Міністерство освіти і науки України

Національний університет «Одеська політехніка»

Навчально-науковий інститут дистанційної та заочної освіти
Кафедра культурології та філософії культури

Відповіді на запитання
з дисципліни: Історико-культурне регіонування України

Виконав студент групи ЗІК-191

Люшненко В.М.
спеціальності 034 Культурологія

Викладач:
Остащук В.І.

Одеса-2023
 Історичні відомості про Волинь
1. Чим різнилися типи українських поселень Волині від поселень чеських і
німецьких колоністів?
Основним найпоширенішим соціальним типом поселень на Волині було село. З
давнього часу існували також присілки, висілки, слободи, хутори, а також
польські колонії, від 60-х років ХІХ ст. — ще чеські й німецькі. Колонії, на
відміну від поселень місцевих українських селян, будували за правильним
плануванням — як вуличні або квартальні. Вони мали громадські та виробничі
центри з відповідними громадськими будівлями, культовими спорудами,
закладами торгівлі та ремесел. Традиційні українські села будували правильно
дуже рідко. Конфігурацію їхніх вулиць і дворів достосовали до русел річок,
рельєфу, розташування лісів, лугів, боліт, а також доріг, тобто найбільше
налічувалось вулично-безсистемних поселень. Поширеними були вулично-
гніздові розміщення дворів, що виникали за наслідками поділу сімей і
будівництва нового двору в глибині городу привуличного обійстя.

2. Чим відрізнялися зрубна та каркасна техніки будівництва хат на Волині?

Хати на Волині будували за двома техніками — зрубною та каркасною. На
Волині аж до початку ХХ ст. найбільше споруджували зрубні житла, причому
тесані колоди, котрі формували зруб, в’язали у “замки з лишком”, “замки в угли”
зі зовнішніми виступами від колод. Однак зрубною була лише власне хата —
житлове приміщення; сіни і комора мали каркасну конструкцію, з’єднану зі
зрубною хатою. Орієнтовно від 20-х років ХХ ст. почали більше застосовувати
каркасну техніку для будівництва всієї хати. Хати зрубної техніки по кутках мали
зовнішні виступи — торці. Дахи зрубної хати були чотирисхилими. У хатах
каркасної техніки зовнішні кути стін були рівними. Також дахи майже кожного
разу робили двосхилими.

2
3. Як був влаштований інтер’єр традиційної волинської хати?
Інтер`єр волинської хати мав такий вигляд: піч хати (житлового приміщення)
стояла в куті, що творився тильною та присінешною стінами, й своїми “дивилася”
на подвір’я, тобто у той бік, з якого знаходився вхід із подвір’я в сіни. По
діагоналі від печі розташовувався покуть, навпроти отвору печі в куті фасадної та
присінешної стін часто монтували підвісний мисник; попри тильній стіні з боку
печі й до причілкової стіни робили настіл з дощок для спання та місце відпочинку
— «піл». На покуті стояв стіл, зазвичай покритий скатертиною, де лежав буханець
хліба, вкритий рушником. Ближче до покутя на фасадній стіні, найчастіше по всій
довжині причілкової стіни, висіли “образи” — хатні ікони, прикрашені
рушниками. Понад фасадною стіною, від мисника до причілкової стіни, також під
причілковою стіною стояли лави для сидіння, а вночі — для спання на них членів
сім’ї, хатніх хлопчаків або парубків, дівчат або дівчуків.

4. Як називалися і як виглядали основні господарські будівлі селянського двору

на Волині?
Певні особливості мали господарські будівлі селянського двору: клуні, хліви,
“магазини” льохи та погреби, кошари, шопи, дровітні тощо. Назви господарських
будівель відображали й особливості їхніх конструкцій та форм, і функціональне
призначення. Наприклад, клуні призначалися для зберігання в них необмолочених
злаків, сіна й висушеної конюшини для годівлі худоби, полови. На току клуні,
спеціально дуже утрамбованій глиною земляній площі, обмолочували снопи
жита, пшениці, ячменю, гречки й інших злаків, провіювали вимолочене зерно. У
час, коли на току не працювали, на ньому стояв віз, млинок або віялка для
очищення зерна, інші знаряддя. Дахи клунь були зазвичай чотирисхилими.
Іншою, майже обов’язковою, будівлею господарського двору вважали хлів —
приміщення для утримання худоби: коней, корів, овець. У багатших
господарствах для утримання коней споруджували спеціальні будівлі, які
називали стайнями. У хлівах різні тварини знаходилися у спеціально
відгороджених місцях. Свиней утримували у спеціальних невеликих будівлях —
3
свинарниках або ж у прибудовах біля котроїсь стіни хліва. У багатьох
господарствах існували також окремі будівлі для зберігання сіна, кормової
соломи, полови. Ще в багатших господарствах у дворі були возівні, в яких, окрім
власне возів, зберігали також певні сільськогосподарські знаряддя праці — плуги,
борони, культиватори, “осипалники”, ножні ступи, коси, серпи і под. Двір також
містив льохи та погреби. Двори в селах прилягали один до іншого дуже тісно.
Іноді стріха з хліва чи хати одного господарства торкалася стріхи будівлі сусідів.

5. Проаналізуйте основні складники (одежини) жіночого святкового вбрання

Волині.
Жінки носили полотняні сорочки та спідниці. Сорочки жіночі мали крій
подібний до чоловічих, тільки з меншим розрізом на пазусі. Сорочки не
вишивалися кольоровими нитками і вставки були зовсім білі. На шиї носили
різнокольорові скляні коралі, а також мідний хрестик та менталик (медальйон).
Спідниці носили також з полотна, тканого в білі та небесні смуги — дими.
Спідниці з фабричного сукна називалися — фартух. Жінки та дівчата носили до
спідниць білі полотняні передники. Дівчата заплітали волосся в дві коси,
викладали їх на голові вінком та прикрашали квітами. Жінки покривали голову
в'язаним чепцем та зверху пов'язували хустку так, щоб на маківці видно було
чепець. У свята жінки одягали перемітки або рантухи. Верхнім одягом жінок були
сіряки або переважно білі свити, подібні на чоловічі, тільки відрізнялися вони
незначно кроєм та оздобленням. Заможні жінки носили подібні на міщанські сині
катанки. Кожухи жінки носили рідко, переважно покриті синім сукном бекеші,
підшиті частіше білим каракулем або лисячим хутром. На ногах носили чорні
чоботи руського крою.

6. Чим відрізняються громадські зв’язки між волинськими поселеннями від

подібних зв’язків між поселеннями поліськими?
Певні сторони традиційної культури волинян можуть бути названі специфічно
волинськими. Етнографи звернули увагу на виразне субетнічне відчуття всіх
4
волинян приналежності до спільного, “свого” волинського краю, особливо на тлі
поліської замкнутості в межах окремих географічних зон, а ще й окремих
поселень. Як зазначав один із польських етнографів, волинська група вирізняється
«згуртованістю (відсутністю поділу на численні ізольовані локальні підгрупи) і
розлеглістю навколишніх контактів». Мешканці вже згаданого села мали родичів
не лише в сусідніх селах Бочаниці, Курозванах, Жаврові, Симонові, Великому
Скниту, Майкові й інших, а часто й у відносно далеких селах, наприклад, у Забарі
біля Корця, Грушвиці за Рівнем та ін. Наявність широких родинних зв’язків, а
також ділових і товариських привносила особливу принадність у відзначення
храмових свят, які ставали у такий спосіб святами цілих невеликих сільських
округ.

7. У чому полягають специфічні особливості відзначення волинянами

календарних свят і сімейних обрядодій?
На Волині здійснювалися календарні обряди осінньо-зимового циклу свят, а
також пов’язаних із Масницею, Великим постом і Великоднем, Трійцею й Іваном
Купалом, обжинками і Спасом тощо. Були Калита і дівочі ворожіння на Святого
Андрія, гумористичні парубоцькі бешкети, що виявлялися у нанесенні
господарям, котрі мали дорослих незаміжніх дочок, усіляких пакостей у дворі,
наприклад, знімання воріт, закривання комина на даху хати, запирання вхідних
дверей, а траплялося, що воза витягували на дах клуні. Однак і на його тлі окремі
обрядодії мали на Волині незначну специфіку. Ходити колядувати в перший день
Різдва починали діти й підлітки після закінчення святкової Богослужби в церкві.
Парубочо-дівочі колядування відбувалися на другий і третій день Різдва, Щедрий
вечір перед старим Новим роком; щедрування ж у багатьох випадках
приурочували лише до зустрічі Нового року. Зберігалися літні “гойдалки” молоді
в лісах, зокрема на Петра й Павла — “колыски и шибеницы” — так називав їх
свого часу І. Вишенський. Певні, саме “волинські”, риси виявлялись і в деяких
сільських обрядодіях, зокрема мали локальну специфіку дійові особи весільного
обряду. Боярами називали одружених чоловіків зі запрошеної на весілля близької
5
родини, сватами, а не дружбами — найближчих родичів або товаришів молодого з
парубків або підлітків, хоч тих одружених чоловіків, з котрими ще до весілля
йшли сватати молоду, теж називали сватами. На Волині, можливо, більше, ніж
деінде, надавали дуже великого значення відзнакам весільних чинів.

6
 Гуцульщина
1. Опишіть гуцульский двір – гражду.
Гражда (“хата в брамах”) – це замкнутий, але відкритий усередині двір
прямокутної, майже квадратної форми. Гражду формували безпосереднім
з’єднанням хати з господарськими будівлями або за посередництвом зрубної
загорожі. Зовнішні стіни слугують частиною огорожі, як і зруб (ґражда), що
заповнює проміжки між спорудами, утворюючи по всьому периметру будови
глуху стіну. Найголовніша частина ґражди – звичайна гуцульська хата, яка
складається із двох кімнат, розділених посередині просторими сіньми –
"хоромами". Із правого боку прилягає комора – "кліть". Позаду під спільним із
хатою дахом – "притули" для овець, які і утеплювали хату, і створювали зручний
зв’язок із двором. Навпроти головного фасаду – огорожа із завісом-піддашшям, де
зберігали різний реманент: сани, віз, дрова. Подвір’я, як правило, вимощували
кам’яними плитами. Ґражди належали здебільшого заможним селянам, які мали
багато худоби й мешкали переважно на значній відстані від села – далеко в горах.
Тож висока глуха огорожа, яка оточувала двір такого господаря (власне
«ґражда»), взимку оберігала його мешканців та худобу від вітрів, снігових заметів
і хижих звірів.
Гуцульська хата з ґраждами – один із найдавніших типів житлового будівництва
українців. Історична тяглість загальної оборонної концепції усього комплексу
сягає традицій давнього оборонного зодчества періоду Київської Русі.

2. За якою технікою будували і як виглядали гуцульські хати?

Техніка будівництва хат — зрубна. Колоди чи протеси виготовляли зі смереки,
іноді — з бука взимку або напровесні. Для зведення зрубної хати
використовували дерево дуба. Іноді з дуба робили лише нижній вінець зрубу,
укладаючи поверх нього липові або осикові колоди. Перш ніж розпочати
будівництво житла, слід було належним чином підготувати деревину: за
допомогою сокири або струга зняти з неї кору і за необхідності розколоти або
розрізати. Найбільш трудомістким був процес розколювання колоди. Для цього
7
спочатку сокирою назначали лінію поділу, а потім по середині торця за
допомогою дерев’яної довбні забивали сокиру у цю лінію. В утворену тріщину
почергово вбивали дерев’яні клини різних розмірів, які й розколювали колоду.
Використання цього методу нерідко призводило до браку, надто якщо колода
мала великі розміри. Надійнішим способом було розпилювання колоди. Пиляли
колоду дві особи: один майстер розміщувався зверху конструкції, а інший – на
землі. Використовували для цього спеціальну довгу пилку – трачку. Так само
виготовляли дошки і бруски – обтесували колоду з двох сторін і позначали на них
необхідні розміри з допомогою шнурка, змащеного вугіллям. Зрубні стіни житла
могли зводити з круглих, напівкруглих або брусових колод. Зовнішні кути стін на
початку ХХ ст. переважно робили з виступом, а з 30-х років ХХ ст. – вже без
нього. Для утеплення зрубних стін проміжки між колодами закладали клоччям, а в
окремих регіонах ще й обмазували шаром глини, яку могли зверху білити.
Наступним етапом було укладання стелі хати. Для цього використовували
поздовжній дубовий сволок – масивну обтесану прямокутну або квадратну
колоду. Часто вона була прикрашена різьбленням – хрестом, орнаментом, датою
будівництва. Поверх сволока укладали колоте дерево або дошки. Зверху таку
конструкцію утеплювали добре утрамбованим шаром глини. Побудоване в такий
спосіб горище господарі здебільшого використовували для сушіння зернових
культур. Чотирисхила конструкція на кроквах була найбільш поширеною формою
даху зрубного житла. Нижню частину крокв кріпили на верхньому вінці зрубу, а
верхню – з’єднували дерев’яними кілками. Існували різні види покрівлі. На
Поділлі, наприклад, дах покривали сніпками з соломи, які в’язали до поздовжніх
лат – довгих жердин, що кріпилися до крокв. Під час будівництва зрубного житла
теслі ніколи не використовували металевих цвяхів, необхідні елементи кріпили за
допомогою квадратних дерев’яних кілків – тиблів, що під них спеціально
висвердлювали або продовбували отвори. Починаючи з другої половини ХХ ст.
по всій території України почала переважати безкаркасна техніка будівництва
стін з природного каменю та цегли, а тому, у «плотніків» наймали лише для
зведення даху житла. Згодом, втративши більшість своїх виконавських функцій
8
під час будівництва житла, теслярі змушені були майже повністю зосередитись на
столярній роботі. Внаслідок цього теслярство і столярство остаточно об’єдналися
в одне ремесло.

3. Назвіть одяги, що входили до чоловічого літнього та зимового вбрання гуцулів

Гуцули носили лляну або конопляну сорочку, довжиною до стегна, без коміра, в
більшості по штанях. Сорочка мала розтин з переду та мосяжний ґудзик, на який
згори защіпалася. Зверху по сорочці носили білий м'який кожушок без рукавів,
розшитий кольоровою шкірою, у вигляді тюльпанів. Спереду кожушок був
розшитий двома рядами мідних ґудзиків . До коміра на довгих білих шнурках
були пришиті червоні або зелені дармовиси, які закидали на спину. Влітку носили
білі лляні штани, а взимку шерстяні облягаючі штани: до коліна білі, а від коліна
коричневі, а також чорні, сині, червоні. На поясі носили вузький ремінь з мідних
пластинок, а зверху шкіряний широкий темно-червоного кольору пояс, який
використовувався і для збереження грошей, документів, тощо. На ремені носили
також велику шкіряну сумку, в яку ховали люльку, тютюн. Як захист від холоду
та спеки носили шубу без рукавів, яку вивертали також хутром наверх. На голові
носили чорні фільцові капелюхи, взимку клепані — шапки з вухами. На ногах
носили шкіряні постоли а також бочкори — з загостреними носами, які одягали
поверху вовняних плетених капчурів (панчіх), білого, чорного, червоного (рідше).

4. . З яких матеріалів виготовляли і як виглядали одяги гуцульського жіночого

вбрання?
Жіноче вбрання складалося зі сорочки з уставками з низьким вишитим коміром,
вишитими на передпліччі й на манжетах рукавами геометричного поліхромного
орнаменту. Поясний одяг — двіткані запаски поліхромного геометричного
орнаменту, підпоясані тканим кольоровим поясом — попружкою або ж
«бухурією». На плечах — гарно аплікований, прикрашений металевими
бляшками та поліхромною вишивкою кептар. Поверх кептаря перевішували
вовняну
9
торбу — дзьобенку. В святковому вбранні сорочки мали пишні вишивки на весь
рукав, а запаски були «дротяними» зі сухозлотою, на грудях — згарди — намиста
з монет чи кольорових бляшок, у вухах — ковтки. Заміжні жінки поверх очіпка
пов’язували намітку. Звичайно, носили спідниці, зокрема дівчата. Поверх
спідниці могли пов’язувати довгі червоні хустки — фусти. Знали також спідниці
— літники, фартухи, наплічні верхні одяги в холоднішу пору — жіночих кроїв
«гулі», запнуті спереду металевими пряжками — чепрагами, довгі сердаки з
хутром — «підбияки»,кожухи.

5. Що Ви знаєте про страви, найчастіше споживані у повсякденній і святковій їжі

гуцулів?
Взагалі гірський народ харчується набагато краще, ніж селянин у передгір'ї.
Його звична їжа, так само, як їжа русинів і румунів з передгір'я, це кулеша - густа
каша з кукурудзяного борошна, подібна до італійської поленти. До неї гуцули
вживають, овечий сир (бриндза) , своєрідне кисле коров'яче, або овече молоко
(гусьлєнка) або ще борщ. Часто виготовляють безрозчинні пироги з кукурудзяної
муки, що називаються корж. У різних видах споживали картоплю окремо: варену;
варену в лушпинні; печену; товчену. Її їли з росолом, капустою, молоком,
сметаною, бринзою, олією. До повсякденних страв належать: квасоля і біб;
квашена капуста в сирому і вареному вигляді, в останньому випадку теж з м'ясом,
картопля, цибуля, часник і сирі або квашені огірки, коли вони ще молоді.
Баранину їдять то в свіжому, то у копченому вигляді, що називається буджена.
Свинину вживають свіжу, солону або, у рідкісних випадках, також вуджену.
Гуцули, безсумнівно, дбали про смачніші та поживніші святкові страви,
наприклад, книші з бринзою, вареники (пироги) зі сиром, «чижки», студенці,
смаженину зі свинини й баранини, ковбаси. Однак такі страви споживали зрідка,
більше їх мали багатші родини.

10
6. Як у реальному житті гуцулів виявлялися їх міфологічні уявлення про
навколишню природу?
Одухотворяючи навколишню природу, наділяючи її творчими силами та
властивостями, гуцул інтуїтивно намагався контактувати з нею, щоби в такий
спосіб використовувати її можливості у власних інтересах. Це не завжди
вдавалося, тому його уява і потреба витворила віру в реальне існування з-поміж
простої народної маси «непростих» людей, здатних впливати на хід подій у
природі. Оскільки в житті людей траплялися і гарні, бажані випадки, і нещасливі,
погані, то, очевидно, все залежало від тих — «непростих»: чи були вони добрими
і творили «Божі» справи, а чи злими й робили те, чого хотіла «нечиста сила». До
«непростих» зачислювали знахарів, примівників і примівниць, баїльників і баїль,
«громових віщунів», «градівників», тобто таких, котрі здатні не лише
причарувати легіня, а й «відвернути» град, бурю. Диференційованими в народній
уяві були ті «непрості», що здатні вчиняти різні лиходійства, — упирі, відьми,
напівфантастичні «чинатарі».

7. Розкажіть, як народна уява гуцулів окреслювала образ чугайстера

Легенди про чугайстра відомі тільки в Українських Карпатах, найбільш
поширені вони на Гуцульщині. За народними уявленнями, чугайстер полює на
лісових русалкоподібних жіночих духів (лісових дів): нявок, лісниць, повітруль,
лісових відьом, лісних, красних, бісиць. Знаючи стежки, якими вони ходять, він
ховається в листі і чекає, коли з'явиться його жертва. Коли вона проходить повз,
він вискакує, схоплює її і розриває навпіл (наступивши на одну ногу і потягнувши
за іншу), а потім їсть. За деякими гуцульським уявленнями, коли лісова людина
переслідує своїх жертв, його супроводжує сильний вітер. Чугайстер сердиться,
якщо його жертва намагається втекти і сховатися, його гучний голос розкочується
завиванням бурі у верховітті дерев. Намагаючись сховатися, нявки можуть
забігати в колиби, і навіть просять у людей заховати їх від переслідувача, але
чугайстер наздоганяє їх і там. Щоб підібратися до повітруль, лісовий чоловік міг
перетворитися на вовка, бо ті не бояться вовків. Іноді в лісі можна почути, як
11
плаче вбиваєма повітруля. За одним поясненням, лісова людина полює на
повітруль, бо ті глумляться над ним, зображаючи його крик, — від цього
відбувається лісове відлуння. Полюванням на лісових дів чугайстер запобігає
кривді, яку вони можуть завдати людям, особливо чоловікам, що працюють у лісі.
Існувало повір'я, що якби не Чугайстер, то «червоних» б розвелося стільки, що
вони знищили б людей. Функцію ловів і розривання лісових відьом у Карпатах
приписували також упирю і диким людям. Чугайстер посів своє місце і в
художніх творах на основі українського фольклору.

8. Визначте обрядодії, котрі супроводжували відзначення гуцулами свят

Різдвяного циклу
Свята Передріздвяного циклу мають «межовий статус» у народному календарі.
В останні дні перед святом Різдва гуцули особливо дбали про те, щоб якнайкраще
зустріти свято: мили і прибирали в хатах, порядкували в хлівах, інших
господарських будівлях, заготовляли дрова на майбутні дні свят. У день
Святвечора перед Святою вечерею господар із «хлібом від бурі» та свічкою
обходив стайні, худобу, на яку медом наносив хрести, й аж після цього вносив до
хати «колєдника», «діда». Стіл, долівка в хаті, кути, лави відповідно оформляли,
зокрема в кутках стола клали часник, цукор, сіль, металеві предмети, ніжки стола
обмотували ланцюжками. На вечерю готували визначену в місцевості кількість
страв (сім, дев’ять, дванадцять). Найважливішою й завжди необхідною мусила
бути кутя. Вносячи до хати «колєдника», господар запрошував на Святу вечерю
бурю, град, вовків, очевидно, з метою задобрити останніх на наступний рік. Перед
самою трапезою і до закінчення Святої вечері вхід до хати зовсім закривали.
Варто зауважити, що у повній відповідності з народним одухотворенням «живої»
«ватри» поширеним був звичай використовувати її для приготування Святої
вечері. Невід’ємний обрядовий складник свята Різдва — колядування. Діти
починали колядувати одразу на Святвечір, дорослі колядники робили це від
першого дня Різдва. Колядування дорослих мало театралізований супровід із

12
дійовими особами «коня» («міхоноші»), музикантів, а також танцюристів —
«плєсаків».

9. Що у родильному та весільному обрядах гуцулів було властиве лише для них і

не мало поширення в інших районах України?
Народження дитини є важливим етапом у житті жінки та родини. Традиційна
культура гуцулів пропонувала цілий комплекс обрядів та практик поведінки.
Зокрема, жінки намагаються щонайдовше приховувати від сторонніх стан
вагітності, щоб ніхто не наврочив. Раніше, задля цього жінки підперезувалася
широким поясом. Це могло негативно позначитися на здоров’ї дитини, адже пасок
заважав природньому розвитку плоду, і дитина народжувалася маленькою та
кволою.
Особливим для гуцулів було проведення весілля. У період до весілля готується
весільне деревце. Його обряджають у суботу, хоча більш ранні етнографічні
свідчення говорять, що вказаний обряд здійснювався в п’ятницю. Живе деревце
вбирають у гуцульські китиці, кольорово та яскраво. Потім дружби приносять
його в дім молодої так, щоб остання його не бачила, за це вона обв’язує дружбів
рушниками. Фактично саме з цього моменту починається весілля. Деревце
постійно знаходиться біля молодої за столом, з ним ідуть до вінчання, біля нього
молодих обдаровують тощо.Сватати дівчину хлопець ішов зі старостами й
батьком. Коли запитували про згоду на шлюб у дівчини, вона відповідала: “Як
батько та й мама пристають, то і я пристаю”. Старости несли з собою хліб і напої;
коли розмова про сватання доходила до кінця, вони запитували: “Ну, то що,
будемо свій хліб їсти, чи як?” Коли родина молодої згоджувалася на шлюб —
сама пригощала старостів, а коли ні — старости випивали й з’їдали принесене. У
випадку згоди старостів перев’язували рушниками. Після цього були церковні
оповіді.
Під час самого весілля важливу роль відіграє гуцульська музика. Коли молоду
виводять до шлюбу, її супровід співає так званих барвінкових пісень, часто під
супровід гуцульських музик. Під час самих весільних гулянь гості та молоді
13
танцюють гуцулку, танець, що виконується шістьма парами. Важливу роль має
вбрання молодих. Церковний шлюб гуцули беруть переважно в традиційному
одязі.

10. Назвіть самобутні риси, властиві для гуцульського похоронного обряду та

вшанування пам’яті померлих.
Зі сімейної обрядовості на загальноукраїнському тлі, мабуть, найбільше
вирізняються гуцульські звичаї й обрядодії, пов’язані зі смертю людини,
похоронами та вшануванням пам’яті померлих, хоч їхня особливість губиться на
просторі українських Карпат. Гуцули померлого тримали два дні, на третій
ховали. Вечорами навколо покійника збиралися рідні й сусіди, дяк читав псалми,
а після того усіх пригощали горілкою.
Найдикішою традицією гуцульських похоронів є так звані «грушки». Це ігри, в
які бавилася молодь під час похорону, на зразок тих, в які бавилися під час
весняних гулянь і весіль. У побуті населення Карпат і Прикарпатської смуги
також була традиція грати ігри при мерці. Для цього використовувався макет
голови кози, який носили на жердині, схожий на той, який носять на Меланку.
Також співали і танцювали, проводжаючи померлого в інше життя. Верховинці
перед хатою, де лежав покійник, розпалювали багаття і сурмили у трембіти. У
хаті не пили воду, оскільки вважалося, що її могла пити душа. Якщо хтось хотів
сісти на лавку, то дмухав на неї, щоб не розчавити душу покійного.
Труну з дому виносили так, щоб перешкодити померлому відшукати дорогу
додому. Покійника виносили ногами вперед через задні двері. Потім тричі
стукали труною об поріг хати, щоб померлий попрощався з пращурами і більше
не повертався.
Коли труну з дому виносили, на тому місці, де вона стояла, розбивали новий
горщик. А шлях, яким виносили покійного, посипали житом та ячменем, щоб
вдома більше ніхто не помирав.

14