Фольклор та міфологія римлян

1. Міфологічні уявлення давніх римлян, культ предків, анімізм, духи

природи та «домашні» духи.

Давні римляни усвідомлювали, що їхня цивілізація є молодою, тому надавали

значення міфам, які поєднували їх з великими культурами минулого. Римляни
вважали прапредком троянського царевича Енея , якому пощастило втекти
після зруйнування Трої. Римляни зневажали ті елементи своєї культури, які
розвинулись з ельтруської спадщини і замість цього підкреслювали свій
зв’язок з Троєю та Грецією.
Римська міфологія докорінно різниться від грецької. Тверезі римляни, фантазія
яких не створила народного епосу на зразок "Іліади" та “Одіссеї “, не знали
міфології. Їхні боги безживні. Це білі постаті без родоводу, без тих подружніх,
батьківських і синівських зв’язків, які об’єднували грецьких богів у одну
родину. Часто вони навіть не мали справжніх імен, а лише прізвиська, що
визначали межі їхньої влади і діянь. Про них не складали ніяких легенд. Цей
брак легенд, що свідчить про конкретне мислення, стародавні люди вважали
достоїнством римлян, які мали славу найрелігійнішого народу. Греків дивувала
ця релігія без міфів, які зачіпали честь і достоїнство богів. У первісній римській
релігії відбилася простота працьовитих селян і пастухів, зайнятих тільки
щоденними справами свого скромного життя. Схиливши голову над нивою, яку
виорювало його дерев’яне рало, і над луками, де паслися його стада,
стародавній римлянин не відчував бажання зводити свій погляд до зірок: він не
поклонявся ні сонцю, ні місяцю, ані тим небесним явищам, що своїми
таємницями збуджували уяву інших народів. З нього досить було таємниць у
найбуденніших справах і в найближчому оточенні. Якби хтось обійшов усю
стародавню Італію, то побачив би людей, які моляться в гаях, уквітчані
жертовники на полях, гроти, прикрашені зеленню, дерева, обвішані рогами й
шкурами тварин, камені, окроплені маслиновою олією. Усюди ввижалося якесь
божество, і недарма один з латинських письменників сказав, що в цій країні
легше зустріти бога, ніж людину. За переконанням римлянина, людське життя у
всіх, навіть найменших проявах було під владою і опікою різноманітних богів,
тому людина на кожному кроці відчувала залежність від якоїсь вищої сили.
Поряд з такими богами, як Юпітер і Марс, що ставали дедалі могутніші, було
безліч менших богів, духів, які опікувались окремими життєвими чи
господарськими справами. Обмежена сфера їхнього впливу поширювалася
тільки на певні моменти в обробітку землі, рості хлібів, вирощуванні худоби,
бджільництві, житті людини. І так було у всьому. Гадали, що кожна невдача,
навіть найменша, і кожен успіх, навіть найнезначніший, були проявом гніву чи
доброзичливості божества.
Римлянин не осмілювався твердити, що він уміє розрізнити, бог це чи богиня. У
молитві він теж був обережний і казав: “Юпітере Преблагий, Великий, чи, якщо
хочеш, називайся якимсь іншим іменем.” А приносячи жертву, казав: “Бог ти чи
богиня, чоловік чи жінка”.
Римські боги не спускалися на землю й не показувались людям так охоче, як
грецькі. Вони тримались на відстані від людини. Усе, що в Римі знали про богів,
зводилось до того, як їх належить ушановувати і в яку саме хвилину просити в
них помочі. Вони уявляли собі богів схожими на преторів і були певні, що в
них, як і в судді, програє справу той, хто не розбирається в офіційностях. Тому
були книги, в яких усе передбачалось і де можна було знайти молитви на всі
випадки життя. Треба було точно дотримуватись правил, будь-яке порушення
зводило нанівець наслідки богослужіння.
Римлянин увесь час боявся, що виконав обряд не так, як слід. Досить було
найменшого пропуску в молитві, якогось непередбаченого руху, поломки
музичного інструмента під час жертвоприношення, щоб той самий обряд
повторювали спочатку. Траплялися випадки, коли разів тридцять усе починали
спочатку, аж поки жертвоприношення не виконували бездоганно.
Промовляючи молитву, в якій жрець звертався до бога з проханням, він повинен
був пильнувати, щоб не пропустити якогось речення або не сказати його у
невідповідному місці. Тому хтось читав, а жрець повторював за ним слово в
слово; до того, хто читав, приставляли помічника, який стежив, чи все
правильно читається. У жерця був ще особливий слуга, який пильнував, щоб
присутні мовчали, і водночас сурмач з усієї сили сурмив, щоб нічого, крім слів
виголошуваної молитви, не можна було почути. ак само обережно й сумлінно
виконували всілякі ворожіння, які у римлян мали велике значення.
Найулюбленішою ворожба була по лету птахів. Коли сенат або консули мали
щось ухвалити, вони насамперед зверталися до авгурів (жерців, що
розтлумачували ворожіння), питаючи в них, чи слушний час вибрано для цього.
Авгур приносив жертву, молився, а опівночі йшов на Капітолій, найсвятіший
пагорб у Римі, і, повернувшись обличчям на південь, дивився в небо. На
світанку прилітали птахи, і залежно від того, з якого боку вони летіли, які були і
як поводились, авгур провіщав, буде задумана справа успішна чи невдала.
У клітках тримали курей, і у важливих випадках колегія жерців кидала їм зерна.
Якщо кури їли охоче, це було доброю прекметою, а якщо ж відверталися від їжі
– це передвіщало невдачу. Так вередливі кури "керували" наймогутнішою
республікою, воєначальники на очах у ворога змушені були коритися їхнім
примхам. У Римі легко приймали чужих богів. У римлян був звичай після
завоювання якогось міста переселяти до своєї столиці богів переможених, щоб
викликати до себе їхню прихильність.
Культ предків: Рід, патріархальна сім’я – першооснова давньоримської
общини. Рід мали захищати боги. Передусім покровителями роду були душі
померлих пращурів. Вони піклувалися про нащадків. У Римі існував культ
предків. Їхні зображення зберігали та передавали з покоління в покоління. До
наших днів дійшло чимало скульптурних портретів з таких "сімейних
альбомів". Ці зображення, вирізьблені переважно з каменю, в основному, а
частіше в натуралістичному стилі, заслуговують на увагу і антропологів, і
етнографів, і мистецтвознавців. Зрозуміло, то був не просто “сімейний альбом “,
а культові речі у домашньому капищі: культи, за римською традицією,
розподілялися на родинні, общинні, загальнополісні.
Предків "прилучали" до урочистих сімейних церемоній. Коли у родині хтось
помирав, статуї предків супроводжували похорон. Перед ними виголошували
погребні промови і обов’язково згадували заслуги та достоїнства дідів-прадідів
небіжчика. Всі мали знати, яких батьків був син. Складалась особлива
психологія. Людина привчалася поважати рід-плем’я і відчувати себе часткою
цілого. Згодом імператор Август намагатиметься відродити так звані
староримські чесноти, зокрема примусити молодь шанувати батьків і рід. Крім
померлих предків, охоронцями роду могли бути славетні герої. Селяни і воїни
найчастіше прагнули мати "заруку" Геркулеса — силача, що не требував ніякою
працею – ні важкою, ні брудною (чистив стайні тощо). У Римі існував культ
героїв.
Про анімізм і духів: Основою найдавніших римських релігійних вірувань був
анімізм. Для римлянина світ був сповнений добрими і злими духами, богами і
богинями, які опікувались кожною дією, кожним кроком людини. Кожна
людина мала свого духа-охоронця. В уявленні римлянина кожний предмет і
кожне явище мали свого духа, своє божество. Кожен ліс, струмок, дорога,
перехрестя, двері, петлі, поріг кожного дому мав свого бога. Римляни шанували
велику кількість духів. Духи предків були чистими, добрими. У травні, 9, 11 та
13, всюди святкувалися Лемурії - свята померлих. 21 лютого відбувалося ще
одне свято предків- Фералії, під час якого для померлих готували особливу іжу.
Розповідали, що якось під час війни забули Фералії. У місті почався мор, а вночі
натовпи померлих виходили з могил та гучним плачем сповнювали вулиці. Як
тільки було принесено жертви, вони повернулися в землю і мор припинився.
Країною померлих був Орк- глибокі підземні печери в неприступних горах.
Так само називали і володаря цього царства тіней. На Капітолії стояв храм
іншого бога смерті - Вейовіса, ім'я якого немов заперечувало благодійну силу
Юпітера (Йовіса). Генії та юнони були охоронцями життевої сили чоловіків та
жінок. Під час народження людини геній входить до неї, а під час смерті
залишає її й стає одним з манів. Геній спостерігає за людиною, допомагає їй у
житті, і в тяжку хвилину дуже корисно звертатися до нього, як до найближчого
заступника. Лари захищали поле та дім селянина. Цим добрим божкам
приписували всі успіхи , здоров’я та щастя родини. Зображення |ларів тримали
в особливій скриньці-лараріумі – у кожній римській оселі біля родинного
вогниза. Поруч жили охоронці комори - пенати. Для них кожного дня ставили
мисочку з їжею на вогнище на знак подяки за родинний добробут, який вони
оберігали. Пенати дбали про добробут не лише родини, але й держави. Їx
шанували в одному храмі разом з Вестою. Вона була втіленням самого
родинного вогнища. Її шанували в кожному домі, в кожному місті, та найбільше
в столиці – Римі. Він знаходився на схилі Палатинського пагорба біля Форуму
(центральна площа), поруч з Віа Сакрагою, якою проходили тріумфальні
процесії переможців. У храмі зберігалися таємні святині, від яких залежало
щастя Риму.
Весталки- жриці Вести-повинні були завжди підтримувати вогонь на вівтарі
богині. Якщо вогонь гаснув, це було не тільки злочином весталки, але й
вішувало нещастя для всісї держави. Весталку, через яку вогонь згасав, засікали
до смерті. Якщо весталка порушувала обітницю цнотливості, її живою
замуровували в земляному валу поблизу Коллінських воріт у східній частині
міста.
Про проникнення до Риму грецьких богів розповідали таку легенду. Одного
разу до царя Тарквінія прийшла незнайома жінка і принесла дев'ять книг,
які, за словами, містили божественні пророкування. Тарквіній спитав про
ціну. Жінка назвала таку велику суму, що цар подумав, що вона збожеволіла.
Тоді вона у присутності царя запалила багаття і спалила три книги з
дев’яти, після чого запитала царя, чи не хоче він купити шість книжок за ту ж
саму ціну. Тарквіній відмовився. Коли жінка спалила ще три книги, а за три
останні запросила ту ж саму ціну, цар здогадався, що з цими книжками
пов'язана якась таємниця, і купив їх за великі гроші. Незнайомка вілразу ж
залишила палац, і білыше її ніколи не бачили. Казали, що це була віщунка
Сівілла. Три книги, які з того часу називали Сiвіллиними, цар віддав на
збереження в священному місиі, а опікування над ними жерцям. Спочатку
таких жерців було двоє, потім десять, і, нарешті, дванадцять. Коли в країну
приходило лихо, жерці за наказом сенату відкривали книги і шукали там
пораду, як здолати нещастя. Порада завжди була одна й та ж сама: ввести в
Рим нове божество. Так до Риму потрапив грецький Аполлон і навіть зберіг
свое ім'я, його син Асклепій став Ескулапом, Геракл-Геркулесом, Mінерва
дала свос ім'я грецькій Афіні, Церера-Деметрі, Персефону стали звати
Прозерпіною (одна з богинь проростаючого зерна), а Венера поєдналася з
Афродітою.

2. Специфіка формування пантеону римських богів. Образи богів

(Венера, Церера, Флора, Фауна, Фавн, Діана, Феронія, Нептун,

Меркурій…).
Римляни запозичили всі грецькі міфи і весь пантеон грецьких богів , тому
більшість античних богів мають два імені : одне грецьке, одне римське – Зевс
(Юпітер), Гера(Юнона), Посейдон (Нептун) і тд. Не всі ці паралелі були
точними , бо римські боги мали свою історію походження. Верховна тріада
богів – Юпітер, Юнона, Мінерва, яких вшановували на капітолійському
пагорбі. Цих богів слід вважати етруського походження. Ці міфи мали на меті
утвердити законність права на владу імператорів .

Незважаючи на те, що Рим виник близько 3 тис. років тому, ми маємо досить
детальні відомості про вірування римлян. Їх було виявлено у процесі
дослідження та вивчення пам’яток писемності , храмів, руїн міст. У римлян
було багато богів та богинь . Вони ділилися на 2 основні групи : перша – це
загальнодержавні боги та богині , яким поклонялися у храмах під час свят,
друга – духи, захисники домівки, шановані у кожній хаті. Римляни з
особливою повагою ставилися до Януса- бог дверей, входів і виходів
( першого місяці року-початку життя людини). При звертанні до богів ім’я
Януса називалося першим. Тривалим у римлян виявилося захоплення
астрологією, яка ототожнювала давніх богів зі світилами та вбачала у мінливих ,
але передбачуваних конфігураціях зірок та планет, систему, що впливає на хід
людського життя. На честь загальнодержавних богів зводилися величні храми,
жертвоприношення та церемонії богослужіння відбувалися поза храмом. Тільки
інколи людям дозволялося зайти до храму і звернутися там з проханням до
богів. Прабатьками грецьких богів вважалися Уран та Гея, Юпітер (Зевс) – цар
богів, бог грому та блискавки, Юнона(Гера) – покровителька жінок та
материнства , Марс(Арес)-бог землеробства та війни, Веста (Гестія) –
покровителька домівки, священного вогнища, міської громади,
Нептун(Посейдон), Діт (Аїд)- підземне царство, Церера (Деметра)-богиня
землеробства .
Діти Юпітера : Діана(Артеміда)-богиня місяця та полювання, Аполлон – бог
сонця, заступник цілителів і віщунів, Мінерва(Афіна)- богиня-войовниця,
покровителька ремесел, Меркурій (Гермес) –бог торгівлі, заступник мистецтв і
ремесел, вісник Юпітера, Вакх (Діоніс) – бог вина.
Богиня Венера( Афродіта) вважалась дочкою Урана та Геї, її вважались
предком царів Юліїв, куди належав Гай Юлій Цезар.
Найважливішою серед земних божеств була прадавня богиня обробленого
поля - Теллус Матер , Мати-Земля , яка приймає зерно і дозволяє йому
прорости в ріллі. Звертались до неї, називаючи її Деа Діа-Світла або
Божественна Богиня. Наприкінці травня святкували її дні- це був час, коли в
Італії починалися жнива. Святом керували Брати Орачі (Арвальські брати).
Протягом трьох днів приносилися жертви, освячувалися колосся та хліб.
Римляни вважали, що родючістю своїх ланів вони зобов'язані саме Арвальським
братам. Поруч з Матіp'ю-Землею стояла другорядна богиня Церера,
покровителька врожаїв. 3 часом ії ототожнили з грецькою Деметрою, а дочка
Церери Прозерпіна стала втіленням грецької Персефони. У прадавні часи
римляни шанували багатьох богів, які опікували землю та її плоди. Бог Конс
опікувався жнивами. У Великому Цирку (Циркус Магнус) він мав підземний
вівтар, який відкопували під час свят. Богиня Опс дарувала заможність. Під час
її свят у серпні (після жнив) та грудні (після сівби) вільні від роботи були всі,
навіть худоба. Покровителькою городів, добрим духом динь, гороху та
петрушки була Венера, ім'я якої означас «чарівність». Пізніше вона стала
чарівною господинею весни, квітів і всього прекрасного в природі, її
ототожнювали з грецькою Афродітою, а Гай Юлій Цезар навіть вважав себе
нащадком і побудував на Форумі Юліїв розкішний храм Венери
Прародительки (Венери Генетріке). На честь прекрасної богині здійснювали
урочисті жертвоприношення. Венера була матір’ю троянського героя Енея, який
приплив з-під Трої в Італію, чиї пращури заснували Рим. Тому римляни
віддавали Венері почесті, як прародичці римського народу. Поставлено їй
святилищ у Римі велика кількість. Але самий розкішний храм Венері був
побудований в І ст. до н. е.Юлієм Цезарем. Адже рід Юліїв вів свій початок від
сина Енея, Асканія – Юла, який був онуком самої богині Венери. Символом
богині були голуб і заєць (як знак плодовитості), з рослин їй було присвячено
мак, троянду. Поряд з Венерою шанувалася Флора- богиня квітів і весняної
радості. Сади та плодові дерева були доручені піклуванню бога зміни пір року
Вертумну, з яким у найближчій спорідненості була богиня дозрілих яблук
Помона.
Поет Овідій розповідав про них чудову історію.
Помона була німфою садів. Цілими днями вона ходила з ножем, обрізала сухе
гілля дерев та доглядала за молодими пагонами. Всі боги та божки полів, лісів і
садів домагалися її руки. Але Помона, захоплена своєю роботою, не звертала на
них ніякої уваги. Не відала вона і про те, що її покохав бог Вертумн. А любов
його була справді щира й серйозна. Щоб підкорити серце Помони, закоханий
бог з'являвся перед нею у різних виглядах- |волів, садівником, солдатом,
рибалкою. Одного разу він завітав до саду Помони перевдягненим старою. Сива
стара, яка важко спиралася на палку, переконувала богиню, що вона повинна
одружитися саме з Вертумном, який так само, які вона, любить сади і плодові
дерева. Однак і це не допомогло. Тоді Вертумн з'явився перед нею у свосму
справжньому вигляді. Це було правильне рішення, бо він був молодий і гарний.
Помона віддала йому своє серце, і з того часу богиня квітів і весни- i косарем,
погоничем i вони ніколи не розлучаються.
З богів врожаїв найпопулярнішим був Сатурн – бог посівів , якого
ототожнювали з грецьким Кроносом. На його честь щорічно проводилися свята
Сатурналії. Вони починалися у другій половині грудня і тривали цілий
тиждень. У Римі панував справжній карнавал. Серед бенкетів, на яких господарі
пригощали своїх рабів, та інших розваг пригадувалися часи «золотого віку». На
час свят зникала нерівність станів, усіляка ворожнеча, відкладалися суди й
виконання вироків над засудженими, навіть заборонено було обмірковувати
військові плани. Під час Сатурналій знайомі обмінювались подарунками -
кубками, а частіше восковими свічками та глиняними фігурками. До цього
додавалися жартівливі листи або вірші. У школярів були канікули.
Богом лісів був Фавн. Його ім'я означає «добрий», «ласканий». Це був добрий
дух ліcy, який свою волю оголошував через незвичайний шелест дерев. Люди
ходили вночі у священні гаї, а потім розповідали, як Фавн розмовляв з ними і
давав поради. Фавн був дуже схожий на Пана, а пізніше про фавнів почали
казати в множині і вважати їx схожими на сатирів. Однак найдавніші римські
вірування визнавали лише одного Фавна, який був і богом ланів, і захисником
стад від вовків.
Богинею родючості та врожаїв була Фауна. Невідомо, ким вона доводилася
Фавнові-дружиною, сестрою чи донькою. Її називали Бона Деа-Добра
Богиня. Діана була колись богинею квітучої природи, хазяйкою зелених гаїв,
покровителькою тварин. Подібно до грецької Артеміди, вона стала полювати і,
як богиня місяця, їздити небом на сріблястій колісниці. Mіська та сільська
голота особливо шанувала Діану, бо вона давала розраду в нещастях і лікувала
хвороби. Найвідоміший храм Діани знаходився в місті Аріції неподалік від
Риму. Це була дика місцевість, оточена горами, посеред яких виблискувало
дивне озеро Немус, у якому була така прозора і чиста вода, що його називали
«дзеркалом Діани». У центрі священного гаю стояло дерево, з якого було
заборонено зламувати гілки. Той, хто зламав гілку, мав право вбити жерця і
посісти його місце. Жрець мав титул Рекс Неморенсіс – цар священного гаю.
Найзапекліший злочинець перебував у цілковитій безпеці, якщо він ставав
«царем», тому що будь-яка світська влада втрачала силу вже біля перших дерев
цього гаю. Але життю такого «Царя» не можна було позаздрити. Вдень і вночі
він з мечем у руках охороняв священне дерево. Взимку і влітку, в спеку і в
сльоту він мав охороняти дерево сам-один і пам'ятати, що сон може принести
йому смерть. Старість, якщо він до неї доживав, була для нього присудом, бо,
став немічним, він не мiг би подолати навіть найслабшого супротивника. Такий
«цар» ніколи не царював довго: дуже багато в нього було ворогів. Серед них
завжди знаходився хтось сильніший, який перемагав і вбивав його, як він сам
зробив це зі своїм попередником. Раби-втікачі, гладіатори, злочинці шукали
притулку в Аpіції, де ціною нового вбивства якийсь час залишалися
безкарними. Неподалік від цього гаю була лікарня, яку обслуговували жерці
Діани. Вода тамтешніх джерел була здоровою, смачною і мала цілющі
властивості. Люди, які виліковувались у храмі, робили приношення храмові – це
були маленькі фігурки Діани або зробившого дарунок, зображення органа, який
був вилікуваний, або інші речі: браслети, каблучки, лампи, посуд, монети,
навіть одяг. Дари зберігалися в особливих приміщеннях. Так поступово
збагачувався храм Діани. Урочисте свято Діани в Аріції відбувалося 13 серпня
вночі. Aріцію відділяли від Рима тридцять кілометрів. Рано-вранці напередодні
свята «цариця римських шляхів» - Аппієва дорога була вже заповнена
великою кількістю жінок: багаті й бідні, пішки або верхи, вони прямували до
Аріції, щоб подякувати богині за ласку й вимолити собі нових милостей.
У Римі особливо шанувалася богиня Феронія. Це була давня богиня, яка
пам'ятала етрусків. У священному гаю на Марсовому полі стояв храм Феронії,
де здійснювалася церемонія відпущення на волю рабів. Раби, яких очікувало
звільнення, з голеними головами сиділи на священному камені, а призначений
для цього чиновник вдягав на них капелюха – пілея і промовляв: «Заслужені
раби, які сидять тут, нехай встануть вільними». Римляни шанували божество
вод. Біля кожного джерела насаджували священң гаі, зводили вівтарі та каплиці.
В деяких річках було заборонено купатися і навіть плавати на човнах. Кожен,
хто проходив повз джерела, потоку чи струмка, кидав квіти на його води,
промовляв молитву або клав печиво на його берег. На Марсовому полі стояв
храм богині вод Ютурни, яку кохав сам Юпітер. Кажуть, що саме з джерела
Ютурни весталки брали воду для жертвоприношень. А зараз на цьому місці б'є
фонтан ді Треві, до якого мандрівники кидають дрібні монетки, щоб знову
поверну тися до Вічного Mіста. Римляни уявляли джерела чоловіками, річки та
струмки-жінками або чоловіками, залежно від сили водяного потоку. Боги
великих річок-старці з лагідними божківськими обличчями, вони були колись
царями тих країн, якими текли ці річки. В джерелах жили діви вод камени,
співучі богині. Вони знали майбутнє і посилали поетам натхнення, як грецькі
музи. Каменам не потрібні були ані багаті жертви, ані жерці, ані храми. Їм
достатньо було красивого гаю біля воріт Рима.
На відміну від камен, бог Tiберін, бог найважливішої для Рима ріки-Тибру,
вимагає більшої уваги. Він грізний, гнівається з будь-якого приводу, погрожує
розливами, і хто знає, чи не вимагав він у давнину людських жертв? Володарем
усіх вод вважався Нептун. Колись він був богом хмар та дощу, але пізніше
римляни бачили в ньому свого Посейдона і зображували його з тризубом, як
володаря морів.
Римляни шанували також богів, які були уособленням моральних понять,
людських почуттів. Це були богиня Фідес (Biрність), Конкордія (Злагода),
Гонос i Biртус (Честь і Хоробрість), Спес (Надія), Пудіцитія (Соромливість),
Клеменція (Лагідність), Пакс (Мир), Ювентус (Юність), Гілаpітас (Розвага)
i навіть Діес Бонус- Добрий день.
Меркурій шанувався як втілення торговельної спритності. Греки впізнали в
ньому свого Гермеса. 15 травня торговці влаштували свято Меркурія. Вони
приносили додому воду зі священного джерела біля Капенських воріт. Лаврову
гілку опускали в цю воду і скропляли нею всі свої товари і самих себе, після
чого промовляли молитву, в якій просили пробачення за всі попередні
клятвопорушення.

3. Міфи про Януса, Юпітера, Юнону, Міневру, Марса.

Янус був духом-покровителем дверей та воріт, а пізніше став богом будь-якого

початку. Його зображали з двома обличчями. Був він богом воріт і дверей, його
також вважали богом усякого початку і завершення. Храм його відчиняли під
час війни, мирного часу замикали. Йому був присвячений перший день нового
року, перший день кожного місяця, Януса називали богом богів. Він порядкував
космосом і уособлював космос, початок і кінець усього, був символом дня і
ночі, сонця і місяця, дволиций, він дивився у минуле і прийдешнє, йому відомо,
що було і що буде …Він сторожа воріт і дверей до філософських абстракцій –
складний шлях, яким позначено тлумачення функцій і природи бога – від
архаїчної доби до початку нової ери ("Фасти" поета Овідія). Янус був раніше
Юпітера божеством неба і сонячного світла, який відкривав небесні ворота і
випускав сонце на небозвід, а на ніч зачиняв ці ворота. Потім він поступився
своїм місцем владиці неба Юпітеру, а сам посів не менш почесне –владики всіх
початків і починань в часі. Під його покровительством знаходились всі входи і
виходи, чи то двері приватного будинку, храму богів чи ворота міських стін.
Іменем Януса, якого кликали жерці, починався кожний день, перший місяць
року і перший день року також називали його іменем і святкували на його честь.
Богу Янусу приносились жертви у вигляді медових пирогів, вина, плодів. Люди
бажали один одному щастя, дарували солодощі як символ того, щоб увесь
наступний рік минув під знаком щасливого (солодкого) здійснення всіх бажань.
Лайки з криками і гамом були заборонені законом,щоб не затьмарити ними
доброзичливість Януса. У цей знаменитий день жерці приносили Янусу в
жертву білого бика і молилися про благополуччя римської держави.
Храм Януса являв собою дві великі арки, з’єднані поперечними стінами, з двома
воротами. В середині стояла статуя бога, в якого було два обличчя, звернених у
протилежні боки (одне – в минуле, друге – в майбутнє). В руці у Януса був
ключ, яким він відкривав і закривав небесні ворота. Оскільки Янус був богом
часу, який лічить дні, місяці і роки, то на його правій руці (на пальцях) було
накреслено число 300 (латинські цифри ССС), а на лівій – 65 (латинські цифри
LXV), що означало число днів у році. Особливу роль відігравав храм Януса у
військових справах Древнього Риму. Коли приймалось рішення оголосити війну
будь-якій державі, головна в Римі особа, чи то цар, чи консул, відкривав ключем
подвійні двері храму і перед ликом Януса під арками проходили воїни. Доки
йшла війна ворота храму стояли відчиненими. Коли укладався мир, то озброєнні
війська знову проходили біля статуї бога. Потім важкі дубові двері храму,
прикрашені слоновими кістками, знову зачинялися на ключ. Бог Янус, крім
цього, вважався покровителем доріг і подорожніх. Йому віддавали почесті
римські мореходи, які вірили, що саме він навчив людей будувати кораблі.
Йому були присвячені ранкова зоря, початок кожного місяця, а січень
(lanuarius), як перший місяць року, дістав від нього свою назву. Перше січня
було суцільним святом. У цей день нові чиновники урочисто обіймали посади,
приносили богам жертви, а самі приймали поздоровлення від друзів та
знайомих. Усі громадяни відвідували одне одногo і з добрими побажаннями
обмінювалися невеличкими подарунками, найчастіше солодощами фігами,
фініками, печивом. Янусу були присвячені всі двері, поруч з якими ставили
його зображення. Головний храм Януса в північній частині Римського Форуму
(центральної площі) старовинна брама давніх укріплень. У храмі було
встановлено дивне зображення Януса-чоловіка з двома обличчями, які буди
повернуті в різні боки. Одне обличчя дивилося на схід, друге захід. У тому
храмі існував давній обряд зачиняти двері під час миру і відчиняти їх, коли Рим
воював. Протягом усієї римської історії їх зачиняли лише кілька разів. Згодом
Янус став і богом джерел, і початком усіх речей, немов би першим божеством,
творцем усіх богів та людей. Навіть коли Юпітер став головним богом римлян,
Януса першим поминали в молитвах. Ще пізніше, під впливом греків, про Януса
почали розповідати, що він був царем, який приїхав з Фессалії до Риму і навчив
римський народ прав і законів. Казали, що мешкав він на тому пагорбі, який на
його честь дістав назву Янікул.
Юпітер-Юнона-Мінерва
Iм'я головного римського бога Юпітера походить від Йовіс Патер (батько
Йовіе). Юпітер був дуже схожий на грецького Зевcа. Передусім він був богом
світла. Початково, як і більшість богів, Юпітер не мав чіткого образу. Римляни
уявляли його безтілесним і для поклоніння ставили камінні стріли. На Капітолії
Юпітера символізувало священне дерево. Під впливом етрусків римляни стали
надавати Юпітеру людської подоби високого чоловіка з бородою і густим
довгим волоссям. Зображали його на троні, в одній руці зі скіпетром —
символом влади, в іншій — з блискавкою чи богинею перемоги. Зустрівшись з
культом грецького Зевса, римляни постановили, що Юпітер і Зевс — це той
самий бог, але якого називають по-різному. Згодом усіх верховних богів
завойованих країн і народів вони ототожнювали з Юпітером. Його часто
називали Лютецій світлодатель, а середина кожного місяця, коли на небі
місяць був уповні, була присвячена саме Юпітеру. Ці дні нази- валися іди.
Юпітер був повелителем усіх небесних явищ, і сам немовби був небом. І ниви, і
виноградники залежали від його гніву або ласки. Він дарував дощі і насилав
посуху. Його зброєю була блискавка. Місце, яке вразила блискавка, вважалося
священним. Бог небесного вогню взяв на себе роль бога війни. Римляни бачили
в ньому найголовнішого спільника, допомога якого приносить перемогу. Храми
будували для шанування його різноманітних втілень: Статора - який втримує
на місці загони, Версора - хто примушує ворогів тікати; Віктора переможця.
Полководець молився в храмі Юпітера перед тим, як ви- ступав у похід, а коли
вертався як тріумфатор, складав подячні жертви перед зображенням бога.
Юнона під впливом греків стала шануватися як дружина Юпітера, цариця
богів. Вона була втіленням римської матрони - «ідеальної дружини та матері».
В перший день березня жінки святкували день Юнони- Матроналії. В цей день
дружнього щастя, чоловіки робили дружинам подарунки, господині пригощали
рабинь. Початково Юноні поклонялися як богині сільського господарства і
родючості. Але коли Юпітер утвердився як бог небесного світла, Юнона
змінила свій характер на богиню Місяця. Як і її чоловік, Юнона володіла
блискавкою і носила ім'я Юнони Регіни — Цариці. Традиційно дружина жерця
Юпітера була жрицею Юнони. В молитвах обидва божества згадувалися поруч і
обом приносилася в жертву біла худоба (Юпітеру — бики, Юноні — корови).
Римляни вірили, що Юнона допомагає збирати військо і дає поради в керуванні
державою. Пізніше біля її храму виникла перша римська майстерня, де
карбували металеві гроші. Від епітету богині Монета (порадниця), гроші стали
називати монетами.
Під впливом греків Юнона стала ототожнюватися з Герою і стала
покровителькою дівчат, шлюбів, сім'ї та породіль. Вона була уособленням
римської матрони — ідеальної дружини й матері. В священному гаю Юнони раз
на рік дівчата, що готувалися вийти заміж, проходили випробування. До
розщелени в землі опускався кошик з їжею, а на дні чекала голодна змія.
Вважалося, що коли змія не зачепить їжу, отже дівчина незаймана і з честю
вступить у подружнє життя. Вважалося, що кожна жінка має свою Юнону (як
кожен чоловік — свого Генія).
Юнона зображалася завжди покрита одягом з ніг до голови, тільки частина шиї і
руки оголені; вона високого зросту, зі спокійними і розміреними рухами; краса
її сувора і велична; у неї розкішне волосся і великі широкі відкриті очі. Вона
завжди радилася зі своєю «правою рукою» Мінервою, богинею мудрості і
мистецтв, а її лівою рукою була богиня Церера.
Жінки відзначали її свято, зване матроналіями: у перший день березня, який
вважався днем народження Марса, приносили жертви за подружні зв'язки,
чоловіки дарували жінкам подарунки, господині влаштовували частування для
рабинь.

Мінерва була давнім італійським божеством. Її ім'я означа-ло духовну силу,

тому вона вважалася покровителькою мистецтв і ремесел , як грецька Афіна.
Юнона та Мінерва шанувалися у храмi Юпітера. Ця божественна тріада була
створена на зразок етруської трійці. Мінерва – дочка Юпітера. Її особливою
прихильністю користувалися ремісники, художники і скульптори, поети і
музиканти, лікарі, вчителі. Свята на честь прекрасної і мудрої богині
проводилися у другій половині березня. Учні в перший день свят звільнялися
від навчання і приносили своїм учителям плату за навчання. На цей день
зупинялися військові дії і проходило загальне безкровне жертвоприношення
коржиками, медом і маслом. Потім влаштовувались гладіаторські ігри. Мінерва
входила в божественну трійцю, куди, крім неї, включали Юпітера і Юнону. На
їхню честь був збудований прекрасний храм на Капітолійському пагорбі.
У храмі на Капітолії шанувався ще один бог-Термін, бог кордонів. Колись це
був селянський бог, який охороняв межові камені. На його честь святкували
Терміналії. Під час святкування зображения Терміна прикрашали квітами,
йому приносили безкровні жертви молоком, медом та фруктами. Наприкінці
відбувався спільний бенкет сусідів.
Бог Марс. Полководець, ідучи до бою, промовляв: «Будь на сторожі, Марсе!»
Цей заклик немовби залучав легіони під командування вічного вояки,
покровителя всіх сварок та розладів. Він був добре знайомий римлянам від
самого початку іхньої історії. Марс був iталійським богом війни. Його першим
зображенням був спис. Священною твариною Марса був вовк, а з того часу, як
вовчиця вигодувала Марсових близнят Ромула та Рема, вовки були оточені
загальним шануванням: вони зображувалися на військових знаменах, а бронзові
фігури вовків часто стояли посеред храмів. Протягом віків Рим годував пару
вовків, які жили в клітці на Капітолійському пагорбі. Марс захищав кордони і
водночас охороняв поля та врожаї. Селяни приносили йому особливу жертву
складалася зі свині, вівці та вола, і просили захисту собі, своїм родинам,
пастухам, посівам, свійським тваринам. Жерці Марса називались саліями, або
стрибунами.
Про їх походження розповідали таку легенду. Під час правління царя Нуми в
Римі спалахнула епідемія. Люди помирали як мухи. Набожний цар Нума
щоранку виходив з дому i, піднявши руки до неба, молив богів про ласку.
Одного разу, коли він стояв так, поринувши в молитву, з неба в руки йому впав
невеличкий бронзовий щит і водночас голос зверху промовив, що римська
держава буде існувати і ставати могутнішою доти, доки цей щит
зберігатиметься серед найголовніших святинь. Цар Нума, за порадою німфи
Егерії, яка була його порадницею у справах віри та шанування богів, наказав
зробити ще одинадцять точнісінько таких самих щитів. Один вправний
коваль зробив щити такими схожими на той, який впав з неба, що сам Нума не
зміг знайти серед них справжній. Опікування над святинями Нума доручив
колегії дванадцяти жерців, яких назвали саліями. Під час свята Марса, в
березні (Мartius), салії під проводом жерця Марса (фламін Мартіаліс)
прямували до оселі верховного жерця, де збеpiгалися щити. Там вони вдягалися
в пурпурові туніки і плащі, оздоблені пурпуром. На голові в кожного був
шолом, на боці на лівій руці одязі салії виходили на вулицю в супроводі
флейтистів. У такт музиці вони били списами по щитах і кругом вівтаря богів
виконували найдавніший військовий танок і співали пісні на честь Януса,
Марса, Юпітера та інших богів. Пісні ці були складені такою давньою
латиною, що римляни майже не розуміли їх.

4. Міфи про Ромула, Рема, викрадення сабінянок.

Батьками близнюків Ромула та Рема був бог Марс і Реясільдія, котра мала
успадкувати трон міста Альбалонге. Однак, її дядько вбив батьків дівчини , а
племінницю (Рею) змусів стати висталкою( це дівчата,які походили з багатих
родин, не могли одружуватись, не могли мати дітей, вони ставали служити
богині Весті , служили десь 30 років ; їх завданням було підтримувати вогонь
богині Вести, котре символізувало життя; якщо вогонь загас- дівчину забили до
смерті; висталки вважалися напівсвятими , могли звільняти від гріхів
засуджених;якщо висталка закохалась – її теж вбивали, закопували живою в
землю; виставок було 6).
Мати Ромула і Рема , Рея , не хотіла бути висталкою, але її дядько насильно її
такою зробив . Бог Марс закохався у неї, вона народила 2 дітей – Ромула і
Рема. Коли про це дядько дізнався, наказав убити Рею, а дітей покласти у
кошик і пустити на воду. Кошик приплив до пагорбів, де пізніше буде
заснований Рим. Щоб діти не померли, бог Марс піклувався про них, посилає
до них вовчицю, котра годує їх молоком своїм, доки їх не знайшов пастух. Коли
близнюки підросли, вони дізнались про своє походження, повернулись в рідне
місто, вбили дядька того, вирішили побудувати нове місто на березі ріки Тібр.
Ромул піднявся на пагорб Паллатін, а Рем – пагорб Авентін. Вони почали
чекати на знак богів. Рем побачив у небі 6 стерв’ятників , а Ромул – 12
стерв’ятників. Після цього Ромул сказав, що боги підтримали його , бо він
побачив більше птахів. Він почав орати борозну , яка повинна була стати межею
майбутнього міста . Коли Рем почав глузувати з нього і перестрибнув через
борозну, Ромул вбив свого брата . Отже , Ромул будує місто Рим, яке стає
притулком для втікачів та переслідуваних чоловіків. Місто заселяється . Ромул
вдається до хитрого кроку, створює таку ситуацію , де викрадає жінок .
Оскільки в місті жінок було дуже мало, Ромул заснував свято консуалі на честь
римського бога врожаю Конса. Сюди запросили сусіднє плем’я себінян. Під
час перегонів колісниць, римляни за сигналом схопили жінок і затягли їх до
своїх будівель . Розлючені цією хитрістю себіняни взяли Рим в облогу. Після
того, як їм вдалося прорвати оборону римлян,розпочалася кривава битва і тільки
себінянки змогли зупинити війну. Вони стали між своїми батьками себінянами і
чоловіками римляни і вмовили їх припинити бій . Таким чином сторони уклали
мир і наступним царем римлян після Ромула став себінянин Нума-Компілій.

5. Міфи про богиню Весту та весталок.

Богиня Веста – займає особливе місце в римській міфології, богиня
священного вогню – цілісність римського життя. Вона еквівалент грецької
Гестії. Через те, що римляни глибоко шанували домівку, Веста була однією з
найважливіших богинь римського пантеону. Її жриці – весталки-
користувалися великою повагою, вони були настільки священними особами, що
коли проходили повз засудженого чоловік – тому дарували свободу. В Римі
було 6 весталок – дівчат із поважних родин, яких відбирав жрець, щоб вони
протягом 30 років служили богині. Весталки відігравали важливу роль у
багатьох святах, але головним завданням було підтримувати священний вогонь
у вогнищі Вести. Вважалося, що цей вогонь є символом вічної могутності Риму.
Якщо полум’я гасло , весталки повинні були знову запалити за допомогою двох
дерев’яних паличок. Цей спосіб добування вогню служить зв’язком з минулим
так само, як і кругла форма храму, яка нагадувала про круглі хижі першим
жителів Риму. Згідно з міфами, декотрих весталок була звинувачена даремно,
але врятувались, бо звернулись до Вести.
Згідно з легендою, Кібелла – велика мати. До Риму привозять статую
Кібелли, все місто і весталки теж зійшли до Тібру, щоб зустріти човен. Але той
на очах у римлян сів на мілину. Чоловіки тягли його до берега , але човен навіть
не поворохнувся, тоді одна з весталок – Клавдія Квінта, про яку ходило безліч
пліток- вийшла вперед, зачерпнула води з річки і тричі вилила собі на голову.
Потім звернулась до Вести : «- Мати всіх богів, про мене кажуть, що я не
зберегла цноти, якщо це так – покарай мене, і я спокутую вину своїм
життям, але якщо це неправда і я невинна – покажи це зараз». Клавдія зняла
свій пояс, прив’язала до канату і тільки смикнула легко – човен миттю зійшов з
мілини і Клавдія легко довела його до берега.
Однак храм Вести не проіснував до кінця Римської імперії, бо зникло
язичництво. У 394 р. перестали запалювати цей вогонь у храмах Вести.
Весталок вважали колись душею Риму, але імператор Гратіян (367-378рр.) був
настроєний проти язичництва, припинив видачу платні весталкам і замість
цього направив гроші на розвиток поштової служби в імперії. Шанування богів
офіційно було заборонено імператором Феодосієм у 394 році – вогонь Вести
згас назавжди.
6. Міфи про Енея.
7. Святкування давніх римлян (Сатурналії, Флоралії та інші).
У римлян було багато різних свят. Загальнодержавні свята проводилися часто ,
але працювати та взагалі займатися справами було заборонено тільки в
найурочистіші з них. За правління Августа в римлянів було 115 святкових і
вихідних днів. На початку січня вони святкували конфіталії, тоді в селах
кожен хлібороб зводив на межі своєї ділянки невеликий вівтар, на нього ставив
орало й дерев’яних ляльок, які символізували членів його родини. Наступний
день уважався святом. У цей день приносили особливі жертви богам, щоб
очистити будинок і господарство від скверни на увесь наступний рік. У містах
приносили в жертву курку на особливих вівтарях. Після цього проводилися 3
дні свят. 12-13 лютого римляни вшановували пам’ять предків, вони
відвідували могили предків за містом, клали на них квіти, поливали вином та
молоком гробниці батьків. Уважалося, що це не дає померлому зголодніти й
наслати чуму на живих. 1 березня у храмі богині Вести проводили ритуал
відновлення вічного вогню. З цього дня починалися танці Саліїв —
особливих жерців — 12 молодих людей зі шляхетних родин виконували танці
навколо всього Риму, тримаючи священні щити в руках. Це тривало 19 днів.
Ночі танцюристи проводили в різних будинках, бенкетуючи разом з
гостинними господарями. 14 березня на честь Марса на полі влаштовували
святкові перегони на конях. 12-19 квітня влаштовували ігри та вистави на честь
Церери. 28 квітня — 3 травня римляни влаштовували карнавал на честь
богині Флори (богині квітів) і проводили свято родючості. Ці багатоденні свята
називалися флоралії. Римляни прикрашали свій одяг квітами й весело
танцювали. На столах були повсюду були квіти. 13 серпня — день богині
Діани, раби в цей день відпочивали. 17 грудня влаштовували сатурналії — їх
відкривали жертвоприношення у храмі Сатурна : у жертву давали порося, яке
з’їдали наступного дня за обідом. У цей день господарі прислуговували своїм
рабам.Сатурналії тривали 3 дні, були святом згоди й рівності. На час сатурналій
припинялися всі роботи, раби сідали до столу разом із своїми панами, які їм
прислуговували. У ці дні зникала не тільки нерівність станів, а й будь-яка
ворожнеча, відкладалися суди й виконання вироків над засудженими, у цей час
навіть не годилося обмірковувати воєнні плани. Сатурнові приносили жертви,
веселі процесії йшли вулицями міста на бенкети й забави. Батькам родини
давали різні пам’ятні подарунки, найчастіше воскові свічки та ляльок із глини.
Імператори в ці дні влаштовували пишні ігри. Деякі обряди з сатурналій
перейшли до християнської релігії.
Вакханалія —  містичні свята на честь бога Вакха (Діоніса), які походять зі
Сходу. Спочатку у вакханаліях брали участь тільки жінки, згодом допускалися
й чоловіки.
Луперкалія — свято (15 лютого) на честь Луперка, що його встановили, за
переказом, Ромул і Рем. Під час луперкалій приносили в жертву цапів та кіз.
При офіруванні жерці-луперки доторкалися скривавленими ножами до чола
двох юнаків, які стояли біля жертовника, потім стирали плями крові вовною,
вимоченою в молоці. Із шкур забитих тварин жерці вирізували паски й, надягши
фартухи, виготовлені з цих шкур, виходили з храму. Усіх, кого зустрічали,
вдаряли пасками. Одружені жінки охоче дозволяли себе стьобати, вважаючи,
що це лікує їх від неплідності. Паски луперкалій називались фебруа, звідси
назва місяця фебруарій — лютий.
БО́НА ДЕ́ А (лат. Bona Dea — добра богиня) — римська богиня родючості й
достатку. Інколи під цим іменням розуміли Фавну, Кібелу або Прозерпіну.
Греки називали її Гінекеєю, тобто богинею жінок. Щороку в Римі на честь Бона
Деа влаштовували два свята. 1 травня римлянки святкували день богині в її
храмі на Авентинському пагорбі, а на початку грудня урочистість відбувалася в
будинку консула (претора) з участю весталок. Чоловікам суворо заборонялося
брати участь у вшануванні Бона Деа.

8. Поховальна обрядовість давніх римлян.

Римська поховальна практика містить в себе релігійні ритуали стародавніх
римлян щодо похорон і кремації. Поховальні обряди включають в себе суміш
найрізноманітніших почуттів і понять: стародавня віра в те, що душа людини
після смерті продовжує існування в підземному царстві, подібне до того, що й
за життя, бажанням блиснути пишністю похорон, щира безпорадна скорбота й
горда свідомість свого нерозривного зв'язку з родом, життя якого було
безперервним служінням державі.
У римлян, як і у греків, похорон був неухильним обов'язком, який лежав не
тільки на родичах покійного. Перехожий, якому трапилось тіло померлого,
повинен був влаштувати символічні похорони, тричі обсипавши тіло землею.
Ця вимога була заснована на вірі в те, що душа смертного не знатиме спокою і
назавжди блукатиме землею, адже її не допустять до підземного царства. Ті, хто
не мав родичів,зазвичай належали до гільдій або колегій, які надавали
похоронні послуги своїм членам.
Римські кладовища розташовувалися за межами cвященного кордону міст
(лат. Pomerium). Їх регулярно відвідували з підношенням їжі і вина, а також з
особливими церемоніями під час римських свят на честь померлих. Похоронні
пам'ятники з'являються по всій території Римської імперії, і їх написи є
важливим джерелом інформації для вивчення історії. Римський саркофаг міг
бути майстерним витвором мистецтва, прикрашеним рельєфною скульптурою,
що зображає алегоричну, міфологічну та історичну сцени. У греко-римську
давнину тіла померлих вважалися забруднюючими навколишнього середовища.
[1]
 У той же час, борг по відношенню до своїх предків(лат. Рietas) був
фундаментальною частиною давньоримської культури.
Існувало два способи захоронення: спалення і поховання. Закони Дванадцяти
таблиць знають обидві форми поховання: "Нехай мерця не ховають і не
спалюють в місті." [6](X.1). В останні століття республіки і в перше століття
імперії трупи зазвичай спалювалися, і поховання в землі почало поширюватися
тільки з II ст. н. е., можливо, під впливом християнства, що ставилося до
спалення різко негативно.
Урочисті похорони, за якими зазвичай слідували гладіаторські ігри,
влаштовувалися найближчими родичами померлого (лат. Funus indictivum). Такі
похорони відбувалися, звичайно, вдень, в самий жвавий час, з розрахунком на
те, щоб блиснути пишністю похоронної процесії, яка перетворювалася на
видовище, що приваблювало натовпи людей. Вже закони Дванадцяти таблиць
містять приписи, які обмежували розкіш похорону: Учасників похоронного
процесу розставляли за дотриманням певного ладу: за всім стежив один із
службовців «похоронного бюро», так званий «розпорядник» (лат. Dissignator) та
його пімічники — лікторів, факельщиків з факелами ялинового дерева і з
восковими свічками, музикантів (флейтисти, трубачі і сурмачі). За музикантами
слідували плакальниці. Вони обливалися сльозами, голосно волали та рвали на
собі волосся. Їх пісні (лат. Neniae), в яких вони оплакували померлого і
вихваляли його, були або старовинними заплачками, або спеціально
підібраними для даного випадку. В особливих випадках такі співи виспівували
цілі хори: на похоронах Августа ці хори складалися з синів і дочок римської
знаті. За плакальницями йшли танцюристи та міми. Діонісій
Галікарнаський розповідає, що на похоронах знатних людей він бачив хори
сатирів, які виконували веселу сікінніду (VII. 72).
Після цього відбувалася найурочистіша і найсерйозніша частина всієї процесії:
предки померлого зустрічали члена своєї сім'ї, що сходить в підземну обитель.
У кожному знатному будинку, члени якого займали ряд курульних магістратур,
зберігалися воскові маски предків, зняті в день смерті з померлого. На масках
було написано ім'я померлого, його посади і подвиги. У день похорону ці маски,
а вірніше їх дублікати, надягали на себе люди. Одягнувшись в офіційний одяг
тієї особи, чия маска була надіта, вони сідали на колісниці або йшли пішки у
супроводі лікторів. Чим більше було число цих
предків, преторів, консулів, цензорів, тим розкішніше були похорони. Якщо
померлий прославився військовими подвигами, здобував перемоги, завойовував
міста і землі, то перед ношами, на яких стояло похоронне ложе, несли картини
із зображенням його діянь, привезеної здобичі, підкорених народів і країн.
Носилки з ложем, на якому лежав померлий, несли найближчі його родичі,
найчастіше сини. За ношами йшли родичі покійного в чорному одязі (жінки в
імператорський час в білому одязі) без всіляких прикрас і знаків свого рангу
(сенатори без туніки з широкими пурпуровими смугами, вершники без золотого
кільця), чоловіки, пониклі, з покритою головою, жінки з розпущеним волоссям і
оголеними грудьми, раби, які отримали за заповітом свободу, надягали на знак
звільнення повстяний ковпак (лат. Рilleus). Жінки шумно висловлювали свою
скорботу: виривали на собі волосся, дряпали щоки, били себе в груди, рвали
одяг, голосно вигукували ім'я померлого. Закони Дванадцяти таблиць
постановляють: "Нехай [на похоронах] жінки щік не дряпають і за померлими
не голосять." (Х.4).[8]
Похорон бідних людей був позбавлений всіляких парадності та пишності, він
зазвичай відбувався в нічний час. Померлого виносили або найближчі родичі,
або наймані носильники (лат. Vespillones). Труп клали в ящик, на якому були
довгі ручки (лат. Sandapila). Кілька свічок і смолоскипів слабо висвітлювали
похоронну ходу, не було музики, натовпу та промов.
Людей без роду і племені, так названих "дешевих рабів", ховали в страшних
колодязях (лат. Рuticuli), куди трупи скидали один на одного. У 70-х роках
минулого століття знайдено було близько 75 таких колодязів: це глибокі шахти,
стіни яких викладені кам'яними плитами (4 м в довжину і 5 м в ширину).
Вшановування пам'яті
Дев'ять днів після похорону вважалися днями жалоби. Протягом цих днів
родичі померлого ходили в темному одязі,їх не викликали до суду, а
порушувати питання про спадщину в цей час вважалося непристойним.
Дев'ятого дня на могилі приносили жертву (лат. Sacrificium novendiale), склад
якої був строго визначений: тут могли бути яйця, сочевиця, сіль, боби. Вдома
влаштовували поминальний обід (лат. Сena novendialis), за який сідали вже не в
траурному одязі. Багатії в знак пам'яті своїх предків частували все місто.
Траплялося, що народу давали просто шматки м'яса (лат. Visceratio), про
цепише Тіт Лівій: "На похоронах матері Марк Флавій влаштував роздачу м'яса
для народу." (VIII.22.2). При імперії роздачу м'яса замінили роздачею грошей.
Ігри в пам'ять покійного (зазвичай гладіаторські) часто влаштовувалися теж в
цей самий день (лат. Ludi novendiales).
Померлого не забували, пам'ять про нього свято дотримувалась в сім'ї. Його
обов'язково поминали в день народження, в день смерті, в cвято троянд (лат.
Rosalia), в день фіалки (лат. Dies violae), в день поминання всіх померлих (лат.
Рarentalia). Римляни взагалі були дуже стурбовані тим, щоб увічнити свою
пам'ять: деякі написи говорять про те, що покійник залишав певну суму грошей
собі на поминки.
Могилу, в знак пам'яті, поливали водою, вином, молоком, оливковою олією,
медом; покладали вінки, квіти, вовняні пов'язки; поливали кров'ю принесених в
жертву обов'язково чорних тварин. Покійному ставили трапезу (лат. Сena
feralis) з овочів, хліба, солі, бобів і сочевиці, а родичі влаштовували поминальне
частування.