56. Розвиток уваги у дітей. Основні критерії вихованої уваги.

Загальна послідовність культурного розвитку уваги, згідно з поглядами Л.С.

Виготського, полягає у тому, що розвиток уваги дитини після її народження
потрапляє у складну ситуацію подвійної стимуляції. З одного боку, речі,
предмети і явища привертають до себе увагу своїми властивостями, а з
іншого - увагу дитини спрямовують відповідні стимули-вказівки дорослих,
якими є слова.
З перших тижнів після народження дитини виявляються орієнтовні реакції,
що становлять основу мимовільної уваги.
На другому році життя дитина здатна виявляти увагу, спрямовану на об'єкти
мовленнєвими інструкціями дорослих.
У ранньому та дошкільному віці інтенсивно розвивається мимовільна увага.
Поступово зростають можливості дитини у виявленні довільної уваги. Так, з
4-5 років дитина здатна виявляти увагу під впливом більш складних
словесних інструкцій, у 5-6 років діти виявляють елементарні форми
довільної уваги під впливом інструкції.
З приходом дитини до школи довільна увага прогресує. Формування навичок
навчальної діяльності відбувається під впливом виявлення школярем
регулятивної функції уваги. Далеко не всі молодші школярі володіють своєю
увагою. Внаслідок підвищеної збудливості їм не вдається виявляти стійкість
довільної уваги. У цьому плані збільшуються можливості школярів 9-10
років.
Однією з особливостей довільної уваги молодших школярів є низький рівень
її вибірковості, диференційованості. Так, старанний молодший школяр
намагається охопити все пояснення вчителя, не розрізняючи у ньому суттєве
і другорядне. Учні молодших класів майже на одному рівні фіксують і
основне, і другорядне.
Якщо в молодших школярів є інтерес до об'єкта або предмета, ступінь
зосередженості уваги на ньому може бути високим. Але тривалість
зосередженого стану в учнів невелика.
Навчання створює умови для формування у школярів навичок переключення
та розподілу уваги. Учні третього класу вже вміють розподілити увагу на
зміст завдання, на свою поставу під час письма та на пояснення вчителя.
У підлітків збільшується ступінь вибірковості довільної уваги, концентрації
уваги на більш суттєвих моментах навчального матеріалу.
Загалом розвиток довільної уваги та формування навичок навчальної
діяльності відбуваються у взаємозв'язку та у взаємовпливі, а тому в
підлітковому та старшому шкільному віці активно розвиваються всі
властивості уваги: підвищується її стійкість, зростає обсяг, поліпшується
здатність до розподілу та переключення.
Правильна побудова навчального процесу сприяє виробленню не тільки
навичок спрямування своєї уваги на досягнення мети, а й звички акуратно та
сумлінно виконувати завдання.
Критерієм вихованості уваги є
- розвиток різних форм фокусування об'єктів та чіткість його регулювання.
Фокусування означає центральну зону уваги, для якої характерна найбільша
ясність, чіткість сприймання та інших психічних процесів.
-  єдність уваги і сприймання, уваги і пам'яті, уваги і мислення, уяви, що
становить психологічну передумову вихованості уваги.
- подолання всіх різновидів неуважності на основі формування мотивів
учіння та праці. Для вихованої уваги характерне збереження її регулятивної
функції в наступній роботі.
-  гармонійність, урівноваженість таких властивостей уваги, як інтенсивність,
широта (обсяг і розподіл) та переключуваність (єдність стійкості й динаміки).
57. Поняття про спілкування. Спілкування і діяльність.
Спілкування - це соціальне явище, яке виникає в процесі суспільно-трудової
діяльності як потреба "людей сказати щось одне одному".АБО "взаємодія
двох чи більше людей, яка полягає в обміні між ними інформацією
пізнавального чи оцінного характеру.
Діяльність організується і збагачується через спілкування. Люди будують
план своєї спільної діяльності, узгоджують його між собою, координують
свої дії. Виникає питання про зв'язок діяльності і спілкування. Існує декілька
думок, що розглядають спілкування як:
 1) особливий вид активності людини поряд з діяльністю (Б.Ф. Ломов);
 2) сторону будь-якої діяльності (О.М. Леонтьев);
 3) один з видів діяльності, поряд з грою, працею, учінням (Д.Б.
Бльконін).
Водночас, психологи одностайно визнають єдність спілкування і діяльності.
Люди завжди спілкуються на основі певної діяльності. У деяких видах
діяльності використовують засоби і способи, властиві для спілкування
(діяльність педагога, лектора). Іноді дії виступають засобами і способами
спілкування (в театральній виставі, балеті, пантомімі). У діяльності значний
час йде на підготовку, яка полягає у спілкуванні для встановлення контактів,
обговорення плану роботи. Отже, спілкування і діяльність єдині, але не
тотожні.
Спілкування у порівнянні з діяльністю має наступні особливості:
 – його результат не перетворений предмет (як у діяльності), а взаємини
з іншими людьми;
 – якщо одиниця діяльності – дія, то у спілкуванні – взаємодія не менше,
ніж двох людей, кожен з яких суб'єкт. При взаємодії, яка має місце у
спілкуванні, дія одного суб'єкта – це відповідь на дію іншого;
 – діяльність відбувається як вплив суб'єкта на об'єкт, а спілкування як
взаємовплив суб'єктів;
 – кожен з учасників спілкування має свій мотив. Якщо в діяльності ми
розглядаємо, що спонукає людину до її виконання, то у спілкуванні
необхідно враховувати взаємовідношення мотивів його учасників.
58. Комунікативна сторона спілкування.
Коли говорять про комунікативну сторону спілкування, то мають вазі той
факт, що в спільній діяльності люди обмінюються уявними, інтересами
ідеями, настроями, почуттями, установками, інформацією.  У широкому ж
сенсі вона розглядається як інформація, пов'язана з конкретною поведінкою
співрозмовників. Людська комунікація має свою специфіку, тому о в умовах
людського спілкування інформація не лише передається, але й формується,
уточнюється, розвивається. Обмін інформацією між двома особистостями
має суб'єкт-суб'єктний характер: посилаючи інформацію, ми орієнтуємось на
іншого суб'єкта, враховуємо його цілі, мотиви, установки, одержуємо нову
інформацію, тобто прагнемо виразити загальний смисл, а це можливо лише
за умови, до інформація не просто прийнята, а й зрозуміла, осмислена. Тому
в кожному комунікативному процесі реально представлені діяльність
спілкування і пізнання. Взаєморозуміння можливе лише за умови наявності
єдиної системи значень для всіх членів групи (так званого тезаурусу"). При
цьому мають на увазі не лише розуміння значення слів, а й розуміння
значення ситуації. Відомо, що пряме висловлення і його розуміння не завжди
збігаються. Окрім того, в умовах людської комунікації можуть виникати
абсолютно специфічні комунікативні бар'єри, пов'язані з соціальними,
політичними, релігійними, професійними бар'єрами, або з індивідуальними
психологічними особливостями тих, хто спілкується (сором'язливість,
некомунікабельність, ворожість, недовіра та ін.).
59. Засоби спілкування. Невербальне спілкування.
Засобами, які людина використовує в своєму спілкуванні, є вербальні
(словесні - мова) і невербальні засоби (міміка, пантоміміка, виражальні рухи
тіла). Спілкування вербальними засобами є не що інше як використання
живого слова в передачі інформації. 
Невербальна комунікація. Невербальна комунікація доповнює, підсилює
мовленнєве висловлювання, допомагає розкрити змістовий бік інформації.
Вона представлена різноманітними знаковими системами, які включають у
себе не лише моторику різних частин тіла людини, а й просторово-часові
характеристики організації спілкування тощо.
Невербальне спілкування цінне тим, що воно проявляється, зазвичай,
несвідомо й самодостатньо. Тому, хоча люди зважують свої слова, справжні
почуття можна прочитати через міміку, жести, інтонацію і тембр голосу.
Кожен з цих невербальних елементів спілкування може допомогти нам
переконатися в правильності сказаного або ж навпаки, поставити сказане під
сумнів.
Невербальні знаки в різних народів мають різне значення. Наприклад,
хитання головою з боку на бік для українця означає "ні", а для болгарина -
"так". Зазвичай у спілкуванні люди досягають точного розуміння
невербальних знаків, коли пов'язують його з конкретною ситуацією, а також
із соціальним станом і культурним рівнем конкретного співрозмовника.
Засобами невербального спілкування є міжособистісний простір, візуальний
контакт, експресія та ін.
Міжособистісний простір, або дистанція спілкування - це суб'єктивний
просторовий критерій емоційної близькості людей. Дистанція залежить від
близькості стосунків людей, віку, соціального статусу партнерів, їхніх
психологічних особливостей та національних стандартів поведінки.
Переважно, люди почувають себе зручно і справляють приємне враження на
співрозмовника, якщо сидять чи стоять на віддалі, яка, на їхню думку,
відповідає дистанції діалогу. Надміру близьке, як і надто віддалене
розміщення негативно впливає на результат спілкування.
На процес спілкування впливають також орієнтація та кут, під яким партнери
сприймають один одного. Орієнтація - це розміщення людей, яке може
варіюватись від положення обличчям один до одного до положення "спина
до спини". Під час бесід за столом орієнтація партнерів визначається
характером спілкування. Якщо в ньому є елементи суперництва, то люди
сідають навпроти, а якщо кооперації - з одного боку столу.
 віддаль між партнерами залежить від різновиду взаємодії і варіює в таких
межах:
- інтимна дистанція (до 0,5 м) відповідає інтимним стосункам, трапляється
також у спорті, балеті;
- міжособистісна дистанція (0,5-1,2 м) - у бесідах з друзями;
- соціальна дистанція (1,2-3,7 м) - для неформальних соціальних та ділових
стосунків;
- публічна дистанція (3-7 м і більше), на якій не вважається грубим
обмінятися репліками чи утриматися від спілкування. Правильно обрана
дистанція задає тон спілкуванню.
Візуальний контакт є надзвичайно важливою частиною спілкування.
Погляд на співрозмовника означає не лише зацікавленість, а й
зосередженість на тому, що нам говорять.
Важливим засобом невербального спілкування є експресія, яка виявляється в
міміці, пантоміміці, інтонації голосу. Експресія настільки інформативна, що
можлива передача складного повідомлення без вживання слів.
Особливо експресивними є губи людини. Всім відомо, що міцно стиснуті
губи відображають глибоку задуму, вигнуті - іронію чи сумнів, напіввідкриті
- здивування тощо.
Загалом жести й міміка несуть до 40% інформації. 
60. Вербальне спілкування. Поняття про мову та мовлення.
Вербальна комунікація використовує як знакову систему мову найбільш
універсальний засіб людського спілкування. Спілкування вербальними
засобами є не що інше як використання живого слова в передачі інформації.
Лише людині притаманно вербалізувати свої почуття, емоції, поведінку через
слово, що доводить її до найвищого ступеня розвитку порівняно з іншими
представниками тваринного світу.  Отож, мова - це специфічно людський
засіб спілкування, який являє собою систему знаків. Функції мови :
- збереження і передача суспільно-історичного досвіду.
- комунікативна (функція спілкування)
Процес використання людиною мови для спілкування називають
мовленнєвою діяльністю.
Мовлення не існує і не може існувати поза мовою.
Мовлення - це конкретне застосування мови для висловлення думок,
почуттів і настроїв. Мовлення є явищем психічним. Воно завжди
індивідуальне і суб'єктивне, адже виявляє ставлення індивіда до об'єктивної
реальності.
Функції мовлення :
 Сигналізуюча (за допомогою сигналізації через слово позначається
предмет, дія, стан та ін. Зі словом пов'язане уявлення про предмет або
явище)
 Узагальнююча обумовлена тим, що слово позначає предмет (його
якості, дії та ін.), який воно узагальнено відображає. 
 Комунікативна (передача інформації)
 Експресивна полягає в передачі особою емоційного ставлення до
змісту мовлення і до людини, на яку воно спрямоване.
61. Фізіологічні основи мовлення. Афазії.
Фізіологічною основою мовлення є діяльність другої сигнальної системи,
умовно-рефлекторна діяльність кори великих півкуль головного мозку,
подразником якої є не предмети та їхні властивості, а слова. Як подразник
слово постає у трьох формах: слово почуте, слово побачене, слово
вимовлене.
Функція мовлення властива лише корі людського мозку, оскільки воно
виникло в процесі трудового спілкування людей. Мовлення пов'язане з
роботою всієї кори великих півкуль
Мовлення - це координована діяльність усієї кори великих півкуль.
Процес вербального спілкування забезпечується механізмами програмування
мовленнєвого висловлювання, побудови синтаксичної структури речення,
"озвучення" слів. При сприйманні мовлення відбувається "переклад" звуків у
значення слів, що забезпечує розуміння, про правильність якого ми можемо
судити лише за наявності зворотного зв'язку.
Ці процеси можливі лише за узгодженої діяльності всіх мозкових центрів і
систем, порушення яких викликає розлади мовлення - афазії. Вони
проявляються, зокрема, в тому, що людина розуміє фразу, але не може її
побудувати, або ж втрачає здатність сприймати зміст за збереження здатності
до висловлювання тощо.
Так, пошкодження певної чолової ділянки лівої півкулі головного мозку
призводить до пошкодження мовної артикуляції - так званої моторної афазії.
Хворий втрачає здатність довільно висловлювати свої думки. Внаслідок
ураження певної скроневої ділянки лівої півкулі головного мозку у людини
порушується розуміння мови, виникає так звана сенсорна афазія. Чуючи
мову, хвора людина не може пов'язати звучання з певним значенням.
Проте завдяки пластичності мозку, його компенсаторним властивостям
мовленнєві функції можуть відновлюватися.
62. Види мовлення.

Перш за все розрізняють мовлення внутрішнє та зовнішнє.

Внутрішнє мовлення - це внутрішній беззвучний процес, що недоступний
для сприйняття іншими людьми і не може бути засобом спілкування
Внутрішнє мовлення досить своєрідне: скорочене, згорнуте, майже ніколи не
існує у формі повних, розгорнутих речень. Труднощі, які переживає людина,
іноді намагаючись пояснити іншому зрозумілу їй самій думку, часто
пояснюються труднощами переходу від скороченого внутрішнього мовлення,
зрозумілого собі, до розгорнутого зовнішнього мовлення, зрозумілого іншим.
Внутрішнє мовлення тісно пов'язане з мисленням, оскільки бере участь у
фазах планування та виконання діяльності.
Зовнішнє мовлення - мовлення, основною ознакою якого є доступність для
сприйняття (на слух, зір) іншими людьми, є необхідним для спілкування
Залежно від того, що людина використовує в спілкуванні, звуки мови чи
"мову тіла", мовлення буває невербальним та звуковим. Незважаючи на те,
що невербальне мовлення (мовлення жестів) часто є досить інформативним,
все ж воно залишається ніби акомпанементом до основного тексту звукового
мовлення.
Зважаючи на те, що саме використовує людина, звуки мови чи письмові
знаки розрізняють усне та письмове мовлення.

Усне мовлення може набувати вид діалогічного або монологічного.

Діалогічне мовлення - це розмова, бесіда двох або декількох осіб, які
говорять по черзі.
Характерним для діалогічного мовлення є й те, що воно здебільшого протікає
в умовах конкретної ситуації і супроводжується невербальними засобами
Монологічне мовлення - це таке мовлення, при якому говорить одна особа,
а інші слухають і сприймають її
Прикладом монологічного мовлення є доповідь, лекція, повідомлення,
виступ та ін. Монологічне мовлення є організованим видом мовлення.
Найскладнішим різновидом висловлювання є писемне мовлення.
Особливістю писемного мовлення є насамперед те, що це мовлення без
співрозмовника чи з уявним співрозмовником.
Писемне мовлення не має ніяких додаткових засобів впливу на партнера,
окрім слів, їхнього розміщення і розділових знаків. Почуття людини при
цьому можуть бути передані лише вміло підібраними словами і зрозумілі
читачем лише з усього контексту.
Всі види мовлення взаємопов'язані між собою та мисленням людини і
потребують розвитку у дітей.