Тема 5. Єдність емпіричного та теоретичного у науковому пізнанні.

1. Емпіричний та теоретичний рівні організації наукового знання

2. Роль інтуїції та творчості в науковому пізнанні.

1. Емпіричний та теоретичний рівні організації наукового знання

Сучасна наука є складною, гетерогенною, нелінійною системою з багатьма
розгалуженнями. Для того, щоб у певний спосіб упорядкувати її елементи,
показати їх когерентність (узгодженість) і водночас
наявність ієрархічності (підпорядкованості), в методології науки виділяють два
рівня наукового пізнання і відповідно – два рівні організації наукового знання
– емпіричний та теоретичний, які визначаються різними типами науково-
дослідної діяльності та різними способами отримання наукового знання. Їх
складна взаємодія забезпечує цілісність науки в процесі її розвитку.
Вперше розробку критеріїв розрізнення емпіричного й теоретичного як
проблему методології науки сформулювали представники логічного
позитивізму (одна з течій у неопозитивізмі) ще в 30-х роках
ХХ ст., коли в процесі аналізу мови науки виявили суттєві відмінності у
значеннях емпіричних і теоретичних термінів. Зокрема, логічний позитивізм
акцентує увагу не на чуттєвій стороні пізнання, а на знаковій фіксації
«безпосередньо даного» і на логічних правилах побудови мови. Зокрема, Л.
Вітгенштейн вважав, що хоча думку треба висловлювати так, щоб її можна було
осягнути чуттями, проте головною для нього у пізнавальному процесі
залишається «мова знаків». Неопозитивізм створив свою «редукційно-
екстенсіональну» модель наукового знання, розроблену у так званому
атомарному, а потім гіпотетикодедуктивному варіанті. Ця модель виходить із: 1)
знаково-симво- лічного аналізу наукового знання за допомогою синтаксичного
(екстенсіонального) представлення його на рівні формалізованих логічних
систем та 2) емпіричного обґрунтування цього рівня через зведення (редукції)
мови теоретичних термінів до безпосередньої символізації емпіричних даних.
1
 Отже, неопозитивізм розриває діалектичну єдність чуттєвого та
раціонального, що негативно впливає на розвиток науки. У зв’язку з останнім,
негативну оцінку логічному позитивізму дав Б. Рассел, який зазначав, що логічні
позитивісти неправильно розуміють відношення знання до досвіду, оскільки, на
його думку, вони допускають дві помилки: по-перше, неправильно аналізують
саме поняття «досвід», а по-друге, допускають помилку, вірячи в існування
деякого невизначеного суб’єкта з приписуваною йому деякою властивістю.
Деякі недоліки неопозитивізму в розумінні кореляції теоретичного та
емпіричного намагалися усунути й представники постпозитивізму К. Поппер, І.
Лакатос, Т. Кун, П. Фейєрабенд, М. Вартовський та ін. Зокрема, критикуючи
концепцію розвитку знань неопозитивізму, П. Фейєребенд зазначав: «Реалізм
плідний, позитивізм же безплідний… Я став реалістом не тому, що був
переконаний якимось частковим аргументом, а тому, що загальна сума: реалізм
плюс аргументи на його користь плюс та легкість, з якою його можна застосувати
до науки та багатьох інших речей, які я невиразно відчував, хоча й не міг вказати
на них пальцем, – у моїх очах виглядали краще…». Він рішуче заперечував проти
редукціонізму у розумінні природи й розвитку наукових знань.
Та до кінця покінчити з позитивізмом, як того жадав П. Фейєрабенд, не
вдалося ні йому, ні іншим представникам постпозитивізму, оскільки вони не
відмовилися від редукціоністських ідей у тлумаченні теоретичного змісту науки.
Першим проти абсолютизації ролі індуктивного методу як узагальнення досвіду,
емпіричного знання, характерної для неопозитивізму, виступив ще К. Поппер.
Він писав, що дійсний стан справ не збігається з уявленнями про нього наївного
емпіриста чи представника індуктивної логіки, які вважають, що наука
починається зі збору й організації спостережень і повинна корелювати з так
званими протокольними реченнями. Але водночас він абсолютизував функцію
емпіричного спростування наукових теорій як ніби-то єдино можливого засобу
росту наукового знання, і тому не лише не вигнав з арсеналу науки реально
діючий у її системі механізм емпіричного підтвердження істинності теорій, а й
відкинув можливість самої фальсифікації, бо вона без індукції не може ступити
й кроку. Отже, К. Поппер лише трохи пом’якшив тиск редукціонізму у
когнітивному процесі, але не усунув його.
2
 Подальші методологічні дослідження способів, методів, принципів та
інших аспектів отримання нових знань поглибили інтерес до проблеми досить
умовного поділу наукового знання на емпіричне та теоретичне. Чим же є кожен
із цих рівнів? Які критерії їх розрізнення? Якою мірою вони спираються на
чуттєвий та раціональний моменти, притаманні пізнавальній діяльності? Як вони
зв’язані між собою? Який із них домінує в процесі розвитку науки?
Емпіричний рівень наукового пізнання ґрунтується на отриманні знань
через застосування дослідів та експериментів. Закономірності функціонування
об’єкта, що досліджується, виводяться через проведення й узагальнення
результатів значної кількості дослідів і встановлення внаслідок цього стійких,
повторюваних зв’язків між властивостями об’єкта або між об’єктами. Окрім
того, емпіричне пізнання відрізняється від теоретичного за предметом
пізнання. Емпіричне пізнання орієнтується на безпосереднє вивчення явищ через
органи чуття або на застосування приладів, експериментальних установок та
інших матеріальних засобів.
Емпіричне знання не можна ототожнювати з чуттєвими даними, оскільки
чуттєвий момент пізнання (відчуття, сприйняття, уявлення) протистоїть
раціональному моменту (поняття, судження, умовиводи). Емпіричне ж знання
ґрунтується на раціональному моменті пізнання, бо воно потребує не лише
раціональної обробки даних, отриманих через спостереження й експерименти,
але й представлення цих даних у знаках і термінах мови науки. Тобто не можна
плутати дві опозиції: «чуттєве – раціональне», яка належить до загальних
проблем гносеології, й «емпіричне – теоретичне», яка належить до
проблем наукового пізнання. А звідси випливає неможливість логічного
виведення з певної сукупності чуттєвих даних деякої емпіричної закономірності,
адже результати емпіричних досліджень повинні бути представлені
(репрезентовані) у вигляді певної понятійної моделі. Емпіричне знання
визначається як система висловлювань про абстрактні емпіричні об’єкти.
Абстрактними емпіричними об’єктами виступають, зазвичай, реальні
предмети, при вивченні яких учені мислено відволікаються від таких їхніх
властивостей, які є несуттєвими в межах конкретного дослідження. Наприклад,
при вивченні закономірностей взаємодії Сонця й планет М.Копернік не брав до
3
уваги їх маси, хімічний склад і т. д., а вважав їх лише деякими матеріальними
точками, тобто ідеалізував. Окрім того, абстрактним емпіричним об’єктом може
бути будь-який предмет, який мислено розглядається в неіснуючих, ідеальних
умовах. Наприклад, нехтування силою тертя в процесі руху деякого тіла
приводить до висновку про можливість його руху, який може тривати
нескінченно. Так встановлюється емпіричний закон інерційного руху.
Емпіричне знання має досить складну структуру. Воно складається з таких
елементів:
–одиничні емпіричні висловлювання, які фіксують результати одиничних
спостережень чи експериментів (їх ще називають протокольними
висловлюваннями, бо вони фіксують точні місце й час проведення спостереження
або експерименту);
–емпіричні факти – це висловлювання, в яких узагальнюються протокольні
висловлювання. Наприклад, узагальнюючим висловлюванням є таке: «Питома
вага води більша від питомої ваги олії». В ньому узагальнені дані багатьох
спостережень і експериментів, проведених ученими й зафіксованих в окремих
протокольних висловлюваннях. Емпіричні факти говорять про наявність чи
відсутність певних властивостей, подій, відношень тощо;
– емпіричні закони – це загальні висловлювання, в яких фіксуються
об’єктивні, суттєві, необхідні, повторювані зв’язки і відношення між певними
властивостями, подіями, фактами тощо. Вони одержуються
через застосування індукції.
Розрізняють динамічні й статистичні емпіричні закони. Наприклад,
емпіричний закон Бойля-Маріотта встановлює відношення між тиском і об’ємом
газу. До статистичних належать закони, що ґрунтуються на випадкових подіях,
наприклад, закон черг. Емпіричні закони є імовірнісно-істинними
висловлюваннями, хоча можуть виражатися математичними формулами.
Усі вище названі елементи емпіричного знання перебувають у
нерозривному зв’язку між собою, складаючи цілісну систему ймовірніс- но-
істинного знання. На початковому етапі зародження та розвитку науки емпіричне
знання було домінуючим у системі науки. Саме на його фундаменті будувалося
теоретичне знання.
4
 Теоретичний рівень наукового пізнання – це процес отримання нових знань
про відповідний об’єкт на основі вже існуючих наукових знань через дедукцію.
Тут відсутній безпосередній контакт ученого з досліджуваним об’єктом.
Дослідник має справу не з реальними предметами чи явищем, а з абстрактними
теоретичними об’єктами (або ідеалізованими об’єктами, теоретичними
конструктами), які є особливими логічними реконструкціями реальних
предметів і явищ. Прикладами таких об’єктів є матеріальна точка, ідеальний
газ, абсолютно чорне тіло, абсолютно тверде тіло тощо.
Абстрактні теоретичні об’єкти можуть мати не лише ті властивості й
відношення між ними, які можна віднайти в реальних предметах, але й такі, яких
не містить жоден реально існуючий предмет. Мислене конструювання таких
об’єктів буває особливо ефективним, коли реальний предмет, що досліджується,
є надто складним і містить значну кількість несуттєвих для дослідження
властивостей, які утруднюють процес пізнання. Саме в таких випадках
досліджується теоретична модель цього предмета, яка дає змогу виокремити
необхідні властивості й встановити відношення між ними.
Теоретичне знання також має складну структуру, в якій можна виділити
такі компоненти:
– одиничні теоретичні моделі – це мислена реконструкція окремих
властивостей предмета і встановлення відношень між ними. Побудова моделі
ґрунтується на ідеалізованих об’єктах, які репрезентують реальні відношення в
предметах. Наприклад, коли є необхідність дослідити коливання маятників, то
для встановлення законів їх руху використовують такі ідеалізовані об’єкти,
як ідеальний маятник, матеріальна точка, нитка, що не піддається деформації.
Між ними встановлюються такі залежності: ідеальний маятник – це
матеріальна точка, яка закріплена на нитці, що не піддається деформації. Такі
моделі створюють умови для коструювання абстрацій більш високого порядку –
теоретичних законів;
–фундаментальні теоретичні закони – це теоретичні висловлювання, які
характеризують відношення ідеальних об’єктів теоретичних моделей. Вони
описують функціонування не окремих предметів, а застосовуються до всіх
предметів, які мають відповідні характеристики. Так, закон коливання маятника
5
застосовується до коливання будьяких маятників. На відміну від емпіричних,
теоретичні закони є достовірними, а не ймовірнісно-істинними знаннями;
–наукові теорії – це розгорнуті й розвинені системи теоретичних знань, в
яких узгоджуються відповідні фундаментальні закони. Наукова теорія – логічно
організована система теоретичних висловлювань, які описують певний клас
ідеальних об’єктів, їх властивостей і відношень. Тобто теорія є цілісною
теоретичною моделлю, що охоплює всі часткові випадки. Наприклад, класична
механіка І. Ньютона охоплює всі механічні рухи.
Емпіричний та теоретичний рівні організації наукового знання не існують
відокремлено один від одного. В реальному науковому процесі вони органічно
поєднані, взаємно обумовлюють і доповнюють один одного.
Відмінності між теоретичним та емпіричним знанням є різницею всередині
раціонального ступеня пізнання. І хоча теоретичне знання спирається на
раціональне, а емпіричне – переважно на чуттєве, не можна ототожнювати
теоретичне та раціональне, емпіричне й чуттєве, тому що в процесі розвитку
знань емпіричний рівень не виключає необхідний момент раціональної обробки
дослідних даних за допомогою відповідних загальних понять. З іншого боку,
теоретичний рівень пізнання спирається на відповідні механізми чуттєвого
відображення, зокрема, пов’язані з інтуїцією, роботою продуктивної уяви.
Розмежування між двома видами суперечностей – «теоретичне–емпіричне» та
«раціональне–чуттєве» – потрібно шукати в різних елементах теорії пізнання.
Якщо «теоретичне–емпіричне» пов’язане з рівнями наукового знання та
методами його одержання, то «раціональне–чуттєве» – з формами відображення
суб’єктом досліджуваного об’єкта.
Зв’язок між чуттєвим, раціональним, емпіричним і теоретичним добре
обґрунтував М. Вартовський. Він не заперечує участі емпіричної бази у
формуванні наукового знання, зокрема, ролі чуттєвого сприйняття людиною
світу, проте, на відміну від позитивістів, не вважає сприйняття незмінними й
універсальними. «Безсумнівно, – пише він, – сприйняття є універсальною
людською здатністю, як безсумнівним є й те, що вона рішуче пов’язана з
епістемологічним контекстом.

6
 Але… форми й способи сприйняття і самі його структури є історично
варіативними». Тобто вони залежать від історичних змін у формах і способах
людської діяльності й ці зміни у формах сприйняття не тільки визначаються
останніми, але й самі впливають на них. М. Вартовський доводить хибність
позитивістського підходу до проблеми співвідношення чуттєвого й
раціонального, емпіричного та теоретичного у розвитку наукових знань і
натомість пропонує історичну епістемологію.
Отже, гносеологічні опозиції «теоретичне–емпіричне» та «раціональне–
чуттєве» доповнюють одне одного в процесі наукового пізнання. При цьому
«раціональне–чуттєве» виступає як вихідний пункт пізнання, на якому
ґрунтується «теоретичне–емпіричне». Ця думка обґрунтована В.С. Швирьовим.
Він пише, що в теорії пізнання особливе значення має питання про розмежування
типології «теоретичне–емпіричне» з типологією «раціональне–чуттєве». Як
відомо, до деякого часу в нашій філософській літературі вся різноманітність
ступенів пізнання, форм відображення, рівнів знання зводилася лише до
типології чуттєвого та раціонального (логічного) пізнання. Не варто думати, що
розрізнення емпіричного та теоретичного рівнів наукового пізнання претендує на
подібну універсальність і є свого роду модернізацією розрізнення чуттєвого й
раціонального. Це різні категорії і не правомірно намагатися підмінити зміст
одного розрізнення іншим. Співвідношення «теоретичне–емпіричне» та
«раціональне–чуттєве» є діалектичними суперечностями, адже саме за рахунок,
з одного боку, їхньої внутрішньої суперечливої єдності, а з іншого – їхньої
діалектичної єдності у межах наукової системи, тільки й можливий розвиток
науки. Єдність цих діалектичних опозицій відіграє вирішальну роль у розвитку
наукового знання.
Саме чуттєве пізнання містить у собі єдність зображення й позначення.
Знакові елементи, які заміщують фізичну природу і властивості об’єкта,
формують образ останнього, який відтворює структуру об’єкта. Безпосередньо
відчуття не дають знання про фізичну природу предмета, який діє на органи
чуття. Більше того, більшість явищ об’єктивного світу взагалі недоступна їм
(наприклад, радіоактивне випромінювання, гравітаційне і магнітне поля,
ультразвук і т.ін.), а досліджується за допомогою відповідної апаратури як
7
посередника, який ніби «подовжує» природні органи чуття. Тобто тут вступає в
дію умоглядне й теоретичне знання, яке синтезується з чуттєвим і емпіричним.
Отже, в процесі розвитку науки чуттєве пізнання неможливе без раціонального
осмислення дослідних даних, а теоретичне – виступає як вищий синтез чуттєвого
і раціонального моментів, а також узагальнення емпіричних досліджень.
Висловлювання, які спираються на емпіричні факти, приймаються як
раціонально обґрунтовані і, тим самим, покладаються в основу відповідної теорії.
У свою чергу, теорія виникає лише на певному рівні розвитку емпіричного
пізнання і загалом не може без опори на емпірію успішно розвиватися й
функціонувати. А емпіричне пізнання, щоб успішно розвиватися та
функціонувати, взаємодіє з теоретичним, спираючись на досягнутий у теорії
рівень розкриття сутності досліджуваної сфери явищ. Але застосування теорії на
практиці частіше за все опосередковується системою прикладних наук, у яких
теоретичні знання отримують безпосередню емпіричну інтерпретацію.

2. Роль інтуїції та творчості в науковому пізнанні.

Процес мислення не завжди здійснюється розгорнуто і логічно доказово.
Трапляються випадки, коли людина надзвичайно швидко, майже миттєво
схоплює складну ситуацію і знаходить правильне рішення. Спроможність
осягнути істину шляхом прямого її розсуду, без обґрунтування з допомогою
дискусії (від discursus — міркування, доказ, аргумент) називається інтуїцією.
В історії філософії і науки поняття інтуїції включало різний зміст. Ця
проблема розглядалася ще з Античності.
Платон, Арістотель, Фома Аквінський і Микола Кузанський розуміли під
інтуїцією інтелігибельне явище, позачуттєве сприйняття особливої дійсності, яка
не тотожна емпіричній. Так, Платон стверджував, що споглядання ідей
(прообразів речей чуттєвого світу) є вид безпосереднього знання, що приходить
як раптове надчуттєве осяяння, що допускає, однак, тривалу підготовку розуму.
Починаючи з античності, інтуїція протиставлялася не тільки чуттєвим формам
пізнання, але й дискурсивному (логічному) мисленню. Р.Декарт, Б.Спіноза,
Г.Лейбніц розуміли її як вищий вид інтелектуального пізнання, досягнення

8
нового знання через безпосереднє умоспоглядання, яке не спирається на
доведення. Рене Декарт, наприклад, стверджував: «Під інтуїцією я розумію не
віру в хитке свідчення почуття і не обманливе судження безладної уяви, але
поняття ясного і уважного розуму, настільки просте і виразне, що не залишає
жодного сумніву в тому, що розмірковуємо, чи що одне і те ж тривке поняття
ясного і уважного розуму, що породжується лише природним світлом розуму і
завдяки свої й простоті, більш вірогідне, ніж сама дедукція...». І. Кант під
інтуїцією мав на увазі чуттєве сприйняття світу. У своїй системі філософ Георг
Гегель діалектично суміщав безпосереднє і опосередковане знання. А філософ
Людвіг Фейєрбах трактував інтуїцію як пізнання у вигляді чуттєвого споглядання
(чуттєва інтуїція). Інтуїцію розуміли і як інстинкт, безпосередньо, без
попереднього навчання визначальної форми поведінки організму (Анрі Бергсон),
і як прихований, несвідомий першопринцип творчості (Зігмунд Фрейд). В деяких
течіях сучасної філософії (інтуїтивізм та ін.) інтуїція трактується і як
Божественне осяяння, як цілковито несвідоме явище, несумісне з логікою і
життєвою практикою, досвідом.
Матеріалістична діалектика вбачає раціональне зерно поняття інтуїції в
характеристиці моменту безпосередності в пізнанні, що є єдністю чуттєвого і
раціонального. Процес наукового пізнання, а також різноманітні форми
художнього засвоєння світу не завжди здійснюються розгорнуто логічно і
фактично доказово. В процесі інтуїтивного пізнання не усвідомлюються всі ті
ознаки, за якими здійснюється висновок, і ті методи, за допомогою яких робиться
висновок. Інтуїція є своєрідний тип мислення, коли окремі ланки процесу
мислення проносяться у свідомості більш-менш несвідомо, а гранично ясно
усвідомлюється саме підсумок думки — істина.
Інтуїтивній здібності людини властиві: по-перше, раптовість рішення
завдання; по-друге, неусвідомленість шляхів і засобів їх вирішення і, по-третє,
безпосередність розуміння істини на суттєвому рівні об'єктів. Такі ознаки
відрізняють інтуїцію від близьких до неї психічних і логічних процесів. Але і в
таких межах маємо справу з досить різноманітними явищами. У різних людей, в
різноманітних умовах інтуїція може мати різний ступінь відмінності від
свідомості, бути специфічною за змістом, за характером результату, за глибиною
9
проникнення у суть, за значущістю для суб'єкта. Інтуїція поділяється на декілька
видів, насамперед, залежно від специфіки діяльності суб'єкта. Особливості форм
матеріальної практичної діяльності і духовного здійснення визначають і
особливості інтуїції військового, сталевара, лікаря, інженера. Виділяються види
інтуїції: технічна, наукова, буденна, лікарська, художня тощо.
Інтуїція – це неявне особистісне знання, яке існує як певна даність, як
передчуття. В її фундаменті лежить раптове осяяння, неочікуваний здогад,
які в своїй основі мають засвоєні через раціональні форми знання, отримані в
процесі навчання чи наукової діяльності. Ірраціональні моменти пізнавальної
діяльності, до яких належить інтуїція, сприяють поєднанню чуттєво-
наочного та абстрактно-понятійного (логічного).
І.Кант вважав, що внаслідок цього «уява надає поняттю образ».
Спалахи свідомості, під час яких і відбуваються внаслідок певного
зовнішнього поштовху (почув учений якесь слово чи думку, побачив якийсь
предмет тощо). Часто цей поштовх є далеким від обставин наукового
дослідження. Сам шлях до здогаду-осяяння залишається не- усвідомлюваним,
прихованим від самого дослідника. Свідомість отримує цей здогад у вигляді
готового результату.
Багато великих вчених випробовували момент інтуїтивного осяяння. Серед
них А.Пуанкаре, Н.Тесла, Ф.Кекулс, А.Ейнштейн, Г.Гельмгольц, Д.Менделєєв,
Л. де Бройль. Відомо, що знаменитий французький математик Жюль Анрі
Пуанкаре знайшов важливий математичний доказ на прогулянці берегом озера.
Аналіз даних історії науки дозволяє стверджувати, що інтуїція необхідна в
науковому пізнанні. Вона нерідко супроводжує появу нових наукових відкриттів
і забезпечує тим самим якісний ріст наукового знання. Багато вчених звертають
увагу на те, що логіка є засобом переконання, способом розвитку ідеї в рамках
прийнятих уявлень, тоді як перехід до нового знання вимагає крім логіки
залучення такої пізнавальної здібності людини, як інтуїція.
Імовірність інтуїції означає для людини можливість одержання істинного
знання і небезпеки мати помилкове, неістинне знання. Англійський фізик Майкл
Фарадей, відомий працями в галузі електрики, магнетизму і електрохімії, писав,
що ніхто не підозрює, скільки загадок і теорій, що виникають в голові дослідника,
10
знищується власною критикою і навряд чи одна десята частина всіх припущень і
надій здійснюється. Виникла в голові ученого або конструктора здогадка
повинна перевірятися. Перевірка ж гіпотези здійснюється практично науковим
дослідженням. Інтуїції буває досить для розсуду істини, але її недостатньо, щоб
переконати в істині інших і самого себе. Необхідно мати доказ. Доказ (в
широкому розумінні) охоплює звернення до чуттєвих сприйнять деяких фізичних
предметів і явищ, а також логічне міркування, аргументи. В дедуктивних науках
(логіці, математиці, в деяких розділах теоретичної фізики) докази є ланцюжки
умовиводів, провідних від істинних посилок до доведених тез. Без логічних
міркувань, що спираються на закон достатньої підстави, неможливо прийти до
встановлення істинності положення. В такому випадку звучить як афоризм
висловлювання, що належить французькому математику і методологу науки
Жюлю Анрі Пуанкаре: «Логіка, що одна може дати вірогідність, є знаряддя
доказу; інтуїція є знаряддя винаходу».
Наукова інтуїція – це такий момент взаємодії суб’єкта і об’єкта
наукового пізнання, який, є неусвідомлюваним, але приводить до якісно нового
знання, яке не мало місця раніше і не витікає безпосередньо із зовнішніх у цей
момент впливів.
Запитується, який же має вигляд процес наукового пізнання: уривчастий чи
невпинний? Якщо брати розвиток науки, то, очевидно, в загальному потоці
уривчастості, що позначається на індивідуальному рівні інтуїтивними
перегонами, не дають про себе знати; тут свої перегони, що називаються
революціями в науці. Але для окремих вчених процес розвитку пізнання в їх
галузі наукового дослідження постає по-іншому: знання розвивається
стрибкоподібно, з перервами, з «логічними вакуумами», але, з іншого боку,
розвивається без стрибків, оскільки наступна за кожним «осяянням» логічна
думка методично і спрямовано заповнює «логічний вакуум». З точки зору
індивіда, розвиток знання є єдність уривчастості й безперервності, єдність
поступовості і стрибка. В такому аспекті творчість виступає як єдність
раціонального і ірраціонального. Творчість не протилежна раціональності, а є її
природним і необхідним доповненням. Одне без іншого просто не могло б
існувати. Творчість підсвідомо або несвідомо, не підкоряючись певним правилам
11
і стандартам, на рівні результатів може консолідуватися з раціональною
діяльністю.
Творчість – це діяльність людини, в процесі якої народжується щось
нове, чого не існувало раніше. Вона спрямована на перетворення природного і
соціального світу відповідно до мети і потреб людей. Творча діяльність є
неповторною, оригінальною як за характером здійснення, так і за
результатом.
Відомий український філософ С.Б. Кримський для пояснення сутності
творчості розглядав два світи у людському бутті: усталений, відомий світ
дійсності, повсякденності; світ можливого, плинного. невстановленого, хиткого.
Перехід від першого до другого він і вважав областю творчості.
Творчість – це продуктивна діяльність за параметрами свободи та
оновлення, змістом якої виступає актуалізація можливостей, перетворення їх на
реальність.
Творчість є здатністю людини до внесення змін у дійсність на основі уяви,
фантазії, інтуїції та розуму.
У творчості вчений передає, втілює власне розуміння того чи іншого
явища. Але фундаментом для прояву і розвитку творчості є система знань,
засвоєних ученим (переведення їх у власний науковий простір – «привласнення»
з подальшою можливістю застосування у своїй науковій діяльності).
Однією з необхідних умов наукової творчості є свобода критики, творчих
дискусій, обміну думок. Висунення нових наукових ідей передбачає вихід за межі
теорій, які стали звичними, а також застосування нових наукових методів, які
сприяють критичному переосмисленню традицій у науці.
Г.Уоллес виділив 4 фази у творчому процесі: 1) підготовку ідеї; 2) її
визрівання; 3) осяяння та 4) перевірку ідеї. Друга і третя фази не піддаються
усвідомлено-вольовому контролю. Проте в самому процесі творчості
відбувається поєднання несвідомих і усвідомлюваних актів психічної діяльності
людини, інтуїтивного і розсудкового
Основні терміни
Емпіричний рівень наукового пізнання ґрунтується на отриманні знань
через застосування дослідів та експериментів. Закономірності функціонування
12
об’єкта, що досліджується, виводяться через проведення й узагальнення
результатів значної кількості дослідів і встановлення внаслідок цього стійких,
повторюваних зв’язків між властивостями об’єкта або між об’єктами. Окрім того,
емпіричне пізнання відрізняється від теоретичного за предметом пізнання.
Емпіричне пізнання орієнтується на безпосереднє вивчення явищ через органи
чуття або на застосування приладів, експериментальних установок та інших
матеріальних засобів.
Теоретичний рівень наукового пізнання – це процес отримання нових
знань про відповідний об’єкт на основі вже існуючих наукових знань через
дедукцію. Тут відсутній безпосередній контакт ученого з досліджуваним
об’єктом. Дослідник має справу не з реальними предметами чи явищем, а з
абстрактними теоретичними об’єктами (або ідеалізованими об’єктами,
теоретичними конструктами), які є особливими логічними реконструкціями
реальних предметів і явищ. Прикладами таких об’єктів є матеріальна точка,
ідеальний газ, абсолютно чорне тіло, абсолютно тверде тіло тощо.
Інтуїція – це неявне особистісне знання, яке існує як певна даність, як
передчуття. В її фундаменті лежить раптове осяяння, неочікуваний здогад, які в
своїй основі мають засвоєні через раціональні форми знання, отримані в процесі
навчання чи наукової діяльності. Ірраціональні моменти пізнавальної діяльності,
до яких належить інтуїція, сприяють поєднанню чуттєво-наочного та абстрактно-
понятійного (логічного).
Наукова інтуїція – це такий момент взаємодії суб’єкта і об’єкта наукового
пізнання, який, є неусвідомлюваним, але приводить до якісно нового знання, яке
не мало місця раніше і не витікає безпосередньо із зовнішніх у цей момент
впливів.
Творчість – це діяльність людини, в процесі якої народжується щось нове,
чого не існувало раніше. Вона спрямована на перетворення природного і
соціального світу відповідно до мети і потреб людей. Творча діяльність є
неповторною, оригінальною як за характером здійснення, так і за результатом.

13
 Література
ПРИЧЕПІЙ Є.М. Черній А.М., Гвоздецький В.Д., Чекаль Л.А. Філософія:
Посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Академія, 2001. – С.
292-316.
ФІЛОСОФІЯ: Навчальний посібник / Під ред. Надольного І.Ф. – К.: Вікар,
1997. – С.261- 335.
ДРОТЯНКО Л.Г. Фундаментальне та прикладне знання як соціокультурна
і праксеологічна проблема: Монографія. – К.: Четверта хвиля, 1998. – С. 94-170.
КРИМСЬКИЙ С.Б. Запити філософських смислів. – К.: ПАРАПАН, 2003. –
С. 84-93, 148-168.
ГЕЙЗЕНБЕРГ В. Кроки за горизонт.
ПОПЕР К. Об’єктивне знання. Еволюційний підхід.
ФЕЙЕРАБЕНД П. Проти методологічного примусу.
ФІЛОСОФІЯ. Хрестоматія: Навч. посіб. // За ред. Дротянко Л.Г., Матюхіної
О.А., Онопрієнка В.І. – К.: Вид-во Національного авіаційного університету, 2009.
– С.146 – 156.
Вітгенштейн Л. Tractatus logico-philosophicus. Філософські дослідження:
пер. з нім. / Л. Вітгенштейн. – К.: Основи, 1995. – С. 29–33.
Вартовский М. Моделі. Репрезентація та наукове розуміння

14