ПРО ПОХОДЖЕННЯ ДОМОВОГО РІЗЬБЛЕННЯ СІВЕРЩИНИ

Наталія Алєшугіна,
Національний університет «Чернігівська політехніка», м. Чернігів, Україна
aleshugina@ukr.net

Олена Зеленська,
Національний університет «Чернігівська політехніка», м. Чернігів, Україна
elena_zelenska_5@ukr.net

Нині, у часи лихоліття, коли скинуто усі маски та споконвічний загарбник показав своє істинне обличчя,
вкотре прийшло усвідомлення необхідності відновлення правдивої, неперекрученої історії буття нашого народу і
її збереження. Працюючи над дослідженням дерев’яної житлової архітектури Чернігова, прикрашеної
різьбленням, в контексті туристичної привабливості міста та зміцнення його туристичного потенціалу, ми
порушили чимало тем, дотичних до цієї [1]. Останні напрацювання стосувались оцінки стану, поширення цієї
частини нашого спадку у районах міста, створення туристичних маршрутів [2], а також укладання каталогу
візерунків, що використовувались для оздоблення чернігівських будинків. Ця тема є надактуальною, бо ж окрім
інших факторів, які згубно впливають на стан різьбленого декору, війна може кожну мить внести свої страшні
корективи. Але цього разу ми хочемо порушити тему про походження на Сіверщині традиції прикрашати своє
житло дерев’яним різьбленням.
Багато дослідників, починаючи з часів Б.Рибакова, дотримується думки, що її принесли із собою
старовіри, які у ІІ половині ХVІІ – І половині ХVІІІ століть тікали з Московського царства через переслідування з
боку влади [3]. У приміщенні Колегіуму на Валу зразки дерев’яного різьблення тривалий час демонструвались в
експозиції «Старовіри на Чернігівщині». Разом із тим, науковці заповідника констатують, що це –
малодосліджена сторінка української культури [4]. Хоча серед старовірів було чимало вправних сницарів, а у
Московщині теж є традиція прикрашати фасади різьбленням, поставимо цю версію під сумнів. І ось чому.
По-перше, прагнення захистити себе і свою оселю від впливу зовнішніх злих сил та накликати
благословення добрих бере свій початок ще з дохристиянських часів. На рушниках, вишиванках бачимо
охоронні символи або такі, що означають певні блага. Зараз дослідники намагаються встановити їх
значення та систематизувати ці візерунки. До речі, маємо подібні зразки не лише з української, але і з
білоруської та латвійської орнаменталістики. Будинок, так само як і одяг, не був виключенням. Місця, які
забезпечують зв’язок зовнішнього світу оселі із внутрішнім, а значить, і прихід потойбічних сил – двері, вікна,
піч із димарем. Тож вони або білились, або фарбувались, або розмальовувались, або прикрашались
амулетами, оберегами, рушниками, витинанками чи різьбленням – у кожній місцевості були свої найбільш
поширені способи. З часом про охоронну функцію могли забути, віддаючи перевагу декоративній. Візерунки,
відтворювані механічно або з привнесенням власного бачення, могли змінюватись до невпізнаваності. Таке
можемо спостерігати і на прикладі чернігівських зразків. Українці любили і люблять прикрашати свої хати і
роблять це повсюдно. Швидко переконатись у цьому можна, відвідавши Фейсбук-спільноту «Найгарніше
українське село», де зібрані світлини з багатьох куточків нашої батьківщини.
Помітно, що чернігівські візерунки схожі на старовинну вишивку гладдю [5] і хрестиком [6], прошивне
мереживо [7], ткані кролевецькі рушники або нагадують мережива, плетені гачком, якими оторочували
рушники [6]. Навіть терміни «рушник», «підзор» однакові для витворів традиційних раніше і жіночого
рукоділля, і чоловічого ремесла.
По-друге, зараз ми точно і повністю не уявляємо, як саме виглядало житло чернігівців у княжу добу,
литовські, московські, польські чи козацькі часи, чим було прикрашене. Навіть від княжих теремів
залишились тільки описи тодішніх іноземних мандрівників та рештки у культурному шарі, які лише
приблизно вказують, де вони були розташовані. А були ж іще і боярські, і шляхетські, і старшинські, і
будинки заможних міщан. Свого часу вони поступилися місцем тим, що нині привертають нашу увагу. Але
якщо порівняти дерев’яні будинки, збудовані в кінці ХІХ – на початку ХХ століття, зі зведеними у 50-70-ті
роки ХХ століття, то ззовні вони є досить подібними, тож можна припустити, що між ними та більш давніми
оселями теж могла бути деяка схожість. Тим більше, що на той час вже відбулись зміни у способі освітлення
та опалення житла: віконця із гутним склом або слюдяними шибками, або і просто бичим пузирем замінили
волокові, все менше хат опалювалось по-чорному. Кам’яна архітектура козацького бароко, як відомо,
заснована на народних традиціях. І вона донесла до нашого часу прикраси над вікнами, дверями, у
піддашші, на кутах і фронтонах, а значить, у ті часи їх, ймовірно, можна було побачити і на дерев’яних
помешканнях багатих містян.
По-третє, звичай прикрашати будинки різьбленням є у багатьох країнах та місцевостях, багатих
деревиною. Норвежці, наприклад, славляться своєю спадщиною дерев’яного зодчества. Свої храми-
ставкірхи, разюче схожі на старовинні закарпатські, вони теж вміли зводити без використання металевих
кріплень, а будинки прикрашали різьбленням. Декілька хвилин віртуальних подорожей музеями архітектури
та містами скандинавських та балтійських країн вистачить для того, щоб зрозуміти, що в країнах, багатих на
ліс, традиційною народною архітектурою була саме дерев’яна, яка могла бути прикрашена і різьбленням.
Впадає у вічі, що сплеск цікавості до цього декору у скандинавських і балтійських країнах, як і у Чернігові,
спостерігався у добу модерну. Дерев’яні будинки для потреб заможних городян у ті часи зводили не лише
будівельні артілі, але і професійні архітектори, які майстерно поєднували старовинні традиції з модними
віяннями. До речі, в той час звертання до історії, народних традицій та їх творче осмислення торкнулося не
лише архітектури, але й живопису, і музики. На старіших будинках, так само як і на зведених пізніше даного
періоду, прикраси більш скромні або взагалі відсутні. Таллінн, Рига, Юрмала, Кулдіга, Елгава та інші міста
мають цілі квартали дерев’яної забудови, які, до слова, знаходяться під охороною.
У містах Фінляндії, Естонії, Латвії господарям виділяють кошти на їх збереження і утримання в
належному стані (тим більша шана чернігівським відповідальним господарям, котрі намагаються зберегти їх
самотужки, та волонтерам і благодійникам, що у цьому допомагають). Проведені реноваційні заходи,
зберігши зовнішній вигляд будинків, перетворюють їх на сучасні зручні та екологічні оселі.
По-четверте, з 89 суб’єктів федерації будинки з різьбленням зафіксовані лише у 23 [8]. За даними
Вікіпедії, із 115 історичних міст нашої північно-східної сусідки лише 16 мають пам’ятники дерев’яного
зодчества, причому, частина їх свого часу входила до складу або Чернігівського князівства, яке у часи свого
розквіту ширилось до сучасного Підмосков’я, або одноіменних воєводства та губернії, або Гетьманщини. Ще
у деяких (Іркутськ, Томськ, Омськ, Красноярськ), які славляться дерев’яним різьбленням ХІХ ст., саме тоді
з’явилися українські переселенці. Колонізаційна політика Московського царства, а потім імперії завжди була
спрямована на розпорошення населення із зайнятих земель своїми просторами та його асиміляцію. Обійстя
українців завжди вигідно відрізнялись від дворів місцевого населення охайністю та доглянутістю, чому
численні свідчення і самих місцевих, і іноземних мандрівників [9]. Ми не наполягаємо, що саме українцям
місцева дерев’яна архітектура завдячує своїми пам’ятками, це потребує дослідження, але сумніваємося у
твердженнях, що наша – не автентична.
По-п’яте, старовіри пережили декілька хвиль гонінь: з 60-х років ХVІІ ст. до початку 60-х ХVІІІ ст.
Гетьманщина на початку тих часів ще користувалась широкою автономією. А що українські люди були
віротерпимими, із настанням гонінь старовіри попрохали притулку у козаків та монастирів Стародубського та
Чернігівського полку, які надали їм право оселятися на своїх землях, і навіть перші роки не платити оренди.
Цікаво, що коли згодом через економічні причини стосунки старообрядців з козаками зіпсувались, але
переслідування ще відбувались, московський уряд не виселив старовірів із Гетьманщини, незважаючи на
прохання гетьмана І.Скоропадського. Цей гнаний люд мимоволі рано чи пізно використовували для
колонізації та обґрунтування права Московщини на землі, в яких він з’являвся. Так, наприклад, вважається,
що поселення старовірів Добрянку заснував Анісім Сафронов з-під Тули, Радуль – Філіп Костильов з-під
Севська, Клинців (були українською територією до 1919 р.) – Васілій Клінцов з-під Костроми. Чому
вважається? Бо свого часу російські історики «забували», що тут вже були поселення козаків, які дозволяли
втікачам селитися на своїх землях. Але не все забуте. Так, у 2007 році, коли святкували 300-річчя Клинців,
серед місцевих краєзнавців виникла суперечка, кого вважати засновником, українця Івана Бородзну,
котрому належали села Глухівка і Стодола, на околицях якої оселилися старовіри, або росіянина Васілія
Клінцова. Звісно ж, обрали останнього [10]. Взагалі, тема про російських «засновників» українських сіл та
міст – окрема розмова, але і вона наштовхує на роздуми про неправдивість версії про «привнесеність»
звідкись ззовні традицій різьблення на наші території.
Порівняймо різьблення з Тульщини та Костромщини з добрянським та клинцівським. Будинки
перших поселенців, звісно ж, не збереглись. Але ж існує і наступність, особливо, щодо традицій. Візьмемо
найбільш пишні, показові зразки. Звичайно, це навіть не мікро-дослідження, бо порівняти треба декілька
сотень об’єктів одного й того ж періоду, а його реалізація вимагає участі фахівців-мистецтвознавців, але і
воно дає змогу зробити висновки, що традиції різьблення і підходи до декорування будинків суттєво
відрізняються. Сіверське узороччя, навіть на найбільш рясно декорованих будинках стримане, лаконічне.
Акцент, як правило, робиться на якійсь деталі, яка домінує на тлі простої шалівки.
Навіть у Севську, який знаходиться в частині історичної Сіверщині, загарбаної Московщиною у 1503
році (до никонівських реформ), різьблення хоч і є таким же стриманим, але відрізняється за художнім
вирішенням.
Сіверщина – не єдине місце, куди переселялись старовіри. Географія була досить широка: від
периферійних глухих районів Московського царства, до прикордонних територій сусідніх держав. Після
реформ Катерини ІІ та за її наступників старообрядці розповсюдились у багатьох повітах імперії [11, 12]. Але
чомусь не всюди привезли із собою традиції різьблення. Огляд доступних в Інтернеті світлин пам’яток і
дерев’яної архітектури з місць, де вони знайшли прихисток, виявив відсутність рясних прикрас на дерев’яних
будівлях навіть культового призначення (!), які, якщо старовіри виключно володіли цією майстерністю і
принесли таку традицію, мали би прикрасити у першу чергу і найбільш пишно. Тим більше, що і Полісся, і
Буковина – регіони, багаті лісом. Не бракує його і на Поділлі. Щоправда, скромними є прикраси і на
українських старовинних храмах, але ж вони присутні! До того ж із часу своєї появи і ті, і інші могли
добудовуватися і перебудовуватся. З іншого боку, окрім храмів є і житлові будинки. На тревел-сайтах безліч
світлин із різьбленими будинками із Радуля і Добрянки, де селились старовіри, так само як і з інших сіл та
містечок Чернігівщини: Ніжина, Новгород-Сіверського, Сновська, Березни та багатьох інших. Але вони
відсутні на сторінках, присвячених, скажімо, тій-таки Білій Криниці Чернівецького району чи Стінці
Бучацького району Тернопільщини. Можна заперечити, що громади старовірів могли виконувати
замовлення для місцевих жителів. Але чому такі послуги не користувались попитом в інших регіонах, де
вони оселились? Та і навряд чи старовіри, будучи носіями такого ремесла, «згадали» його через 100 – 200
років по переселенню.
Бо ж впадає у вічі що період, який представляють дерев’яні будинки, прикрашені різьбленням, це
якраз злам ХІХ-ХХ століть. У мистецтві та архітектурі це доба історизму та еклектики. Ми вже казали про
масовий сплеск цікавості саме у той час до історії, традицій та їх переосмислення. Мало не кожна
інтелігентська родина збирала або старожитності, або фольклор. Художники, архітектори, а частіше,
аматори могли переосмислювати ці візерунки, адаптувати їх до властивостей матеріалу та можливостей
інструментів. Навряд чи у пошуках свого коріння вони могли звертатися до зайд-старовірів, а не до носіїв
своєї культури. Часто, особливо, коли це стосується непрофесійної або артільної архітектури, майстри
перезнімали візерунки один у одного. Іноді вони втрачали першопочатковий вигляд, а то і значення, але
чудово декорували будівлю.
Зрештою, українська народна житлова архітектура – це на лише біленькі хатини під солом’яними
стріхами. Такі, здебільшого, можна було зустріти у селах і невеликих містечках. Були вони і у Чернігові. Одна
з таких доживає свого віку на Бобровиці, але і ця має різьблені віконниці. Хати ж містян відрізнялися від
помешкань селян, так само, як і одяг, і спосіб життя. Більш заможні городяни могли дозволити собі не одну
світлицю, декілька грубок для їх опалення. За виглядом і величиною будинка, пишністю оздоблення можна
було судити і про статки, і про статус родини, що у ньому мешкала, хоча і не завжди. Порівняймо будинки
типової для Чернігова архітектури – з двома фронтонами – та їхнє оздоблення. Всюди бачимо і підзори, і
причелини, і пілястри. Вигляд оригінальних сандриків та лиштви, ймовірно, до нашого часу не дійшов. А
власниками цих досить схожих будинків були люди, що належали навіть до різних станів!
Незважаючи на різноманіття візерунків, вони є автентичними, місцевими, бо навіть побіжне
порівняння їх із оздобленням будинків з інших найближчих міст та сіл області виявляє відмінності та
несхожості. Адже, і у кожній з них він свій, бо був представлений місцевими майстрами, які реалізовували
власні задуми, базуючись на локальних традиціях.
Звичайно, вищевикладене потребує подальших і більш ретельних досліджень фахівців. Але і
наведеного достатньо для того, щоб поставити під сумнів «старовірську» версію.

Список використаних джерел

1. Чернігівське узороччя: краса, що зникає / Н. О. Алєшугіна, В. М. Величко, О. О. Зеленська,
П. Ф. Коваль, С. В. Черняков. Ніжин : ФОП Лук’яненко В. В. ТПК «Орхідея», 2016. 130 с.
2. Алєшугіна Н.О., Зеленська О.О. Стан житлової дерев’яної архітектури ХІХ – початку ХХ ст. міста
Чернігова та її використання як туристичного ресурсу. Наукові записки НаУКМА. Історія і теорія культури.
2019. Том 2. С.72-81 URL: http://nrpcult.ukma.edu.ua/article/view/184499/184200 (дата звернення 23.11.2019)
3. Найдюк Н. Рятуючи історію: як у Чернігові відновлюють дерев’яне мереживо на будинках. URL:
https://life.pravda.com.ua/society/2022/08/20/250066/ (дата звернення: 11.01.2024)
4. Сайт НАІЗ «Чернігів стародавній» URL: https://oldchernihiv.com/muzejno-fondova-diyalnist/ (дата
звернення: 11.01.2024)
5. Зайченко В. Вишивка козацької старшини ХVІІ –ХVІІІ століть. Київ, Родовід, 2001. 200 с.
6. Зайченко В. Вишивка Чернігівщини. Рушники. Київ, Родовід, 2018. 256 с.
7. Зайченко. Вишивка Чернігівщини. Київ, Родовід, 2019. 208 с.
8. Виртуальный музей резных наличников. URL: https://nalichniki.com (дата звернення 12.01.2024)
9. Січинський В.Ю. Чужинці про Україну. Київ, Довіра, 1992. 254 с.
10. Вірний зі Стародубщини. Стародубщина. Нарис українського життя краю. URL:
http://www.haidamaka.org.ua/page_perbilstar.html (дата звернення 12.01.2024)
11. Доля старообрядцев и «уклоняющихся от православия» по уездам Российской империи по
данным переписи 1897 г. Карта. URL:
https://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/8/88/Old_Believers_in_the_Russian_Empire_1897.png (дата
звернення 18.01.2024).
12. Розселення російських старобрядців на території України наприкінці XIX ст. Карта. URL:
https://uk.wikipedia.org/wiki/Старообрядництво#/media/Файл:OldBelieversRus1897.PNG (дата звернення
18.01.2024)