1. Етнографічні групи українського народу.

Джерела: етнографія України (Макарчук)

Етнографічна група - це група людей, яка має спільні культурні риси, що відрізняють
її від більшої етнічної групи, частиною якої вона є.

БОЙКИ

Бойківщина – це етнокультурний регіон, розташований на північних та південних

схилах Українських Карпат.
( Вона охоплює:
• Львівську область: Турківський, Сколівський, Дрогобицький та Стрийський райони.
• Івано-Франківську область: Богородчанський, Рожнятівський, Долинський та
Калуський райони.
• Закарпатську область: Міжгірський, Тячівський та Рахівський райони.)

частина етнографічної Бойківщини належить тепер до території Польщі.

Назва:
ХVІІ–ХVІІІ - була зафіксована у джерелах.

Гіпотеза І. Верхратського:
• "Бойє" використовується в бойківських говірках.
• Означає "ага", "їйбогу", "справді".

Сучасний дослідник М. Худаш вважав, що ця назва походить від антропоніма бойко.

Господарство:

Архаїчні способи освоєння земель:

• Рубання лісу та чагарників.
• Спалювання дерев та чагарників.
• Викорчовування пнів.
• Скопування мотикою.
• Обробка орними знаряддями.

Малородючі ґрунти та різні кліматичні умови:

• Вирощування обмеженого набору культур.
• Специфічна агротехніка.

Тваринництво:
• Переважання великої рогатої худоби.
• Використання волів як тяглової сили.

Ремесло:
Лісорубство як найбільш поширене
⁃ сплав деревини
⁃ Теслярство
⁃ Гончарство
⁃ Бондарство (виготовлення бочок)
⁃ Ткацтво
⁃ Кушнірство (пошиття з шкіри та хутра)

Деревʼяні хати, церкви, всі знаряддя також були з дерева.

Одяг:
Шили з вовняного сукна й овечого хутра. Кольори, орнаменти були більш простими, ніж
в гуцулів. жито, овес, картопля і молокопродукти- основні компоненти їжі.
У їх духовній культурі відображено тісний зв’язок із житейськими справами людини.
• Бойківщина має унікальні пам'ятки народного малярства 16-18 століть.
• Ці твори є частиною загальнонаціональної української художньої культури.
• І. Вагилевич, І. Франко, М. Зубрицький, В. Охримович, І. Свєнціцький та інші
дослідники вивчали етнографію Бойківщини.
• Музей етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України
(Львів) має цінні колекції етнографічних матеріалів з Бойківщини.
• Львівський музей народної архітектури і побуту має зразки народного будівництва
з Бойківщини.

ЛЕМКИ

Західна частину Карпат по обох схилах так званих Низьких Бескидів. Вододільний
хребет Карпат слугує природним кордоном, що розмежовує Лемківщину на дві частини:
південну (закарпатську) та північну (прикарпатську). Східним рубежем південної
Лемківщини традиційно вважають річку Уж.
Однак, існує й альтернативна точка зору, згідно з якою східну межу слід пересунути
далі на схід, до річки Боржави. Цю думку аргументують тим, що населення даної
території ідентифікує себе як лемаки або лемки.
вся північна Лемківщина – до Польщі, а південно-східна – Пряшівщина – до Словаччини

Назва:
1. Етимологія:
• Назва "лемки" з'являється в джерелах 16 століття.
• За однією з версій, назва походить від діалектної частки "лем", що
використовується в лемківській говірці у значенні "лише", "тільки".
2. Етногенез:
• Давніми предками лемків, як і бойків, вважаються білі хорвати, слов'янське
плем'я, яке проживало в Карпатах і Прикарпатті.

3. Історична доля:
• У княжі часи Лемківщина входила до складу Київської Русі, а згодом Галицького та
Галицько-Волинського князівств (північна частина).
• Протягом історії Лемківщина зазнавала завойовницьких війн та поділів між різними
державами.
• Одним із трагічних етапів стало насильницьке переселення лемків з рідних земель
після Другої світової війни.
Основними опорами у збереженні себе як етнографічної групи українського народу були
народна мова лемків – один із діалектних підрозділів української мови, традиційна
побутова культура і релігія.
Землеробство
• Територія Низьких Бескидів, де проживали лемки, сприятливіша для хліборобства,
ніж у сусідніх бойків.
• Землеробство було основним заняттям лемків.
• За характером, структурою, асортиментом культур, агротехнікою та знаряддями
праці лемківське рільництво було схоже на бойківське.
Скотарство:
• Переважало розведення великої рогатої худоби.
• Лемки більше, ніж бойки, займалися випасом овець.
Промисли:
• Були поширені різні домашні промисли:
o Обробка дерева
o Обробка каменю
o Обробка вовни
o Ткацтво
o Гончарство
o Виготовлення дерев'яного посуду
o
Житло:
Житло лемків: основні аспекти
1. Розташування:
• Поселення лемків розташовувалися в долинах річок, здебільшого вздовж русел.
2. Забудова:
• Переважала одновулична забудова.
3. Тип двору:
• Традиційний двір складався з довгої хати, що об'єднувала житлові та господарські
приміщення під одним дахом (хата, сіни, комора, стайня, стодола – "боїще").
• Рідше зустрічалися двори з кількома будівлями.
4. Архаїчні елементи:
• Зрубне будівництво.
• Замазування та забілювання щілин між вінцями зрубу.
• Велика курна піч.
• Гряди (балки-полиці) попід стелею в хаті.
• Глинобитна долівка.
• Чотирисхилий дах, покритий житніми сніпками ("жупами").
5. Збереження традицій:
• Архаїчні елементи в архітектурі та інтер'єрі житла лемків збереглися до середини
XX століття.
Одяг лемків: опис та особливості
1. Матеріали:
• Одяг виготовляли здебільшого з домотканих матеріалів.
2. Спільні риси:
• Простота крою.
• Локальні особливості в залежності від регіону.
3. Жіночий одяг:
• Коротка безуставкова сорочка ("чахлик").
• Спідниці ("фартухи"):
o Для дівчат – з кольорової тканини.
o Для старших жінок – з чорної.
• Запаски в дрібні зборки ("збиранки").
• Сердаки з білої вовни ("гуня").
• Довга прямоспинна чуга ("чуганя") з великим коміром, оздобленим довгими китицями
("свічками").
4. Чоловічий одяг:
• Сорочка з розрізом на плечах ("опліча").
• Вузькі штани.
• Синя камізелька ("катанка").
• Коричнева сукняна куртка – "гунька".
5. Взуття:
• Шкіряні постоли ("кербці").
• Чоботи.
6. Локальні особливості:
• Одяг лемків мав певні особливості в залежності від регіону.
• Наприклад, у бойківському одязі переважали білі та сірі кольори, а у лемків –
чорні та коричневі.

ГУЦУЛИ
• Гуцули
Їх поселення займає Сх частину українських Карпат. ( розташування: теперішні
Верховинський, Косівський (без північної смуги), південна частина Надвірнянського
та Богородчанського районів Івано- Франківської, суміжні Путильський і південна
частина Вижницького та Сторожинецький райони Чернівецької і Рахівський
Закарпатської областей.)
Ми можемо побачити відображення цьогг краю в повісті «Тіні забутих предків»
Коцюбинського, а згодом відображено у фільмі Параджанова. Також у художній
літературі такий письменників, як: Федькович, Хоткевич, Кобилянська, Стельмах.
Звідки пішла назва «гуцул»?
Ця тема досі не є розкритою, однак існують різні теорії. Певні автори вважають, що
вона походить від слова готуль - розбійник, а інші від слова кочувати - кочули
( тобто просуваючи думку, що гуцули спочатку були кочівниками). А також від
тюркського племені узів, нібито гуцули походять від них.
Як відбулось заселення гуцулів?
Вважається, що заселення гуцулів відбулось ще у давні часи. А саме, з півночі на
південь, шляхом поступового просування в гори по річкових долинах та освоєння
гірських схилів для господарських потреб.
Основним населенням було східнослов’янське. Однак, ми не можемо заперечувати
можливість кочування там тюркських, східнороманських племен. Традиції та побут
гуцулів частково увібрали в себе вплив цих культур.

Несприятливі природні умови та нестача орних земель обумовили пріоритет

тваринництва, зокрема відгінного, з переважанням вівчарства, в господарській
діяльності гуцулів. Цей фактор зумовив розвиток полонинського господарства з його
специфічною інфраструктурою, методами випасу, виробничими функціями, побутовим
устроєм та способами переробки молока.
Житло:
Оседки - розпорошене розміщення садиб.

Також в них існувало таке житло як гражда. Вона має форму замкнутого прямокутного
дворика, оточеного високими дерев'яними стінами з дахом.
Одяг:
Основний матеріал для одягу: овече хутро, саморобна шкіра (найбільш доступною була
овеча), вовняне сукно.
Щодо традиційного вбрання (святкове та обрядове). Воно несло за собою різноманітні
орнаменти, вишивка, аплікація, прикраси. Зокрема, їх вишивка характеризується
різноманітністю кольорів та трикутними формами.
Господарство:
Збиральництво: гриби, ягоди, горіхи та лікувальні рослини.
Лісорубство
Сплав лісоматеріалів (у якості використання плавучості деревини, тобто використання
плоту).
Ремесло:
Обробка дерева, шкіри, вовни, корене/лозо - плетіння, а також ткацтво і гончарство.
Також відомими є солеваріння і виготовлення поташу (солі калію, з яких виготовляють
добрива).
Архаїчні риси:
⁃ патріархальні устрої
⁃ збереження поваги до батьків або старійшин
⁃ Це відбувається у різних моментах, наприклад: знання, традиційні
знання, звичаї та обряди.

Ці риси допомагають відстежити відбитки різних епох, та знання які передавались з

покоління у покоління.
Культура та ремесло:
Гуцули славляться своїми: казками легендами переказами. А також керамікою та
різьбою по дереву. З цієї справи маємо такі прізвища: Шкрібляків, Н. Дугчак, В.
Девдюк.
Отже, Гуцули - це етнографічна група українців, яка має свою особливу культуру та
мову.

ПОЛІЩУКИ

Хто такі поліщуки?

Жителів Українського Полісся здавна називають поліщуками. Ця етнічна група не має
чіткої самоназви, і вживання терміну "поліщуки" поширене не скрізь. Найчастіше так
себе називають жителі басейну Прип'яті та її приток. Проте останнім часом
спостерігається тенденція до заміни етноніма "поліщуки" більш широким - "українці".
Чим займаються поліщуки?
Природно-географічні умови Полісся зумовили основні заняття його жителів:
землеробство, скотарство, рибальство, мисливство та пасічництво.
Як живуть поліщуки?
Місцеві особливості вплинули на шляхи сполучення та типи поселень. Поліщуки живуть
у гніздових, рядових та хутірських поселеннях, а протягом останніх двох століть
найпоширенішою стала одновулична забудова.
Культура поліщуків:
Поліщуки відрізняються самобутньою народною культурою, звичаями, традиціями та
обрядовістю. Їх фольклор, пісенні традиції та багато інших елементів культури
збереглися до наших днів.
"Тутейші":
"Тутейші" - це окремі групи населення Полісся, які не мають чіткої етнічної
самосвідомості. Під час польських переписів 1921 та 1931 років десятки тисяч
"тутейших" не були зараховані ні до українців, ні до білорусів, а потрапили до
категорії "інших".

ЛИТВИНИ

На теренах рівнинної України, а саме в Поліссі та Середньому Придніпров'ї, протягом

історії існувало декілька етнографічних груп українського етносу. Їхнє формування
та самобутність зумовлювалися різними факторами.
Наприклад, етнографічна група литвинів охоплювала білорусів південного Полісся та
сусідніх українців. Сама назва "литвини" має політико-історичне підґрунтя, адже
позначала ту частину поліського населення, яка в XIV-XVI століттях входила до
складу Литовської держави.
Найбільш поширеною етнографічною назвою для мешканців цієї території стала
"поліщуки", що вперше згадується в документах XVII століття. Ця назва об'єднувала
як українське, так і білоруське населення в межах історико-етнографічного регіону
Полісся.