Семінарське заняття 12

Сутність і структура пізнання

1. Специфіка філософського аналізу пізнання:
А) предмет і структура пізнання
Людина не могла б існувати в світі, не навчившись орієнтуватися в ньому.
Орієнтація ж у навколишньому середовищі може бути успішною, якщо
люди вироблять в собі здатність адекватно відтворювати цю дійсність. У
широкому значенні слова йдеться про відображення людиною
об'єктивного світу. Питання про те, як людина пізнає світ, що таке знання
— найдавніші філософські питання.
Теорія пізнання (гносеологія) досліджує умови, механізми, принципи і
форми пізнавальної діяльності людини. На запитання, що таке пізнання,
коротко можна відповісти так: це сукупність процесів отримання,
переробки і використання інформації про світ і саму людину. В цьому
визначенні присутні два ключові поняття: «інформація» і «людина».
Обидва вони однаково важливі для розуміння сутності пізнання. Однак не
будь-які одержання, переробку і використання інформації можна вважати
пізнанням. Для розуміння сутності пізнання з'ясування природи і
специфіки людини як суб'єкта пізнавальної діяльності має виняткове
значення. Так, умовою ефективної роботи персонального комп'ютера є
ігнорування людського контексту, людського виміру інформаційних
процесів. Обробка інформації потребує абстрагування від багатьох
аспектів смислового боку інформації, від її цінності для споживача, від
того факту, що різні люди одну й ту саму інформацію сприймають і
використовують по-різному, залежно від історичних умов, життєвого до-
свіду, моральних, соціокультурних і світоглядних установок, наявного
багажу знань, творчих здібностей тощо. При цьому особливу роль
відіграють людські інтереси, а в більш широкому значенні — цінності.
Справді, будь-яка пізнавальна активність у кінцевому підсумку
спрямована на задоволення матеріальних і духовних потреб людей і за
своєю суттю нерозривно пов'язана (прямо чи опосередковано) з доцільною
практичною діяльністю.
Ті конкретні речі, явища, процеси, на які безпосередньо спрямована
пізнавальна активність людей, прийнято називати об'єктом пізнання. Той,
хто здійснює пізнавальну діяльність, називається суб'єктом пізнання. При
цьому слід враховувати активну роль цього самого суб'єкта пізнання.
Суб'єктом може бути окремий індивід, соціальна група (наприклад, спілка
вчених), клас або суспільство в цілому. Звідси пізнання — це специфічна
взаємодія суб'єкта й об'єкта, кінцева мета якої — істина, розробка
рецептів, алгоритмів, моделей і програм, спрямованих на освоєння
об'єкта відповідно до потреб суб'єкта.
Отже, гносеологія як наука вивчає особливий тип відносин між суб'єктом і
об'єктом — пізнавальний. «Відношення пізнання» включає в себе три
компоненти: суб'єкт, об'єкт і зміст пізнання (знання). Звідси виникає
завдання проаналізувати відношення між суб'єктом, який набуває знання, і
джерелом знання (об'єктом), між суб'єктом і знанням, між знанням і
об'єктом.
Б) поняття “об`єкт” і “суб`єкт” пізнання.
В історії філософії відомі спроби вирішення проблеми посередництва
суб'єкта й об'єкта. Так, на думку Демокріта, від усіх предметів виходить
постійний «виток» найтонших матеріальних плівок — зліпків, які,
досягаючи органів чуття людини, викликають відповідні відчуття. Інші
філософи (переважно об'єктивні ідеалісти) виходили з тези про
«безпосередню данність» об'єкта в думці. Платон, наприклад, пов'язував
пізнання з процесом «спогаду» душі; Лейбніц виходив з принципу
«установленої наперед гармонії»; Гегель опирався на принцип одвічної
«тотожності мислення і буття».
При розгляді другого із вказаних відношень виникає комплекс питань,
пов'язаних, з одного боку, з освоєнням людиною вже готових, наявних у
культурі масивів знань (в книгах, таблицях, касетах, ЕОМ тощо), а з
другого — з оцінкою суб'єктом тих чи інших знань — їхньої глибини,
адекватності, засвоєння, повноти, достатності для вирішення тих чи інших
завдань.
Що ж до відношення між знанням і об'єктом, то воно насамперед звертає
нашу увагу на проблему вірогідності знань, істини і її критеріїв. Будь-яке
знання (як і свідомість взагалі) завжди є знанням «про щось» або, як
запевняють філософи, завжди інтенціональне за своїм характером, тобто
спрямоване на власний об'єкт. У зв'язку з цим постає питання: якими є
законні основи для переходу від наявних у людини чуттєвих сприймань і
понять до раціонально обгрунтованих тверджень про дійсність?
Питання про співвідношення знання і реальності, образу і речі — одне з
центральних у гносеології. Чи є людські відчуття і сприйняття якоюсь
подобою, приблизними копіями речей або вони — лише символи,
ієрогліфи? Яка реальність стоїть за науковими абстракціями, поняттями,
ідеалізаціями, такими, як «крапка» в геометрії, «температура» у фізиці,
«електронна орбіта» — у квантовій механіці?
Зрозуміло, всі ці питання не вичерпують предмета теорії пізнання.
Соціальний прогрес, поступальний розвиток культури, науки і техніки
постійно розширюють і збагачують проблематику гносеологічних
досліджень.
Принцип об'єктивності стверджує: об'єкт пізнання (речі, природні і
соціальні явища, знакові структури тощо) існує поза і незалежно від
суб'єкта і самого процесу пізнання. Звідси випливає методологічна вимога
— речі і явища потрібно пізнавати об'єктивно, тобто такими, якими вони є
самі по собі. В одержані результати пізнання людина не повинна вносити
щось від себе, своєї суб'єктивності (видавати бажане за дійсне)}' підганяти
результати експерименту так, щоб вони відповідали прийнятій теорії,
добудовувати довільним способом недостатні ланки і зв'язки цілого, що
вивчається.
Теорія пізнання і методологія науки розробили систему вимог і правил, які
забезпечують обгрунтованість, доказовість одержуваних у науковому
дослідженні висновків і результатів. Вимога об'єктивності — це одночасно
і принцип наукової етики: вчений не повинен на догоду якимсь
міркуванням відступати від наукової істини, не повинен без достатніх
підстав, з одних лише кон'юнктурних міркувань відмовлятися від своїх
наукових інтересів, наукових переконань.
Чи може суб'єкт володіти знанням, об'єктивним у всіх своїх
характеристиках? Численні дані, накопичені історією науки (фізіологією,
психологією, лінгвістикою тощо), свідчать про те, що будь-який процес
пізнання на будь-якому рівні являє собою діалектичну єдність
об'єктивного і суб'єктивного. Якби вклад суб'єкта у результати пізнання
був нульовим, сама вимога об'єктивності була б позбавлена актуальності.
Притаманна кожному акту пізнання єдність суб'єктивного й об'єктивного
— настільки важлива характеристика пізнання, що її можна розглядати як
один з принципів гносеології. Можна сказати, що співвідношення
суб'єктивного та об'єктивного взагалі задає основний контекст, основний
вимір усіх гносеологічних проблем.
Принцип пізнаванності безпосередньо випливає з матеріалістичного
вирішення другої сторони основного питання філософії. Якщо принцип
об'єктивності вимагає пізнавати реальність такою, якою вона є, то
принцип пізнаванності стверджує, що реальність можна пізнати такою,
якою вона є.
Людина є частиною природи і як така здатна адекватно, з необхідною в
кожному окремому випадку повнотою пізнавати природне і суспільне
буття. Не існує жодних принципових кордонів на шляху безконечного
руху суб'єкта до дедалі адекватні-шого і вичерпнішого пізнання
реальності. Ідея пізнаванності світу є досить загальною, прийнятною для
більшості філософських шкіл, зокрема для багатьох ідеалістів, однак
кожен філософ конкретизує її згідно з «духом» своєї системи. Наприклад,
у пізнього Шеллінга ця ідея знайшла відображення в теорії абсолютної
тотожності ідеального і реального, в якій він прагнув пантеїстично
примирити протилежність духу і матерії.
Філософи, які повністю або частково відкидають теорію пізнаванності,
належать до табору агностицизму (Д. Юм, І. Кант та ін.). Агностицизм
спирається на такі основні аргументи: 1) суб'єкт замкнутий у світі своїх
відчуттів (суб'єктивний ідеалізм); 2) якщо об'єктивний світ існує, то,
оскільки всі людські образи суб'єктивні, ми не можемо знати, який світ
насправді, які речі «в собі»; 3) світ занадто складний для
людськогорозуміння, в ньому завжди залишаться невирішеними
проблеми, нез'ясованими загадки; 4) світ безконечний у своїх властивос-
тях, тому пізнати його до кінця неможливо.
Принцип відображення. У матеріалістичній гносеології принцип
пізнаванності нерозривно пов'язаний з поняттям відображення. Перша
умова наукового розуміння феномена пізнання — визнання його
відображувального характеру. Звідси принцип відображення можна
сформулювати так: за своєю суттю пізнання об'єкта £ процес
відображення в голові людини.
У гносеологічних концепціях домарксистського матеріалізму
відображення розглядалось: по-перше, як суто пасивний процес, подібний
до дзеркального відображення; по-друге, як процес, в основі якого лежить
механічна причинність (поява образів детермінується прямою чи
опосередкованою дією на органи чуття механічних причин); по-третє, як
вичерпна характеристика способу і конкретних механізмів формування
об'єктивно-істинного знання. Все це призводило до трактування різних
форм пізнання в дусі метафізичного і споглядального підходів.
Зберігаючи все те раціональне, що було в розумінні принципу
відображення у матеріалістів минулого, сучасна гносеологія вкладає в цей
принцип якісно новий зміст, відповідний сучасному стану розвитку
філософської і' природничо-наукової думки. Насамперед потрібно чітко
розрізняти відображення як процес і відображення як результат. В теорії
пізнання категорія «відображення» виступає як гносеологічна
характеристика того відношення, яке склалося між знанням і об'єктивною
реальністю. Як можна характеризувати результат, одержаний у вигляді
чуттєвого образу? Логічно мислимі два можливих варіанти: як «копію» і
як «знак». Та поняття «знак» (символ, ієрогліф) вносить зайвий елемент
агностицизму. В гносеологічному плані це допускає подвійне тлумачення:
його можна розуміти і матеріалістично (відчуття як знак, хоч і не має
нічого спільного з об'єктом, але виникло в результаті дії об'єкта), і
ідеалістично (знак є конструкцією, яка служить для систематизації
чуттєвих даних). Та навіть при суворо матеріалістичному тлумаченні
цього поняття ми неминуче робимо поступку агностицизму.
Видатні досягнення науки XX ст. у галузі фізіології вищої нервової
діяльності, мікробіології, кібернетики, теорії інформації підтвердили
методологічну плідність поняття відображення. Ключове значення в
цьому має поняття інформації. Можна сказати, що теорія інформації на
природничо-науковому рівні підтвердила відображувальну сутність
процесу пізнання.
2. Пізнавальні здібності людини:
А) чуттєве пізнання
Б) абстрактне мислення
В) інтуїція
Можна виділити три основні здібності людини, завдяки яким формуються
знання: чуттєво-сенситивну, абстрактно-розумову і інтуїцію.
Чуттєво-сенситивнаяздатність пов'язана, перш за все, з органами
почуттів. Термін «чуттєвий» багатозначний: він асоціюється не тільки з
відчуттями, як формою відображення дійсності. Нерідко говорять про
«чуттєвому» як про «сентиментальному», «хтивому» і т. П. Під цим
терміном об'єднуються емоції і сенситивная здатність людини. Необхідно
відрізняти чуттєво-емоційну від чуттєво-сенситивного.
У перекладі з латинської мови sensus - відчуття, почуття, сприйняття; в
німецькій мові «sensitiv» - сприймається почуттями. В історії філософії ми
зустрічаємося з особливим напрямком в теорії пізнання - сенсуализмом,
Представники якого прагнули вивести весь зміст пізнання з даних органів
почуттів. будемо називати здатність людини отримувати інформацію
про світ за допомогою органів почуттів чуттєво-сенситивний
здатністю. (Далі термін «чуттєве» буде вживатися в тому ж значенні, що і
термін «чуттєво-сенситивні» або просто «сенситивне»).
Чуттєво-сенситивная здатність людини є результатом, з одного боку,
еволюції органічного світу, з іншого - соціального його розвитку. Навряд
чи можна вважати органи чуття людини найрозвиненішими в тваринному
світі. Терміти, наприклад, безпосередньо відчувають магнітне поле,
гримуча змія сприймає інфрачервоне випромінювання в широкому
діапазоні, і т. П. Багато тварин мають сенситивним здібностями, яким міг
би позаздрити людина.
Соціальний досвід розширює сферу чуттєвого відображення дійсності.
Приклад - сталевари, що відроджуються в практиці (в процесі варіння
сталі) здатність розрізняти десятки відтінків червоного кольору.
Аналогічно у майстрів, які виготовляють вироби з дорогоцінних металів і
каменів, у фахівців-оцінювачів будь-якого продукту, наприклад, чаю, за
смаком, запахом і т. П. Можна зробити висновок про те, що чуттєвих
вражень у людини тим більше, чим ширше його виробничий досвід.
Практика виступає одним з чинників, здатних позитивно або негативно
впливати на розвиток чуттєво-сенситивний сфери.
Л. Фейєрбах писав, що «у нас немає жодної підстави уявляти, що якби
людина мала більше почуттів або органів, він пізнавав би також більше
властивостей або речей природи. У людини як раз стільки почуттів,
скільки саме необхідно щоб сприймати світ у його цілісності, в його
сукупності »1. Діапазон сенситивних здібностей людини оптимальний для
правильної орієнтації та дій в навколишньому світі.
Зрозуміло, чуттєво-сенситивная здатність людини розвивається. Але в
якому напрямку? К. Маркс писав: «... почуття суспільної людини суть
інші почуття, ніж почуття несуспільний людини. Лише завдяки предметно
розгорнутому багатству людської істоти розвивається, а частиною і
вперше породжується, багатство суб'єктивної людської чуттєвості:
музичне вухо, відчуває красу форми очей ... Освіта п'яти зовнішніх
почуттів - це робота всієї попередньої всесвітньої історії »2. Отже,
розвиток чуттєвої здатності людини йде по шляху олюдненняпочуттів,
перетворення чуттєво-сенситивний здатності з біологічної в людську.
Але у людини є й інші можливості для розширення діапазону чутливості.
По-перше, це виготовлення і застосування приладів, що дозволяють
сприймати ультрафіолетове випромінювання, космічну радіацію,
рентгенівські промені, магнітні поля і багато іншого, що недоступно
ніяким представникам тваринного світу. По-друге, це мислення, що
володіє, по суті справи, необмеженими можливостями для пізнання
об'єктивної дійсності. Думка стала направляти органи чуття на
відображення таких сторін, які в інших ситуаціях не могли стати об'єктом
відображення.
Отже, фізіологічна обмеженість органів чуття людини не є серйозною
перешкодою на шляху пізнання.
Роль чуттєво-сенситивного відображення може бути виражена в
наступних положеннях:
- Органи чуття є єдиним каналом, який безпосередньо зв'язує людину із
зовнішнім світом;
- Без органів почуттів людина не здатна ні до пізнання, ні до мислення;
- Органи чуття дають той мінімум первинної інформації, який необхідний
і достатній для всебічного пізнання;
- Раціональне базується на аналізі того матеріалу, який дають нам органи
чуття.
Існують три форми почуттєвого відображення: відчуття сприйняття і
уявлення. відчуття відповідають, окремим властивостям предметів і
викликаються роботою, як правило, одного органу чуття. сприйняття
відповідають системі властивостей предмета (відчуття смаку яблука і, з
іншого боку, сприйняття смаку, форми, запаху, кольору яблука в їх
єдності). Відчуття можуть існувати поза сприйняття, але сприйняття поза
відчуттів неможливі. У сприйнятті формується образ предмета. подання -
Це чуттєво-наочний образ предметів і явищ дійсності, що зберігається і
відтворюється в свідомості без безпосереднього впливу самих предметів
на органи чуття.
Відсутність безпосереднього зв'язку з предметом і пам'ять дозволяють
комбінувати образи і їх елементи; відбувається підключення уяви. Але
звідси - і можливість невдалих комбінацій, фантастичних образів, і
можливість вдалих з пізнавальної точки зору комбінацій образів, на основі
яких стає реальним передбачення майбутнього.
Абстрактно-розумоваздатність - це здатність отримувати інформацію про
об'єкти без безпосереднього контакту з ними. Та чуттєва картина світу,
яку дають нам органи чуття, необхідна, але недостатня для глибокого,
всебічного призначення предметів. У ній майже не розчленовані складні
взаємодії різних предметів, подій, явищ, їх причин і наслідків, переходів
один в одного. Розплутати цей клубок залежностей і зв'язків неможливо за
допомогою одного лише чуттєвого відображення, необхідна інша
здатність - абстрактно-розумова, або мислення.
Розумову здатність від чуттєво-сенситивний здатності відрізняють
наступні риси:
здатність до відбиття загального в предметах; при сенситивному
відображенні в окремих предметах не диференціюються загальні й
одиночні ознаки, вони злиті в єдиний образ;
здатність до відбиття істотного в предметах; в результаті чуттєвого
відображення істотне не відділяється від несуттєвого;
опосередковане пізнання дійсності за допомогою міркувань, умовиводів і
завдяки застосуванню приладів.
Абстрактно-розумове відображення існує в трьох формах: Поняття,
судження і умовивід.
поняття, Як форма думки, є результат узагальнення предметів деякого
класу і уявного виділення самого цього класу за певною сукупністю
загальних і відмінних ознак. За ступенем спільності поняття можуть бути