Мистецтвознавство і дослідження
Ïåòðî ÑËÎÁÎÄßÍ
старший науковий співробітник
Львівського історичного музею
ÖÅÐÊÎÂͲ ÄÇÂÎÍÈ – ÏÀÌ’ßÒÊÈ ÌÈÑÒÅÖÒÂÀ ÒÀ ²ÑÒÎв¯.
Ïðîáëåìè çáåðåæåííÿ
Пам’ятки культури в Україні у ХХ ст. зазнали
величезних непоправних втрат. У період двох воєн,
радянської влади, а також в час незалежності зни-
щено багато храмів, їх вистроїв, ікон, стародруків та
рукописів, в тому числі і дзвонів.
Старовинних дзвонів до наших днів збереглося
небагато. У монографії Кароля Бадецького “Znisz-
czony dzwon bernardynów lwowskich” згадано Жов-
ківський дзвін, вилитий з трофейних турецьких гар-
мат коштом короля Яна ІІІ [1]. Це рідкісний випадок,
Схематична будова дзвону.
20
коли гармати переливали на дзвони, переважно було
навпаки. Олов’яна бронза (16 – 22 % Sn; 2 % Zn) [2]
є найкращим матеріалом для лиття дзвонів, з неї ви-
ливали також гармати. Тому сировиною для останніх
часто ставали дзвони. Випадки забирання дзвонів
для потреб воєнної індустрії в Галичині відомі від
початку XVIII ст. Існує доволі багато досліджень,
присвячених реквізиції дзвонів в роки Першої світо-
вої війни. Це питання висвітлювали: Тадеуш Шид-
ловський [3], Кароль Бадецький [4], Едуард Лозовий
[5], Роман Шуст, Марта Троянівська [6], Юрій Смір-
нов [7]. Про втрати пам’яток ливарництва в період
Другої світової війни досліджень поки що немає.
Але численні леґенди про заховані (закопані) дзво-
ни, які можна почути майже у кожному селі та міс-
течку Галичини, свідчать про масштабні конфіскації
дзвонів і в цей час. За радянської влади закриття цер-
ков і костелів призвело до того, що дзвони забирали
на металолом.
За час незалежної України, на превеликий жаль,
продовжується знищення пам’яток давнього україн-
ського ливарництва. Парафіяльні громади віддають
на переливання артефакти художнього лиття XVII
– XIX ст., замість них отримуючи низькоякісні воро-
незькі, луцькі та інші дзвони. Для прикладу можна
згадати дзвін кінця XVII ст. з Блищивод Жовківсько-
го району та дзвін в 20-ті рр. XX ст. з Шепаровець
Коломийського р-ну Івано-Франківської обл., що
були віддані на переплавлення. На початку 2000-х
років таке нищення пам’яток релігійними громада-
ми не є чимось новим. Подібні непоодинокі випадки
траплялися і наприкінці ХІХ – в першій пол. ХХ ст.
У 1905 р. оо. домінікани домовились перелити три
старовинні дзвони зі свого монастиря у Львові, се-
ред них і дзвін Ісая 1584 р. Викупив ці дзвони граф
Андрій Потоцький, рятуючи їх від знищення [8].
Петро Слободян

В 1930 х рр. були перелиті два дзвони

XVI ст. з дзвіниці вірменської катедри
у Львові. У 1930 р. Кароль Бадецький
присвятив окрему монографію дзвону
Львівського бернардинського монас-
тиря, який перелили, незважаючи на
те, що він був включений до реєстру
пам’яток в часи Другої Речі Поспо-
литої. Описуючи переливання давніх
дзвонів у довоєнний період, Юрій
Смірнов зазначає: “Здається, церков-
на влада не вважала перелиття дзво-
нів за факт знищення цінних пам’яток
історії.” [9]. Не змінилося ставлення
церкви до цих пам’яток і в наш час.
Сприяє цьому те, що більшість давніх
дзвонів не включено в жодний реєстр
пам’яток культури, а значить вони не
захищені законом.
На жаль, донині не є устале-
ною термінологія будови дзвону, що
ускладнює їх опис, класифікацію та
каталогізацію. Енциклопедичні та
тлумачні словники, даючи пояснення
дефініції “Дзвін”, не подають назв
окремих його частин і деталей. Більш
розвиненою є польська терміноло-
гія, яка охоплює різні його частини,
елементи прикрас. Тому пропонуємо
свій варіант термінів (рис. 1), за осно-
ву якого взято польську термінологію
Т. Шидловського [10]. Корпус дзвону
розділяють на такі частини:
• Вінця – нижній розхилений
край чаші дзвону.
• Дуга, вухо – окремий елемент
корони, через який протягують скоби
кріплення дзвону. Бувають різного сі-
чення – квадратного, круглого, оваль-
ного, гранчастого.
• Корона – верхня частина дзвону, яка слу- Дзвін та фрагмент із зображенням Св. Юрія з церкви
жить для його підвішування. Складається переважно Успіння Пресвятої Богородиці в Роздолі, 1633 р.
з шворня і шести дуг.
• Перстень переламу вінець – частина стінки,
де вона починає різко розширюватися. Як і шия, пе-
реважно виділена валиками. розміщена корона; вона деколи може бути ступінчас-
• Стінка, бік, плащ – бічна сторона чаші дзвону. та і тоді розрізняють верхню шапку і нижню.
• Ударник, серце, язик, било – стрижень, що • Шворінь, ключ – вертикальний стрижень,
рухомо підвішений у середині чаші, який при ударі що проходить через центр корони, завершений кіль-
викликає звучання дзвону. Переважно з розширен- цем. Формою нагадує ключ.
ням у нижній частині. • Шия – верхня найвужча вертикальна части-
• Чаша – основний елемент дзвону, пустотілий на стінки дзвону. Шия переважно виділена рельєф-
корпус, який при ударі язика по його стінці створює ними валиками або орнаментом.
резонанс. Переважно грушоподібної форми. Слід зазначити, що для означення дзвону також
• Шапка – верхня купольна частина, на якій вживали давньоруське “колокол”. Це термін вжи-

21
 Мистецтвознавство і дослідження

тий в написі на дзвоні “Дмитро” з катедрального собору

Фрагмент дзвону зі збірки Львівського історич-
ного музею, 1630 р.
Св. Юра у Львові. Ще один термін, яким називали дзвони
– “кимвал” або “кімвал”. Етимологічний словник україн-
ської мови подає таке пояснення слова кімвал – “від серед-
ньо-грецького κυμβαλον – ударний музичний інструмент у
вигляді двох тарілок” [11], але зі змісту написів зрозуміло,
що слово кімвал означає дзвін. Цю назву ми зустрічаємо
на дзвонах з церкви Воздвиження Чесного Хреста села
Стронятин 1741 р. та з церкви Св. Архистратига Михай-
ла села Нестаничі 1781 р. Парох села Опорець о. Степан
Шапедій написав у 1855 р. вірш, присвячений вилиттю
нового дзвону для парафіальної церкви, який назвав “Їс-
торіостїхъ кυмвала въ Опорh” [12]. У вірші автор вживає
поперемінно слова “кимвал” та “дзвін” як синоніми.
Щоб пояснити потребу збереження дзвонів, звер-
немося до їх характеристики. Разом з поширенням хрис-
тиянства на Україні появляються і дзвони. Вони були не
тільки частиною християнського богослужіння, але вико-
нували функцію швидкого оповіщення громади про най-
різноманітніші події. Прагнучи заслужити Божого благо-
словення та прощення своїх провин, люди жертвували
кошти на оздоблення церков, зокрема і на лиття дзвонів.
А заможніші виливали дзвони своїм коштом і дарували
їх церквам та монастирям. Ктиторські
дзвони переважно були великих розмі-
рів, з багатим декором, литими іконами
їхніх святих покровителів та фундацій-
ними написами. У декорі дзвонів ви-
користовували переважно рослинний
орнамент, який розміщували горизон-
тальними пасами довкола шиї дзвону,
на плащі, довкола вінець. Також поши-
рений мотив ланцюга та шнура (дзвін
“Дмитро” з храму св. Юра у Львові). На
старосамбірському [13] та городовець-
кому дзвонах шнур “зав’язаний” вуз-
лом. У першій половині XVII ст. дуги
корони дзвону декорують, нижня части-
на котрих вилита у формі лев’ячих лап,
а перегин прикрашений маскаронами.
Такий декор зустрічаємо на дзвоні з
церкви Успіння Пресвятої Богородиці
в Роздолі, відлитому Каспером Франке
1633 р. у Львові [14], на дзвоні церкви
Cв. Миколи в Старому Самборі [15],
на дзвоні львівського бернардинського
монастиря 1680 р., відлитому майстром
Григорієм Бельховичем, та на дзвоні зі
Заболотова Івано-Франківської області
1722 р. [16]. В XVIII ст. широкого по-

Зображення Св. Архистратига Михаїла

на дзвоні з церкви Св. Архистратига Ми-
хаїла в с. Нестаничі, 1781 р.

22
Петро Слободян
ширення набуває ламбрекеновий орнамент, який
зустрічається, зокрема, на дзвоні 1756 р. з церкви
Св. Онуфрія в Рукомиші та на двох дзвонах з церкви
Св. Архистратига Михайла села Нестаничі 1761 р.
та 1781 р. Починаючи від XVI ст., на дзвонах нашого
регіону появляються іконографічні композиції. Най-
частіше вони повторювали в бронзі живописні іко-
ни. Але зустрічаються також авторські композиції,
такі як Св. Юрій на дзвоні з Роздолу.
Від найстаріших часів дзвони прикрашали на-
писи, які зберегли імена майстрів-ливарників та
ктиторів. Наприклад, епіграма з дзвону “Дмитро”
церкви св. Юра у Львові: “Âú ëh SWÌF ñîëü#-
íú áû êîëîêîëú ñè¿ ñòîìó Þðüþ ïðè êíÿçè äè-
ìèòð³è èãóìåíîìú Åâüôèìüåìú. À ïèñàëú Ñêî-
ðà ¤êîâú” [17]; епіграма з дзвону Ісая львівського
домініканського монастиря: “NON NATVRA DEDIT
SET MANVS ARTIFICIS : ET SVMPTVS REVERENDIP AT-
RIS FRATRIS ESAIE LOPOLITE SACRE TEOLOIE MAISRI:
АN D: 1584”; епіграма з рукомиського дзвону Онуф-
рій: “TEN DZWON ODLANY DO CERKWI RUKOMYZSK-
IEY POD TYTULEM S ONUFREGO [ZA] S[TARA]NIEM Y
KOSTEM ONUFREGO PIWNICKIEGO I W P POTOCKIEGO
STAROSTY KANIOWSKIEGO I ZONY TEGO Z FUNDATORA
PARASKIEWIY Y BRATA IEGO IANA” [18]; та епіграма
з нестаницького дзвону: “ÑÎÎÐUÆÈѤ ÊÈÌÂÀËÚ
ÑÅÈ ÄÎÂÅÑÈ ÍÅÑÒÀÍÈ×Ú ÄÎÕÐÀÌU ÀÐÕÈ-
ÑÒÐÀÒÈÃÀ ÌÈÕÀÈËÀ ÇÀÑÒÐÀÍÈ ÎÑÒÀÏÀ ÊЋÇ¤
ÈÆÅÍÈ ÅÃÎ ÌÀÐÈÍÈ ÈÑÈÍÎÂÚ ÅÃÎ ÈÎÀÍÀ
ÀËÅK¤ ȤÊÎÂÀ”. Ктитори сподівались, що дзвони,
вилиті на їхні кошти, будуть “промовляти” молитви
за них. Про це свідчать також написи-молитви на
дзвонах, що наведені у ювілейному виданні “Цер-
ковні дзвони братів Фельштинських”: “Святий Боже,
Святий Кріпкий, Святий Безсмертний, помилуй нас.
Слово тілом стало і оселилось між нами. Єдиному
в Тройці Господеви”, “Маріє, Мати Божа поможи
нам у всякій негоді і відверни від нас заразу, голод,
війну і наглу смерть” [19]. Писали на дзвонах різ-
ними мовами: українською, церковнослов’янською,
польською, латиною, грекою. Наприклад, на дзвоні
з церкви Успіння Пресвятої Богородиці в Роздолі на-
пис двома мовами: грекою – вгорі, на шиї та латиною
– внизу, довкола вінець: “∆OIΛOС θҮ BAСИΛІОС
MΣГAС ВОРНІКОС МАΛ∆АВΛАХІАС”, “ DEVI-
NI AVXILIO FVDIT ME CASPER FRANK LEOPOLI
ANNO DOMINI 1633”.
Цікавим прикладом збереження (реставрації)
дзвону є вже згаданий дзвін з Рукомиша. В середи-
ні ХХ ст. його було повністю розбито, але громада
не перелила його, а заварила, зберігши таким чином
оригінальну пам’ятку. Щоправда, при цьому були
ушкоджені деякі деталі декору. Подібний випадок з
дзвоном зі Старого Самбора. Дзвін тріснув, і його
заварили. Отець-декан збирався його віддати на пере-
лиття, але дізнавшись про його історичну вартість,
змінив думку. Вивчення реставраторами металевих
виробів цих та подібних випадків дозволило б ство-
рити методику реставрації дзвонів.
Ця коротка і далеко не повна характеристика
дзвонів дає уявлення розмаїття давніх дзвонів та про
те, наскільки цінним і важливим мистецьким та іс-
торичним джерелом є дзвони.
1. Badecki K. Zniszczony dzwon bernardynów lwowskich.
– Lwów, 1930. – S. 7.
2. УРЕ – К.,1960. – Т. 2. – С. 102.
3. Szydłowski T. Dzwony starodawne z przed r. 1600 na ob-
szarze b. Galicji. – Kraków, 1922. – 96 s.
4. Badecki K. Zniszczony dzwon bernardynów lwowskich.
– Lwów, 1930. – 44 s.
5. Лозовий Е. Реквізиція дзвонів в церквах і костелах
Східної Галичини в роки І світової війни // Україна в минуло-
му. – Київ – Львів: АН України Інститут української архео-
графії Львівське відділення, 1993. – Випуск 4. – С. 64 – 75.
6. Трояновська М. Про австрійські реквізити дзвонів і
гіпсових плакеток зі збірок національно музею перемиської
землі // Народознавчі зошити. – Львів, 2003. – Ч. 1 – 2. –
С. 352 – 355.
7. Смірнов Ю. Реквізиція церковних дзвонів у Галичині
під час І Світової війни // Галицька брама. – Львів: Центр
Європи, 2007. – Ч. 7 – 8. – С. 35 –37.
8. Szydłowski T. Dzwony starodawne z przed r. 1600 na ob-
szarze b. Galicji. – Kraków, 1922. – S. 75 – 76.
9. Смірнов Ю. Реквізиція церковних дзвонів у Галичині
під час І світової війни // Галицька брама. – Липень – серпень
2007. – Ч. 7 – 8. – С. 35.
10. Szydłowski T. Dzwony starodawne z przed r. 1600 na
obszarze b. Galicji. – Kraków, 1922. – S. 40.
11. Етимологічний словник української мови – К., 1985.
– С. 446.
12. Франко І. Вірші Степана Шапедія // Записки НТШ
– Львів: НТШ, 1896. – Т. 11. – С. 7 (99).
13. Слободян П. До історії дзвоноливарництва у Га-
личині // Бюлетень / Національний науково-реставраційний
центр України. Львівська філія. – 2006. – Ч. 2. – С. 62 – 64.
14. K. B. [Badecki K.] Wystawa zdobnicwa ludwisarskiego.
– Lwów, 1920. – S. 19.
15. Слободян П. До історії дзвоноливарництва у Га-
личині // Бюлетень / Національний науково-реставраційний
центр України. Львівська філія. – 2006. – Ч. 2. – С. 62 – 64.
16. Жолтовський П. Художнє лиття на Україні. – К.:
Наукова думка, 1973. – С. 58.
17. Вуйцик В. Дзвіниця катедри Св. Юра у Львові та її
дзвони // Володимир Вуйцик. Вибрані праці / Вісник Укрзахід-
проектреставрація. – Львів, 2004. – Ч. 14. – С. 32.
18. Слободян П. До історії дзвоноливарництва у Га-
личині // Бюлетень / Національний науково-реставраційний
центр України. Львівська філія. – 2006. – Ч. 2. – С. 62 – 64.
19. Церковні дзвони братів Фельштинських. Ювілей-
не видання з нагоди 120-літньої річниці заложення. – Львів,
1928. – С. 29.
23