Тема 1.

ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ КУРСУ

Мета вивчення: сприяти засвоєнню студентами основних відомостей про психологію

як науку, що пов’язана із загальним прогресом пізнання світу, формування уявлень про
предмет експериментальної психології, напрямки в розвитку методології пізнання дійсності,
критерії отримання науково обґрунтованих результатів під час організації психологічних
експериментів.
Навчальний час: 2 години
План лекції (навчальні питання)
1. Предмет і завдання експериментальної психології.
2. Методологія науки. Основні напрямки в розвитку методології пізнання дійсності.
Література
1. Гоноболин Ф.Н. Психология. Под ред. проф. Н.Ф. Добрынина. Учебн. пособ. для
учащ-ся педучилищ. М., «Просвещение», 1973. – 240 с.
2. Горбунова В.В. Експериментальна психологія в схемах та таблицях. К.: ВД
«Професіонал» 2007. – 208с.
3. Дружинин В.Н. Экспериментальная психология – СПб: Издательство «Питер»,
2000. – С. 8-10.
4. Корнилова Т.В. Экспериментальная психология: Теория и методы: Учебник для
вузов. – М.: Аспект Пресс, 2002. - С. 3-11.
5. Максименко С.Д., Носенко Е.Л. Експериментальна психологія. Підручник. – К.:
Центр учбової літератури, 2008. – С. 5-13.
6. Никандров В.В. Экспериментальная психология. – Изд. 2-е, дополненное. – СПб.:
Речь, 2007. – С. 11-17.
Ключові поняття: наука, емпіричне знання, теоретичне знання, методологія, метод,
парадигма, критичний раціоналізм, природничо-наукова парадигма дослідження,
феноменалізм.

Основний зміст

1. Предмет і завдання експериментальної психології

Експериментальна психологія – галузь психологічної науки, метою якої виступає

розробка системи принципів, методів і процедур 1) планування,
2) проведення, 3) обробки й 4) інтерпретації результатів психологічних експериментів.
Існують різні підходи до розуміння предмету експериментальної психології
 1. "Експериментальна психологія" – це наукова психологія, котра розуміється як
система знань, одержаних на підставі експериментального вивчення поведінки людини й
тварин. Наукова психологія дорівнюється до експериментальної й протиставиться
філософській, інтроспективній, умоглядній та гуманітарній (Поль Фресс і Жан Піаже).
2. "Експериментальна психологія" – це система експериментальних методів і методик,
реалізованих у конкретних дослідженнях (Георгій Іванович Челпанов, Роберт Готтсданкер,
Маргарет Метлін).
3. "Експериментальна психологія" – це дисципліна, що займається проблемою методів
дослідження у цілому (Володимир Миколайович Дружинін, Девід Мартін, Тетяна Василівна
Корнілова).
4. "Експериментальна психологія" як теорія психологічного експерименту, що
розглядає етапи планування та обробку даних (Дональд Тамас Кемпбелл, Френк Макгіган
(Frank J McGuigan)).
Широта предметного колу експериментальної психології передбачає вивчення великої
кількості завдань, таких, як:
- формування методологічних та теоретичних основ експерименту в психології;
- розробка експериментальних планів і процедур;
- пошук методів аналізу, інтерпретації й перевірки статистичної значущості
результатів психологічних експериментів;
- розробка понять зовнішньої й внутрішньої валідності, аналіз загроз валідності;
- оцінка ефективності експериментальних процедур;
- аналіз взаємозв’язку теоретичних положень і експериментальних даних;
- розробка етичних принципів психологічних досліджень;
- розробка правил представлення результатів експериментальних досліджень.

1.2. Методологія науки. Основні напрямки в розвитку методології пізнання дійсності

Психологія має власні специфічні прийоми й підходи, іншими словами, методологію

одержання знань (від грецької methodos – шлях пізнання, logos – вчення). Експерименти
проводяться з певними науковими й практичними цілями і повинні задовольняти критеріям
науковості, тобто відповідати певним нормативам.
У 1962 році виходить у світ книга історика науки Томаса Семюеля Куна, де
затверджується поняття "парадигма", пов’язане з поняттям "нормальна наука". Відповідно до
поняття, наукове співтовариство являє собою ідеальний суб’єкт пізнавальної діяльності, що
дотримується традиційної моделі організації дослідження, включаючи способи побудови
теорії, її практичне застосування й необхідне обладнання. Отже, практика наукових
досліджень, що склалася, описується поняттям парадигми, а розвиток наукового знання
демонструється як зміна парадигм. Проте, Карл Поппер у 1930-х роках зазначав, що
"нормальний" вчений не повинен розмірковувати й діяти тільки у межах прийнятної
парадигми, бо це обов’язково приведе його до догматизму. Зазвичай вченому потрібно
зберігати критичність по відношенню до меж парадигми, в яких він працює, але при бажанні
він завжди може вийти поза них. Отже, володіння нормативами передбачає певні зусилля від
дослідника у напрямку організації пізнавальної діяльності таким чином, щоб там було місце і
для можливості використовувати усталені нормативи, і для можливості створювати нові.
До джерел наукового пізнання прийнято відносити як мінімум три.
1. Наробки в філософському напрямку критичного раціоналізму (або "критичного
емпіризму", або "фальсифікаціонізму"), основні принципи якого були сформульовані Карлом
Поппером у 30-ті роки ХХ століття. Критичний раціоналізм прийшов на зміну раціоналізму
(від латинської rationalis – "розумний") – філософський напрямок, котрий визнає розум і
основою пізнання поведінки людей, і джерелом, і критерієм істинності усіх життєвих
прагнень людини.
Фундаментальні постулати раціоналістичної філософії зводяться до наступного:
- кожний наслідок має причину;
- усі каузальні (причинно-наслідкові) послідовності подій знаходяться у царстві
природи, тобто існують об’єктивно, так як природі властива упорядкованість, постійність,
незмінність;
- усі каузальні послідовності явищ можуть бути зрозумілими завдяки людській
здібності міркувати. Тільки людина здатна пізнати світ, закони Всесвіту шляхом
систематичних досліджень.
Виходячи з останнього положення, раціоналісти розробили систему логічного аналізу
феноменів. Свій логічний аналіз вони починають з постулату – певного авторського знання,
що приймається на віру. Далі за допомогою правил логічного висновку, раціоналісти
аналізують постулат, збільшуючи його за допомогою інших елементів інформації,
виокремлених на підставі саме цього постулату. У якості джерел для своїх постулатів вони
використовують результати спостережень за певними подіями. Так, Аристотель
сформулював своє визначення трагедії на підставі ознайомлення з багатьма грецькими
драматичними творами. Багато вихідних постулатів виникало з власних логічних міркувань,
ґрунтувалися на певних віруваннях, які відповідали здоровому глузду. Проте, раціоналізм,
який відрізнявся високим рівнем чіткості й упорядкованості багатьох постулатів, виявився
нездатним забезпечити такий же високий рівень чіткості на етапі оцінювання постулатів.
Отже, раціоналізм поступово перетворювався у догму, подібність до релігійного знання;
авторське знання розглядалося як недоступне та непридатне для критичного аналізу. У такий
системі, звичайно, не було спеціальних прийомів, за допомогою яких можна було б
визначити валідність вихідного постулату. Головною для раціоналіста була свідомість
людини, яка є вільною від обмежень та сил, що обумовлюють раціональну поведінку більш
нижчих живих істот. З останнього випливає, що раціоналісти є більш суб’єктивними, ніж
сучасні вчені у пошуках істинного знання.
Критична традиція сформувалася шляхом засвоєння методу критики, пояснення й
наступного переходу до нової, покращеної вигадки, яка у свою чергу буде підлягати критиці.
Цей метод і є основним методом науки. Ключовим поняттям критичного раціоналізму є
фальсифікація (потенційне спростування). Критичний раціоналізм дотримується того, що
наукові теорії можуть і повинні критикуватися, а якщо вони мають емпіричний зміст, то
повинні бути піддані експерименту, який може спростувати його. Отже, знання є науковими
тільки тоді, коли вони потенційно можуть бути спростованими. Якщо знання потенційно
спростовне, то має значення, спростовано воно чи ні.
2. Основні положення природничо-наукової парадигми дослідження, що були
представлені у теорії пізнання англійського філософа Джона Локка (1632-1704). Науковий
інтерес Локка спрямований на дослідження походження знання. Локк стверджував, що не
обов’язково досліджувати усі здатності людського розуму, досить визначити межі його
застосування; він зможе показати, яким чином людина одержує знання, якщо визначить межі
й можливості людського знання. Тому, у першу чергу, Локка цікавить питання походження й
джерела знання. На відміну від Рене Декарта, Локк виступає проти теорії вродженості ідей.
Єдиним джерелом знання за Локком є досвід. Досвід буває двох видів: внутрішній і
зовнішній. Зовнішній досвід дає нам знання про предмети зовнішнього світу, внутрішній –
про наш внутрішній світ.
Отже, об’єктом пізнання для Локка виступив чуттєвий досвід, який здобувався
завдяки спостереженню. Так як джерело його може бути відтворено у контрольованих
умовах, дослідник отримує можливість перевірити вихідні положення, на підставі чого
робляться певні висновки. Емпіризм став проривом у напрямку експериментування як
методу наукового дослідження.
Проте, для деяких філософів методологічні концепції Дж. Локка та його
послідовників виявилися обмеженими у ситуації дослідження явищ і феноменів, що
відносилися до людського досвіду. Жорстка об’єктивність емпірики була вузькою
/недостатньою/ для вивчення суб’єктивного світу людини. Виникла низка проблем, як от: 1)
чи можна вважати усвідомлений досвід людини корисною інформацією для наукового
дослідження, розглядати його як рівноцінну інформацію, котру можна одержати відносно
явищ, що доступні безпосередньому публічному спостереженню; 2) чи є необхідною і
достатньою інформація, що була одержана шляхом аналізу індивідуального досвіду, щоб
зрозуміти особливості поведінки людини?
Отже, на зміну напрямку досліджень, що базувалися на природничо-науковій
парадигмі й об’єктом якого була онтологічна картина світу, прийшли нові ідеї стосовно
наукових пошуків, які оформилися у положеннях концепції феноменології.
3. Феноменологічний напрямок виник як реакція на жорсткий емпіризм; він поставив
під сумнів первинність безпосередньо чуттєвих даних як основи наукового пізнання.
Феноменалісти висунули положення, що уявлення й досвід, котрі формуються у
людини під впливом стимулів зовнішнього світу, є індивідуальними й унікальними.
Наприклад, переживання, які людина вкладає в твердження "у мене болить голова", може
якісно і кількісно відрізняться від переживань іншої людини. Отже, феноменологічна позиція
накладає жорсткі обмеження на проведення наукового дослідження, у результаті чого
можуть бути одержані об’єктивні дані відносно переживань людини. Феноменологічна
позиція полягає в тому, що будь-яке втручання у світ досвіду може частино позбавити
людину того, що складає її повну характеристику. Таким чином, дослідники не повинні
ігнорувати індивідуальний феноменологічний досвід. Більшість представників
феноменології дотримуються того, що об’єктивна методологія не відповідає їхньому
підходу. На їхній погляд, "об’єктивація" збіднює людські переживання, тому
феноменологізм може претендувати на статус ненаукової галузі філософії, до завдань якої
входить одержання особливого виду знань про людину, її сутність.
Отже, розглянуті нами підходи стосовно одержання знань про людину й навколишній
світ дозволяють зробити певні висновки.
1. Науковий підхід базується на положенні про те, що дані сенсорного сприймання
дійсності разом із логічним раціоналістичним аналізом виступають фундаментом науки.
2. Сучасний науковий метод, в основі якого лежить природничо-наукова парадигма
дослідження, інтегрував ідеї емпіричного і критичного раціоналістичного підходів до
одержання й упорядкування наукових знань.
Карл Поппер, методолог наукового пізнання, сформулював аксіому для усіх наук:
наукові результати повинні бути доступними для перевірки, увів поняття "експериментальна
парадигма". "Правила гри у науці є єдиними для всіх: науковий пошук не має кінця. Якщо
хтось вирішить, що його наукові досягнення не потребують подальшої перевірки і їх можна
вважати остаточними, - він вибиває з гри". Іншими словами, наукова діяльність організується
таким чином, щоб її могли перевірити й повторити інші дослідники. Публічність процесу
відкриття закономірності означає, що декілька вчених, що працюють незалежно один від
одного, але в одних і тих же контрольованих умовах, можуть повідомити про результати
спостереження за одними й тими ж самими подіями як функціями аналогічних змін, що
виникають при змінах умов. Таким чином, науковість знання забезпечується точністю й
адекватністю методів, які застосовує вчений. У психології таким методом виступає
експеримент, який дозволяє аналізувати явища у термінах причини й наслідку, тобто
встановлювати, що одна змінна приводить до змін іншої. Одержана таким чином інформація
дозволяє поглибити розуміння вікових, мотиваційних, соціальних, перцептивних,
фізіологічних компонентів нормальної й девіантної поведінки людей, висунути припущення,
створити концепції та теорії.
У цілому, будь-яке наукове дослідження спрямоване на рішення таких пов’язаних
завдань, як от:
- опис поведінки – виявлення регулярних послідовностей у подіях, включаючи
стимули й реакції у відповідь, без чого неможливі передбачення й пояснення поведінки;
- прогнозування поведінки;
- пояснення поведінки;
- управління поведінкою – застосування на практиці законів поведінки, що були
відкриті під час психологічних досліджень.

Питання для самостійної роботи

1. Визначити завдання сучасного етапу розвитку науки за джерелом:
Ломов Б.Ф. История и актуальные проблемы развития экспериментальной психологии
в России // История становления и развития экспериментально-психологических
исследований в России / Под ред. Б.Ф. Ломова. – М.: Наука, 1990. – С.7-16.
2. Проаналізувати завдання дослідження експериментальних методів у психології за
джерелом:
Мартин Д. Психологические эксперименты. – СПб.: ЕВРОЗНАК, 2002.
– 480 с.