовлені резерви (А), то будуть звільнені всі окуповані
території (С).
Існують і більш складні випадки чисто умовних умовиводів, які
складаються з більш ніж двох засновків, або в деяких з них використовується
заперечення.
9.1.2. Умовно-категоричний умовивід – це різновид складного
дедуктивного умовиводу, в котрому один із засновків є умовним судженням,
а другий засновок і висновок є простими категоричними судженнями.
~ 110 ~
 В залежності від якісної характеристики простого судження, яке є
висновком розрізняють чотири можливих модуси умовно-категоричних
умовиводів, два з яких є демонстративними, а два імовірними:
 стверджувальний демонстративний модус – модус поненс (латинська
назва «modus ponens») – від ствердження підстави до ствердження
наслідку;
 стверджувальний імовірний модус – від ствердження наслідку до
ствердження підстави;
 заперечний демонстративний модус – модус толенс (латинська назва
«modus tollens») – від заперечення наслідку до заперечення підстави;
 заперечний імовірний модус – від заперечення підстави до заперечення
наслідку.
Стверджувальний модус (modus ponens) – це різновид умовно-
категоричного умовиводу, в якому в першому засновку стверджується
умовний зв’язок між підставою та наслідком, у другому – наявність підстави,
а у висновку – наслідок першого засновку.
Наведемо приклад такого умовиводу:
Якщо проти держави скоєно агресію (А), то вона має право застосовувати
всі засоби для її відбиття (В).
Проти України як держави скоєно агресію (А).
Україна має право застосовувати всі засоби для її відбиття (В).
Структура modus ponens:
А→В
А
В
Формула modus ponens: ((А→В)∧А)→В.
Стверджувальний модус може мати імовірнісний характер, якщо у
другому засновку стверджується наслідок, а не підстава.
Якщо місто знаходиться в епіцентрі бойових дій (А), то відбувається
його сильне руйнування (В).
Місто Нурдагі зазнало сильних руйнувань (В)
Місто Нурдагі знаходилося в епіцентрі бойових дій (А).
А→В
В
А
Насправді турецьке місто Нурдагі зазнало сильних руйнувань
внаслідок не бойових дій, а потужного землетрусу в лютому 2023 року, але

~ 111 ~
якщо замість міста Нурдагі ми поставимо міста Бахмут, Авдіївку або
Сєверодонецьк, то наш висновок буде вірним.
Тобто, висновок за формулою ((А→В)∧В)→А буде мати лише
імовірного характеру він відображає стверджувальний імовірний модус.
Заперечний модус (modus tollens) – це різновид умовно-категоричного
умовиводу, в якому в перший засновок стверджує умовний зв’язок між
підставою та наслідком, другий засновоку заперечує наслідок, а висновок –
заперечує підставу першого засновку.
Якщо йде війна (А), то населення країни зменшується (В).
Населення країни Марокко не зменшилося (~В).
Отже, в Марокко війни немає (~А).
Структура modus tollens:
А→В
~В
~А
Формула: ((А→В)∧~В)→~А
Заперечний імовірний модус заперечує підставу в другому засновку,
у висновку – заперечується наслідок першого засновку.
Якщо йде війна (А), то населення країни зменшується (В).
В Литві війни немає (~А).
Населення Литви не зменшилося (~В).
А→В
~А
~В
Насправді населення Литви зменшилося, але з інших обставин ніж
війна: невелика народжуваність у порівнянні зі смертністю, еміграція і т. ін.
Формула ((А→В)∧~А)→~В не є тотожно-істиною, що вказує на
імовірнісний характер висновку за цим модусом.
Таким чином, в умовно-категоричному умовиводі достовірним
висновок буде, якщо хід мислення йде:
 від ствердження антецеденту (підстави) до ствердження
консеквента (наслідку);
 від заперечення консеквента (наслідку) до заперечення
антецедента (підстави).
В інших випадках висновок буде мати лише імовірнісний характер. Це
пов’язано з тим, що один і той самий наслідок може викати на різних
підставах. Тому наявність наслідку ще не означає наявності даної підстави.
Так само, відсутність однієї з підстав не означає відсутності наслідку.

~ 112 ~
9.2. Розділово-категоричні умовиводи
Досить часто в наших міркуваннях ми робимо вибір між двома та
більшою кількістю альтернатив подальших дій, вказуємо на декілька
можливих варіантів розвитку подій та таке інше. Про цьому
використовуються в якості засновків розділові судження різного ґатунку в
комбінації з категоричними або умовними засновками.
Розділово-категоричний умовивід – це різновид складного
дедуктивного умовиводу, в якому один із засновків є розділовим
(диз’юнктивним), а другий – простим категоричним судженням.
Наведемо два приклади:
Війни бувають загарбницькими або визвольними.
Війна розв’язана з боку Росії в 2022 році є загарбницькою.
Війна розв’язана з боку Росії в 2022 році не є визвольною.
Другий приклад:
Країни колишнього СРСР входять в ОДКБ або співробітничають з НАТО;
Молдова не входить до ОДКБ.
Отже, Молдова співробітничає з НАТО.
Розглянемо чи є ці умовиводи достовірними чи імовірнісними.
Логічною основою розділово-категоричних умовиводів є така аксіома:
якщо в розділовому судженні представлено дві (три або більше)
альтернатив, то стверджуючи одну з них, заперечуються інші, і навпаки
заперечуючи одну (дві або більше) – стверджується одна з них. Але
альтернативи можуть бути такими, що виключають одна одну або ні, вони
можуть повністю вичерпувати можливі альтернативи або лише частково.
Тому розглянемо умови достовірності висновку в розділово-категоричних
умовиводах різних модусів, тобто різновидів.
Розділово-категоричні умовиводи будують за двома модусами:
стверджувально-заперечним і заперечно-стверджувальним.
Стверджувально-заперечний модус (modus ponendo tollens) – це
різновид розділово-категоричного умовиводу, в якому перший засновок є
розділовим, другий – стверджувальним, а висновок – заперечним судженням.
Структура modus ponendo tollens:
А⊻В
А
~В
Формула: ((A⊻В)∧А)→~В
Цьому модусу відповідає перший наведений нами приклад:
Війни бувають загарбницькими або визвольною.
Війна розв’язана з боку Росії в 2022 році є загарбницькою.
~ 113 ~
Війна розв’язана з боку Росії в 2022 році не є визвольною.
Чи буде висновок в цьому умовиводі таким, що з необхідністю
випливає з засновків?
Висновок стверджувально-розділового модусу буде необхідним тільки
тоді, коли розділовий засновок є строго диз’юнктивним судженням, тобто
члени диз’юнкції в ньому повністю виключають один одного. Війна не може
бути одночасно загарбницькою та визвольною з боку однієї держави, тобто
ми маємо дві виключні альтернативи або строгу диз’юнкцію і стверджуючи
наявність однієї з альтернатив ми заперечуємо іншу. Отже висновок з
необхідністю випливає з засновків.
Заперечно-стверджувальний модус (modus tollendo ponens) – це
різновид розділово-категоричного умовиводу, в якому перший засновок є
розділовим, а другий – заперечним, у висновку ми отримуємо
стверджувальне судження.
Структура modus tollendo ponens:
A∨В
~А
В
Формула: ((A∨В)∧~А)→В. Вона є тотожно-істинною.
Звернемося до другого наведеного нами прикладу:
Країни колишнього СРСР входять в ОДКБ або співробітничають з НАТО;
Молдова не входить в ОДКБ.
Отже, Молдова співробітничає з НАТО.
В modus tollendo ponens вимога виключного характеру диз’юнкції не є
обов’язковою (але може бути й строга диз’юнкція у розділовому засновку як
у нашому прикладі). Але для того щоб висновок був необхідним, потрібно у
розділовому засновку були представлені всі можливі альтернативи, тобто
диз’юнкція повинна бути повною. Якщо ця умова не дотримана, то висновок
буде мати імовірнісного характеру. В нашому прикладі висновок вірний
щодо Молдови, але чи буде він вірним щодо Туркменістану, який не є
членом ОДКБ ні співробітничає з НАТО, дотримуючись формально-
нейтрального статусу (насправді співробітничає з КНР в сфері оборони).
Отже висновок має тут лише імовірнісний характер.

~ 114 ~
9.3. Лематичні умовиводи. Типи дилем.
Умовно-розділовий умовивід – це дедуктивний умовивід, у якому два
або більше засновків є умовними судженнями, а один з засновків –
розділовим судженням.
Ці умовиводи ще називають лематичними (з грецької λημμα –
припущення). В залежності від того, скільки альтернатив міститься у
засновку, виокремлюють:
 дилеми (два умовних засновки),
 трилеми (три умовних засновки),
 полілеми (більше трьох умовних засновків).
На практиці (у юриспруденції, медицині, соціально-політичних
дискурсах, повсякденному житті) найчастіше використовуються дилеми (з
грецької δίλημμα – подвійна лема).
Дилема – це умовно- розділовий умовивід, який
складається з двох умовних засновків та одного
розділового, який має дві альтернативи. Розділове
судження, яке є у дилемі, повинно вказувати на всі можливі
варіанти, тобто бути повною диз’юнкцією. Правила
отримання необхідного висновку дилем поєднують
відповідні правила умовно- категоричних та розділово-
категоричних умовиводів.
Наприклад:
Якщо російські загарбники захоплять Бахмут, то під
загрозою опиняється вся територія Донецької
області.
Якщо російські загарбники захоплять Авдіївку, то під загрозою опиняється
вся територія Донецької області.
Російські загарбники намагаються захопити Бахмут або Авдіївку.
Отже, вся територія Донецької області знаходиться під загрозою
захоплення.
Виділяють два види дилем:
 конструктивні (у висновку яких щось стверджується);
 деструктивні (висновок – заперечне судження).
Вони також можуть бути простими (висновок – просте категоричне
судження) і складними (висновок є складним розділовим судженням).
У конструктивних дилемах міркування направлене від ствердження
підстави до ствердження наслідку.

~ 115 ~
 9.3.1. Проста конструктивна дилема (ПКД) – це різновид дилеми, в
якій в двох умовних засновках представлені дві підстави, які мають один і
той же наслідок. У розділовому засновку стверджується наявність однієї або
разом двох підстав, у висновку, який є категоричним судженням
стверджується наслідок.
Схема простої конструктивної дилеми виглядає таким чином:
А→В
С→В
А∨С
В
Формула: ((А→В) ∧ (С→В) ∧ (А∨С))→В
Прикладом простої конструктивної дилеми є парадоксальні міркування
Сократа перед неминучою стратою за вироком афінського суду:
Якщо смерть є зникненням душі (А), то вона є добром (В).
Якщо смерть є переходом душі в інші, кращі світи (С), то вона є добром (В).
Смерть – це зникнення душі (А) або її перехід в інший, кращий світ (С).
Отже, смерть – це добро (В).
Щоправда, Сократ не допускає тут третьої альтернативи – переходу
душі в гірший світ вічних мук, оскільки уявлення про пекло не були
розповсюджені в дохристиянській Давній Греції.
9.3.2. Складна конструктивна дилема (СКД) – це різновид дилеми, в
якому в умовних засновках представлено дві можливі підстави і два можливі
наслідки. У розділовому засновку стверджується наявність однієї або разом
двох підстав. У висновку, який є розділовим судженням стверджуються два
можливих наслідки.
Схема складної конструктивної дилеми:
А→В,
С→D
A∨C
B∨D
Формула: ((А →В ) ∧ (С→D) ∧ (A∨С)) → (В∨D)
Прикладом складної конструктивної дилеми є міркування халіфа
Омара у відповідь на прохання хранителів Александрійської бібліотеки, щоб
він не палив безцінні книжки, що в ній знаходяться:
Якщо в ваших книжках написано те, що є в Корані (А), то вони не потрібні
(В).
Якщо в ваших книжках написано те, що суперечить Корану (С), то вони
шкідливі (D).

~ 116 ~
В ваших книжках написано або те, що є в Корані (А), або те, що суперечить
йому (С)
Ваші книги або не потрібні (В) або шкідливі (D).
При всій цинічності міркувань халіфа Омара з логічної точки зору вони
повинні бути визнані правильними.
У деструктивних дилемах висновок має заперечний характер, в
розділовому засновку надається заперечення наслідку (або наслідків)
умовних засновків.
9.3.3. Проста деструктивна дилема (ПДД) – це різновид дилеми, в
якій в умовних засновках формулюється одна підстава і два наслідки, в
роділовому – заперечуються обидва наслідки, а у висновку – заперечується
підстава.
Схема простої деструктивної дилеми:
А→В,
А→С
~В ∨~С
~А
Формула: ((А →В) ∧ (А→С)∧(~В∨~С)) → ~А
Наведемо приклад :
Якщо б Україна (як стверджують російськи пропагандисти) 8 років
бомбила Донбас (А), то більшість його міст повинні бути зруйновані
(В).
Якщо б Україна (як стверджують російськи пропагандисти) 8 років
бомбила Донбас (А), то жертви серед мирних мешканців повинні
перевищувати 1000 чоловік (С).
Більшість міст Донбасу до 2022 року не були зруйновані (~В) та/або
жертви серед мирних мешканців не перевищували 1000 чоловік (~С).
Отже, Україна 8 років не бомбила Донбас (~А).

9.3.4. Складна деструктивна дилема (СДД) – це різновид дилеми, в

якій в умовних засновках формулюються дві підстави і два наслідки. В
розділовому засновку заперечуються ці наслідки. Висновок – розділове
судження, яке заперечує обидві підстави.
Схема складної деструктивної дилеми:
А→В
С→D
~В∨~D
~А∨~С

~ 117 ~
 Формула: ((А→В) ∧ (С→ D) ∧ (~В∨~ D)) → (~А∨~С)
Наприклад:
Якщо б Росія мала наймогутнішу армію (А), то вона вже б захопила б
Україну (В).
Якщо б український народ не був би патріотичним (С), то, Україна
вже б здалася (D).
Росія не захопила Україну (~В), та/або Україна не здалася(~D).
Отже, Росія не має наймогутнішої армії (~А) та/або український
народ є патріотичним (~С).
Звернемо увагу на те, що в чотирьох згаданих типах дилем проста
диз'юнкцію в засновках та висновках можна замінити на сильну диз'юнкцію:
формули, що відповідатимуть їм теж будуть тотожно-істинними, тобто
законами логіки. Розділовий засновок дилем повинен бути повною
диз’юнкцією; в розділовому засновку дилеми дві альтернативи повинні
вичерпувати всі можливі випадки, інакше висновок не матиме необхідного
характеру.
Дилеми часто використовується в різного роду міркуваннях, дискусіях,
політичних та суспільних дискурсах, судових промовах, оскільки вони
сприяють правильному розв’язанню певних проблем.
Окрім розглянутих існують й інші види та форми умовиводів зі складних
суджень, які є певними комбінаціями розглянутих. Всі вони можуть бути
представлені у вигляді формул логіки висловлювань, а достовірність
отриманих висновків може бути перевірена за допомогою таблиць істинності
та інших засобів математичної логіки.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Які існують типи умовиводів зі складних суджень?

2. Наведіть приклад суто умовного умовиводу.
3. Яка аксіома лежить в основі суто умовного умовиводу?
4. Назвіть демонстративні модуси умовно-категоричного умовиводу.
5. Якими формулами позначаються імовірні модуси умовно-категоричного
умовиводу?
6. демонстративного стверджуючого модусу умовно-категоричного
умовиводу.
7. Наведіть приклад демонстративного заперечного модусу умовно-
категоричного умовиводу.
8. Побудуйте таблицю істинності modus ponens

~ 118 ~
9. Назвіть модуси розділово-категоричного умовиводу.
8. При якій умові ми отримаємо достовірний висновок в стверджувально-
заперечному модусі (modus ponendo tollens) розділово-категоричного
умовиводу?
9. При якій умові ми отримаємо достовірний висновок в заперечно-
стверджувальному модусі (modus tollendo ponens) розділово-категоричного
умовиводу?
10. Побудуйте таблицю істинності для формули заперечно-стверджувального
модусу розділово-категоричного умовиводу.
11. Наведіть приклад відповідний висновку у стверджувально-заперечному
модусу (modus ponendo tollens) розділово-категоричного умовиводу.
12. Наведіть приклад відповідний висновку у заперечно-стверджувальному
модусі (modus tollendo ponens) розділово-категоричного умовиводу.
13. Назвіть типи лематичних умовиводів?
14. Що таке дилема в логіці, в чому полягає її відмінність від етичних та
управлінських дилем?
12. Чим відрізняються проста конструктивна дилема і проста деструктивна
дилема?
13. Наведіть приклад простої конструктивної дилеми.
14. Побудуйте таблицю істинності для формули простої конструктивної
дилеми.
15. Наведіть приклад простої деструктивної дилеми.
16. Побудуйте таблицю істинності для формули простої деструктивної
дилеми.
17. Що таке складна конструктивна дилема?
18. Наведіть приклад складної конструктивної дилеми.
19. Побудуйте таблицю істинності для формули складної конструктивної
дилеми.
20. Наведіть приклад складної деструктивної дилеми.
21. Побудуйте таблицю істинності для формули складної деструктивної
дилеми.

~ 119 ~
 Розділ 10.
ІНДУКТИВНІ ТА ТРАДУКТИВНІ УМОВИВОДИ.

1. Сутність індуктивного умовиводу. Його види й правила.

2. Методи наукової індукції.
3. Умовиводи за аналогією.

10.1. Сутність індуктивного умовиводу. Його види й правила.

В попередніх розділах ми вже торкалися теми індуктивних умовиводів,
які ми визначили як умовиводи від засновків меншої ступені до висновку
більшої ступені загальності знання. Тобто індуктивні умовиводи мають
справу з одиничними або частковими судженнями з яких намагаються
отримати знання про загальне (закономірність, загальну якість притаманну
певним речам, загальні правила тощо). З цієї точки зору ці умовиводи
базуються на певних фактичних даних, які є підвалиною теорії й тому
починають користуватися увагою з початку народження новоєвропейської
науки, хоча, зрозуміло, були відомі ще давнім грекам. Втім, Аристотель
вважав індукцію «дитячою забавою», розглядаючи її як побутові
узагальнення які дають лише ймовірнісні висновки. що отримуються шляхом
простого перерахування випадків спостереження, взятих підряд. Надання
індуктивним умовиводам наукового статусу належить Ф. Бекону, який
вдосконалюючи індуктивні умовиводи намагався створити на їх підставі
«новий органон», тобто нове більш ефективне знаряддя пізнання ніж
аристотелівська силогістика. Згодом, завдяки працям здебільшого
британських вчених (Дж.Ст. Міль, В. Мінто та ін.) індуктивні умовиводи
стають невід’ємною складовою класичних університетських курсів з логіки.

~ 120 ~
 Індуктивними умовиводами називаються міркування, у яких на
основі знання частини предметів певної множини або одиничних
предметів робиться висновок про множину в цілому.
Термін «індукція», що походить від латинського «inductio» (від слів in –
в, і duco – веду, тобто «наведення»), взагалі багатозначний: у фізиці це –
підвищення напруги електрики у провіднику в залежності від близькості
намагніченого чи наелектризованого тіла, в логіці й філософії – метод
мислення, у якому з часткових засновків виводять загальний висновок.
Схема індуктивного умовиводу може мати такий вигляд:
А1 є Р
А2 є Р
А3 є Р
А4 є Р
А5 є Р
А1, А 2, А3, А 4, S5 є елементами множини S
Отже, всі А є Р
Наприклад:
Чеченці є мусульманами
Інгуші є мусульманами
Дагестанці є мусульманами
Кабардинці є мусульманами
Черкеси є мусульманами
Чеченці, інгуші, дагестанці, кабардинці, черкеси є
північнокавкавказькими народами
Всі північнокавкавказькі народи є мусульманськими.
Висновок, до речі, не є вірним, оскільки наприклад серед осетин, які є
також північнокавказьким народом є велика частина християн.
Розрізняють повну й неповну індукцію. Повна індукція – узагальнення
всіх елементів даного класу. Така операція часто буває принципово
неможливою, наприклад, підрахунок всіх зірок у Метагалактиці, визначення,
чи всі речі падають на Землю, з'ясування, скільки піщин у море й т. ін. Тому,
як правило, використовується неповна індукція. Неповна індукція – це
такий індуктивний умовивід, у якому на підставі дослідження особливостей
частини предметів даного класу робиться висновок про особливості всіх
предметів даного класу.
Найяскравіший приклад неповної індукції – соціальна статистика,
опитування населення з різних проблем. Повна індукція в цих випадках
можлива лише при переписі населення; референдуми – вже неповна індукція.
Найчастіше застосовується вибіркове опитування приблизно 1000 чоловік.
~ 121 ~
Репрезентативність, тобто відповідність вибірки всієї досліджуваної
сукупності людей (генеральної сукупності), залежить від дуже багатьох
факторів: методу опитування, характеру поставлених питань, місця, години й
конкретних розумів опитування. Крім того, навіть неухильне дотримання
науково обґрунтованих норм репрезентативної вибірки може бути
перекреслено неправильним узагальненням отриманих результатів. Останнє
безпосередньо пов'язане з логікою індуктивного висновку. Із цих причин
неповна індукція завжди дає імовірнісний висновок, тому індуктивні
умовиводи часто називають імовірнісними. Коли маєш справу з явищем
масового характеру, завжди можна підібрати безліч прикладів або «за», або
«проти» і зробити «солідний, що опирається на великий фактичний матеріал»
висновок. Діяльність засобів масової інформації, які в період повної
монополії на ці засоби з боку певних політичних сил перетворюються в
засоби масової дезінформації, дає безліч прикладів подібних підходів.
Неповна індукція, у свою чергу, поділяється на три різновиди:
популярну, наукову та статистичне узагальнення.
10.1.1. Популярна (народна) неповна індукція має низку відмінних
особливостей.
1. Є узагальненням результатів обмеженого (як правило особистого)
досвіду. Наприклад, судження типу «Не може бути такого. Життя прожив, а
такого не бачив» – результат популярної індукції.
2. Виробляється випадково – не має чітко позначеної мети й, отже,
плану.
3. Не підпорядкована вимозі якісної й кількісної репрезентативності
відносно матеріалу, котрий узагальнюється.
10.1.2. Наукова неповна індукція на відміну від популярної:
1. Узагальнює результати наукового досвіду – багаторічних
спостережень, багаторазово відтворених експериментів.
2. Виробляється за чітко визначеним планом для досягнення науково
поставлених цілей.
3. Неухильно дотримується вимог кількісної і якісної
репрезентативності матеріалу, що узагальнює. Наукова індукція базується на
дотриманні таких правил:
1. Узагальнення повинне вироблятися за істотними ознаками, а не
за зовнішньою подібністю або за якимись іншими випадковими
ознаками. У науках, заснованих на узагальненні різноманітного емпіричного
матеріалу, дане правило реалізується з вимогою якісної репрезентативності
— в індуктивному узагальненні необхідно врахувати всі якісно значимі,
пов'язані із сутнісними характеристиками групи певного класу явищ. Не
~ 122 ~
можна, наприклад, поєднувати людей за кольором очей і волосся, росту,
місцем проживання, за прихильністю до певного виду спорту й іншими
характеристиками, котрі не мають прямого відношення до сутності людини.
Наведений приклад ілюструє всю складність проходження даного правила.
Індуктивний висновок як рух від емпіричного матеріалу до його
теоретичного узагальнення являє собою сходження від явища до сутності.
Розглянуте ж правило припускає, що при узагальненні варто опиратися на
знання сутності, котре повинне бути отримане в результаті цього
узагальнення. Так, при опитуванні суспільної думки необхідно виконати
вимоги якісної репрезентативності, тобто врахувати думку всіх якісно різних
груп населення. Ці вимоги виводять на проблему сутності людини – одну із
найбільш складних філософських проблем, по якій немає поки однозначного
рішення. У тієї ж година ясно, що не можна визнати істотними підставами
розподіл суспільства за статтю, прихильністю до того чи іншого виду спорту,
любов’ю або відразою до пива й т. ін.
2. Варто уникати поспішного узагальнення. Дане правило для будь-
якої емпіричної науки вимогою кількісної репрезентативності — обрана для
узагальнення група повинна кількісно представляти весь клас явищ,
властивостей, людей, моментів дійсності, у відношенні якого робиться
індуктивний умовивід. У протилежному випадку істинність засновків не
гарантує істинності висновку-узагальнення. Наприклад, опитавши 1000
громадян, не можна бути впевненим, що 50 мільйонів дадуть ті ж відсотки
«за» й «проти». Ясно, що не можна вивести єдину формулу, за якою можна
було б визначити кількісну репрезентативність для будь-якого класу, що
узагальнює. Так, для багатомільйонного міста кількісна репрезентативність в
опитуванні населення буде представлена зовсім іншою цифрою, ніж для
невеликого села.
3. Не можна припускатися помилки підміни причини події
послідовністю подій у часі або в просторі. Латинська приказка говорить:
«Post hos, erqo propter hos» – «Після цього – значить через це». «Після цього»
або «поруч із цим» не означає «через це». Тоді, наявність алібі не завжди
може служити підставою для виправдання, так саме як відсутність алібі не є
ще доказом злочину (якщо людина була в приміщенні безпосередньо до того,
як там щось пропало, то це не означає, що вона винесла цю річ).
Дотримання цих правил не гарантує істини, але є необхідним для того,
щоб не робити помилок при просуванні до неї.
10.1.3. Особливим видом висновків неповної індукції є статистичні
узагальнення, пов'язані з аналізом масових подій. До них відносяться,
наприклад, логістика перевезення пасажирів і вантажів, демографічна
~ 123 ~
динаміка, поширення захворювань, дорожньо-транспортні події, динаміка
злочинів та багато чого іншого.
Враховуючи труднощі виявлення причинних залежностей, аналіз таких
масових подій дозволяє встановити стійкий розподіл випадкових ознак, що
цікавлять дослідника. Кількісна інформація, що виражає стійкі тенденції
розвитку, має важливе практичне значення для правильної організації
обслуговування населення, профілактичних заходів, боротьби зі злочинністю
тощо. Аналіз масових подій ведеться найчастіше шляхом суцільного, а
вибіркового дослідження окремих груп чи зразків і логічного перенесення
отриманих результатів попри їх безліч. Висновок у разі протікає у вигляді
статистичного узагальнення.
Статистичне узагальнення – це висновок неповної індукції, у якому
встановлена у засновках кількісна інформація про частоту певної ознаки в
досліджуваній групі (зразку) переноситься у висновок.
На відміну від популярної індукції у засновках статистичного
узагальнення фіксується наступна інформація: загальна кількість складових
досліджуваної групи, або зразок випадків; число випадків, у яких присутня
ознака, що цікава для дослідника; частота появи цієї ознаки.
Для побудови схеми статистичного узагальнення введемо такі умовні
позначення: S – досліджуваний зразок; р – ознака, що цікавить дослідника; m
– загальна кількість випадків, що спостерігаються (елементів зразка); n –
число сприятливих випадків, коли явище має ознаку р; f(p) – частота ознаки
р; К – популяція, чи безліч явищ, куди поширюється частота ознаки.
Частота появи ознаки р у зразку S є відношенням числа сприятливих
випадків n до загального числа досліджених явищ m:
f(p) = n/m.
Частота появи ознаки в статистичних операціях набуває числового
значення в інтервалі між 0 і 1: 0<f(p)<1. Це тим, що у статистичному зразку S
число випадків появи ознаки (n) завжди менше загального числа
спостережуваних елементів (m). Оскільки m > n, цим f(p) завжди буде менше
одиниці, але більше нуля.
Статистичне узагальнення, будучи висновком неповної індукції,
відноситься до недемонстративних висновків. Логічний перехід від засновків
до висновку дає лише ймовірнісне знання, але воно є вкрай потрібним для
аналізу великого масиву інформації, особливо такою яку ми не можемо
отримати ніяким іншим шляхом.

10.2. Методи наукової індукції

~ 124 ~
 Методи встановлення причинного зв'язку помилково приписуються
британському філософу і логіку Френсісу Бекону, який вважав індукцію
головним науковим методом. Насправді лише в ХІХ сторіччі Джон Стюарт
Міль (1806–1873) в книзі «Система логіки» (A system of logic, 1843) розробив
п'ять основних методів установлення причин того або іншого явища. Однак,
за традицією ці методи нерідко називають методами Бекона-Міля.

10.2.1. Метод подібності (method of agreement)

Якщо кілька випадків досліджуваного явища виникають при різних
умовах, але при наявності тієї самої обставини, то, імовірно, вона і є
причиною даного явища. Можна помітити, що метод подібності
використовує, як правило, неповну індукцію (запропонована схема розглядає
зробити помилку поспішності узагальнення й помилку підміни причинно-
наслідкового зв'язку просторовою або тимчасовою послідовністю):
Випадки Обставини, що спостерігаються Явище, причину
якого ми шукаємо
1 АВС a
2 ADE a
3 AFG a
Отже, обставина А є причиною явища а

10.2.2. Метод відмінності (method of difference)

Якщо за тих самих умов якась обставина викликає явище, а за
відсутності обставини в даних умовах явище не виникає, то, імовірно, ця
обставина і є причиною розглянутого явища.

Випадки Обставини, що спостерігаються Явище, причину

якого ми шукаємо
1 АВС a
2 ВС ––
Отже, обставина А є причиною явища а
Наприклад: рибалки ловили рибу вдвох — один насаджував наживку,
інший закидав вудки. Довгий час риба не клювала з невідомої причини. Один
з рибалок, розсерджений, пішов додому. Другий, лишившись один, поміняв
наживку — риба зненацька почала клювати. Через якусь годину повернувся
перший й, побачивши пійману рибу, знову приступив до своїх обов'язків —
став насаджувати наживку. Клювання відразу припинилося й не відновилося

~ 125 ~
до повторного відходу цього рибалки. «Риба його не любить» — зробив
висновок товариш того, котрий пішов, повернувшись додому з багатим
уловом. Лише пізніше вони встановили ймовірні причини цього явища:
нещасливий рибалка фарбував будинок і щораз, направляючись на
риболовлю, протирав руки розчинником фарби. Цей-то розчинник, що
залишався на наживці, і «не любила» риба.
10.2.3. Спільний метод подібності й відмінності (joint method of
agreement and difference)
Являє собою поєднання двох розглянутих методів. Якщо в одному
комплексі випадків явище наступає за різних умов, але за наявності
загальної обставини, а в іншому комплексі випадків те ж явище не
виникає в тих же умовах, але за відсутності зазначеної обставини, та
дана обставина і є причиною явища.
Наприклад, потрібно визначити причину отруєння низки працівників
хімічного підприємства, які займалися виготовленням різних розчинів.
Відповідно до з'єднаного методу подібності та відмінності хід думки може
бути таким:
Отруєння отримали ті, хто готував розчини А, В, С
Отруєння отримали ті, хто готував розчини А, D, Е
Не отримали отруєння транспортного засобу, хто готував розчини, С, X
Не отримали отруєння транспортного засобу, хто готував розчини E, Y.
Випадки Обставини, що Явище, причину
спостерігаються якого ми шукаємо
І ряд 1 АВС a
випадкі
в
2 ADE a
ІІ ряд 1 CX ––
випадкі
в
2 EY ––
Отже, обставина А є причиною явища а
Ймовірно, приготування розчину А стало причиною отруєння ряду
працівників.
10.2.4. Метод супутніх змін (method of concomitant variations)
Якщо зміна однієї із обставин веде до відповідної зміни деякого
явища, то дана обставина є причиною явища.
Випадки Обставини, що Явище, причину

~ 126 ~
 спостерігаються якого ми шукаємо
1 А1ВС a1
2 А2ВС a2
3 А3ВС a3
Отже, обставина А є причиною явища а

Наприклад, незалежно один від одного в різних сферах дослідження

були складені два графіка: графік сонячної активності і графік динаміки
серцево-судинних захворювань (зокрема, інфарктів). Зіставлення графіків
дало сенсаційний результат: вони практично збігалися, що дозволило
зробити висновок, що, ймовірно, зростання активності Сонця викликає
зростання захворюваності (смертності) людей із захворюваннями серця.

5. Метод залишків (method of residue)

Якщо зі складного явища, яке викликається низкою обставин,
відняти вивчену частину, котра залежить від відомих обставин, то
залишок цього явища буде наслідком ще не відкритих обставин.

Причиною складного явища abc є обставини АВС.

Частина b явища abc викликається обставиною В
Частина с явища abc викликається обставиною С
Отже, частина а явища abc перебуває у причинному зв’язку з
обставиною А
Класичним прикладом застосування методу залишків служить відкриття
планети Нептун. У Сонячній системі орбіти планет Урана і Нептуна
знаходяться один за одним на відстані близько 1,5 млрд км. При
спостереженні планети Уран було виявлено її відхилення від величини
орбіти, незважаючи на те що сили тяжіння інших планет залишалися
незмінними і ніяк не могли впливати на відхилення орбіти Урана.
Французький астроном Левер'є, використовуючи метод залишків, висунув
гіпотезу про існування невідомої планети і описав деякі її характеристики.
Незабаром, в 1847 р, німецький астроном Галле відкрив планету Нептун.
Застосовуючи на практиці зазначені методи, треба пам'ятати, що всі
вони відносяться до індуктивного типу умовиводу й тому можуть дати лише
імовірнісний висновок. Крім того, ці методи дуже часто розкривають не
причину, а необхідні (але не достатні) умови, у той час як істинними
причинами зміни й розвитку завжди виступають внутрішні протиріччя
системи.

~ 127 ~
10.3. Умовиводи за аналогією
Традуктивними (від лат. traductio – переміщування, перенесення)
називають умовиводи в яких засновки та висновок мають однакову ступень
загальності. Різновидом традуктивних умовиводів є також умовивід за
аналогією.
Слово «анало́гія» (άναλογία) в перекладі з грецької мови означає
«пропорція», «відповідність», «сумірність». Аналогія – це зазвичай
імовірнісний умовивід, у якому за встановленою подібністю одних ознак
(властивостей або відношень) систем, що зіставляються, роблять висновок
про подібність інших ознак. Принцип аналогії такий: якщо порівнювані
системи подібні в одній якій-небудь властивості або відношенні, то вони
можуть бути подібні й в іншій якій-небудь властивості або відношенні.
Логічний перехід у висновках за аналогією відбувається за правилом,
згідно якому, якщо два одиничних предмети подібні в певних ознаках
(відношеннях), то вони можуть бути подібними і в інших ознаках
(відношеннях).
Схема аналогії виглядає таким чином:
А має ознаки а, b, с, d
В має ознаки а, b, с
Ймовірно В має ознаку d.
У цій схемі а, b, с – загальні суттєві ознаки для об'єктів А та В; d –
ознака, що переноситься.
З цього випливає, що у формально-логічному сенсі аналогія – це, перш
за все, деяке продовження початкової подібності, яка полягає у перенесенні
інформації з одного предмета (моделі, зразка, типу) на інший.
В юриспруденції також використовуються поняття «аналогія права» та
«аналогія закону». Деякі логіки вважають, що аналогія в логіці, аналогія
закону і права майже тотожні: «В аналогії права та аналогії закону – це також
перенесення, але не властивостей предмета, а норм та правових принципів на
неврегульований законом випадок». У цьому судженні ключове слово
«перенесення» виконує функцію переконливого аргументу. Норма права
розглядається як властивості або, швидше за все, як складова частина
врегульованого нею відносини (правовідносини), яка шляхом аналогії
переноситься на подібне ставлення, у результаті останнє також стає
правовідносинами. За допомогою такого уподібнення ставлення у вигляді
нормативної конструкції виступає як модель, а подібне до нього ставлення
стає правовідносинами за допомогою аналогії (прототипом). В той же час,
аналогія у праві відрізняється від висновку за аналогією в класичній логіці, в
~ 128 ~
якій йдеться про ймовірнісний висновок з приводу наявності ознаки (ознаки)
моделі у прототипу. При аналогії закону відбувається не просто перенесення
інформації з моделі на зразок, оскільки немає проблеми у вигляді питання
про наявність чи відсутність ознаки (властивостей), а приймається рішення,
дія якого не належить до охопленого текстом закону правовідносин.
Аналогія застосовувалася людиною насамперед в пізнанні й освоєнні
світу з моменту появи Ното Sapiens. Вона лежить в основі міфологічного
мислення та різних забобонів та магічних дій, коли люди наносячи
пошкодження певним предметам, вважали, що тим самим шкодять певним
людям, яких уподібнювали цим предметам.
Давньогрецький філософ та математик Піфагор намагався знайти
аналогію між звуковими й світловими явищами. У творах Аристотеля
започатковані та подекуди розвинуті не лише дедуктивні, а й умовиводи за
аналогією. У другій книзі «Першої Аналітики» філософ міркує про тип
умовиводу, який називає «παράδειγμα» (взірець). Він наводить такий
приклад:
Війна фівійців з фокійцями – зло.
Війна фівійців з фокійцями – це війна із сусідами.
Війна із сусідами – зло.
Війна афінян з фівійцями – війна із сусідами.
Війна афінян з фівійцями – зло.
У Новий час аналогія набула значення у наукових відкриттях на основі
порівняння явищ в різних сферах буття. У XX в. умовивід за аналогією став
логічною підставою розробки універсального методу моделювання. Цей
метод, використовуючи подібність моделі й оригіналу, дозволив глибоко
проникнути в сутність аналогічних фізичних, хімічних, біологічних і
соціальних процесів, вийти на проблему їхньої спільності, відновивши на
новому рівні ідею древніх мислителів про єдність світу.
У логіці прийнято розрізняти строгу й нестрогу аналогію. Умовивід за
строгою аналогією завжди ґрунтується на знанні закону (об'єктивного,
необхідного, стійкого й такого, що відтворюється, зв'язку явищ, процесів,
властивостей, відносин). Разом з тим жоден закон природи або суспільства не
проявляється як абсолютний й однозначний зв'язок (одна причина – один
наслідок). Навіть такі динамічні закони, як закон всесвітнього тяжіння, не
діють однозначно. Справа у тому, що всякий процес пов'язаний з дією безлічі
законів. Річка, наприклад, тече з гори не по абсолютно прямій лінії. Все це
говорить про те, що всякий закон проявляє себе як імовірнісний (для
суспільства – як статистичний). Це й надає строгій аналогії статус
імовірнісного умовиводу.
~ 129 ~
 Строга аналогія широко застосовується в наукових дослідженнях й у
логіко-математичних доведеннях. Вона виступає підставою для
моделювання, котре дозволило вивчити велику кількість природничих
процесів. З розвитком досліджень складних фізичних і фізико-хімічних
процесів, що включають механічні, теплові й хімічні явища, розвиваються й
методи аналогії для цих процесів, наприклад, установлюються умови подоби
процесів тертя й зношування деталей машин, кінетики фізико-хімічних
перетворень й інших явищ.
Аналогія зазвичай дає ймовірний висновок, але існують певні правила
(5 правил аналогії), які певним чином збільшують надійність отриманого
висновку:
1. У процесі аналогії необхідно встановити у предметів (явлень)
якомога більше різноманітних подібних ознак, пов'язаних із
властивістю, що переноситься. Зрозуміло, що чим більше спільних ознак
мають предмети, тим ймовірніше, що вони виявляться подібними і за іншими
ознаками.
2. При зіставленні порівнюваних предметів (явищ) необхідно
всебічно вивчати їхню подібність і різницю в істотних ознаках. Іншими
словами, порівнювані предмети (явища) мають бути пов'язані між собою
сутнісно, а не формально. аналогія повинна стосуватися предметів одного й
того ж роду або виду.
3. У процесі зіставлення предметів (явлень) слід виявити
необхідний зв'язок загальних ознак із властивістю. Тобто треба показати,
що подібні ознаки у своїй сукупності забезпечують наявність такої
властивості у предмета (явища).
4. Ознака, що переноситься повинна бути пов’язана з іншими
спільними ознаками. Ця ознака повинна бути складовою спільного
комплексу ознак.
5. В аналогії слід враховувати не лише подібні, а й відмінні
ознаки. Це допоможе вберегтись від невиправданих аналогій. Одна з
найтиповіших причин помилок в міркуваннях за аналогією – зосередження
на подібностях при ігноруванні відмінностей.
Нестрога аналогія характеризується імовірнісним зв'язком між
подібними й умовними ознаками. Наприклад: Якщо торік було жарке літо, а
потім холодна зима, то жарке літо цього року може бути основою тільки
імовірнісного прогнозу холодної зими. Нестрога аналогія на відміну від
строгої ґрунтується, як правило, на емпіричному (регулярність явищ) або
теоретичному імовірнісному законі. Для підвищення ступеня вірогідності
висновків за схемою нестрогої аналогії варто прагнути до збільшення числа
~ 130 ~
виявлених подібних ознак, тобто до усе більш повної індукції. Крім того,
необхідно дотримуватися загальних правил індуктивного висновку,
розкритих вище. Досить красномовні приклади можна знайти в слідчій
практиці. Слідство повинне прагнути до узагальнення максимально
можливого числа фактів. Якщо мова йде, наприклад, про дії досвідченого
рецидивіста, необхідно зіставити всі відомі слідству прийоми й методи його
«роботи» з наявними по даному злочину фактами. Чим більше збігів, тим
більше впевненості, що отут діяв саме даний підозрюваний, тим доказовішим
буде побудоване обвинувачення. Навпаки, якщо обвинувачення буде
побудовано тільки на деяких фактах, узагальнених у нестрогій аналогії
(наприклад, зовнішня подібність, збіг деяких прийомів злочинних дій), то
воно саме буде протизаконним.
Аналогія – один з важливих евристичних засобів наукового пізнання,
коли на основі подібності двох або декількох предметів (систем, процесів) за
деякими їхніми властивостями або відносинами робиться висновок про їхню
можливу подібність і за іншими властивостями і відносинами. Для
підвищення ступені ймовірності достовірності висновків за аналогією
необхідно враховувати те, щоб порівнювані об'єкти були подібні до істотних
властивостей, а не в суто зовнішніх або випадкових ознаках, та щоб зв'язок
між вже відомими подібними властивостями і новою, передбачуваною
властивістю була закономірним, необхідним або високоймовірним. Так, на
основі аналогії впливу низки фармацевтичних препаратів на тварин і людей
після успішного застосування цих препаратів для лікування тих же хвороб у
тварин робиться висновок про застосування багатьох з них для лікування
людини. На аналогії засновано багато наукових прогнозів і рекомендацій.
Аналогія як форма умовиводу є основою методу моделювання.
Моделювання – це емпіричне дослідження реального об'єкта шляхом
побудови його моделі: об'єкта, що заміщає прототип (реальний об'єкт)
моделлю на основі подібності властивостей прототипу й моделі. Ця
подібність за суттєвими ознаками має спеціально обґрунтовуватись. Модель
має бути ізоморфною або гомоморфною у плані своєї подібності (тотожності)
з прототипом. Існують два види моделей у науці:
 матеріальні, наприклад зменшена копія реального водоспаду, або
турбулентного руху повітря, або греблі гідроелектростанції і
т.ін.;
 знакові (як правило, це математичні моделі об'єкта), наприклад,
деяке математичне рівняння, графік, креслення, схема, які

~ 131 ~
 відображають зв'язок між характеристиками прототипу або його
динамікою (траєкторією руху тощо).
До методу моделювання в науці часто вдаються тоді, коли з будь-яких
причин (з фінансових, екологічних причин чи міркувань безпеки) важко,
неможливо або просто недоцільно емпірично досліджувати сам прототип у
природних умовах його буття. Метод моделювання набув особливо
широкого поширення у сучасній науці та техніці у зв'язку з різким
ускладненням об'єктів дослідження у постнекласичній науці, а також
суттєвим подорожчанням наукових досліджень. Сьогодні вигідніше та
надійніше починати пізнання об'єктів із дослідження їхніх моделей, зокрема
комп'ютерних.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. В чому полягає сутність індуктивного умовиводу?

2. Назвіть головні види індукції.
3. В чому полягає сутність повної індукція?
4. Які існують різновиди неповної індукція?
5. В чому полягає відмінність популярної та наукової індукції.
6. Які помилки трапляються в індуктивних умовиводах?
7. Що таке причина, в чому полягає її відмінність від умови?
8. Які існують методи наукової індукції?
9. Охарактеризуйте умовивід за аналогією.
10. Які види аналогії ви знаєте?
11. Чому аналогія дає лише ймовірні висновки?
12. В чому полягає відмінність між строгою та нестрогою аналогіями?
13. Що таке моделювання?
14. Чи застосовується аналогія в праві?
15. Як співвідносяться дедукція, індукція та аналогія?

~ 132 ~
 Розділ 11.
ЛОГІЧНІ ОСНОВИ АРГУМЕНТАЦІЇ

1. Поняття доведення, його структура

2. Види і правила доведення
3. Спростування та його види

11.1. Аргументація – один із найважливіших засобів соціальної

комунікації, який здійснює вплив на інших, він намагається переконати їх в
істинності й значущості власної думки та спонукати до певної поведінки.
За визначенням групи голландських логіків Амстердамської школи
аргументація «є видом словесної та соціальної діяльності, завданням якої є
збільшення (або зменшення) прийнятності спірної точки зору для слухача
або читача за допомогою приведення ряду взаємопов'язаних доведень,
спрямованих на доведення (або спростування) певної точки зору перед
раціональним арбітром».
Аргументація – це практична вербальна діяльність в основі якої лежать
психологічні, риторичні та формально-логічні засоби доведення та
просування власної позиції або спростування іншої точки зору. Логічна
складова аргументації складається з трьох логічних операцій:
 Доведення
 Спростування (критика)
 Полеміка (суперечка).
У вузькому сенсі під логічною складовою аргументації мають на увазі
насамперед доведення.

~ 133 ~
 Доведенням називається логічна операція, у якій відбувається
обґрунтування істинності одних думок за допомогою інших, істинність
яких вже встановлено. В його основі лежить закон достатньої підстави.
Доведення має спільні риси з умовиводом. І в доведенні, і в умовиводі
відбувається перехід від одних суджень до інших. Але якщо в умовиводі ми
йдемо від істинних суджень до нового судження, то в доведенні ми прагнемо
обґрунтувати істинність нового судження, спираючись на вже відомі істини.
Висновок, ми відповідаємо на запитання «що випливає з істинних думок»;
доводячи – на запитання «чи вірна ця думка і чому вона вірна». Відповідь на
останнє питання передбачає використання користування умовиводу (іноді
сукупності умовиводів), яке стає, таким чином, компонентом доведення
Структура доведення визначається трьома питаннями:
1) що доводиться?
2) чим доводиться?
3) як доводиться?
Те, що доводиться, називається тезою доведення.
Те, чим (за допомогою чого) доводиться теза, називається
аргументами чи підставами доведення.
Те, що розкриває логічний зв'язок між тезою та аргументами,
називається демонстрацією.
Схему доведення можна представити в такому вигляді:

Теза
(від

грецького θέσις) – судження, істинність якого повинна бути доведена. Тезами

можуть бути будь-які категоричні судження, які повинні бути не очевидними
та такими, що потребують доведення. В різних дискурсах це певні
твердження які вимагають доведення, наприклад винність або невинність – в
юридичній практиці, ідеї та заклики у політичному дискурсі, у повсякденних
дискурсах – певні переконання, чужі і власні думки. Один відомий логік
порівнював роль тези у доведенні з функцією короля як шахової фігури. При

~ 134 ~
грі в шахи гравець завжди повинен мати на увазі короля, який хід би не
задумував. Так і доведення має одну головну мету – доведення істинності
тези.
Різновидом тези є гіпотеза (від грецького ὑπόθεσις – припущення,
здогад) – під якою розуміють імовірне припущення, яке може тезою
доведенняу.
Аргументи – судження за допомогою яких обґрунтовується істинність
тези. Якщо продовжувати аналогію доведення з шахами, то аргументи – це
шахові фігури (окрім короля), які можуть бути сильними (як ферзь або тура),
середніми (слон, кінь) або слабкими (пішак). При цьому важливим є їх вдале
та влучне використання.
В якості аргументів можуть виступати:
1) Засвідчені одиничні факти (від латинського factum – зроблене) –
те, що мало місце в дійсності, окрема подія, наявність якої підтверджена та
може бути веріфікованою (перевіреною). Факт існує незалежно від людини,
проте саме визнання його як дійсного та вираження істотно залежать від
суб'єктивних нашарувань.
Фактами або фактичними даними називають одиничні події або явища,
для яких характерні певне місце, час і конкретні умови їх здійснення або
існування. Це всі предмети, явища і процеси, які зафіксовані в просторі і часі.
Коли мова йде про факти як аргументи в доказовому міркуванні, то
маються на увазі судження про факти, в яких відображена інформація про
поодинокі події та явища. Їх потрібно відрізняти від джерел відомостей про
факти, за допомогою яких отримана виражена в судженнях інформація.
Так, наприклад, факт-аргумент готовності якоїсь людини або групи
людей до здійснення збройного нападу на інших людей в місті, що є основою
оцінки істинності рівня кримінальної обстановки, може бути отриманий з
різних джерел. Наявність декількох джерел і їх незалежність сприяють
об'єктивній оцінці отриманих відомостей.
2) Емпіричні узагальнення – це результати висновків або фіксації
первинних стійких зв'язків між зафіксованими властивостями предметів
дослідження, отримані на основі методів емпіричного дослідження:
спостереження, вивчення документів, опитування фахівців і виражені в
формі суджень.
Такого роду аргументи не тільки служать цілям пояснення відомих чи
передбачення нових явищ, а й грають роль доведень в міркуванні. Роль
узагальнень грають будь-які оціночні стандарти, які завжди є результатами
певних висновків.
3) Аксіоми, постулати і презумпції.
~ 135 ~
 Аксіоми (грец. ἀξίωμα – «гідне», «достойне») – це найбільш загальні,
очевидні і тому не доказувані в конкретній галузі людської діяльності
узагальнення (положення). Вони підтверджуються тривалою практикою.
Наприклад: «Частина менше цілого».
Постулати (лат. postulatum – «необхідна умова») – це твердження, що
приймаються без доведення як вихідне положення при будь-якому
міркуванні. Це своєрідний різновид аксіом. Вони можуть бути очевидними
тільки для певного кола дослідників, для конкретної області пізнання і
діяльності. Різновидом аксіом (точніше їх аналогом) у праві є презумпція.
Презумпція (лат. praesumptio – «очікування», «припущення») – це
твердження, яке, не потребує доведення та визнається істиним, поки не
доведене взворотнє. Презумпції є результатом багаторазових спостережень,
що передаються з покоління в покоління та закріплені певною традицією.
Презумпція, виражена в законі, приймається за істину без доказів. Така
презумпція є правовою презумпцією. Прикладом правової презумпції у
кримінальному процесі є презумпція невинуватості: «Кожен вважається
невинуватим, доки його вину не буде доведено». Існують і інші презумпції:
презумпція знання законодавства. презумпція добросовісності платника
податків та інші.
4) Дефініція (визначення), як ми розглядали вище, є логічною
операцією, що розкриває зміст поняття або сенс терміну. В якості аргумента
вона є беззаперечною квінтесенцією певного положення. предмет.Тому,
лише посилаючись на дефініції, можна визнати істинність тези. Дефініції
широко використовуються в судовій практиці. Це пов'язано з тим, що
визначення правових понять містяться в законах, кодексах або нормативно-
правових актах і тому є універсальними та обов'язковими до виконання.
Це основні типи аргументів, які використовуються юристами, в тому
числі і суддями, в доведеннях.
Третій елемент доведення – демонстрація. Під демонстрацію розуміють
спосіб зв'язку тези та аргументів. Теза та аргументи поєднуються за
допомогою логічних зв’язок та правил висновку. Тому на відміну від інших
елементів доведення, демонстрація є не судженням, а умовиводом. В зв’язку
з цим форми демонстрації визначаються типами умовиводів, які в них
використані. Якщо продовжувати аналогію з шахами, то демонстрація – це
правила гри, які послуговуються гравці.
Такою є зазвичай структура доказу в традиційній логіці. В сучасних
моделях використовуються більш складні схеми аргументації.

~ 136 ~
Найбільш яскравим прикладом цього є модель
аргументації британсько-американського вченого
Стівена (Стефана) Тулміна, яка в західній
концепції аргументації стала майже класичною.
Вона складається з шести елементів: претензії
(сlaim), даних або фактів (fact), ордеру (warrant),
підтримки (backing), застереження (rebuttal) та
кваліфікату (qualifier):

~ 137 ~
 1. Претензія (Claim (Conclusion)): те, що має бути встановлено. якась
Наприклад, на судовому засіданні позивач стверджує, що він є громадянином
Великобританії, претензія звучить як заява: «Я – британський громадянин
(британська громадянка)» (1). Відповідає тезі в класичному доведенні.
2. Дані (Ground (Fact)): факти, які виступають підставою для претензії.
В нашому прикладі позивач стверджує: «Я народився на Бермудських
островах». Відповідає аргументам 1.
3. Ордер (Warrant): висловлювання, що дозволяє перейти від
аргументів до претензії. Для того щоб перейти від даних «я народився на
Бермудських островах» до претензії «я громадянин Великобританії» людина
має використовувати підстави для ліквідації розриву між претензією та
даними, заявивши, що «людина, яка народилася на Бермудських островах
юридично може бути громадянином Великобританії», посилаючись на
відповідне законодавство. Відповідає демонстрації в класичному доведенні.
4. Підтримка (Backing): доповнення, спрямовані на підтвердження
висловлювання, представленого в претензії. Підтримка повинна бути
використана, коли підстави самі по собі не є достатньо переконливими для
оточуючих. Це може бути резервний аргумент, який стосується суті справи.
5. Застереження (Rebuttal): висловлювання, які вказують на
обмеження, які можуть застосовуватись. Прикладом контраргументу буде:
«Людина, яка народилася на Бермудських островах, може легально бути
громадянином Великобританії, тільки якщо вона не зрадила Великобританію
і не є шпигуном іншої країни». Відповідає можливим контраргументам.
6. Кваліфікат (Qualifier): Слова та фрази, що виражають ступінь
впевненості автора у його твердженні. Це такі оціночні судження, наприклад,
«ймовірно», «можливо», «неможливо», «безумовно», «імовірно» або
«завжди». Твердження «Я безперечно громадянин Великобританії» несе в
собі набагато більший ступінь впевненості, ніж твердження «Я ймовірно
громадянин Великобританії». Відповідає модальності тези або аргументації.
Перші три елементи: «претензія», «дані» та «ордер» розглядаються С.
Тулміним як основні компоненти практичної аргументації, тоді як останні
три: «підтримка», «застереження» та «кваліфікат» як не завжди необхідні.
Ця схема аргументації довгий час вважалася класичною в
американській теорії аргументації. Втім зараз з нею конкурують й інші
моделі, наприклад модель сучасного канадського логіка Дугласа Волтона
(«Methods of Argumentation», 2013).

11.2. Види і правила доведення

~ 138 ~
 В сучасній теорії аргументації розглядаються різні засоби і різновиди
доведень. Вони стосуються різних сфер аргументації й нерідко поєднуються
та комбінуються один з одним. В класичній логіці виокремлюють,
насамперед, прямі та непрямі (опосередковані) доведення.
11.2.1. Прямим доведенням називають обґрунтування тези без
звернення до конкуруючих з тезою припущень. Демонстрація прямого
доведення має форму дедуктивних умовиводів, індукції та аналогії.
А) Дедуктивне доведення (юридичний силогізм) полягає в підведенні
часткового випадку під загальне правило:
А→Т, А
Т
Демонстрація має форму modus ponens умовно-категоричного
умовиводу або модусів bArbArA та dArII першої фігури простого
категоричного силогізму. При істинності засновків-аргументів і дотримання
правил виводу воно дає достовірні результати. Це доведення нерідко
називається, як вказувалося вище, юридичним силогізмом (у вузькому сенсі
цього терміну), оскільки за ним будуються вироки на судових засіданнях.
Наприклад: «Особа, що заволодіває майном шляхом шахрайства, тобто
внаслідок обману чи зловживання довірою, притягується до кримінальної
відповідальності за статтею 190 КК України. Громадянин Лиходієнко
намагався заволодіти квартирою покійної громадянки Довіренко на підстві
підроблених документів про спадщину. Отже, громадянин Лиходієнко
притягується до кримінальної відповідальності за ст. 190 КК України».
Теза: «Громадянин Лиходієнко притягується до кримінальної
відповідальності за ст. 190 КК України».
Аргументи: «Особа, що придбає майно шляхом шахрайства, тобто
внаслідок обману чи зловживання довірою, притягується до кримінальної
відповідальності за статтею 190 КК України»; «Громадянин Лиходієнко
намагався заволодіти квартирою покійної громадянки Довіренко на підстві
підроблених документів про спадщину».
Демонстрація – дедуктивна аргументація, оскільки формується у
вигляді модусу Barbara першої фігури простого категоричного силогізму із
дотриманням правил цієї фігури.
В) Індуктивне обґрунтування – це логічний перехід від аргументів, в
яких надана інформація про окремі випадки певного роду, до тези, що
узагальнює ці випадки.
Індуктивне пряме доведення може бути продемонстроване на такому
прикладі.
Теза:
~ 139 ~
 Для всіх злочинів проти власності розділу VI «Кримінальні
правопорушення проти власності» ККУ передбачено арешт, обмеження або
позбавлення волі.
Аргументи:
1) Злочини проти власності громадян передбачені в 13 діючих статтях
VI-го розділу КК України: крадіжка, грабіж, розбій, шахрайство, вимагання і
т.ін.
2) Для кожного з 13 злочинів як один із видів санкції передбачено
арешт, обмеження або позбавлення волі.
Оскільки аргументи вичерпують усі різновиди злочинів проти
власності, то обґрунтування будується у формі висновку повної індукції, в
якому з істинних засновків з необхідністю випливає істинний висновок.
Якщо обґрунтування протікає у формі неповної індукції, то тезу
доводять лише з більшим чи меншим ступенем ймовірності. Для
достовірного обґрунтування тези у цьому випадку використовують додаткову
аргументацію.
До індуктивного обґрунтування часто вдаються при аналізі результатів
спостережень та експериментальних даних, під час оперування
статистичними матеріалами. Специфіка індуктивного обґрунтування полягає
в тому, що як аргументи тут виступають, як правило, фактичні дані. За
правильного підходу до фактів індуктивно побудована аргументація має
дуже високу переконливу силу.
В) Обгрунтування у формі аналогії – це пряме обґрунтування тези, в
якій формулюється твердження про властивості одиничного явища. Аналогія
як спосіб обґрунтування використовується в природничих та суспільних
науках, у техніці, у практиці звичаєвих міркувань. Тут вона дає, як правило,
проблематичні висновки.
Метод моделювання у різних галузях техніки забезпечує логічно
ґрунтовні результати, якщо розроблено теоретично виправдані критерії
подоби.
До аналогії як до правдоподібного, але єдино можливого способу
обґрунтування вдаються в історичних дослідженнях. На основі уподібнення
будуються висновки експертів у дактилоскопічних, трасологічних та інших
видах судових експертиз.
11.2. Непрямим називають доведення тези шляхом встановлення
хибності антитези чи інших припущень, які протиставляються тезі (Т).
Такими можуть бути: суперечна тезі антитеза (~Т), члени диз’юнкції в
розділовому судженні: ТvАvВ. В зв’язку з цим виокремлюються два види
непрямого доведення: (1) апагогічне і (2) розділове.
~ 140 ~
 11.2.1. Апогогічним доведенням (від грецького απαγωγή – той, що
уводить; латиною – contradictio in contrarium) називають обґрунтування тези
шляхом встановлення хибності припущення, яке йому суперечить. Це
доведення називають ще доведенням від супротивного (протилежного).
Аргументація в апогогічному доведенні проводиться в три етапи:
Перший етап – всупереч тезі (Т) висувають антитезу ~Т, умовно
визнають істинною і виводять наслідки, які логічно з неї випливають:
~Т→ N
Другий етап – логічно виведені з антитези наслідки співставляють з
судженнями, істинність яких вже відома (C):
N∨F, C
~C
Третій етап – з хибності наслідків логічно роблять висновок про
хибність припущення антитези. Міркування відбувається в формі
заперечного модусу умовно-категоричного умовиводу:
~Т→ N, ~N або ~~T
~~T Т
Апогогічний різновид доведення буде прийнятним лише тоді, коли між
Т і ~Т існує відношення суперечності, тобто діє закон виключення третього.
Втім, іноді цей вид доведення може використовуватися й
неправомірно, з порушенням правил доказу. Наведемо жартівливій приклад
(тільки не ображайтеся особи прекрасної статі).

В цьому, зрозуміло хибному, доведенні використані особливості

російської мови, викласти українською таке доведення не вдасться, оскільки
слово «людина» – жіночого роду.
11.2.2. Розділовим доведенням називають непряме доведення тези (Т1),
яка має альтернативні версії (Т2, Т3...). Аргументація встановлює хибність і
виключає всі інші версії. Тим самим встановлюється істинність висунутої
тези (Т1). Міркування відбувається в формі заперечно-стверджувального
модусу (tollendo ponens) розділово-категоричного умовиводу:
Т1∨Т2∨Т3, ~ Т2, ~ Т3
~ 141 ~
 Т1
Воно є правильним лише в тому випадку, якщо диз’юнктивне
судження є повним <T1∨Т2∨Т3>.
На відміну від апагогічного розділове доведення припускає висунення
не двох, а декількох альтернативних положень і подальше виключення
неправдивих, доки не залишиться одна альтернатива. У основі розділового
доведення лежить розділово-категоричний умовивід. Тобто, на нього
поширюються усі правила, яких необхідно дотримуватися при побудові
цього умовиводу: повнота перерахованих альтернатив і характер диз’юнкції.
Найбільше поширення цей спосіб доведення отримав у судово-слідчій
практиці. Розслідуючи злочин, спочатку висувають безліч версій відносно
кола його можливих учасників, їхніх мотивів і вчинків. Слідчий будує
декілька можливих версій дій потенційних злочинців, а потім перевіряє їх та
поступово відкидає ті, що не підтверджуються.
Наприклад: «Злочин могли скоїти Анісімов або Bерховенко або
Cимоненко, вважає на підставі своїх даних слідчий, але Bерховенко і
Cимоненко, як встановлено, мають підтверджене алібі; значить, його вчинив
Анісімов». Втім, цей висновок повинен бути підтвердженим у судовому
порядку.
11.2.3. При цьому доведення в будь-якій формі повинно дотримуватися
певних логічних правил. Розглянемо ці головні правила, які стосуються
тези, аргументів та демонстрації, й порушення яких спричиняє відповідні
помилки.
11.2.3.1. Правила і типові помилки стосовно тези
Тезою є судження, яке потребує обґрунтування тому тезами не можуть
бути судження істинність яких вже встановлена, або їх в обґрунтуванні немає
потреби. Стосовно тези в теорії аргументації висуваються такі правила:
1. Неочевидність тези
Теза – це твердження, що захищається, яке є спірним, неочевидним для
адресата, ставиться під сумнів і має бути доведено. Але при цьому треба
враховувати рівень опонента в аргументації (освітній, культурний,
світоглядний тощо).
При порушенні цього правила припускаються помилки –
«обґрунтування обґрунтованого», тобто того що не потребує обґрунтування.
2. Чіткість і ясність тези.
Це правило, засноване на законі тотожності, вимагає однозначності
понять, що входять до тези, ясності судження, у формі якого сформульована
теза із зазначенням її кількісної характеристики (не можна доводити те, що
відноситься до деяких, видаючи за те, що стосується всіх). Теза повинна бути
~ 142 ~
чітко визначеним і адекватно сформульованим судженням (чи системою
суджень). Це правило застерігає від невизначеності тези, наслідком чого
може бути її двозначне чи й багатозначне тлумачення. Головна помилка в
порушенні цього правила – розмитий сенс судження, яке висувається як теза.
3. Незмінність тези
Теза повинна зберігатися за обсягом та змістом незмінною, тотожною
самій собі протягом всієї логічної аргументації. Як і попереднє правило, воно
ґрунтується на законі тотожності, згідно якому судження повинні зберігати
свій сенс, залишатися тотожними самим собі в процесі одного й того ж
міркування. Помилка, яка виникає вкаслідок порушення цього правила має
назву «підміна тези» (ignoratio elenchi).
Підміна тези може виявлятися в різній мірі. Можуть спостерігатися
невеликі, іноді малопомітні зміни в межах самої тези, а може бути повна
заміна тези на якесь інше судження.
4. Несуперечність тези
Теза не повинна містити в собі логічної суперечності. Це правило
базується на розглянутому вище законі несуперечності (протиріччя).
Порушення правила відбувається тоді, коли тезу висловлюють певним
комплексом суджень, деякі з яких можуть суперечити один одному.
Це правило частіше порушують тоді, коли тезу висловлюють системою
суджень. Проте можуть бути й одиничні тези, що складаються з суперечних
трапляються і тези-судження, які містять суперечність. Наприклад: «Цей
злочин був скоєний невинною людиною».
11.2.3.2. Правила і типові помилки стосовно аргументів
1. Істинність аргументів. Аргументи мають бути істинними
судженнями, а не фейками. 1. Аргументи мають бути істинними. Це правило
нерозривно пов'язане з першим правилом тези: істинність посилок (підстав) –
необхідна (хоч і недостатня) умова отримання справжнього висновку.
Внаслідок порушення цього правила виникають такі помилки:
а) «Основна хиба» (error fundamentalis).  Вона викає коли тезу
обґрунтовують заздалегідь хибним аргументом. Наприклад ми стикаємося з
нею в такому старовинному розсуді: «Якщо вам судилося померти, то ви
помрете, незалежно від того, викличете лікаря чи ні. А якщо вам судилося
видужати, то видужаєте, знову-таки незалежно від того, викличете лікаря чи
ні. Але, звичайно ж, щось-то вам судилось – або помрете, або одужаєте,
незалежно від того, викличете лікаря чи ні».
Хибним аргументом тут виступає сліпа віра в долю, провідіння («якщо
вам судилося...»).

~ 143 ~
 б) «Випередження основи» (petitio principii) є помилкою, коли
аргументом виступають судження, які потребують попереднього
обґрунтування. Так ворожі пропагандисти стверджують, ніби причиною
заворушень на Донбасі в 2014 році було масове невдоволення усуненням з
посади президента В. Януковича (хоча самі «протетувальники» не
запрошували його повернутися до влади хоча б Донецьку).
2. Незалежність аргументів. Істинність аргументів має бути
обґрунтована незалежно від тези. Це означає, що вони мають мати свої власні
(і до того істинні) підстави. В іншому випадку вони не виконають своєї
логічної функції – бути основою тези (а не її наслідком).
Внаслідок порушення цього правила виникає помилка, яку називають
«колом в доведенні» (circulus vitiosus). Ця помилка полягає в тому, що тезу
виводять з аргументів, які до цього були виведені з судження, яке за сенсом
майже повністю збігається з тезою.
3. Несуперечність аргументів. Аргументи не повинні суперечити
один одному. Одночасне затвердження чи заперечення чогось означає їхнє
взаємне знищення і, отже, позбавляє їх функції бути підставами доказу. Це,
однак, не означає, що не потрібно враховувати всі аргументи – як за, так і
проти.
Помилка – суперечливість аргументів. Тут діє принцип: «allegans
contraria non est audiendus» – суперечливі заяви не повинно брати до уваги.
4. Необхідність та достатність аргументів. Кожен із аргументів має
бути необхідним, а всі разом достатні для обґрунтування цієї тези. Інакше
кажучи, у доказі не повинно бути нічого втраченого (недостатнього) і нічого
зайвого.
З порушення цього правила випливають помилки, серед яких:
а) «не випливає» (nоn sequitur) сутність якої полягає у використанні
аргументів, що є недостатніми для обґрунтування тези.
б) надмірність аргументів (qui nimium probat nihil probat). Правило
римського права, що стосувалося аргументації проголошувало – «хто занадто
багато доводить, той нічого не доводить», тобто надмірна кількість
неперевірених аргументів призводить до хибності аргументації.
11.2.3.3. Правила і типові помилки стосовно демонстрації.
Оскільки зв'язок підстав із тезою здійснюється у формі умовиводів –
дедуктивних, індуктивних і традуктивних, то правила доведення стосовно
демонстрації, по суті, зводяться до правил цих типів умовиводів. Головне
правило тут полягає в тому, що теза повинна з логічною необхідністю
випливати з аргументів, як висновок із засновків.

~ 144 ~
11.3.1. Спростування та його види
Доведення тісно пов'язане із спростуванням, яке є фактично його
зворотнім боком. Саме доведення істинності висунутої тези буває одночасно
пов’язане спростованням іншого хибного або необґрунтованого судження.
В сучасних умовах, коли Україна вимушена давати не тільки
військовий спротив російській агресії, але й втягнута в інформаційну війну,
спростування фейків російської пропаганди, розвінчання хибності
аргументації спікерів ворожої країни – є необхідним елементом боротьби
кожного українця проти агресора.
Спростуванням (критикою) називається процес міркування, за
допомогою якого доводиться хибність якогось судження або неспроможність
доведення в цілому. Під спростуванням (лат. refutatio) розуміється логічна
операція, яка встановлює помилковість або сумнівність будь-якої тези.
Спростування деякого твердження є водночас спростуванням будь-якого
його доведення, проте спростування доведення тези не є свідченням його
хибності.
Структура спростування аналогічна структурі доведення. В ній
виокремлються:
 Теза спростування – судження, яке треба спростувати
 Аргументи спростування – судження, за допомогою яких
спростовується теза.
 Демонстрація – тип умовиводу в якому відбувається
спростування.
Вирізняються також три способи спростування:
1) спростування тези (пряме та непряме);
2) критика аргументів;
3) виявлення неспроможності демонстрації.
Розглянемо докладніше кожен з них.
11.3.2. Спростування тези (пряме та опосередковане).
Спростування тези здійснюється за допомогою наступних трьох
способів (перший – прямий спосіб, другий та третій – непрямі способи).
1. Спростування фактами – найвірніший і найуспішніший спосіб
спростування. Повинні бути наведені дійсні події, явища, статистичні дані,
результати експерименту, показання свідків, наукові дані, які суперечать тезі,
тобто спростовуваному судженню. Наприклад, щоб спростувати тезу «На
Венері можливе органічне життя», достатньо навести такі дані: температура
на поверхні Венери 470-480 градусів Цельсія, а тиск 95-97 атмосфер. Ці дані
свідчать про те, що життя на Венері у відомих нам формах неможливе.

~ 145 ~
 2. Встановлення хибності (чи суперечливості) наслідків, які
випливають з тези. Доводиться, що з цієї тези випливають такі наслідки, які
суперечать не тільки дійсному стану справ, але й здоровому глузду. Цей
прийом називається «зведенням до абсурду» (reductio ad absurdum). Він
широко використовувався в католицькій (особливо єзуїтській) казуїстиці, яка
намагалася призвести тези своїх опонентів до абсурду, вказуючи на їх
логічну неспроможність.

3. Спростування тези через доведення антитези. По відношенню до

спростовуваної тези (судження) (Т) висувається судження, що суперечить
йому (тобто ~Т) і судження ~Т (антитеза) доводиться. Якщо антитеза є
істинною, то згідно закону виключеного третього теза хибна і може
вважатися спростованою.
11.3.3. Критика аргументів.
Піддаються критиці аргументи, висунуті опонентом в обґрунтування
його тези. Доводиться помилковість чи неспроможність цих аргументів.
Помилковість аргументів не означає хибності тези: теза може залишатися
істинною.
Не можна достовірно робити висновок від заперечення підстави до
заперечення слідства. Але досить буває показати, що теза не доведена. Іноді
буває, що теза є істинною, але людина не може підібрати для її доказу
справжні аргументи. Трапляється й так, що людина є невинною, але не має
достатніх аргументів на доведення цього.
11.3.4. Виявлення неспроможності демонстрації.
Цей спосіб спростування у тому, що виявляються помилки у формі
доведення. Можливими помилками в демонстрації виступають будь-які

~ 146 ~
порушення яких би то не було правил висновку. Таких правил, природно,
дуже багато, а можливих відступів від них ще більше.
Найбільш поширеною помилкою є підбір таких аргументів, з яких
істинність тези, що спростовується, не випливає. Доказ може бути
побудований неправильно, якщо порушено будь-яке правило дедуктивного
висновку.
Виявивши помилки в ході демонстрації, ми спростовуємо її перебіг, але
не спростовуємо саму тезу. Підтвердження ж істинності тези повинен дати
той, хто її висунув. Часто перераховані способи спростування тези,
аргументів, ходу докази застосовуються не ізольовано, а поєднанні друг з
одним.
В спростуванні ми також як і в доведенні стикаємося з так званими
недозволеними прийомами, які великим чином пов’язані з нелогічними
складовими аргументації, які будуть розглянуті нами далі.
Таким чином, різні форми та засоби використовуються в доведенні та
спростуванні. Вибір тих чи інших схем залежить від аудиторії, типу та форми
аргументації, міста та часу її проведення.
Доведення та спростування є засадами сучасного критичного мислення.
Так сучасний англійський логік Роберт Джеймс Брангейм з цього приводу
пише: «Не підтверджена доказом теза є простим твердженням, яке в
суперечці, як правило, на віру не приймається. Коли ми стикаємося з таким
твердженням, ми зазвичай ставимо природне запитання: «Чи можете ви
довести це?» Відомий британський вчений Томас Гакслі свого часу
охарактеризував схильність до таких питань як цінну властивість розуму
(valuable habit of mind) «не вірити нічому доти, доки не будуть наведені
доведення» та «розглядати віру, не засновану на доказі, не лише як
ірраціональну (illogical) але і як аморальну (immoral)».
В сучасній логіці (особливо неформальній) розроблені різні засоби та
методи логічної аргументації, яка враховує не лише власно логічні, але й
риторичні та психологічні складові, які ми розглянемо у наступному розділі.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Що таке «логічна аргументація»?

2. Що таке доведення та якою є його структура в традиційній
аргументації?
3. Яку роль відіграє теза у доведення?
4. Що може бути аргументами доведення?

~ 147 ~
5. Що таке «демонстрація» в логічній аргументації, в якій формі вона
може бути репрезентованою?
6. Які структурні елементи виокремлював С. Тулмін?
7. Що таке «кваліфікат» структурі доведення С. Тулміна?
8. Які види доведення Вам відомі?
9. В якій формі здійснюється пряме доведення?
10. Що таке апогогічне доведення?
11. Яка демонстрація використовується у розділовому доведенні?
13. Основні правила доказового міркування.
14. Які можливі помилки виникають внаслідок порушення правил
стосовно тези?
15. Що таке «error fundamentalis»?
16. Які помилки виникають при порушенні правил аргументів?
17. Що таке «petitio principii»?
18. Що означає правило «qui nimium probat nihil probat»?
16. Які помилки виникають внаслідок порушення правил стосовно
демонстрації?
17. Що таке «спростування»?
18. Що таке спростування тези?
19. Чим характеризується спростування аргументів?
20. У чому полягають особливості спростування демонстрації?
21. Що таке «reductio ad absurdum»?

~ 148 ~
 Розділ 12.
ОСНОВИ ЕРИСТИКИ
1. Поняття еристики як мистецтва суперечки.
2. Концепт «суперечка». Класифікація суперечок.
3. Правила ведення суперечки.

12.1. Поняття еристики як мистецтва суперечки

Мистецтво словесної суперечки виникло мабуть з часів появи будь-якої
комунікації між людьми. Теорія і практика таких суперечок мають цікаву
історію та давні традиції. Ще античні мислителі звертали увагу на їх роль і
статус у спілкуванні людей. Вони намагаються розслідувати різного роду
суперечки, досліджувати основні правила їх проведення, висвітлювати
притаманні їм помилки та хитрощі.
Якщо в стародавньої Греції покровителькою історії була одна муза
Кліо, то мистецтво суперечки знаходилося у підпорядкуванні богині Ериди
(від Έρις – чвара, суперечка), оскільки греки вважали, що суперечки, не
тільки призводять до роздору, але й виявлять найкращих, які здобувають
перемогу в цьому аґоні (ἀγών – боротьба, змагання). Давні греки розрізняли
два види суперечок: суперечки, в яких вони сперечалися про істину, називали
діалектичними, а суперечки, в яких сперечалися про перемогу, аґональними
або еристичними суперечками.
Таким чином виникає поняття «еристика», як наука про аґональні
суперечності в яких суперникам (точніше найбільш спритному з них) сприяє
одна з Ерид – Ерида протиборства.

~ 149 ~
 Аристотель чітко поділяв суперечки на три типи: діалектичні,
софістичні та еристичні. Він вважав, що діалектична є вищою формою
аргументації, метою якої є досягнення істини. За Аристотелем, метою
софізму є позірна, показова мудрість, а мета еристики – лише перемога. Два
останніх типи суперечок філософ не визнавав і засуджував їх за нелогічність.
Не зважаючи на це засудження еристика продовжувала свій розвиток в
риториці Цицерона, який засуджував діалектику за умоглядність та
відірваність від практичних інтересів та класика римської риторики
Квінтіліана, який розробляв головні принципи ведення словесної суперечки.
Новий тип еристики з’являється з популяризацією християнства в II ст.,
коли прибічники нової релігії вимушені полемізувати зі своїми
супротивниками почали використовувати філософсько-літературні методи
античної риторики. Християнство стикаючись з єресями(вченнями , що
суперечели панівному напряму), вимушено було звернутися знову до засад
античної полеміки. В цей же час відбувається формування християнської
догматики на так званих «Вселенських Соборах» та інших церковних зборах
також проходило у жвавих дискусіях. 
Втім зріле християнство відкидає еристику як «язичницьке
словоблуддя» замінюючи її гомілетікою та діалектикою. Лише епоху
Відродження мистецтво словесних суперечок набуло нових обертів для
розвитку. Нариси італійських гуманістів Лоренцо Валле, Леонардо Бруні,
Рудольфа Агріколи, гуманістична сатира Роттердамського Еразма та
політичні аргументи Ніколо Макіавеллі стають новим внеском у полеміку та
аргументацію. Боротьба між протестантами (причому різних напрямів) з
католицизмом також сприяла розвитку еристики, хоча досить спецефічної,
оскільки кожна з ворогуючих сторін була переконана у правильному
тлумаченні Святого Письма та християнської догматики, що виступало
головним аргументом у суперечках.
Згодом мистецтво ведення суперечок набуває нового теоретичного
обґрунтування, наприклад у підручнику «Логіка, або мистецтво мислення»
французьких янсеністів (однієї з течій католицизму) А. Арно і П. Ніколя,
крім звичайних правил, містять також деякі нові корисні міркування та
судження щодо словесних суперечок. Автори керувалися метою навчити
читачів практикувати логічно правильні міркування в різних сферах: релігії,
праві, політиці, повсякденному житті. А. Арно і П. Ніколь вважали, що логіка
повинна стати й основою успіху в словесних суперечках.
В Новий час остаточно зникає чітка межа між діалектикою, еристикою
та софістикою. Так, у конспекті лекції з логіки, створених на підставі
навчальних лекцій І. Канта знаходимо такі міркування: «У минулі часи
~ 150 ~
діалектика вивчалася дуже старанно. Мистецтво це під позірністю істини
виставляло хибні основоположення і намагалося відповідно до них
висловлювати примарні твердження про речі. У греків діалектиками були
адвокати та оратори, які могли схиляти народ до того, чого хотіли, оскільки
його можна було переконати в примарній позірності. Таким чином,
діалектика тоді була мистецтвом позірності. У логіці також вона довго
висвітлювалася під назвою мистецтво суперечки... Нічого не може бути
більш негідним для філософа, як культивувати таке мистецтво». Кант не
надавав діалектиці статусу загальнозначущого наукового знання, втім
вважав, що цю галузь знання можна переосмислити, що він і здійснює в
«Критиці чистого розуму», яка складається з двох частин: трансцедентальної
аналітики, що містить формальні критерії істини, та трансцедентальної
діалектики, яка стикаючись з антиноміями розуму, втім може стати основою
критичної філософії .
Не бачив особливої відмінності між еристикою та діалектикою й інший
німецький філософ Артур Шопенгауер, автор трактату «Еристика, або
мистецтво або мистецтво перемагати в суперечках», який взагалі спочатку
мав намір дати йому назву «Діалектика». Мислитель між тим чітко
розмежовував поняття «логіка» та «діалектика». У його розумінні логіка
постає як наука мислення, тобто. застосування чистого розуму, діалектика –
як мистецтво бесіди, у процесі якої повідомляються факти, висловлюються
думки. Предметність логіки визначається формами речень, предметність
діалектики – матерією, чи змістом знання. Діалектика, згідно з
Шопенгауером, не повинна займатися пошуком об'єктивної істини.
Допущення зворотного означало б конституювання предметності логіки.
Проведення хибних положень означало б встановлення софістичного
дискурсу. Діалектика – це «мистецтво духовного фехтування», і лише у
такому тлумаченні може бути представлена як особлива дисципліна. Вона
повинна акумулювати «нечесні хитрощі, що застосовуються в суперечках, і
проаналізувати їх для того, щоб при серйозній суперечці відразу можна було
помітити і знищити їх». Одночасно Шопенгауер стверджував, що «еристична
діалектика, це мистецтво сперечатися, причому сперечатися таким чином,
щоб залишатися правим». Щоб допомогти людині в складних ситуаціях під
час суперечок виходити гідно, Шопенгауер розробив і дослідив спеціальні
прийоми (36 «хитрощів»), котрі виклав під назвою «еристична діалектика».
Розробка и аналіз Шопенгауером еристичних хитрощів, що
застосовуються в спорах з комунікантами-опонентами, можна розглядати як
прообраз сучасної еристики з її базисними поняттями ситуації, події та

~ 151 ~
установки, а також праксеології та теорії рішень з їх основними матрицями
наслідків, корисності та ймовірності.
Таким чином, теорія та практика еристики, тобто мистецтва суперечки
цікавили спеціалістів розвивалася протягом багатьох століть. У наш час ця
проблематика не втратила своєї актуальності. Серед найважливіших
напрямів у цій царині в наш час можна назвати такі:
 «неориторика» Х. Перельмана і Л. Ольбрехтс-Титекі;
 прагмадіалектика Ф. X. ван Єємерена та Р. Гроотендорста. 
 неформальна логіка Р. Джонсона і Д. Е. Блейра.
Неориторика як нова форма еристики
з’явилася в Європі після Другої світової війни.
Більшість Західної Європи в 1940-1944 роках, як
відомо, було окуповано Німеччиною, природно
під цією окупацією були Бельгія, Голландія,
Франція та інші країни. І коли розгромили
нацизм, виявилося, що ті уряди, які під час
Другої світової війни правили, або вдавали, що
правили цими країнами, виявилися
нелегітимними. Але оскільки влада приймала
різні постанови, різні акти, різні закони, оскільки
працювали суди, укладалися угоди, люди брали
шлюби, народжувалися і вмирали. Частина актів, які приймала влада,
скажімо, Бельгії не могли бути визнані нелегітимними. І ось виникла
юридична проблема, як і яким чином одні акти визнавати легітимними, а
інші нелегітимними. Великий бельгійський юрист конституціоналіст Хаїм
Перельман (1912–1984), розбираючи аргументацію сторін у цій полеміці
власне і дійшов ідеї створення певної теорії аргументації, чи неориторики. Ця
неориторика лягла в основу всієї сучасної риторики, тому що автори її
Перельман і його колега Олбрехт-Титека у своїй книзі «La nouvelle rhétorique
(Нова риторика)», описали системи ненаукової аргументації. Аргументація,
яка обґрунтовує не істинні, чи хибні судження, а судження хіба що
правдоподібні. Це м'яка аргументація, яка використовується у масовій
комунікації, у масовій інформації, яка використовується у політичному
дискурсі, яка використовується у філософському дискурсі. Вона і є такий
особливий тип обміну думками і особливий тип обґрунтування думок, який,
по-перше, ґрунтується не на аксіомах, як скажімо математика, геометрія, а
ґрунтується на топосах, або загальних місцях, як положеннях, які визнає
істинними, або правильними аудиторія ритора. Власне, тому така

~ 152 ~
аргументація не призводить до висновків обов'язкових, а призводить до
висновків правдоподібних. Більше того, на відміну від наукової аргументації,
риторична аргументація, як показав Хаїм Перельман, використовує звичайну
природну мову, а в звичайній мові, не в мові науки, змінюються значення
слів, значення слів пливуть, вони розпливчасті. І ось робота з лексикою
природної мови з прийомами міркування характерними для ненаукової
комунікації, аргументація заснована на загальних місцях, або топах, тобто
прийнятих аудиторією положеннях, її вивчення і становить власне ядро
теорії аргументації в розумінні Перельмана та його школи. Ця бельгійська
школа риторики була достатньо авторитетною і власне вся риторика нашого
часу, післявоєнна, після Другої світової війни враховує ті результати, які
були отримані Перельманом, його школою в розробці проблем цієї теорії
аргументації. Неформальний підхід до аргументації знайшов свій розвиток у
працях бельгійського дослідника Хаїма Перельмана, де він отримав назву
«нова риторика». При вивченні прийомів аргументації та методів
переконання, які знаходили своє відображення в правових, політичних та
соціальних дискурсах Х. Перельман тісно співробітничав з Л. Ольбрехтс-
Титекою. В результаті ретельного та систематичного дослідження науковці
дійшли висновків, про необхідність розробки «нової риторики», яка б
спираючись на напрацювання античної спадщини могла б створити нову
модель еристики або «нової риторики».
Цей підхід суттєво доповнила амстердамська школа еристики, яка
запропонувала теорію аргументації, яку вона назвала прагмадіалектикою
(pragma-dialectics). До цієї школи належать Франс Xенрік ван Єємерен (нар.
1946 р.), Роберт Гроотендорст, Евелін Т. Фетеріс та інші.
Прагматичні компоненти, пов’язані з теорією мовленнєвого акту та
аналізом дискурсу, були введені в прагматичну діалектику під впливом
репрезентативних поглядів філософії повсякденної мови. Аргументацію тут
розуміють як діалектичний процес, орієнтований на інших і на спільну
діяльність. Такий комунікативний процес у практичній діалектиці
називають «критичною дискусією». Критична дискусія визначається як
критичний обмін мовними актами між співрозмовниками. Це ідеал
аргументативного дискурсу. Звичайно, така модель не відповідає дійсності,
однак, на думку представників Амстердамської школи аргументації, реальні
аргументаційні процеси часто наближаються до неї. У зв’язку з цим вони
стверджують, що під час аналізу аргументу важливо мати можливість
переформатувати його в режимі критичного обговорення.
Європейська еристика в якості зразку все ж таки розглядала формальну
логіку. За океаном ситуація виглядала дещо інакше. В Канаді та США набув
~ 153 ~
популярності в кінці минулого століття підхід під назвою до вивчення
аргументації, який отримав назву «неформальна логіка» (informal logic).
Найбільш відомими його представниками є Ентоні Блейр, Ральф Джонсон,
Дуглас Волтон та інші.
Типовою рисою неформальних методів є сумніви щодо адекватності
дедуктивної та індуктивної логіки для моделювання різних
аргументативних процесів. Логічний стандарт аргументації може
перевищувати формальний стандарт. У зв'язку з цим метою неформальної
логіки є розробка норм і процедур для інтерпретації, оцінки та аргументації
аргументів. Так, у роботі «Logical Self–Defense (Логічний самозахист»
(1993) Р. Джонсон і Д. Е. Блер пропонують опис неформальних альтернатив
формальним критеріям для демонстрації дедуктивної правильності. На їх
думку, аргументи повинні відповідати трьом критеріям якими є:
 релевантність (relevance);
 прийнятність (acceptability) та
 достатність (sufficiency)
Аргументи є релевантними, якщо існує достатньо значущий зв’язок
між початковим аргументом і висновком аргументу. Достатньо, якщо вони
містять підстави для висновків. Прийнятність аргументів залежить від того,
чи є вони правдивими, вірогідними чи іншим чином правдоподібними. Щоб
з’ясувати, чи відповідає підстава аргументу наведеним критеріям, вчені
розробили спеціальні методи, які відрізняються від методів формальної
логіки. Серед них найпопулярнішим є графічний метод. Він передбачає
розгляд структури аргументу або ланцюжка аргументів за допомогою
діаграм. Науковці, які працюють таким чином, не заперечують розвитку
формальної логіки, але вважають, що формальна логіка та неформальна
логіка повинні доповнювати у дослідженні процесів аргументації.
Ці напрацювання західної еристики повинні знайти розвиток та
втілення в українській науці і практиці ведення дискусій на всіх рівнях
суспільства. Розвиток у нашій країні європейських правових засад дає
кожному реальне право на висловлення власної думки, раціональну дискусію
та діалог. Новий простір спілкування вимагає рівноправних співрозмовників,
незалежних один від одного і здатних відстоювати свої позиції під час
активного спілкування.
Культура суперечок, які можна спостерігати зараз в соцмережах
сучасного інтернету, в інших засобах масової комунікації знаходиться за
межами еристичних норм. Опоненти не володіють елементарними
прийомами висловлювання власної позиції, побудові аргументації, критиці
позицій супротивника, його словесних маніпуляцій тощо. Особливо це
~ 154 ~
стосується опонентів різних політичних переконань або навіть представників
пропаганди ворожої країни. Тому звернення до основ еристики зараз є
нагальною необхідністю
Отже, поняття «еристика» (від грецького ἐριστικὴ) має давню історію і
оригінальні сучасні напрацювання. Він походить з грецької аґоністичної
культури і означає «мистецтво суперечки, полеміки». Тобто під «еристикою»
розуміли сукупність прийомів та хитрощів, якими можна використовувати у
суперечках, щоб одержати перемогу в словесному протиборстві.
У наш час значення цього поняття дещо змінилося. Сьогодні еристику
розглядають як напрям наукових досліджень, головна мета яких полягає у
розгляді різних факторів (логічних, психологічних, риторичних тощо), які
впливають на успішність та переконливість осіб, що приймають участь в
різних видах суперечок.

12.2. Концепт «суперечка». Класифікація суперечок.

Еристика вивчає види суперечок і правила їх ведення. Вона є
практичним застосуванням формальної логіки (особливо теорії аргументації),
етикету (наприклад, коректні та некоректні способи ведення суперечки),
культури мови (враховується, що точно і неточно; використане слово може
стати відправною точкою для супротивника), психології (як будувати
тактику без розуміння особливостей мислення, темпераменту співбесідника)
та інших наук.
У сучасній науковій, методичній, довідковій літературі концепт
«суперечка» використовується для позначення процесу обміну
протилежними думками. Під суперечкою ми розуміємо всяке зіткнення
думок, розбіжність у поглядах з будь-якого питання, предмету, боротьба,
коли кожна зі сторін відстоює свою правоту.
Тобто, суперечка – це комунікативний процес, в рамках якого
відбувається зіставлення точок зору, позицій сторін, що беруть у ньому
участь, при цьому кожна з них прагне аргументовано затвердити своє
розуміння обговорюваних питань і спростувати доводи іншої сторони.
Сторонами суперечки, як правило, є пропоненти, опоненти і
аудиторія.
Пропонент – це той, хто висуває і підтверджує точку зору. Без
прихильників не може бути суперечки, тому що спірні питання не
виникають самі по собі. Хтось має їх сформулювати і винести на
обговорення. Точка зору прихильника може висловлювати власну точку
зору або представляти колективну позицію з певного питання.

~ 155 ~
 Опонент – це той, хто ставить під сумнів або заперечує істинність чи
обґрунтованість точки зору прихильника. Інша сторона може бути
присутньою та брати участь у суперечці особисто. Однак ця ситуація також
може виникнути, коли інша сторона не бере безпосередньої участі.
Аудиторія – це група слухачів або навіть учасників, які мають власні
переконання, позиції та погляди на обговорювані питання. У цьому сенсі
аудиторія є головним об’єктом аргументації, впливу аргументації на
дискусію.
Види суперечки дуже різноманітні. У науковій літературі робляться
спроби систематизувати їх. Як підстави беруться різні ознаки. Однак єдина
класифікація суперечок на сьогоднішній день відсутня. До основних
чинників, які впливають характер спору та її особливості, ставляться: мета
спору, соціальна значимість предмета спору, кількість учасників, форма
проведення суперечки.
В практиці комунікацій більше уваги приділяється змістовним
аспектам спору, тому одним із важливих моментів є вибір виду спору
(дискусії чи полеміки), що визначається конкретними обставинами.
Розглянемо такі різновиди суперечок як дискусія, диспут, полеміка та
дебати докладніше.
Дискусією (лат. discussio – дослідження, розгляд, розбір) називають
таку публічну суперечку, метою якої є з'ясування та зіставлення різних точок
зору, пошук, виявлення істинної думки, знаходження правильного вирішення
спірного питання. Дискусія вважається ефективним способом переконання,
оскільки досить часто її учасники самі визнають правоту того чи іншого
учасника. Як правило, учасниками дискусії є особи, які мають необхідні
знання з питань, що обговорюються і мають повноважне право приймати
рішення або рекомендувати прийняти те чи інше рішення.
Дискусія є послідовною серією висловлювань її учасників щодо одного
і того ж предмета, що забезпечує необхідну зв'язність обговорення. У
більшості випадків тема дискусії формулюється до її початку, що дає
можливість її учасникам підготуватися до неї ґрунтовніше.
Від інших видів суперечок, насамперед полеміки, дискусія
відрізняється своєю цілеспрямованістю. Мета будь-якої дискусії –
досягнення максимально можливого в даних умовах ступеня згоди її
учасників щодо обговорюваної проблеми. Очевидно, що дискусія містить у
собі певну частку компромісу, оскільки вона більшою мірою орієнтована на
пошук та утвердження істини чи оптимального рішення, ніж на торжество
певної позиції.

~ 156 ~
 Підсумок дискусії не повинен зводитися до суми висловлених точок
зору щодо предмета, що обговорюється. Він повинен являти собою синтез
об'єктивних і необхідних рис, властивих предмету, що дискутується. Іншими
словами, результат дискусії повинен виражатися у більш-менш об'єктивному
судженні, що підтримується всіма учасниками дискусії або їх більшістю.
Таким чином, у дискусії викристалізовується чіткіше і ясніше
формулювання вирішення проблеми, знімається, усувається до певної межі
момент суб'єктивності: переконання однієї людини або групи людей
отримують належну підтримку інших і тим самим об'єктивуються,
набуваючи певної обґрунтованості.
Слово диспут теж прийшло до нас з латинської мови (disputar –
міркувати, disputatio – дебати) і спочатку означало публічний захист
наукового твору, написаного для здобуття наукового ступеня. Сьогодні у
цьому значенні слово диспут майже не вживається. У тих ситуаціях, коли
йдеться про диспут, зазвичай мають на увазі колективне обговорення
моральних, політичних, літературних, наукових, професійних та інших
проблем, які не мають загальноприйнятого, однозначного рішення. У процесі
диспуту його учасники висловлюють різні міркування, погляди, оцінки ті чи
інші події, проблеми. Цим словом називають публічну суперечку на наукову
та суспільно важливу тему.
Найбільш гострою формою словесної суперечки є полеміка (походить
від давньогр. πολεμικά — «військові справи, військове мистецтво» від
πολέμιος — «ворожість»). Полеміка – це не просто суперечка, а така, при
якій є конфронтація, протистояння, протиборство сторін, ідей та промов.
Виходячи з цього, полеміку можна визначити як боротьбу принципово
протилежних думок з того чи іншого питання, публічну суперечку з метою
захистити, відстояти свою точку зору та спростувати думку опонента.
З цього визначення випливає, що полеміка відрізняється від дискусії,
диспуту саме своєю цільовою спрямованістю. Учасники дискусії, диспуту,
зіставляючи суперечливі судження, намагаються дійти єдиної думки, знайти
загальне рішення, встановити істину. Мета полеміки інша: треба здобути
перемогу над противником, відстояти та затвердити власну позицію. Однак
слід мати на увазі, що наукова полеміка ведеться не просто заради перемоги
як такої. Спираючись на важливі позиції, полемісти вирішують соціально
значимі питання, їх виступи спрямовані проти всього, що заважає
ефективному соціальному розвитку.
Зазначимо характерні риси полеміки. По-перше, основне завдання, яке
вирішують сторони, що полемізують, - утвердження своєї позиції. По-друге,
сторони, що беруть участь у полеміці, більш ніж у дискусії, вільні у виборі
~ 157 ~
засобів спору, його стратегії та тактики. У полеміці допускається
використання більшої кількості коректних прийомів, таких, як захоплення
ініціативи, раптовість у використанні наявних доказів, у тому числі і
психологічних, нав'язування свого сценарію спору та т.ін.
Водночас існує низка спільних моментів, що породжують полеміку та
дискусію: наявність певного предмета суперечки, змістовна зв'язність,
детермінована відкритістю до аргументів іншої сторони та черговістю
виступів, що сперечаються, неприпустимість використання некоректних
логічних та психологічних прийомів, порушення етичних норм.
Полеміка вчить підкріплювати думки переконливими та незаперечними
доводами, науковими аргументами. Полеміка особливо потрібна, коли
виробляються нові погляди, обстоюються загальнолюдські цінності, права
людини, складається громадська думка.
Ну й нарешті, розглянемо таку форму словесної суперечки як дебати.
Слово дебати французького походження (debat - суперечка, дебат).
Тлумачний словник визначає ці слово таким чином: дебати – це обмін
думками з будь-яких питань, суперечки, обговорення будь-якого питання,
публічна суперечка з будь-яких питань. Словами дебати, дебати, зазвичай,
називають суперечки, що виникають під час обговорення доповідей,
повідомлень, виступів на зборах, засіданнях, конференціях тощо.
Втім у еристиці виокремлюють й інші класифікації суперечок.
Наприклад, залежно від мети суперечки нерідко виокремлюють суперечку
заради перемоги, заради переконання (досягнення компромісу) й суперечку
заради самої суперечки.

12.3. Правила ведення суперечки.

З часів винайдення людством мовної комунікації принципи та правила
ведення словесних суперечок постійно вдосконалювалося. Еристика є
синтезованим мистецтвом, яке виникає на перетині знань і навичок,
сформованих при оягненні логіки, психології та риторики. З огляду на це,
мистецтво ведення суперечки характеризується двома основними
рисами:доказовістю та переконливістю. Доказовість –це логічний вплив на
опонента шляхом спонукання до роздумів. Переконливість–це психологічний
вплив, спрямований на те, щоб змусити іншу сторону прийняти певну ідею.
В основі доказової та одночасно переконливої суперечки лежить дотримання
певних правил.
Починаючи з римського ритора Квінтіліана в світовій логіко-
риторичній практиці ніколи не бракувало посібників, рекомендацій та

~ 158 ~
настанов найбільш успішного ведення словесних суперечок. в них міститься
безліч різних правил ведення дискусій, дебатів та полемік.
Сучасна логіка (зокрема такий напрям як прагмодіалектика)
узагальнила ці правила і адаптувала їх до сучасних форм комунікації.
Зокрема виокремлюється 10 правил ведення словесної суперечки, зокрема
критичної дискусії1.
Зокрема, І. Хоменко розрізняє два типи правил:
 ті, що стосуються процесу висування точки зору та аргументів;
 ті, що регламентують послідовність аргументації та заключну стадію
дискусії.
Правила критичної дискусії відображають логічний вимір проведення
суперечки. Назвемо ці 10 правил, а потім розглянемо кожне з них окремо:
1. Правило свободи
2. Правило тягаря доведення
3. Правило обґрунтування точки зору
4. Правило релевантності аргументації
5. Правило невисловленого засновку
6. Правило висхідного засновку
7. Правило аргументативної схеми
8. Правило логічності
9. Правило завершення суперечки
10. Правило формулювання та інтерпретації аргументів.
Порушення цих правил – вважається помилкою, якої треба уникати, їх
вважається неприпустимим. Варто зазначити, що більшість з цих правил є
спрямованими на те, щоб випрацювати критерії оцінки переконливої та
успішної аргументації. Якщо було дотримано всіх правил, і визначено чия
точка зору є прийнятною, то розходження в думках було повністю подолано.
Але якщо аналізувати список правил з точки зору зручності їх практичного
застосування, то стає очевидним, що в реальному житті переважна більшість
дискусій не відповідає вимогам, що висуваються до критичної дискусії.
Класифікація помилок цілком пов’язана зі списком правил. Правило
свободи полягає в тому, що сторони не повинні обмежувати можливості
один одного висловлювати свої точки зору. Порушення цього правила може
призвести до таких помилок:
 об’явлення точки зору священною;
 накладення табу на точку зору;

1
Найбільш повно вони викладені в підручнику Хоменко І. В. Еристика: мистецтво
полеміки: навч. посіб. К.: Юрінком Інтер, 2001. з якого запозичено наступний матеріал.
~ 159 ~
  «аргумент до палки» (argumentum ad baculum);
 «аргумент до жалю» (argumentum ad misericordiam);
 «аргумент до людини» (argumentum ad hominem).
В свою чергу, «аргумент до людини» може мати такі різновиди як
«пряма атака», «непряма атака», помилка, що вказує на невідповідність в
словах чи вчинках опонента.
Друге правило критичної дискусії – правило тягаря доведення.
Помилки, які виникають при його порушенні:
 перенесення тягаря доведення на опонента;
 усунення від тягаря доведення.
Цікавим є різновиди помилки «усунення від тягаря доведення»:
вказати, що доведення є очевидним; наведення особистих гарантій
правильності токи зору; заборона критики точки зору.
Третє правило критичної дискусії – правило точки зору. Його
порушення зумовлює виникнення помилки «фіктивний супротивник». Ця
помилка має такі різновиди:
 посилене висування протилежної точки зору;
 посилання на думку групи, до якої належить опонент;
 створення фіктивного опонента;
 виривання виразу опонента з контексту;
 надмірне спрощення або перебільшення.
Четверте правило ведення критичної дискусії – правило
релевантності. Його сутність полягає в тому, що в дискусії ми маємо
спростовувати тезу опонента. Помилки, які виникають при порушенні
цього правила:
 «ignoratio elenchi» (коли наведена аргументація не стосується теми
суперечки);
 точка зору захищається не аргументацією, а іншими способами
(патетична помилка та зверення до авторитету).
П’яте правило критичної дискусії – правило невисловленого
засновку. Помилки при порушенні цього правила:
 висування засновку, що не випливає з наведеної опонентом
аргументації;
 відмова визнати прихований засновок , що слідує з наведеної
аргументації.
Шосте правило – правило висхідного засновку. Його сутність полягає
в тому, що сторони суперечки не можуть спотворювати засновок, що був

~ 160 ~
прийнятий ними як висхідний засновок. Порушеннями цього правила є такі
помилки:
 хибне заперечення засновку, що був прийнятий в якості висхідного;
 неправильне використання пресупозиції при висуванні аргументів;
 неправильне використання пресупозицій при постановці запитань
(помилка «зведення багатьох питань в одне»)
 «коло в аргументації» (застосування в якості аргумента висловлювання,
що за змістом є вираженням тези).
Сьоме правило – правило аргументативної схеми. Порушеннями
цього правила є помилки:
 «аргумент до мас»;
 прийняття фактів в якості оціночних суджень;
 «аргумент до авторитету»;
 «поспішне узагальнення»;
 «хибна аналогія»; - «після цього, отже, з цієї причини»;
 «слизький схил».
Восьме правило – правило логічності. Воно пов’язані з логічною
схемою міркування:
 «заперечення антецедента»;
 «ствердження консеквента»;
 помилка «роз’єднання»;
 помилка «поєднання».
Дев’яте правило – правило закриття дискусії. Йдеться про те, що
якщо не вдалось довести тезу, то від неї треба відмовитись. Це правило
стосується того, чи обґрунтовано в процесі дискусії точку зору, чи її
спростовано. Помилки, що виникають при порушенні цього правила:
 відмова зняття точки зору;
 відмова визнавати правильність точки зору на основі її успішного
обґрунтування;
 визнання точки зору тому, що її спростування не було доведеним;
 прийняття точки зору на тій основі, що протилежна точка зору не була
доведена.
Десяте правило критичної дискусії – правило формулювання та
інтерпретації аргументів. Його сутність полягає в тому, щоб
використовувати для доведення ясні однозначні висловлювання. При
порушенні цього правила мають місце такі помилки:
 «зловживання неясністю»

~ 161 ~
  помилка «неоднозначності».
Деякі з порушень критичної дискусії досить складно виявити та
усунути, тому вони у певних ситуаціях є переконливими аргументами.
Наприклад, у ситуації з учнем та учителем аргумент до авторитету, на мою
думку, не є забороненим. Прагмадіалектичний підхід до аналізу аргументації
на сучасному етапі розвитку є одним з найцікавіших у галузі неформальної
логіки, адже його досягнення мають не лише теоретичне, але й практичне
значення. Поступово відбулась зміна в акцентах: спочатку дослідники
прагнули створити ідеальну модель дискусії, зараз же скоріше йдеться про
те, яким чином створити коректний, прийнятний та дієвий перелік
аргументативних схем, що можуть бути використані для переконання
аудиторії. Аналіз аргументативного процесу має враховувати те, що його
учасники не завжди діють раціонально, та далеко не завжди погоджуються
змінити свою точку зору на протилежну лише тому, що аргументація
опонента логічно правильна. Мета будь-якої аргументації, її сутність та
особливість у тому, щоб переконати співбесідника. Тому доцільно
використовувати будь-які коректні методи впливу. А коректність в свою
чергу залежить від того, яких правил дотримуються в суперечці. Перш ніж
почати суперечку, ми маємо обговорити сукупність принципів, якими будемо
керуватись. Тому те, що в логіці вважається помилкою може бути
використано в якості аргументу, якщо обидві сторони з цим згодні. Це дає
нам якісно нове тлумачення помилок в аргументації: ми оцінюємо аргументи
не лише за їх правильністю та істинністю, але й маємо ще один критерій –
прийнятність, чи коректність. В такому випадку, співбесідники мають
можливість моделювати свій діалог у відповідності із тим, які правила
ведення дискусії вони обирають.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Що таке еристика?
2. В чому полягала позиція Аристотеля щодо співвідношення
еристики, діалектики та софістики?
3. Хто був автором підручника «Логіка, або мистецтво мислення»?
4. Що таке діалектика, згідно І. Канту?
5. Чи є діалектика (еристика) загальнозначущою наукою за
А. Шопенгауером?
6. В чому полягає відмінність «неориторика» від прагмадіалектики?

~ 162 ~
7. До якого напряму сучасної неформальної логіки відносять Ф. X. ван
Єємерена?
8. Що таке словесна суперечка?
9. Назвіть основні види суперечок і охарактеризуйте їх.
10. Назвіть 10 правил ведення критичної дискусії, висунутих
прагмадіалектиками.
11. В чому полягає помилка «argumentum ad baculum»?
12. Яке правило порушує «argumentum ad misericordiam»?
13. В чому полягає помилка «argumentum ad hominem»?
14. Що таке «argumentum ad misericordiam»?
15. Охарактеризуйте основні коректні й некоректні прийоми ведення
суперечки.
16. В чому полягає правило релевантності в критичній дискусії?

~ 163 ~
 SEMINARIUM
ПЛАНИ ПРАКТИЧНИХ ЗАНЯТЬ

Практичне заняття №1.

ПРЕДМЕТ ЛОГІКИ І ЇЇ ЗАКОНИ
Навчальні питання:
1. Специфіка логіки як науки про міркування.
2. Традиційна і сучасна формальна логіка.
3. Особливості абстрактного мислення та його форми
4. Правильність / неправильність міркування й істинність / хибність
суджень
5. Закони логіки та базові засади критичного мислення
6. Основні закони логіка та юридичні практики
7. Виконання практичних вправ.
Практичні вправи:
1.1. Уявимо собі, що немов існують два міста, в одному з яких живуть
всі брехуни, а в іншому – правдолюби. І ті, й інші приїжджають один до
одного в гості. Яке потрібно поставити єдине питання перехожому, щоб
дізнатися, в якому місті ви знаходитесь?
1.2. У невідомому місті живуть три типи людей: такі, які завжди
говорять правду (правдолюбці), завжди говорять неправду (брехуни), і
жартівники, залежно від настрою, говорять або правду, або неправду. У
цьому місті хтось викрав автомобіль у мера. Поліція затримала трьох людей:
Джона, Джека та Джо. Поліції було відомо, що один із них – брехун, один –
завжди говорить правду, а про третього точно невідомо,. Поліція також
знала, що один із них викрав машину, і що ця людина завжди говорить
правду. Три людини сказали таке: Джон: Я не винний. Джек: Він каже
~ 164 ~
справжню правду. Джо: Я викрав машину. Хто викрав автомобіль і хто є
брехуном?
1.3. Після битви зі Змієм Гориничем три богатирі заявили:
Добриня Микитович. Змія вбив Альоша Попович.
Ілля Муромець. Змія вбив Добриня Микитович.
Альоша Попович. Змія вбив я.
Хто вбив Змія, якщо тільки один із богатирів сказав правду?
1.4. На підставі закону виключеного третього вирішіть задачу:
Четверо затриманих – А, В, С і D підозрюються в угоні автомобіля.
При допиті вони дали свідчення: А: «Це був В». В: «Це був D». С: «Це був не
я». D: «В бреше, кажучи, що це я». Подальше розслідування показало, що
тільки один з них сказав правду. Хто викрав автомобіль?
1.5. Використовуючи закон несуперечності та закон виключеного
третього вирішіть задачу:
У співробітниць офісу однієї фірми в приміщенні був вкрадений
гаманець. Це міг зробити лише одна із п'яти співробітниць офісу, в якому
працює потерпіла: Кіра, Леся, Дарина, Тетяна або Ольга. Під час їх допиту
кожна з них дала такі покази:
Кіра: Я не брала гаманець; я ніколи у своєму житті не брала чужого; це
зробила Тетяна.
Леся: Я не брала гаманець; мій батько є досить багатим; крім того, я сама
непогано заробляю.
Дарина: Я нічого не знаю про крадіжку; з Ольгою я не була знайома до
вступу на роботу на цю фірму; це зробила Тетяна.
Тетяна: Я невинна; це зробила Ольга; Кіра бреше, стверджуючи, що це
зробила я.
Ольга: Я не брала гаманець; у цьому винною є Леся; Дарина може за мене
поручитись, бо знає мене ще зі школи.
При подальшому опитуванні кожна з підозрюваних зізналася, що з
висловлених нею трьох показів два істинних і одне хибне. Хто винен?

Практичне заняття № 2.
ПОНЯТТЯ

Навчальні питання:
1. Поняття як форма міркувань. Поняття та уявлення, поняття та
слово.
2. Зміст і обсяг поняття. Закон їх співідношення.
3. Класифікація понять за змістом та обсягом.
~ 165 ~
 4. Відношення між поняттями за обсягом.
5. Операції над множинами.
6. Застосування кіл Ейлера в практичній діяльності
7. Виконання практичних вправ.
Практичні вправи:
2.1. Назвіть істотні ознаки понять: «держава», «злочин», «правовий закон»,
«власність».
2.2. Визначте обсяг і зміст понять: «нація», «громадянин України»,
«людина», «тварина», «місто», «столиця», «житлове приміщення»,
«підприємство».
2.3. Визначте та зобразіть графічно (колами Ейлера) відношення між
поняттями.
2.3.1. А – школа; В – середня школа; С – гімназія;
2.3.2. А – батько; В – син; С – брат; D – педагог;
2.3.3. А – будівля; В – житло; С – вулиця; D – місто; Е – квартира;
2.3.4. А – час; В – хвилина; С – година; D – секунда;
2.3.5. А – вибух на складі російських боєприпасів; В – причина вибуху; С –
паління в забороненій зоні; D – потрапляння української ракети в цій.
2.3.6. А – дія; В – бездіяльність; С – протиправна дія; D – злочин.
2.3.7. А – підприємство; В – приватне підприємство; С – державне
підприємство; D – електростанція.
2.3.8. А – європейська держава; В – член ЄС; С – Латвія; D – член НАТО; Е –
Україна; F – Канада.
2.3.9. А – місто; В – обласний центр; С – Вінниця; D – столиця; Е – Київ.
2.3.10. А – дружина; В – жінка; С – викладач; D – клієнт Приватбанку; Е –
людина, яка побувала на Місяці.

Алгоритм виконання завдання:

1. Встановити, чи є досліджувані поняття порівняними. Якщо поняття є
непорівняними, то відношення між ними встановити неможливо.
2. Позначити досліджувані поняття латинськими буквами.
3. Встановити типи відношення між поняттями.
4. Зобразити відношення між поняттями у вигляді кіл Ейлера.

Увага! В жодному випадку не плутайте поняття з речами. Встановлюючи

відношення між обсягами понять ми повинні відповісти на питання: «Чи є
такі А, які є В?», «Чи всі А є В?», «Чи є щось середнє між А та В (у випадку
протилежності або суперечності)?»
Приклад: Розглянемо такі поняття: «президент», «президент України»,
~ 166 ~
«Петро Порошенко», «Анджей Дуда». Позначимо наведені поняття
відповідними латинськими буквами:
«президент» – А
«президент України» – В
«Петро Порошенко» – С
«Анджей Дуда» – D.
Поняття «президент» (А) і поняття «президент України» (В)
знаходяться у відношеннях підпорядкування. Петро Порошенко був
президентом України у 2014-2019 роках. Отже, поняття «президент України»
і «Петро Порошенко» (С) знаходяться у такому ж типі відносин. Анджей
Дуда є президентом Польщі з 2015 року. Отже, поняття «президент» (А) і
«Анджей Дуда» (D) знаходяться також у відношенні підпорядкування. При
цьому поняття «Анджей Дуда» (D) не має спільних елементів з обсягом
поняття «президент України» (В). Зобразимо відношення між
досліджуваними поняттями у вигляді кіл Ейлера.

В А
СС
D
D

Практичне заняття № 3.
ПОДІЛ ТА ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТЬ

Навчальні питання:
1. Поділ понять: види та правила.
2. Роль класифікацій в правових та нормативних документах.
3. Дефініція понять та застосування визначень на практиці.
4. Види та засоби визначення понять.
5. Логічний аналіз наукової термінології та її специфіки.
6. Форми класифікацій в природничних та гуманітарних науках.
7. Аналіз застосування понять в юриспруденції та економіці.
8. Виконання практичних вправ.

Практичні вправи:
3.1. Визначте, чи є наведені вислови поділом понять, а якщо є, чи є вони
правильними?
~ 167 ~
3.1.1. Війні бувають визвольними, гібридними, завойовницькими,
справедливими, тривалими тощо.
3.1.2. За темпераментом люди поділяються на флегматиків, холериків і
меланхоліків.
3.1.3. Тиждень поділяється на сім днів.
3.1.4. Вироки бувають звинувачувальними, виправдувальними і
несправедливими.
3.1.5. Університет поділяється на факультети.

Алгоритм виконання завдання

1. Встановити чи є наведені вислови поділом, чи є вони мисленим
«розчленуванням» речей або явищ.
2. З’ясувати структуру поділу, тобто знайти ділене поняття, члени поділу та
підставу поділу.
3. Визначити вид поділу.
4. Перевірити дотримання правил поділу в даному вислові.

Увага! Не плутайте поділ з мисленим «розчленуванням» речі. Поділ

відповідає на питання «Які бувають?» а не «З чого складаються?»

Приклад: Розглянемо поділ: «Держави можуть бути монархіями та

республіками». Структура поділу: Ділене поняття: «держава». Члени поділу:
«монархії», «республіки». Підстава поділу: «форма правління», «форма
державного устрою». Поділ здійснено за видозміною ознаки. Не зважаючи на
різновиди, людство ще не придумало інших форм правління як одноосібне
(монархія) та багатоосібне (республіка), тому правило співмірності
виконується, скачка в поділі немає, ділені поняття мають приблизно
однаковий обсяг, підстава не змінна. Тобто всі правила виконуються і поділ є
правильним.
3.2. Визначте, чи є дефініціями наступні вислови, а якщо є, то чи є
вони правильними?
3.2.1. Суд – це орган судової влади.
3.2.2. Барометр – це прилад для вимірювання атмосферного тиску.
3.2.3. Слово «філософія» походить від двох давньогрецьких слів: «філео» –
любити і «софія» – мудрість.
3.2.4. Ящик – це тара для зберігання речей.
3.2.5. Квадрат – це прямокутник з рівними сторонами.
Алгоритм виконання завдання
1. Встановити чи є висловлювання дефініцією, тобто чи розкриває воно зміст
~ 168 ~
поняття.
2. З’ясувати структуру визначення, тобто знайти його дефінієндум і
дефінієнс.
2. Встановити вид визначення.
3. Перевірити правильність визначення з урахуванням всіх правил дефініції у
даному вислові.
Приклад: Розглянемо вислів: «Газета – це періодичне видання». Він є
дефініцією, оскільки намагається розкрити зміст поняття «газета». Структура
визначення: Дефінієндум: «газета». Дефінієнс: «періодичне видання». Вид
визначення: явне визначення з вказанням на найближче родове поняття.
Правильність визначення: порушено правило співмірності: «Дефінієндум і
дефінієнс мають бути у відношеннях тотожності та мати однакові обсяги». У
цьому випадку дефінієндум та дефінієнс не є тотожними поняттями. Обсяг
дефінієнса ширший ніж обсяг дефінієндума, оскільки до періодичних видань
відносять не лише газети. Отже, можна зробити висновок, що у наведеному
прикладі допущено логічну помилку «надто широке визначення».

Практичне заняття № 4.
ПРОСТІ КАТЕГОРИЧНІ СУДЖЕННЯ
Навчальні питання:
Навчальні питання:
1. Поняття судження та його види.
2. Структура простого судження, його види.
3. Розподіленість термінів в простих судженнях.
4. Відношення між судженнями за логічним квадратом
5. Виконання практичних вправ.

Практичні вправи:
4.1. Установіть розподіленість термінів в наведених судженнях і
покажіть схему відносин між суб'єктом і предикатом для кожного
випадку:
4.1.1. Багато українців живе у Канаді;
4.1.4. Везувій – це діючий вулкан.
4.1.3. Деякі громадяни не мають роботи;
4.1.4. Серед злочинців є вбивці.
4.1.5. Озеро Вікторія не знаходиться у США.
4.1.6. Велика кількість обіцяного західного озброєння ще не надійшла до
України.
4.1.7. Оксфордський університет є одним з найпрестижніших у світі.
~ 169 ~
4.1.8. Більша частина населених пунктів Харківщини звільнена від
російських окупантів.
4.1.9. Місто Перемишль не належить Україні.
4.1.10. Всі бійці збройного підрозділу залишилис живими після проведення
цієї військової операції.
4.1.11. У Львові немає метро.
4.1.12. Деякі міста Чернігівщини не перебували жодного дня під російською
окупацією.

Увага! Одиничні судження за об’єднаною класифікацію відносяться до

загальних: стверджувальні – до загальностверджувальних (А), а заперечні –
до загальнозаперечних (Е).

Алгоритм виконання завдання

1. Знайти суб’єкт, предикат, кванторне слово (якщо воно наявне) та логічну
зв’язку в наведених прикладах.
2. Встановити тип судження за об’єднаною класифікацією за якістю та
кількістю та записати його відповідною літерою (А, Е, І, О).
3. Накреслити схему співвідношення між термінами судження за допомогою
кіл Ейлера.
4. Встановити розподіленість/нерозподіленість термінів у судженнях.
Приклад: Візьмемо таке судження «Жоден мешканець не постраждав
внаслідок вибуху».
а) Суб’єктом судження є поняття «мешканець (S), предикатом поняття «ті,
що постраждали внаслідок вибуху» (Р).
б) Наведений приклад належить до загальнозаперечного судження (Е),
оскільки кванторне слово «жоден» вказує на загальність, а логічна зв’язка
«не» – на заперечний характер судження.
в) Накреслюємо співвідношення між термінами судження

S+ P+

г) знаходимо розподіленість термінів: оскільки вони повністю виключають

один одного вони є розподіленими (S+ та Р+).

~ 170 ~
3.2. Встановіть, в яких відношеннях знаходяться наступні судження (за
логічним квадратом):
4.2.1. «Кожна людина має право на свою точку зору» і «Є люди, які мають
право на свою точку зору»
4.2.2. «Деякі адвокати мають ораторські здібності» і «Деякі адвокати не
мають ораторських здібностей».
4.2.3. «Жоден злочинець не вивчає логіку» і «Всі злочинці вивчають логіку».
4.2.4. «Деякі міста розташовані на узбережжі морів та океанів» і «Жодне
місто не знаходяться на морському на океанічному узбережжі».
4.2.5. «Жодна людина не була на Місяці» і «Деякі люди побували на Місяці».

Алгоритм виконання завдання

1.Привести судження до нормальної форми.
2. З’ясувати структуру судження.
3. Записати логічну форму судження і визначити його тип.
4. Встановити відношення між типами суджень за логічним квадратом.

Приклад: Розглянемо судження «Деякі люди не мають усталених

переконань» і «Не всі люди мають усталені переконання». Перше судження
подане у нормальній формі. З’ясуємо його структуру: суб’єкт – «люди»,
предикат – «мати усталені переконання мають», зв’зка – «не», квантор
існування – «деякі». Тобто судження частковозаперечне (О). Друге судження
потрібно привести до нормальної форми. Приведемо його до нормальної
форми: «Невірно, що всі люди мають усталені переконання». За логічним
квадратом, запереченням судження «Всі люди мають усталені переконання»
є судження «Деякі люди не мають усталених переконань». Як бачимо,
характеристики другого судження повністю збігаються із характеристиками
першого судження, тобто воно є також частковозаперечним (О). Отже, дані
судження є тотожними.

Практичне заняття № 5.
СКЛАДНІ СУДЖЕННЯ

Навчальні питання:
1. Мова логіки висловлювань
2. Утворення складних суджень за допомогою логічних сполучників
3. Умови істинності складних суджень
4. Побудова таблиць істинності для аналізу складних суджень
4. Виконання практичних вправ.
~ 171 ~
 Практичні вправи:
5.1. Встановіть тип наведених складних суджень (або їх
комбінацію) та відобразіть його у вигляді формули висловлювань.
5.1.1. Дія може бути мотивованою або імпульсивною.
5.1.2. «Усі люди народжуються рівними і вільними у своїй гідності і правах»
(Руссо).
5.1.3. Він отримав важке поранення і потрапив до шпиталю.
5.1.4. Якщо це не відбудеться вночі, то зранку може бути вже пізно й
прийдеться змінювати позицію.
5.1.5. Усі рівні перед законом та смертю.
5.1.6. Убивство було або на замовлення, або ні.
5.1.7. «Істина ніколи не шкодить справі, яка справедлива» (Махатма Ганді).
5.1.8. «Люди повинні дотримуватися своїх обіцянок і виконувати свої угоди»
(Тоні Оноре).
5.1.9. «Деякі юристи віддають перевагу букві закону, інші – його духові та
меті, треті – вірогідному наслідку його тлумачення в той чи інший спосіб»
(Тоні Оноре).
5.1.10. Кожному студентові видається залікова книжка і студентський
квиток.
5.1.11. Звинувачений вчинив злочин умисно або через необережність.
5.1.12. «Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси,
які знаходяться в межах території України, природні ресурси її
континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є
об'єктами права власності Українського народу» (Конституція України).
5.1.13. «Хто мудрий – той добрий» (Сократ).
5.1.14. «Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні
кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона
обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом» (КПК
України).
5.1.15. «Якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного
відбуття покарання вчинив нове кримінальне правопорушення, суд до
покарання, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднує
невідбуту частину покарання за попереднім вироком» (КК України) .
5.1.16. «Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними
перед законом» (Конституція України).
5.1.17. Образа може бути нанесена неумисно або умисно.

~ 172 ~
5.1.18. «Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути
застосоване, якщо засуджений сумлінною поведінкою і ставленням до праці
довів своє виправлення» (КК України).
5.1.19. Ні впертість, ні підвищений голос не прикрашають дискусії.
5.1.20. Фізична особа не може бути піддана катуванню, жорстокому,
нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи
покаранню (ЦК України).
Алгоритм виконання завдання
1. Визначити тип судження.
2. За допомогою символічної мови логіки висловлювань записати його
формулу.
Приклад: Якщо Україна стане членом НАТО (А), то це гарантує їй безпеку
(В). Умовне судження, А В.

5.2. Запишіть формулу складного судження складіть їх таблиці

істинності.
5.2.1. Якщо Україна отримає F-16, то відбудеться перелом у війні й до
Нового року Україна звільнить Крим.
5.2.2. РФ атакувала зернові термінали в Одесі та поставила морське
постачання продовольства під загрозу або вимусила шукати альтернативні
шляхи його експорту.
5.2.3. Можливо війна закінчиться до 31 березня 2024 року, то тоді в Україні
буде відмінений воєнний стан та відбудуться президентські вибори.
5.2.4. Тільки у разі введення в країні воєнного стану може проводиться
загальна мобілізації військовозобов’язаних та обмеження прав та свобод всіх
громадян.
5.2.5. У разі порушення вимог або невиконання заходів правового режиму
воєнного стану у окремих громадян може вилучатися електронне
комунікаційне обладнання.
5.2.6. Якщо наш університет не здійснить необхідний набір студентів, то
можливо буде скорочення чисельності викладацького складу та погіршення
якості навчання.
5.2.7. У разі перелому кінцівки треба покласти кінцівку в зручному для
потерпілого положенні, зафіксувати кінцівку за допомогою шини та
перев'язати місце перелому.
Алгоритм виконання завдання
1. Визначити тип судження.
2. За допомогою символічної мови логіки висловлювань записати його

~ 173 ~
формулу.
1. У складі формули визначити всі підформули, починаючи від
пропозиційних змінних, звертаючи увагу на заперечення та дужки. Кожна
підформула розпочинає новий стовпчик таблиці.
2. Виписати у рядки всі можливі набори логічних значень пропозиційних
змінних або простих підформул. Кількість рядків у таблиці обчислюють за
формулою 2n, де n – кількість пропозиційних змінних у формулі. Для
зручності спочатку вниз записують дві або чотири (у випадку трьох змінних)
значення істини для першої змінної, через один або через дві другої, і якщо є
третя, то через рядок – істина, через рядок – хиба. Жодна з комбінацій не
повинна повторювати іншу і жодна пропущена.
3. Обчислити значення кожної складної підформули при кожному наборі
значень змінних за значеннями операторів, які використані.
Приклад: Надане судження «Якщо студент не склав сесію (А) і не
виконав курсову роботу (В), то він не переводиться на наступний курс
навчання (С). (А   В)  С». Будуємо таблицю істинності формули: (А
  В)  С. Вона повинна мати 23=8 рядків. Заповнюємо їх згідно схемі:
перша змінна А – 4 рядки істина, 4 рядки хиба (зверху-вниз) В – через 2 –
істина, через 2 – хибність, С – через один рядок – істина, через один –
хибність. Потім визначаємо значення підформул у відповідних колонках,
віддаючи пріоритет запереченню та дужкам. В останній колонці отримуємо
остаточне значення формули.
А В С А В А   В С (А   В)  С
1 1 1 0 0 0 0 1
1 1 0 0 0 0 1 1
1 0 1 0 1 0 0 1
1 0 0 0 1 0 1 1
0 1 1 1 0 0 0 1
0 1 0 1 0 0 1 1
0 0 1 1 1 1 0 0
0 0 0 1 1 1 1 1

Формула виявляється нейтральною або фактуальною. В разі, якщо

студент склав сесію і виконав курсову роботу, та не переведений на
наступний курс формула не виконується.

~ 174 ~
 Практичне заняття № 6.
МОДАЛЬНІ СУДЖЕННЯ

Навчальні питання:
1. Модальність суджень в традиційній логіці.
2. Алетичні модальності та їх формалізація.
3. Епістемічні модальності: логіка знання та віри.
4. Деонтична модальність та її застосування для аналізу нормативних
суджень.
5. Моделі аксіологічної логіки. Проблема оціночних суджень.
6. Каузальна логіка та логіка дії
7. Темпоральні та екзистенційні моделі логіки
8. Виконання практичних вправ.

Практичні вправи:
6.1. До якого виду модальних висловлювань можна віднести такі
твердження:
6.1.1. «Крім того, я вважаю, що Карфаген слід зруйнувати» (Катон).
6.1.2. «Їсти треба, щоб жити, а не жиги, щоб їсти» (середньовічна сентенція).
6.1.3. «Неможливо все знати» (Горацій).
6.1.4. «Ми стільки можемо, скільки знаємо» (Ф. Бекон).
6.1.5. «Я вважаю, що найкраще — мовчати» (Есхіл).
6.1.6. «Чого не забороняє закон, те забороняє сором» (Сенека).
6.1.7. Неможливість довести, що Бога немає, переконує мене в тому, що Він
існує» (Жан де Лабрюйєр).
6.1.8. «Що було, те і буде, і що траплялося, те і трапляється, і немає нічого
нового під сонцем» (Соломон).
6.1.9. «Я знаю лише те, що повинен невдовзі померти, але я найменше всього
розумію, що таке сама ця смерть, уникнути якої не в моїх силах» (Б.
Паскаль).
6.1.10. «Любити стражденних, особливо безнадійно стражденних, прямо
неможливо, і хто стверджує протилежне, той напевне затверджує помилку»
(Л. ІІІестов).
6.1.11. «Необхідно, щоб були злочини і нещастя і щоб вони складали долю
хороших людей» (Вольтср).
6.1.12. «Щоб совість була чистою, необхідно, щоб те, що вона визнає
правомірним, існувало об’єктивно» (Гегель).
Алгоритм виконання завдання
1. Визначити тип модальності судження.
2. За можливості записати його у символічній формі.
~ 175 ~
Приклад: «Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості,
якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей». Оскільки
маємо оператори «дозволено (має право)» та «заборонено», тут має місце
деонтична модальність. Позначимо цей вислів у вигляді формули:
PА↔~F(В∧С), де Р – оператор дозволеності, А – вільний розвиток своєї
особистості, F оператор заборони (порушення), В – права інших людей, С –
свободи інших людей.

Практичне заняття № 7.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА УМОВИВОДІВ
БЕЗПОСЕРЕДНІ УМОВИВОДИ

Навчальні питання:
1. Умовиводи як різновид розсудів та форма міркувань.
2. Структура та класифікації умовиводів.
3. Перетворення суджень.
4. Обернення суджень та його різновиди.
5. Протиставлення предикату та протиставлення суб’єкту.
6. Умовиводи за логічним квадратом.
7. Виконання практичних вправ.
Практичні вправи:

7.1. Зробіть висновки, якщо це можливо, із наведених категоричних

суджень за допомогою перетворення, обернення і протиставлення
предикату.
7.1.1. Деякі закони логіки були сформульовані Аристотелем
7.1.2. Всі українці – слов’яни.
7.1.3. Ніщо не виникає з нічого.
7.1.4. Деякі віруючі – православні.
7.1.5. Жоден адвокат не є прокурором.
7.1.6. Всі держави мають свої армії.
7.1.7. Деякі слов’янські мови використовують латиницю.
7.1.8. Всі злочини є правопорушеннями.
7.1.9. Деякі європейські країни не використовують євро в якості валюти.
7.1.10. Деякі хвороби є невиліковними
7.1.11. Всі люди мають рівні права.
7.1.12. Кожен водій повинен дотримуватися правил дорожнього руху.
Алгоритм виконання завдання:
1. З’ясувати структуру вихідного судження. Якщо потрібно, привести

~ 176 ~
його до нормальної форми.
2. Визначити тип вихідного судження і записати його логічну формулу.
3. Зробити висновок із вихідного судження за правилом
безпосереднього умовиводу, зветаючи увагу на розподіленість термінів у
судженнях.
Приклад: Зробимо висновок із судження «Ніхто не охопить неохопне».
Приведемо це судження до нормальної форми: «Жодна людина нездатна
охопити неохопне». Визначимо його структуру: суб’єкт – «людина»,
предикат – «здатна охопити неохопне», зв’язка – «не є», квантор
всезагальності – «жодна». Це загальнозаперечне судження, тип Е. Його
логічна форма є такою: «Жодне S не є Р». Зробимо висновок за правилом
перетворення, тобто перетворюємо його в загальностверджувальне А з
предикатом, що суперечить предикату попереднього: «Всі люди здатні
охопити лише охопне». Зробимо висновок за правилом обернення, тобто
змінюємо місцями суб’єкт і предикат: «Жоден, хто охопив неохопне не є
людиною». Зробимо висновок за правилом протиставлення предикату, тобто
об’єднуємо дві попередні операції з обмеженням, оскільки в А суб’єкт є
нерозподіленим і перетворюємо Е в І: «Деякі, хто охопив охопне є людьми».

~ 177 ~
 Практичне заняття №8.
ПРОСТИЙ КАТЕГОРИЧНИЙ СИЛОГІЗМ ТА ЙОГО РІЗНОВИДИ

Навчальні питання:
1. Структура ПКС.
2. Правила термінів та засновків ПКС.
3. Особливості застосування силогізмів в юридичній практиці;
4. Фігури та модуси ПКС.
5. Полісилогізми та ентімеми.
6. Особливості застосування силогізмів в юридичній практиці;
7. Виконання практичних вправ.

Практичні вправи:
8.1. Установіть фігуру і модус ПКС і його правильність:
8.1.1. Всі підприємці заплатили податки
Степанов не заплатив податки
Степанов не є підприємцем

8.1.2. Деякі поеми є філософськими

Філософія формує світогляд
Деякі поеми формують світогляд

8.1.3. Всі поляки патріоти

    Більшість поляків католики
    Деякі католики є патріотами

8.1.4. Деякі викладачі – жінки

Всі жінки люблять квіти
Серед тих, хто любить квіти, є викладачі

8.1.5. Всі джентльмени їдять вівсянку

Джек їсть вівсянку
Джек – джентльмен

8.1.6. Кожен фізик знає математику.

Деякі студенти нашого вишу знають математику.
Деякі студенти нашого вишу є фізиками.

~ 178 ~
8.1.7. Всі риби дихають жабрами
Всі риби живуть у воді
Всі водні істоти дихають жабрами

8.1.8. Всі люди народжуються вільними

Жоден орел не є людиною
Жоден орел не народжується вільним.

8.1.9. Деякі політики є великими підприємцями

Всі великі підприємці мають грошові рахунки за кордоном.
Деякі політики мають грошові рахунки за кордоном.

8.1.10. Всі адвокати мають вищу освіту

Павло також має вищу освіту.
Павло – адвокат.

8.1.11. Більшість мешканців нашого міста перехворіли на коронавірус

Паламарчук не хворів на коронавірус
Паламарчук не є мшканцем нашого міста.

8.1.12. Кожен студент в Україні вивчає іноземну мову

Деякі мешканці нашого гуртожитку не вивчають іноземну мову
Деякі мешканці нашого гуртожитку не є українськими студентами

Алгоритм виконання завдання

1. Якщо силогізм поданий у довільній формі, привести його до
нормальної форми. Записати перший засновок, другий засновок і під
розділовою рискою – висновок.
2. Визначити суб’єкт і предикат висновку, позначивши їх, відповідно,
латинськими буквами S і Р. Перенести позначення S і Р у засновки і
визначити середній термін, позначивши його латинською буквою М. Якщо
необхідно, перебудувати засновки і висновки так, щоб їх граматична форма
відповідала логічній формі.
3. Перевірити ідентичність середнього терміну в обох засновках. Якщо
середній термін не ідентичний, аналіз силогізму припиняється і робиться
висновок, що силогізм неправильний, оскільки порушено перше правило
термінів, а саме відбулося подвоєння середнього терміну, що спричинило
помилку, яка має назву «почетверіння термінів».

~ 179 ~
 Якщо середній термін виражений суперечливими поняттями – М і не-
М, то проводимо з одним із засновків операцію перетворення. Якщо середній
термін ідентичний в обох засновках, аналіз продовжується.
4. Перевірити порядок розташування засновків. У нормальній формі
силогізму більший засновок займає перше місце, а менший засновок
відповідно – друге місце. Якщо необхідно, то слід поміняти засновки
місцями.
5. Визначити фігуру і модус силогізму. Якщо модус відповідає
правильним модусам даної фігури силогізму, аналіз припиняється і робиться
висновок, що силогізм правильний. Якщо модус не відповідає правильним
модусам даної фігури силогізму, це означає, що силогізм неправильний.
Якщо виявилось, що силогізм неправильний, починаємо шукати допущену
помилку, перевіряючи послідовність виконання кожного загального правила
силогізму, поки не виявимо, яке саме правило порушено.
Приклад: Проаналізуємо простий категоричний силогізм: «Кожний
громадянин України має право на освіту. Петренко – громадянин України.
Отже, Петренко має право на освіту». Приведемо наведений силогізм до
нормальної форми: Кожний громадянин України має право на освіту.
Петренко – громадянин України. Петренко має право на освіту. Визначимо
суб’єкт і предикат його висновку: Кожний громадянин України має право на
освіту. Петренко – громадянин України. Петренко (8) має право на освіту (Р).
Перенесемо позначення S і Р у його засновки і визначимо середній термін:
Кожний громадянин України (М) має право на освіту (Р). Петренко (S) —
громадянин України (М). Петренко (S) має право на освіту (Р).
Перевіривши ідентичність середнього терміну, робимо висновок, що
середній термін – «громадянин України» – ідентичний в обох засновках
досліджуваного силогізму. Перевіривши порядок розташування засновків,
з’ясовуємо, що у досліджуваному силогізмі більший засновок займає перше
місце, а менший – друге. Визначаємо фігуру досліджуваного силогізму. За
місцезнаходженням середнього терміну з’ясовуємо, що це перша фігура.
Визначаємо модус досліджуваного силогізму за типом суджень, які входять
до його засновків і висновку. Модус даного силогізму АІІ. Цей модус
відповідає правильному модусу першої фігури. Отже, даний силогізм є
правильним.

~ 180 ~
 Практичне заняття №9.
ВИСНОВКИ ЛОГІКИ ВИСЛОВЛЮВАНЬ

Навчальні питання:
1. Умовні дедуктивні умовиводи.
2. Умовно-категоричні умовиводи та їх модуси.
3. Розділово-категоричні умовиводи та їх модуси..
4. Дилеми та їх різновиди.
5. Висновки в логіці висловлювань;
6. Тотожно-істинні формули та правильність умовиводів.
7. Виконання практичних вправ.

Практичні вправи:
9. Визначити правильність дедуктивного міркування засобами логіки
висловлювань та встановіть тип складного умовиводу та його модус
(різновид).
9.1. Коли я знайду високооплачувану роботу, то я буду заробляти багато
грошей. Якщо не зароблю багато грошей, то не зможу придбати житло. Отже,
для того щоб придбати житло потрібно знайти високооплачувану роботу.
9.2. Країна може бути у стані війни із сусідньою країною або вона може бути
у стані миру із нею. Ця країна є у стані війни із сусідньою країною. Отже, ця
країна не знаходиться у стані миру із сусідньою країною.
9.3. До Києва з Вінниці можна дістатися або потягом, або автобусом.
Сьогодні всі автобусні рейси до Києва відмінили. Отже, треба їхати потягом.
9.4. Якщо підозрюваний скоїв цю крадіжку, або вона була ретельно
підготовлена, або він мав співучасника. Якби крадіжку було підготовлено
ретельно, та якби був співучасник, викрадено було б набагато більше. Отже,
підозрюваний невинний.
9.5. У зв’язку з тим, що серед злочинів виділяють військові і державні, даний
злочин слід вважати державним, оскільки за своєю характеристикою його не
можна кваліфікувати як військовий.
9.6. Намічена атака вдасться, тільки якщо захопити противника зненацька
або якщо його позиції погано захищені. Захопити його зненацька можна
тільки, якщо він почуватиме себе в безпеці. Він не буде почувати себе в
безпеці, якщо його позиції погано захищені. Отже, атака не вдасться.
9.7. Стара афінянка радила сину, який збирався стати політиком. «Якщо
ти говоритимеш правду, то тебе зненавидять люди. Якщо ти будеш брехати,

~ 181 ~
то тебе зненавидять боги. Але ти маєш говорити правду чи брехати. Значить,
тебе зненавидять люди чи зненавидять боги».
9.8. .Порада Сократа. «Якщо одружишся вдало, то будеш щасливим, а якщо
одружишся невдало, то станеш філософом. Ти можеш одружитися вдало або
одружитися невдало. Будеш щасливим або станеш філософом». Саме таку
відповідь дав Сократ на запитання учня чи одружуватися йому чи ні.
9.9. Якщо країна переживає економічний спад, то рівень життя населення
різко знижується. Згідно статистичним даним зараз країна переживає період
економічного спаду. Рівень життя у даній країні різко знизився.
9.10. Якщо урядового службовця обирають народним депутатом Верховної
Ради України, то він має залишити свою посаду. Цього урядового службовця
обрали народним депутатом Верховної Ради України. Цей урядовий
службовець має залишити свою посаду.
9.11. Держави можуть бути демократичними та тоталітарними. Ватикан не є
демократичною державою. Тобто, Ватикан – тоталітарна держава.
9.12. Якщо людина хвора на коронавірус, то в неї повинна підвищитися
температура. У цієї людини підвищена температура. Тобто вона хвора на
коронавірус.
Алгоритм виконання завдання
1. Визначити логічну формулу міркування.
2. Скласти кон’юнкцію висловлювань, що є засновками умовиводу.
3. Поєднати засновки та висновок імплікацією.
3. Перевірити за допомогою таблиці істинності, чи з необхідністю
випливає висновок із засновків (тобто чи є формула тотожно-істинною).
Якщо вона тотожно-істинна – то умовивід є правильним.
Приклад: Проаналізуємо складне дедуктивне міркування: «В нашому
місті добре заробляють або юристи або лікарі. Мій знайомий, який добре
заробляє не є лікарем. Отже, він – юрист». Позначимо судження «В нашому
місті добре заробляють юристи» як А, а судження «В нашому місті добре
заробляють лікарі» як В. Логічна форма цього дедуктивного міркування
складається з таких суджень: А∨В, В, А. Об’єднуємо їх за допомогою
кон’юнкції і отримуємо формулу ((А∨В)∧В)→А. Ця формуло відповідає
розділово-категоричному умовиводу у формі modus tollendo ponens. Чи є він
правильним? Будуємо таблицю істинності:

~ 182 ~
А В А∨В В (А∨В)∧В ((А∨В)∧В)→A
1 1 1 0 0 1
1 0 1 1 1 1
0 1 1 0 0 1
0 0 0 1 0 1

Таблиця істинності вказує на те, що формула є тотожно-істиною, а

висновок є правильним. Хоча зауважимо, що у modus tollendo ponens
розділово-категоричного умовиводу розділовий засновок повинен бути
повною диз’юнкцією. Якщо ж у місті є люди, які добре заробляють, але не є
лікарями або юристами, то висновок є хибним.

Практичне заняття №10.

ІНДУКЦІЯ І АНАЛОГІЯ

Навчальні питання:
1. Індуктивні умовиводи в дискурсивних практиках.
2. Значення індуктивних умовиводів у науковій діяльності.
3. Повна індукція та неповна індукція, їх види.
4. Індуктивні методи встановлення причинних зв’язків між
явищами:
а. Методи подібності та відмінності.
б. Спільний метод подібності й відмінності.
в. Метод супутніх змін.
г. Метод залишків.
5. Умовивід за аналогією: його структура та особливості.
6. Гіпотеза і аналогія.
7. Значення аналогії в дискурсивних практиках.
8. Виконання практичних вправ.

Практичні вправи:
10. Визначте, за допомогою, яких методів встановлення причинних
зв'язків отримані висновки в наступних ситуаціях.
10.1. Листя рослини, яке виросло в підвалі, не мають зеленого забарвлення.
Листя того ж рослини, що виросла в звичайних умовах, є зеленими. У підвалі
немає світла. У звичайних умовах рослина росте на сонячному світлі. отже,
він є причиною виникнення зеленого кольору рослин.
10.2. На місці вбивства були виявлені сліди ніг Негоди та Нехаєнка, які
зізналися в скоєнні вбивства і стверджували, що зробили його самі. Однак,
~ 183 ~
відбитки пальців на ножі, яким було скоєно вбивство, не належали ні Негоді,
ні Нехаєнку. Було зроблено висновок, що у вбивстві брав участь ще одна
людина. Ним виявився неодноразово судимий Зимогляд.
10.3. Багато подій, вплив яких на подальший розвиток світу важко
переоцінити, відбулися під час максимуму сонячної активності:
1830 – революція у Франції;
1848 – революційний рік по всій Європі;
1870 – прусько-французька війна;
1905 – поразка Росії в російсько-японській війні
1929 – початок світової економічної кризи …
Отже, сонячна активність прямо впливає на активність людського життя.
(Додаткова інформація: дуже багато не менш важливих подій відбулися не в
період максимальної чи мінімальної сонячної активності).
10.4. Л. А. Чижевський проаналізував історичні дані за 600 років – з 1334 по
1935. За його підрахунками на 54 одинадцятирічних сонячних цикли
припадає 101 епідемія чуми. З них 39 почалося в рік сонячного максимуму,
15 – мінімуму, 47 – в проміжку. На основі наведених даних можна зробити
висновок про існування зв’язку між активністю Сонця і епідеміями чуми.
(Додаткова інформація: без епідемій пройшли 13 циклів).
10.5. Вчені Ліонського університету Франції обстежили понад 100 чоловіків і
зробили дуже цікавий висновок: чим більша борода, тим скоріше
відбувається облисіння. Пояснення цьому таке. Коли температура тіла
підвищується, то прискорюються процеси кровообігу і вивільняється зайве
тепло – це захищає мозок від перегріву). Борода – термічна ізоляція, вона
утруднює віддачу тепла через шкіру. Тому то облисіння – це адаптація
організму, яка захищає мозок від перегріву.
10.6. Двом групам студентів з однаковою успішністю запропонували
вирішити математичні задачі. Але перед тим студентам з одної групи дали
випити по склянці пива. Вони вирішували задачі повільніше і допускали
більше помилок.

Алгоритм виконання завдання

1. Визначити метод встановлення причинних зв’язків.
2. Встановити повноту дослідження обставин виникнення явищ.
3. Перевірити, чи логічно випливає з засновків висновок про причину
явища. Перевірка здійснюється шляхом звернення до одного з методів
встановлення причинно-наслідкових зв’язків.
Приклад:

~ 184 ~
 У невеликій крамниці інколи траплялися дрібні крадіжки. Намагаючись
вирахувати злодія, власник крамниці склав графік роботи кожного продавця,
і виявилося, що крадіжки відбуваються лише під час роботи працівника
Зарудного і їх не буває, коли той вихідний. Це дозволило йому стверджувати,
що саме цей продавець причетний до крадіжок. 
Власник застосував об’єднаний (спільний) метод подібності й
відмінності. Його висновок має достатню повноту і високий рівень
імовірності отриманого висновку, хоча про повну логічну необхідність
говорити не можна, можливим є фактор випадковості.

Практичне заняття № 11.

ЛОГІЧНА АРГУМЕНТАЦІЯ

Навчальні питання:
1. Специфіка наукової аргументації
2. Сучасні концепції логічної аргументації
3. Поняття та структура доведення.
4. Типи та форми логічного доведення.
5. Правила доведення та спростування: типові помилки.
6. Спростування та його види.
7. Виконання практичних вправ.

Практичні вправи:
11. Дати логічний аналіз аргументації і критики та провести логічний
аналіз наведених аргументацій або критик.
11.1. Кожний відмінник отримує підвищену стипендію. Студент Петренко
отримує підвищену стипендію, оскільки він є відмінником.
11.2. ДТП сталося внаслідок різкого гальмування автомобіля «Шкода».
Причиною цього ДТП могло бути перевищення швидкості учасниками
дорожнього руху, різке гальмування автомобіля «Шкода» або погані
природні умови. Експертизою встановлено, що не було перевищення
швидкості учасниками дорожнього руху, погодні умови не заважали
дорожньому руху. Отже, ДТП сталося внаслідок різкого гальмування
автомобіля «Шкода».
11.3. Будь-яка ідея, в якій немає закликів до насильницького руйнування
соціального ладу має право на існування в правовій державі. Комуністична
ідея про класову боротьбу пов’язана з закликами до насильницького
руйнування існуючого соціального ладу. Отже, ця комуністична ідея
класової боротьби не має права на існування в правовій державі.
~ 185 ~
11.4. У болотистих місцевостях з теплим кліматом і багатою рослинністю
часто бувають пропасниці; долина Ріону, що в Грузії, болотиста, має теплий
клімат і багату рослинність, ймовірно, що там теж буває пропасниця.
11.5. Всі громадяни України мають право на безкоштовну медичну допомогу.
Злочинець Нехайко є громадянином України, отже, Нехайко має право на
медичну допомогу.
11.6. Правосудця здійснюють професійні судді. Милосерденко є професійним
суддею, отже, Милосерденко може здійснювати правосудця.
11.7. Діяти можна законним чином або незаконним. Він має намір діяти
незаконним чином. Отже, він не має наміру діяти законним чином.
11.8. Право виникає з виникненням держави. Держава утворюється на базі
розвитку соціально-економічних відносин, розподілу праці, утворення
соціально неоднорідного суспільства, і тому право стало необхідним для
регулювання суспільних відносин та встановлення правопорядку.
11.9. Якби мій підзахисний здійснив убивство, то він був би на місці злочину
в ту ніч, коли воно було здійснене. Але в ту ніч його не було на місці
злочину, що підтверджено показами свідків. Отже, він не здійснив цього
вбивства.
11.10. Гриненко має спеціальну юридичну освіту, оскільки він закінчив
юридичний факультет Київського національного університету.
11.11. Громадянин Апанасенко викрав автомобіль. Слідство і суд
підтвердили, що він дійсно викрав автомобіль. Отже, А є злочинцем.
11.12. Підозрюваний Криворучко не міг зробити цей злочин, оскільки він у
час скоєння злочину перебував на банкеті і не міг бути в двох місцях
оцночасно.

Алгоритм виконання завдання:

1. З’ясувати всі аргументи та тезу аргументації чи критики.
2. Визначити вид аргументації чи критики.
3. Перевірити правильність аргументації чи критики.
4. З’ясувати, яких помилок припущено, яких хитрощів застосовано.
Приклад: Розглянемо таку аргументацію: «Якщо вам судилося
померти, то ви помрете – всеодно, чи покличете ви лікаря, чи ні; і якщо вам
судилося одужати, ви так само все одно одужаєте. Але врешті-решт що-
небудь вам судилося – або померти, або одужати. Отже, ви помрете або
одужаєте – все одно, чи покличете ви лікаря, чи ні».
Перші три судження – це аргументи. Четверте судження – теза. Це
пряма аргументація, побудована за схемою умовно-розділового міркування.

~ 186 ~
 У цій аргументації порушено друге правило щодо аргументів:
«Аргументи повинні бути судженнями, які повністю або частково
обгрунтовані».
У результаті припущено помилки «випередження основи». Тут у
першому аргументі приховано міститься інформація, яка наявна у тезі.

Практичне заняття № 12.

ЛОГІЧНІ ПРАВИЛА ВЕДЕННЯ СУПЕРЕЧОК

Навчальні питання:
1. Поняття суперечки, її види та форми.
2. Класифікація, основні принципи і правила ведення суперечки.
3. Логічні засоби реалізації ділової бесіди.
4. Виконання практичних вправ.
Практичні вправи:
12.1. Використовуючи напрацювання попередньої практичної роботи, а саме,
складені, відповідно до запропонованих ситуацій, обвинувальні та захисні
промови, студенти розподіляються на 4 групи, у кожній з яких відбувається
розподіл ролей (адвокат, прокурор, суддя, відповідач, позивач, свідки і т.д.),
студенти відтворюють судові дебати.
12.2. Студенти проводять дебати за заздалегідь підготовленою однією із
запропонованих або обраних самостійно тем:
1. Легалізація вогнепальної зброї в Україні.
2. Насилля у сім’ї
3. Гендерна дискримінація
Алгоритм виконання завдання:
1. Самостійно розглянути питання семінарського заняття:
 Визначити коректні та некоректні засоби ведення суперечки.
 З’ясувати зміст та сутність понять «легалізація зброї» та «гендерна
дискримінація».
 З’ясувати зміст та сутність понять «легалізація зброї» та «гендерна
дискримінація».
 Розглянути існуючі підходи до заявлених проблем.
 Розподілити ролі в словесній суперечці, обрати форму її проведення.

Список рекомендованої літератури до всіх практичних занять:

1. Бандурка О. М., Тягло О. В. Юридична логіка: підручник. Харків:
Золота миля, 2011. 224 с.

~ 187 ~
2. Вступ до сучасної юридичної логіки / В. Д. Титов та ін. Харків:
Ксилон, 2001. 198 с.
3. Гвоздік О. І. Логічні числення: принципи побудови та застосування
в юриспруденції. К.: Тат, 2003. 300 с.
4. Гнатюк Я. С. Завдання з логіки та методики їх розв’язання. Івано-
Франківськ: Видавець І. Я. Третяк, 2007. 80 с.
5. Готинян-Журавльова В. В. Навчально-методичний посібник до
вирішення задач з логіки для студентів заочного відділення
філософського факультету та студентів нефілософських
факультетів. Одеса: «Одеський національний університет імені І. І.
Мечникова» 2014. 189 с.
6. Жеребкін В. Є. Логіка: Підручник. 9-те вид., стер. К.: Т-во “Знання”,
КОО, 2006. 255 с.
7. Жоль К. К. Вступ до сучасної логіки: навч. посіб. для студ. гум.
спец. вищ. навч. закл. Київ: Либідь, 2002. 152 с.
8. Карамишева Н. В., Бовтач С. В. Збірник логічних задач і завдань.
Львів: Каменяр, 1997. 109 с.
9. Конверський А.Є. Сучасна логіка. Класична та некласична. К.:
Центр навчальної літератури. 2018. 296 с.
10.Орендарчук Г.О. Логіка: Навчальний посібник для студентів
економічних та юридичних спеціальностей вищих навчальних
закладів. Видання друге, перероблене і доповнене. Тернопіль:
Астон, 2008. 272 с
11.Практикум з курсу «Логіка». Тернопіль: ПП. Процюк, 2006. 135 с.
12.Уёмов А. И. Основы практической логики с задачами и
упражнениями. Одесса: Одесский государственный университет
имени И. И. Мечникова, философское отделение ИСН, 1997. 388 с.
13.Хоменко І. В. Логіка: теорія та практика: Підручник. К.: Центр
учбової літератури, 2010. 400 с.
14.Хоменко І. В. Еристика: Підручник. К.: Центр учбової літератури,
2008. 280 с.
15.Щербина О. Ю. Логіка для юристів : курс лекцій. Київ: Юридична
думка, 2007. 264 с.
16.Юридична логіка: підручник / за наук. ред. проф. В. С. Бліхара.
Львів: ЛДУВС, 2016. 248 с.
17.Юркевич О. М, Павленко Ж. О., Підготовка до складання ТЗНПК в
завданнях та рішеннях: логічний підхід: Навчальний посібник
(Видання 2-е, доп. та перероб.), Харків, Україна: Контраст, 2022. 236
с.
~ 188 ~
 SYLLABUS FOR LOGIC
(СИЛАБУС КУРСУ «ЛОГІКА»)
Анотація курсу. Предметом формальної логіки є формальний аналіз
розсудів, пропозицій та доведень. Логіка є корисним інструментом для
уточнення та оцінки міркувань, ефективним засобом для аргументації та
прийняття плідних рішень. Курс презентує основи традиційної логіки та
сучасних логічних досліджень. Велика увага приділена практичному
застосуванню логічних знань в професійній, науково-пізнавальній та
соціально-комунікативній діяльності.
Метою вивчення освітнього компоненту «Логіка» є систематизація
логічних знань та вдосконалення практичних навичок логічного мислення як
необхідного елементу компетентностей майбутнього фахівця, здатного
працювати у різних галузях, особливо правничої орієнтації.
Завдання курсу:
 З’ясувати особливості формальної логіки та її методів
 Виявити специфіку основних форм та законів логічного
мислення.
 Розвинути здатність до абстрактного та логіко-критичного
мислення.

~ 189 ~
  Навчитися застосовувати логічну методологію для вирішення
професійних проблем.
 Засвоїти практичні навички логічної культури мислення
 Виробити практичні навички коректного проведення дискусії.
Програмні компетентності.
Вивчення навчальної дисципліни передбачає формування та розвиток у
здобувачів вищої освіти наступних компетентностей та результатів навчання, а
саме:
 інтегральна компетентність (ІК):
здатність розв’язувати складні спеціалізовані задачі у галузі правничої
діяльності.
 загальні компетентності (ЗК):
1. Здатність до абстрактного мислення, аналізу та синтезу (ЗК-1);.
2. Здатність застосовувати знання у практичних ситуаціях (ЗК-2);
3. Здатність використовувати інформаційні та комунікаційні технології
(ЗК-6)
4. Здатність вчитися і оволодівати сучасними знаннями (ЗК-7);
5. Здатність бути критичним і самокритичним (ЗК-8);
 спеціальна компетентність (СК):
1. Здатність визначати належні та прийнятні для юридичного аналізу
факти. (СК-11);
Результатами вивчення логіки є:
 Вміння визначати переконливість аргументів у процесі оцінки
заздалегідь невідомих умов та обставин.
 Здатність здійснювати логічний аналіз суспільних процесів у
контексті аналізованої проблеми і демонструвати власне бачення
шляхів її розв’язання. Набуті навички логічно формулювати власні
обґрунтовані судження на основі аналізу відомої проблеми.
 Здатність оцінювати недоліки і переваги аргументів, аналізуючи
відому проблему

ПРОГРАМА НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ 1. ПРЕДМЕТ ЛОГІКИ. ПОНЯТТЯ ТА

СУДЖЕННЯ

Тема 1. Предмет і закони формальної логіки

Формальна логіка як наука про форми та закони мислення. Мислення і мова.
Особливості абстрактного мислення. Форми мислення та форми мовного їх
~ 190 ~
висловлювання. Слова і речі. Події і висловлення. Розповідь та умовивід.
Опосередкований характер абстрактного мислення. Знак. Різновиди знаків.
Специфіка логіки як науки про «ментальну реальність». Закони мислення:
тотожності (ідентичності), несуперечності, виключеного третього, достатньої
підстави. Суперечність і протилежність в формальній логіці. Істинность і
правильність. Головні засоби формалізації та аналізу мовних висловів.
Традиційна і сучасна логіка. Класична математична логіка та некласичні
моделі.

Тема 2. Поняття
Поняття як форма абстрактного мислення. Поняття, слова та речі. Конотат і
денотат понять. Вираження понять у мові. Основні характеристики понять –
обсяг і зміст, закон співвідношення між ними. Класифікація понять за
обсягом і змістом. Порівняльні та непорівняльні поняття. Сумісність та
несумісність за обсягом. Тотожність, підпорядкування, перетинання як
різновиди сумісності. Співпідпорядковані, протилежні та суперечні поняття.

Тема 3. Логічні операції з поняттями

Логічні операції з обсягом поняття: обмеження і узагальнення, поділ.
Структура та правила поділу, його різновиди – за видозміною ознаки та
дихотомічний. Класифікація. Визначення (дефініція) як операція по
розкриттю змісту поняття – різновиди визначень, правила. Прийоми, які
заміняють визначення у повсякденній практиці.

Тема 4. Прості судження

Судження як форма мислення. Судження і речення, судження і
висловлювання. Істинність та хибність як харектиристики суджень. Суб’єкт-
предикатна структура судження в традиційній логіці. Основні різновиди
суджень за характером предиката: атрибутивні, релятивні та екзистенційні.
Прості категоричні судження, їх класифікація за кількістю та якістю.
Розподіленість термінів у судженнях. Відношення між різними типами
суджень: логічний квадрат. Застосування логічного квадрату для
встановлення істинності простих суджень

Тема 5. Складні судження

Складні судження, їх різновиди та умови істинності. Основи логіки
висловлювань. Формалізація складних суджень та визначення їх значення за
допомогою таблиць істинності. Нейтральні, тотожно-хибні та тотожно-
істинні формули. Закони логіки висловлювань та правильність розсудів.
~ 191 ~
Тема 6. Модальність суджень
Поділ суджень за модальністю в традиційній логіці. Алетичні модальності та
їх формалізація. Логіка знання та віри: епістемічні модальності.
Моделі аксіологічної логіки. Проблема оціночних суджень. Каузальна логіка
та логіка дії. Темпоральні та екзистенційні моделі логіки.
Деонтична модальність та її застосування для аналізу нормативних суджень.
Деонтичні судження в правових контекстах. Роль аналізу модальних суджень
у сучасних дискурсах.

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ 2. УМОВИВОДИ, ДОВЕДЕННЯ І

СПРОСТУВАННЯ
Тема 7. Дедуктивний умовивід
Умовивід як форма мислення. Структура умовиводу: засновки, висновок,
логічний зв’язок. Умови правильності умовиводу: істинність засновків,
зв’язок між ними та правильна побудова. Поділ умовиводів за кількістю
засновків. Різновиди умовиводів за ступенем загальності знання у засновках
та висновку. Безпосередні умовиводи: перетворення, обернення та
протиставлення предикату. Умови отримання правильних висновків.

Тема 8. Простий категоричний силогізм та його різновиди.

Простий категоричний силогізм (ПКС): структура, аксіома і загальні правила.
Модуси силогізму. Фігури та модуси ПКС. Особливі правила фігур.
Перевірка правильності модусів. Різновиди силогізму (сорит, ентимема,
епіхейрема, полісилогізм).

Тема 9. Умовиводи з складних суджень

Складні дедуктивні умовиводи – суто умовні і умовно-категоричні
умовиводи. Правильні модуси умовно-категоричного умовиводу. Розділово-
категоричні умовиводи та їх модуси. Розділово-умовні (лематичні)
умовиводи. Різновиди ділем. Застосування таблиць істинності для перевірки
правильності складних дедуктивних умовиводів.

Тема 10. Індукція і аналогія

Індуктивні умовиводи. Повна і неповна індукція. Особливості і умови
правильності неповної індукції, застосування її на практиці. Умови
підвищення імовірності висновків, які отримані за допомогою індукції.
Наукова індукція. Методи Бекона-Міля.

~ 192 ~
Традуктивні умовиводи. Аналогія як різновид традуктивних умовиводів.
Сувора і несувора аналогія. Пізнавальна цінність аналогії.

Тема 11. Логічні основи аргументації

Головні форми логічної аргументації. Поняття доведення. Структура
доведення: теза, аргументи і демонстрація. Правила доведення (правила тези,
аргументів, демонстрації). Засоби доведення, приклади їх застосування на
практиці (пряме, непряме – апагогічне та розділове).
Спростування як доведення хибності тези. Різновиди спростування. Помилки
доведення і спростування.

Тема 12. Основи еристики

Еристика як наука про логічні засади суперечок. Еристика, софістика та
діалектика: загальне та відмінне. Еристика та сучасна риторика. Логічні
основи дискурсів.
Поняття і види суперечок. Закони логіки в суперечках. Правила проведення
дискусії.
Коректні і некоректні прийоми в суперечках. Логічні основи переконання.
Дискусія, полеміка, диспут і дебати та їх використання в професійній
діяльності.
Логіко-психологічні засоби впливу на аудиторію в суперечках.
Прагмадіалектичний підхід до розуміння суперечок. Десять правил ведення
критичної дискусії. Правила ведення судових суперечок та їх роль в
практичній діяльності юриста.

МЕТОДИ КОНТРОЛЮ І КРИТЕРІЇ ОЦІНЮВАННЯ ЗНАНЬ

СТУДЕНТІВ
Методи оцінювання результатів навчання залежать від форматів
навчання:
1. Вхідний, модульні і підсумковий контролі проводяться у вигляді
тестових завдань з відкритими і закритими питаннями.
2. Поточний контроль здійснюється у формі:
·розв’язання задач;
·практикумів;
·індивідуальних письмових робіт;
·групових та індивідуальних творчих завдань;
·презентацій.

~ 193 ~
 3. Письмовий залік (тестування) передбачений для здобувачів, які не
набрали 60 балів протягом другого семестру чи бажають покращити поточний
результат.

~ 194 ~
 Схема нарахування балів, які отримують студенти

Поточне тестування та самостійна робота

Підсумков

контроль
Змістовний модуль 1 Змістовний модуль 2

творче ий
(max 50 балів) (max 50 балів)

Індивідуальна робота

Загальна сума балів

Самостійна робота

контрольна робота

Самостійна робота

контрольна робота
навчальна робота

навчальна робота
Організаційно-

Індивідуальна

Організаційно-

Підсумкове
Модульна

завдання/
Модульна

завдання
робота

15 10 10 10 15 10 10 10 10 100
Організаційно-навчальна робота студента
Об’єктами організаційно-навчальної роботи студента є систематичність
та активність роботи на лекційних та практичних заняттях, регулярне
відвідування занять та експрес-контроль понятійного апарату.
Самостійна робота студента
Кількість балів за роботу з теоретичним матеріалом під час виконання
самостійної роботи залежить від своєчасності; обсягу та якості виконання
навчальних завдань
Транспарентність контролю
Студент має право знати отримані бали за відповіді та виконані
завдання. Отримана загальна сума балів доводиться до відома студентів
перед проведенням підсумкового контролю. Студентам, які набрали від 60 до
100 балів і згодні з цією сумою, відповідна оцінка проставляється у заліково-
екзаменаційну відомість.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
Основна література
1. Жеребкін В. Є. Логіка: підручник К.: Знання, 2008. 255 с.
2. Зубенко В. В., Шкільняк С. С. Основи математичної логіка: навчальний
посібник. К.: НУБіП України, 2020. 102 с.
3. Конверський А.Є. Сучасна логіка. Класична та некласична. К.: Центр
навчальної літератури. 2018. 296 с.
4. Коэн М., Нагель Э. Введение в логику и научный метод (An
Introduction to Logic and Scientific Method). М.: Социум, 2017. 519 с.

~ 195 ~
 5. Кусмаров Б. В., Попов В. Ю. Логика: уч. пособ. Донецк: Издатель СПД
Дмитренко Л. Р., 2008. 152 с.
6. Логіка: підручник. за заг. ред.: В. Д. Титов, Нац. юрид. акад. України
ім. Ярослава Мудрого. Х.: Право, 2005. 208 с.
7. Мельников В. Н. Логические задачи. К.: Выща школа, 1989. 344 с.
8. Партико З. В. Логіка: підручник. Львів: Каменяр, 2019. 352 с.
9. Тофтул М. Логіка: Посібник: вид. 2-е, перероб. і доп. К.: Академія,
2008. 400 с.
10. Хоменко І. В. Еристика: мистецтво полеміки: навч. посіб. К.: Юрінком
Інтер, 2001. 192 с.
11.Хоменко І. В. Логіка: теорія та практика: Підручник. К.: Центр учбової
літератури, 2010. 400 с.
12. Gensler, Н. J. Introduction to Logic . Routledge. 2017. 587 р.
Допоміжна література
1. Арутюнов В.Х., Кирик Д.П., Мішин В.М. Логіка. Навч.-метод.
посібник для самост. вивч. дисц. К.: КНЕУ, 2002. 127 с.
2. Бандурка О. М., Тягло О. В. Юридична логіка: підручник. Харків:
Золота миля, 2011. 224 с.
3. Вригт Г. X. фон Логико-философские исследования: Избр. тр.: Пер. с
англ./Общ. ред. Г. И. Рузавина и В. А. Смирнова; Сост. и авт. предисл.
В. А. Смирнов. М.: Прогресс, 1986. 600 с.
4. Вступ до сучасної юридичної логіки / В. Д. Титов та ін. Харків: Ксилон,
2001. 198 с.
5. Гвоздік О. І. Логічні числення: принципи побудови та застосування в
юриспруденції. К.: Тат, 2003. 300 с.
6. Гвоздік О.І. Можливості використання формалізованої дедукції у
слідчій практиці // Філософські проблеми права та правоохоронної
діяльності співробітників ОВС. К.: Українська академія внутрішніх
справ, 1995. С. 132 – 147.
7. Гнатюк Я. С. Лекції з історії логіки. Івано-Франківськ: Видавець
І. Я. Третяк, 2009. 148 с.
8. Гнатюк Я. С. Завдання з логіки та методики їх розв’язання. Івано-
Франківськ: Видавець І. Я. Третяк, 2007. 80 с.
9. Готинян-Журавльова В. В. Навчально-методичний посібник до
вирішення задач з логіки для студентів заочного відділення
філософського факультету та студентів нефілософських факультетів.
Одеса: «Одеський національний університет імені І. І. Мечникова»
2014. 189 с.

~ 196 ~
10.Ділі, Д. Основи семіотики / пер. з англ. та наук. ред. А. Карася ; Львів.
нац. ун-т ім. І. Франка, Філософ. ф-т.  2-ге доп. вид. Л.: Арсенал, 2000.
11.Дуцяк І. З. Логіка: підручник. К.: Знання, 2010. 406 с.
12.Жеребкін В. Є. Логіка: Підручник. 9-те вид., стер. К.: Т-во “Знання”,
КОО, 2006. 255 с.
13.Жижченко В.П. Логіка: підручник. Дніпро : НТУ «ДП», 2019. 344 с.
14.Жоль К. К. Вступ до сучасної логіки: навч. посіб. для студ. гум. спец.
вищ. навч. закл. Київ: Либідь, 2002. 152 с.
15.Жоль, К.К. Логика в лицах и символах: учебник для вузов. М. Восток-
Запад, АСТ, 2006.320 с.
16.Ішмуратов А. Т. Вступ до філософської логіки: Підручник для
студентів і аспірантів. К.: Абрис, 1997. 350 с. 
17.Карамишева Н. В. Логіка і правознавство (теоретичні питання і
практичні завдання): навчальний посібник для студентів-юристів.
Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2012. 120 с.
18.Карамишева Н. В., Бовтач С. В. Збірник логічних задач і завдань. Львів:
Каменяр, 1997. 109 с.
19.Клини С. К. Введение в метаматематику. 2-е издание. М.: Либроком,
2009. 526 с.
20.Конверський А. Є. Логіка (традиційна та сучасна): підручник для
студентів вищих навчальних закладів. Киів: Центр учбової літератури,
2008. 536 с.
21.Конверський А. Є. Логіка: Підручник для студентів юридичних
факультетів. К.: Центр навчальної літератури, 2004. 304 с.
22.Конверський А.Є. Традиційна логіка. К.: Центр навчальної літератури
2019. 452 с.
23.Коэн М., Нагель Э. Введение в логику и научный метод. М: ИД
"Социум", 2017. 520 с.
24.Логіка в запитаннях та відповідях: за списком екзаменаційних питань
2018/2019 навчального року з вирішенням практичних завдань до
іспиту: навч. посіб. для студ., що готуються до іспиту з логіки Д. О.
Войтенко, С. В. Качурова, О. П. Невельська-Гордєєва; за ред. О. П.
Невельської-Гордєєвої. Харків : Право, 2019. 126 с.
25.Логіка для правознавців: навч. посіб. / О. О. Бандура, О. І. Гвоздік, В.
М. Кравець та ін.. К.: Нац. акад. внутр. справ, 2016. 144 с.
26.Логіка для юристів: підручник / В.С. Бліхар, В.В. Левкулич, М.М.
Олексюк, Б.Б. Шандра, В.Ю. Свищо, О.І. Матвієнко. Вид. 2-ге,
перероб. та доп. Ужгород: Вид-во УжНУ «Говерла», 2022. 316 с.

~ 197 ~
27.Логіка: підруч. для студ. вищих навч. Закладів / В. Д. Титов, С. Д.
Цалін, О. П. Невельська-Гордєєва та ін..; за ред.. В. Д. Титова.. Х.:
Право, 2005. 208 с.
28.Логіка: підручник / В. Д. Титов, С. Д. Цалін, О. П. Невельська-Гордєєва
[та ін.]; за заг. ред. В. Д. Титова. Харків : Право, 2006. 207 с.
29.Логіка: посіб. для підготовки до іспиту / Юркевич О. М., Павленко Ж.
О., Невельська-Гордєєва О. П. та ін. / відп. ред. О. М. Юркевич. – 2-тє
вид., випр. та доп. Харків : Право, 2018. 132 с.
30.Логіка : підручник / О. М. Юркевич, С. В. Качурова, О. П. Невельська-
Гордєєва та ін.; за заг. ред. О. Г. Данильяна. Харків : Право, 2022. 220 с.
31.Логіка: Хрестоматія / авт.-упор. С. Д. Цалін. 3-те вид., переробл. і
доповн. Х.: Факт, 2010. 864 с.
32.Логічне знання для вирішення ТЗНПК. Навчальний посібник для
студентів, що готуються до вступних випробувань за технологією ЗНО
для вступу на другий (магістерський) рівень / уклад.: Д. О. Войтенко,
С. В. Качурова, О. П. НевельськаГордєєва; за ред. О. П. Невельської-
Гордєєвої. 3-ге видання, перероблене і доповнене. Харків: Право, 2020.
202 с.
33.Лукасевич Я. Аристотелевская силлогистика с точки зрения
современной формальной логики. М.: Изд-во иностранной лит, 1959.
312 с.
34.Лукасевич Ян. О принципе противоречия у Аристотеля. М. СПб. : ЦГИ,
2012. 256 с.
35.Мендельсон Э. Введение в математическую логику. М.: Книга по
Требованию, 2013. 320 с.
36.Милль Дж. Ст. Система логики силлогистической и индуктивной:
Изложение принципов доказательства в связи с методами научного
исследования. Пер. с англ. / Предисл. и прил. В. К. Финна. М.:
ЛЕНАНД, 2011. 832 с.
37.Минто В. Индуктивная и дедуктивная логика. М: КомКнига, 2015. 252
с.
38.Мозгова Н. Г. Логіка. К.: Каравела, 2006. 248 с.
39.Навчально-методичний посібник з навчальної дисципліни «Логіка»
(відповідно до вимог ECTS) для студентів І курсу / уклад.: О. Г.
Данильян, О. М. Юркевич, Е. А. Кальницький та ін. Харків : Право,
2020. 110 с.
40.Нагел Э., Саппс П., Тарский А. (ред.). Математическая логика и ее
применения. Пер. с англ. М.: Мир,1965. 344 с.

~ 198 ~
41.Орендарчук Г.О. Логіка: Навчальний посібник для студентів
економічних та юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів.
Тернопіль: Астон, 2008. 272 с.
42.Панич А., Головин С. Основы логики. Пособие для верующих и
неверующих. К.: Книгоноша, 2016. 232 с.
43.Поперечна Г. А. Логіка. Тернопіль: ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2018. 80 с.
44.Попович М. В. Логіка і наукове пізнання. К.: Наукова думка, 1971. 155
с.
45.Попов В. Ю. 100 задач, вправ і тестів з логіки: методичні рекомендації
для самостійної роботи студентів. Вінниця: ДонНУ імені Василя Стуса,
2020. 36 с.
46.Попов В. Ю. Яка логіка викладається в сучасній Україні? Проблеми
викладання логіки та дисциплін логічного циклу: IV Міжнародна
науково-практична конференція (13-14 травня 2008 р.): матеріали
доповідей та виступів. К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський
університет», 2010. С.94-95.
47.Практикум з курсу «Логіка». Тернопіль: ПП. Процюк, 2006. 135 с.
48.Ряшко В. І. Логіка. К.: Центр навчальної літератури, 2019. 328 с.
49.Сластенко Є. Ф., Ягодзінський С. М. Логіка: Навч. посіб. / За ред.
Л. Г. Дротянко. К.: Книжкове видавництво НАУ, 2005. 192 с.
50.Тофтул М. Г. Логіка. К.: Академія, 2012. 336 с.
51.Тофтул М. Логіка: Посібник: вид. 2-е, перероб. і доп. К.: Академія,
2008. 400 с.
52.Тягло О. В. Критичне мислення: навч. посіб. Х.: Основа, 2008. 189 с.
53.Уёмов А. И. Основы практической логики с задачами и упражнениями.
Одесса: Одесский государственный университет имени И. И.
Мечникова, философское отделение ИСН, 1997. 388 с.
54.Хоменко І. В. Логіка – юристам: підруч. К.: Юрінком Інтер, 2007. 224 с.
55.Хоменко І. В. Логіка: теорія та практика: Підручник. К.: Центр уч. літ.,
2010. 400 с.
56.Хоменко І. В. Еристика: Підручник. К.: Центр учбової літератури,
2008. 280 с.
57.Цалін С. Д. Логічний словник-довідник: 4-те вид., виправл. і доповн.
Х.: Факт, 2006. 400 с.
58.Шепетяк О. М. Логіка. Підручник для студентів вищих навчальних
закладів. К.: Фенікс, 2015. 256 с.
59.Щербина О. Логіка для юристів. – 2-ге вид. К.: Юрид. дум, 2007. 264 c

~ 199 ~
60.Юридична аргументація. Логічні дослідження : монографія / за заг.
ред. О. М. Юркевич. 2-ге вид., переробл. та допов. Харків: Право, 2015.
336 с.
61.Юридична логіка: підручник / за наук. ред. проф. В. С. Бліхара. Львів:
ЛДУВС, 2016. 248 с.
62.Юркевич О. М., Павленко Ж. О. Підготовка до складання ТЗНПК в
завданнях та рішеннях: логічний підхід: Навчальний посібник. вид. 2-е,
переробл. та допов. Харків: «Контраст», 2019. 264 с.
63.Юркевич О. М., Павленко Ж. О. Підготовка до складання ТЗНПК в
завданнях та рішеннях: логічний підхід: навч. посіб. 3-є вид., доп. та
перероб. Харків: Контраст, 2020. 312 с.
64.Baronett, S. Logic: Emphasis on Formal Logic, 4th ed. Oxford, UK: Oxford
University Press, 2018. 577 р.
65.Daneci M. The Puzzle Instinct: The Meaning of Puzzles in Human Life.
Bloomington : Indiana University Press, 2002. 269 p.
66.Eemeren, van F. H. Grootendorst Argumentation, communication, and
fallacies: a pragmadialectical perspective, Routledge, 1992, 236 p.
67.Gensler, Н. J. Introduction to Logic. Routledge. 2017. 587 р.
68.Horty, J. F. Agency and Deontic Logic. Oxford: Oxford University Press.
2001. 192 р.
69.Hurley P. J., Watson L. A concise introduction to logic, 13th Edition.
Wadsworth Publishing, 2017. 416 р.
70.Introduction to Logic. / Irving M. Copi,  Carl Cohen, Victor Rodych.
Routledge. 2019. 722 р.
71.Kneale W., Kneale M.. Development of Logic. Oxford University Press,
USA, 1985. 972 p.
72.MacFarlane, John. Philosophical Logic. A Contemporary Introduction.
Routledge, 2020. 258 р.
73.Makridis, Odysseus. Symbolic Logic. Springer Nature, 2022. 491 р.
74.Perelman C. Olbrechts-Tyteca L. The New Rhetoric: A Treatise on
Argumentation. Notre Dame: University of Notre Dame Press, 1969. 566 p.
75.Priest, Graham Logic: A Very Short Introduction (2nd edn): Oxford
University Press, 2017. 156 р.
76.Restall, G. Logic: An Introduction. Routledge. 2006. 225 р.
77.Smith, P. Introduction to Formal Logic. Cambridge University Press. 2010.
366 p.
78.Smullyan R. M. What Is the Name of This Book? The Riddle of Dracula and
Other Logical Puzzles. Mineola, Nеw York, 2015. 241 p.

~ 200 ~
 79.Tanninen, Tuukka. Worlds and Objects of Epistemic Space: A Study of
Jaakko Hintikka's Modal Semantics (Ph.D. thesis). The University of
Helsinki, 2022. 120 р.
80.Walton, D. Methods of Argumentation. Cambridge University Press, 2013.
317 p.
Інформаційні ресурси
Український логічний портал. URL: http://logic.net.ua/
Навчальні матеріали з логіки он-лайн URL: https://pidruchniki.com/logika/
Сайт Олександра Кулика URL:
https://sites.google.com/site/kuliktexts/home/castnoe-obucenie/logika
Бібліотека з математичної логіки П. Д. Савкіна URL:
http://philosophy.ru/library/logic_math/ 

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ ДЛЯ ПІДГОТОВКИ ДО ЗАЛІКУ

1. Логіка як наука. Історичні етапи розвитку науки логіки.

2. Логіка і форми ментальної реальності.
3. Правильність та істинність міркувань.
4. Закон тотожності.
5. Закон несуперечності.
6. Закон виключеного третього.
7. Закон достатньої підстави.
8. Поняття й річ, поняття та слово.
9. Логічна структура поняття.
10.Види ознак, що складають зміст поняття.
11. Закон зворотного відношення між змістом й обсягом понять.
12. Екстенсіональна характеристика понять (види понять за обсягом).
13. Інтенсіональна характеристика понять (види понять за змістом).
14. Відношення між поняттями. Зображення їх за допомогою кіл Ейлера.
15. Узагальнення як логічна операція над поняттями.
16. Обмеження як логічна операція над поняттями
17. Правила поділу понять.
18. Види поділу понять.
19. Правила визначення й помилки, можливі при визначенні.
20. Види визначень.
21. Судження та речення.
22. Прості судження, їх типи й структура.
23. Види атрибутивних суджень за кількістю і якістю.
24. Розподіленість термінів у простих атрибутивних судженнях.
~ 201 ~
25. Відношення між атрибутивними судженнями. Логічний квадрат.
26. Релятивні та екзистенційні судження.
27. Єднальні (кон’юнктивні) судження.
28. Розділові (диз’юнктивні) судження.
29. Імплікативні (умовні) судження.
30. Еквівалентні судження.
31. Поняття про модальність суджень.
32. Види модальності.
33. Особливості суджень з деонтичною модальністю в правових текстах і
практиці
34. Умовивід як форма мислення.
35. Безпосередні умовиводи.
36. Простий категоричний силогізм: визначення та складові елементи.
37. Аксіома та загальні правила категоричного силогізму.
38. Правила ПКС.
39. Фігури та модуси ПКС.
40. Складні, скорочені та складноскорочені силогізми
41. Суто умовний умовивід.
42. Умовно-категоричний умовивід: структура та модуси.
43. Розділово-категоричний умовивід: структура та модуси.
44. Умовно-розділові умовиводи.
43. Види дилем.
44. Поняття про індукцію. Повна індукція.
45. Неповна індукція: структура та види.
46. Методи наукової індукції.
47. Аналогія: структура та види. Аналогія права та аналогія закону.
48. Структура та побудова доведення.
49. Види доведень.
50. Правила і помилки в доведенні та спростуванні.
51. Спростування: види та правила.
52. Еристика як мистецтво суперечки.
53.Види та правила словесних суперечок.
54. Засоби та логічні прийоми в полеміці та дискусії
55. Тактичні засоби ведення судових суперечок.
56. Значення логіки для юридичної науки та практики.

~ 202 ~
 TESTS
ТЕСТИ З ЛОГІКИ

1. Вкажіть найбільш поширене визначення предмету логіки

А) наука про абстрактне мислення;
Б) наука про форми і закони правильного мислення;
В) наука про операції та форми мислення;
Г) наука про аналіз та оцінку аргументів
2. Хто є засновником формальної логіки?
А) Демокріт;
Б) Платон;
В) Аристотель;
Г) Зенон Кітіонський.
3.Традіціонная логіка є
А) аристотелівською;
Б) символічною;
В) математичною;
Г) позитивною.
4. Як називали сукупність логічних творів Аристотеля?
А) Аналітики;
Б) Матафізика;
В) Органон;
Г) Топіка.
5. Як називалася логічна школа, представники якої були прибічниками
дедуктивного методу Декарта?

~ 203 ~
А) раціоналістична;
Б) картезіанська;
В) школа янсеністів;
Г) школа Пор-Рояля.
6. Назвіть першу форму математичної логіки
А) булева алгебра;
Б) символічна логіка Г. Ляйбніца;
В) логічний атомізм Б. Расела;
Г) логіка Віденського гуртка.
7. Хто створив першу модель трьохзначної логіки?
А) Расел;
Б) Декарт;
В) Тарський;
Г) Лукасевич.
8. Яка з форм абстрактного мислення може набувати значень
істинності і хибності?
А) поняття;
Б) судження;
В) умовивід;
Г) доведення.
9. Який із законів логіки встановлює неможливість одночасної хибності
суперечливих суджень?
А) тотожності;
Б) суперечності;
В) виключеного третього;
Г) достатньої підстави.
10. Який із законів логіки встановлює необхідність обґрунтованості
суджень?
А) тотожності;
Б) суперечності;
В) виключеного третього;
Г) достатньої підстави.
11. Який із законів логіки встановлює неможливість одночасної
істинності протилежних суджень?
А) тотожності;
Б) суперечності;
В) виключеного третього;
Г) достатньої підстави.
12. Який із законів логіки відображається формулою А∨~А?
~ 204 ~
А) тотожності;
Б) суперечності;
В) виключеного третього;
Г) достатньої підстави.
13. Відкриття якого із законів логіки не належить Аристотелю?
А) тотожності;
Б) суперечності;
В) виключеного третього;
Г) достатньої підстави.
14. Поняття – це
А) слово або словосполучення;
Б) логічна операція
В) те, що ми розуміємо;
Г) форма мислення;
15. Будь-яке поняття має ...
А) вимір;
Б) обсяг;
В) розмір;
Г) фігуру.
16. Які зміни відбуваються в змісті поняття, якщо збільшується його
обсяг?
А) збільшується;
Б) зменшується;
В) залишається таким, як і був;
Г) в різних випадках по-різному
17. До якого типу понять відносяться ті, які відображають властивості
предметів?
А) конкретних;
Б) абстрактних;
В) співвідносних;
Г) безвідносних
18. Як називаються поняття, які не мають спільних елементів у своїх
обсягах?
А) несумісні;
Б) непорівняльні;
В) безвідносні;
Г) беззмістовні.
19. Визначте вид поняття «злочин» за кількістю елементів обсягу:
А) пусте;
~ 205 ~
Б) одиничне;
В) негативне;
Г) загальне.
20. «Сонце» – це поняття за кількістю елементів обсягу:
А) одиничне
Б) позитивне
В) нульове
Г) загальне
21. «Дурість» – це поняття за змістом
А) конкретне
Б) збірне
В) абстрактне
Г) негативне
22. Зазначте вид поняття «держава» за кількістю елементів обсягу:
А) конкретне
Б) одиничне
В) абстрактне
Г) загальне.
23. У яких відношеннях перебувають поняття, якщо обсяг одного з них
повністю входить в обсяг другого, але не є тотожнім йому?
А) тотожності;
Б) перетину (перехрещування);
В) підпорядкування
Г) співпідпорядкування.
24. У яких відношеннях перебувають поняття, якщо їх обсяги не мають
спільних елементів, а змісти повністю заперечують один одного?
А) протилежності;
Б) суперечності;
В) підпорядкування;
Г) співпідпорядкування.
25. Визначте тип відношення, в якому між собою знаходяться обсяги
понять «планета Венера» і «друга планета від Сонця»:
А) тотожності;
Б) перетину (перехрещування);
В) підпорядкування
Г) співпідпорядкування.
26. Визначте, в якому відношенні знаходяться поняття «крадіжка» і
«вбивство»
А) тотожності;
~ 206 ~
Б) перетину (перехрещування);
В) підпорядкування
Г) співпідпорядкування.
27. Поняття «зірка» та «сузір'я» знаходяться в відносинах
А) тотожності
Б) підпорядкування
В) перетину
Г) співпідпорядкування
28. Чи можуть існувати поняття, обсяги яких є тотожними, а зміст
відмінним?
А) так;
Б) ні;
В) так, але лише нульові поняття (пусті множини);
Г) так, але лише абстрактні поняття.
29. Які з наступних понять знаходяться у відношенні перетину?
а) людина – депутат;
б) гітарист – музикант;
в) жінка – мати;
г) українець – патріот.
30. Межею узагальнення є ...
А) одиничне поняття;
Б) нульове поняття;
В) загальне поняття;
Г) універсальний клас.
31. Межею обмеження є ...
А) одиничне поняття;
Б) нульове поняття;
В) загальне поняття;
Г) універсальний клас.
32. Можливим результатом узагальнення для поняття «колесо
автомобіля» буде поняття
А) автомобіль
Б) засіб пересування
В) величезне колесо
Г) виріб людини
33. Поділ поняття розкриває його
А) зміст;
Б) форму;
В) обсяг;
~ 207 ~
Г) сенс.
34. Як правило поділу порушується в разі, коли обсяги членів поділу не є
співмірними один одному?
А) співмірності;
Б) послідовності;
В) незалежності;
Г) єдиної підстави.
35. При якому типі поділу правила дотримуються автоматично?
А) поділ за видозміною ознаки;
Б) класифікації;
В) дихотомічному;
Г) типології.
36. У поділі «Люди бувають чоловіками, жінками, спортсменами і
танцюристами» допущено порушення правила
А) співмірності
Б) послідовності
В) незалежності
Г) єдиного підстави
37. Назвіть приклад дихотомічного поділу.
А) древо Порфирія;
Б) класифікація тварин К. Ліннея;
В) періодична таблиця Д. Менделєєва;
Г) Кримінальний кодекс України.
38. Яке правило дефініції порушується в разі, коли обсяги дефініенсу і
дефінієндуму не є тотожними?
А) співмірності
Б) не допущення кола
В) ясності і чіткості
Г) недопущення заперечення.
39. Зазначте вид логічної помилки (якщо є) в такому визначенні: «Науку,
що досліджує фізичні процеси, називають фізикою»:
А) коло у визначенні;
Б) помилки немає;
В) занадто вузьке визначення;
Г) занадто широке визначення;
40. Які елементи структури судження можуть бути не виражені в
природній мові?
А) суб'єкт і предикат
Б) зв'язка і кванторне слово
~ 208 ~
В) всі елементи
Г) жоден елемент
41. В якому типі судження предикат є тотожнім зв'язці?
А) атрибутивному
Б) релятивному
В) екзистенційному
Г) разділовому
42. В якому типі суджень суб'єкт завжди нерозподілений, а предикат
завжди розподілений?
А) Загальностведжувальному
Б) Загальнозаперечному
В) Частковоствержувальному
Г) Частковозаперечному
43. У якому судженні суб’єкт є розподіленим (S+), а предикат – не-
розподіленим (Р-)?
А) Деякі економічні реформи є ефективними.
Б) Економічне шахрайство переслідується законом.
В) Кожна людина має свою думку.
Г) Деякі політики не підтримали пропозицію президента.

44. Який тип відносин за логічним квадратом встановлює неможливість

одночасної істинності і хибності суджень?
А) контрарности
Б) контрадикторності
В) підпорядкування
Г) субконтрарності
45. У відношенні протилежності перебувають судження:
А) «Жодна демократична країна не підтримує тероризму» і «Деякі
демократичні країни підтримують тероризм».
Б) «Всі демократичні країни підтримують тероризм» і «Деякі демократичні
країни не підтримують тероризму».
В) «Деякі демократичні країни підтримують тероризм» і «Деякі демократичні
країни не підтримують тероризму».
Г) «Всі демократичні країни підтримують тероризм» і «Жодна демократична
країна не підтримує тероризму».
46. У яких відносинах перебувають судження, які не можуть бути
одночасно хибними, але можуть бути одночасно істинними (по
логічному квадрату)?
А) протилежності
~ 209 ~
Б) суперечності
В) підпорядкування
Г) субконтрарності
47. Яким буде за істинностю загальностведжувальне судження, якщо
частковостверджувальне є істинним
А) істинним
Б) хибним
В) невизначеним
Г) негативним
48. Який оператор (союз) надає значення хибності формулі лише в разі
хибності всіх змінних, що входять до неї?
А) кон'юнкція
Б) диз'юнкція
В) імплікація
Г) еквіваленція
49. Який оператор (союз) надає значення істинності формулі лише в разі
істинності всіх змінних, що входять до неї?
А) кон'юнкція
Б) диз'юнкція
В) імплікація
Г) еквіваленція
50. Яке буде значення імплікації, якщо антецедент (підстава) є хибним?
А) істина
Б) хибність
В) істина, але тільки при істинності консеквента
Г) хибність, але тільки при хибності консеквента
51. Яка формула відповідає структурі висловлювання «Якщо він винен, то
його покарають, а якщо не винен, то його не покарають»?
А) (А→В) ∧ (~А→~В)
Б) (А→В) ∧ ~А) →~В
В) (А→ (В ∧ ~А)) →~В
Г) (А→ В) ∨ (~А→~В)
52. Яка формула відповідає структурі висловлювання «Попереднє
розслідування закінчується або припиненням справи, або відданням
звинуваченого під суд. Звинувачений під суд не відданий, отже справа
припинена».
А) (А∨В) ∧ ~А) →~В
Б) (А∧В) ∧ ~А) →~В

~ 210 ~
В) (А∨В) ∧ ~В) →~А
Г) (А∨В) ∧ (~А→~В)
53. Скільки буде рядків у таблиці істинності для формули, що
складається з трьох змінних?
А) 2
Б) 4
В) 8
Г) 9
54. Яка з цих формул є тотожно-хибною?
А) (А∧В) →(~А∧~В)
Б) ~((А→В)∧А) →В)
В) ((А∨В) →~В)) →~А
Г) (А∧В) → (~А∨~В)
55. Вкажіть модальності у судженні: «Мій сусіда впевнений, що збірна
України з футболу стане чемпіоном Європи у 2021 році»:
А) деонтична модальність;
Б) аксіологічна модальність;
В) темпоральна модальність;
Г) епістемічна модальність.
56. Вкажіть формулу, яка символічно виражає правообязивающую норму:
"Обвинувачений зобов'язаний з'явитися за викликом слідчого у
призначений термін".
А) FА
Б) ІА
В) P~A 
Г) OА
57. Вкажіть формулу, яка відповідає наведеному вислову: «Державним
службовцям забороняється використовувати свої повноваження або своє
службове становище в особистих інтересах». 
А) F(A∨В)
Б) OA ↔ P~A 
В) F(A→В)∧С
Г) O(А∧В) → F(~А∨~В)
56. Який принцип (закон) деонтичної логіки висловлюється таким
чином: «Виконання дії або невиконання тієї самої дії не може бути
одночасно обов’язковим».
А) деонтичної повноти
Б) деонтичної несуперечності

~ 211 ~
В) деонтичної валідності
Г) деонтичної системності.
57. Чи можна зробити висновок з одного засновку?
А) так
Б) ні
В) так, але тільки для дедуктивних умовиводів
Г) так, але тільки для умовиводів за аналогією.
58. В якому типі умовиводів ступень загальності знання в засновках і
висновку є однаковою?
А) дедуктивних
Б) індуктивних
В) традуктивних
Г) редуктивних
59. Який з умовиводів не є безпосереднім?
А) обернення.
Б) протиставлення предикату.
В) протиставлення зв’язці.
Г) перетворення.
60. З яким типом суджень операція обернення здійснюється з
обмеженням?
А) Загальностведжувальним (А)
Б) Загальнозаперечним (Е)
В) Частковоствержувальним (І)
Г) Частковозаперечним (О)
61. В якому прикладі перетворення судження виконано правильно?
А) Я можу вступити до університету → Я не можу вступити до університету.
Б) Ви не зовсім правий → Ви є той, хто не зовсім правий.
В) Ви не зовсім правий → Ви не зовсім неправий.
Г) Я можу вступити до університету → Я можу не вступити до університету
62. В якому прикладі обернення судження виконано правильно?
А) Хулігани грубо порушують громадський порядок → Деякі з тих, хто не
порушує громадський порядок, є хуліганами.
Б) Основні закони логіки були сформульовані Аристотелем → Аристотель
сформулював основні закони логіки.
В) Суд – орган правосуддя → Отже, правосуддя іноді здійснюється судом.
Г) Брокери виконують біржові операції за дорученням клієнта → Брокери не
виконують біржових операцій за дорученням клієнта.
63. В якому прикладі протиставлення до предиката виконано правильно?
А) Закон є загальне. → Отже, дещо загальне не є законом.
~ 212 ~
Б) Закон є загальне. → Отже, все загальне є законом.
В) Закон є загальне. → Отже, ніщо незагальне не може бути законом.
Г) Закон є загальне. → Отже, закон не є незагальне.
64.За якою ознакою визначається фігура простого категоричного
силогізму?
А) за місцезнаходженням більшого терміну
Б) за місцезнаходженням меншого терміну
В) за місцезнаходженням середнього терміну
Г) за місцезнаходженням засновків
65. Скільки існує фігур простого категоричного силогізму?
А) дві
Б) три
В) чотири
Г) 256
66. В якій фігурі простого категоричного силогізму ми не можемо
отримати правильний стверджувальний висновок?
А) першій
Б) другій
В) третій
Г) чотвертій
67. Який модус є правильним лише у першій фігурі простого
категоричного силогізму?
А) ААА
Б) ЕIO
В) ЕАЕ
Г) IEO
68. Який модус є правильним у всіх фігурах простого категоричного
силогізму?
А) ААА
Б) ЕIO
В) ЕАЕ
Г) IEO
69. Визначте фігуру і модус категоричного силогізму:
Всі злочини є правопорушенням.
Жодне правопорушення не є добром.
Отже, жодне добро не є злочином.
А) ІV фігура, модус ЕАО;
Б) І фігура, модус ЕАЕ;
В) ІІ фігура, модус АЕЕ;
~ 213 ~
Г) ІV фігура, модус АЕЕ.
70. Яке правило простого категоричного силогізму порушено у цьому
прикладі?
Багато давніх греків зробили значний внесок у розвиток філософії.
Герострат був давнім греком.
Отже, Герострат зробив значний внесок у розвиток філософії.
а) Перше правило термінів.
б) Друге правило термінів.
в) Третє правило термінів.
г) Друге правило засновків.
71. Що таке епіхейрема?
А) скорочений силогізм з пропущеним засновою
Б) складний силогізм, що складається з декількох силогізмів
В) складний силогізм, що складається з ентимем
Г) складноскорочений силогізм.
72. Полісилотізм у якого висновок попереднього силогізму є більшим
засновком наступного має назву
А) прогресивного
Б) регресивного
В) гокленіївського
Г) аристотелівського.
73. Який висновок ми повинні отримати в умовному дедуктивному
умовиводі?
А) стверджувальний категоричний
Б) заперечний категоричний
В) розділовий
Г) умовний
74. Чи буде демонстративним умовно - категоричного висновок в якому
заперечується підстава умовного засновку?
А) так;
Б) ні;
В) так, але лише при істинності категоричного засновку;
Г) так, але лише при істинності умовного засновку.
75. Коли ми отримуємо достовірний висновок в заперечному модусі
умовно - категоричного висновку (modus tollens)?
А) при запереченні підстави
Б) при запереченні наслідку
В) при затвердженні підстави
Г) при затвердженні наслідку
~ 214 ~
76. Коли ми отримуємо достовірний висновок в заперечно-
стверджувальному модусі розділово-категоричного висновку (modus
tollendo ponens)?
А) при повній диз'юнкції
Б) при сильній диз'юнкції
В) при запереченні категоричного засновку
Г) при ствердженні категоричного засновку
77. Який висновок ми повинні отримати в простій деструктивній
дилемі?
А) стверджувальний категоричний
Б) заперечний категоричний
В) розділовий
Г) умовний
78. Якому складному дедуктивному умовиводу відповідає формула
«((A∨В)∧~А)→В»?
А) суто умовному
Б) умовно-категоричному
В) розділово-категоричному
Г) умовно-розділовому.
79. Яка формула відображає просту деструктивну дилему?
А) ((А →В ) ∧ (С→D) ∧ (A∨С)) → (В∨D)
Б) ((А→В) ∧ (С→В) ∧ (А∨С))→В
В) ((А →В) ∧ (А→С)∧(~В∨~С)) → ~А
Г) ((А→В) ∧ (С→ D) ∧ (~В∨~ D)) → (~А∨~С)
80. До якого складного дедуктивного умовиводу відноситься наступне
міркування «Потерпілим визнають особу, якій злочином заподіяно фізичну
або майнову шкоду. Потерпілому не заподіяно фізичної шкоди. Цей
потерпілий зазнав майнової шкоди»?
А) суто умовного
Б) умовно-категоричного
В) розділово-категоричного
Г) умовно-розділового.

81. Який умовивід є демонстративним?

А) нестрога аналогія.
Б) популярна індукція.
В) повна індукція.
Г) умовна аналогія.

~ 215 ~
82. Вкажіть на методи наукової індукції
А) аналіз, синтез, узагальнення, абстрагування
Б) верифікації, фальсифікації, екстраполяції, комунікації
В) подібності, відмінності, супутніх змін, залишків
Г) обмеження, поділу, порівняння, вибору
83. Який метод наукової індукції застосовано в міркуванні: «При роботі
на металорізальному верстаті обробляється деталь і різець нагріваються
від тертя, причому, чим швидше обертається патрон верстата, тим
сильніше їх нагрівання, отже, швидкість обертання патрона є причина
ступеня нагріву деталі і різця».
А) метод подібності
Б) метод відмінності
В) методом супутніх змін
Г) методом проведеного спостереження
84. Аналогія – це
А) правило індукції
Б) помилка в силогізмі
В) закон логіки
Г) вид умовиводу
85. Вкажить вид наступного умовиводу: «Оскільки огірки добре вродили
минулим дощовим літом, то й цього дощового літа вони також вродять».
А) аналогія властивостей.
Б) безумовна аналогія.
В) умовна аналогія.
Г) аналогія відносин.
86. Доведення – це…
А) твердження, істинність якого треба довести;
Б) ті істинні судження, які наводяться для доведення тези;
В) логічна процедура обґрунтування певної тези;
Г) логічна операція, за допомогою якої доводиться хибність певної тези.
87. Який з законів логіки виступає основою доведення?
А) тотожності
Б) протиріччя
В) виключеного третього
Г) достатньої підстави
88. Що входить в структуру доведення?
А) Теза, аргументи, демонстрація.
Б) Більший, менший, середній терміни.
В) Теза, антитеза, синтез.
~ 216 ~
Г) Проблема, парадигма, парадокс.
89. Демонстрація – це
А) вид індукції
Б) операція з поняттям
В) показ освіченості
Г) частина доведення
90. Аргументи – це:
А) вид понять, в обсягах яких узагальнюється більше одного предмета; Б)
твердження, істинність яких обґрунтовується у процесі доведення;
В) певне судження, істинність або хибність якого обґрунтовується в
доведенні;
Г) судження, з яких виводиться істинність або хибність тези.
91. Як називається помилка, коли тезу обґрунтовують недоведеними
аргументами?
А) Випередження основи.
Б) Надмірне доведення.
В) Основна хиба.
Г) Коло в доведенні.
92. Назвіть логічну помилку, основа якої – умисне неправильне
міркування.
А) Антиномія.
Б) Софізм.
В) Паралогізм.
Г) Парадокс.
93. Апагогічне доведення – це:
А) пряме доведення якому відразу підтверджується істинність тези;
Б) непряме доведення, в якому істинність тези доводиться шляхом
підтвердження хибності антитези;
В) доведення, в якому для підтвердження істинності тези використовують
винятково парадоксальні судження;
Г) доведення, в якому порушуються закони логіки.
94. Спростування – це …
А) логічна процедура обґрунтування певної тези;
Б) логічна операція, за допомогою якої доводиться хибність певної тези;
В) певний спосіб зв’язку тези з аргументами;
Г) явище або подія, що мають місце в дійсності.
95. Термін «еристика» означає:
A) Мистецтво комунікації.
Б) Мистецтво суперечки.
~ 217 ~
B) Мистецтво красномовства.
Г) Мистецтво управління
96. Як можна визначити поняття «суперечка»?
A) Суперечка – це комунікативна ситуація, де наявне активне ставлення
одного з учасників до позиції іншого.
Б) Суперечка – це комунікативний процес, у якому наявне активне ставлення
до точки зору співрозмовника.
B) Суперечка – це комунікативний процес, у якому одна сторона переконує
іншу
Г) Суперечка – це конфлікт навколо приватних інтересів.
97. Хто є учасниками суперечки?
A) Пропонент, опонент, аудиторія.
Б) Пропонент, опонент, слухачі.
B) Промовець, слухачі, експерти
Г) Той, хто обвинувачує і той, хто захищається.
98. Вид публічної суперечки, предметом якої є наукове або суспільно
важливе питання – це...
A) полеміка
Б) дискусія
B) суперечка
Г) диспут

99. Обговорення різними людьми певного суперечливого чи складного

питання з метою спільного пошуку істини, вирішення проблеми,
досягнення згоди – це...
A) суперечка
Б) полеміка
B) дискусія
Г) диспут

100. Встановіть відповідність між латинськими та українськими

назвами помилок:
А) «Аrgumentum ad baculum». 1. «Аргумент до жалю».
Б) «Argumentum ad misericordiam» 2. «Аргумент до людини».
В) «Argumentum ad hominen» 3. «Аргумент до палки».
Г) «Аrgumentum ad populum» 4. «Звернення до думки більшості».

~ 218 ~
 LOGIC GAMES
(ЦІКАВІ ЛОГІЧНІ ЗАДАЧІ)2

1. Чи є 8 березня в Австралії?
2. Професор лягає спати о восьмій вечора, а будильник заводить на дев’яту
ранку. Скільки годин буде спати професор?
3. Чи може чоловік одружитися із сестрою своєї вдови?
4. Ви є пілотом літака, який летить з Лондона до Києва з двома посадками в
Алжирі. Скільки років пілоту?
5. Зазвичай місяць закінчується тридцятим або тридцять першим числом. У
якому місяці є двадцять восьме число?
6. Ви заходите до малознайомої затемненої кімнати. На столі стоять гасова
лампа і свічка. Що ви запалите насамперед?
7. Батько із сином потрапили в автомобільну катастрофу. Батько помер у
шпиталі. До хлопця в палату заходить хірург і говорить, вказуючи на нього:
«Це мій син». Чи можуть ці слова бути правдою?
8. Скільки цифр «9» у ряді чисел від 1 до 100?
9. У Мамеда було 10 корів. Усі, окрім дев’яти, здохли. Скільки корів
залишилось?
10. У господаря є 6 свиней: 3 рожевих, 2 бурих і 1 чорна. Скільки свиней
можуть сказати, що в цьому невеличкому стаді знайдеться хоча б одна свиня
такої самої масті, як її власна?
11. Цеглина важить один кілограм плюс ще півцеглини. Скільки важить
цеглина?
2
Більша частина задач наводяться з навчального посібника Орендарчук Г.О. Логіка: Навчальний
посібник для студентів економічних та юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів.
Видання друге, перероблене і доповнене. Тернопіль: Астон, 2008. 272 с.
~ 219 ~
12. Під яким кущем сидить заєць під час дощу?
13. Якщо ви любите граматику, то вас зацікавить питання, як правильно
сказати: «не бачу білий жовток» чи «не бачу білого жовтка»?
14. Припустимо, що на кордоні США та Канади сталася авіаційна
катастрофа. У якій з двох країн повинні бути поховані пасажири, що уціліли?
15. У якому місяці людина менше всього їсть?
16. Горіло сім свічок. Три погасли. Скільки свічок залишилось?
17. На руках десять пальців. Скільки пальців на десяти руках?
18. Якого каміння немає у морі?
19. У кошику три яблука. Поділіть їх між трьома студентами таким чином,
щоб кожен отримав одне яблуко і одне яблуко залишилося б у кошику.
20. Де знаходяться міста без будинків, ріки без води і ліси без дерев?
21. У мене є дві сучасні українські монети на загальну суму 15 гривень. На
одній із них немає зображення Богдана Хмельницького. Що це за монети?
22. Коли ми дивимось на цифру 2, а говоримо 10?
23. Які займенники псують дороги і їх остерігаються водії?
24. Як за допомогою тільки двох паличок утворити на столі квадрат?
25. На яке запитання не можна відповісти «так»?
26. Син мого батька, але мені не брат. Хто це?
27. Якщо курка стоїть на одній нозі, то вона важить 2 кілограми. Скільки
буде важити курка, якщо стоятиме на двох ногах?
28. Якщо о 12 годині ночі йде дощ, то чи можна очікувати, що через 72
години буде сонячна погода?
29. 5 робітників за 5 годин викопують 5 метрів канави. Скільки робітників
викопають 100 метрів канави за 100 годин?
30. Сидить на дорозі дитина й плаче: «Є в мене тато й мама, але я їм не син!»
Чи можливо таке?
31. Мене звати Юрієм. У моєї рідної сестри лише один брат. Як його звати?
32. Що важче: кілограм пуху чи кілограм заліза?
33. Що можна потримати тільки у лівій руці?
34. Чи можна принести воду в ситі?
35. Як поставити два стільці біля стін кімнати так, щоб біля кожної з
чотирьох стін стояло по одному стільцю?
36. Чи можна поставити три стільці так, щоб біля кожної стіни стояв один
стілець?
37. Як поставити чотири стільці біля стін кімнати, щоб біля кожної з
чотирьох стін стояло по два стільці?
38. Бабусі треба підсмажити 6 котлет, а на сковороді вміщається лише
чотири. Кожну котлету треба смажити 5 хвилин з одного боку і 5 хвилин з
~ 220 ~
другого. Скільки часу потрібно для того, щоб підсмажити 6 котлет на цій
сковорідці? Чи можна це зробити за 15 хвилин?
39. Як, маючи дві посудини на 9 і 4 літра, принести з річки 6 літрів води?
40. Десятилітрова посудина наповнена молоком. Маючи ще банки на 5 літрів
і 3 літра, як відміряти 4 літра молока?
41. Десятилітрова посудина наповнена молоком. Маючи ще банки на 7 літрів
і 3 літра, як відміряти 4 літра молока?
42. Із трьох однакових за зовнішнім виглядом кульок одна легша від інших.
Як одним зважуванням на шалькових терезах без гир визначити найлегшу
кульку?
43. Як за допомогою шалькових терезів без гир відважити 14 кілограмів
цукру, якщо в торбині є 16 кілограмів цукру?
44. Із восьми зовні однакових деталей одна легша від інших. Як її виявити
двома зважуваннями на шалькових терезах без гир?
45. Якби Миколка купив три зошити, то в нього залишилося б 11 гривень, а
коли б він захотів купити 9 таких зошитів, то йому не вистачило б 7 гривень.
Скільки грошей у Колі?
46. Чи може місяць мати одночасно 5 неділь і 5 серед, або 5 неділь і 5
вівторків, або 5 неділь і 5 понеділків?
40. Яких однакових 5 днів може бути у лютому?
47. Водій автомобіля має двох сестер. Але вони не мають брата. Чи можливо
таке?
48. Наталка каже: «Позавчора мені було 20 років, а в наступному році мені
виповниться 22 роки». Чи це можливо?
49. Частина мешканців міста Вінниці розмовляє лише українською, частина –
лише російською мовою, але більшість розмовляє цими двома мовами.
Українською взагалі розмовляють 85%, російською 75%. Скільки відсотків
мешканців говорить двома мовами?
50. Коли у Максима запитали скільки у нього рідних братів та сестер він
відповів: «У мене сестер удвічі більше, ніж братів». Коли ж про це попитали
його рідну сестру Настю, то вона сказала, що в неї братів вдвічі більше, ніж
сестер. Скільки дітей у родині Максима та Насті?
51. У професора одного з київських вишів Миколи Петровича Свириденка
троє синів: Іван, Василь і Михайло. Вони обрали різні професії та, на жаль,
роз’їхалися по світу, потрапивши в різні країни. Один з них живе в Парижі,
другий поїхав до Нью-Йорка, а третій опинився у Варшаві. Про них відомо,
що
1) Іван мешкає не в Парижі,
2) Михайло – не в Нью-Йорку,
~ 221 ~
3) парижанин – не бізнесмен,
4) в Нью-Йорку живе програміст,
5) Михайло – не журналіст.
Встановіть місцеперебування та професію кожного з синів шановного
Миколи Петровича.
52. Невеликий військовий загін підійшов до річки, через яку потрібно було
переправитись. Міст ремонтувався, а річка – глибока. Що робити? Раптом
офіцер помітив біля берега двох хлопчиків у човні. Але в човні могли
переправитись тільки один солдат або тільки два хлопчики – не більше, хоча
всі солдати переправились через річку саме на цьому човні.
Яким чином?
53. Двоє людей підійшли до річки. Край берега стояв човен, в який могла
поміститися тільки одна людина. Вони обоє переправилися через річку, і
кожен пішов своїм шляхом. Як вони це зробили?
54. Дружина пише чоловікові, який поїхав у відрядження: «У поштовій
скриньці лежить пакет, але я не можу знайти ключа від скриньки». Чоловік
відповідає в листі: «Ключ у правій шухляді письмового столу, а ключ від
столу – в лівій шухляді шафи». Чи змогла дружина дістати пакет?
55. «Потяги»
Один потяг іде з Львова до Києва, а інший – з Києва до Львова. Вирушили
вони одночасно, але швидкість першого потяга у три рази більша, ніж
швидкість другого. Який потяг буде далі від Львова у момент їх зустрічі?
56. «Римський солдат та центуріон»
Якось вранці солдат, який був у нічному караулі, підійшов до центуріона і
сказав: «Вночі мені приснився сон: полки варварів із півночі сьогодні ввечері
нападуть на нашу фортецю». Центуріон не дуже повірив у цей сон, але все-
таки наказав про всяк випадок виставити додаткові караули. Тієї ж ночі
варвари дійсно напали на фортецю, але їх атака була відбита. Після бою
центуріон подякував солдату, а потім наказав взяти його під арешт. Чому?
57. «Туристи».
За кордон поїхала група туристів із 100 осіб. 10 із них не знали ні німецької,
ні французької мови. 75 знали німецьку мову. 83 людини знали французьку
мову. Скільки туристів володіли двома іноземними мовами?
58. «Три сестри».
У сім’ї троє дітей. Тоні вдвоє більше років, ніж буде Галі тоді, коли Жені
виповниться стільки ж років, скільки Тоні зараз. Хто з них найстарший, хто
найменший, а хто середній за віком?
59. «Друзі».

~ 222 ~
На одному заводі працювало троє друзів: слюсар, токар і зварювальник. Їхні
прізвища: Яременко, Томенко і Стецюк. У слюсаря немає ні братів, ні сестер.
Він – наймолодший з друзів. Стецюк, що одружений на сестрі Яременка,
старший від токаря. Назвіть прізвища слюсаря, токаря і зварювальника.
60. «Троє з однієї вулиці».
Морозенко, Соняк і Покиданець живуть на одній вулиці. Один із них –
столяр, другий – маляр, а третій – бухгалтер. Недавно маляр хотів попросити
свого знайомого столяра зробити щось для своєї квартири, але йому сказали,
що столяр працює в будинку бухгалтера. Відомо також, що Покиданець
ніколи не чув про Соняка. Хто чим займається?
61. «Студенти».
Наталя, Софія, Коля, Роман і Михайло вчаться в Донецькому національному
університеті імені Василя Стуса. Їхні прізвища – Бойченко, Карпенко,
Лисенко, Савченко і Шевченко. Мати Романа померла. Батьки Наталі ніколи
не зустрічались з батьками Колі. Студенти Шевченко і Бойченко грають в
одній баскетбольній команді. Почувши, що батьки Карпенка збираються
поїхати за місто, мати Шевченко прийшла до матері Карпенко і попросила,
щоб та відпустила свого сина до них на вечір. Але з’ясувалось, що батько
Колі вже домовився з батьками Карпенка і запросив їхнього сина до Колі.
Батько і мати Лисенко – гарні друзі батьків Бойченко. Усі четверо дуже
задоволені тим, що їхні діти збираються одружитись. Установіть прізвище та
ім’я кожного з хлопців та дівчат.
62. «Троє друзів».
На виставці зустрілися троє друзів: скульптор Білий, скрипаль Чорний,
художник Руденко. Чорноволосий замітив: «Цікаво, що у жодного з нас
прізвище не вказує на колір нашого волосся, хоча один із нас має чорне
волосся, другий – біле, третій – руде». «Ти маєш рацію», – підтвердив Білий.
Який колір волосся має художник?
63. «Три брати».
Три брати – Іван, Дмитро і Сергій – працюють у трьох інститутах у Києві,
Львові та Харкові. Іван працює не в Києві, Дмитро – не у Львові. Киянин
викладає не історію. Той, що у Львові, викладає хімію. Дмитро викладає не
біологію. Яку дисципліну викладає Сергій і в якому місті?

64. «Чотири сестри».

Кожна з чотирьох сестер грає на одному музичному інструменті і говорить
однією іноземною мовою. Та, що говорить французькою, грає на скрипці.
Органістку звуть не Валерія. Дівчина, яка говорить німецькою мовою, не
Ліда. Марія знає італійську і не грає на фортепіано. Тамара не грає на скрипці
~ 223 ~
і не говорить англійською. Валерія не знає французької. Ліда не грає на арфі.
Органістка не знає італійської. На якому музичному інструменті грає Валерія
і яку мову знає?
65. «Закохані».
Четверо юнаків – Андрій, Борис, Юрій і Дмитро – закохані, але, як це часто
буває у житті, без взаємності. Андрій кохає дівчину, яка закохана в юнака,
який любить Таню. У Марію закоханий юнак, якого кохає дівчина, що її
кохає Борис. Юрій закоханий у дівчину, яка сама кохає Дмитра. Зіна не кохає
Бориса. Юнак, якого кохає Галя, не любить Зіни. Хто кохає Андрія?
66. Щоб проповзти по біговій доріжці стадіону за годинниковою стрілкою,
равликові потрібно півтори години. Коли ж равлик повзе по тій самій доріжці
проти годинникової стрілки, то повне коло він проповзає за 90 хвилин. Як
пояснити те, що результати не співпадають?
67. «Здогадлива пані»
Пані, яка їхала в таксі, була настільки говіркою, що вивела водія із рівноваги
вже через п’ять хвилин після того, як сіла в таксі. Водій, не витримавши,
сказав: «Прошу вибачення, але я не чую жодного слова, тому що я глухий, як
телеграфний стовп, і до того ж я забув дома свій слуховий апарат». Почувши
це, пані замовкла. Розрахувавшись у кінці поїздки, вона раптом зрозуміла, що
водій з неї покепкував – він зовсім не був глухий. Як вона здогадалась про
це?
68. Розповідають, що в школі, де навчався в дитячі роки Карл Гаус, який став
згодом відомим математиком, учитель, щоб зайняти учнів класу на тривалий
час самостійною роботою, запропонував обчислити суму всіх натуральних
чисел від 1 до 100. Але малий Гаус це завдання виконав майже моментально.
Як він це зробив?
69. «Естрадний ансамбль».
Студенти Донецького національного університету імені Василя Стуса
організували естрадний ансамбль. Михайло грає на саксофоні. Піаніст
навчається на факультеті історії та міжнародних відносин. Гітариста звати не
Валерієм, а студента економічного факультету звати не Леонідом. Михайло
навчається не на юридичному факультеті, Андрій – не піаніст і не навчається
на факультеті інформаційних та прикладних технологій. Валерій вчиться не
на філологічному факультеті, а гітарист не навчається на факультеті
іноземних мов. Леонід грає не на контрабасі.
На якому інструменті грає Валерій, і на якому факультеті він навчається?
70. «Четверо дітей».

~ 224 ~
У сім’ї четверо дітей. Їм 5, 8, 13 і 15 років. Дітей звати Ніна, Борис, Віра і
Галя. Скільки років кожній дитині, якщо одна дівчинка ходить у дитячий
садок, Ніна старша від Бориса, а сума років Ніни та Віри ділиться на 3?
71. «Чотири подружки».
Чотири подружки – Марія, Інна, Оля та Наталя – брали участь у змаганнях із
бігу і зайняли перших чотири місця. Встановіть, хто яке місце з них зайняв,
якщо відомо, що в кожній з приведених нижче відповідей, які дали дівчата
кореспондентові, що запізнився на фініш, істиною є тільки половина.
Наталя: Оля була другою, а Інна – третьою.
Марія: Ні, Наталю, Оля була першою, а другою була ти.
Оля: Та що ви, дівчата! Другою була Марія, а Інна прибігла четвертою.
72. «Авіатори».
В авіаційному підрозділі служать Потапенко, Щедренко, Семененко,
Коноваленко і Самойленко. Їхні спеціальності: пілот, штурман, бортмеханік,
радист і синоптик.
Визначте, яку спеціальність має кожний з них, якщо відомі наступні факти:
Щедренко і Коноваленко не знайомі з управлінням літака; Потапенко і
Коноваленко готуються стати штурманами; квартири Щедренка і
Самойленка знаходяться поряд з квартирою радиста; Семененко, знаходячись
у будинку відпочинку, зустрів Щедренка і сестру синоптика; Потапенко і
Щедренко у вільний від роботи час грають у шахи з бортмеханіком і пілотом;
Коноваленко, Семененко і синоптик захоплюються боксом; радист боксом не
захоплюється.
73. «Шість пасажирів».
У купе одного з вагонів поїзда «Київ–Пшемишль» їхали вінничанин,
полтавчанин, тернополянин, киянин, харків’янин і одесит. Їхні
прізвищапочинаються буквами: А, Б, В, Г, Д, Е.
У дорозі з’ясувалось, що А і вінничанин– лікарі, Д і полтавчанин – учителі, а
тернополянин і В – інженери, Б і Е – АТО, а тернополянин в армії зовсім не
служив. Харків’янин старший від А, одесит старший від В. Б і вінничанин
зійшли у Вінниці, а В і харків’янин – у Львові.
Визначте професію і місце проживання кожного з цих шести пасажирів.
74. «Дорога до озера».
Турист йшов до озера. Біля перехрестя двох доріг він зупинився. Одна дорога
вела праворуч, інша – ліворуч; одна дорога вела до озера, а інша – до села.
Біля перехрестя двох доріг сиділи два хлопці, один з яких завжди говорив
правду, а інший завжди говорив неправду. Обидва відповідали на будь-яке
питання або «так», або «ні». Все це було відомо туристу, але він не знав, який
саме хлопець говорить неправду. Турист також не знав, яка дорога веде до
~ 225 ~
озера. Тоді він поставив одне запитання обом хлопцям відразу і від кожного з
них отримав відповідь. На підставі цих відповідей турист здогадався, яка
дорога веде до озера. Яким було запитання туриста?
75. «Юні філателісти».
Володя сказав: «У мене 10 марок, а в тебе, Сергію, скільки?». Сергій
відповів: «У мене стільки марок, скільки і в тебе, та ще половина всіх моїх
марок». Скільки марок у Сергія?
76. Онук запитав у дідуся: «Скільки тобі років?». Дідусь відповів: «Якщо я
проживу ще половину того, що прожив, та ще один рік, то мені буде 100
років». Скільки років дідусеві?
77. «Школа Піфагора»
Розповідають, що на запитання, скільки в нього учнів, давньогрецький
філософ і математик Піфагор відповів так: «Половина моїх учнів вивчає
математику, четверта частина вивчає природу, сьома частина проводить час у
мовчазних роздумах, іншу частину складають три діви». Скільки учнів було
у Піфагора?
78. «Три сестри».
Жили три сестри. Одна була дуже правдива, друга казала завжди неправду, а
третя могла бути або правдивою, або обманювати (залежно від настрою).
Таня казала мені, що наймолодша із сестер товстіша від тієї, яка завжди
обманює. Найстарша із сестер казала мені, що найтовстіша із них старша від
найправдивішої. А Зіна і найхудіша із сестер погодились (обидві) в тому, що
найстарша із трьох завжди обманює. Найтовстіша і найстарша в один голос
сказали, що Софія завжди обманює. А наймолодша із сестер пошепталась із
Софією, і та сказала, що молодша сестра їй тільки що сказала, що Зіна
найтовстіша із сестер. Хто із сестер завжди каже правду? Хто товстіший?
Хто наймолодший?
79. «Колір».
– Вона червона?
– Ні, чорна.
– А чому вона біла?
– Тому що зелена.
Про що йде мова?

80. «П’ять братів».

Один із п’яти братів розбив вікно. Андрій сказав: «Це або Вітя, або Толя».
Вітя сказав: «Це зробив не я і не Юра». Вадим сказав: «Ні, один з них сказав
правду, а другий – неправду». Юра сказав: «Ні, Вадиме, ти неправий». Їхній

~ 226 ~
батько, якому, звичайно, можна довіряти, впевнений, що не менше трьох
братів сказали правду. Хто розбив вікно?
81. «Останнє слово засудженого».
Один мандрівник потрапив у полон до жорстокого племені дикунів і був
поставлений перед дилемою: «Померти від отрути або згоріти живцем». Щоб
зробити цей «вибір», бідолаха повинен був висловити лише одне твердження.
Якщо при цьому він скаже правду, тоді його отруять, а якщо неправду – його
спалять. Як засуджений зміг уникнути трагічного кінця?
82. Користуючись лише додаванням, напишіть число 28 за допомогою п’яти
двійок.
83. Як виразити число 30 трьома п’ятірками? Як це зробити іншими
цифрами?
84. За допомогою будь-яких арифметичних дій складіть число 100 з п’яти
п’ятірок (є три варіанти).
85. Як розсадити 45 кролів у дев’ять кліток, щоб у всіх клітках була різна
кількість кролів?
86. Членам однієї сім’ї разом 73 роки. Сім’я складається з чоловіка, дружини,
дочки і сина. Чоловік старший від дружини на 3 роки, дочка старша від сина
на 2 роки. 4 роки тому членам сім’їбуло разом 58 років. Скільки років зараз
кожному членові сім’ї?
87. Є 9 кілограмів крупів і гирі 50 грамів і 200 грамів. Як за три рази
відважити на шалькових терезах 2 кілограми крупів?
88. «Три мудреці».
Три мудреці сперечались, хто з них мудріший. Суперечку допоміг вирішити
випадковий перехожий, який запропонував їм таку загадку.
– Ви бачите у мене 5 ковпаків, – сказав він. – Три білих і два чорних.
Заплющіть очі!
З цими словами він одягнув кожному мудрецю на голову по білому ковпаку,
а два чорних заховав до торби.
– Можете розплющити очі, – сказав перехожий. – Хто вгадає, якого кольору
ковпак у нього на голові, той і буде мудріший.
Довго сиділи мудреці, поглядаючи один на одного. Нарешті один вигукнув: –
На мені – білий!
Як він здогадався?

89. «Двері свободи».

Султан, який утримував в’язня у в’язниці, наказав зачинити його у кімнаті
разом зі своїми двома вірними слугами. Один із них завжди говорить
неправду, а інший, навпаки, завжди говорить правду. У кімнаті було тільки
~ 227 ~
двоє дверей: «двері свободи» і «двері рабства». Двері, через які в’язень
захоче вийти з кімнати, і вирішать його долю.
В’язень має право задати лише одне запитання одному з двох слуг.
Звичайно, в’язень не знає який з них говорить правду, а який неправду. Чи
може в’язень знайти спосіб, як вийти на волю?
90. «Посудини з рідиною».
У пляшці, склянці, глечику і банці знаходиться молоко, лимонад, квас і вода.
Відомо, що:
1) Вода і молоко не в пляшці.
2) Посудина з лимонадом стоїть між глечиком і посудиною з квасом.
3) У банці не лимонад і не вода.
4) Склянка стоїть між банкою і посудиною з молоком.
В якій посудині знаходиться кожна рідина?
91. «Тест А.Ейнштейна».
У п’яти сусідніх будинках, які пофарбовані в різні кольори, мешкають
п’ять чоловіків різних національностей. У кожного з них є своя улюблена
тварина, улюблена марка сигарет і свій улюблений напій. Відомо, що:
1) англієць мешкає у червоному будинку;
2) швед тримає собаку;
3) датчанин п’є чай;
4) зелений будинок стоїть зліва від білого;
5) мешканець зеленого будинку п’є каву;
6) у того, хто курить «Pall Mall», є папуга;
7) мешканець із середнього будинку п’є молоко;
8) мешканець жовтого будинку курить «Dunhill»;
9) норвежець мешкає у першому будинку;
10) той, хто курить «Marlboro», мешкає біля того, хто тримає кота;
11) людина, у якої є кінь, мешкає біля того, хто курить «Dunhill»;
12) той, хто курить сигарети «Winfield», п’є пиво;
13) норвежець мешкає біля голубого будинку;
14) німець курить «Rothmans»;
15) той, хто курить «Marlboro», мешкає поряд з людиною, яка п’є воду.
У кого живе риба?

92. «У театрі».
Протягом місяця в театрі міста Вінниці йшли спектаклі за п’єсами
українських авторів: І. Карпенка-Карого, Лесі Українки, І. Котляревського. Із
40 студентів першого курсу юридичного факультету кожен подивився або
спектаклі всіх трьох авторів, або спектаклі тільки одного з них. Спектаклі І.
~ 228 ~
Карпенка-Карого дивилися 13 студентів, на спектаклях за п’єсами Лесі
Українки були 16 осіб, а на спектаклях І. Котляревського змогли побувати 19
студентів. Скільки студентів дивилися спектаклі всіх трьох авторів?
93. «Смерть у ресторані».
Четверо чоловіків обідали в ресторані. Раптом один із них зіскочив і крикнув:
«Мене отруїли» – і впав мертвим. Його сусідів за столом тут же
заарештували. На допиті в поліції вони дали покази. Як виявилось пізніше,
кожен із допитаних двічі сказав правду і один раз обманув.
Ватсон: 1) Я не отруїв Сміта.
2) Я сидів поряд з О’Нейлом.
3) Нас обслуговував постійний офіціант.
Роджерс: 1) Сміт сидів навпроти мене.
2) Сьогодні в нас був новий офіціант.
3) Офіціант не вбивав Сміта.
О’Нейл: 1) Роджерс не винен.
2) Сміта отруїв офіціант.
3) Ватсон збрехав, коли сказав, що нас обслуговував
постійний офіціант.
Хто вбив Сміта?
94. «Три боги».
Давним-давно в одній зі східних країн був знаменитий оракул. Його вустами
говорили три боги: бог Правди, бог Брехні і бог Дипломатії. Вони
зображались абсолютно однаковими фігурами, розміщеними за алтарем,
перед яким люди, які шукали поради, падали на коліна. Боги завжди охоче
відповідали на питання. Але так як вони були дуже подібні один до одного,
ніхто не міг визначити, чи то відповідає бог Правди, якому треба вірити, чи
то бог Брехні, який завжди говорить неправду, чи то бог Дипломатії, який
може або збрехати, або сказати правду. Але одного разу знайшовся чоловік,
який вирішив розпізнати кожного з богів. Він ввійшов у храм і запитав бога,
який стояв зліва:
– Хто стоїть поряд з тобою?
– Бог Правди, – такою була відповідь.
Тоді він запитав бога, який стояв у центрі:
– Хто ти?
– Бог Дипломатії, – була відповідь.
Останнє питання він задав богові, що стояв справа:
– Хто стоїть поряд з тобою?
– Бог Брехні, – була відповідь.
– Тепер все зрозуміло, – сказав чоловік.
~ 229 ~
Що ж він зрозумів із відповідей оракула?
95. «Міжнародний конгрес».
На міжнародному конгресі зустрілися біолог, історик, математик і хі-
мік. Кожний з них володів двома іноземними мовами з числа таких: анг-
лійська, німецька, російська. При цьому не було такої мови, якою б володі-
ли всі, але була одна, якою володіли троє. Ніхто не знав німецьку і російсь-
ку одночасно.
Хоч хімік і не розмовляє по-англійськи, він може бути перекладачем,
якщо захочуть поговорити біолог і історик.
Історик знає російську мову і може поговорити з математиком, хоч
той і не знає російської мови.
Хімік, біолог і математик не можуть розмовляти втрьох однією мовою.
Якими мовами володіє кожний з учених?
96. «Що відповів рядовий?»
Прапорщик вирішив узнати, скільки часу потрібно його солдатам, щоб
дістатися до поля бою. Він запитав рядового: «Якщо п’ять солдатів можуть
пройти одну п’яту кілометра за п’ять хвилин, то скільки потрібно солдатів,
щоб пройти 4 кілометри за 100 хвилин?» Що відповів рядовий?
97. «Куди подівся один гість?»
Чи можна посадити 11 гостей на 10 стільців так, щоб на кожному стільці
сиділо по одній людині? Ви думаєте – ні? Ні, можна, треба тільки це зробити
вміючи.
Робіть так. Першого гостя посадіть на перший стілець. Потім попросіть
одинадцятого гостя сісти тимчасово на той же стілець. Посадивши цих двох
гостей на перший стілець, ви садите: третього гостя на другий стілець;
четвертого гостя на третій стілець; п’ятого гостя на четвертий стілець,
шостого гостя на п’ятий стілець, сьомого гостя на шостий стілець, восьмого
гостя на сьомий стілець, дев’ятого гостя на восьмий стілець, десятого гостя
на дев’ятий стілець. Як бачите, залишається вільним десятий стілець. На
нього ви й посадите одинадцятого гостя, який тимчасово сидів на першому
стільці.
Тепер ви щасливо вийшли зі скрутного становища: ви розсадили всіх
одинадцять гостей на десяти стільцях. Але все-таки, куди дівся один гість?
98. «Філателісти».
5 філателістів з Англії, Італії, Швеції і Норвегії обмінюються марками.
Кожен із них послав іншому по одному набору марок однієї з країн. Однак,
жоден не отримав марок своєї країни. Наприклад, італійські марки отримав
не-італієць. Норвезькі марки послав не той філателіст, який отримав
італійські марки. Француз послав норвежцю шведські марки. Філателіст з
~ 230 ~
країни, марки якої отримав італієць, послав норвезькі марки філателісту тієї
країни, марки якої послав італієць.
Хто послав італійські марки і кому?
99. «Хто чий брат?»
Під час прогулянки до лісу Туровський випив одну склянку соку, Парубок –
2 склянки, Музика – 3, Коваль – 4. Катруся випила соку стільки ж, скільки її
брат, Наталя – вдвічі більше, Олена – втричі більше, Софійка – в чотири рази
більше від свого брата. Всього діти випили 32 склянки соку.
Хто чий брат?
100. П’ятеро випускників.
П’ятеро випускників однієї вінницької школи заговорили одного разу, хто
ким стане. Андрій вважав, що банкіром може стати будь-хто з них, але тільки
не Дмитро. Віктор стверджував, що йому подобається професія бухгалтера. А
Дмитро вважав, що професія бухгалтера найкраще підходить для Григорія.
Борис говорив, що він ніколи не буде лікарем, стверджуючи при цьому, що
Андрій може стати вчителем. Григорій же стверджував, що з Бориса вийде
чудовий актор.
Життя у випускників склалося по-різному. Виявилось, що ті, хто став
учителем і бухгалтером, помилялися в своїх міркуваннях. Актор і банкір
виявились цілком правими.
Встановіть, хто з них яку професію вибрав.

~ 231 ~