Лекція 5. – 4 год. Тема 5: Наука як специфічний тип знання.

Наукова картина світу

План
1. Сутність знання та його види.
2. Поняття наукового знання.
3. Історичні підходи до класифікації наук.
4. Атрибутивні характеристики наукового знання.
5. Науковий і інший типи знання.
6. Мова науки.
7. Основні функції науки.
8. Наукова картина світу

1. Сутність знання і його види. Питання про природу знання, є

логічним продовження філософської рефлексії над проблемами науки,
результатом якої є отримання нового знання, що постає як упевнене
розуміння предмету, уміння самостійно поводитися з ним та
використовувати для досягнення намічених цілей.
Знання – форма існування і систематизації результатів пізнавальної
діяльності людини, іншими словами, – це суб'єктивний образ об'єктивної
реальності, тобто адекватне віддзеркалення зовнішнього і внутрішнього світу
у свідомості людини у формі уявлень, понять, думок, теорій.
Звернемо увагу, що знання не тотожне інформації, яка є сукупністю,
сумою розрізнених, хаотичних відомостей, і відповідно відіграє у
пізнавальному процесі інструментальне значення.
Сутність знання розкривається через взаємозв’язкок з незнанням,
оскільки в пізнавальному досвіді так чи інакше існують і взаємодіють між
собою сфера невідомого, що постає як «незнання» і фіксується існуючим
знанням як «питання», «завдання», «парадокс», «проблема», і сфера відносно
усталеної інформації про дійсність у формі «образів», «понять», «суджень»,
«теорій», що осідають в культурі і слугують основою діяльності людей.
Незнання у поєднанні з іншими, в т.ч. об'єктивними чинниками, є активним
чинником розвитку пізнання, воно стимулює суб'єкта до «розуміння» ще не
пізнаної реальності.
Об’єктом спеціального дослідження феномен знання вперше став в
античній філософії в кінці VI ст. до н.е. Пріоритет у даній сфері, безперечно,
належить елеатам, і в першу чергу Парменіду, який обгрунтовув
онтологічний та всезагальний характер істинного знання. Це призвело до
знецінення реального світу та людського чуттєвого пізнання, результатом
якого може бути лише «опінія» (гадка). Жорстке розрізнення між знанням і
гадкою проводив, згодом, і Платон. У платонівському розумінні знання
отримуються лише у ході духовного бачення, безпосереднього розумового
споглядання світу ідей, і далеко не всіма, а лише обраними, душа яких мала
можливість безпосередньо споглядати цей світ і може слугувати джерелом
отримання істинних гадок.
В основі такого розмежування лежить ідея про те, що знанням може
володіти лише безпосередній очевидець деякої події, а істинна гадка
отримується через переконання, тому нею може володіти будь-хто, хто хоча
б чув про подію.
За Аристотелем, сферою знання є поняття, які складають основу логічно
пов'язаного мовлення (судження). Тобто це усвідомлена та обґрунтована
інформація про буття, яка може набувати чи не набувати критерію «істини»,
внаслідок відповідності чи невідповідності її реальній дійсності, що існує
незалежно від наших суджень про неї. Теорія кореспонденції, відповідності –
знання і події чи явища.
Звернемо увагу, що Платон та Аристотель стали засновниками двох
основних традицій у розумінні знання та його істинності – онтологічної
(згодом була детально розроблена християнською світоглядною традицією)
та гносеологічної, яка лежить в основі розуміння знання і пізнання у різних
філософських інтерпретацій західноєвропейської філософії. Основне
розходження між двома цими трактуваннями полягає в тому, що якщо
Платон і його послідовники розуміють знання як щось приналежне самому
буттю, а Аристотель розглядає його, скоріше, як характеристику
пізнавального змісту нашої свідомості, вираженого в логічно зв'язаному
мовленні (судженні).
В свою чергу представники античного скептицизму, зокрема Піррон,
Аркесилай, Карнеад, Секст Емпірик, пов'язали знання з методом його
одержання, оскільки кожна думка або переконання, загалом не маючи
критерію для відповідності з дійсністю вимагає обґрунтування. Знання, тим
самим, розглядається як погодженість елементів досвіду між собою, що
виступає у формі виправданого переконання, зв'язку висловлень,
дискурсивної системи (теорія когеренції).
У більше широкому змісті омана стає проблемою в результаті
соціокультурної прийнятою системою знання чи результатом його
практичного застосування.
Зазначені вище теоретико-методологічні засади епістемологічних
проблеми, повністю відображені у всіх різновидах сучасної рівневої
типологізація знання, структурні одиниці якої знаходяться один щодо
одного, з одного боку, у відношенні «сходження» (Г. Гегель) і щодо інших
виступають базовими, а з іншого – розглядатися як залежні щодо них.
Перцептивне знання – як результат безпосередньо-чуттєвого
(сприйняття кольору, запаху, звуку) контакту з реальністю, з одного боку,
виступає як первинна даність чи очевидність, яка не може виступати
самодостатньою базисною основою для інших видів знання.
Буденно-практичні знання дають елементарні відомості про природу і
навколишню дійсність. Люди, як правило, мають в своєму розпорядженні
великий об'єм буденного знання, яке проводиться повсякденно і є висхідною
точкою усього пізнання. Як правило буденне знання використовується
неусвідомлено і в своєму застосуванні не вимагає попередніх систем доказів.
Інша його особливість  принципово неписьменний характер.
Буденне знання включає і здоровий глузд, прикмети і повчання, і
особистий досвід, і традиції. В його основі лежить віра в абсолютність всього
того, що зафіксоване мовою і поняттями буденного пізнання.

2. Поняття наукового знання. На певному історичному етапі знання

трансформуються у засіб теоретичного освоєння дійсності – наукові знання,
що постають як результат цілеспрямованого та організованого
пізнавального процесу, внаслідок якого відбувається узагальнення фактів,
описування явищ і процесів, на основі яких відбувається раціональне
осмислення дійсності та формулювання законів її функціонування. Суттєво,
що наукові знання можуть функціонувати лише у єдності з іншими видами
знання. Останні, з одного боку, виступають теоретичною основою, базисом
наукових знань та змінюються під їх впливом.
Загалом, незважаючи на зусилля філософів, сьогодні відрізнити наукове
знання від ненаукового надзвичайно складно, адже наукові знання складають
меншу частину навіть адаптованих текстових знань, якими володіє людина, а
строкатість сучасної науки ускладнює підведення знань під наявні сьогодні
критерії науковості знання (однозначність та об’єктивність (в межах
певної онтології), емпірична або теоретична обґрунтованість,
перевірюваність, системність, логічність, точність, прогностичність
(прогнозування) інструментальна корисність).
Аналізуючи специфіку наукового знання, хотілося б звернути увагу, на
цікаві та оригінальні ідеї В.І. Вернадського про специфіку наукового знання
в загальній структурі знання. Вчений зазначав, що тільки в історії наукового
знання чітко і ясно проявляється його динаміка та прогрес, чого немає в
інших видах знання. В свою чергу, специфічними рисами даного
динамічного прогресу виступає:
по-перше, єдність процесу розвитку наукового знання;
по-друге, загальнообов'язковість наукового знання;
по-третє, велика і своєрідна незалежність науки від історичних
обставин;
по-четверте, дуже глибокий та своєрідний (порівняно з релігійними)
вплив наукового знання на розуміння людиною сенсу і мети свого існування;
по-п'яте, наукове знання (у єдності з пізнавальним процесом) є основним
елементом «наукової віри», яка є могутнім чинником розвитку науки.
Багатогранність феномену наукового знання, що постає як результат
наукового дослідження, можна розкрити лише у зв’язку з гносеологічними та
методологічними засадами науки, що лежать в основі видової демаркації
наукового знання. Відтак, на основі рівневої організації наукового пізнання
прийнято виділяти емпіричні та теоретичні знання.
Емпіричні знання - отримують в результаті застосування емпіричних
методів пізнання — розкривають видимі взаємозв'язки між окремими
подіями і фактами в предметній області. Цей вид знання, репрезентований, як
правило, протокольними судженнями, констатує якісні і кількісні
характеристики об'єктів і явищ і носить імовірнісний характер.
Теоретичні знання виникають на основі узагальнення емпіричних
даних, носять суворий, формальний характер і спрямовані на розкриття
сутності явищ. Суттєво, що об’єкти теоретичних знань найчастіше постають
у формі абстракцій та ідеалізацій, які не піддаються безпосередній
експериментальній перевірці. Основними формами теоретичного знання
постають проблема, гіпотеза, теорія і закон.
За рівнем «віддаленості» від практики знання поділяють на дві великі
групи:
фундаментальні, які розкривають основні закони і принципи
реального світу і де немає прямої орієнтації на практику,
прикладні — безпосереднє застосування результатів наукового пізнання
для вирішення конкретних виробничих і соціально-практичних проблем, які
спираються на закономірності, встановлені фундаментальними знаннями.
Співвідношення між цими видами знання в межах наукового
дослідження є досить складним, і дуже часто передбачає чергування
фундаментального та прикладного аспекту знання, і залежить від мети
даного дослідження.
Загалом, класифікація наукового знання може проводися на різних
підставах и (критеріх), наприклад, за предметом і методом пізнання можна
виділити природознавчі та гуманітарні знання. Окрему групу складають
технічні знання. Дуже своєрідною наукою є сучасна математика, оскільки
результати її пізнавальної діяльності не можна повністю ідентифікувати з
природознавчими знаннями, оскільки математичні знання є найважливішим
елементом природничо-наукового мислення.

3. Історичні підходи до класифікації науки. Наука як специфічний тип

знання та цілісний динамічний феномен включає цілий спектр різноманітних
наукових галузей, які, у свою чергу, поділяються на безліч наукових
дисциплін. Відповідно, в такому аспекті, виявлення структури науки ставить
проблему класифікації наук — розкриття їх взаємозв'язку на підставі певних
принципів і критеріїв, і обґрунтування їх взаємозв'язку у вигляді логічно
обґрунтованого розташування в певний ряд («структурний зріз»).
Одна з перших спроб систематизації і класифікації накопиченого знання
(або «зародків» науки) належить Аристотелю, який все, наявне в античності
знання, яке збігалося з філософією, залежно від сфери його застосування
поділив на три групи:
1 теоретичне (знання заради знання);
2 практичне (дає керівні ідеї для поведінки людини);
3 творче (спрямоване на досягнення прекрасного.
В свою чергу, теоретичне знання Аристотель, розділив за його
предметом на три частини:
 «перша філософія» (згодом «метафізика» — наука про вищі начала і
перші причини всього, що існує, недоступних для органів чуттів і таких, що
осягаються умоглядно;
 математика;
 фізика, яка вивчає положення тіл в природі.
 Суттєво, що створена ним формальна логіка не ототожнювалася з
філософією або її розділами, виступала «органоном» (знаряддям) будь-якого
пізнання.
Аналізуючи проблеми класифікації знання не можна обійти увагою
класифікацію наук, що здійснена в період виникнення науки як цілісного
соціокультурного феномену (XVI—XVII ст.), Ф. Беконом. У роботі «Про
гідність і примноження наук» вчений створює широку панораму наукових
знань включаючи до «сім’ї» наукових знань і поезію. В основі беконівської
класифікації наук лежать такі пізнавальні здібності людини, як пам'ять,
розум і уява. Відповідно класифікація набуває наступного вигляду:
1 пам'яті відповідає історія (як описання фактів природної і цивільної
історії);
2 уяві — мистецтво (або поезія, література тощо);
3 розуму — теоретичні науки («філософія» в широкому сенсі слова).
За Ф. Беконом мистецтво, що разом іншими науками, дає власне
художньо-поетичне зображення дійсності, репрезентує знання, залежні від
свідомості та емоцій людини. Історія, у свою чергу є наукою, оскільки
претендує на опис реальних і дійсних одиничних фактів та подій. Бекон
додає їй епітет «природнича». Цивільна історія повинна описувати явища
людського буття.
Філософія є узагальнене пізнання і розпадається ряд предметів. У
складі «філософії» в широкому сенсі слова Ф. Бекон виділив:
1 «першу філософію» (або власне філософію), яку у свою чергу
підрозділив на «природну теологію», «антропологію» і «філософію
природи». Антропологія розділяється на «філософію людини» (куди входять
психологія, логіка, теорія пізнання і етика)
2 «цивільну філософію» (тобто політику).
При цьому Ф. Бекон вважав, науки, що вивчають мислення (логіка,
діалектика, теорія пізнання і риторика) є ключем до всіх інших наук, оскільки
містять «розумові знаряддя», що дають розуму вказівки і застерігають його
від помилок («ідолів»).
У природознавстві кінця XVIII ст. вважалося, що всі об'єкти природи
взаємопов'язані єдиним ланцюгом. На цій основі побудована класифікація
наук Г. Гегеля, який поклав в основу принцип розвитку, субординації
(ієрархії) форм знання. Свою філософську систему вчений розділив на три
великі розділи, відповідних основним етапам розвитку абсолютної ідеї
(«світового духу»):
1 логіка, яка збігається у Гегеля з діалектикою і теорією пізнання та
включає три учення: про буття, про сутність, про поняття;
2 філософія природи;
3 філософія духу.
Філософія природи поділялася на механіку, фізику (що включає і
вивчення хімічних процесів) і органічну фізику, яка послідовно розглядає
геологічну природу, рослинну природу і тваринний організм.
«Філософію духу» Г. Гегель розчленував на три розділи:
1 суб’єктивний дух,
2 об'єктивний дух,
3 абсолютний дух.
Вчення про «суб'єктивний дух» послідовно розкривається в таких
науках, як антропологія, феноменологія і психологія. У розділі «Об'єктивний
дух» німецький мислитель досліджує соціально-історичне життя людства в
різних його її аспектах. Розділ про абсолютний дух завершується аналізом
філософії як «мислячого дослідження предметів». При цьому Г. Гегель
ставить філософію вище за дисциплінарні знання, зображає її як «науку
наук».
При всьому своєму схематизмі і штучності гегелівська класифікація
наук виразила ідею розвитку дійсності як органічного цілого від нижчих її
рівнів до вищих, аж до породження мислячого духу.
В свою чергу, засновник позитивізму О. Конт, запропонував власну
класифікацію наук. Відкинувши беконівский принцип поділу наук відповідно
до здібностей людського розуму, О. Конт стверджував, що цей принцип
повинен витікати з вивчення самих предметів, що класифікуються, і
визначатися дійсними, природними зв’язками, що існують між ними.
Реалізовуючи свої задуми відносно класифікації (ієрархії) наук,
французький філософ виходив з того, що:
по-перше, існують науки, що відносяться до зовнішнього світу, з одного
боку, і, до людини — з іншого;
по-друге, філософію природи (тобто сукупність наук про природу) варто
розділити на дві галузі: неорганічну і органічну (відповідно до їх предметів
вивчення);
по-третє, природна філософія послідовно охоплює «три великі галузі
знання» — астрономію, хімію і біологію.
Викладаючи свої роздуми про ієрархію наук, О.Конт, підкреслює, що ми
врешті-решт «поступово приходимо до відкриття незмінної ієрархії —
однаково наукової і логічної — шести основних наук — математики
(включаючи механіку), астрономії, фізики, хімії, біології і соціології» .
Щоб полегшити вживання цієї своєї ієрархічної формули, О.Конт
запропонував цю формулу «стиснути», а саме сгрупувати науки у вигляді
трьох пар:
1 початкова, математико-астрономічна;
2 проміжна, физико-хімічна;
3 кінцева, біолого-соціологічною.
Ввівши в свою ієрархію наук соціологію, О. Конт, як відомо, став
засновником цієї науки, яка бурхливо розвивається в наші дні. Він був
переконаний, що соціологія повинна мати свої власні методи, що не
зводяться ні до яких інших.
В основі класифікації наук О. Конта лежить принцип руху від простого
до складного, від абстрактного до конкретного.
Суттєво, що у контівській класифікації відсутні такі науки, як логіка,
окільки на думку вченого вона є складовою частиною математики, і
психологія, яка постає як фрагмент біології та частково — соціології.
Варто звернути увагу на думку О. Конта про гибокий внутрішній зв'язок
між всіма видами знань. Проте, принциповим недоліком контівської
класифікації є її статичний характер, недооцінка принципу розвитку. Крім
того, вчений не уникнув фізикалізму, релятивізму, агностицизму,
індетермінізму і деяких інших недоліків.
Коли в 1873 р. Ф. Енгельс розпочав роботу над класифікацією форм
руху матерії, у науковому середовищі був надзвичайно поширений
контівский погляд на класифікацію наук. Засновник позитивізму О. Конт був
упевнений, що кожна наука має своїм предметом окрему форму руху матерії,
а самі об'єкти різних наук різко відокремлені один від одного: математика,
фізика, хімія, біологія, соціологія. Така відповідність була названа – принцип
координації наук. Ф. Енгельс звернув увагу на те, як взаємопозв'язані і
взаємопереходять один в іншого об’єкти, що вивчаються різними науками.
Виникла ідея відобразити процес прогресивного розвитку рухомої матерії,
що йде по висхідній лінії від нижчого до вищого, від простого до складного.
Підхід, де механіка була взаємопов'язана і переходила у фізику, остання в
хімію, та в біологію і соціальні науки (механіка, фізика, хімія, біологія,
соціальні науки), став відомий як принцип субординації, який у поданні
матеріалістично-діалектичними засновками лежав в основі класифікації
наук Ф. Енгельса.
Звідси витікало, що науки розташовуються природним чином в єдиний
ряд:
1 механіка,
2 фізика,
3 хімія,
4 біологія, — подібно до того, як слідують один за одним, переходять
один в одного і розвиваються одна з іншої самої форми руху матерії, — вищі
з нижчих, складніші з простих.
При цьому особливу увагу Ф. Енгельс звертав на необхідність
ретельного вивчення складних і тонких переходів від однієї форми матерії до
іншої. У зв'язку з цим він передбачив (і згодом, це багато разів підтвердилося
— і до цих пір), що саме на стиках основних наук (фізики і хімії, хімії і
біології, і т. п.) можна чекати найбільш важливх та фундаментальних
відкриттів. «Стикові» науки виражають найбільш загальні, суттєві
властивості й взаємозв’язки, властиві сукупності форм руху.
Зважаючи на те, що різких меж між окремими науками і науковими
дисциплінами немає, особливо останнім часом, в сучасній науці значний
розвиток отримали міждисциплінарні і комплексні дослідження, об'єднуючі
представників дуже далеких одна від одної наукових дисциплін, які
використовують методи різних наук. Все це робить проблему класифікації
наук дуже складною.
Загалом, класифікація наук, розроблена Ф. Енгельсом, не втратила своєї
актуальності і до сьогодні, хоча, зрозуміло, вона поглиблюється,
вдосконалюється, конкретизується у міру розвитку наших знань про матерію
і форми її руху.

4. Атрибутивні характеристики наукового знання. Предметна

визначеність. Кожна наука (наукова дисципліна) має свій предмет, тобто
специфічну область об’єктів, які вона досліджує. Для математики це ідеальні
структури; для фізики – об'єкти, явища неживої природи і закономірності
їхньої будови та динаміки; для хімії – речовини і закономірності їхніх
взаємоперетворень; для суспільних наук – це суспільні відносини та явища.
Системність та теоретичність. Будь-яка наукова дисципліна – це не
хаотично оформлена інформація, а система знань, що направлена на світ як
цілісно упорядковану систему. Елементами цієї системи виступають форми
наукового знання – наукові факти, ключові поняття й терміни наукових
дисциплін, їхні закони, гіпотези, моделі, теорії і под. Названі форми в рамках
наукової дисципліни взаємозалежні як структурно, так і функціонально.
Об’єктивна істинність та універсальність. Наука спрямована на
одержання об'єктивно-істинного знання. Нагадаємо, знання називається
об’єктивно-істинним, якщо його зміст є загальнозначущим, не залежить від
людини й людства. Хоча наука орієнтована на одержання об’єктивно-
істинних знань про реальність, науковість та істинність нетотожні. Істинне
знання може бути і ненауковим. Воно може бути отримане у
найрізноманітніших сферах діяльності людей: у повсякденному житті,
економіці, політиці, мистецтві, в інженерній справі.
Критичність та обґрунтованість – наука є критичною діяльністю та
системою знання.
Воспроизводимость, виводимость знання. Наукове знання повинно бути
таким, щоб його можна було перевірити в будь яких умовах.
Прогнозованість, передбачуваність результатів наукового пошуку.
Зв’язок із практикою наукового знання тісно пов’язує його з
перетворенням людиною світу. Наука має не лише пізнати світ, але й його
перетворити.
Наявність особливої мови наукового мислення.
Необхідність росту. Наука – незастигла система; вона – не догма, а
знання, що розвивається.

5. Науковий і інший типи знання.

Наукове і міфологічне знання. Міф часто має досить чітку структуру,
свою мову, внутрішню логіку і свою особливу “істину”. У цьому він скоріше
подібний до науки, ніж відрізняється від її. Те, що міф пропонує вигадані
причини замість реальних, теж не занадто відрізняє його від науки, тому що в
історії не завжди гіпотетичні причини стають об’єктивно-науковими.
Фундаментальна різниця схована глибше. Оскільки міф обслуговує
стабільність і порядок, він і сам повинен бути стабільним, завершеним й
“миротворним”, а отже, й несамокритичним – для того, щоб узгодити між
собою все, у тому чи слі й неузгоджуване. “Методологічний сумнів” Декарта
тут уже не тільки не потрібен, але й протипоказаний. Наука в цьому сенсі
нестабільна, принципово незавершена, позбавлена заспокійливих ілюзій, і
тому самокритична і відкрита для рефлексій. Міф обслуговує соціально-
психологічну потребу в безпеці, стабільності та “духовній облаштованості”
людського світу. “Безпека” в цьому випадку логічно підкорена “стабільності”
– людину найбільше лякає невідомість майбутнього, їй хотілося б жити у
світі стійких принципів і непорушних традицій.
Наукове і повсякденне знання. Повсякденне знання містить у собі й
здоровий глузд, і прикмети, і повчання, і рецепти, і особистий досвід, і
традиції. Повсякденне знання, хоча й фіксує істину, але робить це
несистематично і бездоказово. Його особливістю є те, що воно
використовується людиною практично неусвідомлено й у своєму
застосуванні не вимагає будь-яких попередніх систем доказів. Іноді знання
повсякденного досвіду навіть перестрибує щабель артикуляції й мовчазно
керує діями суб’єкта. Інша його особливість – принципово “безписемний”
характер. Початкові форми наукового пізнання виникли в надрах і на основі
повсякденного пізнання, а потім відокремилися від нього. У міру розвитку
науки й перетворення її в одну з найважливіших цінностей цивілізації, її
спосіб мислення все більше активно впливає на повсякденне пізнання. Цей
вплив розвиває елементи об'єктивного відображення світу, які містяться в
повсякденному, стихійно-емпіричному пізнанні. Однак між здатністю
стихійно-емпіричного пізнання породжувати предметне й об'єктивне знання
про світ і об’єктивністю і предметністю наукового знання є істотні
відмінності.
Наукове і позанаукове знання. Під позанауковим будемо розуміти таке
знання, яке не має (хоча б частково) описаного вище набору атрибутивних
ознак наукового знання. Останнім часом помітно поширились такі види
позанаукового (і ненаукового) знання, як псевдо- і пара-наука, “уфологія” і
под. Під “паранаукою” зазвичай розуміють різноманітні супутні науці
ідейно-теоретичні вчення і течії, які існують за межами науки, але пов'язані з
нею певною спільністю проблематики або методології. Паранаукова
концепція нагадує наукову теорію, але за своєю суттю не є такою. Системи
ідей, які не цілком відповідають науковим стандартам, прийнято відносити
до паранауки, з припущенням, що згодом такого роду концепції знайдуть
адекватне обґрунтування, будуть узгоджені з наявними науковими теоріями
і, може бути, увійдуть до складу науки. До псевдонауки належать концепції,
в принципі несумісні з наукою. Зазвичай вони явно суперечать основним
вимогам наукового методу, використовують зовсім інші, ніж у науці,
категорії, не беруть до уваги провідні ідеали науки, зневажають принципами
наукового обґрунтування і наукової критики і под. Типовими прикладами
псевдонаук є різноманітні “окультні науки”, подібні френології, хіромантії,
фізіогномиці й т. д. Між наукою і псевдонаукою є проміжна область –
паранаука. Якщо деякі з паранаук зберігають здатність влитися згодом до
складу науки або мають, принаймні, практичну значимість, то більшість
псевдонаук не мають з наукою, власне кажучи, нічого спільного. Поняття
науки, таким чином, не завжди є настільки ясним і точним. Зміст цього
поняття не завжди вдається охарактеризувати з повною визначеністю.

6. Мова науки. Під мовою, насамперед, розуміється природна людська

мова на противагу штучній, формалізованій мові або мові тварин. Коли
вживають термін “мова”, то, як правило, розрізняють два відтінки його
значення. Перший – мова як клас знакових систем, осередок універсальних
властивостей всіх конкретних мов. І другий – мова як етнічна знакова
система, використовувана в деякому соціумі. наука має справу з особливим
набором об’єктів реальності, що не зводяться до об’єктів повсякденного
досвіду. Особливості об'єктів науки роблять недостатніми для їхнього
освоєння і ті засоби, які застосовуються в повсякденному пізнанні. Хоча
наука й користується природною мовою, вона не може тільки на її основі
описувати і вивчати свої об’єкти. Вироблення наукою спеціальної мови,
придатної для опису нею об’єктів, незвичайних з точки зору здорового
глузду, є необхідною умовою наукового дослідження. Мова науки постійно
розвивається в міру її проникнення в усе нові галузі об’єктивного світу.
Поряд зі штучною, спеціалізованою мовою наукове дослідження має
потребу в особливій системі спеціальних знарядь, які, безпосередньо
впливаючи на досліджуваний об’єкт, дозволяють виявити можливі його
стани в умовах, контрольованих суб’єктом. Звідси необхідність спеціальних
інструментів і особливої наукової апаратури, що дозволяє науці вивчати нові
типи об’єктів за допомогою спостережень, вимірів, експериментів.
Настільки різноманітна специфікація різних типів мов викликала до
життя проблему класифікації мов наукової теорії. Одним з її плідних рішень
був висновок про класифікацію мов наукової теорії на основі її внутрішньої
структури [5]. Таким чином, мови стали розрізнятися з врахуванням того, в
який з підсистем теорії вони переважно використовуються. В зв'язку з цим
виділяються такі класи мов:
Асерторична – мова твердження. З її допомогою формулюються основні
твердження даної теорії. Асерторичні мови поділяються на формалізовані та
неформалізовані. Прикладами перших є будь-які формальні логічні мови.
Прикладами других – фрагменти природних мов, які містять стверджувальні
припущення, доповнені науковими термінами. Модельна мова, що служить
для побудови моделей та інших елементів модельно-репрезентативної
підсистеми. Процедурна мова, яка займає підлеглий ранг класифікації та
служить для опису вимірювальних, експериментальних процедур, а також
правил перетворення мовних виразів, процесів постановки і розв’язання
завдань. Аксіологічна мова, яка створює можливість опису різних оцінок
елементів теорії, має у своєму розпорядженні засоби порівняння процесів і
процедур у структурі самої наукової теорії. Еротетична мова, що відповідає
за формулювання питань, проблем, задач або завдань. Евристична мова, яка
здійснює опис евристичної частини теорії, тобто дослідницького пошуку в
умовах невизначеності (постановка проблеми).
Знак і значення – осьові складові мови. В науці про мову (лінгвістиці)
під значенням розуміється значеннєвий зміст слова. Значення припускає
наявність системи певних змістоутворюючих констант, що забезпечують
відносну сталість структури мовної діяльності та її належність до того чи
іншого класу предметів. У логіці або семіотиці під значенням мовного
вираження розуміють той предмет або клас предметів, що називається або
позначається цим вираженням, а під змістом вираження – його розумовий
зміст. Знак визначається як матеріальний предмет (явище, подія), що
виступає як представник якогось іншого предмета і використовується для
отримання, зберігання, перероблення і передавання інформації. Мовний знак
кваліфікують як матеріально-ідеальне утворення, яке репрезентує предмет,
властивість, відношення дійсності. Сукупність даних знаків, особливим
чином організована їхня знакова система і утворює мову.
Згідно з Гумбольдтом, діяльність мислення і мови являє собою
нерозривну єдність, однак визначальна роль надається мові. Наслідком такої
теорії є заперечення загальнолюдського характеру мислення, тобто
заперечення загального для всіх, хто живе на Землі універсально-понятійного
логічного ладу мислення. Однак історична практика фіксує спільність
понятійного мислення для всіх сучасних народів, незважаючи на відмінності
в мовах. Мова “обтяжує” думку не тільки наявністю матеріально-знакового
елементу, на що завжди зверталася особлива увага, але й колективними,
інтерсуб’єктивними вимогами до неї. У живому процесі спілкування є
смислові загальні для свідомості моменти: передається предметна
інформація, виражається оцінка, міститься звернення
7. Основні функції науки. Наука – багатофункціональна система.
Виділяють гносеологічні (епістемологічні) і соціокультурні функції. Серед
соціокультурних функцій науки зазвичай розглядають такі:
- культурно-світоглядну;
- функцію безпосередньої продуктивної сили;
- функцію “соціальної сили”.
Наука проявляє себе у функції соціальної сили при вирішенні
глобальних проблем сучасності (виснаження природних ресурсів,
забруднення атмосфери, визначення масштабів екологічної небезпеки), у
системному впливі на громадське життя, технікоекономічний розвиток. У цій
своїй функції наука торкається також і соціального управління. Функція
науки як безпосередньої продуктивної сили вказує на важко доступні для
огляду масштаби і темпи науково-технічного прогресу, на найтісніший
зв'язок науки й техніки, на потужний потенціал науки, що кардинально
змінює характер матеріального виробництва і промисловості. Наукові
інститути в наші дні часом можуть виконувати, крім усього іншого, ще й
політичну функцію. Проективно-конструктивна функція пов'язана зі
створенням якісно нових технологій, що в наш час надзвичайно актуально.
Реалізація ж культурно-світоглядної функції пов'язана з тим, що наука задає
орієнтири про структуру і будову Всесвіту, виникнення й сутність життя,
походження людини. Кажучи про культурну функцію науки, підкреслимо,
що без науки ми мали б зовсім інший тип культури. Сучасний тип культури
породжує науковий пошук, а наука і її досягнення, у свою чергу, впливають
на культуру, постійно обновлюючи її, надаючи їй постійного
модернізаційного імпульсу.
До числа гносеологічних (епістемологічних) функцій науки зазвичай
включають опис, пояснення і передбачення. Основною, конституюючою
саму будівлю науки, є функція виробництва істинного знання, що
розпадається на супідрядні функції опису, пояснення, прогнозу. Наука
давала, і дає по можливості адекватний опис явищ навколишньої дійсності,
причому описує їх такими, якими вони є “насправді” – тобто незалежно від
суб'єкта. Під поясненням зазвичай мають на увазі процедуру встановлення
сутності досліджуваного об’єкта або явища, підведення його під закон з
визначенням причин і умов, джерел його розвитку й механізмів їхньої дії. в
самому загальному вигляді поясненням можна назвати підведення
конкретного факту або явища (експланандума) під деяке узагальнення (тобто
експлананс – наприклад, закон або причину). Розкриваючи сутність об'єкта,
пояснення також сприяє уточненню й розвитку знань, які використовуються
як основа пояснення.
Види пояснення. Одним з основних пояснювальних принципів
класичної науки був принцип редукції, згідно з яким пояснення складної
системи зводиться до аналізу її елементів і взаємодій між ними. У філософії і
методології науки найбільш розроблена дедуктивнономологічна модель
наукового пояснення Поппера – Гемпеля – Оппенгейма, відповідно до якої
пояснюване явище підводиться під певний закон – у цьому полягає одна з її
особливостей. У даній моделі пояснення зводиться до “дедукції явищ” із
законів. В галузі гуманітарних і соціальних наук використовується так зване
раціональне пояснення. Його суть полягає у виявленні внутрішніх, суттєвих
засад діяльності. Наприклад, при поясненні вчинку деякої історичної
особистості дослідник намагається розкрити ті мотиви, якими керувався
діючий суб'єкт, і показати, що у світлі цих мотивів вчинок був раціональним
(розумним). Набагато більшу сферу охоплює телеологічне пояснення. Воно
вказує не на раціональність дії, а просто на його прагнення, на мету, що
переслідує індивід, що здійснює дію, на наміри учасників історичних подій.
Останнім часом при обговоренні у філософії науки пояснювальної функції
вказують на таку своєрідну логічну процедуру, як абдукція. Це такий спосіб
міркування, який орієнтовано на пошук правдоподібних пояснювальних
гіпотез.
Передбачувальна функція науки – одна з найважливіших. В силу своєї
здатності виходу за межі наявної практики і роботи з ідеальними об'єктами,
саме наука і здатна виконувати прогностичну функцію, розробляючи науково
обґрунтовані моделі майбутнього розвитку природного, соціального й
духовного буття.
Завершальною функцією науки є перетворююча. Згідно неї наука
повинна не лише пізнати явище чи пояснити його, але й здійснити
перетворення дійсності на основі її пізнання.

8. Наукова картина світу - цілісна система уявлень про загальні

властивості і закономірності дійсності, побудована в результаті
узагальнення і синтезу фундаментальних наукових понять і принципів. Вона
складається в результаті синтезу знань, одержуваних в різних науках, і
містить загальні уявлення про світ, що виробляються на відповідних стадіях
їх історичного розвитку. Наукова картина світу включає в себе уявлення про:
фундаментальні об'єкти, з яких покладаються побудованими всі інші об'єкти,
що вивчаються відповідною наукою; типології досліджуваних об'єктів;
загальні особливості їх взаємодії; просторово-часову структуру реальності.

Всі ці уявлення можуть бути описані в системі онтологічних постулатів,

за допомогою яких описується картина досліджуваної реальності і які
виступають як підстава наукових теорій відповідної дисципліни. Так, перехід
від механічної картини світу (друг. пол. XVII ст.), а за нею до
електродинамічної (остання чверть XIX ст.), а потім перехід до квантово-
релятивістської картині фізичної реальності (перша половина XX ст.)
супроводжувався зміною системи онтологічних принципів фізики. Особливо
радикальним він був в період становлення квантово-релятивістської фізики
(ломка принципів неподільності атомів, існування абсолютного простору-
часу, лапласовского детермінації фізичних процесів).

Формування наукової картини світу завжди протікає не тільки як процес

внутрішньонаукового характеру, але і як взаємодія науки з іншими
областями культури. У процесі становлення і розвитку картин світу наука
активно використовує образи, аналогії, асоціації, які вкорінені в предметно-
практичну діяльність людства (образи корпускул, хвиль, суцільного
середовища, образи співвідношення частини і цілого як наочних уявлень про
системну організації об'єктів тощо). Цей шар наочних образів входить в
картину досліджуваної реальності і багато в чому робить її зрозумілою і
«природною» системою уявлень про природу. У цьому сенсі наукова картина
світу розвивається, з одного боку, під безпосереднім впливом нових теорій і
фактів, що постійно співвідносяться з нею, а з іншого - відчуває на собі вплив
пануючих цінностей культури, змінюється в процесі їх історичної еволюції,
надаючи на них активний зворотний вплив.
Наукова картина світу стає основою для формування узагальненої
характеристики предмета дослідження, забезпечує систематизацію знань в
рамках відповідної науки. З нею пов'язані різні типи теорій наукової
дисципліни (фундаментальні і прикладні), а також досвідчені факти, на які
спираються і з якими повинні бути узгоджені принципи картини реальності.
Одночасно вона функціонує і як дослідницька програма, що спрямовує
постановку завдань емпіричного і теоретичного пошуку і вибір засобів їх
вирішення. Тому ломка картини реальності означає зміну глибинної стратегії
дослідження і завжди являє собою наукову революцію.

Рекомендовані літературні джерела:

Основні:
1, 2, 4, 5, 7, 8, 9, 12.

Хрестоматії, енциклопедії:
1, 2, 3, 4

Додаткові:
13, 19, 21, 22, 23, 24, 27, 29, 30, 37, 38, 43, 44, 51, 52, 53, 59, 62, 68, 71, 72, 74,
75, 76, 80, 82, 83, 88, 96, 97, 100, 103, 107, 108, 109, 112, 116, 118, 121, 122,
125.

Першоджерела:

3, 13, 14, 21, 27, 31