Простір 

– це така форма існування матерії, її атрибут, що характеризується співіснуванням об’єктів,

їхньою взаємодією, протяжністю, структурованістю й іншими ознаками.

Час – це внутрішньо пов’язана з простором і рухом об’єктивна форма існування матерії, яка
характеризується послідовністю, тривалістю, ритмами й темпами, відокремленістю різних стадій
розвитку матеріальних процесів.

Простір і час – це філософські категорії, що відображають основні форми існування матерії.

Відчуття – це відображення за допомогою п’ятьох органів чуття окремих властивостей, певних

сторін речей.

Сприйняття – це синтетичний комплекс різного роду відчуттів, що дає можливість також

безпосередньо створювати єдиний образ предмета, одержання інформації про об’єкт в його
цілісності. 

істина – це адекватне відтворення в пізнанні об’єктивної дійсності, об’єктивна за змістом,

суб’єктивна за формою але завжди конкретна

Знання – результат; Пізнання – процес.

Істиність характеристика взаємозв’язків.

Об’єктивна істина визначається як такий зміст людських знань про дійсність, який не залежить ані
від суб’єкта, ні від людини, ні від людства.

Відносна істина – це таке знання, яке фактично правильне, але не повно відображає дійсність, не
дає її всебічного вичерпного образу. Відносна істина включає і такі моменти, які в процесі по-
дальшого розвитку пізнання і практики будуть змінюватись, поглиблюватись, уточнюватись,
замінюючись новими.

Абсолютна істина – це повне, точне, вичерпне відображення об’єкта у свідомості суб’єкта. У

широкому розумінні – це абсолютне знання про весь світ.

Конкретна істина – це істина, у якій правильно відображено сутність певних явищ і тих конкретних
умов, у яких ці явища розвиваються.

1. Гносеологічний та епістемологічний складники мислення.

Пізнання – це процес одержання людиною нового знання, відкриття раніше невідомого

Гносеологія – це філософська дисципліна, яка вивчає проблематику пізнання людиною світу,

можливостей пізнання і його меж.

Ця галузь досліджує передумови пізнання, відношення отримуваних знань до реального світу,

критерії істинності пізнання. На відміну від таких наук, як психологія, гносеологія – це та наука,
яка прагне знайти загальні, універсальні підстави пізнання.

 Основне питання — чи пізнаваний світ у принципі?

 Відповіді на це питання дає:

o оптимізм — світ пізнаваний, меж пізнання немає, необхідні лише час і засоби.
o агностицизм — світ непізнаваний у принципі, людина не пізнає світ, а будує
віртуальний світ на основі почуттєвого сприйняття.
o скептицизм — ми пізнаємо реальний світ, але в силу недосконалості почуттів постійно
вводимо себе в оману.
o емпірики вважали, що основою пізнання є досвід, а чуттєві форми визначають
результати отриманої наукової інформації.

Епістемологія — філософсько-методологічна дисципліна, у якій досліджується знання

(епістеме) як таке, його будова, структура, функціонування і розвиток.

Знання – уявлення про предмет пізнання. Предметом пізнання можуть бути події
матеріального світу і свідомості, ситуації, тіла і процеси. 

Основні епістемологічні проблеми: Як улаштоване знання? Які механізми його об'єктивації і

реалізації в науково-теоретичній і практичній діяльності? Які бувають типи знань? Які загальні
закони «життя», зміни і розвитку знань?

Термін «епістемологія» більш поширений у західних англомовних країнах. Поняття

«гносеологія» ширше за змістом, воно охоплює будь-які форми і види пізнання людиною
навколишнього світу – наукові, донаукові, ненаукові.

Агностицизм (грец. ἄγνωστος – непізнаваний) – це філософське вчення, яке заперечує цілком

або частково можливість достовірного пізнання сутності дійсності. Агностики вважають, що
пізнання можливе лише як знання про явища або власні відчуття. Головною ознакою
агностицизму є заперечення можливості пізнання саме сутності дійсності, яка прихована за
видимістю.

Наукове знання — система знань про закони природи, суспільства, мислення. Наукове
знання є основою наукової картини світу, оскільки описує закони його розвитку.

Наукове пізнання — це форма процесу пізнання, головною функцією якого є вироблення

й теоретична систематизація об'єктивних знань про дійсність. Передусім у структурі
наукового пізнання виокремлюються емпіричний і теоретичний рівні.