Виконала

студентка гр. ЛА-81

Лисюк Ксенія
Поняття діалектики
Діалектика Гегеля
Новаторство Гегеля
Як же виглядає діалектика Гегеля?
Формула процесу розвитку
Основні закони діалектики Гегеля
Висновки
 Поняття "діалектика", якщо розглядати його в історико-
філософському аспекті, має декілька визначень:
• в античній філософії поняття "діалектика" означало мистецтво
суперечки, суб'єктивне вміння вести полеміку — вміння знайти
суперечності в судженнях супротивника з метою спростування його
аргументів;
• поняттям "діалектика" розуміють стиль мислення, який
характеризується гнучкістю, компромісністю;
• діалектика — це логіка, логічне вчення про закони і форми
відображення у мисленні розвитку і зміни об'єктивного світу, процесу
пізнання істини.
• діалектика — це вчення про зв'язки, що мають місце в об'єктивному
світі;
• діалектика — це теорія пізнання, яка враховує його складність і
суперечливість, зв'язки суб'єктивного і об'єктивного в істині, єдність
абсолютного і відносного тощо, використовуючи в цьому процесі
основні закони, категорії і принципи діалектики, їхні гносеологічні
аспекти;
• діалектика — це теорія розвитку
"абсолютної ідеї", "абсолютного
духу" (у Гегеля);
• діалектика — це теорія розвитку не
лише "абсолютної ідеї", "абсолютного
духу", як у Гегеля, а й розвитку
матеріального світу, як у Маркса,
яка враховує різнобічність речей, їх
взаємодію, суперечності, рухливість,
переходи тощо;

• діалектика — це загальний
метод, методологія наукового
пізнання, творчості взагалі.

Отже, діалектика як певна

філософська концепція має багато
визначень, котрі дають уявлення
про різні її сторони, зміст.
 Діалектика Гегеля - це поширення не тільки на
суспільство, а й на природу ключових ідей
християнського розуміння бога і людини. Гегель
сам звертав увагу на те, що основний принцип діалектики,
який стверджує мінливий і тимчасовий характер всіх
кінцевих речей, відповідає уявленню про всемогутність
бога. Однак ближчим підґрунтям його діалектики було не
саме по собі абстрактне, бідне "визначеннями"
християнське уявлення про бога і навіть не пов'язане з
ним уявлення про людину, а саме християнське
тлумачення історії.
Основне досягнення Гегеля це розробка цілісного вчення про закони
і категорії діалектики. Діалектика у нього розуміється як вчення про
розвиток, єдність і протистояння протилежностей.

Тут Гегель спирається на своїх попередників – Канта, Фіхте і

сучасника Шеллінга. Але їх ідеї він сприймає критично. Він не визнає
кантівську «річ у собі» - тут, на його думку, сутність відривається від
явищ. Не поділяє він і вчення про апріорних формах свідомості.
Свідомість, за Гегелем, діалектично відображає буття, яке
розвивається. Отже, логіка збігається з діалектикою. Таким чином, у
Гегеля діалектика застосовується і до буття, і до мислення.
Її основне положення - принцип тотожності буття і мислення
(об'єкта і суб'єкта). «Поняття», на думку Гегеля, не просто суб'єктивне
породження людської свідомості. Існує «Абсолютне поняття»
( «Абсолютна Ідея»), в якому здійснено тотожність суб'єкта і об'єкта.
Воно, зрозуміло, відрізняється від суб'єктивних людських понять. Якщо
це Поняття - Ідея спочатку є тотожністю своїх протилежностей, то його
розвиток мав би підпорядковуватися законам діалектики. Ось чому
логіка і діалектика збігаються в єдиному вченні про розвиток.
Абсолютна Ідея (Світовий Розум) є найвищим станом буття. Це -
Логос, або Бог, який у Гегеля розуміється позаособистісно - абстрактно
і пантеїстично. Саме з ним філософ пов'язує процес розвитку, який у
нього має чисто духовне джерело. Спочатку - діалектика ідей, потім -
діалектика речей. Таким чином, саморозвиток Абсолютної Ідеї
лежить в основі розвитку природи, суспільства і мислення
людини. Причину розвитку Гегель вбачає в протистоянні
протилежностей, які укладені як в самій Абсолютної Ідеї, так і в її
породженні - природних речах.
 Гегель формулює абстрактну формулу будь-якого процесу
розвитку: теза (твердження) - антитеза (заперечення) -
синтез (заперечення попереднього заперечення).

На третій стадії відбувається подолання протилежностей

(теза-антитеза), їх примирення і об'єднання. Але це не кінець
розвитку. За синтезом починається новий потрійний цикл. І так
буде повторюватися нескінченно, до тих пір, поки всі
суперечності всередині об'єкта або суб'єкта не будуть зняті і
гармонізовані в вищому синтезі.
 Вивчення закону взаємного переходу кількісних і якісних змін
необхідно починати з визначення таких понять як якість, кількість, міра.
Якість - це внутрішня визначеність предметів і явищ. Якість взагалі є
тотожна з буттям визначеність. Кількість - це зовнішня визначеність
буття, яка вже не є тотожною з буттям. Єдність кількості і якості
виражається в категорії міри. Міра показує межу, в якій предмети
залишаються якісно визначені. Перехід від одного якісного стану до
іншого відбувається завдяки певним кількісним змінам. Перехід від
кількісних змін до нових якісних відбувається завдяки стрибкам.
Основний зміст цього закону полягає в тому, що перехід від
однієї якості предмета до іншої здійснюється не стихійно, а закономірно
в межах своєї міри. Визначивши таку міру, можна передбачити характер
стрибка, його тип і відповідно зреагувати на нього.
 Закон єдності і боротьби протилежностей - є одним з
основних законів діалектики, який визначає внутрішнє джерело руху і
розвитку в природі, суспільстві та пізнанні. Причини руху і розвитку
криються у внутрішніх суперечностях, притаманних процесам і явищам
об’єктивної дійсності - боротьбі протилежностей. Кожний предмет,
явище, процес є суперечливою єдністю протилежностей, які взаємно
переходять одна в одну, перебувають у стані єдності й боротьби.
Закон заперечення заперечення - є також одним з основних
законів діалектики, який відображає поступальність, спадкоємність, а
також специфічну діалектичну форму розвитку предметів і явищ
об'єктивної дійсності. Теза - така форма думки /судження/ в якій щось
стверджується. Антитеза - заперечення тези і перетворення її на свою
протилежність. Синтез - в свою чергу заперечує антитезу, стає вихідним
моментом наступного руху і об'єднує в собі риси двох попередніх
ступенів, повторюючи їх на вищому рівні. Діалектичне заперечення
передбачає не тільки зв'язок, але й перехід від одного стану до іншого,
що розвивається на вищій основі.
 Отже, з вищесказаного можна зробити наступний висновок,
що у сучасному розумінні діалектика — це спосіб світовідчуття,
теорія і метод пізнання. Саме як система діалектика являє собою
єдність принципів, законів і категорій. Крім цього слід розрізняти
два види діалектики - об'єктивну, яка існує і діє в самих речах, і
суб'єктивну, яка існує в людському мисленні, як відображення
об'єктивної діалектики. Тому діалектика виконує дві основні
функції - світоглядну (все змінюється і рухається) та методологічну,
тобто вчить, як ми повинні підходити до пізнання світу.