Слайд1.

Народні культурні традиції у різних частинах території українського Полісся

відзначаються місцевою своєрідністю, що походить, мабуть, з часу розселення тут
давніх племен (волинян, древлян, дреговичів та ін.), приналежності після
давньоруського періоду до різних державно-політичних утворень (Великого князівства
Литовського, Польщі, Pociї), а також зумовлене певною природною ізольованістю
краю. Освоєння ділянок землі між болотами, піщаними дюнами, у заплавах piк, на
лісових зрубах, характер ґрунтів вирізняють поліське хліборобство, його знаряддя,
агротехніку. Залежно від місцевих кліматичних умов склався відповідний
сільськогосподарський календар. Особливостями позначені тваринницьке
господарство, організація відгінного випасання худоби, заготівля сіна на болотах та ін.
Поширеними видами занять поліщуків були мисливство i рибальство з
використанням своєрідних ловецьких способів i знарядь. Багатий досвід i специфічне
знаряддя накопичено у поліському бджільництві.
Чимало давніх мотивів знаходимо i сьогодні у традиційному поліському вбранні
(тунікоподібні жіночі сорочки, плетене з деревної кори i шкіри взуття, саморобні
прикраси тощо).
На громадському побуті жителів Полісся більше, ніж в інших регіонах України,
позначився i зберігся вплив общинних відносин i устрою: розподіл громадою
земельних угідь, організація спільного використання пасовищ, лісів, лук, рибних
виловів, трудова взаємодопомога (толока). У сімейному житті домінуючими були
засади патріархального устрою — підпорядкування всіх членів сім’ї батькові.
Реліктовими елементами слов’янської обрядовості насичені поліські звичаї і обряди:
проводи зими і зустрічі весни, русальні, купальські, колядні, весільні, пов’язані з
народженням чи смертю людини. Регіональна специфіка простежується у різних
народних знаннях поліщуків щодо самолікування, прогнозування погоди за місцевими
прикметами, у словесному і музичному фольклорі, прикладному декоративному
мистецтві, зокрема в ткацтві, неповторній поліській вишивці та ін.
Слайд2.У Волинському літописі 1270-1280 роках «Полісся» зустрічається під назвами Подлєсьє,
Полєсє, Палєсє. Очевидно, що саме «Палєсє» найбільш ближче до тодішнього звучання назви цього
краю, тому що для поліщуків ще зараз характерне вживання букви «є» замість «і», а «Полісся» вже
україніфікована назва.Назва «Палєсє» очевидно походить від слова «ліс» i характеризує тодішнє
Полісся як зарослу дрімучими лісами територію.
Перша письмова згадка про Полісся зафіксована у Галицько-Волинському літописі 1275 р., де зазначено, що
1274 р. Мстислав Данилович «ішов був од [города] Копиля, пустошачи по Поліссі».

Слайд3.Вишитий власноруч одяг був одним із показників працьовитості молодої

дівчини, яка збиралась одружуватись. Вишивальним матеріалом були тканини
домашнього і фабричного виготовлення (вовняні, льняні, полотняні).

Жіночий стрій: намітка, чепець, сорочка (переткана або вишита), літник,

спідниця бурої барви.
Чільне місце належить жіночому костюмові, котрий визначений вибагливістю та
гармонійністю форм і декоративних засобів, широкою варіантністю. Складається він із
сорочки, спідниці, фартуха та безрукавки. Комплект завершує вбрання голови,
погруддя та взуття.
Жінки носили сорочки з виложистим коміром, переткані на рукавах червоною ниткою,
пізніше сорочки вишивали «заволіканням». До сорочки вбирали літники — спідниці
ткані в поздовжню смужку, які були злегка призбирані або спідниці бурої барви
оздоблені внизу орнаментом. До спідниці носили білі полотняні фартухи, переткані
внизу червоною ниткою або червоні вовняні в кольорові смуги. Поряд з незшитим
поясним одягом носили на Поліссі також зшиті спідниці, які в залежності від
матеріалу (шерсть, полотно), барви та крою мали різну назву: фартух, портюх,
домоткан, сукня.
Фартухи були білі або шерстяні, тканні в поперечні узори і зшиті з 1-2 або 2,5
полотнищ. Зверху фартухи були призбирані, а внизу мали ткану смугу або ткану смугу
та вишиття. Фартухи оздоблювались по швах або обшивались гачкованим мереживом.
До спідниць носили вив'язані гачком червоні пояси. Зверху по сорочці жінки носили
білу свиту.
Верхнім одягом чоловіків та жінок були свити до вусів. Свита шилась невідрізною і
мала по боках внизу вставні клини з шириною внизу 18-22 см. Права пола свити
заходила на ліву на 18 см, защіпалась така свита на гаплики та петельки.
Жінки носили дві незшиті частини білих полотнищ, заднє полотнище називали
запаскою, а переднє — попередницею.
Якщо говорити про чоловічий костюм на Поліссі початку ХХ століття, то він був досить скромним в
плані його оздоблення. Він складався з білої полотняної сорочки і таких же білих штанів з грубого
полотна.
Чоловіче святкове вбрання складалось із сорочки, яка мала широку вишиту манишку, стоячий або
виложистий комір, чохли. Святкову сорочку оздоблювали вишивкою геометричного орнаменту,
технікою «хрестик». Під впливом звичаю прикрашати сорочки візерунковим ткацтвом на
Волинському Поліссі утворилась техніка шиття «занизування». Однією із характерних особливостей
цієї техніки є те, що вишивальна нитка протягується через усю довжину орнаменту, аналогічно шву
але «поперед голки».
До сорочки носили ногавиці, з взуття носили постоли. Верхнім одягом була сукмана. Штани на
Поліссі носили до очкура(Пояс або шнур, яким стягують штани або шаровари для підтримання їх.) . На
голові чоловіки носили солом'яні капелюхи та вовняні рогаті шапки. В будній день чоловіки носили
короткі куртки з білої або сивої вовни, а в свята — довгі свити. Зимою носили кожухи.

Слайд4.В поліській вишивці використовуються нескладні орнаменти, які утворюються з

ритмічного повтору окремих або вписаних один в другий ромбів, восьмикутних зірок, ламаних
ліній. Часто у вишивці зустрічається мотив птаха, іноді із деревом життя в центрі, із гілочками із
ягід і листя. Найулюбленішими в поліщуків є лінійні орнаменти, що складаються з ромбів у
середину яких вміщено геометричні розетки різної конфігурації.
Розглядаючи вишивку Волинського Полісся бачимо, що у ній зберігається велика кількість
геометричних фігур, від яких віє таємничою силою легенд і вірувань наших пращурів. Вишивка була
своєрідним оберегом від злих сил.
У зв'язку зі змінами селянського побуту, зумовленими розвитком капіталістичних відносин,
наприкінці XIX ст. відбуваються кардинальні зміни і в народному мистецтві.
Згодом у селянський побут увійшли друковані масовим тиражем дешеві малюнки. Майстрині
охоче переносять їх на поле рушників, в оточення рослинного орнаменту, гірлянди з вензелями,
букети, зображення ваз і кошиків з плодами, квітами. Ці малюнки відповідали смакам і запитам
масового міського споживача, проте вони були позбавлені простоти, декоративної цілісності,
притаманної народному мистецтву.

Слайд5.Найчастіше поліщуки закладали свої поселення біля річок і озер, серед лісової природи –
чарівної і загадкової, що давала людям різноманітні дари – дерево для житла, знарядь праці, меблів,
посуду, продукти харчування, ліки тощо.
Так на відстані одна від одної споруджувалися садиби, на кожній із яких крім хати різного
планування, зводили різноманітні господарські будівлі – теплі (для худоби) і холодні (для збіжжя і
городини). Хати при цьому будували зазвичай із соснового, рідше з вільхового дерева. Часом в одній
будівлі використовувались різні породи дерев. Про це сказано у весільних піснях: "А в нашого свата
з сосни, з верби хата, а сіни з берези, усі гості тверезі...".
Українські дослідники слушно вважають поліську хату слов’янською реліквією, самобутнім явищем
в народній архітектурі. Прості, а часом і суворі за своїм виглядом, будівлі поліщуків завжди були
зразком особливої естетики – непоказної і таємничої. Образ поліського житла створювали м’які
приглушені кольори соснових, а часом вільхових і осикових зрубів, зведених із масивних колод або
плах; пластика конструкцій, особливо дрібних деталей, кольорові підводки тощо.
Життя кожної поліської родини було наповнене не лише буденними турботами й дотримуванням
певних обрядів. Саме місце під будівництво освячувалось. При виборі ділянки, поліщуки
остерігалися зводити хату у заборонених місцях – на місці згарища, загибелі людини, удару
блискавки, де колись росло плодове дерево, де проходила стежка, тощо. Існували й інші способи
передбачення, коли по всіх кутах майбутньої хати на ніч насипали купки зерна. Якщо на ранок усе
воно залишалося незайманим, місце також вважалося придатним для будівництва. На Коростенщині
замість зерна інколи по кутах обраного місця клали вовну.
Поліська хата курна (чорна) низька, темна і взагалі непоказна. За характеристикою Чубинського
поліська хата обов’язково будується «в зруб», вінці зрубу перекладаються мохом, дах — на два схили,
зруб не обмазують глиною ні зокола, ні зсередини. Вказує Чубинський і на те, що між хатами на
Поліссі в одному й тому ж селі можна побачити курну хату зі стелею і без стелі; в одній хаті стіни
всередині миють, у іншій — підмазують білою глиною. Перехідною від курної до білої Чубинський
вважав напівкурну хату, в якій дим з печі трубою виводився в сіни. Але над дахом «вивода» не було і
дим осідав чорною кіптявою на горищі.
Опалення “по-білому” полягало в тому, що дим за допомогою димозбірника і комина (влаштованого в
сінях або на горищі) повністю усувався з хати. Поліська піч мала комин у формі зрізаної піраміди —
у вигляді вільно нависаючого над припічком або спертого на стовпчики коша. Основу печі (опічки)
найчастіше робили з глиносоломи або ж з дерева, пізніше — з цегли. На Поліссі “курне” опалення
було ще в першій половині XX ст.
Починаючи з XII ст. на Поліссі з’являються сіни (хороми) — спочатку примітивні, зведені з
приставлених до стіни жердок, вкриті дерном чи шаром трави, а пізніше — капітальні. Сіни були
холодним неопалюваним приміщенням, які служили для зберігання теплого верхнього одягу, взуття,
звільнення від вуличного пилу і бруду та для збереження тепла в домі.
Бурхливий розвиток орного землеробства, зростання виробничої функції житла наприкінці ХІХ – на
початку XX ст. призвів до виникнення триподільної хати. На Поліссі цей класичний тип українського
житла мав розташовані по центру сіни та розташовані по обидва боки від них житлову кімнату та
підсобне приміщення для зберігання продуктів харчування, дрібного реманенту та сезонного одягу
(комору, кліть).
Подальше ускладнення плану хати йшло через виокремлення в сінях комори (комірки, комірчини,
кліті, чулана, кладовки), а в житловому приміщенні – кухні (боковки, ванькіри, алькіру, хатчини).
Крім комори, в сінях виділяли приміщення, яке використовували замість льоху (стебку, стьобку),
оскільки високі ґрунтові води заважали копанню глибоких льохів. Аби при мілкому заглибленні в
ґрунт корнеплоди не промерзали, стебки обігрівали жаровнями з розпеченим вугіллям.
Наприкінці XIX – на початку XX ст. на Поліссі починають поширюватися будинки з двома
житловими кімнатами, одна з яких була основною, а друга використовувалось як святкова.
Характерним був тип планування “дві хати підряд” визначальною рисою якого є те, що друга хата
створювалась шляхом добудови до трикамерного житла спеціального приміщення. Таким чином,
обидва житлові приміщення розміщувались по один бік сіней.
Слайд6. Внутрішнє обладнання поліського житла у своїй основі є загальноукраїнським.
Найголовнішим у сільській хаті був покуть з орієнтацією на сонце. У традиційному селянському
житлі покуть розташовувався по діагоналі від печі. Це місце з давніх-давен вважалось святим. З
часом у почесному кутку висіла ікона Ісуса Христа чи Матері Божої, прикрашеної вишитим
рушником, який у народі називався божником. Зверху божник прикрашали засушеними, або
паперовими квітами.
Під іконами уздовж бічної (причілкової) стіни ставили стіл. Біля столу попід тильною (задньою,
запічною, напільною, примісткою) стіною розміщували довгу дерев’яну лаву, а з зовнішнього боку —
маленький переносний ослінчик. Збоку від столу знаходилася скриня. Простір між піччю та
причілковою стіною заповнювався дерев’яним настилом на стовпчиках, піднятим на рівень лежанки
печі (піл, приміст). Удень він використовувався для хатніх робіт, а вночі слугував спальним місцем.
Спальне місце (палаті) іноді влаштовували в сінях. Уздовж чільної та причілкової стін наглухо
встановлювали лави, які на свята прикрашали саморобними ряднами (веретами, коцами), а в
заможних сім’ях — килимами. В кутку, протилежному печі, біля дверей і над ними розміщували
дерев’яні полички або невеличку шафу (мисник, мисничок, судень) для посуду, а вздовж чільної стіни
над вікнами проти печі — полицю для хатнього начиння та хліба (хлібну полицю).
Поліщуки майже до 20-х років XX ст. продовжували користуватися такими архаїчними
освітлювальними пристроями, як посвіт, лучник, світак, світоч, світильник, светло, лучина, які
встановлювали біля вікна проти печі. Зі стелі, в якій залишали отвір, над посвітом спускали трубу
(комин, посвітиш комин, світильний комин), зроблену із хмизу або полотняного мішка, обмазаних
глиною.
Своєрідності поліському інтер’єру надавала ціла система жердок (на більшості території України їх
було лише одна — дві). Це поздовжні й поперечні жердки-полиці (гряди, бальки); жердка-
перекладина (пересувка, косуля) для плетіння постолів, личаків, рогож; жердка для підвішування
кросен ткацького верстата (грядка); жердка-сушилка біля печі (балічка, біло) та повсюдно поширені
жердки-вішалки над спальним місцем.
Традиційна поліська хата мала, як правило, не менше трьох вікон: у чільній стіні — двоє навпроти
печі (перепічні) та третє навпроти столу (застільне, покутне). Робили й маленьке віконце у
причілковій стіні (запічне). В курних хатах Полісся майже до початку XX ст. зберігалися так звані
волокові вікна, що являли собою вузькі наскрізні отвори в стіні, які закривалися дерев’яними
засувками — волоками.
Попри всю ощадливість у використанні житлової площі селяни виявляли і естетичний смак. Усі меблі
– ліжко, мисник, скриня, стіл, навіть жердка для одягу – мали, крім утилітарного, ще й інше
призначення. Вони повинні були прикрашати кімнату. Тому їх, як правило, оздоблювали різьбою чи
розписом. Таким чином інтер’єр хати набував гармонійності й досконалості з господарського,
архітектурного та естетичного огляду. Водночас завдяки своїй багатогранності, скупості речей і
предметів він з дивовижною чіткістю виявляв людську сутність, особливість господаря, його звички.
Слайд7.Будівельники цього краю в середньовіччі зводили з дерева споруди різних типів, їх
вершинними досягненнями були культові та оборонні замкові будівлі. Зокрема, в ХУІ—ХУП ст. вони
мали вигляд замків-палаців, оточених системою укріплень та валів. Рештки валів знаходимо,
наприклад, у Степані, Чорторийську, Клевані, Любешові. Згодом палаци набирають нових форм,
більш розвинутих, — стають двоповерховими, з галереями, під дашком; гребені дахів — з зубчастим
силуетом. Стіни клали у зруб; зовні та всередині бруси гембльовані; на сволоках — різьблені чи
мальовані орнаменти, написи, дати тощо.
Традиційний тип волинсько-поліських церков, дуже наближений до храмів Придніпров’я, Києва,
представлений тризрубним, з однією (здебільшого на Поліссі) чи трьома банями(поширеними,
навпаки, у південних районах). Серед пам’яток — церква Благовіщення у Ковелі (1605 р.), св.
Миколи (Овруч,. 1748 р.); по селах того ж повіту — церкви Дмитрія (Білощиці, 1776 р.), св. Трійці
(Сушани, 1845 р.).
Виникнення тризрубних храмів пов’язується з пожвавленням громадського життя в XVII ст.,
зумовленим національно-визвольним рухом українського народу проти польсько-шляхетського
поневолення. Адже відомо, що тогочасна церква була не лише і не просто храмом, культовим
осередком, а й разом з тим культурним вогнищем громади. Це не могло не позначитися на
зовнішньому вигляді церков — вони стають більш високими, всередині їх прикрашають
витонченими різьбленими іконостасами (церкви у Ковелі, Рокитному). Їхню монументальність і
красу силуетів підсилюють помітний схил стін до середини будівлі та пружниста форма бань. До
речі, нахил стін — одна з цінних традицій давньослов’янської будівиичої практики, наявна і в
храмах, наприклад, св. Євстафії (Турійськ, 1662 р.) та в Усичах біля Луцька і особливо виразна саме
на Поліссі.
Слайд8.Народні інструменти й інструментальна музика є важливою складовою частиною духовної
культури Рівненського Полісся. Один із найдавніших проявів поліського інструментального
музичного мистецтва пов’язаний із працею і побутом пастухів. Їхня культура головним чином
представлена духовими інструментами до яких належать: різновиди глобулярної флейти у вигляді
тварин, птахів, людей ("свисток”, "свистун”, "свищик”) – окарини, пастуший і дитячий інструмент
"пискавка, дудка-"викрутка”, дудка-"колянка”, пізніше хроматична сопілка та кларнет. Численні
відомості, викладені в етнографічній літературі, свідчать про інтенсивне побутування на Поліссі
довгої пастушої труби та рогу, завдяки яким пастухи подавали умовні звуки, що сигналізували про
вигін худоби, повернення стада додому, загублення тварин, а також сповіщали про небезпеку через
наближення хижаків.
Окрім аерофонів, на Рівненському Поліссі широкого поширення набули інструменти групи
мембранофонів до якої належать три найуживаніших інструменти: 1) бубон ("решітко”, "решето”) –
малий барабан з однією мембраною, натягненою на дерев’яну круглу дошку ("обичайку”) з кількома
розрізами, в які вставлялися по дві маленькі мідні або олов’яні тарілочки. Грали на решітку
дерев’яною паличкою "колотушкою”; 2) барабан ("бубен”) – великий двомембранний барабан з
тарілками; 3) двомембранний барабан зменшених розмірів – "бухало”. Усі ці інструменти
використовувалися в поліських традиційних ансамблях.
 Із групи ідіофонів (самозвучних інструментів) на Рівненському Поліссі побутували металеві
дзвіночки, ложки, "трещотки”, а також дитячий інструмент гребінь.
Групу струнних інструментів представляють скрипка та ліра.
Поліська інструментальна капела була безпосереднім учасником багатьох обрядодійств, та
найголовніша й обов’язкова роль їй відводилася у весільному обряді. Окрім того інструментальна
музика широко застосовувалася у необрядових дійствах, а саме на вечорницях, „толоках”, „прядках”,
пізніше – проводах в армію, уродинах. Репертуар інструментальних капел головно поділяється на
музику "до слухання”, яку представляють марші та "до танцю”. Увесь танцювальний репертуар
рівненсько-поліських інструментальних ансамблів можна поділити на загальнонаціональні та
напливові твори, та це не виключає побутування у минулому на цій території питомих локальних
творів. Групу питомих загальнонаціональних танців репрезентують козаки та гопаки. Та серед усіх
поліських танцювальних творів найпопулярнішою є полька, яка була неодмінним атрибутом музичної
традиції та обов’язковим твором у репертуарі кожного з виконавців. Поряд із полькою, ближче до
нашого часу не менш значиме місце в необрядовому танцювальному репертуарі інструментальних
капел відводилось вальсам, які хоча й відзначаються відносно новітнім походженням, однак також
побутували у локальних варіантах.
Слайд9. Дерево — великий дар природи, своєрідний за тех нічними та пластичними особливостями
матеріал, з якого» створювались всілякі ужиткові та декоративні вироби. Пращури поліщуків ладнали
з нього різні предмети, прилади та інстру менти, необхідні хліборобові, пастухові, рибалці та
мисливцеві.
У світ спогадів відходять різні «статки» — предмети побутового користування в селянському
господарстві — довбані та стругані вироби, як-от: ковші, ложки, полонинки, ступи, вулики,, солонки,
фігурні іграшки, а також знаряддя жіночої праці: веретена, пряслиці, рублі, цурки для в’язання
снопів. Вони були не лише зручними, а й естетично осмисленими і приваб ливими, бо мали свою
творчу індивідуальність, виражену як у оригінальному пластичному моделюванні, так і в декоратив
ному вирішенні частини чи цілості.
Окрім предметів ужиткових, у цій зоні України зустрічається (хоч і недостатньо збережена)
скульптура, представлена творами статуарного характеру, рельєфами. Глибинні корені поліської
пластики проглядаються хоча б у розмаїтті образів, семантика яких походить від магічних знаків і
оберегів, покли каних охороняти людину від лиха та смерті. Найпоширенішою була жіноча постать
— богиня щастя та удачі, переважно з парою коней, зображувана на Поліссі в дереві, на тканинах,
вишиванках, писанках.
До нашого часу дійшло відлуння термінів та мотивів різних давньослов’янських оберегів; кінських
голів, волячих рогів, півнів, горлиць, сов, змій, жаб. Часто ці зображення увінчують - шпилі дахів,
віконні наличники, становлять руків’я предметів. Вони побутують також серед мотивів тканин й
вишиванок.
Скульптура
Полісся здавна має характерну для слов’янського світу народну монументальну скульптуру. Колись
це були ідоли, виконані в дереві та камені, які згодом набули вигляду при дорожніх «фігур».
Однією із найдавніших є згадка про фігуру ідола Чорнобога, що височіла над поганським капищем у
столиці древлян — Коростені. Вона була вирізана з дерева і прикрашена дорогоцінними камінцями та
металами. Згодом, особливо у XVII—XVIII CT., витвори народної скульптури — постаті святих,
ангелів, ангелят, фігури Христа, Богородиці, Миколи — широко використовувались для
прикрашування храмів. Поширеними були розп’яття, які ще нині можна спостерігати у церквах та на
погостах Полісся. Хоч вони мають форму розп’яття з атрибутами страстей Христових, їм властиве
трактування сакральних сюжетів. На деяких цвинтарях Полісся (с. Дивень Гощанського району на
Рівненщині), а також у церквах (наприклад, с. Морочне Зарічнянського району тієї ж облас ті) ще
можна побачити дерев’яні розп’яття, виконані місцевими різьбярами. Такі монументи звичайно
височіли на площах, роздоріжжях, цвинтарях, нагадуючи про вагомі (здебільшого трагічні) події в
житті громади, краю, народу.
Традиції поліської дерев’яної скульптури продовжуються і в наші дні. Зокрема, лісники та
працівники лісового господарства Полісся прагнуть прикрасити скульптурами та пластич ними
композиціями роздоріжжя та місця відпочинку.
Декоративне мистецтво
Вигадливі орнаментальні мотиви народні майстри наносили фарбами на дерево, полотно, папір, на
тиньковані побілені стіни. Рушники, одяг, фіранки, постільна білизна, скатертини Полісся вражають
яскравістю та різнобарв’ям, мають особливу стилістику , елементи які об’єднуються у свій окремий
стиль - поліський «ниткопис», так називали його в народі(вишивка гладдю).
Традиційна гама кольорів декоративно-прикладного мистецтва Житомирського Полісся : білий,
чорний, яскраво- червоний, темно-зелений, синій, помаранчевий та жовтий. Для сіл у руслі Прип’яті
характерна двобарвність: чорне з білим, червоне з білим. У південних селах зростає насиченість барв
додаванням рудої, зеленої, жовтої фарби. Малювали здебільшого, натхненні природою рідного краю ,
рослинні елементи : квіти(льон, ружі та інші), ягоди, гілочки.
Цікавою й досить давньою галуззю народного малювання на Поліссі стали розписи на склі,
здебільшого сакрального змісту. У 50-ті рр. були досить поширені фігурні та орнаментальні розписи
на склі, що створювалися самодіяльними майстрами. Переважали образні мотиви «букетів», «квітів»,
«птахів», були також і сюжетні сценки. Малюнки на склі майстри виводять на зворотній стороні.
Чорною тушшю накреслюють контури майбутніх розписів, а створені площини заповнюють мазками
анілінових лакових фарб рожевого, червоного, зеленого, жовтого і синього кольорів. Окремі місця
залишають або незамальованими, або суцільно вкривають чорною непрозорою фарбою. Коли фарби
висохнуть, під всю площину картинки підкладають платівку м’ятої станіолі. Це сріблоподібне тло
надає мерехтливості барвам, підсилює їх звучання.
Гончарі виготовляли переважно неполив’яний «рожевий» і «димлений» посуд, графічно декорований
лощенням. Специфічні для Полісся «божники» — полиці для ікон, прикрашені виїмчастим
різьбленням, інкрустовані соломкою, а також однойменні рушники, вишиті з двох чи трьох боків,
якими покривають ікони на покуті.