Міфи, вірування та ворожіння давніх германців

Свідчення по міфології давніх германців дуже фрагментарні, що

пояснюється відносно ранньою та інтенсивною християнізацією західно
германських племен. У скандинавській міфологічній традиції певним чином
законсервувалися автентичні світоглядні та релігійні системи. Саме у
скандинавській міфології мається відносно більш повна писемна база, що
може бути пояснено пізньою християнізацією Скандинавії, а також
збереження дохристиянського культурного комплексу в Ісландії протягом
тривалого часу до періоду “ісландського відродження” XIII ст. Тому для
більш повного висвітлення міфологічної “моделі світу” того часу в даній
роботі доречно застосувати також аналіз скандинавської міфології, як
близької до германської.

Першими дослідниками германської міфології вважають братів

Вільгельма та Якоба Грімм. Народні сказання відбилися в ХІХ ст. у праці
Я.Грімма “Німецька міфологія”. Пізніше вийшла робота англійського
філолога Б.Торпа “Північна міфологія”. Ці праці ґрунтуються на
популярному на той час романтизмі, якому властива увага до усної народної
творчості із її особливими рисами та національним колоритом.

Іншим підходом кін. ХІХ поч. ХХ ст. є позитивістська скандинавістика,

що вивчала давні пісні за допомогою засобів сучасної літературознавчої
текстології. Прихильники цього підходу сфокусували увагу на мові міфів,
тобто на їх філологічній складовій (М.І.Стеблін-Каменський,
Є.М.Мелетинський, О.О.Смирницька).

Третю школу, яка займається вивченням германських міфів, умовно

називають “історичною”, оскільки її представники залучають також дані
археології. Найяскравішим представником цього підходу є А.Я.Гуревич.
Серед зарубіжних науковців відомими прихильниками історичного підходу є
П.Сойер та Х.Арбман.
 Отже, вивчення германської і скандинавської міфології та фольклору є
важливою темою для сприйняття релігії та культури давніх германських
племен.

За свідченнями Цезаря, релігійні вірування германців були доволі

примітивними: вони вклонялися стихіям – сонцю, місяцю, вогню. Тацит
більш детально охарактеризував релігію давніх германців, зіставивши її з
римським язичництвом. Боги ділилися на асів (боги вищої категорії) і ванів
(боги нижчої категорії). Найшановнішими серед асів були Водан (сканд.
Одін), Тіу (Циу, Тів) та Донар (сканд. Тор). Верховний бог прагерманців Тіу
(бог війни) поступився місцем Водану, верховному богові, який панував як
над людьми, так і в царстві мертвих (Вальгалла). Донара вважали богом
грому і заступником землеробів.

До богів більш пізнього походження (ванів) відносилася покровителька

родючості богиня матері землі - Нертус. Подібні функції виконувала
дружина Водана Фрігг та богиня Фрея. Міфи розповідають про тривалу
боротьбу асів та ванів, які згодом примирилися і поріднилися. Більшість
вчених вважає, що ці міфи відбивають реальну історію боротьби
індоєвропейців з племенами, які населяли північ Європи, в результаті
змішання з якими і утворились германці.

Відголос давньогерманського культу знаходимо в деяких географічних

назвах. Так, назва столиці Норвегії Осло походить від двн.-ісл. ass “бог
племені асів” та lo “прогалина”. Торхсван, столиця Фарерських островів,
перекладається як “гавань Тора”.

Релігійна традиція германців свідчить, що їх племена походять від

єдиного міфічного Манна, народженого богом Туіско (Туісто). Синами
Манна були Інго, Іско й Ірміно, котрі заснували три племені: іскевонів
(іствеонів), інгвеонів, ермінонів.
 Великий вплив у германців мали жерці та віщуни. Окрім культових
обрядів, жерці брали участь у вирішенні суспільно політичних справ і
правосуддя. Германці беззаперечно корилися їм. Така ж безмежна довіра
була в германців до віщунів, які виступали перед народними зборами. Якщо
вони передвіщали невдачу воєнного походу, то його відкладали на пізніший
строк.

Згідно з міфами, до правління богів існували надприродні істоти —

гігантські велетні; боги вбили одного з них (велетня Іміра), а з його тіла
створили землю і небо. Згодом вони створили людей з дерев: чоловіка — з
ясеня, жінку — з вільхи. Боги (аси) поселилися в небесному Житлі Асгарді
(аналог давньогрецького Олімпу), де насолоджувалися бенкетами та іграми.
В міфах йдеться про тривалу боротьбу асів з велетнями, які напали на них, а
також  з  богами   іншого  походження  —   ванами. Одні дослідники
стверджують, що вани — південно германські племена, інші — племена
шведів, фіннів і навіть слов'ян.

Особливу роль у громадському та релігійному житті відігравали жінки.

"Вони думають, — писав Таціт, — що в жінках є дещо священне й віщуюче,
не відкидають зневажливо їх порад і не залишають без уваги їх віщування".
Ворожінням займалися в основному самотні літні жінки. Завдяки магічним
здібностям германські жінки користувалися повагою чоловіків племені. Дуже
вшановували деяких віщунок , які впливали на громадські справи.
Найвідоміша серед них — Діва-провидиця Велнда з племені бруктерів, яка
відігравала значну роль під час повстання Цивіліса 69—70 pp. Дещо раніше
таке місце займала Альбруна, а згодом — Ганна, які уособлювали жіноче
шаманство.

Германці вважали, що в жінці знаходиться божественна сила

передбачення, що чари і ворожбитством – суто жіночі якості. Тому і в
німецькій міфології є полубогині, прекрасні або жахливі, що займають
середину між богами і людьми, обдаровані вищими силами більше, ніж герої.
Вони називаються ідізи (мудрі, віщі); вони сповіщають людям щастя і
нещастя, перемогу і смерть.

Найважливіші з німецьких напівбогинь норни, богині долі, подібно

грецьким мойрам, римським паркам, що визначають для кожної людини,
скільки йому прожити; їх три; скандинавські їхні імена: Урдр (минуле),
Верданді (відбувається, даний) і Скульт (майбутнє).

Але, крім небесних богів, в німецькій міфології є й інші надприродні

істоти, що приймають участь у людських справах, що шкодять або роблять
користь людям. Ці чарівні істоти поділяються на багато розрядів. Між ними є
Віхті, Ельба, водяні духи, домашні духи. Фізичною силою вони
поступаються людям і деякі побоюються їх, тому взагалі тримають себе
далеко від людей і тільки з нагоди або необхідності втручаються в людське
життя, будучи то доброзичливими, то ворожими, то допомагаючи людям, то
шкодячи їм. Після падіння німецького язичництва ці істоти збереглися в
легендах і казках.

Один розряд їх складають в німецькій міфології білі й світлі альви (Ельби,

ельфи), дуже маленькі, але стрункі, красиві істоти. Карлики-гноми, потворні,
горбаті, чорні, живуть всередині гір, охороняючи незліченні скарби; у них є
могутні царі: Гольдемар, Гюбіх, Лаврін, Ельберіх (або Альберіх). У воді,
згідно німецької міфології, живуть нікс (русалки), доброзичливі до людей,
красиві істоти з довгим волоссям і вологими покривалами.

Своєрідним було в давньогерманському релігійному мисленні поняття про

долю. Вона була персоніфікована в норнах — найнижчих жіночих
божествах, які визначають долю людини при народженні. Частково з ними
споріднені валькирії, які визначають долі воїнів у битвах. У Молодшій Едді
згадано три норни — Урд (доля), Верданді (становлення) і Скулд (обов'язок),
які живуть біля джерела Урн в коренях світового дерева Іггдрасіль, щоденно
зволожуючи його з джерела. Норни під час народження героя прядуть нитку
його долі, віщують славетне майбутнє. За основними функціями норни
аналогічні мойрам (паркам) з античної міфології, мають аналоги в міфології
інших народів.

Виникненню окремих предметів передувало існування стихій. Германська

міфологія продовжувала віддячувати шанування стихіям і в ті часи, коли вже
уособлюючи в образах окремих божеств ті сили, дії яких помічали в
діяльності стихій. Багато із звичаїв, що збереглися в народних німецьких
забобонах, відбуваються від поклоніння стихіям в язичницькі часи. Вода,
особливо та, яка виходить з-під землі чистими джерелами і ще не зневажений
вживанням на службу людини, вважалася святою стихією, дає родючість і
здоров’я, перший даром богів.

Народна фантазія давала почуття і душу рослинам. Ще більше було

поваги до тварин, особливо до палкому коню, який служив і богам і героям.
При святилищах багатьох німецьких богів містилися присвячені їм коні. Від
цих коней, як ми бачили, були й виходили передвіщання. З диких тварин
особливою повагою користувалися ведмідь, вовк і лисиця, колишні
головними дійовими особами німецької казки про тварин. Ще більш близьке
відношення до богів мали в міфах стародавніх германців деякі птахи: ворон,
ластівка, лелека, зозуля були обдаровані здатністю прорікання; у них
запитували про майбутнє.

Ластівка і лелека були вісниками весни. Реполя був священним птахом

Донара. Тому германці вірили, що, якщо розорити його гніздо, в будинок
вдарить блискавка, а коли реполя побачить в лісі померлу людину, він
прикриває його обличчя квітами і листям. З релігійним страхом дивилася
германська міфологія на змій. У німецьких казках та легендах займають
важливі місця зміїний цар із сяючою короною на голові і крилатий змій,
дракон.

Смерть не була в міфах язичницьких германців жахливою і огидною

істотою. Вона була Вісниця богів, що посилаються взяти душу до них; вона
виконувала доручення невідворотно, але лагідно. Душа по смерті людини або
ставала квіткою, або відлітала у вигляді птаха з останнім диханням
вмираючого. Іноді вона залишалася жити в будинку і ставала духом-
покровителем сімейства. По іншим поданням, вона відпливала вночі в човні
померлих «в іншу країну».

Германські племена в епоху зіткнення з цивілізованими народами

античного світу ледве почали долати родові відносини, а їх релігія існувала в
архаїчних формах: тотемізмі, лікувальній та попереджувальній магії, мантиці
(гадання, ілюзорні засоби пізнання майбутнього, невідомого) тощо. Племена
різнилися рівнем розвитку, силою впливу на них вірувань кельтів та римлян,
а пізніше — християнства.

Релігійні культи германських племен залишили в історії важливий слід

нарівні з римською та давньогрецькою, кельтською, слов'янською, фінською
міфологіями, прадавнє коріння яких має певну схожість.

Готи стали першим плем'ям серед германців, що прийняли християнство,

й трапилося це в другій половині IV століття. Після цього нова релігія
поширилась серед бургундів та франків, англосаксів й поступово перейшла
на решту германських племен. Пізніше за всіх, у IX столітті, християнство
прийняли сакси. Проте на практиці народи та племена на місцях зберігали
прадавні вірування у своїх легендах, переказах та традиціях. Зв'язок з
прадавніми віруваннями зберігався досить міцний і це змусило християнську
церкву йти на поступки. Вони виражалися, наприклад, в узаконенні деяких
обрядів, яким надавали християнський зовнішній вигляд та сенс. Пережитки
традиційних вірувань збереглися у фольклорі німецького народу, до
прикладу, в міфах про тролів, гномів, ундин та різноманітних чудовиськ.

Як наслідок, з I століття нашої ери власна релігія та міфологія

континентальних германських племен ще мала досить широке поширення,
але через десять або дванадцять століть вони найкраще збереглися лише
у скандинавських племен. Саме на півночі Європи прадавня релігія та
міфологія найдовше не зазнавала впливу християнізації.
 Посилання на використану літературу:

1. https://moyaosvita.com.ua/istoriya/mifi-davnix-germanciv/
2. https://knowledge.allbest.ru/
religion/2c0b65625a2ac68b5d53a89521216d26_0.html
3. https://buklib.net/books/33944/#:~:text=
%D0%A2%D1%80%D0%B8%D0%B2%D0%B0%D0%BB
%D0%B8%D0%B9%20%D1%87%D0%B0%D1%81%20%D1%83%20%D0%B4
%D0%B0%D0%B2%D0%BD
%D1%96%D1%85%20%D0%B3%D0%B5%D1%80%D0%BC
%D0%B0%D0%BD%D1%86%D1%96%D0%B2,
(%D0%B2%D1%96%D0%B4%D0%BF%D0%BE
%D0%B2%D1%96%D0%B4%D0%B0%D1%94%20%D0%BF
%D1%96%D0%B2%D0%BD%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%BE
%20%D0%B3%D0%B5%D1%80%D0%BC%D0%B0%D0%BD
%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%BC%D1%83%20%D0%9E
%D0%B4%D0%B8%D0%BD%D1%83).
4. https://studfile.net/preview/5263595/page:7/
5. https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%BE
%D1%85%D1%80%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B8%D1%8F
%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D1%96_
%D0%B2%D1%96%D1%80%D1%83%D0%B2%D0%B0%D0%BD
%D0%BD%D1%8F_%D0%B3%D0%B5%D1%80%D0%BC
%D0%B0%D0%BD%D1%86%D1%96%D0%B2