Практичне заняття 02.12.

2020
Календарно-обрядова творчість: зимовий цикл
1. Відображення прадавніх міфологічних уявлень та культових вірувань
праслов’ян у календарно-обрядовій творчості.
Давні уявлення, релігійні культи та язичницька міфологія зумовили
ритуальну поведінку праслов’ян, пов’язану з їхнім життям та побутом. До
появи та у процесі розвитку трипільської культури були сформовані та
утверджені календарно-обрядові традиції, які увібрали в себе особливості
природної циклічності, а відтак — різні етапи сільськогосподарської праці.
Прадавні люди, основним видом діяльності яких було мисливство, а згодом і
землеробство, намагались впливати на оточуючий духовний світ та сили
природи, від яких залежав їх успіх у господарстві, у вирощуванні врожаю та
забезпеченні життя найнеобхіднішим. Спочатку це відбувалось у формі
прадавніх молінь — сміху, плачу, руху, танцю; згодом — магічних формул,
заклинань, у яких праслов’яни звертались до сонця, води, вогню (а згодом до
божеств — Перуна,Дани, Ярила) з проханнями допомоги у щоденній роботі.
З часом ці звертання видозмінились — оформились у тексти, більші за
обсягом, виконання яких супроводжувалось ритмічними рухами, якими
імітувались явища природи (потік води, коловорот сонця, рух вітру, дерев);
певні види праці (сівба, жнива тощо). Це були своєрідні обрядові пісні-
замовляння, що мали сакрально-магічнезначення.
У фольклористиці загальнопоширена думка про те, що первісні ритуалізовані
тексти лягли в основу календарно-обрядової лірики та народної творчості в
цілому.
Із розвитком астрологічно-міфологічних уявлень про циклічність природи та
сільськогосподарської праці в обрядах з ’являються наслідки спостережень за
змінами зоряного неба та пов’язані з ними культові ритуали поклоніння
небесним світилам. Усі існуючі прадавні міфологічні уявлення та культові
вірування чітко відобразились у календарно-обрядовій творчості.
Календарно-обрядова творчість — це драматично-поетична система
обрядів та ритуалів магічного значення, що супроводжуютьсявідповідними
поетичними текстами сакрального змісту, яка тіснопов’язана із циклічністю
природи. Основними ознаками цієї творчості є синкретизм, що проявляється
у поєднанні пісні, руху, пантоміми, танцю; а також — утилітарне
призначення (з метою заворожуваннясил природи та духів). Відповідно до
чотирьох пір року, а також періодів у землеробстві — приготування до сівби,
сіяння, вирощування збирання врожаю, — виділяється чотири цикли
календарно-обрядової творчості — зимовий, весняний, літній, осінній87.
Кожен із них має свої особливості, відповідно до землеробської праці, яка
виконується у той час. Спільним для усіх є нероздільне поєднання слова та
дії, виконання сталих обрядів та пов’язаних з ними традиційних текстів, які
ніколи не виконуються відокремлено від цих обрядів чи в іншу пору року. А
також — прадавнє доісторичне походження мисливського та землеробського
періодів, про що свідчить поганський світогляд, ідображений в них.
Кожен із циклів об’єднується навколо одного центрального свята, якому
надається найважливішого значення. Цим головним святам передували
вступні, метою яких було приготувати людей до святкування головного
культу. Усі календарно-обрядові свята, а відтак обрядові дійства, що
виконувалися з їх нагоди, мали чотири значення: релігійне, поминальне,
землеробське та родинне. Зараз календарно-обрядова народна творчість
функціонує як традиція, що втратила своє сакрально-магічне значення, але
поза межами системи давніх вірувань вона незрозуміла.
Календарні міфи— про річні цикли природи та обряди, пов’язані зі зміною
пір року та господарською діяльністю. Ось, я к в одному з них пояснюється
зміна пір року: Живе золота Жар-Птиця (сонце),що може одним своїм пером
освітити сад. Зимовий Холод її викрадає, але вона встигає знести золоте яйце,
з якого навесні знову народжується джерело світла і тепла. Коли нова Жар-
Птиця виростає, настає літо. Міф «Зоря, ключі, роса і мед» оповідає про те,
що Зоря на світанку відмикає ключами небесні ворота і випускає сонце на
небо.Сонце (Полель) женеться за Зорею (Ладою), але вона останньої миті
стає росою і падає на землю. Бджоли п ’ють «святу росу» і приносять мед,
народжується життя. До цього циклу належать також міфи про богів.
Наприклад, міф про боротьбу Велеса з Перуном, в якому говориться, що
Велес викрадає череду худоби (в інших варіантах — людей або дружину
Перуна), за що Перун періщить стрілами небо і землю. Велес ховається за
каміння, під деревами, перетворюється в різних істот. Дощ, який іде із
«прорваного неба», поїть землю, що дає життя тваринам і рослинам.
Календарні обряди. Всі календарні обряди виконувались в один день і були
спільними для усіх. Календарні ритуали ми поділяємо на 4 цикли : літній ,
осінній, зимовий та весняний. Кожен із циклів об’єднується навколо одного
центрального свята, якому надається найважливішого значення. Всі
календарні свята дають можливість людині прилучитись до діянь богів.
Людина стає частиною ритуалів. Специфікою є те , що ніби в цей момент
сходяться дві історичні площини – і люди і боги ніби опиняються разом.
Через календарно-обрядові ритуали людина також мала забезпечити собі
успішне життя. Під час свят відбувалось планування подій.
Міфологічно-магічна основа календарної обрядовості. У всіх народів, від
найрозвиненіших до найвідсталіших в етнокультурному відношенні, існують
календарні міфи. Вони можуть бути мисливського або ж хліборобського
змісту, але суть кожного зводиться до міфу про умираючу й оживаючу
природу. В мисливських народів цей міф існує у формі уявлень про
умираючого й оживаючого звіра, а в скотарських і хліборобських – про
завмираючу й оживаючу родючість усього живого: землі, худоби, людей.
Втіленням цього міфу служить пантеїстичне божество, яке періодично то
вмирає, то оживає. Залежно від того, скотарська чи аграрна практика
переважає в побуті цих народів, календарне божество має тваринну чи
рослинну форму. Спостереження над структурою календарних свят,
приурочених до вшанування пантеїстичних божеств аграрного календаря,
переконують у тому, що структура їх вшановування передбачає ритуальне
викликання, вшанування та проводи календарного божества, яке вступає в
силу. Від старого міфу про умираючу й оживаючу природу ці свята
успадкували мотиви народження і смерті кожного з таких божеств. Порядок,
як бачимо змінився. Сталося це внаслідок їх множинності. Існує порядок,
колообіг, дотримання якого спонукає відбути свій час і поступитися місцем
іншому.
2. Зміст і структура народного обряду. Календарні і родинні свята.
І все ж народний календар українців переконує в тому, що рокові свята
наших предків відзначалися тричі на рік. Українські вчені фольклорист
Микола Костомаров та археолог Ярослав Боровський, оперуючи різними
даними, сходяться на тому, що основними періодами цього календаря були
весна, літо, зима. Відповідно до цього ділиться й календарно-обрядовий
фольклор. Осінні обряди дохристиянського походження в ньому відсутні.
Такий поділ року, як відомо, утвердився з епохи енеоліту і зберігся в
культурі лише тих народів, які ведуть свій початок від первісних хліборобів.
Невідомо, коли і в який спосіб змінилася в цьому поділі і сама назва пори
року
Лиш значно пізніше церква визнала існуючу систему землеробських свят та
надала їй християнського забарвлення: календарні звичаї формально
узгоджувалися з річним літургічним циклом православної церкви, проте
дійсною основою мали трудовий сільськогосподарський календар. До складу
річного аграрного кола входили зимові, весняні, літні та осінні свята,
обряди і звичаї. У аграрному календарі українців не було різкого
розмежування між сезонами: зимова обрядовість поступово переходила у
весняну, весняна - у літню тощо. Кожен цикл свят ніс своє смислове
навантаження та був насичений безліччю ритуалів і прикмет, які зв'язували
між собою пори року.
Обов'язковими компонентами календарних свят українців були
обрядовий стіл, господарська і сімейна магія, вшанування предків,
передбачення майбутнього, ритуальні обходи і поздоровлення, рядження і
маскування. Свята і обряди календарного циклу регламентували всі сфери
життя українського селянина — виробничу, суспільну, сімейну. Їхня
головна мета та завдання відповідали корінним прагненням хлібороба:
забезпечити добробут і щастя родини, щасливий шлюб для молоді, високий
урожай та плодючість худоби, відвести всіляке зло, передбачити майбутнє і
вплинути на нього.
Найбільш стійкими виявилися ті форми календарної обрядовості, що
втратили тісний зв'язок із релігією і трансформувалися в явище народного
мистецтва, святкової розваги. Сьогодні все більше традиційних народних
свят відроджуються та чимдалі активніше входять у систему сучасної
культури українського народу. А Різдво, Великдень та Зелені свята рішенням
Верховної Ради України від 1990 року проголошені офіційними державними
святами.
Зимовий цикл свят
В народі говорять: "Зима прийшла і празничків привела". І дійсно: взимку
майже щодня – свято. Зимові свята починаються 4 грудня зі свята Введення
в храм Пресвятої Богородиці, «коли вводиться літо у зиму». Цей день
віщує, яким буде наступний рік: урожайним чи ні, посушливим чи дощовим.
З цього дня у хліборобському розумінні починає спочивати земля, яку не
можна копати лопатою аж до Благовіщення (7 квітня). Обряди зимового
циклу пов'язані не тільки з періодом очікування весни як часу сівби, а й з
давніми міфами про народження Всесвіту.
У зимовому циклі простежується двочастинна структура давньої
обрядовості: зустріч - проводи. Зустріччю предків на Свят-вечір
розпочинався період найважливіших зимових свят - Різдвяні свята, котрі
закінчувалися проводами на Водохреща. Різдвяний цикл свят був пов’язаний
із відродженням нового сонця, яке відтоді починає щораз вище підноситися і
тепліше пригрівати. У ньому було найбільше обрядових дійств, якими
намагалися забезпечити здоров’я, щастя і достаток; багато з них також було
спрямовано на вшанування покійних предків. У цей період українці
колядували та щедрували – співали ритуальних пісень-побажань господарям
осель та їхнім домочадцям.
Умовно завершував зимовий цикл святкових дат, за сучасним церковним
календарем, день Петра Вериги (29 січня). З ним народне повір’я
пов’язувало прикмети, за якими визначали настання весни, передбачали, яке
буде літо.
3. Ритуально-міфологічна основа зимового циклу календарної
обрядовості.
Обряди зимового циклу пов’язані не тільки з періодом очікування весни як
часу сівби, а й з давніми міфами про народження Всесвіту. Центральним
святом цього циклу є Народження Всесвіту (дванадцять священних ночей
народження Всесвіту, поки сонце проходить сузір’я Стрільця), яке у давніх
слов’ян було святом Сварога (Зодіаку) і пов’язувалося із трьома світилами
астрального культу — Сонцем, Місяцем, Зорею. Поява на небі Зорі, якій у
міфах надається роль вістунки, є знаком, що Сонце вступило у сузір’я
Перуна (Стрільця). Вважалось, що в цей час (за старим стилем — 25 грудня,
за новим — 6 січня) у Лади народжується немовля Коляда — божество
зимового сонцестояння. Рік ніби моделює життя одного циклу. Мотив
життя,яке повторюється.
З Різдвом Всесвіту повязаний такий міф : вагітна богиня Лада має
народити молодого божича ( Сонце), але її переслідує Мара – богиня смерті,
маючи намір вбити і богиню і її сина. Однак Лада змішується із стадом кіз,
сама перетворюється на козу і тому Мара її не впізнала. Потім Лада
повернулась в свій образ, народила божича і починається новий етап.
Коли сонце проходило центральні зірки сузір’я, праслов’яни урочисто
святкували інше свято — народження Місяця (Молодика) —щедрий вечір
(за старим стилем 1 січня, за новим — 14 січня), а коли воно залишало
сузір’я, — народження богині води Дани (за старим стилем 6 січня, за новим
— 19 січня). Цей міф, що відноситься до найархаїчніших, був також
пов’язаний із культом дерев, що виявлялось у вшануванні Прадерева світу.
Символом цього дерева стали явір, дуб, подекуди — верба, яблуня,
золотокора сосна , а згодом, під впливом північних народів, — ялинка. Це
дерево вгорі прикрашали зорями небозводу, а знизу — дарами природи, і
воно означало єдність землі з небом. З переорієнтацією прадавніх племен
на землеробство, свято набуло нових елементів. До нього приєдналось
ушанування сузір’я Оріона, яке в народі носить назву Золотого Плуга. У
різдвяну ніч це сузір’я торкається землі.
Древня міфологія це пояснює тим, що Сварог (чарівний коваль) дарує людям
плуг, який падає на землю, символізуючи шлюб неба із землею. Із
вшануванням плуга культивуються поклоніння плодам поля: божество
Коляда отримує іншу назву — Дідух (прадух, предок), його символом стає
сніп пшениці. Всім божествам приносяться ритуальні жертви — 14 страв:
кутя — на честь Сварога, 13 інших — на честь зодіакальнихсузір’їв —
божеств (згодом це число зменшилось до 12). Святкування Різдва у
найдавніші часи виливались у послідовні релігійні містерії, що
здійснювались процесіями жерців, перевдягненими у спеціальні маски, які
були уособленням божеств та духів. Ціллю цих святкових дійств було
поклоніння культовим об’єктам, відлякування ворожих людині сил, або їх
задобрювання. Так із культом вогню та поклонінням Перуну пов’язані
ритуали біля домашньої печі — вшанування домашнього вогнища. За
словами М. Грушевського, «вся система святочних відправ опирається
цілком виразно на комплексі ідей магічного характеру».

Серед найдавніших різдвяних містерій, що збереглися до наших днів є

«водіння кози», що відбувається у щедрий вечір на честь народження
Молодика. Це народне драматизоване дійство у минулому виконувалося
процесією жерців, які водили «священну» тварину, що символізувала
зодіакальне божество, або вважалась прадавнім тотемом народу. Цією
твариною, як правило, була коза, що уособлювала місяць і вважалась
прапредком дослов’янських племен. Тому вона часто в ході ритуальних
дійств приносилася в жертву, про що свідчить текст давньої пісні.
Упродовж століть ритуал водіння кози видозмінився і дійшов до нас у
зовсім іншому вигляді, що швидше можна назвати імітацією давнього
обряду. Тепер містерія здійснюється гуртом парубків, які ходять по хатах
із символічною зорею-провісницею (її роблять на зразок вавилонської —
восьмикутною). Роль кози, як правило, виконує малий хлопець, зодягнутий у
вивернутий кожух з прилаштованими рогами. Містерія починається і
супроводжується сакральними замовляннями, звертанням до тотемного
предка: «Ого-го, коза, ого-го сіра» або: «Кізонько-лебедонько, стань на
порозі на одній нозі, — ввійдеш до хати, будемо скакати... Гоцки, гоцки!» У
цих обрядах коза (козел) є символом добробуту та родючості:
Невід’ємним елементом святкового дійства є символічно-жертовне вбивство
кози: «Вдарив дід козу по сірому боку. Тут коза впала, нежива стала»; а
також її «оживлення», що символічно означало народження нового місяця,
нового Всесвіту, початок нового календарного оберту.
Колядники в Україні завжди сприймались як гості з потойбіччя, як і
дарують благополуччя тим, хто їх приймає, звідси — мотив переправи
через річку, маски як ознака жителів іншого світу.
Колядники і переряджені — живе втілення давно померлих предків,
авторитет яких був незаперечним. Вони визначали норми родинних
стосунків, навчали вирощувати злаки, випікати хліб і т. ін. Звідси —
запрошення на вечерю покійників, обдарування колядників, вшанування
тварин у час Різдва.
Згодом роль жерців у святкових ритуалах почали виконувати господарі —
найстарші чоловіки сім’ї чи роду. Подекуди ще й досі залишився народний
звичай, коли хазяїн у ролі хатнього жерця виходить з жертовним хлібом на
подвір’я і обертається на місці проти годинникової стрілки,
символізуючи цим хід сонця у зодіакальному колі. Тоді господар тричі
виголошує магічні замовляння, звернені до ворожих сил, закликаючи їх на
вечерю (з метою задобрити їх, щоб вони у наступному році не завдавали
шкоди).
Іншим дійством, яке збереглося в меншій мірі, є містерія ходіння
і плугом, яка відбувалась у щедрий вечір і була магічною імітацією
оранки і засівання. Тут культ Плуга (сузір’я Оріона) поєднувався з
вірою, що сакральні дії допомагають наближенню весни та приготуванню
землі до її обробітку. На багатьох територіях елементи цього обряду
залишились у формі символічного засівання. Дещо іншого значення набуває
ритуал сіяння на свято Маланки чи Василя (Новий рік). - Інше ім’я
божестваМісяця, який має тісний зв’язок з Маланкою, що уособлює воду. У
даному випадку обряд засівання зранку після щедрого вечора є імітацією
дрібного дощику, що сходить на посіви і провіщає добрий урожай.
Оскільки прадавні слов’яни вірили, що все, почате з народженням
молодика, матиме успіх, то багато дійств стосувались не тільки
початку праці на полі, а й заручин неодруженої що теж фрагментарно
збереглось до наших днів.
У святі Маланки виявляється астральний культ (поклоніння місяцю), а
також — культ води та хліба (магічні дії з короваєм чи хлібом біля криниць
та водоймищ), культ вогню. На багатьох територіях саме у цей вечір
відбувалося свято печі — вшанування домашнього вогнища, духів предків;
на Слобожанщині дівчата в цей вечір розкладають вогнище на річці біля
ополонки, а на Гуцульщині господарі та господині палять багаття у саду,
перестрибуючи його і замовляючи майбутню родючість дерев. Дівчата у цей
вечір шукають диво-зілля нечуйвітер, власник якого, за повір’ями, стає
«нечуваним і небаченим».Свято Водохреща ( водосвяття) було пов’язане з
культом води та поклоніння Дані, про що свідчить його народна назва
Йордана, або Ярдань — Ярило—водосвят, Ордань — Орове дання, тобто
«осонцення води». Із утвердженням християнства воно набуло нового змісту
і за співзвучністю назви почало асоціюватись із хрещенням Ісуса у річці
Йордан. У первісному вигляді це свято проходило поблизу водоймищ у
формі магічних ритуалів, метою яких було вшанування води, замовляння та
задобрювання водних духів. За словами С. Килимника, «Свято Йордану
відбувається обов’язково вночі, й саме свячення води мусить закінчитися до
сходу сонця... бо лихі сили панують переважно ніччю й їх треба заворожити,
заклясти,відвернути від води, від весни»
Ритуал вмивання в цей день парубків та дівчат: «парубки умивають дівок, а
дівчата парубків — тим паче як котра дівка має собі парубка, то вона
заздалегідь підмовить, що як прийде на хрещення, то щоб на Ордані
умитися удвох: вона його, а він її, бо та вода, кажуть, така зводна, що
як тільки вони умиють одне одного, то обов’язково поберуться».
Зимові дійства також супроводжувалися ритуальною їжею: круглими
хлібами чи калачами (знак сонця), варениками (знак місяця),
рибою (символ води), горіхами та плодами (символ дерева світу), кашею
чи кутею (символ землі, що мав зв’язок із культом предків).

4. Тематичні групи колядок, їх основні мотиви та образи-архетипи.

Колядками - називаються поетично-пісенні народні твори, які виконуються в
час і з нагоди святкування Коляди, якими супроводжуються магічно-
ритуальні різдвяні дійства. Традиційно композиція колядок проста. Вони
складаються із заспіву, власне колядки, приспіву та поколяді.
Щодо особливостей побутування, твори цього жанру виконувалися групою
колядників, одягнених у маски тварин чи духів, які із танцями та співами
обходили усі двори. Серед них був провідник чи «счинальник», який
відігравав головну роль і виконував основну частину творів; скарбник чи
міхоноша, який збирав дари, решта людей підтримували дію своїм співом.
Класифікація колядок. Колядки, що дійшли до нас, є різнорідними за своєю
тематикою та відбитим у них світоглядом. Ф. Колесса, подаючи
класифікацію колядок, виділяє 5 груп:
1) з хліборобськими мотивами;
2) з воєнними мотивами;
3) з фантастичним чи казковим підкладом;
4) любовного змісту;
5) з біблійним підкладом.
С. Килимник, подаючи класифікацію коляд-щедрівок, виділяє в ній 10
груп:
1) філософічні (про походження світу);
2) світоглядовомітологічні,хвальні (в яких відбилась віра у надприродні сили,
міфологія та вірау ці сили);
3) лицарсько-дружинні (період племінного життя);
4) історичні (дружинно-князівська рання доба, в яких відображається тема
походів та чеснот князів);
5) пізньої княжої доби;
6) початків християнства;
7) періоду двовір’я;
8) апокрифічні;
9) біблійні;
10) релігійно-національні: господарські та з політичним забарвленням.

Значним недоліком цієї класифікації є те, що дослідник не розмежовує

понять «колядка» та «щедрівка», вважаючи їх єдиним жанром.Окрім того, він
виділяє групи за різними принципами, тому твори 3 групи (лицарсько-
дружинної та 5 (пізня княжа доба) теж можна віднести до історичних. 6 та 7
групи — початки християнства та період двовір’я накладаються одна на
одну, пересікаючись у тематиці (це стосується 8 та 9 груп — апокрифічні та
біблійні колядки).
За тематично-часовим принципом можна виділити такі основні групи
колядок: міфологічно-культові, родинно-господарські (величальні);
історичні (лицарсько-дружинні); біблійно-апокрифічні.
У міфологічно-культових колядках, що є найархаїчнішими, відбились
давні погляди праукраїнців, збереглися елементи давніх міфів та культів. До
цієї групи належать колядки про створення світу, у яких поєднані елементи
анімізму, тотемізму, фетишизму з образами колишніх вірувань — сонця,
місяця, зірок, птахів, світового дерева, води, землі.
Коли не било з нащада світа, Дрібний пісочок посіємо ми,
Тогди не било неба й землі, Та нам ся стане чорна землиця.
Ано лем било синєє море. Та дістанемо золотий камінь —
А серед моря зелений явір. Золотий камінь посіємо ми,
На явороньку три голубоньки. Та нам ся стане ясне небонько.
Три голубоньки радоньку радять , Ясне небонько, світле соненько,
Радоньку радять, як світ сновати. Світле соненько, ясний місячик,
Та пустимося на дно моря, Ясен місячик, ясна зірниця,
Та дістанемо дрібного піску — Ясна зірниця, дрібні звіздочки...
За давнім звичаєм замовлянь у колядках зверталися до сил природи, вірячи у
магію слова, відповідали від імені сонця, місяця, дощу, землі, тому часом
вони набувають діалогічної форми. Своєю тематикою та образністю вони
перегукуються з подібними пісенними творами інших народів.
До міфологічно-культових колядок зараховуємо й ті, у яких знаходимо
величання язичницьких божеств (як правило, народження Сонця, Коляди,
Даждьбога, якого святкували у цідні).Поодинокі уривки таких древніх коляд,
що дійшли до нас, є свідченнями їх зв’язку з магією та ворожіннями, які вони
супроводжували.
Родинно-господарські колядки походять від культово-міфологічних і є
витвором пізнішого періоду. Про їхні витоки свідчать образи небесних
світил, сил природи, язичницьких божеств. Але тут вони не просто
звеличуються, а покликані для того, щоб принести користь у господарстві.
Тому з ’являється мотив гостювання сонця, місяця, зорі, дощу в домі
окремої родини, якій співається колядка.
Пане-господарю, вставай з постелі,
славен ти є, славен єси,
славне сонечко на небеси!
Вставай з постелі, застеляй столи,
Бо буде в тебе троє гостоньків, —
Перший гостонько — ясне сонечко
Другий гостонько, світлий місяцю,—
Третій гостонько — дрібен
дощику, —
Перший гостонько, чим ся радуєш?
Як зійду я рано-пораненьку,
То втішаться мені діти маленькі.
Другий гостонько, чим ся радуєш?
Я к зійду я пізно з вечора,
То втішиться мені гість у дорозі.
Третій гостонько, чим ся радуєш?
Я к зійду я три рази в маю,
То втішиться мені жито-пшениця,
Жито-пшениця, всіляке зело...
Поширеним є мотив світового дерева, що росте на дворі у господаря, чим
вся увага зосереджується навколо дому та родинного життя окремої сім’ї.
А в пана, в пана, в пана Івана Або: Пане господарю!
Стояла яблуня посеред двора. На твоїм подвір’ї верба стояла,
На тій яблуні золотая кора. Тонка, висока, листом широка.
Золотая кора — то його жена, На тій вербі трійця горіла.
А що почечка — його донечка, Т ри гискри впало, три моря стало
А що віточки — його діточки,
А що сучочки — його синочки...
У цій давній коляді маємо відголос не тільки культу дерев, а й міфа про
створення моря з вогню (взаємозв’язок та взаємоперехід сил всесвіту).
Серед родинно-господарських коляд значну частину становлять коляди —
побажання здоров’я, успіху та процвітання родині, удачі на полі, на городі, у
різних видах праці, багатого приплоду худоби.Тут збережене звертання до
божеств та сил природи, які цей добробут повинні забезпечити.
Будьте здорові на новий р ік , ой Даждьбоже,
Щоб водилось вам краще, як торік, ой Даждьбоже,
Льон по коліна, щоб вас голова не боліла, ой Даждьбоже,
Бувайте здорові, щоб велись вам воли та корови, ой Даждьбоже...
Серед родинно-господарських коляд існують спеціальні твори, звернені до
вдови (рідше удівця), як і можуть набувати різного характеру залежно від
віку особи, якій вони виконуються. Про давній період їх творення свідчать
образи тотемних тварин-помічників, яких бідна вдова кличе на допомогу в
господарстві.
Ой не знала бідна вдова, як на світі жить,
Д а й найняла ведмедика за плугом ходить,
А вовчика сіренького волів погонить.
А зайчика куценького передні водить,
А лисицю Парасицю обідать носить..

У родинно-господарських колядках, на відміну від попередніх груп,

центральними є образи членів родини. Часто вони змальовуються як
небесні світила, порівнюються з ними: господар — красне сонце, господиня
— ясний місяць, діти — дрібні зірки. Якщо коляда звернена до молодого
подружжя, у ній є побажання плодючості на полі та у родині.
На городі стовпчики, роди. Боже, хлопчики, ой Даждьбоже!
На городі шалата, роди, Боже, дівчата, ой Даждьбоже!
На постелі рядна, господиня ладна, ой Даждьбоже...
Вітаючи господарів дому, у колядах цього циклу оспівується ладу сім’ї та
господарстві, хваляться двір, подвір’я, хата, клуня, піч, обори, комори,
кошари (усі ці елементи відігравали певну роль у давніх уявленнях, мали
своє магічне значення); а також — воли, коні, корови, вівці, кури, бджоли,
ідеалізується праця людей. Господаря славилиза багатство та заможність.
У тебе вівси жеброванії, У тебе корови, як обороги,
У тебе ячмені золотії, У тебе вівці гори покрили,
У тебе коні все турецькії, У тебе худоби без рахуби,
У тебе стрільби все стрілецькії, У тебе скрині все кованії,
У тебе воли, як стодоли, у них червінці нерахованії.
Згодом величальні коляди, звернені до юнацтва, набувають нового звучання.
У них особлива увага приділяється детальним описам дорогого одягу, зброї,
кінської упряжі. Це є свідченням їх пізнішого творення — часу виникнення
та поширення чоловічих військових громад. Такі твори об’єднуються в групу
лицарсько-дружинних коляд. Найхарактернішими для цього циклу є твори
про сімсот молодців: про їх женихання з дівчатами, наймання у військо,
походи по Дунаю, привольне життя молоді, що не підкорялась нікому, а жила
за власними правилами.
В густім лісі на Либедині
Блудило блудців сімсот молодців,
Відблудилися в чистеє поле,
В чистеє поле, над тихий Дунай...

Як відомо, у той період «умиканни» (викрадення) дівчини було звичним

явищем. До того ж лицарська громада, що жила у лісі у спеціально
збудованих хоромах, могла захопити дівчину, яка приходила до лісу по
ягоди, гриби чи горіхи. Мотив викрадення дівчини семистами молодцями
зустрічається також у колядах, в яких лицарі наймаються на роботу або
зустрічаються з паном господарем. За його послугу вони обіцяють викрадену
дівчину як викуп. Подібними мотивами сповнені інші твори, зокрема про
дівчину-перевізничку, що зустріла сімсот вибраних молодців-русичів.
У княжих колядках оспівується та ідеалізується краса героя, його багаті
шати, гаптовані дорогоцінним камінням, золотом та сріблом, зброя,
звеличується його героїзм та відвага. Князь у цих творах часто постає
переможцем у битвах з дикими звірами. Його супротивники постають як
міфічні істоти із золотими чи срібними рогами (іклами, копитами), з
незвичайними можливостями, або володарями скарбів, вони розмовляють з
героєм людською мовою. Нерідко, бачачи свою близьку поразку, вони
пропонують князеві за дароване їм життя свої послуги та допомогу «дістати
славну панну». Такі ж мотиви звучать у творах про княже полювання.
Значна кількість колядок княжого періоду має спільні елементи із билинами
та чарівними казками. За тематикою це картини походів та перемог
головного героя у битвах із ворогами, у виконанні незвичайних завдань, у
завоюванні чи викраденні нареченої. У княжих колядках є ряд мотивів, що
теж зустрічаються у героїчному (зокрема билинному) та казковому епосі.
Наприклад, мотив дороги, роздоріжжя. Серед спільних образів
найпоширенішим є образ чарівного магічного коня, який рятує героя з усіх
небезпек та стихій, виносить з тридев’яти земель.
А в того коня срібні копита, Срібні копита камінь лупають,
А в того коня шовковий хвостик, Срібло-золото розсипають,
А в того коня кілова грива — Шовковий хвостик слід замітає.
Кілова грива коня покрила.

Наступну тематичну групу колядок можна окреслити як історично-

героїчні. Це — твори, які зафіксували окремі історичні факти та імена своєї
епохи — періоду пізньої княжої доби. Центральним образом цих коляд є
головний герой, який, як правило, називається по імені.
Ой, славен, явен красний Володимирко.

А чим же ти та прославився?

Що ізвечора коня осідлав,

А вже к світові під Царівград став.

У них часто знаходимо вказівки на конкретні території, міста чи поселення.

Згодом у цих колядках поряд із звеличенням окремих князів та їх героїчних
походів з’являються описи конкретних історичних подій — нападів степових
кочівників, печенігів, половців, турецько-татарських завойовників. Ці коляди
створювались та виконувались у ту історичну добу, коли всі українські землі
були напоготові відбивати часті напади, їхметою було не лише звеличувати
господаря, його синів та родину, а й закликати до подальшої боротьби з
ворогами.
Найновішою групою цих колядок є твори періоду визвольних змагань та
важкої долі України у час її поневолення. У них з ’являються мотиви
визволення рідного краю з ярма, заклики до незалежності.
Історично-героїчні коляди тематикою, мотивами, образністю та
поетикою співвідносяться з героїчним пісенним епосом — думами,
історичними піснями, баладами, які формувались або на їх основі, вбираючи
вказані елементи, або паралельно з ними, під впливом тих самих історичних
умов та факторів.

Апокрифічні та біблійні коляди (подекуди їх називали христосанки) теж

пов’язані з історичним минулим давньоукраїнських земель, зокрема із
приходом на ці території та прийняттям християнства. Тому з часом коляди
поповнилися апокрифічними мотивами про Христа, Діву Марію, Петра та
Павла. Сюжетами, образами та тематикою апокрифічні коляди
наближені до народних апокрифічних легенд, як і широко побутували у
ранній період християнства і час двовір’я. Такою, зокрема, є коляда
«Добрий вечір тобі, пане господарю», де дохристиянська поетика та
образність (наприклад, мотиви гостювання у господаря; образи хлібів, зерна,
святкового
столу) поєднались із окремими християнськими вкрапленнями, згадки про
церковні свята — зі святами язичницькими.
Добрий вечір тобі, пане господарю,
Рефрен '.Радуйся, ой радуйся, земле.
Син Божий народився!
Накривайте столи та все килимами, (Рефрен)
Та кладіть калачі з ярої пшениці, (Рефрен)
Бо прийдуть до тебе три празники в гості. (Рефрен)
А той перший празник — то Різдво Христове, (Рефрен)
А той другий празник — святого Василя, (Рефрен)
А той третій празник — святе Водохреща! (Рефрен)

Незважаючи на християнсько-біблійну спрямованість, коляди даної групи (як

і інші обряди, пов’язані із зимовими святами) зберігають подекуди елементи
древніх вірувань. До групи біблійних коляд належить значна кількість
церковних духовних пісень. Це — поетичні твори, які увійшли в народний
побут із репертуару християнських общин, тому їх тематика та поетика
значно відрізняються від коляд, створених безпосередньо у простонародному
середовищі. Вони позбавлені язичницьких елементів, а також сталих
художньо-поетичних засобів та прийомів. За тематикою ці твори є суто
біблійними,з окремими вкрапленнями апокрифічних мотивів чи образів.
Такими є загальновідомі твори «Бог Предвічний», «Нова радість стала»,
«У Бетлеємі нині новина», «Бог ся рождає», «Небо та земля нині
торжествують» та інші. Основними мотивами цих творів є народження
Божого Сина, Спасителя світу — Ісуса Христа, який прийшов на землю, щоб
врятувати людство від гріха та смерті.
У цих творах усі мотиви — біблійні, взяті із Новозавітніх Євангелій:
провіщення небесними ангелами про цю новину бетлеємським пастухам, які
йдуть переконатися у слушності цих слів і бачать Спасителя у яслах;
принесення царями Сходу дарів Немовляті; провіщення ангелами миру на
землі.
Ангели співають, Пастушки з ягнятком
Славу й честь віддають, Перед тим Дитятком
На небесах і на землі На колінця припадають,
Мир проповідають. Христа-Бога вихваляють...
5. Поетика та образна система щедрівок, їх зв’язок зі святом Маланки.
Дуже поширеним жанром календарно-обрядової лірики зимового циклу
є щедрівки. Ряд дослідників усної народної творчості (в тому числі М.
Грушевський, Ф. Колесса, С. Килимник) не виділяють щедрівку як окремий
жанр, об’єднуючи її з колядкою. Це зумовлено тим, що у процесі довгого
історичного розвитку колядки та щедрівки виконувались поряд як частина
супроводу зимових обрядів.
На відміну від колядок, які первісно супроводжували магічне язичницьке
дійство, пов’язане із народженням Всесвіту та божества сонця Коляди,
щедрівки є словесно-пісенною частиною іншого свята — Нового року,
пов’язаного із величанням місяця. Місяць посідав важливе місце у
культовій системі праслов’ян, які, спостерігши його зв’язок із водою,
вбачали його неабияку роль у вирощуванні врожаю. Тому свято, метою якого
було вблагати духів неба та землі сприяти у господарстві, отримало назву
Щедрого вечора. Звідси і походить назва творів, як і виконувались у цей час
— щедрівки.
Щедрий вечір для наших предків теж був сакрально-містичною містерією,
що часто називалась Маланкою. Маланка була дочкою богині Лади і
втіленням родючої вологи, необхідної для дорідного врожаю. У цьому
виявлявся її зв’язок із місяцем. Містичні процесії, як і здійснювались у цей
день, значно відрізнялись від різдвяних. Вони називались «водіння
Маланки». Тут головну роль виконувала, як правило, найкрасивіша дівчина,
яку водили від хата до хати, бажаючи добробуту й удачі в господарстві та на
полі. Серед перевдягнених персонажів обов’язковими були Маланка,
прикрашена квітами, із зорею на чолі, що йшла у супроводі кількох дівчат із
деревцем; Місяць (Василь), вдягнений в одяг селя- нина-орача із серпом у
руці (знак місяця); король, одягнений як мисливець, в оточенні хлопців-
плугатарів, які мали вола, запряженого плуга; дід Змій з довгою зеленою чи
білою бородою, оперезаний гадюками та ін.
Ця містерія відображала міфологічні вірування та уявлення давніх
слов’ян про зиму, незабарне настання весни, а відтак — нової праці на
полі, весняно-літніх ігрищ у гаях.
Відповідно, елементи цього дійства відобразились у щедрівках, якими вони
супроводжувались. Сталим і найвиразнішим елементом цих творів є
обов’язковий рефрен типу: «Щедрий вечір, добрий вечір» який повторюється
як магічне замовляння. В образній системі цього жанру найпоширенішими є
образ Місяця та Зорі, які величаються у цей день. Язичницьким богом, про
якого співається у цій щедрівці, вважався Дід, який уособлювався у
плетеному ідолі — Дідухові (дух Діда, померлий предок). Люди вірили, що в
цей день він спускається на землю, щоб оглянути все господарство, тому
може почути їхні прохання про майбутній урожай. У щедрівках часто
зустрічається образ Василія, який уособлює місяць. Подібні щедрівки
співались молодим парубкам, що стояли перед життєвим вибором.
Мотивами роздоріжжя, чарівного коня та його незвичайної годівлі такі
твори перегукуються з колядками княжого періоду та казково-героїчним
епосом.
Невипадковим для загального контексту щедрівки є ім’я Василько. За
світоглядним розумінням наших пращурів, Щедрий вечір в 12-денному циклі
світотворення, є святом народження нового місяця. Молодий місяць —
парубок. А світло місяця є відбитим світлом. І весь видимий всесвіт вважався
також відлунням, наслідком дії внутрішніх невидимих сил... Отже,
народження місяця Василя є народженням видимого всесвіту.
Ще одним поширеним образом щедрівок є Маланка . Невід’ємним
елементом творів про Маланку є її зв’язок із водою.У цих творах вона
зображається біля річки, озера, криниці, куди йде набирати воду, мити посуд
тощо. Часто оспівується шлюб Маланки й Василя (води з місяцем), який
святкувався в такий день. Після звеличення Маланки, яке відбувалось у
кожному дворі,звеличувались члени родини — господар, господиня, їхні
дорослі чи малі діти. При цьому виконувались окремі щедрівки для кожного.
Ними звеличували працю, зичили добробуту всій сім’ї.
6. Тематика й основні мотиви щедрівок.
Серед величальних щедрівок можна виділити такі ж тематичні групи, як і
серед колядок.У народних творах, приурочених до святкування Щедрого
вечора,часто зустрічається образ пирогів, які вважалися жертовною стравою
цього свята, що символізувала новонароджений місяць. Вони були
обов’язковим викупом для персонажів драматизованого дійства, що чітко
зафіксувалось у багатьох текстах. Важливою особливістю щедрівок є те, що
вони, навіть значно видозмінившись і втративши драматичне начало, як
правило, виконуються тільки дівчатами чи жінками, рідше — дітьми, і майже
ніколи — чоловіками. У цьому виявляються не тільки елементи
матріархального устрою, а й наголос на жіночому началі цього свята.
Щедрик, щедрик, щедрівочка, Стала вона щебетати,
Прилетіла ластівочка, Господаря викликати..
7. Зв’язок посівальник пісень з культом плуга та із замовляннями.
Щедрий вечір був передднем іншого свята, пов’язаного із культом плуга
Нового року чи Дривиного (Дідового) дня. Містерії, які відбувались у ніч
напередодні, завершувалися спільними ворожіннями чоловічої та жіночої
громад на еротичні теми, із багатьма нічними дійствами та ритуалами, де не
другорядну роль відігравали вода, коржики у формі місяця, нічні небесні
світила. Вважалось, що у цю ніч активізується вся нечиста сила, а відьми
літають на мітлах до місяця.
Іншої думки О. Знойко, який вважає, що величання першої борозни
пов’язане з культом плуга (сузір’я Оріона), який у цей час «падає на землю»
як дарунок від магічного коваля, що навчив людей орати землю.
Кличе з неба золота мати:
— Гей, ясні звізди-зориці!
Завтра святочний день, празник,
Великий Дривинів день.
Ось на землі вже дівчата зійшлись
У старця старого,
Віють там цвіти на плуг,
На приздобу — окрасу —
Славлять Дривина вони,
Бо юнак то над юнаками.
Він то вчив, наставляв,
Як плугом треба орати.
Як біле сіяти збіжжя.
Цей ритуал теж супроводжувався відповідними поетичними творами, які
носять назву посівальні пісні. Найдавніша з них — «А мипросо сіяли, сіяли,
Ой Дід, Ладо, сіяли, сіяли», де фігурують давніязичницькі божества,
пов’язані з цим святом.
Існує ряд посівальних пісень пізнішого періоду творення, де
зустрічаються елементи пишного стилю, оспівання родючості землі.
Уродить нам ся золотий колос, Ой да господареньку, чи спиш, чи чуєш,
Золотий колос, срібнеє зерно, На твоїм полю сам плужок оре,
Срібнеє зерно, мідяне стебло... Ой оре, оре, насіння носит,
Насіння носит і Бога просит:
Зарадь, Боженьку, красну пшениченьку...
( краснеє жито, красний ячменик
У них поширені мотиви орання тваринами (вовками, ведмедями), рідше
— птахами, зокрема орлами; часто зустрічаються образи-архетипи воза,
плуга, батога тощо. Ці тексти доносять відгомони язичницьких міфів про
орання землі тваринами та птахами, культів плуга (сузір’я Плуга чи Орана,
Оріона), культу коваля, що викував золотий плуг.
Орел поле ізорав, і пшениці насіяв, Або: Ой Петре, Павле, Іване,
Дівочкам на коровай, Зоремо поле орлами,
Молодицям на пиво, Та засіємо поле цвітами,
Парубочкам на диво... Та засіємо жемчугами.
Деякі пісні, якими супроводжувався в минулому обряд оранки, згодом
перейшли у розряд щедрівок, набувши християнських мотивів, що
долучились до язичницьких.
Ой у полі плужок оре, Святий Петро поганяє,
Рефрен: Щедрий вечір, добрий вечір, Божа Мати їсти носить,
добрим людям на цей вечір. їсти носить, Сина просить:
За тим плужком Господь ходить, «Ори, Синку, цюю нивку,
Та й посіємо пшеничку...»
Інші посівальні пісні з часом дещо видозмінились і виконувалисьлише як
поетично-магічні замовляння посівання (хоча, очевидно, первісновони
були словесними магічними формулами). Їх основний мотив — накликання
родючості на полі, в господарстві та у родині.
Сійся, родися, жито-пшениця, всяка пашниця,
На щастя, на здоров’я, на цей Новий рік,
Щоб вам ліпше велося, як той рік!
Льон по коліна, щоб вас хрищених голова не боліла!
Бувайте здорові, щоб ся вам велися воли і корови!
Як жанр усної народної творчості посівальні пісні виявились довгоживучими
у народі. Як і колядки та щедрівки, вони теж значно видозмінились під
впливом християнства. Увібравши його елементи, ці твори пізнішого періоду
поєднали в собі мотиви обох релігійних світоглядів, але зберегли акценти на
язичницькому.
Обов’язковою ознакою цього жанру є оспівування чи зображення сівби,
мотив якої супроводжував магічно-символічне «засівання» двора, хати,
членів родини і т. ін.

8. Становлення вертепної драми на Україні.

Вертепна драма зародилась у другій половині 17 ст. у середовищі студентів-
спудеїв Києво-Могилянського колегіуму (згодом академії). Існує значна
кількість документів початку 17 ст. із записами стосовно українського
вертепу (як видатків на декорації тощо). Це дає підставу твердити, що вже на
початку 17 ст. звичай вертепної драми був загально відомий по всій Україні
(хоча найдавніші записи текстів вертепної драми, що дійшли до нас,
відносяться лише до другої половини 18 ст.).В народі вона носила назву
Вертеп.
Спершу її основними темами, мотивами та образами були виключно
християнсько-біблійні; сюжетна основа — повністю запозичена з
євангельських оповідей про народження Христа, Його вітання пастухами, які
від ангелів почули цю хорошу новину, принесення дарів Святій Дитині
трьома царями із далеких земель та переслідування Ісуса жорстоким царем
Іродом; знищення Іродом дітей з метою вбити новонародженого Ісуса —
Царя світу та плач Рахілі за вбитими немовлятами. Вертепна драма
виконувалася студентами, як і ходили від оселі до оселі, і мала на меті
звеличити народження Спасителя,а також — поширювати християнське
вчення та віру серед простого народу, для якого були недоступними або
малодоступними книги Святого Письма. Головними образами тут були
новонароджений Ісус, його Мати Марія, Йосип, пастухи, ангели, Ірод, його
воїни, та інші. Дія у цих театральних творах супроводжувалась виконанням
біблійних колядок чи духовних пісень. Часто біблійна вистава була лише
частиною вертепного дійства, другою частиною якого були театральні
сценки на світську тематику із відтворенням елементів життя простих
людей. Ці епізоди із народного життя, які, як правило, носили гумористично-
сатиричний характер, стали основою виникнення та поширення народної
драми, у якій розігрувалися суспільно- побутові теми, імітувалися сценки
селянського чи козацького побуту, процеси праці, у жартівливому тоні
розповідалось про дотепні випадки з життя. Головними персонажами цих
народних комедій були селянин, мірошник, корчмар, циган, козак, дід та
баба тощо. Вертепна драма побутувала в різних формах. Поряд із «живим
вертепом», де всі ролі виконували перевдягнені люди, існував «ляльковий
вертеп», в якому ролі персонажів «виконували» ляльки. У народному
середовищі Вертеп мав назву «шопка». Шопкою називали виготовлену
малу сцену із замкнутим простором у формі хатинки (вона часто ділилась на
менші яруси, що давало змогу одночасно відтворювати дію, яка відбувалась у
різних місцях). На такій сцені розігрувалось лялькове дійство, а після його
завершення ляльки складались у шопку, яка водночас служила зручною
скринькою для їх перевезення. Нерідко сцени вертепної драми
супроводжувались колядками або церковно-християнськими піснями.