1. Визначення поняття «спілкування», його функції, види, сторони та структура.

Спілкування - складний багатоплановий процес встановлення і розвитку контактів і зв'язків між людьми,
породжуваний потребами спільної діяльності і включає в себе обмін інформацією та вироблення єдиної
стратегії взаємодії. Цей процес зазвичай включений в практичну взаємодію і забезпечує планування,
здійснення і контролювання їхньої діяльності.
Спілкування зазвичай проявляється в єдності п'яти його сторін: міжособистісної, когнітивної,
комунікативно-інформаційної, емотивної і конативной.
Міжособистісна сторона спілкування відображає взаємодію людини з безпосереднім оточенням: з
іншими людьми і тими спільнотами, з якими він пов'язаний у своєму житті.
Когнітивна сторона спілкування дозволяє відповісти на питання про те, хто співрозмовник, що він за
людина, чого від нього можна очікувати, і на багато інших, пов'язані з особистістю партнера.
Комунікативна-інформаційна сторона являє собою обмін між людьми різними уявленнями, ідеями,
інтересами, настроями, почуттями, установками і т.п.
Емотивна сторона спілкування пов'язана з функціонуванням емоцій і почуттів, настрою в особистих
контактах партнерів.
Конативна (поведінкова) сторона спілкування служить цілям узгодження внутрішніх і зовнішніх
протиріч у позиціях партнерів.
Спілкування виконує такі функції:
1) прагматичну функцію, яка відображає потребностно-мотиваційні причини і реалізується при взаємодії
людей у процесі спільної діяльності; при цьому саме спілкування дуже часто виступає головною потребою;
2) функцію формування та розвитку, яка полягає в здатності спілкування впливати на партнерів,
розвиваючи і вдосконалюючи їх у всіх відносинах; спілкуючись з іншими людьми, людина засвоює
загальнолюдський досвід, історично сформовані соціальні норми, цінності, знання і способи діяльності, а
також формується як особистість; в загальному вигляді спілкування можна визначити як універсальну
реальність, в якій зароджуються, існують і проявляються протягом всього життя психічні процеси, стани і
поведінку людини.
3) функцію підтвердження, що забезпечує людям можливість пізнати, затвердити і підтвердити себе;
4) функцію об'єднання-роз’єднання людей, яка з одного боку, за допомогою встановлення між ними
контактів сприяє передачі необхідних відомостей і налаштовує їх на реалізацію спільних цілей, намірів,
завдань, з'єднуючи їх тим самим у єдине ціле, а з іншого боку, може бути причиною диференціації та ізоляції
особистостей в результаті спілкування;
5) функцію організації та підтримки міжособистісних відносин, яка служить інтересам налагодження
та збереження досить стійких і продуктивних зв'язків, контактів і взаємин між людьми в інтересах їх спільної
діяльності;
6) внутрішньоособистісну функцію, яка реалізується в спілкуванні людини з самим собою (через
внутрішню або зовнішню мова, побудовану за типом діалогу).
Спілкування має структуру, що включає в себе наступні компоненти.
1. Мотиваційно-цільовий компонент спілкування являє собою систему мотивів і цілей спілкування.
Мотивами спілкування можуть бути: а) потреби, інтереси одного людини, виявляє ініціативу у спілкуванні;
б) потреби та інтереси обох партнерів спілкування, які спонукають їх включитися в спілкування; в) потреби,
що випливають з спільно вирішуваних завдань. Співвідношення мотивів спілкування коливається від
повного збігу до конфлікту. Відповідно до цього спілкування може носити дружній або конфліктний
характер.
2. Комунікаційний компонент спілкування. У вузькому сенсі слова даний компонент являє собою обмін
інформацією між індивідами, що спілкуються. У ході спільної діяльності, як вже зазначено вище, люди
обмінюються між собою різними думками, інтересами, почуттями і т.д.
3. Інтерактивний компонент спілкування полягає в обміні не тільки знаннями, ідеями, а й впливами,
взаємними спонуканнями, діями. Взаємодія може виступати у вигляді кооперації або конкуренції, згоди або
конфлікту, пристосування або опозиції, асоціації чи дисоціації.
 4. Перцептивний компонент спілкування проявляється у сприйнятті, взаємних вивченні та оцінці один
одного партнерами по спілкуванню. Це пов'язано зі сприйняттям зовнішнього вигляду, вчинків, дій людини
та їх тлумаченням. Взаємна соціальна перцепція при спілкуванні дуже суб'єктивна, що виявляється і в не
завжди правильному розумінні цілей партнера по спілкуванню, його мотивів, відносин, установок на
взаємодію та ін.
 2. Визначення поняття «психіка», стадії розвитку психіки й поведінки тварин
(приклади).
психіка є суб’єктивним відображенням об’єктивного світу. Активність психіки виявляється в
умотивованості процесів відображення, тобто в пошуку найкращих рішень, оцінці варіантів можливої
поведінки, а також у досягненні результатів пізнання, які стають дедалі адекватнішими відображуваному
світові.
Розвиток психіки людини підпорядкований законам суспільно-історичного розвитку, а можливості
відображення дійсності значно розширились завдяки мові. За допомогою мови відбувається передача і
засвоєння суспільного досвіду, знань, стає можливим абстрактне мислення і передбачення наслідків, які
можуть виникнути в тій чи іншій ситуації.
А. Н. Леонтьєв виділив в еволюційному розвитку психіки тварин три стадії: стадію елементарної
сенсорної психіки, стадію перцептивної психіки та стадію інтелекту.
Тварини на стадії елементарної сенсорної психіки здатні відображати лише окремі властивості зовнішніх
впливів. До істот, які перебувають на нижчому рівні цієї стадії і володіє лише зачатками психіки, ставляться
багато найпростіші. Вони здатні до досить складним переміщень у просторі. Їх рухи відбуваються в бік або
сприятливих умов середовища (позитивні таксисы), або в бік від несприятливих умов (негативні таксисы).
Вже на цій стадії живі організми здатні до елементарним формам навчання, тобто формування умовних
реакцій. У ряді дослідів посудину, в якому знаходилися інфузорії туфельки, був поділений на дві частини.
Одна частина була освітлена, а інша ні, при цьому світло поєднувався з "покаранням" (підвищена
температура, електричний струм). В результаті інфузорії, раніше байдужні до характеру освітлення,
починали віддавати перевагу безпечну частину посудини навіть у відсутність негативних підкріплень,
орієнтуючись тільки на світ. Із зростанням рівня філогенетичного розвитку відбувається ускладнення
поведінки. У червів та молюсків з'являються цілі ланцюжки вроджених таксистів.
На стадії перцептивної психіки тварини відображають зовнішню дійсність у формі цілісних образів
речей. На даній стадії знаходяться хребцеві, практично всі членистоногі, у тому числі комахи, а також
головоногі молюски. Основу всіх форм поведінки тварин складають інстинкти, тобто генетично фіксовані,
успадковані форми поведінки. Як і морфологічні ознаки, вони відтворюються у кожної особини даного виду
у відносно незмінною формі. Переважання вроджених інстинктивних форм поведінки на даній стадії
розвитку психіки не означає, що у тварини відсутня можливість навчання. Багато інстинктивні акти
остаточно формуються в його індивідуальному досвіді, що забезпечує пристосування інстинктивної дії до
умов середовища. Звичайно, пластичність інстинктивної дії при цьому обмежена і визначається генетично
заданої варіативністю. По суті, будь-яка дія тварин являє собою складне переплетення видотипичных і
придбаних елементів поведінки.
Наступна стадія розвитку психіки тварин - стадія інтелекту - характеризується ще більш складним
відображенням дійсності, яка полягає в здатності не тільки відображати окремі предмети в їх цілісності, а
також встановлювати відношення між предметами. Вищі тварини здатні встановлювати досить складні
відносини, такі як "більше - менше", "коротше - довше", "рідше - частіше", а також розрізняти форму
геометричних фігур і кількісні відношення.
Німецький психолог Ст. Келер, один із засновників гештальтпсихології, працюючи на експериментальній
станції на о. Тенирифе, досліджував мислення у людиноподібних мавп. Він виявив, що тварини в нових для
них ситуаціях здатні відшукувати нові способи розв'язання завдань, коли не спрацьовує накопичений арсенал
навичок, причому нові дії запозичуються з минулого досвіду. Перенесення минулого досвіду в нові умови
можливий завдяки тому, що тварини встановлюють відносини між речами і на основі цього будують свою
поведінку.
 3. Визначення поняття «самооцінка», види самооцінок, особливості поведінки
людини, яка має неадекватно занижену/завищену самооцінку.
Самооцінка - оцінка особистістю самої себе, своїх можливостей, якостей та місця серед інших
людей
Самооцінка має комплексний характер, оскільки розповсюджується на різні появи особистості -
інтелект, зовнішні дані, успішність у спілкуванні тощо. Вона також є динамічною, так як може
змінюватись впродовж життя.
Залежно від того, як самооцінка, що має суб'єктивний характер, співвідноситься з реальними
проявами людини, вона поділяється на види:
Адекватна самооцінка - та, що відповідає реальності. Неадекватна самооцінка - коли людина себе
неправильно оцінює.
Неадекватна, в свою чергу, може бути завищеною або заниженою.
На основі неадекватно завищеної самооцінки у людини виникає неправильне уявлення про себе,
ідеалізований образ власної особистості і можливостей, своєї цінності для навколишніх, для загальної
справи. В таких випадках людина ігнорує невдачі заради збереження звичної високої оцінки самого
себе, своїх вчинків і справ. Відбувається гостре емоційне “відштовхування” усього, що порушує
уявлення про себе. Сприйняття реальної дійсності спотворюється, ставлення до неї стає неадекватним –
чисто емоційним. Раціональне зерно оцінки випадає повністю. Тому справедливе зауваження починає
сприйматися як причіпка, а об’єктивна оцінка результатів роботи – як несправедливо занижена. Неуспіх
оцінюється як наслідок чийогось підступу або несприятливо сформованих обставин, в жодній мірі не
залежних від дій самої особистості.
Людина з завищеною неадекватною самооцінкою не бажає визнавати, що все це – наслідок власних
помилок, ліні, недостатності знань, здібностей або неправильної поведінки. Виникає важкий емоційний
стан – ефект неадекватності, головною причиною якого є стійкість сформованого стереотипу завищеної
оцінки своєї особистості. Якщо ж висока самооцінка пластична, змінюється відповідно до реального
стану справ – збільшується при успіху і знижується при невдачі, то це може сприяти розвитку
особистості, тому що вона змушена докладати максимум зусиль для досягнення поставлених цілей,
розвивати власні здібності і волю.
Самооцінка може бути і заниженою, тобто нижче реальних можливостей особистості. Зазвичай це
призводить до невпевненості в собі, боязкості і відсутності дерзань, неможливості реалізувати свої
здібності. Такі люди не ставлять перед собою мети, яку важко досягти, обмежуються вирішенням
повсякденних завдань, занадто критичні до себе. Низька самооцінка може призвести до виникнення
комплексу меншовартості.
Занадто висока або занадто низька самооцінки порушують процес саморегуляції, спотворюють
самоконтроль. Особливо помітно це виявляється в спілкуванні, де особи з завищеною і заниженою
самооцінкою стають джерелом конфліктів. При завищеній самооцінці конфлікти виникають через
зневажливе ставлення до інших людей і звертання до них, занадто різкі і необґрунтовані висловлювання
на їх адресу, нетерпимість до чужої думки, прояви зарозумілості і зазнайства. Низька критичність до
себе заважає їм навіть помітити, як вони ображають інших зарозумілістю і незаперечністю суджень.
При заниженій самооцінці конфлікти можуть виникати через надмірну критичність цих людей. Вони
дуже вимогливі до себе і ще більш вимогливі до інших, не вибачають жодного свого промаху чи
помилки, схильні постійно підкреслювати недоліки інших. І хоча це робиться з найкращих спонукань,
усе-таки стає причиною конфліктів у силу того, що небагато хто може терпіти систематичне “пиляння”.
Коли в тобі бачуть лише погане і постійно вказують на це, то виникає ворожість до джерела таких
оцінок, думок і дій.
Оскільки самооцінка складається під впливом оцінки навколишніх і, ставши стійкою, змінюється
дуже важко, то змінити її можна, змінивши ставлення навколишніх (однолітків, співробітників,
викладачів, рідних). Тому формування оптимальної самооцінки сильно залежить від справедливості
оцінки всіх цих людей. Особливо важливо допомогти людині “підняти” неадекватно занижену
самооцінку, допомогти їй повірити в себе, у власні можливості, у свою цінність.
Самооцінка особистості – досить стала характеристика людини, що формується в дитинстві і
залишається на певному рівні (завищена, нормальна, занижена) протягом всього життя. Але в ній є і
динамічна частина, яка змінюється в процесі діяльності людини.
4. Характеристика емоційних психічних станів: визначення, можливі причини
виникнення та характер протікання, поясніть на прикладі, як можна
попередити один такий стан (за власним вибором)
Психічні стани - психологічна характеристика особистості, що відображає її порівняно тривалі
душевні переживання. Психічний стан має чітко виражену, зазвичай однорідну, психічну
модальність.
Емоції можуть бути як позитивними, так і негативними. Наприклад, почуття насолоди,
співпереживання на талановито поставленому спектаклі та страх як ставлення до певного об’єкта.
Від страху людина може заціпеніти, а може у відчаї кинутись назустріч небезпеці.
Афективний стан проявляється в постійно наростаючому емоційному напружені; він є динамічним
і яскраво вираженим, завжди має певне завершення. Може закінчитися задоволенням, коли
несподівана подія, або очікувана неприємна розмова закінчилася щасливо.
Афект - це короткочасна, бурхлива, надзвичайно інтенсивна емоційна реакція. Для нього є
характерною надзвичайна сила прояву, він захоплює людину повністю. Надзвичайна сила та
яскравість афекту поєднується з короткочасністю його прояву.
Нерідко в стані афекту змінюються звичайні установки особистості. Це відомо юристам, які,
встановлюючи вину підсудного, зважають на те, чи був злочин скоєний свідомо чи в стані афекту.
У стані афекту подій, що відбуваються, сприймаються незвичайно ("затуманюється" мозок), у
зовсім іншому світлі, звичайна поведінка ламається.
До афектів схильні люди з неврівноваженими процесами збудження та гальмування. Проте афект
проявляється у людей невихованих, зухвалих, які не звикли контролювати свої почуття. Морально
виховані люди, які мають тривкі навички культурної поведінки в товаристві уміють гальмувати
небажані афекти.
Настрій - це більш або менш тривалий емоційний стан, який забарвлює всі інші переживання та
діяльність людини. Настрої вирізняються тривалості, виявленості, усвідомлення, тому кажуть про
перехідний і стійкій настрій.
Настрій завжди має причину. Нею можуть бути: навколишня природа, події, людини (окремі чи
група), діяльність чи її результат, стан здоров’я тощо.
Стрес - це емоційний стан викликаний несподіваною та напруженою ситуацією.
Стресовими станами будуть дії в разі необхідності самому винести рішення, миттєва реакція в разі
безпеки, поведінка в ситуації, що несподівано змінилася.
У стресовому стані важко здійснювати цілеспрямовану діяльність, переключення та розподілення
уваги, виникає загроза загального гальмування чи повної дезорганізації діяльності.
При цьому навички і звички залишаються без змін і можуть заступити усвідомлені дії. За стресу
можливі помилки сприйняття (наприклад, визначення чисельності супротивника, що несподівано
з'явиться), пам'яті (забування добре відомого), неадекватні реакції на несподівані подразники і т. д.
Крайня невдоволеність, блокад прагнень, що викликають тривке негативне емоційне переживання,
можуть стати основою фрустрації, тобто дезорганізації свідомості і діяльності.
Не всяке невдоволення бажання, мотиву, мети викликає фрустрацію. Скажімо студент спізнився на
лекцію, не дістав квитка, отримав догану. Однак ці випадки не завжди дезорганізують свідомість і
діяльність студента.
Фрустрація може виникнути лише тоді, коли ступінь невдоволення вищій від того, що людина
може витерпіти.
Фрустрація виникає в умовах негативної соціальної оцінки й самооцінки особистості, коли
виявляються порушеними особистісно-значимі відносини.
Фрустрації найчастіше подаються натури, люди з підвищеною збудливістю, відсутністю
гальмівних, зрівноважу вальних реакцій, незагартовані в "битвах життя", погано підготовлення до
незгод, труднощів, з недостатню розвинутими рисами характеру. Типовий приклад - розбещені
діти.
 5. Визначення експерименту та спостереженню як методів дослідження у
психології, опишіть приклад використання одного із цих методів.
Метод спостереження - це основний метод сучасної психології, сутність якого полягає в тому, що
наукові факти збираються через не втручання в життя об'єкта, а пасивне споглядання цього факту
Спостереження можна проводити як короткочасно, так і довготривало. Тому є такі види спостережень
- метод поперечного зрізу (короткочасне) і лонгітюдне (довготривале).
Дослідник може виконувати роль пасивного спостерігача (відсторонене спостереження), а може
активно взаємодіяти з об'єктом вивчення, одночасно спостерігаючи за ним (включене спостереження).
Спостереження може бути як вибірковим, так і загальним, за предметом і за об'єктом. Наприклад,
загальне за об'єктом - спостереження ведеться за всіма членами колективу. Вибіркове за об'єктом - до
спостереження включені лише окремі члени колективу. Загальне за предметом - в об'єкті
спостереження досліджуються всі прояви психіки (характер, темперамент, воля). Вибіркове за
предметом - у всього масиву (об'єкта) досліджується лише одна проблема (мислення або пам'ять).
Використання спостереження передбачає дотримання таких умов:
1) цілеспрямованість - визначення мети, завдання дослідження;
2) природні умови - типові умови спостереження (щоб особи не знали, що за ними ведеться
спостереження);
3) наявність плану;
4) точне визначення об'єкта і предмета спостереження;
5) обмеження дослідником ознак, які є предметом спостереження;
6) вироблення дослідником однозначних критеріїв оцінки цих ознак;
7) забезпечення чіткості й тривалості спостереження.
Методом спостереження користуються не тільки науковці, а й студенти, наприклад, при
нагромадженні даних для написання психологічних характеристик особи.
Експеримент - основний метод психології, який полягає в тому, що факти отримуються шляхом
створення спеціальних умов, в яких об'єкт міг би найбільш яскраво проявити предмет, що вивчається
Розрізняють експерименти: лабораторний і природний, констатувальний і формувальний.
Лабораторний проводиться в спеціальних психологічних лабораторіях за допомогою відповідної
апаратури.
Природний експеримент здійснюється у звичайних для досліджуваного умовах діяльності. Природний
експеримент, так само як і лабораторний, проводиться за певною програмою, але так, щоб людина не
знала, що її досліджують і розв'язувала завдання спокійно, у звичайному для неї темпі.
Констатувальний експеримент спрямований на фіксацію наявних психологічних особливостей
людини, формувальний- орієнтований на стимуляцію бажаних психічних виявів.
 6. Визначення поняття «уява», властивості уяви, приклад розвитку уяви.
Уява – це специфічно людський пізнавальний психічний процес, який називають також
імажинативною діяльністю. Її значення в житті людини розкривають функції уяви.
Евристична: уява – обов'язковий чинник усіх видів творчості.
Передбачення: забезпечує постановку цілі діяльності як ідеального образу майбутнього
результату. Будинок, який людина планує побудувати, вона спочатку вимальовує в своїй уяві.
А надалі діє відповідно до цього уявного образу. Цю особливість називають випереджувальним
відображенням.
Практична: людина створює світ культури поряд з існуючим світом природи. Кожен предмет
культури є реалізованим задумом людини, аналоги якого в природі відсутні.
Пізнавальна: людина відкриває сутність явищ, недосяжних для органів чуттів. Наприклад, у
неевклідовій геометрії доводяться твердження, які не можна перевірити практично, але які
справджуються в уявних умовах.
Естетична: конструювання людиною прекрасного, втілення ідей про гармонійність,
пропорційність у творах мистецтва.
Вплив на розвиток особистості через мрію та ідеал, які забезпечують постановку життєвих
перспектив і є виразом життєтворчості.
Мрія – образ бажаного майбутнього. Вона спонукає людину до дій, мобілізує її зусилля.
Ідеал – це уявлення про найвищу досконалість, зразок, іцо визначає спосіб дій людини. Є
складовою частиною світогляду; організовує й спрямовує діяльність людини.
Розвиток уяви
Розвиток уяви має індивідуальні відмінності, тому визначити конкретні вікові межі її динаміки
дуже важко. Історії відомі випадки раннього розвитку уяви: В.-А. Моцарт почав писати музику в
чотири роки, І. Рєпін і В. Серов уже в шість років гарно малювали. З іншого боку, пізній розвиток
уяви зовсім не передбачає його низького рівня. Відомі випадки, коли великі люди, зокрема А.
Ейнштейн, у дитинстві не відрізнялися розвиненою уявою, однак з часом стали геніями.
 Перші вияви уяви пов'язані із сприйманням. Півторарічна дитина ще не здатна слухати простих
оповідань або казок, постійно відволікається або засинає, при цьому із задоволенням слухає
розповіді про те, що вона сама пережила. У цьому виявляється зв'язок уяви із сприйманням.
 Цей зв'язок зберігається і на наступній стадії розвитку, коли дитина в грі починає переробляти
одержані враження, видозмінюючи в уяві предмети, сприйняті раніше. Стілець може бути
літаком, коробка - автомобілем тощо. Однак перші образи уяви завжди пов'язані з діяльністю.
Дитина не мріє, а втілює перероблений образ у свою гру.
 Наступна стадія пов'язана з оволодінням мовою, що дає змогу дитині включити в уяву не тільки
конкретні образи, але й уявлення та поняття. Крім того, у дитини з'являється можливість описати
образи своєї уяви за допомогою мови. Це супроводжується збагаченням практичного досвіду та
розвитком уваги, що дає змогу дитині виділяти окремий предмет з великої їх кількості та
зосереджуватися на окремих частинах предмета. Головна особливість цієї стадії розвитку уяви -
мимовільний характер виникнення образів відповідно до ситуації, у якій знаходиться дитина.
 На наступній стадії розвитку уяви з'являються активні її форми. Уява стає довільною. Велике
значення в цьому відводиться ініціативі дорослого, який просить дитину намалювати будинок,
скласти піраміду з кубиків тощо. При цьому дитині необхідно спочатку створити образ певного
предмета чи об'єкта у власній уяві, і лише після цього втілити його в життя. За своєю природою
такий образ носить довільний характер, оскільки дитина намагається його контролювати.
 Пізніше дитина вже здатна використовувати довільну увагу без ініціативи з боку дорослого. Це
знаходить своє втілення в іграх дитини, які стають цілеспрямованими і сюжетними. Речі, що
оточують дитину, виступають у вигляді матеріалу для втілення образів її уяви. У чотири —
п'ятирічному віці дитина здатна малювати, будувати, уявляти речі і комбінувати їх відповідно до
власного задуму.
 У шкільному віці відбувається розвиток відтворюючої уяви, що необхідно для розуміння
навчального матеріалу. Засвоєння знань стимулює активне використання дитиною власної уяви,
що сприяє розвитку здатності до переробки образів сприймання в образи уяви. Іншою причиною
розвитку уяви у процесі шкільного навчання є активне одержання нових знань та різнобічних
уявлень про об'єкти та явища навколишнього світу. Це стимулює розвиток творчої
(продуктивної) уяви школярів.
7. Характеристика поняття „здоров’я”, критерії, за якими визначають психічне
здоров’я людини. Фактори, що впливають на здоров’я людини в сучасних
умовах та вкажіть міру їх впливу.
Психічне здоров'я - стан інтелектуально-емоційної сфери, основу якого складає відчуття
душевного комфорту, яке забезпечує адекватну поведінкову реакцію. Такий стан обумовлений
як біологічними, так i соціальними потребами, а також можливостями їх задоволення.
Всесвітня організація охорони здоров'я сформулювала такі критерії психічного здоров'я:
– у людини має бути усвідомлення і почуття безперервності, постійності і ідентичності свого
фізичного і психічного «Я»;
– почуття постійності і ідентичності переживань в однотипних ситуаціях;
– критичність до себе, своєї власної психічної діяльності і до її результатів;
– відповідність психічних реакцій силі і частоті впливів середовища, соціальним обставинам і
ситуаціям;
– здатність до самоврядування відповідно до соціальних норм, правил і законів;
– здатність планувати і реалізовувати власне життя;
– здатність змінювати спосіб поведінки залежно від зміни життєвих ситуацій і обставин.
У цих критеріїв немає ієрархії і немає їх точної кількості. Їх межі визначаються інтуїтивно.
рівні психічного здоров'я:
еталонне здоров'я (ідеальне) – повна адаптація індивіда, гармонійний розвиток, позитивно
представлені усі критерії психічного здоров'я, не є видимою вірогідність психічних розладів.
середньостатистичний рівень – стан показників психіки відповідає популяційним з
урахуванням статі, віку, соціального становища, соціокультурних умов тощо. На цьому рівні є
вірогідність розладів поведінки і психіки (кризи індивідуального розвитку).
конституційний рівень – пов'язаний з типологіями будови психіки і тіла. На цьому рівні існує
група ризику внаслідок статури.
рівень акцентуації – загострення особистісних рис. У результаті цього людина робиться
вразливою.
передхвороба – наявність окремих симптомів психічного розладу. З вірогідністю в 92% такі
симптоми, як головний біль, розлади сну, стомлюваність, дратівливість, запальність, емоційна
лабільність, тривожність, можуть перейти в хворобу.
Фактори впливу:
 Спосіб життя 50%
 Несприятливі екологічні умови 15%
 Абіотичні чинники (фактори неживої природи, наприклад географічне положення)
 Біотичні компоненти (властивості живої природи: віруси, бактерії, тварини)
 Антропогенні чинники
 Чинники соціального середовища
8. Характеристика феноменологічних психічних станів, їх визначення, можливі
причини виникнення та характер протікання.
https://vseosvita.ua/library/sucasni-ta-neklasicni-vitciznani-teorii-osobistosti-23982.html
9. Визначення поняття «бар’єри спілкування», види бар’єрів спілкування.
Наведіть приклад прояву смислового бар'єру у спілкуванні студена і
викладача.
Бар'єри спілкування — перешкоди, що спричиняють опір партнера впливові співрозмовника.
Вони виникають непомітно, і спершу вчитель може не усвідомлювати їх. Але примирення з ними
формує негативний стиль спілкування. Серед чинників, що впливають на особливості взаємодії
між учителем і учнем, велике значення мають соціальний, психологічний, фізичний і смисловий
(когнітивний). Відповідно до цього розрізняють бар'єри у спілкуванні.
Соціальний бар'єр зумовлений переважанням рольової позиції вчителя в системі педагогічної
взаємодії. Учитель навмисно демонструє свою перевагу над учнем і свій соціальний статус.
Нейтралізують його прагнення не протиставляти себе учням, а підносити їх до свого рівня, не
нав'язувати свої позиції, а радити.
Фізичний бар'єр пов'язаний з організацією фізичного простору під час взаємодії. Неправильно
організований простір призводить до ізольованості вчителя, який неначе віддаляє себе від учнів,
намагаючись сховатися за стіл, стілець тощо. Усувають такий бар'єр, скорочуючи дистанцію,
відкритістю у спілкуванні.
Смисловий бар'єр пов'язаний з неадаптованим до рівня сприйняття школярів мовленням учителя,
яке занадто насичене незрозумілими словами, науковими термінами, які він використовує без
коментарів. Це є причиною зниження їх інтересу до матеріалу, утворює дистанцію у взаємодії. Він
стає непомітним за уважного ставлення до свого мовлення, ретельної підготовки до уроку.
Естетичний бар'єр зумовлений несприйняттям співрозмовником зовнішнього вигляду,
особливостей міміки. Усувають шляхом самоконтролю поведінки.
Емоційний бар'єр з'являється за невідповідності настрою, негативних емоцій, що деформують
сприймання. Долають його за допомогою усмішки, чуйного ставлення до співрозмовника.
Зовішні бар'єри. На основі проведеного аналізу типів існуючих бар’єрів у спілкуванні можна
зробити наступні висновки. Захист від впливу іншої людини в спілкуванні може приймати вид
уникнення, заперечення авторитетності чи джерела нерозуміння. В усіх випадках результатом
спрацьовування того чи іншого бар'єрного механізму буде неприйняття впливу - воно не буде
сприйняте і, отже, не зробить ніякого впливу. Підставами для захисту є різні ознаки.
Очевидно, що, крім зовнішніх бар'єрів, існують ще якісь внутрішні захисти, що визначають
відношення людини до вже прийнятної і зрозумілої, але в той же час неприємної, небезпечної
інформації.
Внутрішні бар'єри - якісь внутрішні перешкоди проти інформації, що загрожує сильній
перебудові всіх уявлень людини, її поведінки.
Зрозуміло, що інформація, яка загрожує перебудовою уявлення про світ, зустрічає опір. Її можна
або "викинути", або надати їй інше значення. Це можна зробити різними способами.
Практично для всіх людей важливо вміти спілкуватися таким чином, щоб їх правильно розуміли,
щоб їх слухали і чули. Тому, важливо знати способи подолання бар'єрів.
Керувати ефективністю можуть обидва партнера, що говорить і слухає, і кожний з них може
зіграти свою роль як у підвищенні, так, і в зниженні ефективності спілкування.
 10.Визначення поняття «відчуття», властивості відчуттів, приклад прояву будь-
якої властивості відчуттів.
ВІДЧУТТЯ є найпростішим психічним процесом, який полягає у відображенні окремих
властивостей предметів та явищ навколишнього світу, а також внутрішніх станів організму під час
безпосередньої дії подразників на відповідні рецептори.
На органи чуття діють подразники. Слід розрізняти подразники, адекватні для певного органа чуття
і неадекватні для нього. Відчуття є первинним процесом, з якого починається пізнання
навколишнього світу.
Загальними властивостями відчуттів є якість, інтенсивність, тривалість і локалізація.
Роль відчуттів у житті й пізнанні реальності дуже важлива, оскільки вони становлять єдине джерело
наших знань про зовнішній світ і про нас самих.
Фізіологічне підґрунтя відчуттів. Відчуття виникає як реакція нервової системи на той чи інший
подразник. Фізіологічною основою відчуття є нервовий процес, що виникає під час дії подразника
на адекватний йому аналізатор.
Відчуття має рефлекторний характер; фізіологічно його забезпечує аналізаторна система.
Аналізатор - нервовий апарат, який здійснює функцію аналізу й синтезу подразників, які прийшли з
зовнішнього і внутрішнього середовища організму.
Якість — особливість певного відчуття, яка відрізняє його від інших відчуттів. Якісно
відрізняються між собою відчуття різних видів, а також різні відчуття в межах одного виду.
Наприклад, слухові відчуття відрізняються за висотою, тембром, гучністю. Якість відчуттів дає
змогу відображати світ у всій різноманітності його властивостей.
Інтенсивність — кількісна характеристика відчуття. Визначається силою подразника, що діє, і
функціональним станом рецептора, який залежить від стану організму, значущості подразника і
просторово-часових умов сприймання. Вона виявляється у яскравості й виразності властивостей
предметів і явищ, які відображає людина. Вивчає інтенсивність відчуттів психофізика, яка
зосереджується на кількісному описі та аналітичному виражені закономірностей їх розвитку і
функціонування.
Тривалість — часова характеристика відчуттів. Вона залежить від часу дії подразника, його
інтенсивності і функціонального стану організму. При дії подразника відчуття виникає не відразу, а
через деякий проміжок часу, який називають латентним (прихованим) періодом відчуття. Очевидно,
його величина залежить від швидкості збудження рецептора і швидкості проходження нервових
імпульсів аферентними і еферентними шляхами. Відчуттям характерна локалізованість. Це означає,
що будь-який образ відчуття має елементи просторового розташування подразника. Колір, світло,
звук співвідносяться з джерелом. Тактильні, больові, температурні відчуття - з тією частиною тіла,
яка викликає це відчуття. При цьому локалізація больових відчуттів буває більш розмитою і менш
точною.
 11. Сутність поняття «діяльність», основні види діяльності, відмінності між
діяльністю та активністю, структура діяльності. Приклад впливу будь-якого виду
діяльності на формування особистості.
Діяльність людини - це свідома активність, яка виявляється в системі доцільних дій, спрямованих на
досягнення поставленої мети. Власне свідомий характер людської діяльності виявляється в її
плануванні, передбаченні результатів, регуляції дій, прагненні до її вдосконалення, доборі найкращих та
найефективніших засобів, використання досягнень науки тощо.
Психологічна структура діяльності
Діяльність є цілеспрямованим процесом взаємодії людини з навколишнім світом. У ній людина
реалізує своє ставлення до світу, людей, предметів, явищ і до самої себе. У діяльності ніби "зливається"
людська індивідуальність, її сутність і об'єктивний світ. Дієвість механізму такої взаємодії
розкривається у виявленні функціонального призначення кожного структурного елемента діяльності,
що у своїй сукупності характеризують діяльність як систему.
Традиційно виокремлюють два рівні психологічної структури діяльності: мікроструктуру (рис.171) й
макроструктуру. Мікроструктура діяльності: мотив - ціль - спосіб, засіб - результат. "Навіщо робити?",
"чому робити?", "чим і як робити?", "що вдалося зробити?" - от психологічна мікроструктура діяльності

У МАКРОСТРУКТУРІ ДІЯЛЬНОСТІ можна виокремити 4 основні блоки:

• спонукально-ціннісний (мотиви, цілі);
• прогностично-проективний (прогнозування, вибір, планування);
• виконавчо-реалізуючий (способи, засоби, результат);
• оцінно-порівняльний (аналіз, виявлення неузгодженості в результатах і процесі їхнього
досягнення).
Людська діяльність різноманітна і багатогранна. Залежно від мети, змісту та форм розрізняють такі
основні види діяльності:
 Ігрова діяльність спрямована на сам процес гри і в доступній формі відтворює навчання і працю. На
відміну від навчання і праці, дитина захоплюється здебільшого процесом, який викликає в неї
задоволення. Тільки-но інтерес до гри зникає, дитина припиняє її. Гра-це школа думки, почуттів, і волі.
В іграх не лише виявляються, а й формуються всі психічні процеси та властивості дітей,
спостережливість, уважність, вдумливість, наполегливість, сміливість, рішучість, уміння, здібності
тощо, а також такі моральні риси, як колективізм, дружба, товариськість, чесність. В ігровій діяльності
відбувається також і фізичний розвиток дітей, розвиваються фізична сила, спритність, швидкість і
точність рухів.
 Навчальна діяльність - активна, свідома діяльність, спрямована на засвоєння знань, вироблення
умінь та навичок. Навчання не обмежується шкільним віком. Людина навчається все життя. До цього її
спонукають розвиток науки, техніки, суспільного життя.
Зміст навчальної діяльності визначається навчальними програмами, розробленими для кожного року
навчання з урахуванням вікових особливостей психіки дитини та її фізичних можливостей. В ході
навчання школяр не лише здобуває знання і вміння, в нього розвивається активне, самостійне, творче
мислення, розширюється світогляд, удосконалюється пам'ять і увага. Виховний характер навчання
проявляється в тому, що в процесі навчання формується особистість, закладаються такі цінні риси, як
цілеспрямованість, наполегливість, почуття колективізму, взаємодопомоги.
 Праця - це свідома діяльність людини, спрямована на створення матеріальних та духовних благ.
Праця є необхідною умовою існування і розвитку людини. Необхідною передумовою будь-якої праці є
наявність мети: створення певного продукту.Характерною особливістю праці є те, що людина
передбачає її результати, уявляє собі матеріал, який буде при цьому використовувати, окреслює
способи та послідовність своїх дій. Праця потребує відповідної підготовки з боку її виконавця, причому
знання, навички та вміння її здійснення набуваються впродовж навчання людини. Праця потребує
напруження фізичних і розумових сил, подолання труднощів, самовладання та інших вольових якостей
особистості. У процесі суспільно-історичного розвитку людського життя виникла величезна кількість
видів праці. Людську працю поділяють на фізичну та розумову. До фізичної належать різні види
виробничої та технічної діяльності. Результатом такої праці є матеріальні продукти, необхідні для
задоволення потреб людини. Результат розумової праці - це образи, думки, ідеї, проекти, знання, втілені
в матеріальні форми існування (літературні та музичні твори, малюнки тощо).
 12. Поясніть, який зв’язок існує між темпераментом, характером особистості і
ефективністю її діяльності.

Темперамент вважають найбільш стійкою характеристикою особистості людини,

яка майже не змінюється впродовж життя і виявляється у всіх сферах
життєдіяльності. А отже, Темперамент треба строго відрізняти від характеру.
Темперамент ні в якій мері не характеризує змістовну сторону особистості (світогляд,
погляди, переконання інтереси і т.п.), не визначає цінність особистості або межа
можливих для даної людини досягнень. Він має лише відношення до динамічної
сторони діяльності. Темперамент відбиває динамічні аспекти поводження, переважно
уродженого характеру, тому властивості темпераменту найбільш стійкі і постійні в
порівнянні з іншими психічним особливостями людини. Темперамент становить
основу розвитку характеру, тобто він не є чимось зовнішнім у характері людини. а
органічно входить у його структуру.

Якщо говорити про діяльність (трудова, навчальна, ігрова), то вона висуває

вимоги до типологічних особливостей нервової системи, а, отже, і до темпераменту
людини.  Тому існують властивості типів темпераменту, які негативно позначається
на якості діяльності, наприклад:

Сангвінік: схильність до захоплення новим, до нудьги при одноманітній, хоча й

важливій діяльності, постійний потяг до незвичного, погана зосереджуваність та
концентрація на чомусь одному, легке відволікання уваги на зовнішні впливи знижує
активність у діяльності.

Холерик: неврівноваженість шкодить там, де потрібно виявити стриманість,

терплячість. Їх емоційна вибуховість, дратівливість, роздратованість деструктивно
впливають на взаєморозуміння з колегами, керівниками, підлеглими, клієнтами, адже
це провокує конфлікти.

Флегматик: надто повільний темп рухів, монотонне мовлення, низька мобілізація

флегматика не сприяє успішності діяльності, де потрібно виявити рухливість,
швидкість впливу та реакції.

Меланхолік: слабкість збудливості та гальмівні дії, що властиві меланхоліку,

спричинюють боязкість, нерішучість, перешкоджають встановленню контактів з
іншими. Вони швидко виснажуються, характеризується надмірною тривожністю та
розгубленістю.

Отже, від темпераментальних властивостей суб'єкта залежить його

індивідуальний стиль діяльності, але не рівень інтелекту, переконання, таланти,
установки, моральні якості.
 13. Характеристика поняття «пізнавальні процеси», особливості пізнавальних
процесів людини.
Пізнавальний процес – психічний процес, за допомогою якого людина пізнає
світ. Пізнання предметів та явищ об’єктивної дійсності, психічного життя людини
здійснюється всіма пізнавальними процесами. До пізнавального процесу входять:
відчуття, сприйняття, мислення, памя1ть, увага, мова і мовлення, і уява. Підґрунтям
розумового пізнання світу, яким би складним воно було, є чуттєве пізнання. Разом з
тим сприймання, запам’ятовування, відтворення та інші процеси неможливі без
участі в них розумової діяльності, переживань та вольових прагнень. При чуттєвому
пізнанні предмети і явища об’єктивного світу безпосередньо діють на органи чуттів
людини – її зір, слух, нюх, тактильні, смакові та інші аналізатори і відображаються в
мозку. До цієї форми пізнання належать пізнавальні психічні процеси відчуття і
сприймання. А абстрактне пізнання, яке є також вищою формою пізнання людиною,
відбувається за участю процесів мислення та уяви.

Відчуття – пізнавальний психічний процес відображення в мозку людини

окремих властивостей предметів і явищ при їх безпосередній дії на її органи чуттів.
Існують також інтерорецептивні відчуття, які є такими, що йдуть від внутрішніх
органів. Органи чуттів або аналізатори – це єдині канали, по яких зовнішній світ
проникає в свідомість людини. Класифікація відчуттів: зорові, слухові, дотикові,
больові, температурні, смакові, нюхові, голоду і спраги, кінетичні і статичні.

Сприймання – це психічний процес відображення людиною предметів і явищ у

цілому, в сукупності всіх її якостей і властивостей при безпосередньому їх впливі на
органи чуттів. Процес сприймання відбувається у взаємозв’язку з іншими психічними
процесами особистості: мисленням (ми усвідомлюємо об’єкт сприймання), мовою
(називаємо його словом), почуттями (виявляємо своє ставлення до нього), волею
(свідомим зусиллям організовуємо перцептивну діяльність). Головні властивості
сприймання – предметність, цілісність, структурність.

Мислення – це передусім психічний процес самостійного пошуку й відкриття

суттєво нового, тобто процес опосередкування та узагальнення відображення
дійсності під час її аналізу й синтезу, що виникає на основі практичної діяльності й
досвіду Функції мислення – розкриття внутрішньої, безпосередньо не даної у
відчуттях та сприйманнях, сутності об’єктів та явищ дійсності.

При аналізі мислення та його зв’язку з особистістю використовують поняття

Інтелект– сукупність загальних розумових здібностей, які забезпечують успіх у
розв’язанні різноманітних задач. Великого поширення оцінки інтелекту набуло
визначення інтелекту на основі “коефіцієнта інтелектуальності” (IQ).

Важливу роль у пізнавальній діяльності людини відіграє пам’ять, яка своєрідно

відображає, фіксує й відтворює те, що відображається у свідомості у процесі
пізнання. Тобто визначення Пам’ять – процеси запам’ятовування, зберігання,
відтворення і забування індивідом свого досвіду. Це характеристика пізнавальної
функції психіки, складова пізнавальної діяльності індивіда. Людська пам’ять, це ніби
ланка зв’язку між минулим , сучасним та майбутнім.
 Увага – це особлива форма психічної діяльності, яка виявляється у
спрямованості і зосередженості свідомості на вагомих для особистості предметах,
явищах навколишньої дійсності або власних переживаннях. Вона є не психічним
процесом, а формою організації пізнавальних процесів та умовою її успішного
протікання, бо мислить не саме по собі мислення і не саме по собі сприймання, а
сприймаюча та мисляча особистість.

Уява – це процес створення людиною на основі досвіду образів предметів, яких

вона ніколи не сприймала, своєрідна форма відображення людиною дійсності, в якій
виявляється активний випереджальний характер пізнання нею світу. Вона належить
до вищих пізнавальних процесів і є необхідною стороною будь-якої людської
діяльності. Людина не може розпочинати роботу, не уявивши собі готовий результат
своєї праці.

Мова – суто людський засіб спілкування в духовному і практичному житті

людини і є системою знаків для передавання, приймання і використання інформації.
Мова (зовнішня і внутрішня) – це спосіб існування мислення. Людська мова, на
відміну від мови знакової взаємодії тварин, оперує поняттями.

Мовлення – це акт вживання людиною мови для спілкування.

Мовне спілкування між людьми завжди здійснюється якоюсь мовою і

підкоряється її законам. Ці закони визначають лад мовного спілкування, їхнє
порушення утруднює спілкування.
 14. Поняття «локус контролю» особистості. Прояв локалізації контролю за
теорією Дж. Роттера. Приклади поведінки особистості з інтернальним та
екстернальним локусом контролю.
Якість, що характеризує схильність людини приписувати відповідальність за
результати своєї діяльності зовнішнім силам і обставинам або ж, навпаки, власним
зусиллям і здібностям, називається локусом контролю, або рівнем суб'єктивного
контролю.
Люди розрізняються по тому, кому вони приписують відповідальність за свої дії.
Схильність приписувати відповідальність зовнішнім силам, іншим людям,
посилатися на долю, випадок, обставини ("так уже сталося", "мені не пощастило",
"нічого не поробиш") характерно для екстернального локусу контролю.
Інші беруть відповідальність на себе, пов'язуючи свої успіхи з характером,
здібностями, доданими зусиллями ("сам винен"). Це тип людей з інтернальним
локусом контролю.
локус контролю, характерний для людини, універсальний стосовно будь-яким
видам подій і ситуацій, з якими йому доводиться стикатися. Один і той же тип
контролю характерний для людини і в разі невдачі, і в ситуації успіху. * Прикалд
поведінки: у осіб із зовнішнім(ектра) локусом контолю переважно формується
беспорадність та зниженя пошукової активності, на відміну від осіб із внутрішнім
локусом контролю. Люди зі внутрішнім(інтер) локусом контолю впевненіші в собі,
послідовні та наполегливі в досягненні поставленої мети, схильні до самоаналізу,
врівноважені, товариські, доброзичливі та незалежні.

Теорія локалізації контролю за Дж. Роттером:В центрі уваги теорії

соціального научіння Роттера лежить прогноз поведінки людини в складних
ситуаціях. Роттер вважає, що потрібно метельно проаналізувати взаємодію чотирьох
змінних. Ці змінні включають в себе потенціал поведінки, очікування, цінність
підкріплення і психологічну ситуацію.
1)Роттер стверджує, що ключ до передбачення того, що людина буде робити в
даній ситуації, знаходиться в розумінні потенціалу поведінки. Під цим терміном
розуміють вірогідність даної поведінки, яка зустрічається в якійсь ситуації або
ситуаціях в зв’язку з якимось одним підкріпленням або підкріпленнями.
Концепція поведінки Роттера включає в себе фактично всі види людської
активності у відповідь на ситуацію-стимул (наприклад, пронизливі крики,
насуплений вигляд, плач, сміх і бійка)
2)Концепція очікування Роттера говорить про те, що якщо в минулому люди за
поведінку в даній ситуації отримували підкріплення, вони, частіше за все,
повторюють цю поведінку. Роттер стверджує, що якщо ми хочемо точно
прогнозувати поведінку індивіда, нам слід покладатись на його власну суб’єктивну
оцінку успіху і невдачі, а не на оцінку когось іншого.
3)Роттер визначає цінність підкріплення як ступінь з якою ми при рівній
ймовірності надаємо перевагу одному підкріпленню перед іншим. Використовуючи
цю концепцію він стверджує, що люди розрізняються за своєю оцінкою важливості
тієї чи іншої діяльності і її результатів.
4)Четвертою і останньою змінною, яку використовує Роттер для прогнозу
поведінки є психологічна ситуація з точки зору індивідууму .Роттер усвідомлює, що
якщо дані обставини оточення сприймаються людиною певним чином, то для неї ця
ситуація буде саме такою, якою вона її сприймає, незалежно від того, наскільки
неадекватним буде її трактування для інших.
 15. Сутність та структура «Я-концепції» особистості».
Я-концепція – продукт самосвідомості людини, сукупність усіх уявлень індивіда
про себе. Вона формується під впливом досвіду кожного індивіда. Ця система
уявлень особи про саму себе, цілісний образ власного Я, котрий синтезує її само-
сприйняття такою, я вона є, хоче бути в ідеалі і має обов'язково стати, становить
основу вищої саморегуляції людини, на базі якої вона будує свої стосунки з
оточуючим її світом.

Її головні функції – утвердити у самосвідомості людини своєрідне відчуття

визначеності в соціальному просторі, ідентифікуватися з конкретним довкіллям,
досягнути благодатного само-ототожнення.

«Я-концепція» — цілісний, хоча й не позбавлений внутрішніх протиріч, образ

власного Я, що виступає як установка щодо самого себе і який включає компоненти:
когнітивний — образ своїх якостей, здібностей, зовнішності, соціальної
значущості тощо (самосвідомості);
емоційний — самоповага, самоприниження тощо;
оцінково-вольовий -- прагнення підвищити самооцінку, завоювати повагу тощо.
За своїм змістом «Я-концепція» може бути позитивною, негативною,
амбівалентною.

Розрізняють також поняття "Я-реальне" та "Я-ідеальне", тобто те, якою людина є

насправді і те, якою вона хоче бути. Якщо «Я - реальне» і «Я - ідеальне» не
збігаються, у людини викликає невдоволення собою, розчарування, занижується
самооцінка. В результаті чого вона може шукати нові способи поведінки, які
дозволяють більш самоактуалізуватися.
Також, залежно від того, на якому рівні - організму, соціального індивіда чи
особистості - виявляється активність людини, у структурі Я-концепції В. В. Столін
виділив:
фізичний Я- образ (схема тіла), викликаний потребою у фізичному благополуччі
організму;
соціальні ідентичності: статева, вікова, етнічна, громадянська, соціально -
рольова, які пов'язані з потребою індивіда у приналежності до спільності і бажанням
перебувати у ній;
диференційований (розмежований, розрізнений) образ Я, який характеризує
знання про себе порівняно з іншими людьми і характеризує знання про себе
порівняно з іншими людьми та надає індивіду відчуття власної унікальності,
забезпечує потребу у самовизначенні і самореалізації.
 16. Визначення поняття «характер», взаємозв’язок характеру та темпераменту.

Характер - це сукупність стійких індивідуальних особливостей особистості, які

складаються і виявляються в діяльності та спілкуванні, зумовлюючи типові для неї
способи поведінки.

Характер - це індивідуальне поєднання найбільш стійких, істотних особливостей

особистості, які визначають ставлення:

1) до самого себе (міра вимогливості, критичності, самооцінка);

2) до інших людей (індивідуалізм або колективізм, егоїзм або альтруїзм,
жорстокість або доброта, грубість або ввічливість тощо);
3) до дорученої справи (лінь або працьовитість, акуратність, відповідальність
або безвідповідальність, організованість);
4) у характері відображаються вольові якості, (готовність долати перешкоди,
душевний та фізичний біль, наполегливість, самостійність, рішучість,
дисциплінованість).

Отже, у самій структурі характеру виокремлюють такий компонент, як

темперамент. Характер найбільш тісно пов'язаний з темпераментом, що, як відомо,
визначає зовнішню, динамічну форму вираження сутності людини. Особливості умов
життя, навчання та виховання формують різне за змістом індивідуальне ставлення до
явищ навколишньої дійсності, але форма вияву цього ставлення, динаміка реакцій
особистості визначаються її темпераментом в характері.

Одні й ті самі переконання, погляди, знання люди з різним темпераментом

виявляють своєрідно з точки зору сили, врівноваженості та рухливості дій. Характер,
як і темперамент теж обумовлений роботою психіки, але на відміну від
темпераменту, який дано людині від природи, він формується і видозмінюється
протягом життя. На характер людини впливають такі фактори як соціум, виховання,
професія і т.п.

Насправді ж диференціювати ці два поняття можна досить просто.

Співвідношення темпераменту і характеру можна представити таким чином:

характер – це сукупність придбаних якостей, а темперамент – вроджених;

характер може змінюватися під впливом життєвих обставин, а темперамент

залишається незмінним;

поняття характеру досі не змогли класифікувати, на відміну від темпераменту;

характер і його окремі риси можна піддати оцінці, а темперамент їй не

піддається.
 17. Визначення поняття «сон», стадії сну. Сформулюйте рекомендації щодо
забезпечення здорового сну.
Сон — періодичний функціональний стан організму людини, який
характеризується вимкненням свідомості й зниженням здатності нервової системи
відповідати на зовнішні подразники.
Під час сну мозок проходить через два якісно різних стани - повільний і
швидкий сон, що складаються з п'яти стадій (чотири стадії повільного сну й одна -
швидкого).
У здорової людини сон починається з першої стадії повільного сну (Non-REM
сон), яка триває 5-10 хвилин. Потім настає 2-я стадія, яка триває близько 20 хвилин.
Ще 30-45 хвилин припадає на період 3-4 стадій. Після цього сплячий знову
повертається в 2-у стадію повільного сну, після якої виникає перший епізод швидкого
сну, який має коротку тривалість - близько 5 хвилин. Вся ця послідовність
називається циклом. Перший цикл має тривалість 90-100 хвилин. Потім цикли
повторюються, при цьому зменшується частка повільного сну і поступово наростає
частка швидкого сну (REM сон), останній епізод якого в окремих випадках може
досягати 1 години. В середньому, при повноцінному здоровому сні відзначається
п'ять повних циклів.

Також варто зазначити, що припускають, що повільний сон пов'язаний з

відновленням енерговитрат, а ось швидкий сон забезпечує функції психологічного
захисту, переробку інформації, її обмін між свідомістю і підсвідомістю.

Сліпим від народження сняться звуки і відчуття, БДГ (фази швидкого сну) у них
немає.

Щодо рекомендацій, то сон – основна складова здорового життя. Дорослі мають

регулярно cпати 7 або більше годин на добу. Декому, зокрема молодим людям та
людям із хронічними захворюваннями, необхідно навіть більше – 9 годин сну на
добу. Недосипання може призвести до набору ваги, проблем з серцем і навіть
депресії.

Дотримуватись режиму сну. Лягайте спати та прокидайтесь в один і той самий

час. Навіть на вихідних.

Створіть заспокійливу атмосферу. Тиха, темна, заспокійлива атмосфера та

комфортна прохолодна температура в спальні сприятимуть сну. Увечері не вмикайте
яскраве світло.

Прибрати девайси.

Стежити за раціоном
Не пити перед сном. Вгамувати спрагу перед сном можна і треба, однак
надмірне пиття може  спровокувати проблеми зі сном.
Тренуватись. Фізична активність протягом дня допоможе вам легше заснути
вночі.
 18. Характеристика процесу «пам’яті», його функції, види
запам’ятовування.

Па́м'ять — психічний процес, який полягає в закріпленні, збереженні,

наступному відтворенні та забуванні минулого досвіду, дає можливість його
повторного застосування в життєдіяльності людини. Також позначають комплекс
пізнавальних здібностей і вищих психічних функцій по накопиченню, збереженню та
відтворенню знань і навичок. Пам'ять в різних формах і видах притаманна всім
вищим істотам. Найбільш розвинений рівень пам'яті характерний для людини.
За способом запам’ятовування пам’ять буває: мимовільна та довільна.
Мимовільна – пам’ять, коли ми щось запам’ятовуємо та відтворюємо, не
ставлячи перед собою спеціальної мети щось запам’ятати або відтворити.
Довільна – пам’ять, коли ставимо собі за мету щось запам’ятати або пригадати.
Завдяки пам'яті розширюються пізнавальні можливості людини. Пам'ять як
пізнавальний процес забезпечує цілісність і розвиток особистості.
Призначення пам'яті для людини важко переоцінити. Можна говорити про ряд
базових функцій пам'яті, що характерні для психіки людини:
1) Основа для засвоєння індивідуального досвіду людини, її соціалізації
2) Механізм збереження ідентичності особистості: певний тримає найголовнішу
інформацію людини про саму себе; приклади анестезії втрати пам’яті викликають
психологічне причнічення
3) Засіб здійснення продуктивної діяльності — навчання, професійної діяльності
(людина отримує інформацію)
4) Масштабах людство пам’ять постає основу для збереження, поповнення та
передачі суспільного цивілізаційного досвіду
5) Зміст пам’яті є основою для творчої діяльності, оскільки створення чогось
нового завжди спирається на попередній досвід, накопичений людиною.
 19. Визначення поняття «здібності», сутність загальних та спеціальних
здібностей, приклади їх прояву у навчальній діяльності студента. Взаємозв’язок
задатків та здібностей.

Здібності — індивідуально-психологічні стійкі властивості особистості, які є

вирішально-визначальною умовою успішності становлення і функціонування її як
суб'єкта певного виду діяльності. Вони не зводяться до знань, умінь і навичок, що є
у людини, але вони забезпечують їх швидке надбання, фіксацію й ефективне
практичне використання.

Загальні здібності впливають на успішність людини в різних видах діяльності.

До них, наприклад, відносяться розумові здібності, тонкість та точність ручних рухів,
розвинена пам’ять, досконала мова тощо;

Спеціальні здібності визначають успішність людини в специфічних видах

діяльності, для яких потрібні особливі задатки і їх розвиток. Це математичні,
лінгвістичні, літературні, художні, спортивні здібності. Наприклад, серед важливих
складових літературних здібностей можна назвати: багатство, глибину, яскравість
уяви, пам'яті, фантазії, образного мислення; багатий словниковий запас тощо.

Задатки — первинні генетично зумовлені анатомо-фізіологічні та психічні

властивості особистості, які є основою для розвитку здібностей. Вони не гарантують
розвитку здібностей. Вони можуть перетворитися і не перетворитися на здібності,
залежно від виховання і діяльності людини. За відсутності належного виховання та
діяльності навіть великі задатки не стануть здібностями, а при відповідному
вихованні та діяльності навіть з невеликих задатків можуть розвинутися здатності
досить високого рівня. Тобто задатки лежать в основі розвитку здібностей, а здібності
є результатом розвитку, які формуються в діяльності. 

Так як саме задатки - вроджені, а здібності є наслідком їх розвитку, то

аналізуючи проблему взаємозв'язку вродженого і набутого варто сказати про
необхідність розрізняти в людині два види здібностей: природні (біологічні) і
здібності специфічно людські (суспільно-історичного походження.

Людина наділена від природи лише однією здатністю - здатністю до

формування специфічно людських здібностей.
 20. Визначення поняття «сприймання», властивості сприймання та приклади
«ілюзій» сприймання.
Сприймання - це психічний процес, що полягає в цілісному відображенні
предметів і явищ навколишнього світу під безпосереднім впливом фізичних
подразників на рецептори органів чуття. Властивості сприймання:
1.Цілісність- Предмети та явища сприймаються як єдине ціле, в якому його
окремі компоненти постають в єдності.
2.Вибірковість - сприймання зумовлюється потребами та інтересами людини,
необхідністю у знаннях, професійною спрямованістю.
3.Предметність -сприймання виявляється у співвіднесенні відомостей про
об'єкти із самими об'єктами як носіями певної інформації.
4. Структурність– сприймання являє собою не просто конгломерат відчуттів, у
ньому відображаються взаємозв'язки різних властивостей, тобто структура
предмета.).
Сприймання цілого впливає на сприймання окремих його частин і властивостей і
водночас само по собі зумовлюється ними.
5.Константність— властивість, яка полягає у відносній незалежності
перцептивного, головним чином зорового, образу від умов, у яких перебуває предмет
сприймання
6.Усвідомленість (осмисленість) демонструє тісний зв'язок з мисленням,
розумінням сутності предмета. Осмислення сприйнятого залежить від досвіду та
знань особистості.
7.Аперцепція– властивість перцептивного образу нести в собі досвід та
індивідуальність суб'єкта сприймання. У багатьох випадках людина бачить те, що
вона в них хоче побачити залежно від особистісної установки на сприймання.
8.Цілеспрямованість– властивість, яка визначається ступенем розвитку
властивості свідомості – цілеспрямованість, яка визначає спостереження як
цілеспрямоване сприймання.
9.Транспозиція (категоріальність)– перенесення на різні об'єкти
сприймання загальної для всіх них ознаки (птахи різних порід, люди
одного зросту). Скл.з 3-ох мисленевих операцій: аналіз, порівняння, узагальнення.
10.Рефлективність– процес самопізнання суб'єктом внутрішніх психічних
станів і актів.
Ілюзії сприйняття – це викривлене (неадекватне) відбиття об’єкта, що сприймається,
та його властивостей. Наведу деякі види ілюцій сприйняття: Ілюзії, що пов’язані з
побудовою ока. Такі ілюзії проявляються, наприклад, у тому, що світлі предмети
здаються більш великими, порівняно з темними. Контрастні ілюзії, де розмір фігур
залежить від оточення (одне й те ж коло здається більшим серед маленьких і меншим
серед великих кіл). Ілюзії викривлення напрямку лінії за рахунок штриховки
(паралельні лінії здаються викривленими, коли їх поділяють інші лінії).
Галюцинації – це патологічне порушення сприйняття, яке полягає у сприйнятті
об’єктів, які у поточний момент не діють на відповідні органи відчуття. Галюцинації
виникають внаслідок мимовільної проекції людиною образів на дійсність та
локалізації цих образів у просторі та часі.
 21. Визначення поняття «захисні механізми», їх функції. Сутність захисних
механізмів «заперечення», «раціоналізація», «заміщення», приклади їх прояву.
Захисні механізми психіки — несвідомий психологічний механізм, який
зменшує занепокоєння, що виникає з неприйнятних або потенційно шкідливих
подразників.
Захисні механізми є несвідомими, завдяки їм ми заспокоюємось, м'якше
сприймаємо травмуючий чинник, негатив, зменшуємо напруження. Людина нерідко
використовує ці механізми для уникнення проблем та часом зловживає ними, що
спричиняє викривлене сприйняття реальності, та неможливість в повній мірі оцінити
ситуацію.

Заперечення — людина відмовляється визнавати, не усвідомлює що певна подія

відбулась або досі відбувається. Мимоволі ми "пропускаємо" у своїх спогадах якусь
подію або факт. Примітивний механізм заперечення більшою мірою характерний для
дітей (якщо сховати голову під ковдрою, то реальність перестане існувати). Дорослі
часто використовують заперечення у випадках кризових ситуацій (невиліковна
хвороба, наближення смерті, втрата близької людини тощо).

Раціоналізація – це пошук правдоподібних виправдань думок, поведінки, які

насправді є фальшивими, неприйнятними. Таким чином людина зберігає самоповагу,
уникає відповідальності й відчуття провини.

Заміщення припускає переадресування інстинктивного імпульсу на менш

загрозливий об’єкт, тобто це захист від тривожної ситуації за допомоги їй
переміщення з важкодоступнго обєкту на легкодоступний (батьки виміщають
проблеми з роботи на дітях)
22. Визначення поняття «воля», основні функції волі, приклади вольової дії.
Воля — психічна функція, яка полягає в здатності індивіда до свідомого управління
своєю психікою і вчинками в процесі прийняття рішень для досягнення поставлених
цілей . Позитивні якості волі, прояви її сили сприяють успішності діяльності. До
вольовим якостям часто відносять мужність, наполегливість, рішучість ,
самостійність, терпіння, самовладання, цілеспрямованість, сміливість та інші.
Воля виконує дві взаємопов’язаних функції – спонукальну й гальмівну.

Спонукальна функція забезпечує активність людини в подоланні труднощів і

перешкод. Якщо в людини відсутня актуальна потреба виконувати дію, але при
цьому необхідність виконання її вона усвідомлює, воля створює допоміжне
спонукання, змінюючи смисл дії (робить його більш значущим), зумовлюючи
переживання, пов’язані з передбаченими наслідками дії.

Гальмівна функція виявляється у стримуванні небажаних виявів активності. Ця

функція найчастіше виявляється в єдності зі спонукальною. Людина здатна
гальмувати виникнення небажаних мотивів, виконання дій, поведінку, які суперечать
уявленням про зразок, еталон і здійснення яких може поставити під сумнів або
зашкодити авторитету особистості. Вольове регулювання поведінки було б
неможливим без гальмівної функції.

Основним виявом волі стає вчинок.

Прикладом вольової дії є мета, в нашому випадку стати маркетологом, тобто ми
робимо дії, скеровані на досягнення свідомо поставленої нами мети і пов'язані з
подоланням труднощів.
23. Методи та методики саморегуляції психічних станів. Обґрунтуйте необхідність їх
застосування.
Проблема регуляції психічних станів шляхом розробки і впровадження різних заходів
профілактичного характеру, а також методів і засобів оперативної регуляції (корекції) притягає до
себе пильну увагу фахівців в області психології, психофізіології, медицини праці, ергономіки.
Програма управління психічним станом визначається закономірностями його розвитку.
Особливості динаміки інтегральних показників психічного стану, під час його формування у
процесі діяльності, повинні визначати і характер зовнішніх і внутрішніх дій для регуляції рівня
напруженості функцій організму і психіки. З одного боку, ці дії не повинні порушувати хід
природних процесів адаптації до зовнішніх факторів (часом стресогенного характеру), а з другого
боку, вони потрібні для компенсації надмірної реакції, розвитку дисфункції в системі регуляції й
мобілізації необхідних для виконання програми діяльності функціональних резервів.
Методи й засоби управління психічними станами, як правило, орієнтовані на п’ять основних груп
компонентів, що характеризують усі різноманітні види системних реакцій (станів) організму. До
них відносяться: 1) енергетичні компоненти діяльності – фізіологічні функції, що забезпечують
необхідний рівень енерговитрат (від біохімічного до рівня систем органів і їх взаємодії); 2) сенсорні
компоненти, що характеризують наявні можливості прийому і первинної обробки інформації, яка
поступає (процеси відчуття і сприйняття); 3) інформаційні компоненти, що забезпечують подальшу
обробку інформації, що поступила, і ухвалення рішень на її основі (пам’ять, мислення, деякі
особистісні особливості, нейрофізіологічні процеси); 4) ефекторні компоненти, відповідальні за
реалізацію прийнятих рішень у поведінкових актах (помилкові дії, рухові акти); 5) активаційні
компоненти, що обумовлюють діяльність (гормональна активність, нервова регуляція, увага,
установки, мотиви, емоційно-вольова сфера, особистісні особливості, тип темпераменту).
Відома досить велика кількість прийомів оперативного, безпосереднього управління психічними
станами людини, деякі з них успішно застосовуються або можуть бути використані, зокрема, для
подолання стомлення, стресу, емоційної напруженості. Серед способів безпосередньої дії на
психічний стан А. Б. Леонова і А. С. Кузнецова (2007) виділили дві групи способів зовнішньої дії і
внутрішньої оптимізації стану. До першої групи способів відносяться: 1) нормалізація режиму
харчування й вітамінотерапія; 2) фармакотерапія; 3) рефлексотерапія; 4) функціональна музика і
світломузика; 5) библіотерапія; 6) комунікаційні впливи (переконання, наказ, навіювання, гіпноз).
Друга група це: 1) самогіпноз; 2) нервово-м’язова релаксація; 3) ідеомоторне тренування і сенсорна
репродукція; 4) аутогенне тренування; 5) гімнастика й самомасаж; 6) спеціальна підготовка і
спецнавчання; 7) поведінкова психотерапія; 8) груповий тренінг. Вказані способи передбачають
використання вербальних, невербальних, апаратних, контактних, дистанційних методик у режимах
індивідуального і групового управління психічним станом.
В. Л. Марищук і В. І. Євдокимов (2001) класифікували методи регуляції психічних станів льотного
складу, зокрема, корекції функціональних порушень і відновлення професійного здоров’я. Вони
розділяють ці методи на дві групи: до першої увійшли методи оперативного управління станом, в
другу – методи програмної (заздалегідь запланованого) дії і управління. У ці групи методів входять
чотири класи прийомів регуляції психічного стану.
Перший клас (методи психічної регуляції): 1) аутогенне тренування; 2) спеціальні прийоми
регуляції (ідеомоторне тренування, «емпатійний» політ); 3) «самоконтроль – саморегуляція»;
4) музичне кондиціонування; 5) аромофітоергономіка.
Другий клас (методи психофізіологічної регуляції): 1) фізичні вправи в період професійної
діяльності; 2) масаж; 3) рефлексотерапія, рефлексопрофілактика; 4) термічні процедури;
5) електростимуляція.
Третій клас (фізіолого-гігієнічні методи): 1) організація раціонального режиму праці, відпочинку і
живлення; 2) активний відпочинок; 3) загартовування; 4) регуляція середовища професійної
діяльності.
Четвертий клас (фармакологічні засоби): 1) адаптогени; 2) ноотропи; 3) стимулятори центральної
нервової системи; 4) транквілізатори; 5) вітаміни.
Процес протидії несприятливим психічним станам можна розглядати як специфічну форму
активності суб’єкта у важких, екстремальних ситуаціях діяльності, яка проявляється у формі
когнітивного й емоційного реагування на складність, інтенсивність, тривалість навантаження й
цілеспрямованої, раціональної поведінки на її усунення. Цей процес здійснюється шляхом
раціоналізації умов діяльності (наприклад, зміна термінів і тривалості виконання трудового
завдання, відхід з роботи тощо), регулювання рівня вимог робочої ситуації до людини (приведення
до відповідності фізичного і психічного навантаження з можливостями функціональних ресурсів),
розвиток особистісних ресурсів по профілактиці і подоланню несприятливих психічних станів
(формування адекватної самоефективності, почуття контролю і здатності управління часом,
правильного розподілу ресурсів при виконанні тих або інших трудових завдань).
Наприклад, як вказує В. О. Бодров (2009), оперативна протидія стомленню передбачає наступні
форми поведінки: 1) контроль за дією робочого навантаження (пошук необхідної інформації для
успішного вирішення трудових завдань, знання ознак розвитку стомлення); 2) передбачення
процесу розвитку стомлення (підвищення готовності до виконання трудових завдань в складних
ситуаціях, мобілізація функціональних ресурсів); 3) посилення соціальних взаємозв’язків з
колегами, керівниками (звернення по допомогу в рішенні завдань, консультації, моральна
підтримка і т. ін.); 4) стимуляція ефективної поведінки (заохочення за гідну і адекватну поведінку в
екстремальних умовах виконання трудових завдань).
Слід зазначити, що в психологічних дослідженнях поняття «стратегія» відносять до індивідуальних
прийомів цілеспрямованої поведінки, а у відношенні до проблеми подолання стомлення, стресу
воно характеризує все ті типові дії, вчинки, рішення, які робить конкретна людина на користь
профілактики розвитку або ж в цілях корекції цих станів (зниження реакції, збереження або
відновлення нормального психічного стану). Вказані цілі передбачають використання як
індивідуальних стратегій поведінки на подолання несприятливих станів, так і застосування методів
і засобів ергономічного, соціального, медичного, психологічного й інших видів забезпечення життя
і діяльності, екстернальних засобів регуляції станів і їх психічної саморегуляції.
24. Темперамент, теорії темпераменту
Темперамент - це ті природжені особливості людини, які обумовлюють динамічні характеристики
інтенсивності і швидкості реагування, ступеня емоційної збудливості і врівноваженості,
особливості пристосування до навколишнього середовища.
Першу - гуморальний - теорію темпераменту запропонував давньогрецький лікар Гіппократ.
Згідно його точки зору, темперамент залежить від панівної в організмі людини рідини (гумор):
 якщо переважає кров (сангвис), то темперамент буде сангвінічний - енергійний, швидкий,
життєрадісний, товариський тип, легко переносить життєві труднощі і невдачі;
 якщо переважає жовч (холе), то людина буде холериком - жовчний, дратівливий, збудливий,
нестриманий, з швидкою зміною настрою;
 якщо переважає слиз (флегма), то темперамент флегматичний - спокійний, повільний,
врівноважений тип, повільно, погано пристосовується до нових умов;
 якщо переважає чорна жовч (мелэна холі), то темперамент буде меланхолічний - болісно
сором'язливий і вразливий тип, схильна до смутку, сором'язливості, замкнутості, швидко
утомляющийся і надмірно чутливий до знегод.
Е. Кречмер виділив і описав чотири конституційних типи:
  астенік - людина високого зросту, тендітної статури, з плоскою грудною кліткою. Плечі
вузькі, ноги і руки худі і довгі, кисті рук вузькі, шкіра в'яла. Астеніки схильні до
передчасного старіння;
 пікнік - людина середнього або малого росту, з багатою жировою тканиною, великим
животом, опуклою грудною кліткою, круглою головою на короткій шиї. Обличчя широке з
дрібними рисами;
 атлетик - людина високого або середнього зросту, пропорційного міцної статури, з
широкими плечима, хорошою мускулатурою, вузькими стегнами. Голова тримається прямо,
лицьові кістки опуклі;
 диспластик - людина неправильного статури, погано сформувався.
У. Шелдон визначив три первинних компонента статури: ендоморфний, мезоморфний,
ектоморфний. В основу своєї класифікації він поклав співвідношення видів тканин організму, що
розвиваються з трьох зародкових шарів: эндодермы, мезодерми і ектодерми.
Виділяють сім перехідних градацій статури від пікніків (эндоморфов) до атлетам (мезоморфам) і від
атлетів - до астеніків (эктоморфам). По Шелдону, представники даних типів статури
характеризуються і специфічними типами темпераменту:
 ендоморф має круглу голову, великий живіт, і м'які округлі форми тіла. Його постава й рухи
розслаблені, реакції уповільнені. Терпимо, в емоційному плані рівна, привітний. Любить
комфорт, прагне до схвалення з боку оточуючих. Схильний до суспільного життя, тягнеться
до компаній;
 мезоморф має масивну голову, широкі плечі і грудну клітку, м'язисті руки і ноги.
Підтягнутий, енергійний, з гучним голосом. Рішучий, часом навіть агресивний. Схильний до
ризику;
 ектоморф має високий лоб, витягнуте обличчя, маленький живіт, нерозвинену мускулатуру.
Рухи стримані і скуті. В прояві почуттів стриманий і потайливий. Відчуває труднощі у
встановленні контактів з іншими людьми.
Найпоширенішою нині є психофізіологічна теорія В. П. Павлова, зв'язала тип темпераменту
людини з типом його нервової системи. Павлов виділив чотири типи нервової системи:
 перший тип - сильний, врівноважений, рухливий;
 другий тип - сильний, неврівноважений; збудливий;
 третій тип - сильний, врівноважений, інертний;
 четвертий тип - слабкий.
Саме властивості нервової системи визначають давно описані темпераменти.
Немає темпераментів, ідеально придатних для всіх видів діяльності. Люди холеричного
темпераменту більш придатні для активної ризикованої діяльності ("воїни"), сангвініки - для
організаторської діяльності ("політики"), меланхоліки - для творчої діяльності в науці й мистецтві
("мислителі"), флегматики - для планомірної і плідної діяльності ("творці"). Для деяких видів
діяльності, професій протипоказані певні властивості людини. Наприклад, для діяльності льотчика-
винищувача протипоказана повільність, інертність, слабкість нервової системи, отже, флегматики і
меланхоліки психологічно мало придатні для подібної діяльності.
І. П. Павлов виділив і три "чисто людських типу" вищої нервової діяльності: розумовий, художній,
середній.
Р. Айзенк показав, що фундаментальними параметрами структури темпераменту є фактори
"невротизм" і "екстраверсія - інтроверсія".
К. Р. Юнг поділяє людей по складу особистості на екстравертов (звернених назовні)
та інтровертів (звернених всередину себе). Екстраверти товариські, активні, оптимістичні, рухливі,
у них сильний тип вищої нервової діяльності, за темпераментом вони сангвініки або холерики.
Інтроверти стримані, відокремлені від всіх; у своїх вчинках орієнтуються в основному на власні
уявлення, серйозно ставляться до ухвалення рішення, контролюють свої емоції. До інтровертів
відносяться флегматики і меланхоліки. У екстравертів провідним є права півкуля, що частково
може проявлятися навіть у зовнішності: у них більше розвинутий ліве око. У інтровертів провідним
є ліва півкуля.
25. Визначення поняття «депресія», стадії розвитку даного стану, способи попередження та
подолання депресії.
Депресія – це захворювання, при якому людина тривалий час (не менше двох тижнів) почувається
пригнічено, втрачає інтерес до занять, які раніше приносили задоволення, а також не може робити
повсякденні справи.
ДЕПРЕСІЯ: СИМПТОМИ І ОЗНАКИ
Розрізняють різні ступені депресії: легкий, середній і важкий. Все залежить від кількості симптомів
та їх важкості. Важливо також враховувати, чи проявлялись маніакальні епізоди.
Незалежно від типу, депресія може бути хронічною (розвиватись впродовж тривалого періоду часу)
і епізодичною, з рецидивами (особливо, якщо депресію не лікують).
Депресивні епізоди, що повторюються, назвивають рекуррентними депресивними розладами.
Симптоми депресії:
 пригнічення,
 втрата інтересу,
 неможливість відчувати радість,
 зменшення життєвої енергії, пасивність,
 тривога,
 сонливість або безсоння,
 низька концентрація
 втрата апетиту,
 низька самооцінка,
 відчуття провини чи відчаю,
 думки про самогубство.
При депресії можуть проявлятися не всі симптоми. І  в залежності від того, скільки ознак депресії
виявлено і наскільки вони виражені, депресію кваліфікують як легку, середню або важку.
У людини з легкою формою з'являються деякі труднощі у виконанні звичайної роботи, але це
майже не впливає на загальний результат і функціонування людини.
Ще  депресія буває в  складі  біполярного афективного розладу. В цьому випадку між депресивними
та маніакальними  фазами є періоди абсолютно нормального життя.
ЧОМУ ВИНИКАЄ ДЕПРЕСІЯ: ПРИЧИНИ
Неможливо назвати одну причину депресії, адже депресія розвивається в результаті складної
взаємодії соціальних, психологічних та біологічних факторів.
Дуже часто поштовхом до депресії стають негативні події: втрата роботи, смерть когось із рідних,
психологічна травма, важка стресова подія. У свою чергу, депресія може послабити стресостійкість,
порушити нормальну життєдіяльність, погіршити життєву ситуацію, в результаті чого депресія
переходить у більш важку форму.
Існує взаємозв'язок між депресією та фізичним здоров'ям. Наприклад, серцево-судинні хвороби
можуть призвести до розвитку депресивного стану та навпаки.
ПРОФІЛАКТИКА ДЕПРЕСІЇ
Щоб не допустити депресії, вчіться думати позитивно. У складній життєвій ситуації намагайтеся
відшукати позитивні моменти. Звісно, бувають ситуації, в яких знайти світлий бік практично
неможливо (наприклад, смерть близької людини). Тому важливо не тримати всі емоції в собі:
діліться думками, страхами з друзями, близькими людьми або тими, хто переживає схожі емоції.
Не намагайтеся всім догодити, ставте досяжні цілі і завдання, а роботу відокремлюйте від
відпочинку.   
Займайтеся спортом і привчайте до активного способу життя своїх дітей. Відмовтесь від алкоголю
та наркотиків – вони посилюють депресію.
Якщо відчуття втоми, апатія чи тривога не покидають вас понад два тижні, зверніться до лікаря.
Спершу – до сімейного лікаря або терапевта, він зможе оцінити ваш стан і за потреби
направить фахівця вузького профілю.
ЛІКУВАННЯ ДЕПРЕСІЇ
Легку форму депресії можна вилікувати без медикаментів, за допомогою певних
психотерапевтичних методів. Але при середній та важкій формі може знадобитись медикаментозне
лікування і психотерапія з кваліфікованими спеціалістами.
Самолікування депресії антидепрессантами є дуже небезпечним. Антидепресанти можна примати
тільки за призначенням лікаря. Нехтування цим правилом може призвести до посилення депресії.
26. Визначення поняття «психічні явища», класифікація психічних явищ та характеристика
її компонентів.

Психіка являє собою сукупність психічних явищ, під якими розуміють своєрідні суб’єктивні
переживання або елементи внутрішнього досвіду людини. Прикладами психічних явищ можуть
стати відчуття запаху моря, сприймання людиною краси природи або іншої особистості, уявлення
про краєвид, міркування над кросвордом або її любов до дитини. Існуючі різноманітні форми
прояву психіки об’єднують у групи за різними ознаками, залежно від точки зору автора на їхню
структуру, сутність. Сьогодні поширення набула класифікація психічних явищ, у якій вони
розподілені на класи в залежності від форми прояву, протікання та існування. За цим критерієм
психічні явища поділяють на три основні групи: психічні процеси, психічні стани та психічні
властивості особистості . Вони функціонують завжди комплексно, вирішуючи при цьому тільки
їм властиві завдання психічної діяльності. Так, одні забезпечують людині пізнання довкілля, інші
визначають рівень активності її психічної діяльності, а треті зумовлюють поведінку, вчинки в
певних ситуаціях.
Усі психічні явища нерозривно пов'язані, але традиційно вони поділяються на три групи:
1) психічні процеси;
2) психічні стани;
3) психічні властивості особистості.
Психічні процеси слід розглядати як базові явища, а психічні стани і властивості особистості як
тимчасову і типологічну модифікацію психічних процесів. У своїй сукупності всі психічні явища
утворюють єдиний потік відбивної-регуляционно діяльності.
Психічні процеси - окремі цілісні акти відбивної-регуляционно діяльності. Кожен психічний
процес має свій об'єкт відображення, свою регуляционную специфіку і свої закономірності.
Психічні процеси представляють собою вихідну групу психічних явищ: на їх основі формуються
психічні образи.
Психічні процеси - активна взаємодія суб'єкта з об'єктом відображення, система специфічних дій,
спрямованих на його пізнання і взаємодія з ним.
Психічні процеси підрозділяються на:
1) пізнавальні (відчуття, сприйняття, мислення, уява і пам'ять),
2) вольові,
3) емоційні.
Психічна діяльність людини - це сукупність пізнавальних, вольових і емоційних процесів.
II. Психічний стан - тимчасова своєрідність психічної діяльності, що визначається її змістом і
ставленням людини до цього змісту. Психічний стан - поточна модифікація психіки людини. Воно
являє собою відносно стійку інтеграцію всіх психічних проявів людини при певній його взаємодії з
дійсністю.
Психічний стан виявляється в спільному функціональному рівні психічної активності в залежності
від спрямованості діяльності людини в даний момент і його особистісних особливостей.
Усі психічні стани підрозділяються на:
1) мотиваційні - засновані на потребах установки, бажання, інтереси, потяги, пристрасті;
2) стану організованості свідомості (проявляються в різних рівнях уважності, працездатності);
3) емоційні (емоційний тон відчуттів, емоційний відгук на дійсність, настрій, конфліктні емоційні
стани - стрес, афект, фрустрація);
4) вольові (стану ініціативності, цілеспрямованості, рішучості, наполегливості та ін; їх класифікація
пов'язана зі структурою складної вольової дії).
Відрізняються також прикордонні психічні стани особистості - психопатії, акцентуації характеру,
неврози та стану затримання психічного розвитку.
III. Психічні властивості особистості - типові для даної людини особливості його психіки,
особливості реалізації його психічних процесів.
До психічних властивостей особистості відносяться: 1) темперамент; 2) спрямованість особистості
(потреби, інтереси, світогляд, ідеали); 3) характер; 4) здібності
Така традиційна, що йде від І. Канта, класифікація психічних явищ. Вона лежить в основі побудови
традиційної психології. Однак ця класифікація страждає штучним відокремленням психічних
процесів від психічних станів і типологічних властивостей особистості: пізнавальні, вольові та
емоційні процеси - не що інше, як певні психічні можливості (здатності) особистості, а психічні
стани - поточне своєрідність цих можливостей.
4. Основні методи психології. Загальна характеристика дослідницьких методів та методів
активного психологічного впливу.
Метод — це сукупність прийомів або операцій, які націлені на вирішення конкретної задачі.
Основні пізнавальні методи психології:
 спостереження і самоспостереження- Метод спостереження передбачає пізнання
індивідуальних особливостей психіки людини через вивчення її поведінки. Інакше кажучи,
за об’єктивними, зовнішньо вираженими показниками (дії, вчинки, мова, зовнішній вигляд)
психолог робить висновок про індивідуальні особливості протікання психічних процесів
(сприйняття, пам’яті, мислення, уяви), про психічний стан людини, про риси її особистості,
темпераменту, характеру. Особливістю методу спостереження є те, що вивчення зовнішніх
проявів психіки людини відбувається в природних життєвих умовах.
 експеримент - В експерименті експериментатор, тобто людина, що проводить дослід, також
здійснює спостереження за психічними явищами, процесами у піддослідного (людини, з
якою проводиться дослід). Але якщо при спостереженні дослідник пасивно очікує проявів
певних психічних процесів, то в експерименті він, не очікуючи, поки настануть такі процеси,
сам створює необхідні умови, щоб викликати ці процеси у піддослідного.
 психодіагностичні методи - Про психічне життя, особливості людини можна судити також
опосередковано – по продуктах її діяльності, тобто по таких матеріалах, як малюнки,
письмові
27. Визначення поняття «психічний стан», види психічних станів, приклад впливу
психічного стану на діяльність студента.
Психічні (психологічні) стани — мінливі стани людини, які описують у термінах психології. Як
правило, емоційно насичені, виникають під впливом життєвих обставин, стану здоров'я, ряду інших
факторів. Психічні стани, як й інші психічні явища, існують у вигляді переживань, ідей в свідомості
людини та в тій частині психіки, яку називають несвідоме. Це означає, що їх неможливо сприйняти
за допомогою органів відчуттів та дослідити методами природничих наук.
Серед психічних станів згадуються:
 емоції;
 тривожність;
 установки;
 задоволення-незадоволення;
 апатія-натхнення;
 ейфорія;
 бадьорість-втома та інші.
Деякі психічні стани можна розглядати як складні явища психофізіологічного походження.
Психічний стан — один з можливих режимів життєдіяльності людини, на фізіологічному рівні
відрізняється визначеними енергетичними характеристиками, а на психологічному рівні —
системою психологічних фільтрів, що забезпечують специфічне сприйняття зовнішнього
світу.Психічні стани є основними класами психічних явищ, які вивчає наука психологія. Психічні
стани впливають на протікання психічних процесів, а, повторюючись часто, набираючи стійкість,
можуть включитися до структури особистості як її специфічна властивість. Оскільки в кожному
психічному стані присутні психологічні, фізіологічні та поведінкові компоненти, то в описах
природи станів можна зустріти поняття різних наук (загальної психології, фізіології, медицини,
психології праці і т. д.), що створює додаткові труднощі для дослідників, що займаються даною
проблемою. На сьогодні немає єдиного погляду на проблему станів, оскільки стани особистості
можна розглядати в двох аспектах. Вони є одночасно як зрізами динаміки особистості, так і
інтегральними реакціями особистості, обумовленими її відносинами, поведінковими потребами,
цілями активності й адаптивності в навколишньому середовищі.
Передусім, як стверджує В. М. М’ясищев (перший із вітчизняних психологів, що звернув увагу на
цей феномен), психічний стан є загальним функціональним рівнем психіки (тонусом), на фоні якого
розвивається процес. Психічні стани визначають своєрідність різних психічних процесів, а також
ступінь активності психічного життя людини. Для стану тривоги характерні переживання
(занепокоєння, понурість), відхилення в сфері відчуттів, сприймання, пам’яті, мислення,
послаблення вольової активності. А радісний настрій стимулює активність людини (на радощах
«гори перевертає»). Психічні стани зумовлюються взаємодією зовнішніх і внутрішніх психічних
впливів за домінування останніх. З цього приводу К. К. Платонов зазначав, що саме переживання
впливів середовища, потреб, стану організму людиною визначають її психічний стан: бадьорий,
стресовий або апатичний. При цьому чим більша тривалість психічних станів, тим менша їх
залежність від конкретної ситуації й більша – від рис характеру, переконань, спрямованості
людини.
До психічних станів належать різні вияви психічних процесів: стани вольові, стани пізнавальні та
стани емоційні. Кожна із цих груп має свої різновиди. Так, до вольових станів відносять рішучість,
зібраність; до станів пізнавальних – зосередженість, розсіяність (прояви уваги), замисленість,
сумніви (прояви мислення) тощо; до емоційних психічних станів – настрій (загальний емоційний
стан, який забарвлює на певний час життєдіяльність), пристрасть (стійке, глибоке й сильне
переживання, яке витісняє на задній план усе, що не пов’язане зі значущим об’єктом), афект
(сильне короткочасне переживання, коли людина втрачає контроль над своїми діями та вчинками),
стрес (напруження, яке виникає у відповідь на загрозу, що порушує звичайний перебіг життя),
тривога (емоційний стан, зумовлений передчуттям небезпеки, що виявляється у хвилюванні,
неспокої тощо), фрустрація (стан, характерною ознакою якого є дезорганізація свідомості й
діяльності у ситуації неможливості досягти мети).
Психічні стани також розрізнюють за рівнем активності психічних структур та за психічним
здоров’ям людини. Насамперед, це оптимальний робочий стан, утома (зниження працездатності
внаслідок тривалого впливу навантаження, напруження), релаксація (стан загального спокою,
розслаблення), норма, патологія. Ці та інші психічні стани докладніше розглянемо в подальшому.
Різноманітність і творчий характер навчальної діяльності роблять можливим виникнення у
студента психічних станів, близьких за своїм змістом і структурою до стану творчого натхнення,
властивого вченим, письменникам, художникам, акторам, музикантам тощо
Підтримка позитивних психічних станів пов’язана з подоланням низки негативних психічних станів
на різних етапах діяльності.
Налаштування, попереднє емоційне переживання ситуації дозволяє студенту: а) відчути, що
діяльність, яку він виконує, є «його діяльністю»; б) ніби дистанційно оцінювати умови протікання
професійної навчальної діяльності, що планується, тобто здійснювати так зване попереднє
«емоційне планування». Відбувається взаємодія «інтелектуальних» і «ситуативних» емоцій [9].
Вплив незвичних умов діяльності може призвести до виникнення у студента стану стресу, через що
виникають ускладнення у здійсненні функцій, пов’язаних зі спрямованістю мислення на вирішення
певних завдань. Стрес виступає як чинник, що руйнує попереднє «емоційне планування», а в
кінцевому результаті — і всю схему майбутньої діяльності або спілкування. При сильному стресі
виникає загальна реакція збудження, і поведінка студента стає (більшою або меншою мірою)
дезорганізованою, якість діяльності різко знижується. Подальше посилення стресу призводить до
загального гальмування, пасивності, бездіяльності.
Для більшості студентів-першокурсників злам стереотипу в навчальній діяльності та
пристосування до нових умов життя і побуту складним процесом. Через це у них часто
розвиваються такі стани, як монотонія, нудьга, психічне перенасичення. Непідготовленість людини
до дій в умовах самостійної навчальної діяльності, викликанау студентів під час виконання
індивідуальних завдань, підготовки документації з навчально-виробничої практики, спричинює
боязнь ініціативи та відповідальності — специфічну форму страху, що паралізує активність
людини.
Труднощі і можливі невдачі в навчальній діяльності за певних умов можуть призвести до
виникнення стану фрустрації, коли особисто значимий мотив залишається незадоволеним або його
задоволення гальмується, а почуття незадоволення досягає міри вираженості, що перевищує «поріг
терпимості» конкретного студента. Якщо у студента часто повторюються фрустрації, то його
особистість може набути деформаційних рис, таких як: агресивність, заздрісність, озлобленість(при
фрустраціях у формі агресії) або втрата ділового оптимізму і нерішучість (при «автоагресії»),
млявість, байдужість, безініціативність(при депресії); персеверативність, ригідність тощо
28. Визначення понять «мова» і «мовлення». Порівняйте ці поняття, вказавши відмінності
між ними. Назвіть види мовлення.
Важливо усвідомлювати різницю між поняттями "мова" і "мовлення". У такій опозиції мова – це
специфічно людський, найважливіший засіб спілкування між членами певної групи, а мовлення –
практичне користування мовою з різними комунікативними, виражальними і пізнавальними цілями.
Мова – історично усталена система звуків, звукосполучень, значень і т. ін., а мовлення – діяльність
за допомогою мови, мова в дії, мовний процес у багатьох його видах і формах (говоріння, писання,
читання, мовчазна розмова з самим собою, обдумування). Відмінність між мовою і мовленням по
суті така ж, як між засобами діяльності й самою діяльністю.
Мова – особливий засіб спілкування, так само, як мовлення – особлива психічна діяльність.
Мовлення також слугує спілкуванню. По суті, мовне спілкування відбувається саме в мовленні.
 Мова – знакова система; знаки – це слова, звуки, морфеми, словосполучення, фразеологічні
одиниці тощо. Під системою розуміються рівні мови, її внутрішні зв'язки, взаємодії, правила
мови, парадигми, моделі. Мовлення – це саме спілкування, вираження думки, це вербальне,
мовне спілкування, самовираження.
 Мова – потенційна система знаків. Мовлення – це дія та її продукт, це діяльність людей, воно
завжди мотивоване – викликане обставинами, ситуацією, завжди має певну мету.
  Мова консервативна, стабільна (як правило). Мовлення припускає винятки, саме у мовленні
(узусі) з'являються нові слова.
 Мова підкоряється нормі (закону), яка формується спеціалістами-мовознавцями і
зберігається у вигляді словників. Мовлення також, в ідеалі, підкоряється нормі літературної
мови, однак порушення норми є, оскільки мовлення на відміну від мови – індивідуальне.
 Мова стабілізує, об'єднує народність, націю, державу. Мовлення, будучи реалізацією мови,
також об'єднує, але водночас породжує жаргони, арго, професіоналізми, зберігає діалектні та
індивідуальні особливості людей. Мовлення – індивідуальне, ситуативне.
 Мова має рівневу структуру (фонетичний, лексичний, морфемний, морфологічний,
синтаксичний та ін. рівні), а також певну кількість звуків, морфем, відмінків тощо. Мовлення
ж – лінійне, воно розгортається у часі і просторі. Кількість речень і текстів може бути
необмежена. З філософського погляду, мова – це категорія сутності і загального, мовлення –
виконує роль явища й окремого.
 Мовлення завжди можна оцінити (правдиве, лицемірне, художнє тощо), мову – ні.
Види мовлення
Перш за все розрізняють мовлення внутрішнє та зовнішнє.
Внутрішнє мовлення - це внутрішній беззвучний процес, що недоступний для сприйняття іншими
людьми і не може бути засобом спілкування

Доказом того, що у людини наявне внутрішнє мовлення є той факт, що існують спеціальні прилади,
які реєструють мікро-рухи мовного апарату на момент мовчання. Внутрішнє мовлення досить
своєрідне: скорочене, згорнуте, майже ніколи не існує у формі повних, розгорнутих речень.
Зовнішнє мовлення - мовлення, основною ознакою якого є доступність для сприйняття (на слух, зір)
іншими людьми, є необхідним для спілкування
Залежно від того, що людина використовує в спілкуванні, звуки мови чи "мову тіла", мовлення
буває невербальним та звуковим. Незважаючи на те, що невербальне мовлення (мовлення жестів)
часто є досить інформативним, все ж воно залишається ніби акомпанементом до основного тексту
звукового мовлення.
Зважаючи на те, що саме використовує людина, звуки мови чи письмові знаки розрізняють усне та
письмове мовлення. Історично письмове мовлення виникло пізніше за усне.
Під час усного мовлення людина сприймає слухачів, їхню реакцію на слова. Письмове та усне
мовлення знаходяться одне з одним в досить складних взаємовідношеннях. Вони тісно
взаємопов'язані між собою. Однак їхня єдність включає і дуже суттєві відмінності. Сучасне
письмове мовлення виражається в знаках - літерах, які позначають звуки рідної мови. Тим не менше
письмове мовлення не є просто перекладом усного мовлення на письмові знаки.
Письмове та усне мовлення виконують зазвичай різні функції. Як правило, усне мовлення
функціонує як розмовне мовлення в ситуації бесіди, письмове - як мовлення ділове, наукове, більш
без особистісне. Усне мовлення може набувати вид діалогічного або монологічного. Існують різні
види як письмового, так і усного мовлення.
Діалогічне мовлення - це розмова, бесіда двох або декількох осіб, які говорять по черзі. У
повсякденній діяльності діалогічне мовлення, як правило, не планується. Воно висуває менше
вимог щодо побудови зв'язного розгорнутого висловлювання, ніж монологічне чи письмове.
Монологічне мовлення - це таке мовлення, при якому говорить одна особа, а інші слухають і
сприймають її. Прикладом монологічного мовлення є доповідь, лекція, повідомлення, виступ та ін.
Монологічне мовлення є організованим видом мовлення.
Всі види мовлення взаємопов'язані між собою та мисленням людини і потребують розвитку у дітей.
29. Характеристика психічного стану афекту: визначення, можливі причини виникнення та
характер протікання, поясніть на прикладі, як можна попередити такий стан.
Афект— надто сильний і відносно короткочасний за тривалістю емоційний процес (лють, жах,
відчай, екстаз), під час якого знижується ступінь самоволодіння: дії та вчинки здійснюються за
особливою емоційною логікою, а не за логікою розуму. Супроводжується різко вираженими
руховими та вегетативними проявами та змінами в роботі внутрішніх органів. Афекти відрізняють
від емоцій, почуттів і настроїв. Від почуттів, настроїв і емоцій афекти відрізняються насамперед
інтенсивністю і короткочасністю, а також тим, що завжди виникають у відповідь на вже виниклу
ситуацію. Під переживаннями розуміють тільки суб'єктивно-психічну сторону емоційних процесів,
не включаючи фізіологічні складові.
Основними причинами, що найчастіше викликають стан афекту, можуть бути:
 критична або екстремальна ситуація, пов’язана із загрозою життю,
 глибокий та тривалий конфлікт, особливо, якщо людина зазнає критики, сумніву в її
здібностях або приниження,
 надмірно емоційна конфліктна ситуація,
 необхідність прийняти будь-яке рішення або вчинити певну дію в умовах жорсткого
дефіциту часу,
 необхідність діяти в поєднанні з особистим стійким переконанням, що діяти неможливо,
 виражене бажання задоволення якихось потреб та усвідомлення того, що отримати бажане в
даній ситуації неможливо,
 різкий, несподіваний зовнішній вплив в той момент, коли у людини немає власного плану
дій,
 неодноразове повторення схожих психотравмуючих впливів,
 вдале одруження або бажане розлучення,
 призначення на бажану посаду або звільнення з роботи,
 виграш великої суми грошей,
 стрибок з парашутом або інші екстремальні задоволення.
Головними ознаками афекту можна назвати вибуховий характер реакції, короткочасність
протікання та високу інтенсивність. Бурхлива та яскраво забарвлена емоційна реакція тягне за
собою зміну основних характеристик уваги, і людина сприймає виключно ті речі, які пов’язані з
лякаючою її ситуацією. Вона погано усвідомлює наявність інших подразників і, відповідно, не
реагує на них.
Стан афекту характеризується утрудненням в зосередженні та аналізі наслідків власних дій. Як
правило, в ситуації афекту індивідуум діє не раціонально, оскільки в цей момент він не досить
здатний усвідомлено контролювати свою поведінку.
У людини в стані афекту спостерігаються значні зміни у функціонуванні вегетативної системи
(почастішання або уповільнення пульсу та дихання, звуження судин, пітливість, тремор) і зміни в
довільно-руховій сфері (явні порушення координації, гальмування або виражене збудження).
Патологічний афект
У цьому стані спостерігається розлад свідомості у вигляді сутінкового стану свідомості (звуженої
свідомості) з наступною повною втратою пам’яті за весь період патологічного афекту. Незважаючи
на те, що афект завжди має короткочасний характер, в його розвитку присутні кілька фаз. Деякі
автори також виділяють інші різновиди афекту, наприклад, кумулятивний (реакція на регулярно
виникаючі травмуючі ситуації або тривалий травмуючий вплив); афект неадекватності
(проявляється в агресії, найчастіше пов’язаний із завищеними очікуваннями і як реакція на невдачі)
і ін.
У людей з особистісними розладами (збудливі, експлозивні психопати) стани афекту
спостерігаються досить часто. Для того, щоб запобігти бурхливій емоційній реакції, потрібна довга
робота з професійним психологом, психотерапевтом. Спеціаліст разом з клієнтом виявить та усуне
ті установки, які провокують надмірну реакцію на негативні висловлювання або певні вчинки
інших людей.
Як впоратися з афектом
У доафектній фазі, коли людина ще в змозі адекватно оцінювати те, що відбувається, можна
вдатися до таких дій: зосередити свою увагу на чомусь, крім об’єкта або ситуації, які викликають
афект, змінити обстановку, вийти з приміщення, змінити діяльність, виконати кілька дихальних
вправ, спрямованих на розслаблення м’язів.
Необхідно вчитися технікам релаксації, переглядати свій образ думок, вчитися сприймати критичні
зауваження та вчинки оточуючих спокійно і адекватно. У цьому може допомогти кваліфікований
психолог, психотерапевт. Якщо вжитих заходів недостатньо, і афективні стани повторюються, що
ускладнює соціальну адаптацію, необхідно звернутися за лікарською допомогою.
30. Визначення поняття «сприймання». Властивості сприймання, приклад прояву конкретної
властивості та «ілюзії» сприймання.
Сприймання - це психічний процес відображення в мозку предметів і явищ в цілому, в сукупності
всіх їхніх властивостей та якостей при безпосередній дії на органи чуття людини
В основі сприймання лежать відчуття, але сприймання не зводиться до суми відчуттів. Ми
сприймаємо, наприклад, класну дошку, а не суму зеленого кольору, твердості, прямокутності.
Сприймаючи, ми не лише виокремлюємо групу відчуттів, а поєднуємо їх в цілісний образ,
розуміємо його, застосовуючи для цього свій попередній досвід.
Властивості сприймання
1.Цілісність.На відміну від відчуттів, які відображають окремі властивості та якості предметів,
сприймання завжди цілісне. Предмети та явища сприймаються як єдине ціле, в якому його окремі
компоненти постають в єдності.
2.Вибірковість сприймання зумовлюється потребами та інтересами людини, необхідністю у
знаннях, професійною спрямованістю.
3.Предметність сприймання виявляється у співвіднесенні відомостей про об'єкти із самими
об'єктами як носіями певної інформації.
4. Структурність– сприймання являє собою не просто конгломерат відчуттів, у ньому
відображаються взаємозв'язки різних властивостей, тобто структура предмета. Деякі елементи
можуть випасти, але інтегральна структура образу залишається. (Створення фоторобота).
5.Константність— властивість, яка полягає у відносній незалежності перцептивного, головним
чином зорового, образу від умов, у яких перебуває предмет сприймання. ( зміна дистанції між
спостерігачем та предметом нерідко помітно не позначається на образі, хоч його зображення на
сітківці ока буде різним).
6.Усвідомленість (осмисленість)демонструє тісний зв'язок з мисленням, розумінням сутності
предмета. Осмислення сприйнятого залежить від досвіду та знань особистості.
7.Аперцепція– властивість перцептивного образу нести в собі досвід та індивідуальність суб'єкта
сприймання. Ця властивість стала підґрунтям для побудови різноманітних проективних тестів. За
допомогою яких психолог визначає індивідуально-психологічні особливості особистості ( тест
Роршаха – чорнильні плями). У багатьох випадках людини бачить те, що вона в них хоче побачити
залежно від особистісної установки на сприймання.
8.Цілеспрямованість– властивість, яка визначається ступенем розвитку властивості свідомості –
цілеспрямованість, яка визначаєспостереження як цілеспрямоване сприймання.
9.Транспозиція (категоріальність)– перенесення на різні об'єкти сприймання загальної для всіх них
ознаки (птахи різних порід, люди одного зросту). Ця властивість заснована на трьох мисленевих
операціях: аналіз, порівняння, узагальнення).
10.Рефлективність– (від лат.– звернення назад) процес самопізнання суб'єктом внутрішніх
психічних станів і актів.
Приклад
У сприйманні простору важливу роль відіграють акомодація та конвергенція органа зору.
Акомодація - це зміна опуклості кришталика відповідно до віддалі предмета, а конвергенція - це
спрямування очей на предмет сприймання. Ці фізичні зміни в органі зору пов'язані із сприйманням
віддалі та обсягу предмета.
Сприймання руху - це відображення зміни положення предметів у просторі.
Сприймання руху залежить від того, як сприймається рухомий предмет відносно іншого
нерухомого або рухомого предмета. У першому випадку рух предмета сприймається більш
адекватно, ніж у другому.
При сприйманні рухомого предмета відносно іншого предмета, що рухається в одному з ним
напрямку або в протилежних напрямках, може виникнути ілюзія відсутності або прискорення руху.
Нерухомий предмет, відносно якого сприймається рух іншого предмета, здається рухомим, але його
рух сприймається як рух у протилежному напрямку.
Якщо в полі зору немає нерухомого предмета, відносно якого сприймався б рухомий предмет, то
рух сприймається у 15-20 разів повільнішим. Рух літака на фоні безхмарного неба здається
повільнішим.
31. Характеристика процесу діяльності, види діяльності, структура та функції.
Діяльність - це активна взаємодія людини з середовищем, в якій він досягає свідомо поставленої
мети, що виникла в результаті появи у нього певної потреби. Головна відмінна риса діяльності -
мета - як регулятором активності. Тому треба розрізняти мету як об'єктивне (об'єктивний результат)
і як суб'єктивне психічне (передбачуване) явище. Цілі, які у своїй діяльності ставить людина,
можуть бути віддаленими і близькими.
СТРУКТУРА ДІЯЛЬНОСТІ ЛЮДИНИ
Кожна конкретна діяльність має свою індивідуальну структуру, уточнюючу загальну структуру,
притаманну будь-якої діяльності. У останню входять: загальна мета діяльності, її мотиви (як
спонукання), окремі дії, і, в тому числі, навички (способи досягнення спільної мети), і психічні акти
у них включені, і результати діяльності. Мета - це уявний результат діяльності (тобто те, заради
чого діє людина), а мотив - це спонукальна сила дії (тобто те, чому діє людина).
Дія - це відносно закінчений елемент діяльності, в процесі якої досягається конкретна, не
розкладається на більш прості, усвідомлена мета. Дія має подібну діяльності психологічну
структуру: мета - мотив - спосіб - результат. У залежності від психічних актів, що домінують у
способах дій, розрізняють дії: сенсорні, моторні, вольові, розумові. Останні два об'єднують
терміном «розумові дії».
Сенсорні дії - це дії по сприйняттю об'єкта, наприклад, визначення розміру предмета, його
розташування і переміщення в просторі, його стану. До числа сенсорних дій входить і оцінка
настрою людини по його міміці. Моторні дії - це дії, спрямовані на зміну положення об'єкта в
просторі шляхом його безпосереднього переміщення (руками, ногами) або безпосередньо з
використанням знарядь праці (перемикання швидкості при управлінні автомобілем).
Важливо зазначити, що виконання предметного дії полягає у здійсненні певної системи рухів, яка
залежить від мети дії, властивостей предмета, на який це дія спрямована, і умов дії.
Види:
-спілкування – спрямоване на обмін між людьми інформацією, діями і переживаннями.
-гра – результатом не стає виробництво продукту, однак здійснюється перш за все відпочинок і
розслаблення.
-навчання – мета якого є придбання людиною знань, умінь і навичок:організоване, неорганізоване,
самоосвіта.
-праця – доцільна діяльність людини спрямована на зміну і перетворення дійсності для задоволення
потреб.
Функції внутрішньої діяльності полягають в тому, що внутрішні дії готують зовнішні. Вони
допомагають економити людські зусилля, даючи можливість досить швидко обрати потрібну дію.
Крім того, вони дозволяють людині уникнути помилок.
Внутрішня діяльність характеризується двома основними рисами:
 1) вона має таку саму будову, що й зовнішня, однак іншу форму перебігу: дії здійснюються
не з реальними предметами, а з їх образами, замість реального продукту отримується
результат подумки;
 2) внутрішня діяльність за своїм походженням походить від зовнішньої, практичної шляхом
інтеріоризації, тобто шляхом перенесення відповідних дій у внутрішній план. Для успішного
відтворення певної дії необхідно спочатку її засвоїти на практиці й отримати реальний
результат.
Зовнішньо-фізична діяльність здійснюється за допомогою зовнішніх предметних дій. До них
відносяться: - моторні (рухові)дії: пози, дії переміщення;
 - виразні рухи: міміка і пантоміміка;
 - жести;
 - мовні рухи (рухи голосових зв'язок тощо).
Екстеріоризація - процес породження зовнішніх дій, висловлювань та ін. на основі перетворення
ряду внутрішніх структур, складених на основі інтеріоризації
Дії відносяться до того, що людина робить, однак не менш важливим є те, яким чином вони
здійснюються. Мова йде про операції діяльності.
Операція - це спосіб виконання дії, що залежить від умов, в яких вона відбувається і, як правило, є
малоусвідомленим або неусвідомленим
Операції характеризують технічний бік дії, що виконується. Одну і ту саму дію можна виконати за
допомогою різних операцій або різними способами.
Результатом діяльності є досягнення (недосягнення) визначеної мети (матеріальний, духовний
продукт), який супроводжується контролем і оцінкою.
Контроль - співставлення отриманих результатів з метою. Заключний контроль здійснюється по
завершенні діяльності.
Оцінка - виявлення ступеня збігу результатів і мети. В основі оцінки
покладений заключний контроль. Якщо досягнення збігаються чи перевищують очікування людина
оцінює діяльність позитивно. У випадку отримання результатів, нижчих за заплановані, оцінка є
негативною.
32. Характеристика поняття «спрямованість» особистості: визначення, компоненти
структури спрямованості та основні її види.
Спрямованість - одна з найістотніших сторін особистості, які характеризують її мотиваційну сферу.
Поняттям "спрямованість" позначаються ті особистісні утвори, які результативно виявляють себе
таким чином: а) в одній і тій самій життєвій ситуації різних індивідів спонукають ставши перед
собою рівні завдання; б) у конкретного індивіда створюють невипадкову послідовність постановки
цілей, що протистоїть випадковим змінам ситуацій. Інакше кажучи, спрямованість - це модус
особистості, стрижень її структури, що визначає її ініціативну поведінку, яка виходить за межі
пасивних реакцій на зовнішні подразники.
Під спрямованістю розуміють систему домінуючих мотивів. Провідні мотиви підпорядковують собі
всі інші й характеризують будову всієї мотиваційної сфери людини. Виникнення ієрархічної
структури мотивів виступає як передумова стійкості особистості.
Які ж головні компоненти спрямованості особистості? У структуру спрямованості входять,
передусім, усвідомлені мотиви поведінки: цілі, інтереси, ідеали, переконання особистості їхня
стійка ієрархія дає змогу в певних межах передбачити загальну спрямованість особистості, її
вчинків. Проте на поведінку людини впливають не тільки усвідомлені, а й малоусвідомлені мотиви.
їхнє співвідношення визначає поведінку людини в новій ситуації. Людина часто діє всупереч
свідомо сформованому наміру, під впливом безпосередньої спонуки, скажімо, сильного емоційного
стану.
Отже, спрямованість особистості має моноідентичний одновершинний характер. Чи так це в
реальному житті? Певно, ні Людина, наприклад, спрямована на галузь техніки, але небайдужа до
жінок, дітей і при цьому дуже сприйнятлива до всіх суспільних подій. У чому ж полягає
спрямованість її особистості? Можна сказати, в тому головному, що її найбільше цікавить. А якщо
головне для неї все те, що було назване? Звичайно, інтенсивність певного інтересу залежить від
конкретної життєвої ситуації, свідомо, а Іноді й не зовсім свідомо може набувати самостійно
спрямовуючого, мотивуючого значення. Мотиви можуть зливатися в групу мотивів, які викликають
ту або іншу поведінку.
Якщо інтереси, ідеали, переконання особистості стикаються один з одним, спрямованість
особистості виявляється в групі конфліктуючих мотивів.
У значущій для особистості ситуації мотиви виявляються чіткіше й окремі з них закономірно
стають домінуючими. Але це не означає, що вони домінують постійно: їх домінування має
ситуативний характер. Щоб розкрити провідні мотиви поведінки, художник (письменник,
драматург, кінорежисер) навмисно стикає людей у таких ситуаціях, у яких виразно мають
виявлятися особистість, її характер та спрямованість. Отже, окремі мотиви можуть відігравати роль
стійкого й домінуючого чинника лише в деяких людей; частіше вони виступають у такій ролі лише
в найбільш значущій для особистості ситуації, стосовно найбільш значущих для неї цінностей.
За домінуючою в діяльності та поведінці людини мотивацією розрізняють три основні види
спрямованості: спрямованість на взаємодію, спрямованість на завдання (ділова спрямованість) І
спрямованість на себе (особиста спрямованість).
Спрямованість на взаємодію спостерігається у тих випадках, коли вчинки людини визначаються
потребою у спілкуванні, прагненням підгримувати добрі стосунки з колегами. Така людина виявляє
стійкий інтерес до спільної діяльності, хоча її фактичний внесок у виконання завдання може бути
мінімальним.
Спрямованість на завдання, або ділова спрямованість, відображає перевагу мотивів, які
породжуються діяльністю: інтерес до процесу праці, безкорисливе прагнення до опанування нових
навичок та умінь. Людина з такою спрямованістю орієнтується на співпрацю з колективом,
домагається найбільшої продуктивності праці - своєї та інших людей, намагається обґрунтовано
довести свою точку зору, яку вважає корисною для виконання завдання.
Спрямованість на себе, або особиста спрямованість, характеризується перевагою мотивів
досягнення особистого добробуту, прагненням підтвердити особисту першість та престиж. У цьому
випадку людина частіше зайнята собою, своїми почуттями, переживаннями, мало реагує на потреби
оточуючих людей, байдужа до колег, своїх обов'язків. У Праці вона бачить передусім можливість
задовольнити свої прагнення незалежно від інтересів колег.
33. Визначення поняття «увага», властивості уваги.
Увага – це особлива форма психічної діяльності, яка виявляється у спрямованості і зосередженості
свідомості на вагомих для особистості предметах, явищах навколишньої дійсності або власних
переживаннях.
Функція  уваги – зосередження свідомості на предметі діяльності.
Важливою закономірністю уваги є її вибірковість, яка виявляється в тому, що людина,
зосереджуючись на одному, не помічає іншого. Це пояснюється більш вираженою гальмівною дією
вагомих для особистості предметів і переживань щодо менш значущих, які в цей час на неї діють.
Увагу зумовлюють не лише зовнішні подразники, а й здатність людини довільно спрямовувати її на
ті чи інші об’єкти. Цю здатність називають уважністю.
Недостатній розвиток уважності виявляється в розосередженості та відволіканні, нездатності без
зовнішніх спонук спрямовувати й підтримувати свою увагу.
Види уваги
За регуляцією розрізняють мимовільну, довільну та післядовільну увагу.
Мимовільна увага – виникає спонтанно, без зусиль свідомості, під впливом найрізноманітніших
подразників, які впливають на той чи інший аналізатор організму.
Довільна увага – це свідомо спрямоване зосередження особистості на предметах і явищах
навколишньої дійсності, на внутрішній психічній діяльності. Довільна увага своїм головним
компонентом має волю.
Головним збуджувачем довільної уваги є усвідомлювані потреби та обов’язки, інтереси людини,
мета та засоби діяльності.
Післядовільна увага – виникає в результаті свідомого зосередження на предметах та явищах у
процесі довільної уваги, долаючи труднощі під час довільного зосередження, людина звикає до них,
сама діяльність зумовлює появу певного інтересу, а часом і захоплює її виконавця, і увага набуває
рис мимовільного зосередження.
За спрямованістю увага буває зовнішня і внутрішня.
Зовнішня увага (сенсорна, рухова) – відіграє провідну роль у спостереженні предметів і явищ
навколишньої дійсності та їх відображенні нашою свідомістю.
Внутрішня увага (інтелектуальна увага) – спрямовується на аналіз діяльності психічних процесів
(сприймання, пам’яті, уваги, мислення), психічних органів і переживань.
Властивості уваги: зосередженість або концентрація уваги, стійкість, переключення, обсяг.
Зосередження уваги –  це головна її особливість. Вона виявляється в мірі інтенсивності
зосередженості на предметі розумової або фізичної діяльності.
Стійкість уваги – характеризується тривалістю зосередження на об`єктах діяльності. Стійкість, як і
зосередженість, залежить від сили або інтенсивності збудження, що забезпечується і силою впливу
об’єтів діяльності, і індивідуальними можливостями особистості, важливістю для неї діяльності,
зацікавленням нею.
Переключення уваги – навмисне перенесення уваги з одного предмета на інший, якщо цього вимагає
діяльність.
Обсяг уваги – це така кількість об’єктів, які можуть бути охоплені увагою і сприйняті в
найкоротший час. За цією ознакою увага може бути вузькою та широкою. Існує певна
закономірність, згідно з якою людина може тримати в полі своєї уваги 5 – 9 об’єктів.
34. Визначення поняття «свідоме» та «несвідоме». Форми прояву несвідомого.
Свідома діяльність людини не виключає наявності в ній несвідомого. Несвідоме сукупність
психічних процесів, актів і станів, обумовлених впливами, про які людина не дає собі звіту.
Залишаючись психічним, несвідоме являє собою таку форму відображення дійсності, при якій
втрачається повнота, орієнтація в часі і просторі, порушується мовне регулювання поведінки. В
несвідомому, на відміну від свідомості, неможливий цілеспрямований контроль людиною тих дій,
які вона здійснює, а також неможлива і оцінка їх результатів.
   
В сферу несвідомого входять психічні явища, які виникають у сні, зворотній реакції, які
викликаються не відчуттями, а реально діючими подразниками (субсенсорні, субцептивні). Рухи,
які в минулому були свідомими, але завдяки багаторазовому повторенню автоматизувались, стали
навичками. До несвідомого відносяться і деякі патологічні явища, які виникають у психіці хворої
людини (галюцинації, марення, ін.).
Несвідоме - це настільки специфічне людське психічне проявлення, яке як і свідомість
детерміноване суспільними умовами існування людини. Воно виступає як часткове, не достатньо
адекватне відображення світу у людському мозку.
В сфері свідомості є явища, які в тому чи іншому суспільному середовищі характеризують її
відмінність від інших психічних феноменів. До таких явищ ми відносимо ментальність.
Ментальність - притаманний даній нації варіант світосприймання, поведінки, який реалізується на
спільній мовній, культурній і морально-етичній основі.
Ментальність поряд з наукою, мистецтвом, міфологією та релігією є однією з форм суспільної
свідомості. Вона жодним чином не закріплена в матеріалізованих продуктах, а має несвідомий
характер. Національний менталітет є продуктом певної культури і водночас персоніфікуючи її, є
носієм, продовжувачем культурних традицій і норм поведінки в наступних поколіннях. Вплив
культури на ментальність і вдачу людини здійснюється в її ранні роки через родину, яка відтворює
культурне середовище етногрупи, її традиції, звичаї, обряди. В результаті із своєрідного родинного
стилю життя в глибинне несвідоме дитини входить певна система цінностей, якої вона
дотримуватиметься протягом всього свого життя. Пізніші культурні впливи торкаються
здебільшого поверхні психіки.
"Душа" українського народу формувалася впродовж багатьох століть існування в контексті
землеробської культури, яка народжувала в етнічній свідомості пращурів українського люду
архетип ласкавої, лагідної неньки-землі, її поетичне бачення, що зумовлювало обрядовість
народного життя. Це й спричинилося до формування основних рис української ментальності.
Те, що українці століттями не мали своєї держави спричинило недостатнє усвідомлення ними себе
як національної самостійної єдності, комплекс меншовартості, занепад рідної мови та інших ознак
національної самобутності, позначилося н розвитку національної самосвідомості. Національну
самосвідомість тлумачать як усвідомлення народом своєї спільності, національної своєрідності як
усвідомлення людиною причетності до певного народу, його культури і мови, усвідомлення і ролі у
світовій цивілізації та права на національну незалежність.
Форми прояву несвідомого.
Насамперед змісту цієї області не усвідомлюються не тому, що вони слабкі, як у випадку з
латентними знаннями. Ні, вони сильні, і сила їх проявляється в тім, що вони впливають на наші дії
й стани. Отже,
перша відмітна властивість несвідомих подань - це їхня дієвість.
Друга їхня властивість полягає в тому, що вони із працею пері ходять у свідомість. Пояснюється це
роботою двох механізмів, які постулює Фрейд, - механізмів витиснення й опору. На думку 3.
Фрейда, психічне життя людини визначається його потягами, головне з яких - сексуальний потяг
(лібідо). Воно існує вже в дитини, хоча в дитинстві воно проходить через ряд стадій і форм. Через
безліч соціальних заборон сексуальні переживання й пов'язані з ними уявлення витісняються зі
свідомості й живуть у сфері несвідомого. Вони мають великий енергетичний заряд, однак у
свідомість не пропускаються: свідомість робить їм опір. Проте вони прориваються у свідоме життя
людини, приймаючи перекручену або символічну форму.
Фрейд виділив три основні форми прояву несвідомого:це сновидіння, помилкові дії (забування
речей, намірів, імен; описки, застереження й т.п.) і невротичні симптоми. Невротичні симптоми
були головними проявами, з якими почав працювати Фрейд. Відповідно до подань 3. Фрейда,
невротичні симптоми - це сліди витиснутих переживань, що травмують, які утворять у сфері
несвідомого сильно заряджене вогнище й звідти роблять руйнівну роботу. Вогнище повинен бути
розкритий і виряджений - і тоді невроз втратиться своєї причини.

34. Визначення поняття «свідоме» та «несвідоме». Форми прояву несвідомого.

Свідомість — це вища форма відображення дійсності, властива лише людям і

пов'язана з їх психікою, абстрактним мисленням, світоглядом, самосвідомістю,
самоконтролем своєї поведінки і діяльності та передбачування результатів останньої..
З погляду психології свідомість можна розглядати як форму психіки. Свідомість
зберігає те, що є об'єктом уваги , напружуючи пам'ять, ми виконуємо дію
пригадування й усвідомлюємо її; відшукуючи олівець, ми усвідомлюємо дію
сприймання тощо. Завдяки свідомості людина пристосовується до навколишнього
світу. Об'єктом усвідомлення є те, що потребує певної регуляції нашої поведінки,
наших дій з урахуванням реальності. Свідомість людини виявляється в її діяльності.

Несвідоме - це ті явища, процеси, властивості і стани, які впливають на поведінку

людини, але не усвідомлюються їм. Несвідоме початок представлено практично у
всіх психічних процесах, станах і властивості людини. У людини є несвідома пам'ять,
несвідоме мислення, несвідома мотивація, несвідомі відчуття тощо. Співвідношення
свідомості і несвідомого було вперше розглянуто З. Фрейдом. До несвідомого в
особистості людини він відносив такі якості, потреби і інтереси, які людина не
усвідомлює, але які знаходять свій вияв у різних його мимовільних діях і психічних
явищах. До сфери несвідомого належать сновидіння,автоматичні рухи та дії,в яких
немає усвідомленної мети,також патологічні явища, що виникають у психіці хворої
людини(марення). До несвідомого належать: сновидіння, гіпнотичний стан, лунатизм,
інстинкти, за порогові почуття.

До сфери несвідомого належать: • психічні явища, які виникають під час сну
(сновидіння); • реакції-відповіді, спричинювані невідчутними, але реально діючими
подразниками («субсенсорні», або «субцептивні» реакції); • рухи, які були в
минулому усвідомлюваними, але з повторюванням стали автоматичними і тому
 більше не усвідомлюються; • деякі спонукання до діяльності, в яких відсутнє
усвідомлення мети.

35. Стратегії та тактики поведінки людини в конфлікті за К. Томасом. Наведіть

приклади прояву пристосування та компромісу у конфлікті.

У своєму аналізі конфліктів в системі міжособистісних відносин Кеннет Томас

припустив, що необхідно перенести акцент з усунення конфліктів на контроль  або
управління ними. Вперше в соціальній психології було поставлено питання про
неоднозначне ставлення до особистісних конфліктів і було показано, що одне із завдань
управління – навчитися керувати всіма фазами конфлікту.

К. Томас виділив наступні п’ять способів врегулювання конфліктів:

Поступливість – жертвування інтересами справи задля підтримання й поліпшення стосунків з

іншою людиною.
"Поступливий" намагається виглядати в очах оточення приємним, добрим, співчутливим, готовим
допомогти. Він відчуває страх перед несхваленням, перед можливістю бути знехтуваним. Виявляючи до
інших знаки поваги та схвалення, "поступливий" очікує такого самого ставлення й до себе. Як правило,
він робить усе, щоб усунути саму можливість критики, запобігти загостренню конфліктів.
Компроміс (порозуміння) – пошуки балансу взаємних поступок і надбань. Прагнучи порозумітися,
сторони згоджуються на часткове задоволення своїх потреб, щоб зберегти стосунки й отримати хоча б
щось. При цьому має підкреслення спільності інтересів. Іноді компроміс є останньою можливістю
прийняти певне рішення.
Суперництво – людина максимально орієнтована на перемогу в конфлікті і мінімально зважає на
потреби інших. Сторона конфлікту, що застосовує стиль суперництва, намагається нав'язати іншим свій
варіант вирішення спірних питань. Власна перемога бачиться як поразка супротивника. На переговорах
застосовується тактика тиску й погроз, робляться спроби поставити під сумнів компетентність
опонентів, вишукується слабке місце в їхній аргументації, як правило, спостерігається схильність до
безапеляційних заяв, негативного ставлення до тих, хто має іншу думку.
Ухиляння – пасивна поведінка у конфліктній ситуації, що полягає в ігноруванні проблеми або
відкладенні свого втручання до "кращих часів". Це прагнення уникати гострих ситуацій і не
обговорювати питання, які є предметом суперечок. Тактика присутності без ознак активного втручання,
зберігаючи нейтралітет і не розкриваючи своїх поглядів та ставлення до проблеми. Сторонам надається
можливість самим зробити вибір і самим нести відповідальність за свій вибір.
Співробітництво - орієнтація на якнайповніше задоволення інтересів усіх учасників конфліктної
ситуації. Інтереси іншої сторони визнаються частиною проблеми. Суперечності відверто
обговорюються, спільно з іншою стороною наполегливо шукається розв'язання спірної проблеми.
Виявляються приховані інтереси, вишукуються резерви та ресурси для їх задоволення.
Для наочного уявлення найбільш яскравих якостей і моделей поведінки в конфліктах,
кожну з ситуацій можна представити у вигляді образів тих чи інших тварин. Ситуації,
при яких використання пропонованих стратегій поведінки найбільш доречно:
пристосування. Характеризується відсутністю в однієї зі сторін бажання досягти мети й
одночасно наявністю сильного прагнення досягти своїх цілей у протилежної сторони.
На відміну від усіх інших стратегій поступка залежить тільки від сторони, що сама її
обрала, а другій стороні залишається лише погодитися з нею.

Компроміс як стиль поведінки означає врегулювання розбіжностей на основі взаємних

поступок, досягнення часткового задоволення своїх інтересів. Компромісна поведінка
може виявлятися в тому, що суб'єкти конфлікту підтримують дружні стосунки,
шукають справедливих результатів, уникають лобових зіткнень і поступаються заради
збереження взаємовідносин. Активна форма компромісу може проявитися в підписанні
чітких договорів, ухваленні певних зобов'язань. Пасивна форма компромісу - це не що
інше, як відмова від активних дій щодо досягнення певних взаємних поступок за тих чи
інших умов. Ідеальним компромісом можна вважати рівноправне задоволення
інтересів обох сторін

36. Характеристика явища функційної асиметрії півкуль головного мозку та особливості

проявів психіки людини, у якої домінує права півкуля.

Широкі узагальнення, часто зроблені в популярній психології про міжпівкульну

асиметрію, наприклад, логіки, творчості часто є не зовсім точними, оскільки
більшість функцій мозку фактично розподілені між обома півкулями. Більшість
наукових доказів асиметрії стосуються нижчого рівня перцептивних функцій, а не
широко обговорюваних функцій високого рівня. функціональна асиметрія півкуль
головного мозку та характер міжпівкульової взаємодії суттєво впливають на
більшість характеристик перебігу психічної діяльності людини і виступають
психофізіологічною основою індивідуальних особливостей пізнавальної стратегії,
показників психомоторної, психосенсорної та емоційно-вольової сфер людини.

Функціональна асиметрія мозку – це складна властивість мозку, що відображає

розходження в розподілі нервово-психічних функцій між правою і лівою півкулями.
Формування і розвиток цього розподілу відбувається в ранньому віці під впливом
комплексу біологічних та соціокультурних факторів. Функціональна асиметрія
півкуль є однією з причин існування у людини певної структури психіки.

Явище функціональної асиметрії цікавило здебільшого психофізіологів та

нейропсихологів: Терцип X., Цекотто К., Кепалапте А., Доброхотова Т. О., Чуприков
О.П., Семенович А.В., Харбург Е., які в своїх дослідженнях застосовували методи
ЕЕГ (електроенцефалограми), ФІЛАТ (фізіотерапії латеральної) та інші. Саме ці
дослідження і послужили основою для виявлення особливостей осіб з різною
мозковою організацією: в першу чергу, це стосується їх емоційно-вольової сфери.
права півкуля функціонує за принципом безпосереднього почуттєвого й цілісного
відображення дійсності. Для того, щоб права півкуля функціонувала, вона повинна
зіткнутися з дійсністю безпосередньо (почуттєво).

Голдберг у монографії «Керуючий мозок» прийшов до висновку, що права півкуля

відповідає за когнітивну (пізнавальну) новизну, а ліва - за когнітивну «рутину».
Інакше кажучи, все, із чим стикається людина вперше, сприймається правою
півкулею мозку, а все, чому людина навчилася, стає надбанням лівої й зберігається
там у вигляді якихось паттернів (типових моделей).

Переробка інформації правопівкульних відбувається спонтанно, в хаосі та миттєво.

Вони мислять інсайтами, при чому не можуть пояснити, яким чином знайшли
відповідь. І хоча такий підхід до мислення може здатися невірним і нераціональним,
та його результати вражають точністю і доцільністю.

Як показали дослідження, творчий процес потребує від правопівкульних людей

менших психофізіологічних затрат і відбувається на менш високому рівні додаткової
активації мозку. В ході багатьох досліджень вчені зробили висновки щодо зв'язку
позитивних емоцій з лівою півкулею, а негативних - із правою.В цілому, права
півкуля є переважно сприймаючою (перцептивною), а ліва – виконавчою. Права
півкуля оперує образною інформацією, легко сприймає просторові відношення,
володіє музичним слухом, забезпечує емоційне ставлення до сприймання і розуміння
об'єктів. Якщо на інтелектуальному рівні виключення правої півкулі особливо не
відбивається, то емоційний стан різко змінився. Людину охоплює ейфорія. Весь
пасивний її словник стає активним, але, разом з тим, людина залишається без
творчого прояву. 

Особливості психіки зумовлені більшою функціональною активністю правої півкулі

головного мозку, що знаходить своє відображення у таких проявах своєрідності
сприйняття та обробки інформації як синтетичність (цілісність), дедуктивність,
комплексність, нелінійність, спонтанність, візуалістичність, домінування наочно-
образного та наочно-дійового мислення. Особливе значення для лівшів має чуттєве
пізнання та інтуїтивна орієнтація у навколишньому середовищі. Такий тип
сприйняття та обробки інформації обумовлює високі показники розвитку
невербального інтелекту, легкість просторової орієнтації, схильність до практичної
діяльності.

37. Характеристика напрямів психології. Їх особливості, основні положення та вплив на

подальший розвиток психології як науки.

У XX столітті сформувались такі основні напрями психології, як біхевіоризм,

гештальтпсихологія, психоаналіз, радянська психологія.
Біхевіоризм - напрям у психології, що вивчає поведінку людини і способи впливу на
поведінку людини. Біхевіоризм досліджує тільки зовні, бачимо поведінку і не робить
відмінності між поведінкою людини та інших тварин. Для класичного біхевіоризму
всі психічні явища зводяться до реакцій організму, переважно руховим: мислення
ототожнюється з мово рушійними актами, емоції - до змін всередині організму,
свідомість принципово не вивчається, як що не має поведінкових показників.
Основним механізмом поведінки приймається зв'язок стимулу і реакції .
Представники: Едуард Торндайк, Іван Петрович Павлов, Джон Бродес Уотсон.

Фрейдізм - назву теорії і методу психоаналізу. Названа по імені 3. Фрейда (1856 -

1939), австр. лікаря - невропатолога і психіатра. Психіка розглядається ним як щось
самостійне, що існує паралельно матеріальним процесам (Психофізичний паралелізм)
і керовану особливими, вічними психічними силами, що лежать за межами свідомості
(Несвідоме). Усі психічні стани, всі дії людини, а потім і всі історичні події та
суспільні явища Фрейд піддає психоаналізу, тобто тлумачить як прояв несвідомих, і
перш за все сексуальних, потягів. Одвічні конфлікти в глибинах психіки індивідів
стають у Фрейда причиною і змістом моралі, мистецтва, науки, релігії, держави,
права, воєн. Сучасні прихильники Ф. - неофрейдісти К. Хорні, Г. Кардінер; Ф.
Александер, Г. Саллівен зберігають незайманою основну логіку міркувань Фрейда,
відмовляючись від тенденції бачити у всіх явищах людського життя сексуальну
підоснову. фрейдистська концепція зробила вплив на різні області буржуазної
культури, і особливо - на теорію і твори мистецтва.

Гештальтпсихологія виникла на початку нашого століття в Німеччині. Її

засновниками були Макс Вертгеймер (1880-1943), Курт Коффка (1886-1967),
Вольфганг Келер (1887-1967). Назва цього напряму походить від слова «гештальт»
(нім. Gestalt - форма, образ, структура). Психіка, вважали представники цього
напряму, повинна вивчатися з точки зору цілісних структур
(гештальтів).Центральним для них стало уявлення про те, що основні властивості
гештальта не можна зрозуміти шляхом підсумовування властивостей окремих його
частин. Ціле принципово не зводиться до суми окремих його частин, більше того,
ціле - це зовсім інше, ніж сума його частин. Саме властивості цілого визначають
властивості окремих його частин.

Гуманістична психологія виникла в 60-і роки нашого століття в американській

психології. Цей напрямок проголосило в якості основної ідеї новий погляд на
розвиток людини. Воно засноване на оптимістичному підході до розуміння природи
людини: вірі у творчі можливості, творчі сили кожної людини, в те, що він здатний
свідомо вибирати свою долю і будувати своє життя. Саме з цим пов'язана назва цього
напряму, що походить від лат слова humanus - людяний. У той же час, гуманістичні
психологи вважають, що дослідження наукових понять і застосування об'єктивних
методів веде до дегуманізації особистості і її дезінтеграції, перешкоджає її прагненню
до саморозвитку, таким чином, цей напрямок приходить до відвертого
ірраціоналізму. Найбільш відомими представниками цього напряму є Карл Ренсом
Оджерс (1902-1987) і Абрахам Харольд Маслоу (1908-1970).

Когнітивна психологія (Дж. Келлі, Д. Міллер, У. Найссер) виникає у 60-ті роки 20-

го століття в протистояння біхевіоризму. Вона повернула в предмет психології
суб'єктивний аспект. Когнітивна психологія - психологія пізнання, де пізнання -
основа свідомості. Назва цього напряму походить від лат слова cognitio - знання,
пізнання. Його виникнення і розвиток пов'язані з бурхливим становленням
комп'ютерної техніки і розвитком кібернетики як науки про загальні закономірності
процесу управління і передачі інформації. Когнітивна психологія розглядає
залежність поведінки людини від наявних у нього пізнавальних схем, які дозволяють
йому сприймати навколишній світ і вибирати способи правильного поведінки в
ньому. Цей напрямок в даний час бурхливо розвивається, і у нього немає будь-якого
визнаного лідера. Критика когнітивної психології пов'язана, перш за все, з тим, що
проведені в ній дослідження ототожнюють мозок людини з машиною, істотно
спрощуючи тим самим складний, багатогранний внутрішній світ людини.

Радянська психологія - період 1920-30х рр. .- становлення радянської психології на

основі філософії марксизму. У цей період закладаються дві основні взаємопов'язані
теми в історії радянської психології, які будуть визначати її розвиток впродовж
наступних десятиліть. Це, по-перше, пошук конкретно-емпіричного наповнення
марксистської психології. По-друге, це тема пошуку самостійного, відмінного від
фізіологічного, соціологічного, літературознавчого, антропологічного, медичного та
ін. дослідження самостійного об'єкта і підстав психологічного дослідження,
відмінного від фізіологічного, соціологічного, літературознавчого, антропологічного,
медичного та ін. дослідження. І в той же час, психологія в цей період розвивається в
тісній взаємодії і діалозі з різноманітними суміжними областями «людинознавства».
Роком визнання радянської психології слід вважати 1929, коли перша представницька
група радянських вчених була заявлена для участі у IX міжнародному
психологічному конгресі. Так, 1930-ті рр.. ознаменовані поруч інспірованих органами
державного контролю дискусій у психоневрологічних науках, таких як
«реактологічна» і «рефлексологічного» дискусії, в ході яких обговорюються наукові
напрямки були незмінно засуджені і віддані анафемі, а їх представники і
послідовники мали опублікувати публічні покаяння у визнанні помилковості своїх
поглядів.

38. Визначення поняття «психосоматичні розлади», їх характерні ознаки та приклади

психосоматичних розладів.

Психосомати́чні захво́рювання — група хворобливих станів, що з'являються у

результаті взаємодії психічних і фізіологічних факторів. Являють собою психічні
розлади,
що проявляються на фізіологічному рівні, фізіологічні розлади, які проявляються
на психічному рівні, або фізіологічні патології, що розвиваються під впливом
психогенних факторів.

До психосоматичних захворювань відносяться захворювання внутрішніх органів і

систем організму, які виникають внаслідок впливу психічних та емоційних факторів.
Це хвороби, які, як кажуть в народі, виникають "від нервів. До класичних
психосоматичних розладів відносять кардіалгії, психогенні розлади серцевого ритму,
ішемічну хворобу серця при незмінених коронарних судинах, артеріальну гіпо- та
гіпертензію, психогенний ревматизм, психогенну задишку, психогенну дизурію,
синдром подразнення товстого кишечника та ін

Психосоматичні розлади в ширшому розумінні. Здоров'я порушується через

особливості поведінки людини, що пояснюється характером особистості та її
переживаннями. Можна навести чимало прикладів незвичного прояву патологічних
психосоматичних впливів.

Так, У. Кеннон спостерігав у Центральній Африці плем'я вуду, яке протягом багатьох
поколінь існувало ізольовано. Зрештою його члени так звикли один до одного, що
найстрашнішим покаранням було відлучення від племені. Це була справжнісінька
катастрофа для психіки нещасних — через кілька діб самотності вони гинули без
будь-якого фізичного насильства. Найімовірніша причина смерті — зупинка
діяльності серця внаслідок аритмії та спазму вінцевих судин. Таку раптову смерть
було названо на честь зазначеного племені — “смерть вуду”.

Цікавий випадок трапився із французьким письменником Г. Флобером. Описуючи

отруєння героїні свого роману миш'яком, він так яскраво уявив собі цю картину, що
деякі ознаки отруєння виникли в нього самого.

Експерти ВООЗ визначили основні ознаки недиференційованого психічно-го розладу,

який є характерним для соматичних хворих. До них відносять:

– наявність чіткого психологічного дискомфорту;

– порушення спроможності виконувати певну роботу або навчатися;

– підвищення ризику смерті, страждання або порушення діяльності.

Наявність будь-якого психічного розладу зазвичай можна запідозрити за таких

опосередкованих ознак:

– клінічні симптоми захворювання не схожі на наявні описані соматичні синдроми

та захворювання;

– у разі ретельного обстеження не була виявлена патологія внутрішніх органів або

вона не відповідає вираженості скарг, які висуває хворий:

– пацієнт вимагає множинних діагностичних обстежень:

– тимчасове полегшення стану пацієнта виникає від нетрадиційних методів
лікування або в результаті інвазивних терапевтичних втручань:

– відповідь на симптоматичну терапію має суперечливий характер :

– спостерігається схильність до перебільшення тяжкості побічних реакцій ліків:

– відзначається підвищена залежність організму від психогенних впливів;

– з усього арсеналу фармацевтичних засобів найбільш ефективним є використання

психотропних засобів.

39. Сутність, об'єкт і предмет психології як науки. Основні напрями психології.

Охарактеризуйте взаємозв’язок психології та педагогіки.

Психологія – це наука про закономірності розвитку та функціонування психіки як

особливої форми життєдіяльності. Об'єктом науки є людина, істота наділена
свідомістю та внутрішнім суб'єктивним світом (вивчення тваринної психіки
належить, головне, біологічним наукам і в психології такі знання використовуються
як матеріал для порівняння).

Визначенням предмету науки могло бути «психіка» або «психічне», однак це було б
надто обширним. Категорія психічного розглядається філософською онтологією, а з
такими продуктами психіки як людські стосунки, творчість мають справу соціологія
та мистецтвознавство. Специфічним для психології є дослідження психічних явищ,
які керують діяльністю та відносинами людини.

Напрями психолог  ДИВ ПИТАННЯ № 37

Педагогіка розвивається в органічній єдності з психологією. Обидві ці науки мають
спільний об’єкт вивчення – людину, що розвивається, але кожна наука має свій
предмет дослідження. Психологія вивчає закономірності та механізми розвитку
психіки й особистісних властивостей людини. Виховання та навчання людини
ґрунтується на врахуванні закономірностей розвитку психіки людини. Існує навіть
вислів – психологія без педагогіки безкорисна, педагогіка без психології безсильна.
Адже психологія вивчає закономірності розвитку психіки, а педагогіка –
ефективність тих виховних впливів, що призводять до змін у внутрішньому світі й
поведінці людини.
40. Охарактеризуйте поняття «здібності»: визначення, передумови розвитку, види та
інтегральні утворення.
 Здібності — індивідуально-психологічні стійкі властивості особистості, які є
вирішально-визначальною умовою успішності становлення і функціонування її як
суб'єкта певного виду діяльності. Здібності не зводяться до знань, умінь і навичок, що
є у людини, але вони забезпечують їх швидке надбання, фіксацію й ефективне
практичне використання.

Розвиток здібностей чималою мірою визначається умовами виховання,

особливостями сформованості особистості, її спрямованістю, яка або сприяє
розкриттю здібностей, або, навпаки, призводить до того, що здібності не
реалізуються. В основі однакових досягнень за умов виконання певної діяльності
можуть бути різні здібності, водночас одна й та сама здібність може бути умовою
успіху різних видів діяльності. Важливими чинниками процесу навчання і виховання є
сензитивні періоди, найсприятливіші для становлення тих чи інших здібностей.
Вихідною передумовою для розвитку здібностей є ті природні задатки, з якими
дитина з'являється на світ. Водночас біологічно успадковані властивості людини не
визначають її здібностей.

Рівень розвитку здібностей залежить:

• від якості знань і вмінь, від міри їх об'єднання в єдине ціле;

• природних задатків людини, якості природних нервових механізмів елементарної

психічної діяльності;

• більшої чи меншої "тренованості" самих мозкових структур, які беруть участь у

здійсненні пізнавальних і психомоторних процесів (Б.І. Додонов).

Здібності людей поділяють на види передусім за змістом і характером діяльності, в

якій вони виявляються. Розрізняють загальні й спеціальні здібності.

Загальними називають здібності людини, що тією чи іншою мірою виявляються у

всіх видах її діяльності. Загальні здібності забезпечують відносну легкість і
продуктивність у засвоєнні знань та виконанні різних видів діяльності. До
спеціальних здібностей належить зарахувати й здібності до практичної діяльності:
конструктивно-технічні, організаційно-управлінські, педагогічні, підприємницькі та
інші. Потенційні здібності -це можливості розвитку особистості, які виявляються
щоразу, коли перед нею постає необхідність розв'язання нових завдань. Проте
розвиток особистості залежить не лише від її психологічних властивостей, а й від
тих соціальних умов, у яких ці властивості може або не може бути реалізовано.
Актуальні здібності становлять тільки частину потенційних. До інтегральних
утворень відносять геніїв. Геніа́льність — це набір здібностей, який визначає появу
творців, що мають історичне значення в житті суспільства, засвідчують нову епоху в
розвитку культури, науки та науково-технічного прогресу.
41. Визначення поняття «акцентуація», основні типи акцентуацій характеру та приклади їх
прояву в навчальній діяльності.
АКЦЕНТУАЦІЯ ХАРАКТЕРУ — надмірна вираженість окремих рис характеру та їх комбінацій,
що становить крайні варіанти психічної норми, які межують із психопатіями. А.х. відрізняється
від психопатій відсутністю однозначного прояву тріади ознак, притаманних психопатіям:
стабільності характеру за часом, тотальності її проявів в усіх ситуаціях соціальної
дезадаптації. 

Гіпертимний: відзначається енергійністю, яскравою експресивністю (багатством

міміки, жестів, рухів), високою мовленнєвою активністю, жвавістю, веселістю,
оптимізмом, ініціативністю. Позитивні риси: енергійність, оптимізм, жадоба
діяльності, активність. Разом з тим, ці риси можуть поєднуватися з легковажністю,
підвищеною дратівливістю, відсутністю самоконтролю і недостатньо серйозним
ставленням до своїх обов'язків. Гіпертимні особи важко переносять монотонну
діяльність, вимушену самотність, сувору дисципліну. Вони рідко самі ініціюють
конфлікти, але бурхливо реагують на зауваження. Головні конфлікти виникають
через недостатньо відповідальне ставлення гіпертимних осіб до своїх обов'язків.

Дистимний: характеризується домінуванням сумного настрою, зниженою

мовленнєвою активністю, уповільненістю дій та низькою готовністю до спілкування.
Дистимні особи приємні у спілкуванні, бо володіють такими привабливими рисами,
як схильність сприймати реальність серйозно, уникати домінування, усталеність
симпатій до друзів. Риси, які відштовхують від дистимів: пасивність, сповільненість
реакцій, ригідність поведінки (інерція, негнучкість, загальмованість), відчудженість
від партнерів по спілкуванню. Дистимні особи є неконфліктними, вони уникають
активного спілкування, люблять посидіти вдома, ведуть усамітнений спосіб життя,
цінують своїх друзів.

Циклоїдний: відзначається періодичними чергуваннями гіпертимності та

дистимності, що зумовлює зміни в манері спілкування з іншими. У період
гіпертимності (на підйомі) проявляє активність, піднесений настрій, бажання
спілкуватись. В період дистимності (спаду) змінює манеру спілкування, стає
замкнутим, повільним, пригніченим. Циклоїдні особи поводяться то як особи з
гіпертимвою акцентуацією, то як особи з дистимною акцентуацією.

Збудливий: характеризує легко збуджуваних, запальних людей, які мають труднощі

самоконтролю. Особливість цього типу полягає в тому, що емоційне збудження
охоплює таких осіб швидко і легко досягає максимального піднесення. У період
збудження виявляють дратівливість, запальність, погано контролюють себе. Поза
спалахами емоційного збудження, в емоційно спокійному стані збудливі особи
охайні, доброзичливі, сповільнені у реагуванні. Психологи - знавці акцентованих
характерів стверджують, що представники збудливого типу залюбки спілкуються з
малими дітьми, люблять тварин. Разом з тим, збудливі можуть бути ініціаторами
конфліктів, активною провокуючою стороною, схильні до сварок. Інколи така
конфліктність поєднується з відчуженістю, похмурістю.
Застрягаючий: характеризує людей з інертністю намірів і негативних переживань,
помірною контактністю. Інертність психологічних переживань викликає у людей
цього типу схильність до повчань, боротьби за справедливість. Застрягаючі особи
ініціюють конфлікти, виступаючи в них активною стороною. Орієнтовані на високі
показники виконання, схильні до високих вимог до себе і висувають надмірно високі
вимоги до близьких людей, співробітників. Інертність зумовлює прагнення до
високих стандартів виконання. Відзначаються вразливістю, глибоко переживають
образи, злопам'ятні, мстиві, ревниві.

Педантичний: характеризує людей, мотивованих детальними дрібними вимогами

досконалості, що поглинають їхню увагу та визначають переживання, стосунки.
Педантичні особи рідко ініціюють конфлікти, легко поступаються лідерською
позицією. У конфлікті виступають пасивною стороною. Педантична особа
поводиться як бюрократ, вимагає від усіх дотримання вимог. Зокрема близьких
людей переслідує претензіями надмірної охайності. Привабливі риси цього типу:
добросовісність, охайність, серйозність, надійність у справах. Відразливі риси:
формалізм, занудливість, надмірний настирливий контроль оточення.

Тривожний: характеризує людей з домінуванням почуття небезпеки, незалежно від

реальної загрози ситуацій, та високим рівнем контролю своїх дій. Привабливі риси:
емоційність, неагресивність, самокритичність, обов'язковість. Схильність до високого
самоконтролю зумовлює невпевненість у собі, несмілість, як правило, поєднується з
низькою активністю, мінорним настроєм. Тривожні особи не ініціюють конфліктів і
зазвичай виступають пасивною стороною конфлікту" в ситуації конфлікту шукають
підтримки, опори. Через беззахисність, психологічну вразливість іноді стають
мішенню для агресивних, конфліктних осіб.

Емотивний: характеризує людей з високою емоційною чутливістю та нестійкістю

емоційних станів. У конфлікти вступають рідко, виконують у них пасивну роль.
Привабливі риси: чутливість, здатність до співчуття, доброта, соціальна
спрямованість, орієнтація на соціальні норми, обов'язковість. Неприємні риси:
надмірна чутливість, сльозливість.

Демонстративний: характеризується підвищеним рівнем потреби у соціальній

увазі, прагненням до лідерства, прагненням влади та соціального визнання,
розвитком комунікативних здібностей та вмінь. Демонстративні особи відзначаються
здатністю активно пристосовуватись до соціальних ситуацій, різноманітністю
комунікативних навичок, що дозволяють їм легко переходити від однієї манери
спілкування до іншої. У конфліктах виступають активною стороною, систематично
самі провокують конфлікти, володіють складними стратегіями активного захисту.
Привабливі риси: артистичність, манера спілкуватись, демонструючи розуміння
партнерів, здатність захоплювати співрозмовників, неординарність мислення та
вчинків. Відразливі риси: лицемірство, егоцентричність, демонстрація своїх переваг
(хвастощі), бажання перекласти найважливіші обтяжливі обов'язки на інших, а
самому уникнути напруження та ухилитись від роботи.

Екзальтований: характеризує людей, які легко досягають піднесеного стану від

радісних подій та впадають у відчай від сумних. Екзальтовані особи альтруїстичні,
охоче спілкуються, співчутливі, цінують естетичні враження. їм властиві
витонченість, яскравість і щирість почуттів, чуйність та уважність в міжособистих
стосунках, легкість у спілкуванні, красномовність, висока вербальна активність.
Відразливі риси: підвладність настрою.

42. Визначення поняття «стрес», стадії розвитку стресу, можливі способи попередження та
подолання стресового стану.
Стрес  — неспецифічна реакція організму у відповідь на дуже сильну дію
(подразник) зовні, яка перевищує норму, а також відповідна реакція нервової
системи.

Г. Сельє запропонував виділити три стадії розвитку стресової реакції:

1. Стадія тривоги. Це
найперша стадія, що виникає з появою подразника, що викликає
стрес. Наявність такого подразника викликає ряд фізіологічних змін: у людини
учащається подих, трохи піднімається тиск, підвищується пульс. Змінюються і
психічні функції: підсилюється порушення, вся увага концентрується на подразнику,
виявляється підвищений особистісний контроль ситуації. Усе разом покликано
мобілізувати захисні можливості організму і механізми саморегуляції на захист від
стресу. Якщо цієї дії досить, то тривога і хвилювання вщухають, стрес закінчується.
Більшість стресів дозволяється на цій стадії.

2. Стадія опору. Настає
у випадку, якщо стрес фактор, що викликав, продовжує діяти.
Тоді організм захищається від стресу, витрачаючи "резервний" запас сил, з
максимальним навантаженням на всі системи організму.

3. Стадія виснаження. Якщоподразник продовжує діяти, то відбувається зменшення

можливостей протистояння стресові, тому що виснажуються резерви людини.
Знижується загальна опірність організму. Стрес "захоплює" людини і може привести
його до хвороби. При впливі дратівного фактора в людини формується оцінка
ситуації як загрозливої. Ступінь погрози в кожного своя, але в будь-якому випадку
викликає негативні емоції. Якщо ситуація не дозволяється, а сили для боротьби з
власним стресом кінчаються, можливі невроз і ряд необоротних порушень в організмі
людини. Наявність усвідомленої погрози - це основний стресовий фактор людини.
Оскільки в тих самих ситуаціях одні люди бачать погрозу різного ступеня, а інші в
цих же умовах не бачать її зовсім, те і стрес, і його ступінь у кожного свої.

Звернемося до активних способів підвищення загальної стійкості людського

організму. Їх можна спробувати розділити на три групи:

Перша група - включає способи, що використовують фізичні фактори впливу - це

фізична культура, загартовування організму, біг підтюпцем і т. д.

Друга група - аутогенне тренування, психотерапія, гіпноз.

Третя група способів підвищення загальної стійкості організму зв'язана з біологічно

активними речовинами

Один із кращих способів заспокоєння - це спілкування з близькою людиною або

активізація почуття гумору

Розглянемо можливі способи боротьби зі стресом: релаксацію; концентрацію;

ауторегуляцію подиху.

43. Поняття „інтелект”, його функції та види. Поясніть, що таке коефіцієнт інтелекту та
охарактеризуйте на прикладах кілька інтелектуальних властивостей особистості.

Інтелект (від лат. intelectus - розуміння) - відносно стійка структура розумових

здібностей людини. Він включає в себе досвід, набуті знання і здатність швидко й
доцільно використовувати їх у нових ситуаціях, які досі не зустрічалися, а також у
процесі розв'язання складних завдань.

Зводити інтелектуальний потенціал до розумового інтелекту неправильно: існують

різні види інтелекту, або - для різних ситуацій потрібно своя різновид інтелекту.
Тілесно-кінестетичний інтелект
Тілесно-кінестетичний інтелект - це здатність маніпулювати фізичними об'єктами і
використовувати різні фізіологічні навички. Такі люди добре орієнтуються в часі і
просторі. Спортсмени, танцюристи, хірурги повинні володіти добре розвиненим
тілесно-кінестетичним інтелектом.

Просторовий інтелект - це здатність мислити в трьох вимірах. Такі люди, добре

усвідомлюють місце, подумки можуть уявити, що їх чекає за рогом. Вони з легкістю
згадують картину, саме картину, того місця, про яке їх запитують чи про який вони
згадують у даний момент.
Моряки, льотчики, скульптори, художники та архітектори - носії розвиненого
просторового інтелекту. Люди з таким інтелектом люблять лабіринти і пазли

Музичний інтелект - це здатність розрізняти крок, ритм, тембр і тон. Цей тип
інтелекту дозволяє нам відчувати, створювати, відтворювати музику. Без нього не
змогли б композитори, диригенти, музиканти, вокалісти та слухачі з тонким слухом.
Цікаво, що тільки музичний інтелект + схильність до математики можуть народити
таких людей як барабанщики. Вони, як правило, дуже добре фільтрують зовнішній
звук і вміють добре та швидко рахувати.

Особистісний інтелект - це здатність розуміти себе, а також свої думки і почуття, і

використовувати ці знання в процесі планування життя. Цей тип інтелекту дозволяє
людині тверезо оцінювати свої можливості і грамотно планувати витрати.
Очевидно, що такі люди хороші психологи. Але попри це ці люди можуть бути дуже
сором'язливими.

Вербальний або Лінгвістичний інтелект

Лінгвістичний інтелект - це здатність мислити і чітко інтерпретувати свої думки,
навіть дуже складні, в зрозумілі для всіх слова. Лінгвістичний інтелект важливий для
поетів, письменників, журналістів та громадських діячів.
Молоді люди з таким інтелектом люблять писати, читати, розповідати історії і
розгадувати кросворди.

Визначає здатність людини відчувати тварин і рослини. Ця здатність вважалася

даром в нашому еволюційному минулому. Великі первісні мисливці і збирачі
володіли цим даром. Зараз цей тип інтелекту продовжує відігравати важливу роль у
деяких галузях і без нього неможливо стати професійним ботаніком або агрономом.
Сучасне суспільство вже звісно мало зацікавлене у цьому типі, тому що ми все
більше віддаляємося від природи.

Логіко-математичний інтелект допомагає рахувати, вирішувати складні математичні

та логічні задачі. Логічний інтелект, як правило, добре розвинений у математиків,
науковців та детективів.
Молоді люди з цим типом інтелекту не схильні до спілкування, зазвичай вони
замкнуті. Їм цікавіші цифри, експерименти і логічні задачки.

Екзистенційний інтелект
Інтелект, який потенційно допомагає індивідууму у боротьбі з глибокими питаннями
людського існування. Наприклад, такі люди можу висунути нові теорії про сенс
буття, можливості безсмертя і як люди з'явилися на нашій планеті.

Міжособистісний інтелект - це здатність розуміти й ефективно взаємодіяти з іншими

людьми. Вона включає в себе ефективні вербальні та невербальні комунікації,
можливість швидко помічати відмінності між людьми. Також ці люди мають добре
відчувати настрій і темперамент інших.
Вчителі, соціальні працівники, актори та політики за визначенням повинні володіти
цим типом інтелекту, але ... Молоді люди з розвиненим міжособистісним інтелектом
часто стають лідерами серед своїх однолітків, не тому, що вони сильніші, а тому, що
з ними цікаво спілкуватися, і, здається, що вони розуміють почуття кожного.
Найважливішафункція інтелекту — адаптований взаємозв’язок з природою, тобто
вміння орієнтуватися в умовах, що склалися, і відповідно до них
діяти.Адаптація може здійснюватися двома шляхами — асиміляцією та
акомодацією.Асиміляція — це пристосування ситуації через зміну умов, обставин до
людини, її індивідуального стилю діяльності.Акомодація — пристосування людини
до ситуації, що змінюється, через зміну стилю мислення.

Коефіцієнт інтелекту (англ. IQ — intelligence quotient) — кількісна оцінка

рівня інтелекту людини: рівень інтелекту відносно рівня інтелекту
середньостатистичної людини такого ж віку. Визначається за допомогою спеціальних
тестів. Тести IQ розраховані на оцінку розумових здібностей, а не рівня знань
(ерудиції). Коефіцієнт інтелекту є спробою оцінити фактор загального інтелекту.

Швидкість мисленнєвих процесів - дуже важлива властивість тоді, коли мислення

включене в конкретну практичну діяльність, яка вимагає невідкладного прийняття
нестандартних рішень, часом у складних, екстремальних умовах (лікар, слідчий,
водій та багато інших професій). При цьому швидко може протікати як згорнутий,
інтуїтивний мисленнєвий процес, переважно неусвідомлений, так і процес логічного
мислення з повним усвідомленням, рефлексивним аналізом усіх етапі

Глибина мислення - властивість, що сприяє аналізові, порівнянню, знаходженню

суттєвих зв'язків. У конкретно-психологічному плані вона означає здатність
ураховувати всі відомі й необхідні дані, запропоновані в умовах задачі, і зв'язки між
ними.

Специфічне поєднання різних властивостей розуму, їх стійкий вияв у процесі

розв'язування різних задач характеризують стиль інтелектуальної діяльності, той
самий "єдиний інтелект" особистості, за допомогою якого людина не тільки пізнає, а
й перетворює навколишній світ, активно впливає на нього, будує стратегію свого
життя і реалізує її упродовж багатьох років. Найвищим рівнем розвитку інтелекту є
така його структура, яка забезпечує творче перетворення дійсності, творчість у її
різноманітних видах і виявах.
44. Поняття «мислення», операції та функції мислення. Наведіть приклад використання
однієї з операцій мислення при вивченні будь-якої навчальної теми.

Мислення — це психічний процес відображення об'єктивної реальності, який є

вищим ступенем людською пізнання. Пізнавальна діяльність починається з відчуттів
та сприймань, а потім може перейти в мислення.

Операційний компонент мислення, що забезпечує його процесуальність, складають

розумові операції (складові розумових дій):

Аналіз і синтез - дві основні розумові операції, які виникли на основі практичних дій
- з реального розкладання предметів на частини та їх сполучення. Аналіз - уявне
розчленування об'єктів свідомості, виокремлення в них частин, аспектів, елементів,
ознак і властивостей
Розрізняють два види аналітичних операцій: по-перше, можна подумки розкладати
сам предмет, явище на складові частини (наприклад, аналіз хімічної речовини,
сполучення). По-друге, можна подумки виокремлювати в предметах і явищах ті чи
інші ознаки, властивості, якості (наприклад, дослідження стилю твору, його
композиції).
Синтез - це уявне поєднання окремих частин, аспектів, ознак об'єктів у єдине ціле.
Синтетичні операції бувають тих самих видів, що і аналітичні, описані вище.
Аналіз і синтез - основні розумові операції, що в єдності забезпечують повне та
глибоке пізнання дійсності. Вони взаємодіють і взаємозумовлюють одна одну і
лежать в основі всіх інших розумових операцій, зокрема порівняння.

Порівняння-розумова операція, за допомогою якої пізнаються схожі та відмінні

ознаки і властивості предметів
Людина може порівнювати наочно дані або уявлювані предмети, створюючи їх
образи. Складним є процес порівняння людей, літературних персонажів, суспільних
явищ тощо.
Порівнюючи предмети і явища, доводиться здійснювати на першому етапі аналіз, а
потім синтез. До аналітико-синтетичного процесу відносяться також і такі складні
розумові операції, як абстрагування і узагальнення.

Абстрагування - тобто уявне відокремлення одних ознак і властивостей предметів від

інших і від самих предметів, яким вони властиві
Так, спостерігаючи різні прозорі об'єкти: повітря, скло, воду ми виокремлюємо в них
загальну ознаку - прозорість і можемо розмірковувати про прозорість взагалі. Так
само за допомогою абстрагування створюються поняття про довжину, висоту, об'єм,
трикутник, число, дієслово та ін.
Узагальнення - це продовження і поглиблення синтезуючої діяльності мозку за
допомогою слова
Узагальнення звичайно проявляється у висновках, визначеннях, правилах,
класифікаціях. Узагальнення потребує виокремлення в предметах не просто
загальних, а істотних ознак.
Конкретизація - це перехід від загального до одиничного, яке відповідає цьому
загальному
В навчальній діяльності конкретизувати - означає навести приклад, факт, який
підтверджує загальне, теоретичне положення.
Отже, процес розуміння предметів та явищ об'єктивної дійсності потребує вивчення
фактів, їх аналізу і синтезу, порівняння, абстрагування, узагальнення їх істотних
ознак і характеристик. Загальним механізмом операційної діяльності мислення є
аналітико-синтетична робота великих півкуль головного мозку.

Конкретний аналіз - це намагання в процесі пізнання практично поділити на частини

предмет, явище. Наприклад, лікар, який вивчає дані лабораторного дослідження
(крові, сечі), робить перш за все конкретний аналіз. При цьому він одночасно
усвідомлює суть відповідних показників з урахуванням характеру скарг хворого,
симптомів хвороби, лікування і прогнозу, тобто здійснює абстрактний аналіз. Отже, у
дорослої людини ці два процеси відбуваються цілеспрямовано і взаємопов'язано.

На основі специфічних рис мислення можна вирізнити його основні функції.

Обмежимося виокремленням чотирьох основних функцій (В.Д. Шадриков).

1. Розуміння. Г.С. Костюк зазначав, що процеси розуміння - це і є процеси нашого

мислення, спрямованого на розкриття тих чи інших об'єктів у їхніх істотних зв'язках з
іншими об'єктами, що досягається на основі включення нового знання у суб'єктивний
досвід. На думку Е.В.Ільєнкова, зрозуміти явище означає з'ясувати спосіб його
виникнення, проаналізувати самі умови виникнення явища, що спричинює утворення
понять та розуміння. Розуміння можна розглядати як одну з форм мислення,
властивість або компонент мислення.

2. Розв'язання проблем і задач. Мислення виникає тоді, коли суб'єктивного досвіду

для досягнення мети не вистачає, тобто в проблемній ситуації. Усвідомити і
сформулювати питання - це вже певний крок до розв'язання проблеми. А розуміння
того, що відомо і що потрібно шукати, свідчить про перетворення проблемної
ситуації на задачу. Уміння знайти зв'язок відомого і невідомого в задачі означає
знайти спосіб її розв'язання.

3. Цілеутворення. Утворення цілей становить процес породження нових цілей, що

відбувається у мисленні. Мислення виявляє свої передбачувальні можливості й
формує образ кінцевого результату діяльності. Загальну мету мислення конкретизує у
проміжних цілях. Отже, постановка загальної, проміжної та кінцевої мети саме і є
ціле-утворювальним процесом, що відбувається у мисленні.

4. Рефлексію розглядають як діяльність суб'єкта, що спрямована на усвідомлення

способів і дій його пізнання. Самопізнання виконує регулювальну функцію щодо
поведінки або діяльності суб'єкта.
45. Охарактеризуйте поняття потреби як основи мотиваційної сфери людини. Опишіть
концепцію ієрархії розвитку потреб особистості за А.Маслоу. Наведіть приклади окремих
видів потреб.

Під мотивацією в психології розуміють сукупність психологічних процесів, які

спрямовують поведінку людини. Мотиваційні процеси лежать в основі активності
людини та її психічного функціонування, вони визначають той чи інший напрям
людської поведінки, її траєкторію. Кожна людина є істотою, яка бажає, але рідко
досягає повного завершеного задоволення всіх своїх потреб. Заспокоєння однієї
актуальної потреби викликає прихід іншої. Всі люди завжди чогось бажають і є
мотивованими на пошук особистих цілей, однак мотиваційні процеси відзначаються
яскравою своєрідністю й утворюють осередок структури особистості.

Основу мотиваційної сфери особистості становлять потреби - динамічно-активні

стани особистості, що виражають її залежність від конкретних умов існування і
породжують діяльність, спрямовану на зняття цієї залежності. Потреба,
опосередкована складним психологічним процесом мотивації, виявляє себе
психологічно у формі мотиву поведінки. Потреба - це нестаток суб'єкта в чомусь
конкретному, а мотив - обґрунтування рішення задовольнити або не задовольнити
зазначену потребу в даному об'єктивному й суб'єктивному середовищі. Мотивом
може стати тільки усвідомлена потреба й тільки в тому разі, якщо задоволення
цієї конкретної потреби, багаторазово проходячи через етап мотивації,
безпосередньо переходить у дію. Різноманітні потреби можуть як співіснувати,
так і суперечити одна одній.

 Маслоу розглядав мотивацію працівника як функцію задоволення ієрархії потреб.

Цю ієрархію часто зображують у вигляді "піраміди" або "сходи".

Відповідно до класифікації цього вченого дані потреби несли в собі наступний сенс:

• фізіологічні (базові) - включають в себе потреби в їжі, диханні, одязі, житлі, сексі,
сні і т. Д. (Поки дані мотиви не задоволені в певній мінімальній мірі, потреби більш
високого рівня не можуть бути задіяні);

• потреби в безпеці (екзистенційні) - включають потреба в безпеці існування,

впевненість у завтрашньому дні, стабільність умов життєдіяльності, потреба в певній
сталості оточення, стабільності оплати праці та ін .;

• потреби в приналежності і любові (соціальні) - це насамперед потреби в

прихильності, приналежності до колективу, спілкуванні, участь у спільній трудовій
діяльності, в прагненні до любові, дружбі - словом, дані потреби засновані на
прагненні людини до злиття з суспільством, усвідомленні себе частиною соціуму;

• потреба в повазі та визнання (самооцінка) - це прагнення до визнання суспільством

певних достоїнств індивіда, визнання його належності до певного класу суспільства,
досягнення статусу, престижу і пр .;

• потреба в самовираженні (самоактуалізація) - виражається в прагненні людини

збагатити свій досвід, реалізувати духовні сили, розкрити свій потенціал.

Наприклад, при економічній кризі людські потреби знижуються і переважно

зводяться до фізіологічних, які знаходяться на нижньому щаблі піраміди, які
актуальні в будь-які часи. Причому попит на медичні послуги буде завжди, в той час
як в умовах кризи інтерес до модним тенденціям падає. Тому при стратегічному
плануванні важливо спостерігати за ринком потреб і налаштовуватися на
обслуговування тієї з них, яка розвивається. І навпаки, якщо необхідність в тій іншої
потреби знижується, потрібно вчасно піти з цього ринку. 
46. Характеристика поняття «особистість», структура особистості.

Особистість — відображення соціальної природи людини, розгляду її як

індивідуальності та суб'єкта соціокультурного життя, що розкривається в контекстах
соціальних відносин, спілкування і предметної діяльності, соціально зумовлена
система психічних якостей індивіда, що визначається залученістю людини до
конкретних суспільних, культурних, історичних відносин. Під «особистістю» розуміють
стійку систему соціально значущих рис, що характеризують особу як члена того чи
іншого суспільства або спільноти. Поняття «особистість» характеризує суспільну
сутність людини, пов'язану із засвоєнням різноманітного виробничого і духовного
досвіду суспільства.

В основі особистості лежить її структура — зв’язок і взаємодія відносно стійких

компонентів. Формування особистості здійснюється як розгортання цілісної
органічної системи, в якій кожна сторона передбачає іншу і зумовлюється цілісною
системою. Однак структура особистості набуває гармонії не на основі пропорційного
розвитку всіх її сторін, а в результаті максимального розвитку здібностей, які
створюють домінуючу спрямованість людини в діяльності.

Згідно з дослідженнями К. Платонова в структурі особистості виділяють чотири

головні однопорядкові підструктури

Перша підструктура характеризує спрямованість особистості або вибіркове

ставлення людини до дійсності. Складові якості цієї підструктури особистості не є
природженими і відображають індивідуальне суспільне мислення. Формується
спрямованість особистості в процесі виховання.

Друга підструктура включає знання, уміння, навички й звички, які засвоєні у власному

досвіді шляхом навчання. Іноді цю підструктуру розглядають як підготовленість
індивіда. На формування компонентів даної підструктури помітно впливають
біологічні й генетичні якості людини. У наш час компоненти, об'єднані
підструктурою досвіду, не всі психологи схильні розглядати як властивості
особистості.

Третя підструктура включає індивідуальні особливості психічних

процесів: відчуття, сприймання, емоції, волю, мислення, пам'ять. Психічні процеси,
які є динамічним відображенням дійсності в різних формах психічних явищ,
забезпечують зв'язок особистості з дійсністю. На основі психічних процесів
утворюються психічні якості особистості, які забезпечують певний кількісно-якісний
рівень її психічної діяльності і поведінки, типовий для індивіда. Основні компоненти
третьої підструктури формуються й розвиваються за допомогою вправ, при цьому
великого значення набувають вольові якості індивіда, оскільки вони лежать в основі
свідомого регулювання психічних процесів і станів особистості.

Четверта підструктура особистості включає властивості темпераменту, статеві

й вікові властивості. До неї ж відносять і патологічні (органічні) зміни особистості.
Формування компонентів цієї підструктури можливе лише за допомогою тренування,
але частіше має місце формування замінників (компенсаторних механізмів)
природних властивостей, яких недостає.