ЛЕКЦІЯ 1

КУЛЬТУРА СХІДНИХ СЛОВ’ЯН

ДОХРИСТИЯНСЬКОГО ЧАСУ

Основою культури східних слов’ян до поширення серед них

християнства було язичництво (поганство) – складний комплекс
релігійних вірувань і ритуалів, а також міфологічних уявлень про всесвіт і
людину. Воно відповідало духовним запитам родового суспільства, даючи
надію на забезпечення успішного розв’язання фундаментальних проблем,
від яких залежало буття цього суспільства – щорічне відтворення природи,
одержання доброго врожаю, приплоду худоби, підтримку життєвого циклу
кожної людини, в якому виділялися три ключових моменти – народження,
одруження і смерть.

Джерела для дослідження східнослов’янського язичництва

Писемні джерела. Дослідження слов’янського язичництва

надзвичайно ускладнюється тим, що воно не залишило по собі автентичної
писемної традиції, тобто бракує текстів, які б походили безпосередньо від
самих язичників (так звана «Велесова книга» з’явилася у середовищі
неоязичників середини ХХ ст. і тому не може бути джерелом для вивчення
дохристиянської релігії слов’ян).

Важливі матеріали щодо язичництва східних слов’ян містяться у

руському середньовічному літописанні. «Повість минулих літ»
(історіографічна пам’ятка початку ХІІ ст.) зберегла у своєму складі цілу
низку згадок про східнослов’янські дохристиянські релігійні уявлення.

під 907 р., де розповідається, що вояки князя Олега присягали «по

руському закону», тобто: «Клялися ті оружжям своїм, і Перуном, богом
своїм, і Волосом, богом скоту». Під 945 р. повідомляється про нову угоду,
укладену під час князювання Ігоря, причому руські посли у своїй клятві
мусили казати, що у випадку порушення договору язичницькою Руссю
«хай не мають помочі від Бога, ані від Перуна, хай не захистяться вони
щитами своїми, і хай посічені будуть мечами своїми, і хай [погинуть] од
стріл і од іншого оружжя свого, і хай будуть вони рабами і в сей вік і в
будучий».
Тут мається на увазі християнський Бог. Він з’являється у присязі через те,
що частина вояків Ігоря сповідувала християнство.

Під 983 р. є важлива згадка про язичницькі жертвоприношення: по

поверненні до Києва з успішного військового походу, Володимир
«приносив жертву кумирам із людьми своїми», причому «старці та бояри»
з оточення князя ухвалили: «Метнемо жереб на хлопця і дівчину, і на кого
він упаде, – того заріжемо богам»

З язичницькою обрядовістю було пов’язано знищення того

київського святилища, де стояло зображення Перуна, що настало
внаслідок навернення Володимира у християнство, як це описано у
літописній статті під 988 р. Ставши християнином, князь розпорядився
нищити ідолів-кумирів старих язичницьких божеств: «тих порубати, а
других вогню оддати».

Сварог був ототожнений з давньогрецьким богом-ковалем Гефестом.

Розповідається, що Сварог був божественним царем, за часів правління
якого людство навчилося виготовляти металеві знаряддя (з неба впали
ковальські кліщі), а також встановилася патріархальна сім’я. Після
Сварога царював його син: «на ймення Сонце, – що його зовуть
Дажьбогом». «Цар Сонце, син Сварогів, себто Дажьбог, був же мужем
сильним», – уточнює джерело, додаючи оповідання про покарання ним
жінки, що порушила шлюбну вірність.

При цьому в літописному тексті зазначається, що саме такі звичаї

були спільними для усіх язичників – східних слов’ян. Тризна, що була
одним з ключових елементів у східнослов’янській поховальній
обрядовості, полягала у поминальному бенкетуванні, яке
супроводжувалося ритуальними іграми (різноманітними змаганнями,
пов’язаними з бойовими мистецтвами тощо).

Літописання дає матеріал щодо забобонів язичницького походження.

Під 1068 р. до «Повісті минулих літ» внесено «Повчання про кари Божі»,
спрямоване проти двовір’я, тобто тих людей, хто лише зветься
християнином, але живе по-язичницькому. Тут, зокрема, є осуд віри в
стрічу – зустріч з кимось або чимось, що пророкує добрі чи погані
наслідки (наприклад: «Якщо хто зустріне чорноризця, або вепра-одинця,
або свиню, то вертається, – а чи не по-поганському є се?»).

У літописанні збереглася ціла низка згадок про волхвів, заняттям

яких було шаманство. Вони були здатні вступати у контакт з
надприродними силами (богами тощо), спроможні провіщувати майбутнє,
а також вміли зцілювати хвороби. У «Повісті минулих літ», наприклад, є
оповідання про те, як волхви передбачили смерть князя Олега.

Багатим на матеріали про поганство є Густинський літопис –

пам’ятка української історіографії ХVII ст. У ній є розділ «Про ідолів
руських», в якому згадується низка язичницьких божеств. Першим
названий «Перконос» тобто Перун, який «був у них найстарший бог». Ідол
його був людиноподібним, а в руці у нього знаходився дорогоцінний
камінь вогняного кольору. Як богові, йому приносилися жертви, та
підтримувався невгасимий вогонь, що підтримувався дубовою деревиною.
За цим вогнищем мусив стежити священик і якщо через його недогляд
вогонь згасав, цього жерця немилосердно придавали смерті.

Другим божеством названо Волоса, «бога скоту», що теж був у

великій шані. Третій бог – Позвизд – відповідав за повітря («деякі його
вихром називають»), взагалі з погодні явища. Четверте божество – Ладо –
«бог пекельний», ототожнений автором з давньоримськими богами
Плутоном і Бахусом, пов’язаний зі шлюбом, весіллям та «втіхою і
усіляким благополуччям». За зауваженням літописця, за його часів цього
бога часто поминали у піснях на хрестинах і весіллях. П’ятим богом був
Купало, котрого літописець порівняв з античним римським Цересом, бог
доброго врожаю, якого вшановували з настанням часу зажинок. У
Густинському літописі є опис купальських обрядів, які були приурочені до
християнського свята Різдва Іоанна Предтечі

Шостим божеством названий Коляда, який вшановується 24 грудня

(ст. ст.), тобто на свято Різдва Христова. У цей день надвечір збирається
простолюд «і співають пісень певних, в яких хоча й і про Різдво Христове
згадують, проте найбільше Коляду біса величають». З інших богів згадані
тільки імена Хорса, Дажьбога, Стрибога, Сімаргла та Мокоші. Є згадки
про вшанування колодязів, озер і рослинності. У зв’язку з цим літописець
зазначив, що «у день пресвітлого Воскресіння Христова збирається
молодь і, граючи, кидає людину у воду» або навіть у дерево чи камінь,
причому іноді ці люди гинуть, втопившись або розбившись. У деяких же
місцинах замість кидання у воду обмежуються лише обливанням.

Розділ «Про ідолів руських» з Густинського літопису мав істотний

вплив на подальше висвітлення язичництва східних слов’ян. Звідти
походить матеріал, використаний у «Синопсису» – важливій пам’ятці
української історичної думки другої половини XVІІ ст., де вміщено розділ
«Про ідолів», написаний також з запозиченнями з праці М.
Стрийковського. Тут теж згадується про шістьох богів: Перуна, Волоса,
Позвизда, Лада, Купала та Коляду, проте з доповненнями.
 Отже, ціла низка начебто слов’янських язичницьких богів має
насправді суто літературне походження, є плодом учених пошуків
ерудитів ранньонового часу, хоча у наукових працях Ладу, Лелю тощо
донедавна ще розглядали як реальних божеств

Важливі матеріали про східнослов’янське язичництво містять слова і

повчання проти двовір’я, що спрямовувалися на викорінення з
християнської культури залишків поганства. Серед язичницьких реліктів,
згаданих у писемних джерелах цього виду, є переліки божеств і
демонічних істот, культи води, вогню та рослинності, вшановування
предків-небіжчиків, жертвоприношення, волхвування з ворожінням та
вірою у прикмети, забавки з іграми, піснями і танцями, поганські
пережитки у весільній і поховальній обрядовості.

У словах і повчаннях проти двовір’я є згадки також інші шановані

язичниками міфологічні персонажі – упирі й берегині, Переплут, якому
«вертячись, пили з рогів», лісовий бог (лісовик) і кутовий бог (домовик),
попутник (божество шляхів?).

У словах і повчаннях проти двовір’я згадується поклоніння вогню,

небесним світилам, камінням і водним об’єктам (річкам, джерелам,
колодязям). Біля цих об’єктів здійснювалися жертвоприношення;
наприклад, жертовні кури з молитвами кидалися у води криниць. Місцями
молитов ставали господарські споруди – хліви і клуні. При дозріванні
жита «полудень шанують і кланяються, звернувшись до полудня».

Важливе місце у творах проти двовір’я займає тема язичницького

культу мертвих. У «Слові про піст до невігласів» розповідається, що
вшанування мертвих відбувалося у Великий четвер перед Великоднем. У
цей день мертвих («нав’їв») треба було нагодувати – для них виставлялася
їжа і напої (хліби-короваї, печиво, м'ясо, сири, масло, молоко, яйця, чашки
з медом і пивом). Усі ці харчі згодом, на Великдень, з’їдалися самими
живими людьми. Крім того, у Великий четвер для померлих топилися
лазні, де залишалися простирадла з рушниками, а на підлогу сипався
попіл, після чого небіжчиків запрошували митися. Згодом люди,
приходячи до лазні, відшукували на попелі сліди, що мали виглядати як
відбитки курячих ніг. Це означало, що небіжчики скористалися лазнею
для миття.

У словах і повчаннях щодо двовір’я є осуд численних забобонів, які

пов’язувалися з поганськими традиціями. Зокрема, згадується ворожіння
(наприклад, по птахах – прислухалися, де заспіває («заграє») птах або в
який бік птахи полетіли – відповідно й вирішували, чи це є добре чи
погане знамення), використання «наузів» – вузликів, яким надавалися
надприродні властивості, а також звернення для лікування до «скверних
бабів», що ці наузи робили та зналися на замовляннях проти хвороб, тобто
займалися волхвуванням, надання сакрального значення у деяких обрядах
часнику і цибулі тощо.

Цінним джерелом для дослідження східнослов’янського язичництва

є видатна середньовічна руська літературна пам’ятка – «Слово о полку
Ігоревім» (кінець ХІІ ст.). Цей текст відрізняється багатством міфологічної
образності, пов’язаної з язичницькими традиціями.

Цінні свідчення про язичництво у ранньосередньовічній Східній

Європі містяться у працях мусульманських авторів. Серед них слід
звернути увагу на повідомлення арабського мандрівника Ібн Фадлана про
його подорож з дипломатичною місією від багдадського халіфа до
Волзької Булгарії у 921–922 рр. Під час цієї подорожі Ібн Фадлан зустрів
русів, які прибули у Поволжя для торгівлі та залишив їх докладний опис,
зокрема щодо релігійних вірувань і ритуалів. Ці руси були варягами, тобто
походили зі Скандинавії, проте, зважаючи на помітний вплив їх культури
на східних слов’ян у добу формування Київської Русі, свідчення Ібн
Фадлана необхідно взяти до уваги. Так, він описав язичницьке святилище
русів, що знаходилося на березі Волги. У центрі його була вкопана в
землю довга колода із зображенням на ній людського обличчя – ідол.
Навколо стояли ідоли меншого розміру, а позаду них височіли довгі
колоди, вкопані в землю. Великий ідол уособлював головного бога, а
маленькі вважалися членами божественної родини – його жінками, синами
та доньками. Купець приходив до ідола головного бога, просив у нього
успіху в торгівлі та приносив у жертву хліб, м'ясо, цибулю, молоко та
хмільний напій. Якщо торгівля не була вдалою, купець приходив вдруге та
втрете, прохаючи про допомогу і приносячи пожертви. Коли ж і це не
допомагало, він звертався до зображень другорядних богів.

Родичі померлого зверталися до отроків і дівчат з його челяді,

пропонуючи комусь з них вмерти слідом за господарем. Як правило, на це
погоджувалися дівчата (у загробному житті вони мали вести з ним
подружнє життя, тому поховання включало шлюбну обрядовість). Ібн
Фадлан зауважує, що добровільна жертва, висловивши згоду на смерть,
надалі ніяк не могла б відмовитися від цього рішення. Дівчина, що
вирішила померти з господарем, віддавалася під пильний нагляд двох
інших дівчат. До дня своєї смерті вона розважалася, пила та співала. Тим
часом родичі померлого шили для нього одяг і робили інші приготування.
У день похорону Ібн Фадлан бачив, як на берег ріки витягнули корабель
небіжчика. Його облаштуванням керувала стара жінка, великого зросту,
кремезна та похмура, яку арабський автор назвав «янголом смерті». Саме
її дві доньки охороняли дівчину, що мусила померти. На кораблі
влаштовувався шалаш з лавою, вкритою коштовними тканинами з
подушками. Біля корабля родичі померлого спорудили шалаші. Тіло
небіжчика було вийнято з тимчасової могили, вбрано у дорогий одяг,
перенесено на корабель, де залишено на лаві у шалаші, обкладене
подушками. Поруч були поставлені посуд з хмільним напоєм, плоди,
ароматичні рослини. Перед ним поставили хліб, м'ясо та цибуля. Принесли
зброю мерця і поклали її біля нього. Привели собаку, розтяли її та вкинули
на корабель. Далі так же вчинили з двома кіньми (жеребцем і кобилою?),
двома коровами (биком і коровою?), півнем та куркою. Дівчина, що
вирішила померти з господарем, розкішно вбрана, обходила шалаші
родичів померлого, де вступала з ними у статеві зносини. На сході Сонця
дівчину підвели до споруди, схожої на браму. Вставши на долоні
чоловіків, вона декілька разів підвелася над цією спорудою. При цьому у
перший раз вона сказала, що побачила своїх батьків, у другий – що
побачила усіх своїх померлих родичів, а у третій – що бачить свого
господаря, що сидить у чудовому саду разом зі своїми мужами та
отроками й кличе її до себе. Дівчині подали курку, якій вона відрізала
голову. Цю курку також кинули на корабель. Тепер настав час дівчині
вступити на корабель. Там на неї очікувала та сама стара жінка, що була
янголом смерті. Їй дівчина віддала свої браслети, а її донькам – кільця, які
носила на ногах. На корабель дівчина піднялася, ступаючи як по східцях
по підставлених долонях родичів небіжчика. Їй дали випити кубок з
хмільним напоєм, при чому вона проспівала над ним пісню, в якій
прощалася зі своїми подругами. Потім був ще один кубок і ще одна пісня.
Нарешті дівчина опинилася у шалаші з небіжчиком. Тут же були його
родичі та «янгол смерті». Знову дівчина вступила у статевий зв'язок з
родичами свого померлого господаря. Після цього її поклали поруч з
мертвим тілом. Стара наклала їй на шию мотузку, кінці якої тримали в
руках двоє чоловіків. Дівчину почали душити, а кинджал «янгола смерті»,
величезний і з широким лезом, бив її між ребрами. Щоб не чутно було
передсмертних криків, поруч з шалашем стояли чоловіки, що стукали
палицями по щитах. Це робилася для того, аби інші дівчата не лякалися та
надалі не відмовлялися від участі у подібних ритуалах. Коли з дівчиною
було покінчено, корабель підпалюється.

Археологічні джерела. Для дослідження східнослов’янського

язичництва значний інтерес становлять археологічні об’єкти, що
інтерпретуються як сакральні культові місця. Таких об’єктів на теренах
України було виявлено декілька.

У 1908 р. видатний археолог Вікентій Хвойка, проводячи розкопки

на Старокиївській горі, виявив об’єкт, який був пов’язаний з язичницьким
культом. Цей об’єкт являв собою кам’яну вимостку близької до
прямокутника форми (4,2 на 3,5 м) з чотирма виступами за сторонами
світу. Поруч було знайдено обпалену глину, мішану з вугіллям і золою, а
також чимало кісток свійських тварин. Сам В. Хвойка вважав, що знайшов
рештки капища Перуна.

У 1975 р. археологи П.П. Толочко, Я.Є. Боровський та В.О.

Харламов, проводячи розкопки у підвалі будинку № 3 по вул.
Володимирській у Києві, дослідили фундамент споруди з шістьма
виступами, поруч з котрою було знайдено яму з прошарками перепаленої
глини та вугілля із золою, причому у цій ямі виявлено багато розрубаних
кісток свійських тварин, переважно великої рогатої худоби. Було
висловлено припущення, що це – рештки язичницького капища,
спорудженого за наказом князя Володимира й описаного в «Повісті
минулих літ» під 980 р. (там якраз згадуються шість ідолів, які могли
стояти на шести виступах знайденого об’єкту).

Вартою уваги археологічною пам’яткою є Збруцький ідол,

знайдений у р. Збруч біля с. Личківці (нині Гусятинського району
Тернопільської області) у 1848 р. – чотиригранний кам’яний стовп
заввишки понад 2,5 м, кожна з граней якого заповнена зображеннями,
поділеними на три яруси, а верхівка оформлена у вигляді голови з чотирма
обличчями, накритої шапкою. У верхньому ярусі зображені чотири
фігури: дві жіночі (одна з них тримає кільце, а інша – ріг) і дві чоловічі
(одна з них зображена з конем і шаблею). В середньому ярусі також
зображені по дві жіночі та чоловічі фігури, з розведеними в боки руками,
немовби тримаючи одна одну; за розмірами фігури цього ярусу значно
меншого розміру, ніж ті, що вміщені над ними. У нижньому ярусі
зображена фігура чоловіка, що стоїть на колінах, причому на одній грані –
у фас, а на двох інших – у профіль. Скульптура датується Х–ХІ ст. Сенс
зображень на ній остаточно не з’ясовано. Можливо, що три яруси
пояснюються традиційним для індоєвропейців членуванням всесвіту на
три частини – небо (як місце для божеств), землю (місце для людства) та
підземний світ (як місце перебування хтонічного божества). За
твердженням Б.О. Рибакова, зверху зображені божества Перун, Дажьбог,
Мокош і Лада, посередині – люди у сакральному хороводі, а внизу –
Волос.

Цінною археологічною пам’яткою, пов’язаною зі

східнослов’янським язичництвом, є священні дуби, стовбури яких двічі
знаходили у Дніпрі та Десні в околицях Києва (у 1909 і 1975 рр., останній
датується VIII ст.). На сакральний характер цих дерев вказує те, що в них у
певному порядку були вставлені кабанячі щелепи. Імовірно, такі дерева
росли у священних гаях, про які згадують писемні джерела. Священні
дуби були атрибутом культу Перуна.
 Фольклорно-етнографічні джерела. Релікти поганських вірувань і
ритуалів зберігалися у традиційній культурі східних слов’ян після
поширення християнства. Такі етнографічні особливості цікавили уже
середньовічних авторів (наприклад, у «Повісті минулих літ» зазначається,
що східнослов’янські племена «мали ж свої звичаї, і закони предків своїх, і
заповіти, кожне – свій норов», а далі подані етнографічні характеристики
цих племен; у літописанні є описи шлюбної обрядовості, народних ігор –
русалій тощо, причому усе це мало язичницьку сутність).

Язичницькі релігійно-міфологічні пережитки містяться у

фольклорних матеріалах – обрядових піснях, казках, прислів’ях, загадках
тощо. Блискучий приклад виявлення у фольклорному матеріалі
міфологічних уявлень і соціальних норм архаїчних суспільств подав
видатний російський науковець Володимир Пропп у праці «Історичні
корені чарівної казки».

Необхідно зазначити, що язичницькі релікти, зафіксовані у

традиційній культурі східних слов’ян, впродовж тривалого часу
змінювалися внаслідок дії соціально-економічних та ідеологічних
чинників, що ускладнює ретроспективний аналіз цих залишків старовини.
Загальна тенденція цієї трансформації є такою: обряд, колись сповнений
священного сенсу, поступово втрачає сакральність, перетворюючись на
карнавальне дійство та, зрештою, на дитячу гру, міф перероджується у
казку.

Висновок

Ключовим культурним феноменом давніх слов’ян було язичництво,

покликане задовольняти духовні потреби родового суспільства. Для
дослідження цього історичного явища треба комплексно залучати
матеріали писемних, археологічних і фольклорно-етнографічних джерел
при критичному до них ставленні. Їх вивчення дозволяє стверджувати, що
засадами слов’янського язичництва були культи природи і мертвих,
розвинена демонологія, різноманітні магічні практики. Вища міфологія
(уявлення про богів, тобто політеїзм) починає розвиватися у
східнослов’янському середовищі лише на тлі розкладу родового
суспільства, утворення державності та культурних впливів з боку сусідніх
християнських країн. Ці ж чинники сприяли рухові у бік монотеїстичної
релігії. Проявом такої тенденції стало формування ієрархії богів з
виділенням головного – Перуна, який відігравав роль покровителя
правлячої еліти Русі. Проте цей політеїзм з монотеїстичним відтінком не
спромігся подолати християнські впливи. З поширенням християнства на
Русі вища язичницька міфологія була доволі швидко витіснена з життя
суспільства, але інші язичницькі культи, пристосовуючись до нових умов,
залишилися активними елементами традиційної культури українців.