городоцько-здовбицька культура

Уже більше як півстоліття відомі пам’ятки городоцько-здовбицької

культури, виділеної І. Свєшніковим. Проте одностайності й однозначності у її дефініції поки-що

немає. Частину поселень епішнурового часу польські дослідники, зокрема Ян Махнік і Славомир
Кадров, відносять до межановицької культури [24]. Інші пам’ятки, позначені в радянський період
як

ГЗК (розвідки довоєнних археологів, наприклад О. Цинкаловського [23], Яна

Фітцке та повоєнних років, зокрема Ю. Кухаренка [8], потребують перевірки, уточнень, у т.ч.
підтвердження конкретними матеріалами – керамікою,

крем’яними виробами. З цього погляду актуальними є проблемні статті та

публікації, подані в останні роки К. Бунятян [3, с. 10–20], О. Позіховським

Басейни Горині та Західного Бугу вважаються на даний час ніби крайніми межами на заході та
сході ареалу поширення ГЗК, хоча є поховання ГЗК в басейні Случі – с. Новий Корець (роботи Б.
Прищепи)

Таким чином, місця проживання населення ГЗК концентрувалися в пунктах, де були вигідні
природні умови та корисні копалини: середня течія р. Горинь (поблизу Нетішина, Великого
Мідська), поблизу м. Березне (розвідки О. Романчука), пониззя р. Устя (біля с. Городок (рис. 3:1)) й
інші. Проте, інколи вони селилися на родючих ґрунтах Волині (Мерва, Торчин (рис. 4:2–4), Підгайці
(рис. 5:3), Гірка Полонка (рис. 4:1) й інші). На Поліссі, Малому Поліссі, Волині основними видами
господарства носіїв ГЗК було скотарство, землеробство та невід’ємні для жителів поліської зони
полювання, рибальство, збиральництво. Тобто носії ГЗК переважно селилися у межах Полісся або
Малого Полісся, що більше відповідало їх способу господарювання. Житла робилися переважно
невеликих розмірів (землянки та напівземлянки). Кераміка ГЗКмає здебільшого коричневий з
відтінками колір, домішку граніту й інших мінералів, зрідка товченого паленого кременю.
Натомість посуд межановицької культури при певній подібності форм та шнурового й іншого
декорування (прокреслення, відтиски) має переважно темну барву та включення товченого
паленого кременю в глиняному тісті (наприклад пам’ятки Луцького, Млинівського, Дубнівського
районів, останні виявлені В. Ткачем). У пізніші періоди на посуді МК з’являються різні валики-
виступи. Хоча і в ГЗК іноді наявні своєрідні виступи різної форми (Осова Костопільського району
Рівненської обл., Майдан-Липно Маневицького району Волинської обл.). Дві згадані культури у
кераміці та знаряддях праці мають подібності. К. Бунятян використовує подвійну назву ГЗК/МК або
навпаки [4, с. 34]. І це, очевидно, правильно. Дещо подібну ситуацію зафіксовано у тшинецько-
комарівській культурі пізнього періоду доби бронзи. У Середньому Погоринні, в межах
Острозького та Ізяславського районів Рівненської та Хмельницької областей розвідками О.
Романчука виявлено найбільший вузол пам’яток ГЗК – бл. 30 поселень та їх слідів (більшість на
Ізяславщині). Ці пам’ятки тяжіють до р. Горинь та розташовані на вищих, сухих піщанихмісцях1 .
Основнимимісцями знахідок кераміки й інших артефактівГЗК у Ізяславському районі були:
Дорогоща, Кам’янка, Михайлівка (ур. Америка), Лісна, Прикордонне, Кунів, Нетішин, Комарівка,
Півнева Гора, Хотень Другий, Дертка, Болотківці, Мала Радогощ, Мала Боровиця, Стригани,
Михайлівка (ур. Цибині), Михайлівка (ур. Лимиші), Новосілки й інші – всього бл. 20. Далі на північ,
теж у басейні Горині відомі: Острог (ур. Кургани), Вельбівне, Хорів (кілька пунктів), Розваж (ур.
Кошара) (розкопки О. Позіховського), Могиляни, Слобідка (ур. Мурин, ур. Мала Слобідка), Верхів й
інші.

Культура виокремлена та найбільше досліджувалася І. Свєшніковим. Значну увагу цій культурі

приділяє в останні роки К. Бунятян. У даний час можна виділити чотири основних кущі пам’яток
ГЗК: поблизу Нетішина, Городка, Березного, Великого Мідська. Всього поселень, слідів поселень,
крем’яних майстерень, поховань (підкурганних та ґрунтових) нараховується бл. 100. Керамічні
вироби ГЗК (амфори, кубки, глечики, черпаки) відзначаються переважно невеликими розмірами.
Орнаментувалася їх верхня частина. Позбавленими декору є приблизно 30–40 % виробів. Колір
коричневий з відтінками – від світлого до сіро-коричневого. Поверхня відносно вирівняна. У
глиняній масі є домішка жорстви, різних мінералів, але дуже рідко кременю. Проживання носів
ГЗК на піщаних поліських ґрунтах свідчить про домінування у них скотарства над землеробством,
тоді як межановицьке населення селилося на родючих волинських землях, часто поблизу виходів
кременю на берегах невеликих і більших річок. Особливостями ГЗК є: 1) проживання переважно в
зоні Полісся; 2) напівкочовий скотарський уклад життя; 3) відсутність великих поселень (як у МК) з
3–4 жител; 4) наявність у керамічному комплексі кубків, амфор, глечиків, що вирізняються
коричневим кольором, домішкою жорстви з гранітом й інших мінералів у тісті виробів; декор
шнуровий із подвійних, потрійних відтисків, розміщених у верхній частині та на ручках виробів; 5)
поховання підкурганні та ґрунтові, часто з використанням кубків; 6) крем’яні вироби ГЗК, СК та МК
досить подібні. Проте окреслені особливості вимагають подальших уточнень

Передусім слід звернути увагу на поховальний обряд городоцько-здовбицької культури. Польські

дослідники то схильні вбачати його особливості в «різного типу кам’яних конструкціях»

Ще одну особливість становлять підкурганні поховання. Розкопки більшості з них не

проілюстровано, що унеможливлює їх чітку культурну ідентифікацію, але зведення деяких з них —
ймовірно, перших курганів на Західній Волині — населенням цієї культури не викликає жодних
сумнівів (Залужжя, Острожець, Новий Корець). Відтак, поховальний обряд городоцько-
здовбицької культури відзначається строкатістю: поховання здійснено в ямах або кам’яних
гробницях, без видимих зовні ознак (плоскі) або перекритих курганним насипом. Хоча циліндричні
кубки (тип F) внесено до реєстру посуду межановицької культури, дійсно, не вони визначають її
обличчя. Натомість, подібні знахідки для волинських пам’яток є не лише звичними, а й
характеризуються значною варіабельністю: великі й маленькі, тонко- й товстостінні, власне
циліндричні й трохи звужені до денця, з ручкою зверху або вздовж усього тулуба (прикріпленою
кінцями біля виливу й дна), орнаментовані й неорнаментовані. Оздоблено їх зверху чи, зрідка,
повністю у звичайній для того часу манері (див.: Свєшніков 1974, рис. 36, 1, 2; Пелещишин 1998,
рис. 3, 1, 2; 5, 3; Охріменко 2007, рис. 25, 26 ін.). Все це вказує на те, що циліндричні кубки були
популярними в городоцько-здовбицькій культурі протягом усього періоду її існування (рис. 2).
Найсхіднішою є знахідка циліндричного кубка в кургані біля с. Новий Корець на сході Рівненщини
8 . Судячи із публікацій, на західній околиці вони не трапляються (Пелещишин, Михальчишин
1987; Івановський та ін. 1998; Kadrow, Peleščyšyn 1999), як і в почапській групі. Можливо, подібні
кубки чіткіше маркуватимуть межі городоцько-здовбицької культури (чи, швидше, якогось її
локального варіанта). З Волині вони зрідка потрапляли на північнозахідне Поділля — Хоростків
(Sulimirski 1968, pl. 2, 1), а також у Верхню Наддністрянщину — Баличі, к. 14, Комарів, к. 20 (Op. cit.,
fig. 29, 8). Навіть за класифікацією польських дослідників амфорний комплекс городоцько-
здовбицької культури є строкатішим, ніж межановицької. Однак вказані ними типи і варіанти не
відбивають усього розмаїття волинських амфор, що демонструють згадані матеріали із Дорогощі,
Здовбиці, Хорова, Дубно-Волиці-2. Причина подібного розмаїття очевидна: побутування амфор
протягом усього періоду існування городоцько-здовбицької культури. Нині поповнилися новими
зразками й канфароподібні посудинки, поширення яких Я. Махнік пов’язує лише з територією
України 9 . Щодо особливостей оздоблення посуду городоцько-здовбицької культури необхідно
звернути увагу й на таку деталь, як рядочок із коротеньких шнурових дуг-петельок (Кухаренко
1962, тaбл. ІV, 4, 10; Ginter, RogozińskaGoszczyńska 1965, tabl. IV, 11, 12; VII, 11; Ткач 2007, рис. 62,
2). Цей елемент зафіксовано на всіх різновидах посуду. Зважаючи на варіанти декору (дуги-
петельки доповнюють знизу смуги із потрійних, парних або одинарних ліній, іноді розташовані
між ними), його застосування не обмежувалося певним періодом (рис. 2, 2). До цього слід додати
ледь помітні ямки від пальця чи вдавлення нігтем (рис. 1, 2—4). Навіть побіжний огляд показує, що
керамічний комплекс городоцько-здовбицької культури формувався й розвивався за дещо іншими
канонами, ніж межановицької. Це порушує дві проблеми. Перша — хронотипологічне
впорядкування кераміки. Якщо «протомежановицький» стиль оздоблення, реалізований на
Волині здебільшого на амфорах і циліндричних кубках й часто доповнений іншими елементами,
ще може бути орієнтиром для гіпотетичного окреслення першої фази городоцько-здовбицької
культури через наявність інших показників її «архаїчності», то з ранньої фази межановицької
культури можливості зіставлення кераміки обох культур за оздобленням, зокрема пасмами із
парних шнурових ліній, звужуються, оскільки подібний декор на Волині зафіксовано й у пізніших
комплексах. За класичної фази кераміка межановицької культури так змінилася, що в ній власне
майже нічого не залишилося від давніших фаз (див.: Каdrow, Machnik 1997, s. 54—80) 10, тому не
випадково їх колись розглядали як окрему культуру (Хлопіце-Веселє). Попри появу на Волині
притаманних класичній фазі горщиків із ґудзами (Свєшніков 1974, рис. 47, 6, 10, 14; Пелещишин
1998, рис. 8, 3, 5; Ткач 2007, рис. 15, 1, 2 та ін.), тут продовжували творити традиційні форми:
амфори, циліндричні кубки й черпаки, як правило, оздоблені шнуровим орнаментом. Проте вони
не були незмінними. Так, комплекси, синхронні орієнтовно класичній/пізнім фазам
межановицької культури, засвідчують, наприклад, певну трансформацію амфор: перенесення
ручок на плічка, банякуваті широкогорлі форми, навскіс розташовані смуги шнурових ліній тощо
(Свешников 1961, рис. 20, 20; Самолюк 2007, рис. 5, 5, 9; 7, 4). Відтак, актуальними є пошуки
власних критеріїв хронологічного впорядкування нагромадженого на Волині матеріалу.

Г.В. ОХРІМЕНКО, Н.В. СКЛЯРЕНКО, С.М. ЛОКАЙЧУК Городоцько-здовбицька культура на території

Північно-Західної України\

К.П. Бунятян ГОРОДОЦЬКО-ЗДОВБИЦЬКА КУЛЬТУРА: ПРОБЛЕМНА СИТУАЦІЯ

б/ стжижовська культура

Стжижовська культура – одна з культур шнурової кераміки епохи ранньої бронзи. Виділена
А.Гардавським на основі результатів розкопок 30-х років ХХ століття. Епонімне поселення
розташоване біля села Стжижув (Польща). Археологічна культура поширена у східній
частині Люблінської височини і на північно-західній Волині в Україні. Датується ХVIII – ХVI
століттями нашої ери. Формування стжижовської культури могло відбутися на основі
місцевих культур шнурової кераміки при сильному впливі східних степових культур.

Поселення (Валентинів, Зозів, Муравиця, Озліїв, Торчин) розміщувалися на мисах, берегах

озер або на підвищеннях серед річкових заплав. Житла представлені напівземлянками
неправильно-овальних обрисів, що складалися з двох-трьох суміжних заглибин з вогнищами.
Уздовж стін жител були виступи-лежанки. До пам’яток стрижовської культури відносяться
більшість волинських крем’яних майстерень. Краще за інші вивчено майстерні у Млинові, де
відкрито скупчення, яке складалося з понад ніж 10 тисяч крем’яних предметів масою до 300
кілограмів.

Грунтові могильники (Валентинів, Озліїв, Торчин) складаються з кількох поховань із

скорченими або витягнутими кістяками, які орієнтовані головами за різними сторонами світу.
А Волині відомі підкурганні поховання (Городок, Жорнов, Торговиця).

Відомі скарби (Стеблівка, Страклова, Липи), що складалися з бронзових та крем’яних

знарядь праці, прикрас, фаянсових намистин. Кераміка стжижовської культури має домішки
шамоту, загладжену поверхню та багатий орнамент з вертикальних, горизонтальних, косих
відбитків мотузки, наколів, нарізів, валиків. Основні форми: амфори з роздутим тулубом і
двома вушками на плічках, келихи, черпаки, миски.
Кам’яні вироби представлені зернотерками, відбійниками, ковадлами, свердленими
сокирами. Найбільш численними є крем’яні вироби: ножі, серпи, різці, скребачки, свердла,
клиноподібні сокири, кинджали, вістря до стріл та списів. Кістяні вироби: проколки, голки,
шпильки, деталі музичних інструментів, пронизки. Поширені підвіски з черепашок та
фаянсові єгипетські намистини. До бронзових виробів відносяться: вислообушні сокири,
скроневі кільця, гривні, браслети, персні.

2.Тшинецько-комарівська культурна спільність;

лочко В. І., Отрощенко В. В., Макарович П. та інші. Березанська С. С. свого часу віднесла до культур
середнього бронзового віку на території України тшинецько-комарівську культуру (або культурне
коло), при цьому виділивши комарівську культуру XV–XII ст. до н. е. з трьома етапами, і
східнотшинецьку культуру кінця XVІ – початку XI ст. до н. е. (ранній і пізній етапи). До цього ж
періоду вона віднесла культуру багатоваликової кераміки (культура © Любов Опанасенко, 2021 20
Збірник тез конференції «Археологічні студії: здобутки та перспективи 2021» Бабине або культуре
коло Бабине (останньою назвою зараз користується Литвиненко Р. О.)) та зрубну культуру
(ранньозрубний період – кінець XVI–XIV ст. до н. е.; пізньозрубний період – ХІІІ– ХІІ ст. до н. е.,
загалом XVI–XIІ ст. до н. е.) (Березанская, 1982, с. 111– 122; Литвиненко, 2013, с. 100–202).
Сучасний стан дослідження тшинецького культурного кола на Україні розглянуто у статті
Макаровича П., Горського Я., Лисенко С. У ній автори зазначають взаємні впливи між тшинецько-
комарівською культурою та її сусідами (бабинська, зрубна, абашинська культури тощо), які на той
час перебували на різних етапах свого культурного розвитку. Цікавими є думки щодо існування
шляхів сполучення між культурами та обмінні процеси, підтвердження чи спростування думки про
східне походження деяких металевих речей у культурах. У тшинецько-комарівській культурі
відзначається спадщина ямної, катакомбної та шнурової спільнот. Впливи цих культур різні в
різних регіонах поширення (тшинецької, комарівської і сосницької культур). Одним із
підтверджень є те, що катакомбні кам’яні булави, які мають східне походження, були поширені в
тшинецько-комарівській культурі. Крім попередніх культур на тшинецько-комарівську здійснює
вплив паралельно і бабинська культура, що можна прослідкувати в елементах поховального
обряду та кераміці. Так, наприклад, свідченням контактних впливів є наявність в обох культурах
дерев’яних посудин, крім того, особливо цікавими є поховання за обрядом дніпровсько-прутської
бабинської культури, які містять посудини, аналогічні кераміці комарівської версії тшинецько-
комарівської культури (селища Проги і Клембівка, де обидві культури перекривають одна одну).
Також не можна виключати і той факт, що представники ранньої фази тшинецько-комарівської
спільноти співіснували з пізніми «бабинцями» у басейні верхнього Дністра. Подібне співіснування
можна прослідкувати й в східному ареалі тшинецько-комарівської культури на середньому Дніпрі
та в басейні Десни. Елементи бабинського кола сюди проникли з південного сходу і перекрили
місцевий субстрат (Малополовецьке 1800–1600 рр. до н. е.). Крім впливу вищезазначених культур,
на деяких територіях свого існування тшинецько-комарівська відчувала на собі і вплив
абашевської культури (деякі типи гончарних виробів, проте вони не повністю повторюють кераміку
абашевської культури) (Makarowicz, 2013, рp. 162–244).

Тшинецька культура представлена побутовими та культовими пам'ятками на теренах

Польщі й України від Одера до Дніпра. Датується XVIII—XIII ст. до н. е. Виникла
внаслідок розвитку й консолідації центральної групи культур шнурової кераміки на
теренах Польщі й поширилася далі на Схід. Тшинецьку культуру виділив Й.
Костжевський і назвав за цвинтарем Тшинець у Польщі. Пам'ятки Тшинця в Україні
досліджувала С. С. Березанська, яка спочатку вжила щодо них термін
"східнотшинецька культура" (пізніше дослідниця відмовилася від цієї назви). У
тшинецькій культурі виділено локальні групи (любенська, опатівська, любельська,
мазовецько-підляська, рівненська, прип'ятська та київська). Об'єднавчою ознакою
культури виступає тюльпаноподібний посуд та "рогаті" прясла — специфічна
категорія речей тшинецької культури. Поселення (Клещове, Злота, Пінезівка,
Завадівка, Здвижівка) розташовані в заплавах річок, на дюнних підвищеннях. Вони
невеликі за розмірами, з вуличним плануванням. Житла наземні, іноді трохи
заглиблені, одно- та двокамерні, з відкритими вогнищами або банеподібними печами
(рис. 28). Тшинецька людність ховала своїх померлих під могилами чи на фунтових
цвинтарях. Поховальний обряд передбачав скорчені інгумації, кремації в урнах,
неповне спалення кістяків (Любна, Войцехівка, Малополовецьке). Скарби знайдено
лише в Польщі (Дратов, Ставишице). Серед виявлених речей — бронзові прикраси —
браслети, кільця, шпильки. Населення займалося скотарством і землеробством.
Перше розвивалося активніше в поліських районах, друге — в лісостепових. Серед
знарядь праці переважають крем'яні серпи, кам'яні зернотерки й сокири. Зброя
(наконечники стріл, списів, кинджали) також виготовлялася в основному з кременю.
Бронзові вироби (переважно прикраси) трапляються рідко.
Пам'ятки малополовецького типу виділені Д. П. Куштаном та С. Д. Лисенком у 90-ті
роки XX ст. Епонімною пам'яткою є ґрунтовий цвинтар Малопо-ловецьке-3 поблизу
Фастова. Поселення, зосереджені на півночі лісостепу між Черкасами і Києвом, відомі
за матеріалами розвідок. Ознакою цієї групи є тюльпаноподібний посуд,
прикрашений горизонтальними під вінцями та вертикальними по тулубу пружками
— деградований варіант багатоваликової орнаментації бабинської культури. Скорчені
на лівому чи правому боці поховання мали переважно східну орієнтацію. З цією
групою пов'язують також знахідки невеликих бронзових серпів (Биківський скарб).
Малополовецький тип склався унаслідок взаємодії місцевого населення бабинської
культури з прийшлими носіями тшинецької. Датуються пам'ятки малополовецького
типу XVI—XV ст. до н. е. Віднесені до системи тшинецько-комарівської КІС.
ТШИНЕЦЬКО-КОМАРІВСЬКА КУЛЬТУРА НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ: СТАН ДОСЛІДЖЕННЯ І
ПЕРСПЕКТИВИ Любов Опанасенко

/ катакомбна культура;

Середньодонська катакомбна культура – археологічна культура катакомбної культурно-

історичної спільноти епохи середньої бронзи. Виділена Г.В.Подгаєцьким як варіант
катакомбної культури. Пізніше Т.В.Попова віднесла ці пам’ятки до харківсько-воронезького
варіанта. Ареал: Середнє Подоння, верхня і середня течія Сіверського Дінця та його
лівобережних притоків. Датується ХІХ – ХVI століттями до нашої ери. Поселення
розміщуються у заплавах: Ксизове, Університетське І – ІІІ. Житла – напівземлянки.

Кераміка представлена плоскодонними високими горщиками з високою, у вигляді розтрубу,

шийкою, рідш трапляються низькі горщики, келихи, ріпоподібні посудини. Орнамент
наносився на всю поверхню посудини: гребінцеві та шнурові відбитки, тясьма, на пізньому
етапі – валики. Композиції: трикутники, фестони, сітка, вертикальна ялинка, паркетний
візерунок. На відміну від інших катакомбних культур, композиційні елементи повернуті
верхівками не донизу, а вгору.

виготовлені з каменю, кістки та бронзи. Кременеві двобічно оброблені вістря стріл мали
трикутну форму з увігнутою основою. Трапляються кам’яні пести, розтиральники, абразиви,
булави, клиноподібні сокири-молоти. Знайдені також бронзові ножі листоподібної форми або
з клинком, у якого різко розширена верхня частина, тесла, долота, стамески. Знайдені
скарби втульчастих сокир біля сіл Скакун та Колонтаївка. Прикраси: бронзові скроневі кільця,
підвіски, намистини з перлин та кістки.
Поховальний обряд: підкурганні поховання у катакомбах та прямокутних ямах, частіше
впускні у більш ранні кургани. Катакомби мають прямокутну, рідше – овальну шахту, камера
розміщувалася під під поздовжньою стінкою, але трапляються і Т-подібні катакомби. Кістяки
лежали у скорченому стані на боку й були посипані вохрою. Інвентар: глиняні та дерев’яні
посудини, жаровні.

б/ культура багатоваликової кераміки

БАГАТОВАЛИКОВОЇ КЕРАМІКИ КУЛЬТУРА — культура епохи середньої бронзи 17—

15 століть до н. е. Її племена жили в Подніпров’ї та на Правобережжі й частково заселяли
територію сучасної Тернопільщини.Інша назва – бабинська. Виділила С. Березанська.
Склалася на основі місцевих катакомбних культур під впливом середньодонської.

Визначено 4 локальні варіанти: південно-західний, середньодніпровський,

нижньодніпровський, східний. Відомо понад 200 поселень, розташованих на низьких
терасах, заплавних підвищеннях, корінних берегах. Назву отримала від глиняногопосуду,
оздобленого великою кількістю наліпних валиків. Орнамент посуду багатий і
різноманітний, часто вишуканий. Племена багатоваликової (багатопружкової) кераміки
культура займалися випасним скотарством.

На Тернопільщині відома одна пам’ятка цієї культури — могильник біля с. Остап’є,

нині Тернопільського району Тернопільської області , яке 1929 досліджував Я. Брик.
Розкопано 4 кургани; виявлено посуд, крем’яні знаряддя праці, кісткові та бронзові
прикраси; дно, стіни і перекриття поховань викладені камінням.
Поховання влаштовані в неглибоких ямах, часто з кам’яними чи дерев’яними домовинами
(зрубами, колодами). Поховані у зібганому стані, на лівому боці, орієнтовані переважно
головою до Захід чи Схід, у похованнях зрідка виявлено посудини, пряжки, ножі,
прикраси, кістки тварин.

Основна форма посуду – гострореберний горщик із високими вінцями. Прикметною

ознакою частини його є багатоваликовий та прокреслений лінійно-кутовий орнамент. Інші
речі: бронзові ножі, тесала, сокири, гривни, кам’яні молотки-сокири, булави, крем’яні
вістря стріл, фаянсове намисто, рогові та кістяні пряжки і псалії. Зайняття племен
багатоваликової (багатопружкової) кераміки культура – скотарство, рільництво,
рибальство. Значного рівня досягли металургія, металообробка.

Джерела:
Бігус, М. Багатоваликової кераміки культура [Текст] / М. Бігус, П. Гуцал //
Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 Т. Т. 1 А — Й / голова редкол. Г.
Яворський. — Тернопіль, 2004. — С. 64.

зрубна, сабатинівська і білозерська культури

Білозерська культура – археологічна культура доби пізньої бронзи. Деякими дослідниками

розглядалася як пізній етап зрубної культури (О.О.Кривцова-Гракова, О.М.Лєсков,
О.І.Тереножкін) або сабатинівської культури (І.М.Шарафутдінова, І.Т.Черняков). Названа
за поселенням, яке розташоване на березі Білозерського лиману у місті Кам’янка-
Дніпровська Запорізької області. Це поселення досліджувалося в 1947 році
О.О.Кривцовою-Граковою. Територія поширення білозерської культури – степова зона
Північного Причорномор’я – від рік Прут та Дунай на заході до ріки Сіверський Донець та
ріки Дон на сході, від кордонів степу та лісостепу на півночі до передгір’їв Криму на
півдні. Археологічна культура представлена поселеннями, могильниками, майстернями
ливарників. Поселення (Білозерське, Ушкалка ІІ, Кірово, Бабино ІV, Каховське, Зміївка,
Тудоров) розташовані звичайно на невисоких надзаплавних терасах по берегах лиманів.
Площа 3 – 4,5 гектара. Планування, ймовірно, вулицями – в один – два ряди. Є круглі ями
господарського призначення.Житла прямокутної форми: наземні з кам’яною основою,
землянки та напівземлямки. Споруди з кам’яними конструкціями є більш характерними
для західного ареалу культури. Звичайно вони складалися з однієї кімнати з примакаючим
до них коридором. Залишки стовпових конструкцій засвідчують наявність дво- або
односхилого даху. Площа будов 15 – 70 квадратних метрів. Житла мали вогнища
відкритого типу в центрі або у кутку приміщення.Могили грунтові та кургани (Брилівка,
Василівка, Кочковате, Первомаївка, Степове, Чернянка, Широке). Більшість курганів
невисокі. Але відомі й монументальні споруди (курган Широка Могила біля села Мала
Лепетиха на Херсонщині сягав висоти 9,6 метра, діаметра 120 метрів). Безкурганні могили
складаються з більш як 100 поховань. Іноді грунтові та курганні могильники становлять
єдиний комплекс.Поховання розміщувалися рядами і здійснювалися у прямокутних ямах,
близьких за формою до квадрата, перекритих дерев’яним перекриттям. Небіжчики лежали
скорчено на боку, іноді на спині головою на південь. Кінцівки ру покладено перед
обличчям або грудьми. Іноді в обряді застосовували вогонь, вохру, крейду. Відкриті
залишки тризни з кісток та битого посуду. Поховання знаті відрізняються розмірами ям та
складним внутрішнім улаштуванням (обшивка дошками, стовпові конструкції), виразним
інвентарем. Такі поховання нерідко грабувалися у давнину. Традиційний набір інвентаря
включає одну – дві посудини, скроневі кільця, намисто. Кераміка представлена кухонним,
столовим та тарним посудом за технологією вона проста та лощена. Провідна форма –
горщики з виділеною шийкою. Орнамент – трикутний у розрізі наліпний валик або валик з
розімкненими у вигляді вусиків кінцями. Численний посуд з низькими бортиками виконував
функції мисок, сковорідок, жаровен. Лощений посуд характерний для поховань. У похованнях
переважали келихи з високою циліндричною шийкою, виступом в основі, широким кулястим
тулубом та невеликим дном, є черпаки, чаші, миски. Для тарної кераміки характерні корчаги
великих розмірів.

Відомі майстерні ливарників та скарби бронзових виробів (Завадівка, Калантаєв,

Кардашинка, Медведівка, Цюрупинськ). Металеві вироби досить різноманітні: кельти (одно-,
двох-, безвушкові), долота, кинджали (з кільцевим упором і паралельними лезами,
черешкові без кільцевого упору), вістря до списів з прорізаним пером, шила, однолезові
ножі, клепані казани, серпи. Прикраси: шпильки, фібули, гудзики, браслети, підвіски,
пронизки.
Походження культуриПоходження сабатинівської культури пов’язане з більш
ранньою культурою багатопружкової кераміки (див. Культура багатопружкової кераміки),
яка під сильним тиском кочовиків зрубної культури (див. Зрубна культура) була відрізана
від кавказької металургійної сировини й вимушена перемкнутись на сировинні джерела в
Трансільванії. Додатковим стимулом виникнення нової культури стало тривале
потепління, яке сприяло розвитку землеробства та присадибного тваринництва. Центр
сабатинівської культури знаходився в сточищах рік Інгул та Південний
Буг.Господарство й ремесло сабатинівцівЛюди сабатинівської культури жили
зі скотарства та землеробства, про що свідчить зокрема кількість знахідок бронзових
серпів. Зерно вирощували як для харчування, так і на корм худобі, оскільки велике
значення мав випас стад, в основному великої рогатої худоби та овець. На літо худобу
відганяли в степ, далеко від населених пунктів, а зимою утримували її у спеціальних
загонах. З каменю виробляли зернотерки, розтирачі, а також знаряддя, пов’язані із
бронзоливарним ремеслом: рудотерки, молоти, точила, ковадла, форми для
виготовлення знарядь праці та зброї, а також прикрас.

В спеціалізованих ливарних майстернях виготовляли серпи різноманітних типів, бойові

сокири, наконечники списів, кинджали, бритви, а з прикрас — шпильки, підвіски й
браслети. Металургія сабатинівців залежала від трансільванської сировини, але була
незалежною у формах виробів. Високого рівня досягла обробка кістки й рогу.

Серед ліпного посуду переважають кухонні горщики, орнаментовані наліпним пружком

під вінцями, тонкостінні кубки, черпаки, чаші з двома ручками, миски, слоїки, сковорідки.
Столовий посуд представлено чашами, келихами, глечиками, черпаками. Численні скарби
бронзових речей вказують на торгові зв’язки з карпато-трансильванськими та
дунайськими металургійними центрами, а на сході — зі зрубною культурно-історичною
спільністю.Села й міста сабатинівцівПоселення сабатинської культури
розташовувалися як в долинах річок, так і в глибині степових районів. Зазвичай, довкола
одного великого землеробського поселення знаходилась мережа менших скотарських
поселень, розташованих на відстані 2-3 кілометрів одне від одного. А що густота
населення була доволі високою, завдяки сабатинівцям на українській землі вперше з часів
трипільської культури (див. Трипільська культура) почали з’являтись справжні міста.

Міські поселення були забудовані кам’яними та глинобитними будинками, - часом навіть

двоповерховими, - які складались з кількох кімнат. Переважає вуличне планування із
забудовою в один – два ряди. В пастуших поселеннях були наземні та напівземлянкові
житла, часто з кам'яними основами стін, а у відкритому степу — легкі наземні. Перекриття
будинків підтримувалися вкопаними в землю стовпами. Дахи – односхилі та двосхилі. У
приміщеннях робилися вогнища, обкладені каменем, або глинобитні печі зі
склепінням.Порт Дикого СадуВірогідно саме сабатинівцям належить честь
заснування портового міста, яке тепер знаходиться в урочищі Дикий Сад на території
сучасного Миколаєва. Це місто було відкрите Феодосієм Камінським 1, хоча регулярні
дослідження почалися тільки з 1990 року. Місто мало зовнішню оборонну лінію з ровів та
кам’яних стін із вежами, а також окрему кам’яну цитадель, в якій жила еліта — жерці й
воїни. Поблизу знаходився храм сонцепоклонників прото-мітраїстів2.

На території цитаделі знаходились склади та сховища для особливо коштовних товарів.

Через рів, який обгороджував цитадель, були прокладено два мости. Складні архітектурні
композиції могли бути виконані людьми, які не просто жили громадою, а мали певну
соціальну структуру й майнову диференціацію, оскільки зведення таких споруд вимагало
чималих зусиль. Система оборони свідчить, що вона була спрямована на збереження
матеріальних цінностей, накопичених завдяки тому, що Дикий Сад став ключовим
пунктом на перетинанні торговельних шляхів.

В часи свого розквіту місто існувало як важливий і найпівнічніший чорноморський порт,

призначений для торгівлі з Середземномор’ям. Місто було своєрідним торговим хабом, в
який стікались призначені для обміну товари з усього північного Причорномор’я. І дуже
ймовірно, що знаменитий сабатинівський човен, був купецьким судном, яке рухалось з
Дикого Саду вгору, проти течії Південного Бугу кудись в землі людей тшинецько-
комарівської культури (див. Тшинецько-комарівська культура

Зрубна культура – археологічна культура епохи бронзи. Виділена В.О.Городцовим у 1901 –

1903 роках. Названа за способом поховання у зрубах (зруби – ями з дерев’яними
конструкціями різного виду). Зараз сукупніть зрубних пам’яток, які знайдені у басейнах
Волги, Дону і Дніпра, розглядається як культурно-історична область, всередині якої
виділяють окремі варіанти або культури. В Україні відомі два варіанти: степовий і
лісостеповий. Вони локалізуються у басейнах Сіверського Дінця та на Дніпровському
Лівобережжі. Датується зрубна культура ХVI – ХII століттями до нашої ери.

Питання походження зрубної культури дискусійне. Відповідно до однієї точки зору, вона не
має коренів в Україні і виникла як наслідок міграції зі сходу (Середнього Поволжя). В
результаті змішування зрубних племен із місцевим населенням (носіями культури
багатопружкової кераміки) і виникла зрубна культура України. На думку інших дослідників,
зрубна культура по всій території поширення формувалася приблизно одночасно на
місцевому грунті. Єдиного центру походження зрубної культури не існувало. Належність
зрубних племен до іраномовного етнічного масиву не викликає сумніву.

Пам’ятки зрубної культури представлені поселеннями, похованнями і скарбами. Поселення

(Іллічівка, Рубці, Усово озеро, Янохине) розміщувалося у заплавах – на дюнах і залишках
корінного берега. Існували хутірське планування та вуличне планування. Основний тип
жител – землянки глибиною 1 на 1,2 метри прямокутні, розмірами від 6 на 8 до 7 на 7
метрів. Стіни обкладені брусками та плетінням. У деяких житлах – земляні лежанки вздовж
стін. На поселеннях поблизу мідніх родовищ Донбасу (Калинівка, Клинове, Пилипчатине)
виявлені численні залишки металургійного виробництва – горни, шлаки, уламки матриць.

Поховання знайдені в курганах і грунтових могильниках. Кургани утворюють групи з 5 – 10

насипів. Під одним насипом декілька поховань. Деякі кургани круглі видовжені. Найпростішим
типом могильної споруди є грунтова яма. Влаштовувалися також зруби з 4 брусків або
колод, закріплених пазами. На дні, поверх дерева – мата з очерету або дубової кори. У
засипці нерідко зустрічається вугілля, попел, обпалені кістки тварин. В похованнях знайдені
кістки коней. Небіжчики лежать у скороченому стані, найчастіше на лівому боці головою на
схід. Відомо порівняно незначна кількість поховань з тілоспаленням. Розбіжність у розмірах
поховання і набору інвентаря відбиває складну багатоступеневу організацію соціальної
структури зрубного суспільства.

До зарубинецької культури відноситься декілька скарбів бронзових виробів (Кабаківський,

Лобойківський, Райгородський). Посуд: слоїки, гострореберні горщики. Орнамент
складається з відбитків мотузочки, зубчастого штампа (геометричні композиції). Відомі
дерев’яні посудини з фігурними бронзовими облямівками. Металеві вироби представлені
серпами, кельтампи, вислообушними сокирами, ножами, кинджалами, скроневими
підвісками, перснями.

Серед кам’яних знарядь – сокири, молотки, зернотерки, ливарні форми. Вироби – кременю:
скребки, ножеподібні знаряддя, проколки. Численні кістяні та рогові вироби: псалії, шила,
наконечники стріл, гарпуни, підвіски, гудзики.

ОТОМАНЬ, археологічна культура – одна з найяскравіших археол. к-р доби середньої бронзи
Пiвденнокарпатського регіону. Назва походить від м. Отомань у Трансильванії. У 17–14 ст. до н. е.
займала терени Закарпаття (Берегове, Дідове, Дякове), Сх. Словаччини, Пн.-Сх. Угорщини та Пн.-
Зх. Румунії. Пам'ятки представлені укріпленими й неукріпленими поселеннями, городищами та
скарбами бронзових і золотих речей. Племена цієї к-ри мали розвинене орне землеробство та
скотарство, металургію бронзи, розвинені торг. та культ. зв'язки з егейським світом. Для цієї к-ри
характерні високоякісний яскраво орнаментований столовий і ритуальний посуд та багато
орнаментовані бронз. вироби складних, іноді навіть химерних, форм. Поховальний обряд –
бiритуальний: як тiлоспалення в урнах, так і тiлопокладення в ямах на пласких могильниках.
Виділяються окремі багаті поховання. На городищах простежується зародження соціальної
диференціації сусп-ва – виділяються акрополі. Основу ідеологічних уявлень складали солярні
культи. На пізньому етапі О.к. переростає у споріднену к-ру Фельшесеч-Станове.

В Україні поширена на Закарпатті, у верхів'ях р. Тиси, але основна кількість пам'яток — у східній Словаччині
та північно-західній Румунії, де культура вивчена більш повно. В Угорщині ця культура називається
культурою Фюзешабонь.
За час існування культури Отомань у Карпато-Дунайському басейні відома велика кількість укріплених
поселень-городищ. Рови на них були завширшки 10 м, заввглибшки до 6 м, мали частоколи та палісади.
Отже, це були справжні фортеці. Серед них і, власне городище Отомань (розкопки розпочав ще у 20-х
роках минулого століття М. Рошка), за яким культура набула назви, а також городище Спишський Шверток,
у Словаччині. Останнє займало вершину гори, його площа дорівнює близько 9 га, мало укріплення у вигляді
двох стін, які споруджених із кам'яних плит та землі. Товщина стін 7,5 м, а їх висота сягала 4 м. Біля в'їзду
на городище було зведено дві башти. У внутрішній частині, окрім жител, зосереджувалися ремісничі та
ювелірні майстерні. Тут було знайдено більше двадцяти скарбів із золотими та бронзовими виробами.
У Закарпатті укріплені поселення відомі біля м. Берегове (Мала Гора) та біля с. Дідове. Перше розташовано
на висоті 148 м на схилі Карпатських гір, його площа дорівнює 0,7 га. Можливо, і тут були фортифікаційні
споруди, але, на жаль, не збереглися.
У Закарпатті малі поселення відомі біля сіл Дякове та Вовчанське у долині р. Батар, правої притоки р. Тиси,
та біля с. Квасово, у нижній течії р. Боржава. Дяківське займало площу 2,5 га, на ньому збереглися теллі –
штучні узвишшя, які утворилися внаслідок будування жител на одному місці протягом тривалого часу. Житло
культури Отомань було невеликою землянкою завбільшки лише 8,5 кв. м. З підлогою вистеленою
жорствою. Знайдено 16 бронзових скроневих підвісок, які лежали поруч із кухлем. З цього ж поселення
відомі кам'яні ливарні форми для лиття булавок та шил. Площа поселення біля с. Квасове — 0,8 га, тут
відкриті залишки наземного житла завбільшки майже 12 кв. м.
Поховальні пам'ятки наразі відомі лише поза межами України.
Керамічний посуд достатньо своєрідний. Незважаючи на виготовлення без застосування гончарного кола,
він має певні стандартні форми та орнаменти. Поряд із звичайними горщиками є великі та маленькі глечики
з ручками, які по боках мали соскоподібні виступи, кубки з високою ручкою, миски, великі корчаги . Вони
прикрашалися меанд- роподібними та хвилеподібними знаками, багаторядним зиґзаґом, заштрихованими
трикутниками та лініями. Походження деяких таких орнаментів пов'язують із крито-мікенськими впливами ,
хоча весь посуд вироблявся на місці. На деяких поселеннях, зокрема й у Закарпатті, відомі горщики-груби.
Кам'яні вироби ще не вийшли з ужитку. Для їх виготовлення використовувався місцевий обсидіан. Поклади
обсидіану, які могли розроблятися у давнину, знайдено біля с. Хмельник Іршавського р-ну.
Отоманська культура дуже багата на металеві вироби. Вони представлені численними типами прикрас ,
знаряддями праці та зброї, які мають широке коло аналогів у Карпато-Дунайському басейні , де належать до
т. зв. горизонту Хайдушамшон-Апа, а частково й до Косідерського. Декілька скарбів бронзових знарядь
знайдені й на Закарпатті.
Високий розвиток культури та наявність великої кількості металевих речей на її пам'ятках забезпечувала
наближеність до міднорудних родовищ у північній частині Східних Карпат. Не дуже далеко були також
Західні Гори (Металич), де ще у давнину могла здійснюватись широка розробка не лише міді, але й золота
та срібла. Це стосується й Закарпаття, де на Берегівському свинцево-цинковому родовищі відкриті давні
підземні шахти. На думку Е. А. Балагурі, тут могли видобувати й золото.
Оскільки у Закарпатті не трапляються пам'ятки раннього етапу культури, можна дійти висновку, що процес її
формування відбувався даля на захід на територіях Словаччини чи північно-
західної Трансільванії. Разом з іншими культурами середнього періоду бронзового віку культура Отомань
забезпечила функці-
онування Карпато-Дунайського центру культурогенези, під впливом якого опинилося й населення Північно -
Західного Причорномор'я.
Під тиском центральноєвропейських культур курганних поховань та внаслідок якихось внутрішніх чинників
культура Отомань зникає. Її нащадками стали племена багатьох більш пізніх культур , перш за все серед них
треба назвати культури Ґава, Пілінь, у Закарпатті — Фельшесевч-Станове. Лише у північній Трансільванії
вона дещо подовжує своє існування. Хронологічні рамки культури Отомань на Закарпатті охоплюють період
приблизно 400—500 років, з XVII до XIV/XIII ст. до н.е., хоча верхня межа надалі має бути поглиблена.
Енциклопедичне видання у 6-ти томах «Україна: хронологія розвитку», видавництво «Кріон»

Станівська культура – археологічна культура бронзового віку. Епонімна пам’ятка – могильник

у селі Станово Мукачівського району Закарпатської області. Разом з пам’ятками типу
Фельшесевч утворюють єдину культурну групу, що займає території північної Трансильваніх,
східної Словаччини, північно-східної Угорщини і Закарпаття. Датується ХIV – ХIII століттями
до нашої ери. Станівська культура сформувалася на базі культур Отомань, Вітенберг.
Значна частина пам’яток представлена поселеннями відкритого типу (Дякове, Медвединці,
Дідове, Берегове) площею від 0,5 до 2 гектарів.

Поселення розміщувалися на надзаплавних терасах і серед боліт. Характерні два типи

жител: наземні – з каркасно-стовповими конструкціями, прямокутні у плані і злегка заглиблені
у материк, та овальні. У кожному житлі розміщувалася глинобитна піч, іноді – вогнище,
викладене камінням. У спорудах та за межами споруд виявлені господарські ями різних
розмірів. На деяких поселеннях відкрито колодязі глибиною до семи метрів.

Могильники (Станове, Холмець) безкурганні, грунтові. Обряд – трупоспалення з вміщенням

решток до урн або ям. Відомі також поховання під курганними насипами (Лохове).

Кераміка представлена горщиками звичайної слоїкової форми, черпаками, біконічними

вазами, корчагами, мисками. Серед найпоширеніших видів орнаменту – заглиблені спіральні
та хвилясті лінії, обведені концентричними колами і спіралями, насічки та ялинкові візерунки.
До керамічних виробів відносяться також покришки, пряслиця, намисто, ткацькі конуси,
колеса від іграшкових візків.

Трапряються кам’яні сокири, розтирачі, кістяні проколки, шила. Серед виробів з бронзи –
знаряддя праці (кельти, черпаки, долота, шила, проколки, ножі), предмети кінського упряжу
та зброя (мечі, чекани-молоти, вістря до списів та стріл, псалії, бляшки), прикраси
(браслети, підвіски, шпильки, каблучки, діадеми з орнаментом, пояси). Більшість виробів
виготовлено з металу верхньотиського металургійного центру.

Провідними галузями господарства були землеробство та скотарство. Значну роль в

економіці відігравала металургія; допоміжними галузями господарства було мисливство та
рибальство. Можливо носії станівської культури брали участь у формуванні культури ґава-
голігради.