1. Концептуальний закон ораторського мистецтва.

Концептуальний закон — базовий закон риторики, який становить перший крок

ідеомовленнєвого циклу — винайдення задуму, ідеї (створення концепції). За своєю суттю-
цей закон передбачає пошук істини шляхом всебічного аналізу предмета.
Важливо підкреслити, що повноцінна, нормальна мисленнево-мовленнєва діяльність людини
починається з оволодіння нею концептуальним законом, за допомогою якого людина вчиться
передбачати наслідки своїх дій як найближчим часом, так і у перспективі, визначатися з
метою своєї діяльності, виділяти головне й другорядне, логiчно вибудовувати власну
діяльність. Інакше кажучи, знання даного закону дає можливість людині виробити в себе
дуже важливу якість — повагу до думки (інтелекту), а це, у свою чергою, розвине в ній
розуміння того, що без розвитку інтелекту неможливий прогрес суспільства, неможливо
розв’язувати сучасні проблеми, неможливо вийти із глухого кута. Таким чином, принцип
пріоритету думки над дією дає людині безцінну можливість — з користю витрачати час
свого життя, позбавитися метушні, неосмислених дій, одержувати результат у відповідності
із затратами.
Така послідовність дій є адекватною природі людини, і, йдучи за нею, вона, як правило,
відчуває задоволення від діяльності. У противному випадку — наявне насильство над
природою людини, яке виявляється у таких ознаках, як незадоволення, втома, безсилля,
розгубленість, дратівливість тощо.
Останнє можна спостерігати тоді, коли людина починає діяти «знизу» (з оперативного
рівня). Таку ситуацію можна назвати «суєта суєт», у процесі чого людина витрачає багато
сил, а результат — мінімальний. Оперативну діяльність можна порівняти з купою хаотично
звалених одні на одних ошурків, задум — з магнітним полем. Якщо розмістити магнітне
місце над ошурками, то кожен із них займе відповідне місце й не буде завадою для інших.
Задум (концепцію) можна порівняти з образом людини на гірській вершині, з якої їй вдається
побачити й осмислити те, що вона не спроможна зрозуміти, будучи «внизу» (на своїй
галявині), бо не здатна охопити цю «галявину» (предмет, проблему) цілісно.
Концепція — це основа мисленнєво-мовленнєвої діяльності, над якою надбудовується
стратегія діяльності (цільова установка, теза). Таким чином, концепція у повному розумінні
цього слова не є ні стратегією (програмою діяльності), ні тезою (складовою стратегії),
оскільки стратегія є реалізацією концепції, а теза — головною думкою (частиною стратегії).
Нарешті, концепція — складніше поняття, ніж просто сума знань. Останнє можна розглядати
як один із кроків створення концепцій, тобто як один із елементів.
На думку багатьох науковців, концепція— це система знань про предмет, виражена у
стислій, короткій формі. Таке розуміння концепції найбільше відповідає її функціональному
призначенню — бути першоосновою мисленнєво-мовленнєвої діяльності.
Процес розробки концепції складається з такої послідовності дій:
1.Своє бачення суб’єктом предмета (теми);
2.Аналіз предмета (теми), тобто вибір проблем для вивчення.
3.«Привласнення» суб’єктом чужого досвіду по вивченню обраної проблеми (прилучення до
цінностей людського досвіду).
4.Пропускання чужого досвіду крізь призму свого бачення і навпаки (чуже + своє) і
формування позиції.
Такий підхід до розробки концепції відбиває, на наш погляд, природний процес пізнання
людиною (суб’єктом) навколишнього світу; будь-яку одержувану ззовні інформацію людина,
перш за все пропускає-через власне «я» (відчуття, уявлення), створює своє бачення, свою
картину того чи іншого предмета. Однак практика свідчить про те, що не завжди
приділяється потрібна увага цьому початковому етапові пізнання, в результаті чого він не
встигає «виявитися» і закріпитися в людині, хоча саме на цьому етапі починає формуватися
індивідуально-особистісний підхід людини до пізнання світу, джерелом якого є життєвий
досвід, здоровий глузд, професійний досвід, з цього природу Д. Карнегі писав: «При
підготовці декотрих тем дуже рекомендується дещо прочитати, з’ясувати, що робили й
говорили інші з того самого питання. Але не починайте читати раніше, ніж Ви не вичерпали
власних думок. Це важливо, дуже важливо... Справжня підготовка полягає в тому, щоб
видобути щось із себе, підібрати й скомпонувати власні думки й оформити власні
переконання».

2. Закон моделювання промови (аудиторії).

Він передбачає системне вивчення аудиторії, тобто тих, на кого розраховується викладення
концепції (один суб’єкт чи ціла соціальна група), на основі соціально-демографічних,
соціально-психологічних та індивідуально-особистісних ознак.
Вітчизняні й зарубіжні психологи звертають увагу на такі важливі моменти встановлення
контакту з аудиторією, як оцінка ораторської (лекційної) ситуації — позитивна чи негативна
модель — з позицій оратора й аудиторії. Кожен з них прогнозує ситуацію, спираючись на
свій досвід, інші індивідуальні особливості.
Зокрема, реалізація позитивної моделі спілкування «середнього лектора»
окрилює його, зміцнює впевненість у своїх силах, а негативні установки активізують його
захисні психологічні фактори: підвищується увага, загострюється чутливість, зростає
внутрішня напруженість, що може призвести до стресової ситуації, знижується його творче
самопочуття, виникають зневіра, розчарування, страх перед аудиторією.
Тому ораторові слід знати про існування своїх і чужих «зон небезпеки», вміти їх попередити,
делікатно поводитися з метою максимальної нейтралізації їх дії. Крім того аудиторія
створюється не одразу і не швидко. Потенційна аудиторія однодумців стає реальною в
результаті полярності, концентрації уваги слухачів. Тому досвідчений оратор прагне тримати
в полі зору свою аудиторію, особливо її «небезпечні зони» (острівки шуму, відволікання
тощо). Для цього оратор готує набір цікавих фактів, гумористичних історій, змінює
тональність розмови, виключає або адаптує складний матеріал тощо.
Соціально-демографічні ознаки становлять собою перший ступінь вивчення аудиторії,
спрямований на розкриття зовнішньої оболонки людини. До цієї групи можна віднести такі
ознаки: стать, вік, національність, освіту, професію, склад сім’ї тощо. Для того, щоб названі
ознаки не перетворилися на формальну характеристику аудиторії, необхідно займатися не
лише фіксацією цих ознак, але й їх аналізом, тобто, по-перше, співвідносити ознаки одна з
одною; по-друге, вичитувати інформацію, яка стоїть за тією чи іншою ознакою.
Соціально-психологічні та індивідуально-особистісні ознаки — це є другий ступінь вивчення
аудиторії, спрямований на розкриття внутрішнього світу людини.
До соціально-психологічних ознак відносять:
 Мотиви поведінки;
 Потреби;
 Ставлення до предмета та суб’єкта;
 Рівень розуміння предмета;
Мотиви поведінки розглядається як фактор, який зумовлює дії суб’єктів (відповідає на
питання, що спонукало суб’єкт до дії). Є три основні мотиви:
— морально-дисциплінарний мотив (зовнішній, примусовий фактор спонукання), не
підкріплений бажанням суб’єкта;
— емоційно-естетичний мотив (фактор, заснований на цікавості, але не підкріплений волею
суб’єкта);
— інтелектуально-пізнавальний мотив (фактор, зумовлений бажанням і волею суб’єкта до
пізнання). Відзначають, що стійкий інтелектуально-пізнавальний мотив виводить людину на
рівень саморозвитку, тобто «запуску» в ній активного внутрішнього фактора.
Потреби розуміються як категорія, яка визначає вибір суб’єкта (відповідає на питання: Що
це мені дає? Навіщо це мені? Що я від цього отримаю?). Можна виділити два види потреб:
усвідомлені та неусвідомлені. Усвідомлена потреба буває:
— особистісна (суб’єкт отримує інформацію тільки для себе, з урахуванням власного
інтересу, тобто «замикає» інформацію на собі);
— професійна (суб’єкт отримує інформацію з урахуванням професійних інтересів, то6то
збагачує свій професійний досвід, чим опосередковано турбується про тих, на кому
відбивається його рівень компетентності). Відзначимо, що розвиток професійної потреби
може вивести людину на усвідомлення основного соціологічного закону — розвитку себе не
за рахунок інших, а разом з іншими;
— громадська (суб’єкт піднімається до рівня усвідомлення необхідності вкладу в суспільство
як основної умови нормального, повноцінного життя
людини: чим більше я вкладу у суспільство, тим більше одержу від нього, і
навпаки). Громадська потреба розвиває в людини розуміння того, що усі члени суспільства є
взаємозалежними.
Ставлення до предмета мовлення та суб'єкта, який його викладає, у нашій інтерпретації є
реакцією суб’єкта, котрий сприймає інформацію. Цю реакцію можна класифікувати за
такими типами:
1.Байдужа чи інфантильна реакція, що характеризується невключенням суб’єкта в предмет
обговорення.
2.Угодовська реакція, яка характеризується тим, що суб’єкт легко, без сумнівів, стає на точку
зору іншого, так само легко від неї відмовляється й стає на точку зору третього і т. д.
3.Конфліктна реакція, яка характеризується спалахом негативних емоцій суб’єкта на дії
іншого суб’єкта; як наслідок — позиція конфронтації: небажання розуміти іншого.
4.Конструктивна реакція, яка характеризується створенням у суб’єкта установки на
розуміння іншого; як наслідок — між людьми з’являється атмосфера інтелектуального та
емоційного співпереживання (емпатії), співтворчості.
Соціально-демографічні та соціально-психологічні ознаки аудиторії необхідно вивчати ще на
підготовчому етапі (до безпосереднього спілкування), тобто прогнозувати їх, якщо відомий
конкретний адресат. Індивідуально-особистісні ознаки вивчаються в процесі
безпосереднього спілкування з більшою або меншою мірою глибини залежно від тривалості
спілкування.
Значимість закону моделювання аудиторії полягає не лише у тому, шо на його основі можна
створити цілісний психологічний пoртpeт, аудиторії, але і в тому, що цей закон відкриває
можливість подальшої роботи з цим портретом, яка полягає у впливі на аудиторію з метою її
розвитку (зняти морально-дисциплінарний мотив і викликати емоційно-естетичний та
інтелектуально-пізнавальний мотиви, перевести байдужість, конфліктне ставлення у річище
конструктивних стосунків, допомогти аудиторії оволодіти найбільш глибоким рівнем
розуміння проблеми, створити умови для актуалізації в людині її позитивних якостей і под.).

3. Стратегічний закон риторики.

Стратегічний закон передбачає системну побудову програми впливу на конкретну
аудиторію.
Стратегія (програма дій) становить собою варіант реалізації концепції та характеризується
такими ознаками: динамічністю, гнучкістю, варіативністю. Інакше кажучи, та сама концепція
може мати декілька залежно від аудиторії (на кожну аудиторію вибудовується своя програма
дій) та етапів реалізації концепції (скільки етапів, стільки і стратегій). Наприклад, можна
розробити концепцію предмета (література, історія, математика та ін. як засоби розвитку
людини) і виробити декілька стратегій: спочатку створити стратегію за роками навчання —
на один рік, другий рік, третій рік і т. д., орієнтуючись на певну аудиторію, далі вибудувати
стратегію уроків як більш конкретний етап реалізації концепції.
КОМПОНЕНТИ СТРАТЕГІЇ
Перш за все необхідно виділити цільову установку, заради якої готується виклад концепції.
«Цільова установка» складається з двох компонентів: завдання, спрямованого на роз’яснення
тих чи інших факторів, аргументів, позицій, і зрештою на переконання аудиторії у чомусь, та
надзавдання, яке має емотивно-спонукальний характер. Термін «надзавдання» увів в обіг К.
С. Станіславський (в теорію театрального мистецтва), він означає ту приховану пружину дії,
яка, за задумом режисера, повинна протягом усього спектаклю утримувати емоції глядачів у
руслі режисерського задуму. Надзавдання у переконуючому мовленні — це також елемент
мистецтва, бо без нього стратегія мовлення буде направлена тільки на свідомість, «головне»
сприйняття слухачами позиції мовця. Але без «людських емоцій» ніколи не було, немає і
бути не може людського шукання істини. Звичайно, на емоції слухачів діє стрункість
доказових та переконуючих аргументів, чіткість висновків. Однак, щоб переконати людей
переглянути не тільки свої погляди, але й поведінку, змінити способи впливу, потрібне
цілеспрямоване, наскрізне, але дуже добре приховане від прямого сприйняття надзавдання,
спеціально розраховане на емоції слухачів, яке впливає не лише на свідомість, але і на
підсвідомість. Завдання начебто дається слухачам, а надзавдання не підлягає прямому
сприйняттю і впливає приховано».
Інакше кажучи, завдання — це є плановий результат впливу на аудиторію (що пояснити,
розтлумачити, аргументувати і в чому переконати), надзавдання — це спонукання аудиторії
до певної дії, включення її в діяльнісний режим по реалізації завдання. Таким чином, між
переконанням та спонуканням до дії немає знака рівності: людина може сприйняти ідею
іншої людини, але практично нічого не робити для її реалізації.
Після того, коли визначена цільова установка (що я хочу одержати, чого домагаюсь від тієї
чи іншої аудиторії), необхідно вичленувати з концепції коло запитань, орієнтованих на
аудиторію, проаналізувати їх і сформулювати власний підхід до пошуку відповідей на них.
Свої міркування на заключному етапі роботи по формуванню стратегії суб’єкт повинен
побудувати у вигляді тези.
Тезу ми розглядаємо як головну думку або згусток думок (стисле, лаконічне, вираження
роздумів суб’єкта з приводу , обраних запитань), що розгортається суб’єктом у ході
спілкування з аудиторією. Наявність тези дозволяє уникнути беззмістовного викладу
концепції. Про це свого часу писав М. М. Сперанський: «У всякому творі є певна пануюча
думка, до сеї думки повинне все стосуватися. Кожне поняття, кожне слово, кожна буква
повинні йти до свого кінця, інакше вони будуть введені без причини, вони будуть зайвими, а
все зайве є нестерпним». Інакше кажучи, теза виконує синтезатора усіх компонентів
мовлення: концепції, запитань, цільової установки. аудиторії.
Отже, стратегія дій становить таку послідовність кроків:
— визначення цільової установки;
— вичленування з концепції запитань, розрахованих на певну аудиторію, та їх аналіз;
— формулювання тези (система коротких відповідей суб’єкта на поставлені запитання).
Стратегія, хоча й становить певну конкретизацію концепції, все-таки є поки що досить
загальним явищем, яке потребує подальшої конкретизації: розгортання тези та її
обґрунтування, залучення з аудиторії однодумців, нейтралізації противників, схиляння на
свою сторону тих, хто сумнівається. Для цього необхідний наступний крок «запуску.»
концепції, роль якого від- . ведена черговому закону риторики — тактичному.
4. Тактичний закон риторики.
Тактичний закон передбачає систему дій по підготовці ефективної реалізації стратегій. До
складових цього закону належать аргументація і активація мислення та почуттєво-емоційної
діяльності аудиторії.
Аргументація розглядається як нежорсткий засіб впливу одного суб'єкта на погляди та
поведінку іншого. В основі цього впливу лежить логічне обґрунтування об'єктом тези
шляхом доказу, переконання та переконання протилежному.
Аргументація, як ми уявляємо, є явищем філософсько-комунікативним, яке включає в себе
два аспекти: гносеологічний (пізнання предмета, поглиблене його розуміння, пошук істини,
поширення істинних думок та їх захист) та етичний (аргументатор визнає себе та реципієнта
людьми, які мають рівне право вільного пізнання істини).
Коли слабкі аргументи вживаються як доповнення сильних» (а не як відносно самостійні та
незалежні), то ступінь їх «слабкості» знижується, і навпаки:
Сильні
Слабкі
Неістинні
  «доказ від факту» (доказ, побудований на аналізі факту, тобто на вивченні причинно-
наслідкових зв'язків, які випливають з факту);
 «доказ від сумніву» (доказ, зумовлений особистими сумнівами переконуючого
суб'єкта);
 «доказ від авторитету» (доказ, який визначається загальною вірою переконуючого та
переконуваного в авторитет «третьої сторони»);
 «доказ від впевненості» (доказ, який випливає з особистої впевненості
переконуючого);
 «доказ від загрози» (доказ, заснований на загроз: аудиторії);
 «доказ від обіцянки» (доказ, заснований на обіцянці аудиторії з боку переконуючого);
 «доказ від засудження» (доказ, заснований на засудженні мовця і аудиторії третьою
стороною)
Аргументація як частина тактичного закону спрямована головним чином на реалізацію
завдання (переконання, переконання у протилежному), тобто досягнення теоретичної мети
(вплив на свідомість), а тому передбачає активну діяльність перш за все з боку суб’єкта, при
цьому аудиторія знаходиться у більш-менш пасивному стані (вбирає нову інформацію). Для
достатньо повного досягнення цільової установки необхідно, щоб аудиторія не тільки
вбирала інформацію, нехай навіть дуже добросовісно, але й доволі активно, її переробляла,
тобто проектувала на себе, свою діяльність, свій досвід. Інакше кажучи, щоб виходила на
рівень застосування одержаних знань.
Для здійснення цього необхідно звернутися до другої частини тактичного закону —
активізації мисленнєвої та почуттєво-емоційної діяльності аудиторії, яка спрямована на
реалізацію надзавдання, тобто досягнення практичної мети — спонукання до дії.
Активізація передбачає таку послідовність дій:
— зацікавити аудиторію;
— викликати аудиторію на роздуми;
— вивести аудиторію на рівень обговорення.
Перший крок — зацікавити аудиторію — призначений для включення емоційно-естетичного
мотиву в адресата. Завдяки першому кроку активізації можна позбавитися морально-
дисциплінарного мотиву спілкування, зняти байдуже ставлення, викликати особистісну
потребу спілкування, вийти на другий ступінь розуміння (про що + ^ що) обговорюваних
питань, вищий рівень проникнення у зміст предмета.
Суть наступного кроку активізації — викликати аудиторію на роздуми — полягає в тому,
щоб створити у слухачів потребу обмінятися думками з приводу обговорюваних питань, що
досягається логічними та психологічними прийомами. Описаний етап активізації
мисленнєвої та почуттєво-емоційної діяльності аудиторії (роздум) сприяє народженню
інтелектудлщр-пізнавального мотиву, нейтралізації байдужого ставлення, розвиткові
особистісної та професійної потреби, поглибленню розуміння проблеми (про що + що + як).
Нарешті, третій крок активізації — виведення аудиторії на рівень обговорення та прийняття
рішення — передбачає пошук загальних точок зіткнення, який досягається логіко-
психологічними, психологічними та аудіовізуальними прийомами. Третій крок активізації
створюється також і таким психологічним прийомом, як прийом співучacтi, який сприяє
інтелектуальній та емоційній взаємодії суб’єктів спілкування. Техніка цього прийому
полягає у переважному використанні займенників «ми» «нас».
Третій крок активізації (обговорення) сприяє закріпленню інтелектуально-пізнавального
мотиву, розв’язанню конфліктних ситуацій та встановленню конструктивних стосунків,
розвитку громадської потреби і досягненню глибинного рівня розуміння (про що + що + як +
навіщо).
Отже, активізація мисленнєвої та почуттєво-емоційної діяльності аудиторії — це система
дій, завдяки якій суб’єкт забезпечує аудиторії найглибший рівень пізнання того чи іншого
питання, тобто піднімає аудиторію на декілька порядків вище у пізнанні певної проблеми. В
результаті активізації створюється повноцінний процес спілкування, де залучені обидві
сторони (суб’єкт та аудиторія), тобто створюються умови для суб’єктно-суб’єктних
відносин.
Тактичний закон, таким чином, дозволяє суб’єкту знайти ефективні засоби впливу на
аудиторію, завдяки чому здійснюється реалізація цільової установки (завдання та
надзавдання) і розгортання тези.
5. Система комунікативних якостей мовлення.
Передбачає вираження думки в дієвій словесній формі. Вони становить систему
комунікативних якостей мовлення (правильність, виразність, ясність, точність, ємність,
багатство, образність, стислість, доцільність).
Правильність — це володіння нормами літературної мови (орфоепічними, орфографічними,
граматичними, лексичними). Про значення правильності Цицерон писав так: «вміти
правильно говорити... ще не заслуга, а не вміти — вже ганьба, тому що правильне мовлення,
по-моєму, не стільки достоїнство вправного оратора, скільки властивість кожного
громадянина ».
Специфіка правильного мовлення полягає в тому, що такого роду мовлення покликане перш
за все впливати на свідомість людини, активізуючи тим самим роботу лівої півкулі головного
мозку. Однак для того, щоб мовлення стало дієвим, воно повинно бути виразним.
Виразність — така комунікативна, якість, завдяки якій здійснюється вплив на емоції та
почуття аудиторії, тобто за допомогою якої включається в роботу права, півкуля головного
мозку.
До засобів виразності можна віднести засоби художньої образності (порівняння, епітети,
метафори і под.), фонетичні засоби (інтонація, тембр голосу, темп мовлення, дикція),
приказки, прислів’я, цитати, афоризми, крила ті слова та вирази, а також нелітературні форми
функціонування національної мови (територіальні, соціальні діалекти, просторіччя), якщо,
звичайно, вони вживаються суб’єктом усвідомлено та доцільно, оживлюючи, а не
спотворюючи мовлення, синтаксичні фігури (звертання, риторичне запитання, інверсія,
градація, повтор, період);
Ясність — така комунікативна якість, яка забезпечує адекватне розуміння сказаного (без
деформацій), не вимагаючи від співрозмовника особливих зусиль при сприйнятті змісту
форми.
Причини, що зумовлюють неясність мовлення:
 порушення мовцем норм літературної мови;
 перенасиченість мовлення термінами, іноземними словами і под.;
 індивідуальне слововживання.
Основний шлях розвитку ясності мовлення — сам процес спілкування. Практика виявила,
що чим частіше суб’єкт вступає в процес комунікації, причому з різними типами аудиторій,
тим більше уваги він починає приділяти роботі над своїм мовленням, зокрема над ясністю,
оскільки від цього багато в чому залежить досягнення поставленої ним мети та задоволення
від спілкування. Зауважимо, що ясність мовлення багато в чому зумовлена
точністю .мовлення.
Точність — це комунікативна якість мовлення, що виявляється у використанні слів у повній
відповідності з їх значеннями. Дана якість виробляє в людини звичку називати речі своїми
іменами.
Точність мовлення зумовлена цілим рядом причин як екстралінгвістичного, так і
лінгвістичного характеру (знання суб’єктом предмета мовлення, його ідейні установки —
вигідно чи невигідно називати речі своїми іменами, багатство чи бідність активного
словникового запасу мовця).
Точність найтісніше пов’язана з наступним комунікативним аспектом — стислістю, яка
протиставляється демагогічному багатослів’ю.
Стислість — це така комунікативна якість мовлення, яка виявляється у відборі мовних
засобів для вираження головної думки, тези, тобто стислість формує уміння говорити
суттєво. На це уміння давні греки звертали особливу увагу: «Все, що ви сказали спочатку,
нами забуте, бо це було давно. А кінець вашого мовлення нам не зрозумілий, бо забутий
початок».
Досить ефективним шляхом розвитку стислості мовлення є аналіз власної й чужої промов.
Доцільність — це особлива організація мовних засобів, яка зумовлює відповідність
мовлення цілям та умовам спілкування. Основний спосіб розвитку доцільності мовлення —
"виступ" з однією й тією самою темою в різних типах аудиторій. Ця якість, як жодна інша,
відточує, шліфує мовне чуття суб’єкта, допомагає ефективно управляти поведінкою
аудиторії (знімати роздратування, викликати почуття симпатії, створювати стан розкутості
тощо).
Отже, кожна із названих комунікативних якостей мовлення становить собою обов’язковий
компонент системи дієвої словесної форми, тобто виражає ту чи іншу сторону мисленнєвого
процесу: створення концепції передбачає орієнтацію на правильність, точність, стислість
мовлення; побудова програми реалізації концепції — на правильність, точність, стислість,
доцільність мовлення; побудова програми реалізації концепції — на правильність, точність,
стислість, доцільність мовлення; тактичне обґрунтування стратегії — на правильність,
виразність, ясність, доцільність, точність, стислість мовлення.
Отже, специфіка мовленнєвого закону риторики полягає в тому, що цей закон фокусує в собі,
цінний досвід різних лінгвістичних дисциплін (стилістика, прагматика, основи культури
мовлення, лінгвістика тексту та ін.) по створенню повноцінної комунікації і завдяки цьому
стає тією базою, яка дозволяє людині оволодіти грамотним процесом говоріння (як уникнути
комунікативних провалів, помилок) і навіть піднятися до рівня мистецтва живого слова
(отримання етико-естетичного задоволення від свого та чужого мовлення).
6. Засоби виразності під час промови.
Передбачає систему дій суб’єкта з метою налагодження контакту на всіх етапах риторичної
комунікації як необхідну умову ефективної реалізації продукту мисленнєво-мовленнєвої
переконуючої діяльності.
Контакт — це «спілкування без перешкод», тобто контакт становить собою вищий рівень
спілкування, який характеризується взаємодією двох поведінок — суб’єкта й аудиторії. Сам
процес взаємодії розглядається як інтелектуальне та емоційне співпереживання учасників
спілкування.
З метою встановлення і збереження контакту необхідна така система дій:
 коригування продукту підготовчого етапу під час спілкування;
 управління поведінкою аудиторії;
 управління власною поведінкою.
Перша дія (корекція) залежить від складу аудиторії (прогнозований портрет аудиторії може
повністю або частково не збігатися з реальним образом аудиторії) та її поведінки під час
спілкування (загальний психологічний настрій, моментальні реакції — це те, що практично
завчасно не прогнозується).
У ході спілкування суб’єкт може вносити зміни в стратегію (уточнити цільову установку,
коло проблем для обговорення, тезу), тактику (замінити, доповнити засоби аргументації та
активізації мисленнєвої та почуттєво-емоційної діяльності аудиторії), мовленнєву сферу
(здійснити відбір найбільш ефективних мовленнєвих засобів впливу на аудиторію).
Друга дія (управління поведінкою аудиторії) передбачає уміння зчитувати інформацію, яка
йде від аудиторії через різного роду стимули (обличчя, очі, жести, міміка, поза, запитання,
репліки тощо), і коректно реагувати на неї. Названа дія дає можливість суб’єкту
підтримувати зворотний зв’язок протягом усього процесу риторичної комунікації, а також
дозволяє у певний момент внести необхідні зміни в логіку викладу предмета мовлення.
Третя дія (управління власною поведінкою) передбачає уміння суб’єкта узгоджувати свої
жести, міміку та інші рухи тіла із задумом. Інакше кажучи, суб’єкту слід уміти регулювати
свої рухи, щоб вони не заважали, а, навпаки, «працювали» на головну думку, сприяли її
чіткішому вираженню. Крім того, оратор повинен володіти своїм психологічним станом
(управляти негативними емоціями; не дратуватися, не підвищувати голос, не чіплятися до
слів, не ображатися, а прагнути бути стриманим, терплячим, уважним, доброзичливим). Ця
дія спрямована на оптимізацію спілкування (використовуються невербальні засоби
комунікації для актуалізації тези і створюється сприятлива психологічна основа для
взаємодії суб’єкта та аудиторії).
Знання цих причин може допомогти ораторові зняти деякі з них ще до моменту комунікації
(наприклад, ретельно готуватися до виступу), а також змоделювати найскладніші ситуацію
спілкування і передбачити різні варіанти їх розв’язання. У виборі варіантів кожен виходить
зі свого досвіду та індивідуальних можливостей.
Отже, закон безпосереднього спілкування має в собі ту систему необхідних передумов, від
якої залежить ефективність реалізації продукту підготовчого (організаційного) етапу.

Контрольні запитання:
1. Дайте визначення таким поняттям як: проксеміка; кінестетика; хронеміка; парамова;
хаптика; окулістка. Охарактеризуйте їхнє значення при оволодінні ораторським
мистецтвом.
Проксеміка (від лат. proximus – найближчий) – галузь науки, яка займається нормами
просторової та часової організації спілкування.
Кінестетика - використання жестів, рухів, виразів обличчя, зокрема зоровий контакт у
процесі комунікації;
Хронеміка - спосіб використання часу.
Парамова - невербальні елементи голосу, такі як сміх, схлипування, інтенсивність і немовні
висловлювання (типу “ех”, “гм”).
Хаптика - використання доторків для комунікації;
2. Значення мовчання при оволодінні ораторським мистецтвом.
Є різні моменти коли оратор використовує мовчання, наприклад: мовчання для
підкреслення сенсу, мовчання для переходу, мовчання для підкреслення важливості,
мовчання для роздуму, пауза для привертання уваги та ін.
3. Що таке стратегія оратора?
Стратегія оратора — це загальний план досягнення цілей, визначення основних
напрямків промови.
4. Назвіть види стратегій оратора в залежності від мети.
Інформування та переконання
5. Як співвідноситься вплив та мета оратора?
Вплив співвідноситься з метою оратора, закріпленням або реконструкцією установок,
поглядів, почуттів, взаємної дії тощо і це має бути відбитим у стратегії, і тут тактика
вирішує питання способів впливу.
6. З яких компонентів складається стратегія оратора?
Установка, запитання на певну аудиторію, тези, основна думка.
7. Значення аргументації при оволодінні ораторським мистецтвом.
Логічне обґрунтування об'єктом тези шляхом доказу, переконання та переконання
протилежному.
8. Назвіть способи тактики оратора.
Логічні (індукція, дедукція, аналогія), психологічні (навіювання, психічне зараження,
переконання), дидактичні (способи викладення інформації (говоріння) та способи
активізації аудиторії).