Звичаї традиції та світоглядні

уявлення слов'ян
Схі́дні слов'я́ ни ( Усходнія славяне; Восточные славяне) — загальна назва народів, що розмовляють
біл. рос.

. До східних слов'ян відносять

східнослов'янськими мовами , та . Вони є нащадками
українців білорусів росіян племен, що мешкали на слов'яномовних

в IX—XI століттях. До цих племен відносять

Східноєвропейській рівнині , , , , , , , ,
літописних полян, , та
сіверян деревлян дулібів білих хорватів тиверців уличів дреговичів кривичів в'ятичів радимичів

.
словенів

У цілому в культурі стародавніх слов’ян можна виділити дві групи релігійних вірувань:
обожнення природи і культу роду. По-перше, для стародавньої людини вся природа була живою, населеною
безліччю різних божеств. У відповідності з такими поглядами у людей з’являються своєрідні свята і обряди,
пов’язані з порами року та збиранням врожаю, в них був відображений хліборобський і скотарський дії і
вчинки в їх житті супроводжують предки, особливо під час весілля, похорону та народження. Тому в них було
багато свят і обрядів на честь предків, їм приносили жертви, вшановували пам’ять померлих. У ранній період
історії слов’ян, як стверджують деякі вчені, постійних храмів і професійних жерців ще не було. «Вони
молились і приносили жертви богам та на честь предків на лоні природи. Лише на передодні запровадження
християнства у слов’ян з’явилися місця для моління (капища) і професійні служителі культу (волхви)».
Ранні релігії стародавніх слов’ян були анімістичними (лат. anima, animus – душа, живе). Людина вірила, що
все навколо неї живе: почуває, розуміє, має свої бажання, бореться за існування. Культ лежав в основі
первісного релігійного світогляду. Основу анімістичного світогляду складають три елементи: анімізм –
оживлення, анімізм – одухотворення і антропоморфізм – уособлення (олюднення). Анімістичний світогляд був
основою всіх стародавніх вірувань, він глибоко проник в художню культуру, навіть мову. Наприклад, в
українській мові ми тепер говоримо: сонце сходить і заходить, ударив грім, буря виє, вітер свище – усе це
вирази анімістичного світогляду, хоч ніхто тепер не вірить у реальний їх зміст, а сприймаємо це як
фразеологічні трафарети.
Ранні релігійні вірування майже всіх народів Землі у своєму розвитку, крім анімізму, пройшли такі стадії:
Фетишизм – віра в надприродні властивості різних предметів або об’єктів. Фетиші – це, як
правило, матеріальні предмети, яким приписуються надприродні властивості. У східних
слов’ян це – стріла, плуг, чаша, пізніше – меч.
Магія (буквально – чаклунство) – віра в існування надприродних засобів впливу на природу
і людину. Існує багато різновидів магії: виробнича, лікувальна, землеробська, рибальська,
військова тощо. У стародавніх слов’ян – це ворожбитство, замовляння, заклинання та ін.
Тотемізм – віра в те, що людина має родинні зв’язки з певним видом тварин. Тотем вважався
покровителем роду, його шанували і забороняли вбивати. Пізніше родинних зв’язків стали
шукати з рослинами, явищами природи (вітром, снігом, дощем, сонцем, зорями і т.д.).
Землеробські культи це поклоніння богам-покровителям землеробства, тваринництва та
інших господарських занять. Особливо шанувалися богині, що впливали на родючість
полів, розвиток рослинного і тваринного світу.
Шаманство – це віра в методи екстатичного спілкування з надприродними силами
спеціально визначених для цього осіб. Вірили, що дух (злий чи добрий) може вселитися в
шамана і чинити певні дії. Шаманам приписувалась здатність передбачення, узнавання,
супроводження померлого у підземному світі, впливу на довкілля, забезпечення успіху роду,
його захист від різних негод. Шамани – праобраз штатних служителів культу в розвинених
релігіях.
Всі ці форми ранніх релігійних вірувань були властиві релігії і міфологічному світогляду стародавніх слов’ян. «З допомогою
ранніх форм релігійних вірувань люди вчились узагальнювати свій життєвий досвід, розвивати уяву про навколишній світ,
шукати першопричину буття. Так у стародавніх слов’ян складалась уява про богів і першооснову світу, про походження життя
(з’єднання небесного вогню і води, за стародавніми віруваннями, творить життя)».

Світосприйняття слов’ян було досить своєрідним. Воно формувалося під впливом власної релігійної системи, соціального
розвитку суспільства, зовнішніх зв’язків, військових походів.

Із середини II тисячоліття до н.е., пройшовши кілька стадій, оформився слов’янський етнічний масив – від першої віри в
жіночі божества Сварога – Рода до вищої фази – сформованої віри.

Цей період так званої воєнної демократії характеризувався високим рівнем розвитку суспільства та соціальними
потрясіннями. Але при цьому не перериваються, а навіть активізуються торгові зв’язки, спостерігається багато кам’яних
фігур, що зображали воїна як охоронця роду, племені, із турячим рогом у руці, гривною на шиї, зброєю біля пояса. Ці
зображення, вірогідно, були присвячені Велесу, богу достатку. А можливо, Дажбогу, богу сонця та вражаю, адже в більшості
скульптур обличчя нагадують коло, схоже на сонце.

Виробляється світоглядна дуалістична система, побудована на одночасному баченні „свого видимого – чужого – невидимого”,
пов’язаного з поняттям вічного і нескінченного. М.Попович зазначає: „Неймовірним видається той факт, що такі архаїчні
культури мали уявлення, які виробили історики пізніх космологій, але цей факт, з яки необхідно рахуватись”.

На цьому етапі формуються космологічні уявлення про світ, що складався з чотирьох частин – землі, двох небесних Сфер і
підземно – водної частини. Про море жодних згадок, воно було далеким і чужим.

Земля мала первинне значення для слов’ян „Матері-землі” – годувальниці присвячено цілу низку звичаїв та обрядів.

Щодо підземного світу, то це загальнолюдська концепція підземного океану, по якому вночі подорожує Сонце до іншого кінця
Землі.
 Обряди стародавніх слов’ян.
У стародавніх слов'ян були різні обряди, різні релігійні свята, що здійснювались в певний час, повторювались в певні дні, на
одному і тому ж місці. Вони розподіляли свої свята згідно з трьома видами діяльності світла, що виражалась порами року,
який ділився на три частини.
Весняні обряди.
Першим було свято Весни, торжество на честь Лада, воскресіння чи повернення сонця, літній сонцеворот.
Свято Весни починалось досить рано – тільки-но починав танути сніг, відправлялося богослужіння і приносився в жертву
козел. Зелена віха, тобто висока гілка, зв’язана на зразок мітли, є ніби оголошенням весняного свята. Пам’ятником подібних
стародавніх звичаїв у слов'ян залишилися пісні, в яких згадується про таке жертвоприношення і звичай водити козла, крім
того хоровод хлопців і дівчат співає пісні, згадуючи ім'я Лада і Леля, тобто світлого. З цим поєднувався символічний обряд
потоплення зими і закликання чи прикликування весни, від чого залишили вигуки у піснях, що звуться веснянками і гаївками.


Свято весни мало чотири значення: релігійне, землеробське, родинне і поминальне.
Після весняного свята розпочиналися польові роботи, що супроводжувалися піснями та веселощами. Все це мало вигляд
богослужіння Ладові. Вечорами збиралися хлопці та дівчата у коло поблизу води біля гаїв чи левад. То були «грища між
селами», на яких, за словами Нестора, «умыкаху у воды дьвиця».
Літні обряд
Коли землероби обсіювались і наставало більше вільного часу, коли проміння сонця припікало відчутніше і розвиток
органічного життя йшов швидше, слов'яни справляли свято на честь Лада, що звалось Семик. Це слово співпадає з
сімома тисячами днів царювання Дажбога і семи мечами Руєвита. Це свято звалось на Русі Ярилом, а у словаків
Турицями та Літницями. І це слово мало у слов'ян чотири значення. Ідея його – це поклоніння світлоносній істоті в час
найбільшої її діяльності, богу Руєвиту. Дівчата та хлопці у вінках, з гіллям збирались у коло на березі річки на узвишші,
у гаю. Зрубане дерево, прикрашене стрічками (символічними знаками) служить неодмінною умовою того свята у
русичів. Як правило, те дерево – береза і воно символізувало матір Ладу – природу.
Релігійно-землеробське значення літнього свята видно із звичаю ходити полями з образами, повитими квітами, співаючи
відповідні тій порі (русальні) пісні.
У сімейному відношенні літницькі пісні виражають передчуття швидкого шлюбу. Під час літнього свята приносились
жертви русалкам – до цього часу існує назва русальна неділя, русальні святки, русалії. Нарешті, на завершення
тривалого свята Лада відправлялось велике торжество Купала. Жодне із народних свят після прийняття християнства не
залишилось у слов'ян з його відверто язичницькими рисами, як купальське свято, хоча духовенство і намагалось
знищити його.
Цей обряд здійснюється нині таким чином. Перш за все молодь іде купатися, потім дівчата одягають вінки з
.

чорноклена з духмяним зіллям, підперізуються чорнобилем і перед заходом сонця збираються на пагорбі неодмінно
над річкою. Там ставлять два зображення: одне опудало схоже на людину, друге – на дерево, прибране у жіночі шати,
стрічки та вінки. Цим деревом звичайно є чорноклен, потім розкидають купи соломи, запалюють і, ставши колом,
співають пісні, тримаючи зображення. У парі парубок із дівчиною скачуть через вогонь, потім, коли всі перескачуть,
кидають на воду зображення, з яких чоловіче називається Купалом, а жіноче – Мореною. Потім скидають із себе вінки
на воду та співають пісні. Купало і Морена означають Лада, Святовита, світлоносне начало і жіноче водне начало чи
Діванну. Тепер вони називаються у народі цар-вогонь і цариця-водиця.Значення цього свята символічне поєднання
шлюбом Сонця з Водою, від якого утворились життя та любов у творенні
Зимові обряди.
Третє свято у слов'ян було взимку, в той час, коли сонце мало найменшу силу і повертало знову на
весну, коли зима бореться з літом (тобто зимовий сонцеворот). Це свято має основу у
загальнолюдському міфологічному розумінні народження світла. У слов'ян це свято зветься Колядою.
Відправлялось воно у відношенні релігійному на честь сонця, що народжувалось. Звідси робимо
висновок: рік слов'яни починали із зимового повороту сонця (сонцевороту). Святовит, уражений на
деякий час Чорнобогом, встає і починає оживляти природу. А оскільки сонце здійснює діяльність
свою постійно, і спочатку є воно малим, то звідси постало уявлення у всіх язичницьких народів про
народження та дитинство світлоносного начала у річному його бутті, звідси походить зображення
жінки (уособленої природи) з немовлям. Мабуть, то було також свято, бо в деяких обрядових піснях
про це говориться за язичницькими уявленнями. В той час здійснювались ігри та різні ворожіння й
приносились жертви.
.У родинному відношенні свято мало те значення, що тоді складався хоровод на весну і
освячувався релігійними обрядами. Своє значення мало свято і стосовно землеробства. Звичай
щедрувати, колядувати і віншувати на новий рік був переважно землеробським. Співаки – колядники
і щедрівники – під вікном прославляють багатство і щастя господаря і бажають йому такого ж добра і
на наступний рік. Звичай посипання зерном на новий рік мав значення освячення зерен, що
готувались для посіву.
Такими були річні свята та обряди стародавніх слов'ян, що відповідали річному колу сонця, з чого
видно, що основою того кола було поклоніння сонцю
Дякую за увагу!