1. Сутність і структура пізнавального процесу.

Пізнання пов’язане з практичною діяльністю і зумовлене суспільним буттям людини.

Відомо, що пізнання може здійснюватися лише окремими людьми, але при цьому
пізнання має також суспільний характер. За своєю сутністю пізнання є соціально-
історичним процесом. Соціальна природа пізнання виявляється на ранніх стадіях розвитку
людського суспільства, коли пізнавальний процес є безпосередньою складовою
колективної практичної життєдіяльності людей, їхньої спільної праці. На всіх етапах
людської історії пізнавальний процес має своїм фундаментом сукупну людську історичну
практику. Людина, індивід стає повноцінним учасником пізнавального процесу лише тоді,
коли активно включена в існуючу в конкретному суспільстві відповідну систему взаємин з
іншими людьми, які також беруть участь у пізнанні навколишньої реальності й самих
себе.
Важливим чинником, який зумовлює соціальну опосередкованість пізнавальних дій, є їх
цілеспрямований характер. Тобто такі дії включають у себе як момент свідомість, яка
можлива як явище тільки суспільного життя. Тому пізнання, навіть безвідносно до інших
чинників, оскільки воно постає як процес свідомого осмислення навколишньої дійсності, є
процесом соціальним, міжсуб’єктним за способом здійснення. Суспільний характер
пізнання виявляється й у тому, що пізнавальна діяльність передбачає створення й
використання у ході осягнення дійсності не лише предметів, а також норм і відповідних
взаємин, створених людьми у процесі спільної, свідомої та цілеспрямованої діяльності.
Пізнавальний процес є нерозривною єдністю двох взаємодоповнюючих процесів:
відображення і творчості. З одного боку, пізнання — це відображення об’єктивної,
існуючої поза людиною дійсності. З іншого ж — творчість, активна перебудова цієї
дійсності. Слід наголосити, що таке виважене трактування процесу пізнання є наслідком
тривалого розвитку філософської думки. Деякі мислителі, зокрема французькі
матеріалісти ХVII— XVIII століть, тлумачили пізнання як процес пасивного відображення
об’єкта у свідомості суб’єкта. Інші, наприклад, представники німецької класичної
філософії, навпаки перебільшували значення активності суб’єкта у пізнавальному процесі.
Вони, по суті, трактували пізнання як процес конструювання, творення пізнаваних
предметів суб’єктом. Однак і реальний історичний поступ пізнавального процесу, і
розвиток теорії пізнання переконливо довели однобічність кожної з наведених точок зору
та необхідність розгляду пізнання як внутрішньої єдності відображення й творення.
Безумовно, пізнання є процесом відображення суб’єктом об’єктивної, існуючої поза ним,
реальності. Але відображенням специфічним — не байдужим і не пасивним. Дійсно,
пізнавальне відображення відбувається крізь призму необхідних потреб, інтересів, цілей
тощо. Водночас воно включає момент вибірковості, вільного відношення людини до
навколишніх обставин. Пізнаючи, людина відтворює дійсність ідеалізовано. Не лише й не
стільки в тому розумінні, що в людській свідомості відбивається з дзеркальною точністю
та ж сама дійсність, тільки в ідеальному вигляді. Ідеалізованим дане відтворення є й у
тому сенсі, що відображає вже дещо іншу дійсність, ніж існуюча, тобто дійсність,
ідеально перетворену, таку, що відповідає наявним людським потребам та інтересам.
Отже, пізнавальне відображення, адекватне ідеальне відтворення характеристик об’єкта,
властиве тільки людині, передбачає, як необхідне доповнення, творчу, активну діяльність
суб’єкта. Пізнаючи, людина тим самим і перетворює навколишній світ, але лише в
ідеальній формі. А в процесі опредметнення результатів пізнання, тобто практичного
втілення отриманих знань в реальність, людина ще й фактично змінює навколишній світ.
Як органічна єдність відображення й творення людське пізнання постає разом з тим як
складне, внутрішньо структуроване явище. Що являє собою структура пізнання й яким
чином пов’язані між собою елементи цієї структури?
Людина здобуває знання в ході тривалого і складного пізнавального процесу, а не отримує
його пасивно у вигляді завершеного продукту. Тому структура пізнавальної діяльності
складається в загальних рисах з тих самих елементів, які утворюють і структуру людської
діяльності як такої. Остання чи не найчіткіше і у найрозвинутішому вигляді виражена у
діяльності практичній, предметно-перетворюючій, тобто в праці. Структуру практичної
діяльності складає низка складових, серед яких: суб’єкт, об’єкт, мета, засоби, сам процес
діяльності та її результат. З таких елементів складається й структура пізнавальної
діяльності. Особливе місце серед означених компонентів посідають, у якості вихідних,
суб’єкт і об’єкт пізнавальної діяльності.
Об’єкт — це філософська категорія для позначення будь-якої дійсної чи уявної
реальності, яка розглядається як зовнішнє у відношенні до людини та її свідомості і стає
предметом теоретичної та практичної діяльності суб’єкта. Тому будь-яка реальність може
бути об’єктом лише у відношенні до суб’єкта. Актуальним об’єктом можна вважати ту
частину природи, суспільства або внутрішнього світу людини, яка безпосередньо чи
опосередковано включена до індивідуальної або ж суспільно-історичної практики.
Реальність, що існує безвідносно до суб’єкта, виступає лише потенційним об’єктом.
Принциповим означенням об’єкта є те, що він незалежно від своєї природи (матеріальної
чи ідеальної) стає в опозицію до суб’єкта, що, в свою чергу, є необхідною умовою самого
існування суб’єктоб’єктного відношення. Об’єкт для свого освоєння вимагає відповідного
витрачання фізичних і розумових сил, належної організації предметної діяльності,
застосування методів, що відповідають природі об’єкта, законам його розвитку та
функціонування. Категорії об’єкта і суб’єкта утворюють парну, біполярну категоріальну
структуру «суб’єкт—об’єкт», яка виражає сутність будь-якої людської діяльності.
У теорії пізнання об’єкт виступає складовою пізнавального процесу, який
характеризується як взаємодія об’єкта і суб’єкта. Виділяють окремі різновиди цієї
взаємодії: взаємодія об’єкта і суб’єкта як предметних утворень; взаємодія об’єкта й
пізнавальних здатностей суб’єкта, в першу чергу — відчуттів та мислення; відношення
об’єкта і засобів його освоєння; відношення об’єкта і знання. Предметами пізнання та
його важливими засобами стають у ході його розвитку не лише матеріальні, а й
різноманітні ідеальні утворення: логічні конструкти, ідеальні моделі, графічні засоби,
програми, художні образи, а також — і різноманітні знакові системи: усна та письмова
мова, різноманітні фахові мови тощо. Серед ідеальних об’єктів можна виділити проміжні,
уявні або віртуальні об’єкти, які фіксуються засобами інформаційно-комп’ютерного
моделювання.
Існує принциповий момент розбіжності між поняттями «об’єкт» і «об’єктивна
реальність». Іноді об’єкт трактується зашироко і ототожнюється з об’єктивною
реальністю як такою. Необхідно звернути увагу на те, що в якості об’єктивної реальності
певні предмети існують і можуть існувати незалежно від свідомості й задовго до
виникнення людства, ще не маючи статусу об’єкта, якого вони набувають лише тоді, коли
входять у взаємозв’язок із суб’єктом. Тому поняття «об’єкт» і «об’єктивна реальність»
необхідно розрізняти. Поняття об’єктивності наголошує на відтворенні об’єкта за його
власною мірою та характеризує відношення суб’єкта до об’єкта.
З’ясування природи пізнавального процесу передбачає виявлення того, хто ж становить
собою суб’єкт пізнання, чим цей суб’єкт відрізняється від суб’єктів інших видів діяльності
людини, а також — яким чином співвідносяться суб’єкт і об’єкт у пізнавальній діяльності.
Визначаючись чималою мірою через об’єкт пізнання, поняття «суб’єкт пізнання»
характеризується, звичайно, й своїм власним, внутрішнім змістом. Воно постає як
поняття, яке має багато значень — полісемантичне поняття.
Суб’єкт — у широкому розумінні є особа, організована група осіб, соціальна, етнічна чи
політична спільнота, суспільство в цілому, які здійснюють властиву їм діяльність,
спрямовану на практичне перетворення предметної діяльності, теоретичне і духовно-
практичне освоєння об’єктивної реальності. У теорії пізнання суб’єкт позначає активний
компонент пізнавального відношення, протилежний до пізнаванної дійсності — об’єкта. У
процесі пізнання суб’єкт взаємодіє з об’єктом, спрямовує на нього свої пізнавальні
здатності, перетворює й відображає його, формуючи систему знання про об’єкт.
Відразу ж варто відзначити, що суб’єкт і об’єкт пізнання постають як парні поняття, тобто
такі поняття, що перебувають у нерозривному зв’язку й не можуть існувати одне без
одного. Суб’єкт і об’єкт — співвідносні категорії, подібно до сутності та явища, змісту та
форми. Говорити про одну з них, не з’ясовуючи відношення до іншої, неможливо. У
цьому сенсі цілком припустиме твердження: немає суб’єкта без об’єкта і об’єкта без
суб’єкта.
Суб’єктом пізнання у найширшому розумінні цього слова постає все людство. Тобто
суб’єкт пізнання є суб’єктом суспільно-історичної практики в цілому, тому що у ролі
суб’єкта пізнання постає якоюсь мірою будь-яка людина, причому незалежно від того, в
якій сфері здійснюється її діяльність — економічній, соціальній, політичній чи духовній.
У реальності у будь-якій сфері діяльності людина не лише оперує вже наявними
знаннями, а й отримує нові знання. Отже, сам спосіб існування людини як мислячої істоти
робить пізнавальну складову однією з докорінних і обов’язкових характеристик
людського буття.
Поняття суб’єктивності акцентує увагу на своєму баченні об’єкта, яке не узгоджене з
реальними властивостями останнього. А поняття інтерсуб’єктивності підкреслює те, що
існує лише в межах взаємодії суб’єктів. До інтерсуб’єктивних, наприклад, відносяться
моральні чи правові норми, які не є суб’єктивними і не є об’єктивними.
Окреслена багатоаспектність пізнання виявляється в різних видах пізнання:
– життєво-досвідне пізнання, що постає безпосереднім, прямо вписаним у
процеси повсякденної людської життєдіяльності. Воно є досить різноманітним за
проявами, але нерозчленованим ні за змістом, ні за формами існування: тут емоції,
релігійно-містичне, переплетені зі знанням, бажанням тощо;
– мистецьке пізнання, яке окреслює реальність не відсторонено, а через
переживання. Переважно воно передає не предметні окреслення дійсності, а людське
ставлення до неї. За змістом воно умовне, тобто надає простір проявам уяви, фантазії,
суб’єктивним схильностям людини. Завдяки цьому художнє пізнання інколи випереджає
перебіг подій, окреслює їх більш багатогранно, багатобарвно та життєво, ніж наука;
– наукове пізнання, що культивується спеціально через усвідомлення ролі знання.
Воно є спеціалізованим і спеціально організованим, контролює свій хід, намагаючись
досягти максимального ступеня достовірності знання;
– релігійно-містичне пізнання часто окреслює джерела своїх відомостей як
божественне об’явлення, особливе просвітлення, і хоча ці джерела залишаються для нас
багато в чому таємничими та недосяжними ні для контролю, ні для свідомого викорис-
тання, немає сенсу заперечувати особливу значущість для людини того, що викладено у
священних текстах і релігійних настановах; історія людства переконливо це доводить;
– екстрасенсорне пізнання, інтерес до якого особливо зріс наприкінці XX ст. Вона
залишається для нас багато в чому незрозумілим, адже ми можемо констатувати, що так
звані екстрасенси, контактери мають можливість отримувати інформацію з якихось
незвичайних джерел (наприклад, інформаційних полів). Цей вид пізнання
використовують у суспільстві, але природа його для науки поки що незрозуміла.
Отже, можна зробити висновок, що пізнання постає як багатогранний та складний
процес, у якому виявляються як духовні здібності людини, так і її найважливіші життєві
зацікавлення.
За давньою усталеною традицією філософія виділяє два основні джерела знання та
пізнавального процесу відчуття (або чуття) та мислення. Але їх взаємодія у процесі
пізнання виявляється досить складною. Зокрема, визнано, що людські чуття ніколи не
бувають «чистим чуттям», бо їх неодмінно певним чином «завантажують» розум,
мислення, міркування, тобто у людини не існує простого біопсихічного чуття, воно
визначено предметно, ціннісно, інтелектуально.
За влучним висловом часів німецької класичної філософії, людські почуття є
«чуттями-теоретиками», бо, дивлячись на речі, ми відразу вбачаємо в них значно більше
від того, що може дати нам фізіологія відчуття. Співвідношення мислення і чуття
розглядають у гносеології через вчення про рівні та форми пізнання.
Першим, вихідним рівнем пізнання, поза яким неможливе формування знання, є
чуттєве пізнання. Сьогодні частіше вживається термін «перцептивний досвід»: це є
фіксування окремих властивостей та ознак речей органами чуття людини відповідно до
їх внутрішніх можливостей.
Чуттєве пізнання виникає при безпосередній взаємодії суб’єкта і об’єкта, маючи
три форми: відчуття, сприйняття і уявлення.
Відчуття – це відображення за допомогою п’ятьох органів чуття окремих
властивостей, певних сторін речей. Слух сприймає звуки; перед очима людини
розкриваються простір, відстань у навколишньому світі; смаковий аналізатор дає
можливість пізнавати смакові якості; нюховий аналізатор інформує про запахи; дотик
відтворює щільність, температуру, жорсткість, форму.
Відчуття дають нам першу, найбільш елементарну форму образного відображення
предметів. Образ є ідеальною формою відображення предмета або явища в їх
безпосередньо спостережуваній цілісній формі.
Специфічна властивість людського чуттєвого пізнання пов’язана з тим, що деякі,
конкретні відчуття, будучи складовими чуттєвого відображення, реально не існують
відокремлено один від одного: вони не існують поза цілісним образним відображенням
того чи іншого предмета або явища. Наприклад, коли ми дивимося на будинок, то
бачимо його як ціле, хоча окреме і конкретне зорове відчуття показує нам частину
будинку, частину його даху. При цьому зорові відчуття невіддільні від слухових тощо.
(зрозуміло, за умови нормального функціонування органів чуття). Книга лежить на столі,
ми її реально бачимо як ціле, хоча конкретне, окреме відчуття безпосередньо «показує»
нам лише частину обкладинки, якщо книга закрита; дві сторінки, якщо вона відкрита.
Хоча ми за допомогою різних органів чуття відчуваємо просторову форму, колір,
звук, запах, водночас діє чуттєва здатність синтезувати відчуття, перетворювати їх на
сприйняття, що має особливу властивість: завдяки сприйняттю предмет «дається»
свідомості саме у своїй цілісно-наочній формі, тобто у вигляді об’єктивної, незалежної
від свідомості цілісності.
Сприйняття – це синтетичний комплекс різного роду відчуттів, що дає можливість
також безпосередньо створювати єдиний образ предмета, одержання інформації про
об’єкт в його цілісності. Вона має вибірковий характер. Сприйняття тих чи інших
властивостей об’єкта залежить від потреб та інтересів суб’єкта. Системність, якість
сприйняття формуються у процесі практики.
Сприйняття визначається як цілісний образ предмета, що знаходиться перед нами.
Це може бути образ сонця, яке сходить, гірської вершини або музичної мелодії. У
сучасній філософії (феноменології) виділяють різні рівні сприйняття:
1) сприйняття без інтерпретації (щось мелькає за вікном, якийсь
предмет лежить на дорозі);
2) сприйняття конкретного предмета (мотузка, а не змія);
3) розуміння того, що об’єкт існує незалежно від нашої свідомості;
4) усвідомлення того, що саме ми сприймаємо цей предмет;
5) розуміння того, що наше сприйняття і сам об’єкт не є тотожними, що в об’єкті
можуть бути інші сторони і властивості, які не сприймаються в цей момент.
Наведене показує, що сприйняття не можна розглядати лише як копіювання,
бездумне споглядання зовнішнього світу. Воно просякнуте розумовою діяльністю
людини.
Отже, сприйняття – це цілісний образ матеріального предмета, даного за
допомогою спостереження. Водночас сприйняття зовсім не є механічним
підсумовуванням відчуттів. Воно зароджується та існує як форма такого активного
синтезу різноманітних виявів предмета, яка нерозривно пов’язана з іншими актами
пізнавальної і практичної діяльності, що передують конкретному спостереженню. Саме
тому процес сприйняття є активним і по-своєму творчим. Завдяки багатократній роботі
механізмів сприйняття ми в нашій свідомості, пам’яті можемо утримувати цілісний
образ предмета і тоді, коли предмет безпосередньо не наданий нам. У цьому разі
функціонує ще складніша форма чуттєвого пізнання, яка називається уявленням.
Багаторазове сприйняття речі може утримуватися у свідомості індивіда і в разі її
відсутності. Це вже буде вищий ступінь чуттєвого пізнання-уявлення. Уявлення –
узагальнений образ об’єкта, сприйнятого раніше. Специфікою уявлення є те, що, по-
перше, воно може пізнавати об’єкти, які не існують в реальності, а становлять результат
нашої фантазії; по-друге, уявлення, як правило, відтворює узагальнюючі риси предмета.
Загалом форми чуттєвого пізнання відтворюють об’єкт у наочно-образній формі.
Класифікація уявлень включає:
1) образи-репродукції (уявне відтворення сприйняття);
2) образи-припущення (образи героїв художніх творів, описаних
пейзажів);
3) образи-моделі (модель атома);
4) образи, що виражають мету діяльності і послідовність операцій, необхідних для
досягнення цієї мети (посадити сад, вилікувати хворого);
5) образи-символи та ін.
Слід зазначити, що відчуття відображають те, що лежить на поверхні явищ. Вони
не спроможні проникнути в їх сутність. Ось тут і приходить на допомогу якісно новий
рівень відображення дійсності, який дістав назву раціонального пізнання, або
абстрактного мислення.
Абстрактне мислення має свої особливості:
– абстрактне мислення відображає дійсність в узагальнених образах. Воно
абстрагується від одиничного, виділяє в предметі загальне, істотне;
– завдяки абстрактному мисленню ми одержуємо нові знання на підставі вже
наявних знань;
– мислення нерозривно пов’язане з мовою;
– мислення, тобто процес активного відображення дійсності.
Форми раціонального пізнання – поняття, судження, умовиводи дають можливість
знайти закономірності в розвитку природи і суспільства.
 Вихідною формою раціонального пізнання визнано поняття. Поняття – це форма
думки, в якій узагальнено внутрішні, найсуттєвіші ознаки предмета чи процесу. У
понятті фіксуються закономірні зв’язки і відносини, у ньому мають утримуватися
загальні та особливі ознаки предмета. Поняття предмета дає змогу вирізнити ті якості,
які неможливо уявити за допомогою наочного образу. У мові поняття позначається
словом або терміном.
Поняття на відміну від відчуттів утворюється шляхом відвернення від чуттєвих
образів тих загальних рис, які притаманні й іншим чуттєвим образам, а отже, і тим
реальним явищам, які відображено в цих образах. Візьмемо для прикладу поняття
«будинок». Коли ми говоримо про конкретний будинок, то це буде чуттєве відображення
у формі сприйняття або уявлення. Коли ж ми говоримо про будинок узагалі, то слово
«будинок» ми вживаємо як поняття, в якому вже немає конкретних рис того чи іншого
реального будинку, а є тільки те загальне, що притаманне всім будинкам. Таким чином,
поняття будинку утворюється із сприйняттів і уявлень про різні конкретні будинки
шляхом виділення тих загальних рис, які притаманні будь-якому будинку, незалежно від
його індивідуальних особливостей. Очевидно, перехід від уявлень до поняття є
переходом до глибшого пізнання явищ дійсності.
За своїм змістом і обсягом поняття є різними в окремих науках. Філософія створює
найбільш загальні поняття, такі як «матерія», «свідомість», «рух», «відображення»,
«простір», «час», «кількість», «якість» тощо. В окремих конкретних науках
використовуються поняття, що мають конкретніше значення.
Поняття слугують вихідною формою абстрактного мислення. Але мислення не
відбувається у формі окремих ізольованих понять. Аби виразити зв’язок і
взаємозалежність явищ, поняття повинні бути взаємопов’язані. Такий зв’язок утворює
другу форму абстрактного мислення – судження. Судження – це така логічна форма
мислення, в якій стверджується або заперечується щось відносно об’єкта пізнання.
Судження – одна з вищих форм відображення об’єктивних предметів у свідомості
людини. За допомогою суджень людина заперечує або стверджує щось про щось. У
судженнях відображаються предмети, якості, відносини між предметами, їх зміст.
Діалектика, притаманна судженням як логічній формі пізнання, відображається у
взаємозв’язку між суб’єктом і предикатом, з яких складається судження (наприклад, у
судженні «ясен є деревом» суб’єкт – «ясен», предикат – «дерево»).
Суб’єкт завжди виконує функцію окремого, а предикат – загального. У судженнях
фіксується діалектика між випадковим і необхідним, явищем і сутністю. У кожному
судженні, суб’єктивному за формою, міститься об’єктивний зміст, зумовлений
відображенням об’єктивних предметів.
Судження можуть бути істинними та хибними. Вони є істинними тоді, коли
правильно відображають об’єктивні властивості об’єктів матеріального світу. Коли ж
судження не відображають об’єктивність предметів та їх зв’язків або відображають
спотворено, вони є хибними.
Словесною формою вираження судження є речення. За обсягом розрізняють
судження: одиничні, у яких розкривається взаємозв’язок між окремими предметами;
особливі, де стверджується або заперечується наявність властивостей у певній групі
предметів; загальні, коли вирізняються типові закономірності взаємозв’язку між
процесами у Всесвіті або в окремих його сферах.
Поєднання декількох суджень утворює третю форму абстрактного мислення –
умовивід. Умовивід – це такий логічний процес, у ході якого із декількох суджень на
основі закономірних суттєвих і необхідних зв’язків виводиться нове судження.
Умовиводи можуть бути різних видів: індуктивні, дедуктивні та аналогічні. В
індуктивному умовиводі думка рухається від одиничного (фактів) до загального.
Наприклад: «У гострокутних трикутниках сума внутрішніх кутів дорівнює двом прямим.
У прямокутних трикутниках сума внутрішніх кутів дорівнює двом прямим. У
тупокутних трикутниках сума внутрішніх кутів дорівнює двом прямим. Отже, у всіх
трикутниках сума внутрішніх кутів дорівнює двом прямим».
Індукція може бути повною та неповною: повна – коли посилки вичерпують, яку
наведеному прикладі, увесь клас предметів (трикутників), що підлягають узагальненню;
неповна – коли такої повноти («весь клас») немає, коли число індуктивно
узагальнюваних випадків або актів невідоме або невичерпно велике. Прикладом
неповної індукції можуть слугувати регулярні опитування суспільної думки з того чи
іншого питання, наприклад з’ясування думки про те, хто стане президентом. За вибіркою
опитують певну кількість людей, а узагальнення роблять на все населення.
Індуктивні умовиводи мають, як правило, імовірний характер, хоча в практичній
достовірності їм теж не можна відмовити. Для спростування індуктивного узагальнення
часто досить одного підступного випадку. Так, до відкриття Австралії вважалося
загальновизнаним, що всі лебеді білі, а всі ссавці є живородячими. Австралія
«розчарувала»: виявилося, що лебеді можуть бути і чорними, а ссавці – качконіс і єхидна
кладуть яйця.
У дедуктивному висновку думка рухається від загального до часткового,
наприклад: «Усе, що зміцнює здоров’я, – корисне. Спорт зміцнює здоров’я. Отже, спорт
є корисним».
Аналогія – це умовивід, в якому на підставі схожості предметів в якомусь одному
відношенні робиться висновок про їх схожість в іншому (інших) відношенні. Так, на
підставі схожості звуку і світла (прямолінійність поширення, відображення, заломлення,
інтерференція) було зроблено умовивід (у формі наукового відкриття) про світлову
хвилю.
Отже, розгляд перших двох рівнів пізнання засвідчує: кожен із них є необхідним,
але недостатнім для пізнання загалом, кожен має переваги, а й недоліки.
Постає досить очевидне завдання: поєднати їх, тобто поєднати поняття і теорії з
наочно даним, із тим, що надано нам у відчуттях. Звідси подальший – синтезуючий
рівень пізнання, на якому умовиводи, поняття та концепції абстрактного мислення
втілюються у реальність і набувають не лише інтелектуального, а й реального вигляду.
Особливості третього рівня пізнання виразно проявляються у його формах:
– досвід – особисте свідоме виявлення умов та обставин як збігання, так і
незбігання розумового конструювання з реальним ходом речей і процесів;
– експеримент – дослідження певних, спеціально виділених властивостей,
параметрів та характеристик речей у спеціально організованих умовах з обґрунтованим
дозуванням дій чинників, факторів тощо;
– практика – свідомо фіксований досвід застосування теорій, учень, концепцій у
реальному історичному житті певних соціальних груп, суспільств, цивілізацій та ін.
У філософських дослідженнях не завжди виділяють названий третій рівень
пізнання, хоча ніхто не заперечує і не зможе заперечити значення експерименту, досвіду
та практики у здійсненні синтезу знань, у підвищенні рівня їх надійності та у виведенні
пізнання і діяльності людини на нові обрії. Більше того, саме звернення до
синтезувального рівня пізнання дає змогу зрозуміти його процесуальність: у процесі
дослідів, експериментів, практики ми не лише приводимо у відповідність між собою
чуттєві враження та розумові конструкції, а й отримуємо нові чуттєві враження,
здобуваємо нові відчуття; від них ми за вже розглянутою схемою переходимо до нових
понять та узагальнень, а отже, знову до синтезів та ін.
Як відомо, у процесі пізнання поряд із раціональними операціями та процедурами
беруть участь і нераціональні. Для досягнення своєї мети людям доводиться вирішувати
певні завдання. Одні з них можуть бути вирішені за допомогою раціональних прийомів,
для вирішення інших потрібно створення нестандартних, нових правил і прийомів. Саме
тут необхідна творчість. Творчість є механізмом пристосування людини в нескінченно
різноманітному і мінливому світі, що забезпечує її виживання та розвиток. Йдеться не
тільки про зовнішній, об’єктивний, а й про внутрішній, суб’єктивний світ людини, який
не може бути осягнутий раціональністю. Він охоплює величезну, але все ж таки кінцеву
кількість правил, норм, стандартів. Отже, творчість не протилежна раціональності, а є її
природним і необхідним доповненням.
Найважливішим із механізмів творчості є інтуїція. Інтуїція – це особлива форма
стрибка від незнання до знання, переривання поступовості руху думки, переплетіння
логічного і психічного механізмів мислення людини, стрибок від вихідних даних до
результату; спроможність прямого бачення істини без її попереднього логічного
обґрунтування. Основними рисами інтуїції є раптовість та неусвідомленість процесу
мислення. Нічого таємничого в інтуїції немає. Інтуїція не є особливою, третьою формою
мислення, а становить внутрішній момент почуттєвого та логічного в пізнанні. Її
основними передумовами є: наявність у людини досвіду діяльності у певній сфері;
володіння її багатим фактичним матеріалом; виникнення проблемної ситуації;
розвиненість у людини здатності до творчого мислення; наявність обдарованості,
таланту в певній галузі.
Складне сполучення, єдність рівнів відображення дійсності утворюють такі вищі
форми пізнання, як гіпотеза та теорія.
Таким чином, пізнання у своєму діалектичному розвитку проходить тривалий шлях
від простих відчуттів до складних наукових теорій. Діалектичний процес заглиблення
людських знань від явища до сутності, від сутності нижчого порядку до сутності вищого
порядку тощо є загальним законом пізнання. Вищий рівень пізнання – логічне,
теоретичне пізнання.
Розглянуте співвідношення рівнів пізнання засвідчує провідну роль розумової
активності людини у створенні знання і у свідомій організації пізнавальних дій. Поза
такою активністю неможливе конструктивне вибудовування інтелектуальних утворень,
що впорядковують матеріал чуття та дають можливість не лише сприймати реальність, а
й розуміти її, випробовувати та пояснювати, збільшуючи можливості людини в її
взаємодії зі світом. Неможливим був би також і контроль за ходом пізнання, його
коригування, свідоме збирання знань та ін.
Багаторівневий характер пізнання досить часто набуває спрощеного, однобічного
тлумачення. Так, за надмірного акцентування ролі чуття та відчуття формується позиція
сенсуалізму, окреслена відомим висловом: «Немає нічого в інтелекті, чого б не було у
відчутті». Надмірне акцентування ролі абстрактного мислення приводить до позиції
раціоналізму, суть якої Р. Декарт виразив тезою: «Усе наше пізнання залежить лише від
діяльності розуму».
Перебільшення ролі досвіду може привести до позиції емпіризму (виправдане лише
те знання, яке ґрунтується на наявному в нашому досвіді), а ролі практики – до
прагматизму (слід вважати виправданим лише таке знання, яке є корисне). Але кожен із
зазначених аспектів пізнання виправдовує себе тільки тоді, коли він входить у цілісний
пізнавальний процес, виконуючи свої особливі функції.
Отже, багаторівневість пізнання дає змогу побачити, як у його процесі задіяні
сутнісні сили людини та її різні інтелектуальні здібності, усвідомити знання як складне
утворення, що передбачає і пряме відношення до дійсності, і інтелектуальне
конструювання, і підведення своїх змістових складових під смислову цілісність.
Питання про природу знання є логічним продовженням попередніх міркувань про
сутність пізнавального процесу. Знання, будучи результатом пізнання, несе у собі
відбиток як цього процесу, так і «свого» об’єкта. Знання –різноманітний феномен, отже,
неможливо дати його однозначне визначення і загальноприйняту класифікацію. Це
вимагає підвищеної уваги до методичної сторони цього питання.
По-перше, сутність знання слід розглядати у єдності з незнанням. У пізнавальному
досвіді так чи інакше існують і взаємодіють між собою сфера невідомого, що постає як
«незнання» і фіксується існуючим знанням як питання, задача, парадокс, проблема, і
сфера відносно усталеної інформації про дійсність у формі образів, понять, суджень,
теорій, що осідають у культурі і слугують основою діяльності людей. Незнання в
поєднанні з іншими, зокрема об’єктивними чинниками, є активною компонентою
пізнання, воно спонукає суб’єкта до «розуміння» ще не пізнаної реальності.
По-друге, на буденному рівні знання зазвичай ототожнюють із такими уявленнями і
переконаннями, що відображають щось реальне в дійсності і протистоять різним ілюзіям
і видимостям. Знання про «щось» може стосуватись реального предмета («я знаю, що це
дерево, а не машина»), наших умінь («я знаю, як досягти успіху»), наших переконань чи
вірувань («я переконаний (вірю), що сьогодні буде гарна погода»). Знання
багатопланове, воно стосується різних ознак, предметностей, має різні засади, але
важливо, щоб у ньому відображався реальний стан справ.
По-третє, епістемологія зосереджується переважно на дослідженні знання у єдності
з пізнавальним процесом, переходу від незнання до знання, від знання менш повного до
знання більш глибокого і обґрунтованого. Знання є результатом розв’язання
суперечностей між суб’єктом і об’єктом, чуттєвим і раціональним, емпіричним і
теоретичним, абсолютним і відносним як чинниками пізнання. Водночас знання як
інформаційний результат певного етапу пізнання є засобом і підставою подальшого
розвитку останнього. Цінність цього процесу і знання полягає в їх обґрунтованості, опорі
на факти, логічній несуперечливості, відображенні об’єктивної реальності, зрештою, у
практичній ефективності. Отже, знання – це зафіксована інформація, яка з різною мірою
достовірності і об’єктивності відображає властивості і закономірності предметів і явищ
дійсності.
Знання має інтенцію на істину, через те доведення відповідності знання і
об’єктивної реальності є одним з основних завдань епістемології. У класичній
гносеології істинність, необхідність і всезагальність знання досягається його опорою на
фундамент чуттєвого досвіду (емпіризм) або відповідністю ідеям розуму (раціоналізм).
У сучасній епістемології ідея про взаємоопосередкованість чуттєвого і раціонального,
емпіричного і теоретичного компонентів знання є аксіомою, а питання про його
«первинну» основу розглядається залежно від контексту аналізу знання. Таким чином,
кожний вид знання може розглядатись у певному відношенні як базисний для його
інших видів і водночас як залежний від них, а саме:
1. Перцептивне знання. З одного боку, чуттєвість (кольори, запахи, звуки) є
первинна як данність, очевидність, безпосередність контакту з реальністю, а з іншого –
вона не є самодостатня і базисна для інших видів знання, оскільки раціонально
організовується «розумінням» – тими значеннями і смислами, що пов’язані з мовою і
буденним досвідом суб’єкта.
2. Здоровий глузд, тобто ті уявлення, що формуються на основі повсякденного
досвіду й спілкування людей. Суб’єкт пізнання являється передусім суб’єктом життєво-
практичної діяльності і здорового глузду. З цим пов’язана наївно-реалістична віра в
абсолютність всього того, що зафіксоване мовою і поняттями цього рівня освоєння світу,
і в цьому плані здоровий глузд є концептуально первинним. Чимало вчених
неодноразово вказували на те, що логічні побудови є конкретизацією понять
повсякденного мислення. Водночас абсолютизація здоровим глуздом даних
безпосереднього досвіду, ототожнення уявлень про ці дані зі всією реальністю не
враховує невичерпність і глибинну основу предметів і явищ дійсності, що розкривається
наукою.
3. Наукове знання. Згідно з наукою, істинне знання про світ досягається лише за
допомогою наукового дослідження – спеціальної організації спостережень і
експериментів, фіксації фактів, їх осмислення за допомогою відповідних логічних
процедур і методів, пояснень на основі теорій і законів. Науковий реалізм за
безпосередньою чуттєвістю і даними здорового глузду розкриває нову онтологію – буття
таких об’єктів, специфіка яких зумовлюється взаємодією атомів, молекул, енергії, генів,
інформації тощо. За наукою все видиме є похідне від цієї фундаментальної реальності, а
її адекватне пізнання передбачає рефлексивний аналіз пізнавального процесу. Причому
критичному аналізу підлягають як пізнавальні засоби, так і процедури обґрунтування
істинності знання. Саме обґрунтованість наукового знання є однією з причин високої
довіри до нього. Представники наукового реалізму нерідко онтологізують зміст теорії,
не враховуючи того, що, по-перше, теорії з часом змінюються, вони не є механічними
копіями дійсності, а отже, їх треба розглядати як певні робочі моделі дослідження
реальності; по-друге, можна побудувати декілька теорій, які задовільно пояснюють
явища, але розрізняються між собою своїми онтологіями. У зв’язку з цим виникає
проблема критеріїв вибору теорії, за якого основна увага зосереджується на її простоті,
зручності у користуванні, пояснювальних і передбачувальних можливостях, практичній
цінності.
Отже, і в науковому реалізмі «первинність» онтологій теорій не є абсолютна, а
залежить від епістемного контексту розв’язання тих, чи інших проблем.
Аналіз знання нерозривно пов’язаний з проблемою його істинності.

ДОП:
Філософів завжди хвилювала проблема пізнавального ставлення людини до дійсності.
Вони шукали відповіді на питання: які закономірності пізнавальної діяльності людини; які
її можливості та здібності; які передумови, засоби та форми пізнання; які умови й критерії
його істинності й достовірності. Але головними у філософії були і є питання про
відношення знання про світ до власне світу, чи спроможна наша свідомість (мислення,
відчуття, уявлення) давати адекватне відображення дійсності?

На останнє питання існували в минулому й існують сьогодні різні відповіді. Так,

своєрідну точку зору захищає філософський напрям, що відомий як агностицизм. Поняття
агностицизму введено англійським природознавцем Томасом Гекслі. Агностицизм (від
грец. а - не, гносис - знання), - це філософське вчення, яке заперечує цілком або частково
можливість достовірного пізнання сутності дійсності. Проте помилковим є уявлення про
агностицизм як про вчення, яке заперечує пізнання взагалі. Агностики вважають, що
пізнання можливе лише як знання про явища або про власні відчуття. Головною ознакою
агностицизму є заперечення можливості пізнання саме сутності дійсності, яка прихована
за видимістю.

В історії філософії простежуються такі форми агностицизму.

 1. Скептицизм давньогрецькій: філософів (Піррон, Енесідем, Секст Емпірик та ін.).

Представники цього напряму стверджували: істинність або хибність майже всіх
положень однаковою мірою може бути доведена чи заперечена. Однозначно
твердити, що людство здобуває достовірні знання, не можна. Скептицизм не
заперечує можливості існування знань, він лише підкреслює їх видимість і
вірогідність, суб'єктивність.
 2. Агностицизм Давида Юма. Англійський філософ Нового часу стверджував, що
наші знання ми отримуємо з досвіду. А в досвіді ми маємо справу тільки з
відчуттями, тому, крім них, ми нічого знати не можемо. Отже, концепції Д. Юма
притаманний сумнів щодо реальності як об'єкта наукового дослідження.
 3. Агностицизм Іммануїла Канта. На відміну від Юма, німецький філософ визнавав
існування матеріальних речей поза нашою свідомістю, але вважав, що їх сутність
мов замкнута в собі. Вона прихована від нас і пізнати її неможливо. Для вираження
цієї думки Кант увів поняття "речі в собі".
  4. Агностицизм Ернста Маха і Ріхарда Авенаріуса. Вони є засновниками напряму у
філософії, який дістав назву емпіріокритицизму. У центрі цієї філософії стоїть
поняття досвіду. Але досвід емпіріокритицизм розглядав не як відображення
об'єктивного світу, а як внутрішній зміст свідомості, людських переживань, які
виникають незалежно від впливів зовнішнього світу, - як потік відчуттів, очищених
від субстанції, причинності і взагалі від об'єктивної реальності. На цьому фунті
емпіріокритицизм заперечує достовірність людських знань, спроможність науки
пізнавати об'єктивну істину.
 5. Агностицизм окремих течій сучасної філософії. Наприклад, така течія, як
конвенціоналізм вважає, що теорії і поняття є не відображеннями об'єктивного
світу, а наслідками довільної угоди, конвенції між ученими, що укладається за
принципами "зручності" і "економії мислення". Елементи конвенціоналізму
властиві неопозитивізму, прагматизму, операціоналізму.

Те, що агностицизм проіснував протягом більш ніж дві тисячі років, не випадковість. У
його основі лежать різноманітні причини, що їх називають корінням агностицизму. До
них належать: складність і суперечливість процесу пізнання; обмеженість почуттєвого
пізнання, можливість у ньому помилок і ілюзій; складність логічного пізнання; історична
обмеженість і неповнота знань та ін.

2. Істина та її критерії.
3. Поняття та функції методології.
а) питання для самоконтролю:
1. Розкрийте зміст та передумови пізнавальної діяльності.

На думку Платона: «Немає нічого сильнішого за знання, воно завжди і в усьому перевер-
шує і задоволення, і все інше».

Гносеологія охоплює будь-які форми і види пізнання людиною навколишнього світу —

наукові, донаукові, ненаукові.

Гносеологія (грец. gnosis — пізнання і logos — вчення) — галузь філософі), яка вивчає
сутність пізнавального процесу, його закономірності та принципи, форми і типи
одержання знання про світ в усьому його багатоманітті.

Важливим розділом філософської гносеології є вчення про структуру і методи пізнання,

його рівні і способи, завдяки яким відбувається одержання знань, їх систематизація,
оформлення у наукові гіпотези, концепції, теорії. Центральним пунктом гносеології є
проблема істини як результату адекватного відображення у свідомості суб'єкта
пізнавальної діяльності сутнісних властивостей об'єкта дослідницького інтересу. За
словами Г.-В.-Ф. Гегеля, істина — велике слово і велике діло; в більшій мірі вона -
ставлення до життя, позиція, від самого поступу, самого наближення до якої, якщо дух і
душа людини здорові, вище здіймаються груди, глибше дихається.

Проблеми пізнання навколишньої дійсності завжди хвилювали мислителів.

Так, філософи-скептики (Піррон, Секст Емпірик, М.-Е. де Монтень, Д. Юм) висловлювали

сумнів щодо можливості отримати істинне знання. Інші філософи, зокрема І. Кант,
заперечували здатність людини до пізнання сутності об'єктів («речі в собі»), агностики
обмежували пізнання сферою явищ («речі для нас»). Цим вони обґрунтовували
розповсюджений в сучасній некласичній філософії гносеологічний песимізм (лат.
pessimum — найгірший) — зневіра у можливості людського розуму пізнати сутність речей
і процесів.

Їх опоненти (Р. Декарт, Г.-В. Лейбніц, Г.-В.-Ф. Гегель, К. Маркс) наголошували на

необмежених можливостях людського розуму, його пізнавальній могутності, вірі в його
здатність осягнути істину. На цьому ґрунтується гносеологічний оптимізм (лат. optimus —
найкращий) — віра у всемогутність сили розуму, його здатність озброїти людство
істинним знанням, яке уможливлює продуктивно-доцільне використання природних
ресурсів і суспільних надбань.

Філософи-сенсуалісти (Дж. Локк, Т. Гоббс, Д. Берклі) визнають головним чинником

пізнання людські почуття. На думку англійського філософа Дж. Локка, всі людські знання
мають чуттєво-досвідний характер, а людська душа — «чиста дошка», «білий папір без
будь-яких знаків та ідей», на якому досвід залишає свої письмена. Теза Дж. Локка, що
відчуття є першопричиною виникнення ідей.

Філософи-раціоналісти (Р. Декарт, Г.-В. Лейбніц, Б. Спіноза) визнають провідну роль

розуму в одержанні знання, вважають його джерелом істини. Р. Декарт був переконаний в
тому, що лише розум вказує надійний шлях досягнення істини, оскільки почуття здатні
вводити людину в оману. Єдиним достовірним для людини є усвідомлення існування
власного розуму. «Мислю, отже існую» (Cogito, ergo sum) — декартівська формула, яка,
на його думку, є наріжним каменем науки про людське Я, суб'єктивність (мисляча
субстанція) і всіх людських наук.

В історії філософії була порушена важлива для теорії проблема методу пізнання —
сукупності правил, прийомів, процедур пізнання і відповідної практичної діяльності.
Вчення про методи (шляхи, засоби, прийоми пізнавального процесу) є одним із головних
у філософській гносеології.

У процесі пізнання використовують такі методи:

1) емпіричні;
2) сенсуалістичний;
3) раціоналістичний.

Філософи, які надають перевагу емпіричному і сенсуалістичному методам, сприймають

логічне мислення як «шосте чуття», яке впорядковує здобутий емпіричний матеріал.

З огляду на це Ф. Бекон запропонував оригінальну метафору щодо основних методів пі-

знання: «шлях павука» (здобуття істини із власної свідомості»); «шлях мурахи»
(безсистемне збирання фактичних даних); «шлях бджоли» (поєднання здібностей досвіду
— збирання нектару і роботи розуму — перетворення його на мед (знання)).

Формами чуттєвого пізнання (живого споглядання) є:

 а) відчуття — відображення властивостей, якостей предметів і явищ об'єктивного

світу, внутрішніх станів організму внаслідок їх впливу на рецептори;
 б) сприймання — цілісне відображення у свідомості людини предметів і явищ
об'єктивної дійсності та їх вплив на рецепторні поверхні органів чуття;
  в) уявлення — образи предметів і явищ дійсності, створені внаслідок їх впливу на
органи чуття.

Раціональне пізнання здійснюється завдяки мисленню на таких рівнях, як розсудок

(початковий рівень мислення, де оперування абстракціями відбувається в межах певної
незмінної, наперед заданої схеми) і розум (вищий рівень раціонального пізнання, для
якого притаманне творче оперування абстракціями і рефлексією). Його формами є:

 а) поняття;
 б) судження;
 в) умовивід.

Дедалі частіше у філософії утверджується думка, що чуттєве (сенсорне) і розумове

(раціональне) в людському пізнанні не є двома роз'єднаними й автономними ступенями, а
двома моментами єдиного пізнавального процесу.

Думка про єдність чуттєвого і розумового з часом набула статусу постулату (аксіоми). У
логічній формі думку про необхідність синтезу чуттєвого і раціонального сформулював І.
Кант: «Поняття без почуттів порожні, а почуття без понять — сліпі».

Процес пізнання здійснюється на науковому і донауковому рівнях. Буденне пізнання

спирається на повсякденний життєвий досвід людей, апелює до їх здорового глузду
(«наївний реалізм»). Цим воно відрізняється від наукового пізнання (логічний реалізм).
Однак у кожному випадку людина (пересічний громадянин, висококваліфікований
науковець) прагне зрозуміти сутність того, що спостерігає, про що розмірковує.

Центральною в класичній теорії пізнання є проблема істини. Про це свідчить, наприклад,

запитання Понтія Пілата, звернене до Христа як провідника і носія істини: «Що є
істина?». У гносеологічній теорії істини особлива увага приділяється двом питанням: які
ознаки (властивості) істини; що є критерієм (мірилом, показником) істини? Ознаками
істини вважають такі її інваріантні (незмінні) властивості, як об'єктивність за змістом,
обґрунтованість, переконливість доведень?

Пізнання є багатоступеневим, складним, глибоко суперечливим процесом.

Гносеологія узагальнює конкретні методи пізнання, якими користуються різноманітні

науки (технічні, природничі, суспільні, гуманітарні тощо), виокремлюючи серед них
сукупність загально логічних і специфічних методів — індукція і дедукція, аналіз і синтез,
аналогія, ідеалізація, типологізація, порівняння (компаративістика). Наукові досягнення
останніх десятиріч доповнили гносеологічний інструментарій такими новітніми методами,
як синергетика моделювання, системний метод, метод додатковості тощо.

Сучасний етап розвитку науки зосереджує увагу дослідників на необхідності

використання Міждисциплінарних методів, теорії самоорганізації, альтернативістики з
урахуванням методологічних у гносеологічному сенсі понять «невизначеність»,
«вірогідність», «віртуальність», «випадковість», «нелінійність», «біфуркація» та
«флуктуація», які сукупно відображають характеристики несталого, складного і рухливого
світу (динамічний хаос).

Складними математичними методами обґрунтована гіпотеза розширюючого Всесвіту.

Згідно з нею уся маса матерії Всесвіту напередодні Великого Вибуху була сконцентрована
в точці з діаметром в мільйон мільярдів разів меншим за діаметр атома водню.
Вражаючим науковим відкриттям астрофізики є і фіксування наявності у Всесвіті «темної
матерії», одним із виявів якої є «чорні діри».

Кант намагався з'ясувати межові можливості «чистого» і «практичного» розуму.

Так, Р. Рорті вважав, що істина — це просто найбільш узгоджена і «сильна теорія», і

ніякої відповідності з реальністю для її обґрунтування не вимагається. К.-Р. Поппер запро-
понував як альтернативу принципу верифікації принцип фальсифікування: якщо теорія не
піддається спростуванню, то це є доказом її хибності.

Отже, поняття «істина», «значення», «смисли» та інші категоріальні одиниці теорії

пізнання набувають проблемного характеру. Плюралізм істини, альтернативність методів
пізнання — характерні ознаки ситуації, в якій перебуває філософська теорія пізнання.

У сучасній науці помітно посилюється роль універсального діалектичного філософського

методу, який об'єднує багато із зазначених особливостей пізнання навколишнього світу,
актуалізується проблематика взаємозв'язків і розвитку, їх філософського осмислення,
дослідженням чого займається діалектика.

Отже, філософська теорія пізнання (гносеологія) вивчає процеси, закони, форми і методи
одержання знання про навколишню реальність, окреслює шляхи досягнення об'єктивної
істини. У раціональному (науковому) пізнанні істинним має бути не тільки кінцевий
результат пізнання(наукові дані), а й метод його одержання. Важливим завданням цього
методу є виявлення взаємозв'язків, які надають світові цілісності.

2. Проаналізуйте проблему суб'єктно-об'єктного відношення в теорії пізнання.

Процес пізнання – це безперервний процес активного творчого відображення дійсності в

свідомості людини. Цей процес в гносеології осмислюється через категорії "суб'єкт" та
"об'єкт". В історії філософії по- різному розглядалося питання про те, що є "суб'єктом" і
"об'єктом" пізнання. Так, наприклад, метафізичний матеріалізм XVIII–XIX ст. виходив з
"гносеологічної робінзонади", тобто сутність процесу пізнання зводив до сприйняття світу
окремою людиною. Одинока людина, вчений лише споглядає світ, сприймає його, але не
перетворює. Під "об'єктом" пізнання розуміють увесь навколишній світ, все те,' що
знаходиться поза свідомістю. Представники сучасного матеріалізму вважають, що
пояснити світ можна лише в тій мірі, в якій ми його змінюємо і перетворюємо в
практичній діяльності.

Суб'єкт і об'єкт – це протилежності, через взаємодію яких реалізується процес пізнання.

Але слід підкреслити, що суб'єкт – це не свідомість і не знання самі по собі, а об'єкт – не
просто зовнішній світ (матерія, природа). Суб'єкт – це носій свідомості і знання, а об'єкт –
те, на що спрямована пізнавальна діяльність.

Проблема взаємодії суб'єкта й об'єкта має свої особливості в соціальному пізнанні. Тут
суб'єкт і об'єкт пізнання збігаються. Суспільство само себе пізнає. Внаслідок цього
соціальне пізнання має свої характерні риси.

По-перше, соціальні закони мають в основному статистичний, вірогідний характер. Це

зумовлено тим, що суспільство як об'єкт пізнання для науки – це система законів, а
соціальні закони є результат діяльності людей, тому вони завжди принципово статистичні.
По-друге, в основі соціального пізнання лежить вивчення суспільних відносин, які
розділяються на матеріальні і духовні. Відповідно функціонують два різних типи законів:
матеріального життя і суспільної свідомості. Перші становлять базову основу, а другі
збігаються з ними за змістом як відображення перших.

По-третє, саме суспільне життя змінюється відносно швидко, тому розвиток соціального
пізнання відбувається на основі, в основному, відносних істин. Це означає, що на кожному
рівні розвитку людства має місце своє розуміння того, що відбувається, свій підхід до
цінностей, до теорій, до методів, що застосовуються в пізнанні.

По-четверте, соціальне пізнання завжди пов'язане з інтересами людей. Істиною володіє, в

основному, те знання, яке формується представниками прогресивних верств суспільства.
Знання, що отримується і використовується реакційними соціальними групами,
утилітарне, має однобічну спрямованість, відображає інтереси лише певної верстви
населення, не об'єктивне, і тому помилкове.

3. Вкажіть на відмінність між гносеологією та епістемологією.

Гносеологія, розділ філософії, у якому вивчаються проблеми природи пізнання і його

можливостей, відношення знання до реальності, досліджуються загальні передумови
пізнання, виявляються умови його достовірності та істинності. На відміну від психології,
фізіології вищої нервової діяльності та інших наук, гносеологія, як філософська
дисципліна аналізує не індивідуальні механізми, які функціонують в психіці, що
дозволяють тому або іншому суб'єкту дійти певного пізнавального результату, а загальні
підстави, які дають можливість розглядати цей результат як знання, що виражає реальний,
дійсний стан речей. Два основні напрями в теорії пізнання — матеріалізм та ідеалізм.

Основне питання — чи пізнаваний світ у принципі?

Відповіді на це питання дає:

оптимізм — світ пізнаваний, меж пізнання немає, необхідні лише час і засоби.

агностицизм — світ пізнаваний у принципі, людина не пізнає світ, а будує віртуальний

світ на основі почуттєвого сприйняття.

скептицизм — ми пізнаємо реальний світ, але в силу недосконалості почуттів постійно

вводимо себе в оману.

Епістемологія — філософсько-методологічна дисципліна, у якій досліджується знання як

таке, його будова, структура, функціонування і розвиток. Термін введений і активно
застосовувався у англо-американській філософії XX ст. Традиційно ототожнюється з
теорією пізнання. Однак у некласичній філософії може бути зафіксована тенденція до
розрізнення Е. і гносеології, що ґрунтується на вихідних категоріальних опозиціях. Якщо
гносеологія розгортає свої уявлення навколо опозиції «суб'єкт-об'єкт», то для
епістемології базовою є опозиція «об'єкт — знання».

Епістемологи виходять не з «гносеологічного суб'єкта», що здійснює пізнання, а скоріше з

об'єктивних структур самого знання.
Основні епістемологічні проблеми: Як улаштоване знання? Які механізми його
об'єктивації і реалізації в науково-теоретичній і практичній діяльності? Які бувають типи
знань? Які загальні закони «життя», зміни і розвитку знань? При цьому, механізм
свідомості, що бере участь у процесі пізнання, враховується опосередковано, через
наявність у знанні інтенціональних зв'язків (номінації, референції, значення та ін). Об'єкт
при цьому може розглядатися як елемент у структурі самого знання (ідеальний об'єкт) або
як матеріальна дійсність віднесення знань (реальність).

4. Дайте характеристику емпіричного та теоретичного рівнів пізнання.

У пізнанні розрізняють два рівні: емпіричний та теоретичний.

Емпіричний (від гр. еmреіrіа – досвід) рівень знання – це знання, отримане безпосередньо
з досвіду з деякою раціональною обробкою властивостей і відношень об'єкта, що
пізнається. Він завжди є основою, базою для теоретичного рівня знання.

Теоретичний рівень – це знання, отримане шляхом абстрактного мислення.

Людина починає процес пізнання об'єкта із зовнішнього його опису, фіксує окремі його
властивості, сторони. Потім заглиблюється в зміст об'єкта, розкриває закони, яким він
підлягає, переходить до пояснення властивостей об'єкта, об'єднує знання про окремі
сторони предмета в єдину, цілісну систему, а отримане при цьому глибоке різнобічне
конкретне знання про предмет і є теорією, що має певну внутрішню логічну структуру.

Слід відрізняти поняття "чуттєве" і "раціональне" від понять "емпіричне" і "теоретичне".

"Чуттєве" і "раціональне" характеризують діалектику процесу відображення взагалі, а
"емпіричне" і "теоретичне" належать до сфери лише наукового пізнання.

Емпіричне пізнання формується в процесі взаємодії з об'єктом дослідження, коли ми

безпосередньо впливаємо на нього, взаємодіємо з ним, обробляємо результати і робимо
висновок. Але отримання окремих емпіричних фактів і законів ще не дає змогу
побудувати систему законів. Для того щоб пізнати сутність, необхідно обов'язково
перейти до теоретичного рівня наукового пізнання.

Емпіричний і теоретичний рівні пізнання завжди нерозривно пов'язані між собою і

взаємообумовлюють один одного. Так, емпіричне дослідження, виявляючи нові факти,
нові дані спостереження та експериментів, стимулює розвиток теоретичного рівня,
ставить перед ним нові проблеми та завдання. В свою чергу, теоретичне дослідження,
розглядаючи та конкретизуючи теоретичний зміст науки, відкриває нові перспективи
пояснення та передбачення фактів і цим орієнтує та спрямовує емпіричне знання.
Емпіричне знання опосередковується теоретичним – теоретичне пізнання вказує, які саме
явища та події мають бути об'єктом емпіричного дослідження і в яких умовах має
здійснюватись експеримент. На теоретичному рівні також виявляються і вказуються ті
межі, в яких результати на емпіричному рівні істинні, в яких емпіричне знання може бути
використано практично. Саме в цьому і полягає евристична функція теоретичного рівня
наукового пізнання.

Межа між емпіричним та теоретичним рівнями досить умовна, самостійність їх один

стосовно одного відносна. Емпіричне переходить у теоретичне, а те, що колись було
теоретичним, на іншому, більш високому етапі розвитку, стає емпірично доступним. У
будь-якій сфері наукового пізнання, на всіх рівнях спостерігається діалектична єдність
теоретичного та емпіричного. Провідна роль у цій єдності залежно від предмета, умов та
вже наявних, отриманих наукових результатів належить то емпіричному, то
теоретичному. Основою єдності емпіричного та теоретичного рівнів наукового пізнання
виступає єдність наукової теорії та науково-дослідної практики.

5. Поясніть особливості взаємовідношення відображення та творчості в пізнанні.

6. Проаналізуйте основні наукові форми пізнання.

Застосування різноманітних методів наукового пізнання дає наукове знання, але це знання
виникає не відразу у готовому вигляді, а розвивається поступово у процесі пізнання у
різних формах. Для наукового пізнання перш за все характерні такі форми, як емпіричний
факт, проблема, ідея, гіпотеза, теорія.

Фундаментом всього знання в кожній науці є фактичний матеріал або конкретні

факти. Фактом (від лат.: factum -здійснене, зроблене) називають подію, явище, процес,
що мають місце в об'єктивній дійсності і е об'єктом дослідження. Факт -це речення, що
фіксує емпіричне знання.

Установлення фактів, їх опис - початкова, найбільш проста, але дуже важлива форма, в
якій виявляється наукове знання. У науковому пізнанні сукупність фактів утворює
емпіричну основу для висування гіпотез і створення теорій. Завданням наукової теорії є
описування фактів, їх пояснення, а також пророкування раніше невідомих фактів. Факти
відіграють важливу роль у перевірці, підтвердженні і спростуванні теорій: відповідність
фактам - одна із суттєвих вимог до наукових теорій. Розходження теорій з фактами
розглядається як суттєвий недолік теоретичної системи знання.

У розумінні природи фактів у сучасній філософії науки виділяються дві основні

тенденції: фактуалізм і теоретизм. Якщо перший підкреслює незалежність і
автономність фактів відносно різних теорій, то другий, навпаки, стверджує, що факти
повністю залежать від теорії і при зміні теорії відбувається зміна усього фактуального
базису науки. З точки зору діалектичного матеріалізму, невірне як абсолютне
протиставлення фактів теорії, так і повне розчинення фактів у теорії.

У результаті наміру пояснити явище, знайти його причини виникає наукова проблема.
Наукове дослідження завжди являє собою ланцюг прямуючих одна за одною
проблем. Проблема -це теоретичне або практичне запитання, що потребує свого
вирішення, вивчення і дослідження. У перекладі з грецької мови цей термін означає:
перешкоди, складність, завдання.

Поштовхом до створення наукової проблеми є нові факти, що виникають на практиці;

вони не вкладаються в існуючу систему знань і тому вимагають для свого пояснення
нових ідей. Формування проблеми - це важливий момент розвитку наукового знання, тому
що правильно поставити проблему, значить, частково вирішити її. Невірна постановка
проблеми є однією з причин виникнення вигаданих проблем (псевдопроблем), тобто таких
проблем, постановка яких може суперечити фактам і законам; такі проблеми практично не
вирішувані.
Однією із важливих форм розвитку наукового знання є ідея. Термін «ідеї» (від гр. jdea -
вид, образ) був вперше введений давньогрецькими філософами і вживається в різних
значеннях в історії філософії. Матеріалістичні напрями у філософії розглядали ідеї як
відображення дійсності. Демокріт, наприклад, називав ідеями атоми, що є неподільними
формами, які осягаються розумом. За ідеалістом Платоном, ідеї - це прообрази речей,
чуттєвого світу, істинне буття. У середні віки вважалось, що Бог творить речі згідно зі
своїми ідеями, що є ідеальними формами.

У Новий час, у XVII - XVIII ст. на перший план висувається теоретико-пізнавальний

аспект ідей, розробляється вчення про ідеї як спосіб пізнання, ставиться питання про
походження ідей, їх пізнавальну цінність і ставлення до об'єктивного світу. Емпіризм
пов'язував ідеї з відчуттями і сприйняттями людей, а раціоналізм - із спонтанною
діяльністю мислення. Велике місце вчення про ідеї займало у німецькому класичному
ідеалізмі: Кант називав ідеями поняття розуму, яким немає відповідного предмету у нашій
чуттєвості; за Фіхте, ідеї - це іманентні цілі, згідно яким «Я» творить світ; за Гегелем, ідея
є об'єктивною істиною, увінчує весь процес розвитку. Якщо ж пізнання розуміти як
відображення дійсності, то ідея виступає як специфічна форма цього відображення. Однак
ідея не зводиться до фіксації результатів досліду, але є відображенням речі, властивості
або відношення не просто у їх наявному бутті, а у необхідності і можливості, у тенденції
розвитку.

Відображення об'єктивної реальності і постановка практичної мети перед людиною, що

знаходяться в органічній єдності, визначають специфіку ідеї і її місце у русі людської
свідомості. Отже, ідея е активною, посередньою ланкою у розвитку дійсності, що
створює нові форми реальності, які не існували раніше. Ідеї не тільки підсумовують
досвід попереднього розвитку знання у тій або іншій області, а служать підґрунтям, па
якому знання синтезуються у деяку цілісну систему. Ідеї виконують роль активних
еврістичних принципів пояснення явищ, пошуків нових шляхів вирішення проблем. Під
ідеєю розуміється також форма розвитку наукового знання, коли у вигляді ідей форму-
ються якісь узагальнення, теоретичні знання, пояснюючії сутність, закон явищ.
Наприклад, ідея про матеріальність світу, про корпускулярно-хвильовий характер світла,
речовину і поле тощо. Отже, в ідеї як формі наукового пізнання, відображається
фундаментальна закономірність, яка лежить у підґрунті тієї чи іншої теорії. В такому
розумінні ідея виявляється найважливішою формою розвитку наукового дослідження.

Провідна ідея для систематичного висвітлення предметів і явищ одержала у теорії

пізнання назву «концепція». Концепція (від лат.: conceptio - розуміння,
система) - певний спосіб розуміння, трактовки будь-якого явища, процесу, основна
точка зору на предмет або явище, провідна ідея для їх систематичного тлумачення.

Цей термін використовується також для позначення провідної думки, конструктивного

принципу у науковому, художньому, технічному, політичному та інших видах діяльності.

Величезну роль у розвитку наукового знання відіграє така форма теоретичного мислення,
як гіпотеза.

Гіпотеза (від гр. основа, припущення) - це науково обгрунтоване припущення про

існування явищ, про внутрішню структуру або функції явищ, про причини виникнення і
розвиток явищ, вірогідність яких на сучасному етапі виробництва і науки не може бути
перевірена і доведена. Гіпотеза являє собою форму імовірнісного знання, оскільки вона є
таким висловлюванням, істинність і помилковість якого ще не встановлені.
В яких же випадках використовується гіпотеза у процесі розвитку наукового знання? По-
перше, тоді, коли відомі факти недостатні для пояснення причинної залежності явищ і є
потреба, щоб їх пояснити. По-друге, коли факти складні і гіпотеза може принести
користь як обособления знань в даний момент, як перший крок до пояснення їх. По-третє,
тоді, коли причини фактів недоступні для досвіду, але дії і наслідки їх можуть бути
вивчені. Важливою вимогою наукової гіпотези є також можливість практичної перевірки.
Як форма наукового пізнання гіпотеза в своєму розвитку проходить
чотири стадії: накопичення фактичного матеріалу, його опис і вивчення; формування
гіпотези про причинні зв'язки явищ; перевірка одержаних висновків на практиці,
перетворення гіпотези у вірогідну теорію або заперечення раніше висунутої гіпотези і
висування нової гіпотези.

Будь-яка гіпотеза, розвиваючись, одночасно підлягає перевірці, необхідність котрої

витікає із самої сутності гіпотези як тільки наукового припущення, як тільки імовірного
знання. Перевірка гіпотези полягає у тому, що її теоретичні наслідки і висновки
співставляються з результатами дослідів. При цьому дослід не відразу може
підтверджувати гіпотезу. Від виникнення гіпотези до перетворення її в доказ нерідко
проходить значний час. Ступінь імовірності гіпотези тим вищий, чим різноманітніші і
багаточисленніші дослідження, що підтверджуються досвідом. За достатніх умов
імовірності гіпотеза теоретично і практично межує з вірогідністю. Перевірена і доведена
на практиці гіпотеза переходить в розряд вірогідних істин і стає науковою теорією.

Теорія є найбільш розвиненою формою наукового пізнання. Теорія - це система,

узагальненого знання, основних наукових ідей, законів і принципів, що відображають
певну частину навколишнього світу, а також матеріальну і духовну діяльність людей.

Слід відмітити, що термін «теорія» вживається у широкому розумінні. Дуже часто під
теорією розуміють людське пізнання взагалі, на відміну від практики або у сукупності
вірогідних знань, на відміну від гіпотези, а часом просто як сукупність думок у тій чи
іншій області пізнання. Термін «наукова теорія» використовується і у більш вузькому
розумінні, як сукупність понять і думок стосовно деякої предметної області, об'єднаних
у єдину істинну, вірогідну систему знань за допомогою певних логічних принципів.
У споглядальному, тсоретично-пізнавальному плані під теорією розуміють систему знань,
що описує і поєднує сукупність явищ деякої області дійсності і зводить відкриті у цій
сфері закони до єдиного об'єднуючого підґрунтя. У цьому плані наукова теорія як система
знання характеризується деякими ознаками.

Першою ознакою наукової теорії є предметність, бо вся сукупність понять і тверджень

належить до однієї і тієї самої предметної області, повинна відображувати одні і ті самі
об'єкти дослідження. Правда, ця ознака не включає того, що для пояснення одних і тих
самих об'єктів можуть існувати декілька теорій.

Друга ознака - адекватність і повнота відображення об'єктивної реальності. Це значить,

що знання, котрі дає теорія, відповідали б тому оригіналу, котрий вона описує, тобто вона
повинна бути вірогідною, мати характер об'єктивної
істини. Ознака перевірочності характеризує теорію з точки зору змістовної істинності і
здатності її до розвитку і удосконалення. Перевірочність виступає як встановлення
відповідності змісту твердженням теорії, властивостям, відношенням реальних об'єктів.
Вирішальним засобом такого встановлення є науковий експеримент, практика у її
широкому розумінні. Відповідно з цим повинна виконуватись вимога внутрішньої
несуперечливості теорії і відповідності її дослідним даним. У протилежному випадку
теорія має бути удосконалена або навіть заперечена.
Ознака істинності та вірогідності полягає у тому, що істинність основних тверджень
наукової теорії вірогідно встановлена. У цьому відношенні наукова теорія відрізняється
від наукової гіпотези, де істина встановлюється тільки з тим або іншим ступенем
вірогідності.

Наукова теорія розвивається під дією різних стимулів, що можуть бути внутрішніми або
зовнішніми. Зовнішні стимули -Це суперечності теорії і досвіду. Внутрішні
стимули являють собою виявлені у складі теорії невирішені завдання. Як ті, так і інші
спонукають розвиток теорії, що може здійснюватись у трьох основних формах:
у інтенсифікаційній формі, коли відбувається заглиблення наших знань без зміни області
застосування теорії. Друга форма - екстенсифікаційна, коли відбувається розширення
використання теорії без суттєвих змін її змісту. Прикладом цього може служити
розповсюдження теорії електромагнетизму на сферу оптичних явищ. Третя форма - комбі-
нована, екстенсифікаційно-інтенсифікаційна. Такої формою є процес диференціації
наукових теорій.

У розвитку теорії можуть бути виділені два відносно самостійні етапи: еволюційний, коли
теорія зберігає свою якісну визначеність, та революційний, коли здійснюється злам її ос-
новних вихідних засад, компонентів, математичного апарату, методології. Зрештою такий
стрибок у розвитку теорії є створення нової теорії. Дійсна, дозріла теорія - це не просто
сума пов'язаних між собою знань, але й містить певний механізм побудови знання,
внутрішнього розгортання теоретичного змісту, втілює деяку програму дослідження: все
це створює цілісність теорії як єдиної системи знання.

7. Дайте характеристику поняттю «парадигма».

8. Розкрийте суть проблеми істини у філософії.
9. З'ясуйте, у чому полягає відмінність між істиною та правдою.
10. Проаналізуйте особливості взаємозв'язку абсолютної, відносної та конкретної істин.
11. Розкрийте роль методології в структурі професійної діяльності.
12. Проаналізуйте основні функції методології.