ТЕМА 1.

НАУКА Й НАУКОВІ ДОСЛІДЖЕННЯ В СУЧАСНОМУ СВІТІ

1.1. Виникнення та розвиток науки

1.2. Теоретичні та методологічні принципи науки

1.3. Види та ознаки наукового дослідження. Класифікація наук.

1.4. Методологія і методи наукових досліджень

Метою курсу “Методологія та організація наукових досліджень” є надання

студентам знання з питань класифікації наук, науково-технічного потенціалу,
організації науково-дослідної діяльності в Україні, організаційних баз наукових
досліджень, основних наукових методологій та методів.
Наука – це сфера людської діяльності, спрямована на вироблення нових
знань про природу, суспільство і мислення. Як специфічна сфера людської
діяльності вона є результатом суспільного розподілу праці, відокремлення
розумової праці від фізичної, перетворення пізнавальної діяльності в особливу
галузь занять певної групи людей. Необхідність наукового підходу до всіх видів
людської діяльності змушує науку розвиватися швидшими темпами, ніж будь-яку
іншу галузь діяльності.
Наука має на меті виявити закони, відповідно з якими об’єкти можуть
перетворюватись у людській діяльності. Від інших форм пізнання науку відрізняє
предметний та об’єктний спосіб розгляду світу. Ця ознака предметності та
об’єктності виступає найважливішою характеристикою науки.
Наука - це особлива форма людської діяльності, яка склалася історично і має
своїм результатом цілеспрямовано відібрані факти, гіпотези, теорії, закони й
методи дослідження. Науковими слід вважати будь-які дослідження, теорії,
гіпотези, які припускають перевірку.
Наука виступає як:
• специфічна форма суспільної свідомості, основою якої є система знань;
• процес пізнання закономірностей об'єктивного світу;
• певний вид суспільного розподілу праці;
 • -процес виробництва знань і їх використання.
Можна сказати, що наука склалася історично і являє собою струнку систему
понять і категорій, пов'язаних між собою за допомогою суджень (міркувань) та
умовиводів. Звісно, не всякі знання можна розглядати як наукові. Не є науковими ті
знання, які людина отримує лише на основі простого спостереження. Вони важливі в
житті людини, але не розкривають сутності явищ, взаємозв'язку між ними, які
дозволили б пояснити принципи виникнення процесу, явища та їх подальший
розвиток.
Метою науки і є пізнання законів природи і суспільства, відповідний вплив на
природу й отримання корисних суспільству результатів.
Предметом науки є пов'язані між собою форми руху матерії або
особливості їх відображення у свідомості людей. Саме матеріальні об'єкти природи
визначають існування багатьох галузей знань. Достовірність наукових знань
визначається не лише логікою, а перш за все обов'язковою перевіркою їх на
практиці, адже саме наука є основного формою пізнання та зведення в певну
систему знань про навколишній світ і використання їх у практичній діяльності
людей.
Однією з головних особливостей науки є доведеність істинності наукових
знань. Основна мета науки - отримання нових знань і використання їх у
практичному освоєнні світу. Однак, оскільки наука постійно виходить за межі
процесів виробництва і освоєння соціального досвіду, вона лише частково може
спиратися на наявні форми масового практичного освоєння об’єктів. Їй потрібна
особлива практика, за допомогою якої перевіряється істинність її знань. Такою
практикою стає науковий експеримент, в ході якого перевіряється частина знань.
Інші знання пов’язуються між собою логічними зв’язками, що забезпечує
перенесення істинності з одного висловлювання на інше. Звідси виникають такі
характеристики науки як системна організація, обґрунтованість і доказовість
знання.
Функція науки – виробництво і використання, систематизованих, об’єктивних
знань про дійсність. Тобто пізнання об’єктивного світу, щоб його вивчати з метою
можливого вдосконалення.
 У розвиненому суспільстві важливою функцією науки є розвиток системи
знань, які сприяють найраціональнішій організації виробничих відносин та
використанню виробничих сил в інтересах усіх членів суспільства. Вона включає в
себе ряд конкретних функцій:
• пізнавальну – задоволення потреб людей у пізнанні законів природи і
суспільства;
• культурно-виховну – розвиток культури, гуманізація виховання та
формування нової людини;
• практичну – удосконалення виробництва і системи суспільних відносин,
тобто безпосередньої виробничої сили матеріального виробництва.
Об’єктом науки є пов’язані між собою форми руху матерії та особливості їх
відображення у свідомості людей. На його основі визначають існування багатьох
галузей знань, які об’єднуються у три великі блоки наук:
– логіко-математичні
– природничі (фізика, хімія, біологія та ін.)
– суспільно-гуманітарні (економічні, історичні, філологічні та ін.)
Важливою рисою науки є її активний пошуковий характер. Вона повинна
постійно змінюватися і розвиватися, знаходити нові рішення, результати. Це
досягається завдяки науковій діяльності.
Процес руху людської думки від незнання до знання називають пізнанням, в
основі якого лежить відбиття і відтворення у свідомості людини об'єктивної
дійсності.
Наукове пізнання – це дослідження, яке характерне своїми особливими
цілями і задачами, методами отримання і перевірки нових знань. Воно сягає
сутності явищ, розкриває закони їх існування та розвитку, тим самим вказуючи
практиці можливості, шляхи і способи впливу на ці явища та зміни згідно з їхньою
об'єктивною природою. Наукове пізнання покликане освітлювати шлях практиці,
надавати теоретичні основи для вирішення практичних проблем.
Діалектика процесу пізнання полягає в протиріччі між обмеженістю наших
знань і безмежною складністю об'єктивної дійсності. Пізнання – це взаємодія
суб'єкта й об'єкта, результатом якого є нове знання про світ. Процес пізнання має
двоконтурну структуру: емпіричні і теоретичні знання, які існують в тісній
взаємодії та взаємозумовленості.
Знання зводяться до відповідей на декілька запитань, які схематично можна
зобразити таким чином:
Що? скільки? чому? яке? як? – на ці запитання має дати відповідь наука.
Як зробити? – на це запитання дає відповідь методика.
Що зробити? – це сфера практики.
Наукова діяльність – це інтелектуальна творча діяльність, яка спрямована
на одержання і використання нових знань через соціальні інститути. Її формами є:
• фундаментальна (теоретична) наука;
• прикладна наука;
• наукознавство.
Історія науки засвідчує, що будь-яке справжнє наукове відкриття, яким би
абстрактним воно не здавалося спочатку, рано чи пізно знаходить своє
застосування. Іншою метою науки є наукове пояснення явищ природи, які будь-
коли були зафіксовані людиною, та наукове передбачення з метою перетворення
реальної дійсності в інтересах людства.
Виникнення та розвиток науки. Історичні етапи розвитку науки
Наука є складною й багатомірною, тому однозначно номінувати її практично
неможливо. Найбільш поширеними є два визначення науки, першим з яких є
розгляд її як особливого виду пізнавальної діяльності, що спрямований на
вироблення об’єктивних, системно організованих і обґрунтованих знань про світ, а
другим - розгляд її як соціального інституту, що забезпечує функціонування
наукової пізнавальної діяльності.
Розвиток науки був складовою загального процесу інтелектуального
розвитку людського розуму і становлення людської цивілізації. Не можна
розглядати розвиток науки у відриві від процесів, які є передумовами виникнення
науки.
 Самі терміни "наука" і "учений" увійшли у вжиток лише у XVIII–XX ст., а до
цього натуралісти називали своє заняття "натуральною філософією".
Передумови для виникнення науки з'явилися у країнах Стародавнього
Сходу: в Єгипті, Вавілоні, Індії, Китаї. Там нагромаджувались і усвідомлювались
емпіричні знання про природу і суспільство, виникли основи астрономії,
математики, етики, логіки, Вони були пов'язані з потребами розвитку
землеробства, будівельної техніки, мореплавства, ремесел, мистецтв тощо.
Надбання східних цивілізацій було сприйняте і перетворене в чітку теоретичну
систему у Стародавній Греції, де починаючи з IV століття до н.е. з'явились
мислителі, які стали займатися наукою професійно, відмежувавшись від релігійної
та міфологічної традицій. З цього часу і до самої індустріальної революції
головною функцією науки стає пояснювальна функція, пізнання з метою
розширити горизонти бачення світу, природи, частиною якої є сама людина.
В античну епоху складаються теоретичні системи знання в галузі геометрії,
механіки, астрономії (Евклід, Архімед, Птоломей), розвивається натурфілософська
концепція атомізму (Демокрит, Епікур), робляться спроби аналізу закономірностей
суспільства і мислення (Аристотель, Платон, Геродот). За середньовіччя з появою
феодалізму розвиваються (особливо в країнах арабського Сходу й Середньої Азії)
позитивні наукові ідеї в галузі математики, астрономії, фізики, медицини, історії
(Ібн Сіна, Ібн Рушд, Біруні). У Західній Європі, долаючи опір богослов'я, йде
процес нагромадження фактичного матеріалу в біології, робляться спроби розвитку
елементів математики і дослідного природознавства (Р.Бекон, Альберт Великий та
ін.).
Виникнення капіталізму, розвиток промисловості й торгівлі, мореплавства і
військової техніки стимулювали бурхливе зростання наукових досліджень. Вже в
епоху Відродження наука пориває з теологією, сприяючи утвердженню
матеріалістичних ідей (Дж. Бруно, Леонардо да Вінчі, Ф.Бекон). Великого
поширення набуває експериментальне вивчення природи, обґрунтування якого
мало революційне значення для науки.
Справжній переворот відбувається в астрономії (М.Копернік, Г.Галілей). У
ХVII-ХVIII століттях створюються класична механіка, диференціальне числення,
інтегральне числення, аналітична геометрія, хімічна атомістика, система
класифікації рослин і тварин, стверджується принцип збереження матерії і руху
(І.Ньютон, Г.Лейбніц, Р.Декарт, Д.Дальтон, К.Лінней, М.Ломоносов та ін). В цей
же час відбувається подальше оформлення науки як соціального інституту,
створюються перші європейські академії наук, наукові товариства, починається
видання наукової періодичної літератури.
Обсяг наукової діяльності з XVIІ століття починає подвоюватись приблизно
кожні 10-15 років (зростання відкриттів, наукової інформації, чисельності людей,
зайнятих наукою).
У кінці XVIII на початку XIX ст. плеяда відомих всьому світу видатних
вчених працювала в Росії (О.Бутлеров, П.Лебедєв, М.Лобачевский, Д.Менделєєв,
О.Попов, К.Тімірязєв, О.Столєтов, К.Ціолковський та багато ін.).
У зв'язку з промисловим переворотом (кінець XVIII ст.) почався новий етап у
розвитку науки. З появою машинного виробництва створюються умови для
перетворення науки із споглядальної переважно в активний фактор самого
виробництва. Головним стає завдання наукового пізнання з метою перетворення
природи, а не тільки вивчення законів її розвитку. У зв'язку з такою
переорієнтацією науки лідерство в ній починають займати фізико-хімічні
дисципліни і відповідні прикладні дослідження.
 У XIX столітті виникли нові фізичні дисципліни: термодинаміка, класична
електродинаміка, створюється еволюційне вчення і клітинна теорія в біології,
формулюється закон збереження і перетворення енергії, розвиваються нові
концепції в астрономії і математиці (Дж.Максвел, М.Фарадей, Ж.Ламарк, Ч.Дарвін,
Т.Шванн, М.Шлейден та ін.).
На рубежі XIX і XX століть великі зміни в науковій картині світу і ряд нових
відкриттів у фізиці (електрон, рентгенівське проміння, радіоактивність тощо)
призвели до кризи класичного природознавства і, насамперед, його механістичної
методології.
У XX ст. значних успіхів досягли математика і фізика, виникли такі галузі
технічних наук, як радіотехніка, електроніка. З'являється кібернетика, яка постійно
збільшує свій вплив на подальший розвиток науки і техніки. Успіхи фізики і хімії
сприяють глибшому вивченню біологічних процесів у клітинах, що стимулює
розвиток сільськогосподарських і медичних наук. Відбувається тісне зближення
науки з виробництвом, зростають і зміцнюються її зв'язки з суспільним життям.
В історичному розвитку науки виділяють такі етапи:
- пранаука - переднаука Стародавнього світу, античності;
- наука середньовіччя;
- класична наука;
- некласична наука;
- постнекласична наука.
У часи пранауки наука ототожнювалась з філософією, а характер наукової
діяльності того часу можна передати словами "любов до мудрості". У пранауковій
діяльності були особливості, характерні для неї в пізніші періоди, але кожна з них
існувала лише як можливість.
У період середньовіччя формувалася освіта та її організаційні структури -
школи (від початкових до університетів), виникли перші власне наукові структури
- наукові товариства типу академій (в Англії, Франції), тобто з'явилося підґрунтя
для розвитку науки. На цьому етапі ще не проводили наукових досліджень;
створювалися лише умови для їх реалізації, розробляли наукові підходи, і
насамперед, логічні.
 Тільки в епоху Відродження починаються наукові пошуки, що знаменують
собою перехід до науки класичного періоду.
Класичний період починається з Ф.Бекона, досягає найвищого розвитку в
працях І. Ньютона і закінчується періодом творчості А.Ейнштейна, точніше
революцією у фізиці в кінці XIX - на початку XX ст., а також великими
досягненнями в обґрунтуванні математики, в соціальному пізнанні.
Найважливішою дисципліною класичного періоду була механіка. Вона
вивчала системи законів, тобто стійких залежностей, що переважно передаються
математичною мовою. Їх пізнання пов'язане з пошуком причин явищ, знання яких
за умови додержання логічних правил мислення обов'язково приведе дослідника до
очікуваних наслідків.
В основі наукових передбачень лежить експеримент. Людина, суб'єкт
пізнання, прагне абстрагуватися від об'єкта, щоб забезпечити об'єктивність
результатів дослідження. Вважали, що заради достовірності з описів і пояснень
треба виключати все, що і стосується впливу людської діяльності на об'єкт. Ідеалом
у науці тих часів була побудова абсолютно істинної картини природи.
Докорінні перетворення в природознавстві кінця XIX - першої половини XX
ст. зумовили перехід від класичної до сучасної, некласичної науки.
Некласичний період розпочинається з виникнення термодинаміки. Якщо в
класичній науці її закони і сам предмет вважали незмінними, позачасовими і
позапросторовими, то термодинаміка довела: предмет дослідження і знання про
нього мінливі, нестійкі. Цю думку підтверджували ідеї неевклідової геометрії,
криза канарівської теорії множин, виникнення інтуїціоністської математики, ідеї
структуралізму в гуманітарних науках.
У цю епоху розпочинається ланцюгова реакція революційних змін у різних
галузях знання: у фізиці (відкриття поділу атома, становлення релятивістської і
квантової теорії), в космології (концепція нестаціонарного Всесвіту), у хімії
(квантова хімія), в біології (становлення генетики). Пізніше народжуються
кібернетика і теорія систем, що відіграли дуже велику роль у розвитку сучасної
наукової картини світу.
 З часом у різних галузях сформувався стиль мислення некласичної науки. Він
характеризувався відмовою від прямолінійного об'єктивізму і розумінням відносної
істинності теорій, розроблених на тому чи іншому етапі розвитку природознавства.
Некласична наука почала досліджувати не просто предмети, що зазнають
змін, а об'єкти, недоступні людським органам чуттів (мікро- і макросвіту). Для
цього створюють особливий тип лабораторій - складний, насичений технічними
засобами технологічний процес на зразок системи сучасного виробництва. Наукові
дослідження починають здійснювати спеціально організовані колективи з
розподілом праці в них: від генераторів ідей до організаторів їх виконання, з
участю інженерів, техніків, лаборантів, які технічно забезпечують функціонування
засобів наукової діяльності. Наука в прямому розумінні слова стає різновидом
індустрії.
В останній третині XX ст., поряд із незаперечними цивілізаційними
завоюваннями науково-технічного прогресу, різко виявилися його негативні
наслідки. Глобальні проблеми сучасності, більшість яких породжена саме
революційними досягненнями в науці (виживання людини в ядерний вік,
екологічний стан довкілля, людське здоров'я тощо), зумовили потребу пошуків
його гуманізації. Це, в свою чергу, спричинило якісні зміни в природі науки
порівняно з її неокласичним періодом.
Є підстави говорити про початок нового - постнекласичного - періоду
розвитку науки. Його характеризують дві головні особливості: орієнтація на
вивчення природи і Всесвіту в їх динаміці, розвитку. В обох випадках мова йде про
зміну відносин науки і цінностей, котрі тепер розглядають як нерозривні поняття.
Предметом дослідження постнекласичного періоду є також явища мегасвіту.
Наука починає набувати космічного характеру. В поле зору дослідника одночасно
потрапляє така велика кількість різних об'єктів, що світ постає хаосом, і завдання
полягає не лише в дослідженні якихось відносин, зв'язків, властивостей явищ, а й у
тому, щоб, за словами американських учених І. Пригожина та І. Стінгерс, розкрити
порядок із хаосу.
Отже, зародившись у стародавньому світі у зв'язку з потребами суспільної
практики, почавши створюватись у ХVІ-ХVІІ століттях, в ході свого історичного
розвитку наука перетворилась у продуктивну силу і найважливіший соціальний
інститут, який суттєво впливає на всі сфери життя суспільства. Сучасна наука
становить важливу складову частину науково-технічної революції.
Отже, перші елементи науки з’явилися ще у стародавньому світі у зв’язку з
потребами суспільної практики й носили суто практичний характер.
У V ст. до н.е. з натурфілософської системи античної науки в самостійну галузь
пізнання починає виділятися математика, яка поділялася на арифметику й
геометрію. Усередині IV ст. до н.е. виокремлюється астрономія. Далі всередині цієї
системи починають формуватися як самостійні наукові дисципліни логіка й
психологія, зоологія й ботаніка, мінералогія й географія, естетика, етика та
політика.
Перші академії та друкарні утворюються в XV столітті.
З другої половини XV ст., в епоху Відродження, починається перший період
значного розвитку природознавства як науки, початок якого (середина XV ст. -
середина XVI ст.) характеризується накопиченням великого фактичного матеріалу
щодо природи, який було здобуто експериментальними методами.
Наука в сучасних її формах почала складатись у XVII–XVIII ст. і в силу
головної закономірності свого розвитку перетворилася в нашу епоху на
безпосередню продуктивну силу, яка суттєво й всебічно впливає на життя
суспільства.
Другий період у розвитку природознавства, що може бути охарактеризований
як революційний у науці, обіймає час від середини XVI ст. до кінця XIX ст. Саме в
цей період було зроблено видатні відкриття у фізиці, хімії, механіці, математиці,
біології, астрономії, геології. Було відкрито закони всесвітнього тяжіння (І. Ньютон
- кінець XVII ст.), збереження маси в хімічних перетвореннях (М. В. Ломоносов, А.
Лавуазьє - друга половина XVIII ст.), основні закони спадковості (Г. Мендель -
кінець XVIII ст.).
Наприкінці XIX - на початку XX ст. революція у природознавстві увійшла в
нову, третю, специфічну стадію. Фізика переступила поріг мікросвіту: було
відкрито електрон (Дж. Томсон, 1897 р.), закладено основи квантової механіки (М.
Планк, 1890 р.), виявлено дискретний характер радіоактивного випромінювання.
 У XX ст. розвиток науки в усьому світі характеризувався винятково високими
темпами. На основі досягнень математики, фізики, хімії, біології та інших наук
набули розвитку молекулярна біологія, генетика, хімічна фізика, фізична хімія,
кібернетика, біокібернетика тощо.
У сучасних умовах різко змінився характер наукового дослідження, підхід до
вивчення явищ природи. Місце попередньої ізоляції окремих дисциплін заступає їх
взаємодія, взаємопроникнення. Тепер будь-який об’єкт природи або явище
вивчаються в комплексі взаємопов’язаних наук.
Однією з головних рис розвитку науки є її зближення із суспільною
практикою, виробництвом. На ранніх стадіях техніка і виробництво суттєво
випереджали розвиток науки. Вони давали науці вже готовий матеріал для аналізу
та узагальнення, ставлячи перед нею завдання, які диктує практика.
Швидкі темпи розвитку науки у XX ст. стимулювали створення наукознавства,
яке вивчає закономірності функціонування й розвитку науки, структуру та
динаміку наукової діяльності, економіку й організацію наукових досліджень,
форми взаємодії з іншими сферами матеріального та духовного життя суспільства.
2. Теоретичні та методологічні принципи науки
Наука має дві важливих складові: систему наукових знань і систему наукової
діяльності. Процес пізнання включає в себе накопичення фактів. Без
систематизації та узагальнення, без логічного осмислення фактів не може існувати
жодна наука. Факти стають складовою частиною наукових знань, якщо вони
виступають у систематизованому вигляді.
Важливою складовою ланкою в системі наукових знань є наукові закони, які
відбивають найбільш суттєві, стійкі, повторювані об’єктивні внутрішні зв’язки у
природі, суспільстві й мисленні. Звичайно закони виступають у формі визначеного
співвідношення понять, категорій.
Система наукових знань складається з таких основних елементів, як закон,
теорія, гіпотеза, поняття й наукові методи.
Наука, як специфічна діяльність спрямована на отримання нових теоретичних і
прикладних знань про закономірності розвитку природи, суспільства і мислення,
характеризується такими основними ознаками:
• наявністю систематизованого знання (наукових ідей, теорій, концепцій, законів,
закономірностей, принципів, гіпотез, основних понять, фактів);
• наявністю наукової проблеми, об'єкта і предмета дослідження;
• практичною значущістю як явища (процесу), що вивчається, так і знань про
нього.
Наукова ідея – інтуїтивне пояснення явища (процесу) без проміжної
аргументації, без усвідомлення всієї сукупності зв'язків, на основі яких робиться
висновок. Вона базується на наявних знаннях, але виявляє раніше не помічені
закономірності. Наука передбачає два види ідей: конструктивні й деструктивні,
тобто ті, що мають чи не мають значущості для науки і практики. Свою специфічну
матеріалізацію ідея знаходить у гіпотезі
Поняття - це думка, відбита в узагальненій формі. Поняття виробляються
(уточнюються) не лише на початку наукової діяльності, а переважно як необхідні
наукові наявні знання в постановці проблеми й формуванні гіпотез.
Свою специфічну «матеріалізацію» вербально висловлені ідеї знаходять у
гіпотезах, які є формою осмислення фактичного матеріалу.
Гіпотеза – наукове припущення, висунуте для пояснення будь-яких явищ
(процесів) або причин, які зумовлюють даний наслідок. Наукова теорія включає в
себе гіпотезу як вихідний момент пошуку істини, яка допомагає суттєво економити
час і сили, цілеспрямовано зібрати і згрупувати факти. Розрізняють нульову,
описову (понятійно-термінологічну), пояснювальну, основну робочу і
концептуальну гіпотези. Якщо гіпотеза узгоджується з науковими фактами, то в
науці її називають теорією або законом.
Гіпотези (як і ідеї) мають імовірнісний характер і проходять у своєму розвитку
три стадії:
• накопичення фактичного матеріалу і висунення на його основі припущень;
• формулювання гіпотези і обґрунтування на основі припущення прийнятної
теорії;
• перевірка отриманих результатів на практиці і на її основі уточнення гіпотези.
Якщо при перевірці результат відповідає дійсності, то гіпотеза перетворюється на
наукову теорію.
 Гіпотеза висувається з надією на те, що вона, коли не цілком, то хоча б
частково, стане достовірним знанням.
Теорія - вчення, система ідей, поглядів, положень, тверджень, спрямованих на
тлумачення того чи іншого явища.
Наукова теорія - це спроба цілісного представлення закономірностей і
істотних властивостей певних областей дійсності, що виникає на базі
підтверджених гіпотез. Існує до тих пір, поки не накопичується певна кількість
даних, що суперечать їй і вимагають перегляду теорії або навіть відмови від неї.
Функціями наукової теорії є: пояснювальна, передбачувальна, фактична,
систематична (передбачає спадкоємність знань) і методологічна.
Розробка наукової теорії органічно пов’язана з такими чинниками:
виникненням ідей, формулюванням принципів, законів, міркувань, положень,
категорій, понять; узагальненням наукових фактів; використанням аксіом;
висуненням гіпотез; доведенням теорем. Ідеї виникають на основі практики й
змінюються у зв’язку зі зміною суспільного буття. Існують передові, прогресивні
ідеї, які сприяють розвитку суспільства, і непрогресивні ідеї, які гальмують його.
Закон - вербальне та/або математично виражене твердження, що має докази (на
відміну від аксіоми), яке описує співвідношення, зв'язки між різними науковими
поняттями, встановлені шляхом індукції або дедукції, і визнане на даному етапі
науковим співтовариством і узгоджується з іншими науковими законами.
Неперевірене наукове твердження, припущення або здогад називають гіпотезою.
Закон, справедливість якого була встановлена не з теоретичних міркувань, а з
дослідних даних, називають емпіричним законом.
Закон – внутрішній суттєвий зв'язок явищ, що зумовлює їх закономірний
розвиток. Закон, винайдений через здогадку, необхідно потім логічно довести,
лише в такому разі він визнається наукою. Для доведення закону наука
використовує судження.
Судження – думка, в якій за допомогою зв'язку понять стверджується або
заперечується що-небудь. Судження про предмет або явище можна отримати або
через безпосереднє спостереження будь-якого факту, або опосередковано – за
допомогою умовиводу.
 Наукові методи, що входять до складу знань, - це весь арсенал накопичених
методів дослідження, а також етап наукової діяльності (методи, методика), які
використовуються у процесі наукової діяльності в даному конкретному циклі.
Зокрема, проблеми й гіпотези також є науковими знаннями, але вони більш суттєві,
ніж етапи наукової діяльності.
Наукова діяльність - інтелектуальна творча діяльність, що спрямована на
здобуття й використання нових знань. Вона включає етапи отримання наукової
продукції:
1) постановка (виникнення) проблеми,
2) побудова гіпотез і застосування тих, які вже є,
3) створення та впровадження нових методів дослідження, які спрямовані на
доведення гіпотез,
4) узагальнення результатів наукової діяльності.
Формами наукової діяльності є:
• фундаментальна (теоретична) наука;
• прикладна наука;
• наукознавство.
Поділ наук на фундаментальні та прикладні є досить умовним. Це
пояснюється тим, що фундаментальні науки є більш віддаленими від застосування
їх результатів на практиці, оскільки вони займаються пошуком і відкриттям нових
закономірностей, законів (наприклад, економічна теорія).
Прикладні науки більше пов’язані з практикою, особливо виробництвом,
оскільки їх метою є розробка способів впровадження висновків фундаментальної
науки (наприклад, облік, аналіз і аудит).
Наукова діяльність існує в різних видах, таких як: науково-дослідна діяльність;
науково-організаційна діяльність; науково-педагогічна діяльність; науково-
інформаційна діяльність; науково-допоміжна діяльність та ін.
Ідеї можуть не лише існувати до створення теорії як передумова й основа її
побудови, а й зводити низку теорій в окрему галузь знання. Ідея органічно
пов’язана з принципом і законом. У теорії ідея виступає як вихідна думка, що
об’єднує поняття й міру знання в цілісну систему.
 Принцип - це головне вихідне положення наукової теорії, що виступає як перше
й найабстрактніше визначення ідеї як початкової форми систематизації знань.
Категорії - це найбільш загальні, фундаментальні поняття, які відбивають
суттєві властивості явищ дійсності. Вони бувають загальнофілософськими,
загальнонауковими і такими, що належать до окремої галузі науки.
Тлумачення як логічна форма дозволяють трактувати знання про навколишню
дійсність; у найбільш широкому, універсальному вигляді використовуються при
відкритті законів і повідомленні про наукові відкриття іншим людям.
Розрізняють види наукового дослідження: емпіричне і теоретичне.
Емпіричне пізнання будується на вивченні реальної дійсності, практичного
досвіду.
Теоретичними дослідженнями займаються спеціально для цього підготовлені
люди: професори, доценти, наукові співробітники, що працюють у наукових
установах, а також у вищих навчальних закладах.
Також розрізняють фундаментальні та прикладні наукові дослідження.
Фундаментальні наукові дослідження - це наукова теоретична та/або
експериментальна діяльність, спрямована на здобуття нових знань про
закономірності розвитку та взаємозв’язку природи, суспільства, людини.
Прикладні наукові дослідження - це наукова й науково-технічна діяльність,
спрямована на здобуття й використання знань для практичних цілей. Безпосередня
мета прикладних наук полягає у застосуванні результатів фундаментальних наук
при вирішенні пізнавальних і соціально-практичних проблем.
http://www.nas.gov.ua/UA/Messages/news/Pages/View.aspx?MessageID=3388

3. Види та ознаки наукового дослідження. Класифікація наук.

Наукові знання принципово відрізняються від беззаперечного визнання
істиною того чи іншого положення без будь-якого логічного його обґрунтування й
практичної перевірки. Розкриваючи закономірні зв’язки дійсності, наука відбиває
їх в абстрактних поняттях і схемах, які суворо їй відповідають. Поки не відкрито
закони, людина може лише описувати явища, збирати, систематизувати факти, але
вона нічого не може пояснити й передбачити.
 Наука є суспільною за своїм походженням, розвитком і використанням. Будь-
яке наукове відкриття є працею загальною, в кожний момент часу наука виступає
як сумарне вираження людських успіхів у пізнанні світу. Система наукових знань
належить усім, тому вона найефективніше може бути використана лише з
розвитком суспільної праці, виробництва, торгівлі у великих масштабах.
Систематизуючи наукові знання, насамперед виділяють дві великі групи:
науки про суспільство і науки про природу. У кожній із цих груп виділяють
складові елементи - наукові дисципліни. У першій групі - це філософія,
політологія, історія, психологія та інші, у другій - фізика, хімія, технічні науки
тощо.
Наукові знання систематизовано викладено у книгах, статтях, авторських
свідоцтвах і патентах, звітах тощо.
Як відомо, науково-дослідні і дослідно-конструкторські роботи об’єднано
загальною назвою «наукові дослідження». Це дуже широке поняття, яке охоплює
всі процеси - від зародження ідеї до її втілення у вигляді нових теоретичних
положень, створення нових технологій тощо.
Наукове дослідження – цілеспрямоване пізнання, результати якого
виступають як система понять, законів і теорій. Наукове дослідження має об‘єкт і
предмет на пізнання яких воно спрямоване.
Об’єктом дослідження є процес або явище, що породжує проблемну
ситуацію, і обране для вивчення.
Предмет знаходиться в межах об‘єкта, який вивчається.
Мета наукового дослідження включає визначення об‘єкта, достовірність
вивчення його структури, характеристик, зв‘язків на основі розроблення у науці
принципів та методів пізнання для отримання корисних для діяльності людини
результатів, впровадження в практику, отримання певного ефекту.
Завдання – це певні напрями дослідження, які дозволяють реалізувати
поставлену мету.
Розрізняють дві форми наукових досліджень: фундаментальні та прикладні.
Фундаментальні наукові дослідження – наукова теоретична та (або)
експериментальна діяльність, спрямована на здобуття нових знань про
закономірності розвитку та взаємозв'язку природи, суспільства, людини.
Прикладні наукові дослідження – наукова і науково-технічна діяльність,
спрямована на здобуття і використання знань для практичних цілей.
До основних результатів наукових досліджень належать: наукові реферати;
наукові доповіді (повідомлення) на конференціях, нарадах, семінарах,
симпозіумах; дипломні, магістерські роботи; звіти про науководослідну (дослідно-
конструкторську; дослідно-технологічну) роботу; наукові переклади; дисертації
(кандидатські або докторські); автореферати дисертацій; депоновані рукописи;
монографії; наукові статті; аналітичні огляди; авторські свідоцтва, патенти;
алгоритми і програми; звіти про наукові конференції; бібліографічні покажчики та
ін.
Суб'єктами наукової діяльності є: вчені, наукові працівники, науково-
педагогічні працівники, а також наукові установи, наукові організації, вищі
навчальні заклади III–IV рівнів акредитації, громадські організації у сфері наукової
та науково-технічної діяльності.
Дослідником називають людину, яка здійснює наукові дослідження.
Науковець – це той, хто має відношення до науки, виробляє нові знання, є
спеціалістом у певній галузі науки.
Вчений – фізична особа, яка провадить фундаментальні та (або) прикладні
наукові дослідження з метою здобуття наукових та (або) науково-технічних
результатів.
Ознаки наукового дослідження: творчий характер – здобуття нових знань,
установлення нових фактів; самостійність – прагнення запропонувати власне
розв‘язання поставлених завдань; наступність знань – послідовність зв‘язку із
попередніми дослідженнями у даній галузі, передбачення перспектив наступних
досліджень; новизна та унікальність – обов‘язкові елементи новизни різного
ступеня: від узагальнення і конкретизації вже відомого – до принципово
оригінальних підходів, технологій; зв‘язок з іншими науками – розгалуження
наукових галузей, утворення на їх перетині нових; органічний зв‘язок теорії і
практики – як найсуттєвіша умова вірогідності науково-педагогічного
дослідження.
Класифікація наук. Сучасна класифікація наук виражає взаємозв’язок
природничих, технічних, гуманітарних наук і філософії. Метою класифікації наук є
розкриття взаємного зв’язку між науками на основі певних принципів і
відображення цих зв’язків у вигляді логічно аргументованого розміщення,
групування сукупності наук в єдину систему знань.
У класифікації наук виділяють також:
– галузі наук;
– підгалузі наук;
– напрями підготовки;
– спеціальності підготовки.
Перелік наукових спеціальностей, за якими присуджується науковий
ступінь, Затверджено наказом Мiнiстерства освiти i науки, молодi та спорту
України вiд 14.09.2011 р. № 1057
Наука поділяється на три класи: клас «природознавчих наук», клас
«суспільствознавчих наук» і клас «технікознавчих наук».
4. Методологія і методи наукових досліджень
Процес пізнання, як основа будь-якого наукового дослідження, є складним і
вимагає концептуального підходу на основі певної методології, застосування
певних методів.
Методологія – це сукупність методів, які використовуються в процесі
наукових досліджень.
Метод є способом дослідження фактів, процесів і явищ, який встановлює
системний підхід до їхнього вивчення з метою з’ясування істини. З’ясувати істину
можна за допомогою діалектичного методу пізнання природи, суспільства,
людини.
Методологія займає особливе місце в наукових дослідженнях. Без
поглибленого знання методології науковець не зможе якісно і ефективно провести
наукові дослідження.
Методологія наукових досліджень поділяється на два види:
 1) загальнонаукову методологію – це сукупність загальних методів, які
використовують усі науковці незалежно від їхньої наукової спеціалізації. Це
можуть бути такі загальні методи як аналіз, синтез, індукція, дедукція, аналогія,
моделювання і т.д.
2) специфічну (емпіричну) методологію – це сукупність методів наукових
досліджень, які використовує конкретна наука. Ці методи можуть бути
теоретичними та емпіричними. До теоретичних методів відносять:
формалізацію; гіпотетичний метод; аксіомний; створення теорії.
До емпіричних методів належать:
розрахунково-аналітичний; органолептичний; документалістики, тощо.
Специфіка наукової діяльності в значній мірі визначається методами.
Метод (від грецької metodos) у широкому розумінні слова - «шлях до чогось»,
шлях дослідження, шлях пізнання, теорія, вчення, свідомий спосіб досягнення
певного результату, здійснення певної діяльності, вирішення певних задач. Він є
системою приписів, принципів, вимог, що орієнтують суб’єкта у вирішенні
конкретної задачі, досягненні певного результату у певній сфері діяльності.
Поняття «методологія» має два основних значення: по-перше, це - система
певних правил, принципів і операцій, що застосовуються у тій чи іншій сфері
діяльності (в науці, політиці, мистецтві тощо); по- друге, це - вчення про цю
систему, загальна теорія методу.
Існують методологічні уявлення і концепції різного ступеня розробленості і
конструктивності, різного рівня і широти охоплення (методологія на рівні
філософської рефлексії, загальнонаукова методологія і методологія науки
міждисциплінарного рівня, методологія окремих наук). Будь-яке наукове
дослідження має враховувати вимоги загальної методології.
Методика - це фіксована сукупність прийомів практичної діяльності, що
призводить до заздалегідь визначеного результату. У науковому пізнанні методика
відіграє значну роль в емпіричних дослідженнях (спостереженні та експерименті).
На відміну від методу у завдання методики не входить теоретичне обґрунтування
отриманого результату, вона концентрується на технічній стороні експерименту і
на регламентації дій дослідника.
 Методологія наукових досліджень – вчення про науковий метод дослідження
або система наукових принципів, на основі яких базується дослідження і
здійснюється вибір засобів, прийомів і методів пізнання. Постулатами, на яких
заснована методологія наукових досліджень є:
1. Світ матеріальний.
2. Світ пізнавальний.
3. Результат пізнавального процесу – істина.
4. Практика – джерело, ціль і критерій істини.
Тільки після довгих та всесторонніх досліджень можна отримати науковий
результат. Тому головною особливістю методології наукових досліджень є
прагнення до достовірних знань.
Розмаїття видів людської діяльності зумовлює розмаїття спектрів методів, що
можуть бути класифіковані за різними основами (критеріями), наприклад, методи
природничих і методи гуманітарних наук; якісні і кількісні методи тощо. В
сучасній науці склалася багаторівнева концепція методології знання, згідно якої
методи наукового пізнання за ступенем загальності і сфери дії можуть бути
поділені на три основні групи:
• філософські методи;
• загальнонаукові методи;
• часткові методи наук (внутрішньо- та міждисциплінарні).
Загальнонаукові методи дослідження
У структурі загальнонаукових методів можна виділити такі три рівні:
1. Методи емпіричного дослідження.
2. Методи теоретичного пізнання.
3. Загальнологічні методи і прийоми дослідження.
1. Методи емпіричного дослідження. До них відносять спостереження,
експеримент, порівняння, опис, вимірювання.
Спостереження - це цілеспрямоване вивчення предметів, що переважно
спирається на дані органів чуттів. Під час спостереження отримуються знання не
лише про зовнішні сторони об’єкту пізнання, але й про його суттєві властивості.
Спостереження може бути безпосереднім та опосередкованим. Останнє
здійснюється за допомогою різних приладів і технічних засобів, а з розвитком
науки стає все більш складним.
Експеримент - це цілеспрямоване і активне втручання у хід процесу, що
вивчається, відповідні зміни об’єкта чи його відтворення у спеціально створених і
контрольованих умовах. Основними стадіями здійснення експерименту є:
планування і будова; контроль; інтерпретація результатів.
Порівняння - це пізнавальна операція, що лежить в основі умовиводів щодо
схожості чи відмінності об’єктів (або ступенів розвитку одного й того ж об’єкта).
Опис - пізнавальна операція, що полягає у фіксуванні результатів досліду
(спостереження чи експерименту) за допомогою певних систем позначень, що
прийняті у науці.
Вимірювання - це сукупність дій, що виконуються за допомогою засобів
вимірювання з метою знаходження числового значення вимірюваної величини у
прийнятих одиницях виміру.
2. Методи теоретичного пізнання. До них відносять формалізацію,
аксіоматичний метод, гіпотетико-дедуктивний метод і сходження від абстрактного
до конкретного.
Формалізація - це відображення знання у знаково-символічному вигляді
(формалізованій мові). Остання створюється для точного виразу думок з метою
виключення можливості неоднозначного їх розуміння. За умов формалізації
роздуми щодо об’єктів переносяться у площину оперування зі знаками
(формулами). Мова формул штучної мови стає інструментом пізнання.
Аксіоматичний метод - це спосіб побудови наукової теорії, при якому в її
основу покладені деякі вихідні положення - аксіоми (постулати), з яких вся решта
тверджень цієї теорії виводиться суто логічним шляхом, шляхом доказу.
Гіпотетико-дедуктивний метод - це метод наукового пізнання, сутність якого
полягає у створенні системи дедуктивно пов’язаних між собою гіпотез, з яких
виводяться твердження щодо емпіричних фактів. Звідси, метод ґрунтується на
виведенні (дедукції) умовиводів з гіпотез та інших посилань, істинне значення яких
невідоме. А це означає, що умовивід, отриманий на основі даного метода, буде
мати лише вірогіднійсний характер.
 Сходження від абстрактного до конкретного - це метод теоретичного
дослідження і викладу, який полягає у русі наукової думки від вихідної абстракції
(однобічне, неповне знання) через послідовні етапи поглиблення і розширення
пізнання до результату - цілісного відтворення у теорії предмета, що
досліджується.
3. Загальнологічні методи і прийоми дослідження. До них відносяться:
аналіз, синтез, абстрагування, ідеалізація, узагальнення, індукція, дедукція,
аналогія, моделювання, системний підхід, вірогіднісні (статистичні) методи.
Аналіз - це поділ об’єкта на складові частини з метою їх самостійного
вивчення. Видами аналізу є механічний поділ; визначення динамічного складу;
виявлення форм взаємодії елементів цілого; знаходження причин явищ; виявлення
рівня знання та його структури тощо. Різновидом аналізу є поділ предметів на
класи (множини) і підкласи - класифікація і періодизація.
Синтез - це об’єднання, реальне і розумове, різних сторін, частин предмета в
єдине ціле. Синтез - це не довільне, еклектичне поєднання розрізнених частин,
«шматочків» цілого, а діалектична єдність з виділенням сутності.
Абстрагування - це процес мисленевого відволікання від ряду властивостей і
відносин явища, яке вивчається, з одночасним виділенням властивостей
(насамперед, суттєвих, загальних), що цікавлять дослідника.
Узагальнення - це процес становлення загальних властивостей і ознак
предметів. Воно тісно пов’язано з абстрагуванням.
Індукція - логічний прийом дослідження, що пов’язаний з узагальненням
результатів спостереження та експерименту і рухом думки від одиничного до
загального. Серед індуктивних узагальнень важлива роль належить науковій
індукції, яка, крім формального обґрунтування, узагальнення, яке отримане
індуктивним шляхом, дає додаткове змістовне обґрунтування його істинності, - у
тому числі за допомогою дедукції (теорій, законів). Наукова індукція дає
достовірний висновок завдяки тому, що акцент робиться на необхідних,
закономірних і причинних зв’язках.
Дедукція - це, по-перше, перехід у процесі пізнання від загального до
одиничного, виведення одиничного із загального; по-друге, процес логічного
висновку, тобто переходу за тими чи іншими правилами логіки від деяких даних
пропозицій-посилань до їх наслідків (висновків). Сутність дедукції полягає у
використанні загальних наукових положень для дослідження конкретних явищ. У
процесі пізнання індукція та дедукція нерозривно пов’язані між собою, хоч на
певному рівні наукового дослідження одна з них переважає.
Аналогія - встановлення схожості в деяких властивостях і відносинах між
нетотожними об’єктами. На підставі виявленої схожості робиться відповідний
висновок - умозаключення за аналогією. Аналогія дає не достовірні, а вірогіднісні
знання. У висновку за аналогією знання, яке отримано від розгляду певного об’єкта
(«моделі»), переноситься на інший, менш досліджений і менш доступний для
дослідження об’єкт.
Моделювання - це метод дослідження об’єктів на їх моделях. У логіці і
методології науки модель - це аналог певного фрагменту реальності.
Системний підхід - це сукупність загальнонаукових методологічних принципів
(вимог), в основі яких лежить розгляд об’єктів як систем. До числа цих вимог
відносяться: а) виявлення залежності кожного елемента від його місця і функцій у
системі; б) аналіз того, наскільки поведінка системи зумовлена як особливостями її
окремих елементів, так і властивостями її структури; в) дослідження механізму
взаємодії системи і середовища; г) вивчення характеру ієрархічності, притаманного
даній системі; д) забезпечення всебічного багатоаспектного опису системи; є)
розгляд системи як динамічної цілісності, що розвивається.
Вірогіднісно-статистичні методи ґрунтуються на врахуванні дії множинності
випадкових факторів, які характеризуються стійкою частотою. Вірогіднісні методи
спираються на теорію вірогідностей, яку часто називають наукою про випадкове, а
в уявленні багатьох вчених вірогідність і випадковість практично неподільні.
Вірогіднісно-статистичні методи широко застосовуються при дослідженні масових
явищ - особливо у таких наукових дисциплінах, як математична статистика,
статистична фізика, квантова механіка, синергетика та ін.

Питання:
1. Характерні особливості виникнення і розвитку науки.
2. Назвати основні етапи історичного розвитку науки. Дати характеристику.
3. Дати визначення науки. Мета, предмет, об’єкт науки.
4. Наукова діяльність, її форми.
5. Дати характеристику фундаментальній та прикладній науці.
6. Що таке методологія? Назвати методи, які використовуються в процесі
наукових досліджень.
Завдання:
1. Висвітлення та обговорення доповідей чи рефератів на теми:
- Історичні етапи науки;
- Розвиток науки у XIX столітті;
- Наука XXI століття: характерні особливості.

2. Зв’язати наведені в табл. розділи наукознавства та їх характеристику. Заповнити

таблицю відповідей, для цього заголовній букві, яка відповідає певному розділу,
поставити відповідну цифру, яка відповідає його характеристиці (наприклад: А5).
Розділи наукознавства та їх характеристика
Розділи наукознавства Характеристика розділу

А) Економіка науки 1) дослідження системи методів у науці, складання моделей наукової

діяльності і окремих її видів

Б) Історія науки 2) вивчення економічних особливостей розвитку і використання

В) Теорія наукового
прогнозування планування і
управління науковими
дослідженнями
науки, критерії економічної ефективності наукових досліджень
3) розробка міжнародних і національних систем понять і
термінології, стильових особливостей викладення результатів
наукових досліджень

Г) Методологія науки 4) розробка стратегії науки, планування її матеріального

забезпечення, організація управління науковими дослідженнями
Д) Мова науки 5) дослідження генезису динамічного процесу накопичення
наукових знань, встановлення закономірностей розвитку науки

Таблиця для відповідей.

А_______ Б_______ В_______ Г_______ Д_______