ІСТОРИЧНІ ДЖЕРЕЛА ВІДОМОСТЕЙ ПРО ДАВНІХ ГЕРМАНЦІВ

Лекція 2
1. Перші відомості про германців.
Основними відомостями про давніх германців були праці античних грецьких і римських істориків
та географів. Саме з цих джерел дізнаємося про суспільний устрій і побут давніх германців, про
військові події та класифікацію германських племен.
У 4 ст. до н.е. купець Піфей з Массалії (Марсель) здійснив подорож морем уздовж західного
узбережжя Європи, а потім по південному узбережжю Північного моря. Під час свого плавання
він зустрічає племена гуттонів та тевтонів. Опис подорожі Піфея до нас не дійшов, але ним
скористалися більш пізні історики і географи - грецькі автори Полібій, Посідоній (2 ст. до н.е.) та
римський історик Тіт Лівій (1 ст. до н. е.— поч. 1 ст. н.е.).
З початком нової ери відомості про германців стають трохи більш докладними. Грецький
письменник Плутарх (46—127 р. н.е.) описує германців як войовничих кочівників, далеких від
землеробства і скотарства. Грецький історик Страбон (на поч. І ст. н.е.) пише про те, що германці
кочують у лісах, займаються скотарством і будують хатини.
Напрочуд цінні відомості про германців залишив Юлій Цезар. Коли в середині 1 ст. до н.е. Юлій
Цезар (100—44 р. до н.е.) зіштовхнувся в Галлії з германськими племенами, вони жили на
великому просторі центральної Європи: на заході їхня територія доходила до Рейну, на півдні
сягала Дунаю, на сході — Вісли, а на півночі — Північного і Балтійського морів, захоплюючи і
південну частину Скандинавського півострова. У своїх «Записках про галльську війну» (52 р. до
н.е.) Цезар докладніше за своїх попередників описує германців. Він пише про свої походи на
германців, а також їх побут, суспільний лад, особливості ведення господарства, а також вірування
та звичаї.
Надійним джерелом відомостей про древніх германців є твори Плінія Старшого (23—79 р.), який
багато років провів у римських провінціях Нижня і Верхня Германія, будучи на військовій службі.
У своїй «Природній історії» і в інших працях, збережених частково до наших днів, Пліній описав
не тільки воєнні дії, але і фізико-географічні особливості великої території, зайнятої германськими
племенами, перелічив і перший дав класифікацію германських племен. Пліній Старший поділив
численні германські племена на 6 груп: віндили, інгвеони (інгевони), іствеони (ісквеони), певкіни
та бастарни, герміони (ерміони) і гіллевіони.
Найповніші відомості про древніх германців дає Корнелій Тацит (55 — 120 р. н.е.), який ніколи не
був на території, де проживали германці, і послуговувся інформацією, яку як римський сенатор міг
одержувати від своїх полководців . У своїй праці «Германія» він оповідає про спосіб життя, побут,
звичаї і віруваннях германців; у «Історіях» і «Анналах» він викладає подробиці римсько-
германських військових зіткнень.
Після утворення в V–VI століттях на руїнах Римської імперії нових варварських держав франків,
готів та лангобардів з’являються так звані латинські «історії» цих племен („Історія готів” (Йордан,
VI ст.), „Церковна історія народу англів” (VIII ст.), „Історія лангобардів” (790р.) та інші). Їхніми
авторами були самі германці, які отримали освіту в Римі і прагнули прославляти свій народ, його
походження та подвиги.

2. Суспільний устрій і побут давніх германців

До епохи Великого переселення народів у германців був родовий лад. Цезар пише, що германці
селилися родами і родинними групами, тобто племінними громадами. Деякі сучасні географічні
назви зберегли свідчення такого розселення. Ім'я глави роду, оформлене так званим патронімічним
суфіксом (суфіксом «по-батькові») -ing/-ung, як правило, закріплювалося за назвою всього роду
або племені, наприклад: Валісунги — люди конунга Валліса. Назви місць поселення племен
утворювалися від цих родових імен у формі давального відмінка множини.
Перетворившись у топонімічний суфікс, морфема -ingen/-ungen пережила розпад родового ладу і
продовжувала служити засобом утворення назв міст у більш пізні історичні епохи (так виникли
назви Геттінген, Золінген, Штралунген на території Німеччини). В Англії до суфікса -ing
додавалася основа ham, з їхнього злиття утворився топонімічний суфікс -інгем: Бірмінгем,
Ноттінгем.
На чолі германських племен стояли старійшини — кунінги (двн. kuning - 'родоначальник', порівн.
гот. kuni, лат. genus, rp. genos 'рід'). Вища влада належала народним зборам, куди усі чоловіки
племені приходили в бойовому озброєнні. Повсякденні справи вирішувалися радою старійшин. У
воєнний час обирався воєначальник, який збирав навколо себе дружину.
У цю епоху в германців панують патріархально-родові відносини. Разом з тим, у Тацита й у
деяких інших джерелах є відомості про наявність у германців пережитків матріархату.
Рабство в древніх германців носило інший характер, чим у рабовласницькому Римі. Рабами були
військовополонені. Вільний член роду теж міг стати рабом, програвши себе в азартну гру. Раба
можна було продати і безкарно убити. Але в інших відносинах раб — це молодший член роду. Він
мав власне господарство, але зобов'язаний був віддавати своєму пану частину худоби і врожаю.
Його діти росли разом з дітьми вільних германців, і ті, й інші в суворих умовах.
Грошима германці користувалися рідко, в основному, це були римські монети.
Перший вид писемності германських племен - рунічне письмо, відоме лише як тайнопис, що
слугував для релігійно-магічних цілей.
За описом побуту германців у Тацита вже можна судити про перехід германців до осілості і про
зростання в них ролі землеробства. Основними злаками були: овес, ячмінь, жито, пшениця,
вирощували також льон і коноплю. Цезар пише про те, що харчування германців складається в
основному з молока, сиру, м'яса, у меншій мері з хліба. Пліній згадує в якості їхньої їжі вівсяну
кашу.
Германцям були відомі різні ремесла. Крім ткацтва, вони зналися на виробництві мила і барвників
для тканин. Деяким племенам була відома гончарна справа, видобуток і обробка металів, а ті,
котрі жили вздовж узбережжя Балтійського і Північного морів, займалися також суднобудуванням
і рибальством.
Древні германці вдягалися, за свідченням Цезаря, у звірині шкіри, а Пліній пише про те, що
германці носять лляні тканини і займаються пряжею.

3. Звичаї і вірування давніх германців

Про звичаї і вірування давніх германців збереглися свідчення античних авторів, багато чого також
знайшло відображення в літературних пам'ятках германських народів, створених у більш пізні
епохи. З ранніх язичних пам'яток збереглися записані в 10 ст. на даваньоверхньонімецькій мові
«Мерзебургські заклинання», що у більш пізньому записі на давньоанглійську були написані
метричним віршем (11 ст). Очевидно, пам'ятки язичницької культури знищувалися під час
насадження християнства.
Міфологія давніх германців вивчена неповно. До нас дійшли дохристиянські вірування лише в
давньоскандинавських сагах і в епосі у художній переробці. Переважною формою
давньогерманської релігії в епоху їхнього зіткнення з римлянами був культ племінних богів-
покровителів і племінних святинь. Такими святинями були священні гаї, де відбувалися не тільки
громадські жертвоприношення і різні обряди, а й проводилися збори і вирішувалися племінні
питання. З племінних божеств-покровителів відомі лише деякі, переважно ті, які стали богами
цілих племінних союзів.
Релігія древніх германців у своїй основі є продовженням релігійних поглядів індоєвропейців, але
в ній розвиваються і власне германські риси. Германцям був властивий політеїзм, своїх богів вони
наділяли людськими рисами. Тацит пише про культ Геркулесу, якого воїни прославляли піснями,
відправляючись у бій. Цей бог — бог грому і родючості — називався в германців Донар (сканд.
Тор). Особливо шанованими божествами минулого були також Водан і Тіу, яких Тацит називає
Меркурієм і Марсом. Водан (сканд. Одін) був верховним божеством, він панував як над людьми,
так і у Валгалле (сканд. valhol від valr 'трупи убитих у битві' і hoi 'хутір'), де після смерті
продовжували жити воїни, що пали в боях. Водан поєднував у собі функції жреця і воїна, володів
таємницею магічних знаків-рун.
Поряд з цими головними і найдавнішими богами — «асами» — у германців були також «вани»,
боги більш пізнього походження, що, як можна припускати, були перейняті індоєвропейськими
племенами від переможених ними племен іншої етнічної групи. Германські міфи розповідають
про довгу боротьбу асів з ванами, що закінчилася примиренням. Можна припустити, що аси
репрезентують індоєвропейців, що прийшли на територію, заселену неіндоєвропейськими
племенами, котрих ототожнювали з ванами.
Всесвіт древні германці уявляли собі як деяке велетенське дерево-ясен, на ярусах якого
розташовані володіння богів і людей. У самій середині живуть люди й усе, що їх безпосередньо
оточує і доступно їх сприйняттю. Це поняття збереглося в давньогерманських мовах у назві
земного світу: двн. mittilgart, дс. middilgard, да. middanƷeard, гот. midjungards (буквально «середнє
житло»). Головні боги — аси — живуть на самому верху, у самому ж низі міститься світ пітьми і
зла — пекло. Навколо світу людей були світи різних сил: на півдні — світ вогню, на півночі —
світ холоду і туманів, на сході — світ велетнів, на заході — світ ванів.
Архаїчний вигляд мала також віра в численних духів природи: підземних гномів, духів землі
ельфів, гірських тролів, перевертнів. Широко поширені у германців були обряди лікувальної та
запобіжної магії: вживання замовлянь, вогню, оберегів, користування лікувальними травами.
Давні германці вірили у свою долю, у прикмети та гадання.
Свої культові обряди, що іноді супроводжувалися жертвоприношенням людей чи тварин, германці
робили у священних гаях. Там зберігалися зображення богів, а також містилися спеціально
призначені для відправлення культу білосніжні коні.
Відгомін давньогерманського релігійного культу дійшов до нас у деяких географічних назвах.
Назва столиці Норвегії Осло походить від дісл. ass 'бог із племені асів’ і ló 'прогалина'. Столиця
Фарерських островiв - Торсхавн має значення 'гавань Тора'. Імена германських богів зберігаються
й у назвах тижня: на честь Водана названа середа (да. Wōdnes dæg), на честь Тора – четвер (н.
Donnerstag).

4. Велике переселення народів

Процес розпаду племінних відносин і посилення майнової нерівності в германців
супроводжувалися значними змінами в суспільно-політичному ладі германських племен. У 3 ст.
формуються племінні союзи германців, що становлять собою зачатки держав. Потреба в
розширенні земельних володінь, прагнення до захоплення рабів і до грабежу багатств,
накопичених сусідніми народами, утворення великих племінних союзів, що представляли собою
грізну військову силу,— усе це в умовах розпаду родового ладу сприяло масовим міграціям
германських племен, що охопили величезні території Європи і продовжувалися протягом
декількох століть (4—7 ст.) та отримали в історії назву епохи Великого переселення народів.
Прологом Великого переселення народів був рух східногерманських племен: з області нижньої
течії Вісли і з узбережжя Балтійського моря в причорноморські степи в 3 ст., звідки готи, що
об'єдналися в два великих племінних союзи, пізніше просуваються на захід у межі Римської
імперії. Масові вторгнення як східногерманських, так і західногерманських племен у римські
провінції і на територію самої Італії отримали особливий розмах у середині 4 ст., що
підсилювались натиском гунів — тюрксько-монгольських кочівників, які насувалися на Європу зі
сходу, з азіатських степів.
Римська імперія була у цей час сильно ослаблена безупинними війнами, а також внутрішніми
хвилюваннями, повстаннями рабів і не могла встояти проти наростаючого натиску варварів.
Падіння Римської імперії означало і катастрофу рабовласницького суспільства.
Епоха Великого переселення народів, головними учасниками якого на території Європи були
германські племена, завершується в 6—7 ст. формуванням германських варварських королівств.
Епоха Великого переселення народів і утворення варварських королівств знайшли відображення в
працях сучасників, що були очевидцями цих подій. Візантійський історик Прокопій з Кесарії (6
ст.) пише про долю остготського королівства в Італії, учасником розгрому якого він був. Про
готів, їхнє походження і ранню історію пише готський історик Йордан (6 ст.). Богослов і історик
Григорій Турський (6 ст.) із племені франків залишив опис Франкської держави при перших
Меровінгах. Розселення германських племен англів, саксів і ютів на території Британії і утворення
перших англосаксонських королівств описує в своїй «Церковній історії англійського народу»
англосаксонський чернець-літописець Беда Преподобний (8 ст.). Цінну працю з історії лангобардів
залишив літописець Павло Диякон (8 ст.). Усі ці, як і багато інших здобутків тієї епохи,
створювалися латинською мовою.

5. Формування варварських королівств

Процес утворення германських королівств починається у 5 ст. і йде складним шляхом, у різних
племен по-різному, залежно від конкретної історичної обстановки. Східні германці, у яких раніше
за інших відбулось безпосереднє зіткнення з римлянами на території Римської імперії,
організувалися в наступні королівства: остготське в Італії, вестготське в Іспанії, бургундське на
середньому Рейні і вандальське в північній Африці. У середині 6 ст. військами візантійського
імператора Юстиніана були знищені королівства вандалів і остготів. У 534 р. королівство
бургундів було приєднане до держави Меровінгів. Франки, вестготи та бургунди змішалися з
раніше романізованим населенням Галлії й Іспанії, що стояли на більш високому рівні суспільного
і культурного розвитку, і перейняли мову переможених ними народів. Та ж участь настигла і
лангобардів (їхнє королівство в північній Італії було завойоване Карлом Великим у другій
половині 8 ст.). Назви германських племен франків, бургундів і лангобардів збереглися в
географічних назвах — Франція, Бургундія, Ломбардія.
Західногерманські племена англів, саксів і ютів протягом майже півтора століть (із середини 5 ст.
до кінця 6 ст.) переселяються в Британію. Зломивши опір кельтів, що там жили, вони засновують
свої королівства на більшій частині території Британії.
Конунги з роду Меровінгів у середині 5 ст. заснували першу франкську королівську династію.
Могутності франків сприяв союз з римською церквою, що після падіння Римської імперії
продовжувала відігравати велику роль у Західній Європі і значно впливала на долі варварських
королівств, що формувалися в той час, через поширення християнства.
Зародження при Меровінгах феодальних відносини ведуть до виділення окремих князівств.
Керування країною зосереджується в руках майордомів із представників знаті. Вони
користувалися найбільшим впливом при королівському дворі. Цьому сприяли переможні війни з
арабами на півдні Галлії, і в 8 ст. на франкському престолі з'являється нова династія Каролінгів.
Каролінги ще більше розширюють територію Франкського королівства, приєднують до нього
області на північному заході Німеччини, населені фризами. При Карлі Великому (768—814 рр.)
були скорені і піддані насильницькій християнізації племена саксів, що жили в лісистій місцевості
між нижнім Рейном і Ельбою. Він приєднав до свого королівства також велику частину Іспанії,
королівство лангобардів в Італії, Баварію і майже цілком винищив племена, що жили на
середньому Дунаї (аварів). Щоб остаточно затвердитися у своєму пануванні над величезним
простором романських і германських земель, Карл у 800 р. вінчає себе імператором Римської
імперії.
Діяльність Карла була спрямована на зміцнення держави. Епоха Карла ввійшла в історію як епоха
«Каролінгського Відродження». При його дворі збиралися вчені і поети, він сприяв поширенню
культури і грамотності через монастирські школи і через діяльність ченців-просвітителів. Великий
підйом переживає архітектурне мистецтво, будуються численні палаци і храми.
Після смерті Карла Великого імперія Каролінгів почала розпадатися на частини. При онуках Карла
відбувся розподіл його імперії за Верденським договором (843 р.) на три частини. Йому передував
договір (842 р.) між Карлом Лисим і Людовиком Германським про союз проти їхнього брата
Лотаря, відомий як «Страсбургські клятви». За Верденським договором західна частина імперії —
майбутня Франція — відійшла Карлу Лисому, східна частина — майбутня Німеччина —
Людовику Німецькому, а Італію і вузьку смугу землі між володіннями Карла і Людовика одержав
Лотарь. З цього часу три держави починають самостійне існування.

6. Класифікація давньогерманських племен

Першу класифікацію германських племен запропонував Пліній Старший. Він поділив усі численні
германські племена на шість основних груп:
1. В і н д и л и, які включали племена бургундів, каринів, варинів та гуттонів. Вони жили на
східній частині територій германських племен.
2. Інгвеони (чи інгевони), що включали племена кімврів, тевтонів та хавків. До них відносилися
також англи, сакси, юти, фризи і багато інших. Вони жили в північно-західній частині
германських територій, на узбережжі Північного моря і на півострові Ютландія.
3. Іствеони (чи іскевони), піренейські германські племена — бруктери, хамави, салії та інші,
що пізніше злилися в племінні союзи франків.
4. Певкіни та бастарни, які проживали на сході, на території, яка «межує з даками».
5. Гермінони (чи ермінони). До них відносяться маркомани, квади, лангобарди, алемани і деякі
дрібні племена, що жили на півдні германських земель.
6. Гіллевіони — скандинавські племена. Пліній згадує їх в іншій главі своєї «Природної
історії», оскільки вони були територіально ізольовані від інших германських племен.
Згадки про інгевонів, іскевонів і гермінонів є й у Тацита. Тацит перелічує і племена, що входили в
ці групи, згадуючи окремо свеїв, вандиліїв і інших.

7. Класифікація давньогерманських племінних мов.

Пам'ятки давньогерманської писемності, вивчення яких дало можливість зробити класифікацію
германських мов, створювалися в епоху формування варварських королівств, в епоху
християнізації германців, поширення в них латинського письма і латинського алфавіту. Різні
народності долучаються до культури буквеного письма не одночасно, і цим пояснюється той факт,
що в перших писемних пам'ятках германців зафіксований стан мов на різних етапах їхнього
розвитку.
На підставі вивчення пам'яток давньогерманської писемності виділяються наступні мовні групи:
1. Східна, представлена пам'ятниками готської мови, що відносяться до 4—6 ст. З руйнуванням
королівства остготів писемність готською мовою зникла.
2. Північна (скандинавська) група, до 10 ст. представлена пам'ятками рунічної писемності; з 10 ст.
у ній розрізняють давньодатську, давньошведську, давньонорвезьку та давньоісландську
мови.
3. Західна група, представлена (починаючи з 7 ст.) пам'ятками давньоанглійською,
давньофризькою, давньосаксонською, давньонижньофранкською та давньоверхньонімецькою
мовами.
Германські мови північної і західної груп збереглися до нашого часу. Вони розвинулися в
національні мови або ж стали діалектами національних мов.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Арсеньева М.Г. Введение в германскую филологию: Учебник для филологических факультетов.
/ [Арсеньева М.Г., Балашова С.П., Берков В.П., Соловьева Л.Н.] – М.: ГИС, 2000. – 314 с. 2. Берков
В.П. Современные германские языки: Учеб. / В.П. Берков – М.: ООО «Издательство АСТ»: ООО
«Издательство Астрель», 2001. –336 с. 3. Жлуктенко Ю.О. Вступ до германського мовознавства /
Ю.О. Жлуктенко, Т.А. Яворська – К.: Головне вид-во видавничого об’єднання «Вища школа»,
1978. – 159 с.