Скульптура

Запровадження християнства Володимиром Великим здійснювалось під

знаком боротьби з ідолопоклонством, тобто боротьби із скульптурами-
ідолами символами язичницьких пережитків. Відомо, що статую Перуна із
княжого капища в день Хрещення киян демонстративно волочено вулицями
міста, бито палицями й кинуто у Дніпро. Очевидно, княжий приклад знайшов
багатьох послідовників, оскільки було знищено велику кількість давніх
пам'яток національної культури. Ідея боротьби з “ідолами” надовго затяжіла
над нашим мистецтвом скульптури. Християнство внаслідок ідолоборства
бачило “ідола” у всякому іншому скульптурному творі. Правда, князь
Володимир як воєнний трофей привіз із Корсуня (Херсонесу) кінну бронзову
квадригу*, десь вона, певно, знаходилась у Києві, відомостей про це, на жаль,
немає.
У християнських новозбудованих храмах об'ємна скульптура стає небажаним
явищем (вона була заборонена православними ієрархами на вселенському
соборі у Константинополі у 691--692 рр.). Допускалося тільки мистецтво
плоского рельєфу, яке набуло широкого розвитку і стало єдиним видом
скульптури у храмах впродовж кількох століть. На оздобленні перших
давньоруських храмів позначились народні традиції дерев'яного різьблення.
На генетичний зв'язок давньоруської дерев'яної скульптури із декором
церков XII--XIII ст. вказує плаский характер більшості кам'яних прикрас, що
нагадували різьблене дерево.

Численні скульптурні мармурові елементи прикрашали Десятинну церкву --

один з величних храмів княжої України-Русі. Церква правила за родову
усипальницю київських князів та членів їхніх родин. Тут покоївся прах
великої княгині Ольги, Володимира Великого та ін. Під час монгольської
навали 1240 р. церква завалилась. Однак із описів сучасників, зокрема
“Хроніки” німецького єпископа Титмара Мерзебурзького (975--1018), відомо,
що посеред храму “на виду” стояли два мармурові саркофаги12. За
митрополита Петра Могили**, 1635 р. довкола руїн Десятинної церкви були.
проведені розкопки, розшукані саркофаги з давніми похованнями.
Збереглись окремі фрагменти цих саркофагів. Вони заповнені
орнаментальним декором, подібним до орнаменту саркофагу Ярослава
Мудрого у Софії Київській. Можливо, саркофаги із Десятинної церкви й були
для нього інспіруючим зразком. У різьбленому мармуровому декорі
Десятинної церкви домінують рослинно-орнаментальні мотики. Згодом,
видозмінившись, ці мотиви відіграватимуть значну роль н оздобленні
українських християнських храмів, поширюватимуться н білокам'яній та
дерев'яній іконостасній різьбі тощо.
Значну кількість рельєфних орнаментальних прикрас має собор Софії
Київської. Спільні риси кам'яного різьблення (орнаментальні мотиви, техніка
виконання, матеріал) виявляються у Софії Київській, соборі Спаса у
Чернігові та Софії Охридській (Болгарія). Настінні скульптурні
орнаментальні оздоби Софії Київської переважно зосереджені на шиферних
плитах, що прикрашають парапети хорів собору. На парапетах хорів в
середині храму, під центральною копулою із мозаїчним зображенням
Христа-Вседержителя їх заком- пановано чотири. Вони втілюють основні
чотири стихії природи. Згідно з тогочасними філософськими уявленнями, це
-- “вогонь”, “повітря”, “вода” й “земля”. Шиферні плити з Софії Київської
відзначає оригінальний високохудожній орнамент: плетиво, вписане в кола
та ромби; стилізовані квіти й вінки; розетки, що нагадують стародавні
слов'янські сонячні знаки тощо. Над портретом дочок Ярослава Мудрого
розташована плита із зображенням геральдичної фігури орла. Зооморфні
мотиви у церковному мистецтві Русі з'являються в XI ст. Поширенню
зооморфних зображень певним чином сприяла феодальна верхівіка, яка
використовувала їх як своєрідні символи влади, знаки родинних гербів.
Процес входження язичницьких за своєю суттю декоративних елементів у
християнське мистецтво був досить складним. Зокрема на Балканах він
відбувався в умовах гострої боротьби (іконоборство, богомильство).

Використання численних орнаментальних мотивів передусім зумовлено

традиціями народного мистецтва, яке у дохристиянський період й після
прийняття християнства широко використовувало орнаментальну символічну
мову. Мова орнаментальних знаків була зрозумілою людині того часу.
Орнаментальні зображення Софії Київської мають конкретний підтекст,
загалом вони присвячені ідеям державної влади, життя, народження, смерті
тощо.

Унікальною пам'яткою скульптури вважається саркофаг Ярослава Мудрого

(X--XI ст., зберігається у Київському Софійському соборі) з білого мармуру,
вкритий чудовим рослинним орнаментом з християнською символікою.
Саркофаг нагадує будинок або святиню з двосхилим дахом й акротеріями
(кутовими прикрасами). Тематика рельєфів розподілена так, що поверхню
стін нижньої скрині-домовини заповнюють символічні сюжети, які за
допомогою орнаментальних мотивів розповідають про земну сутність особи
похованого. Верхнє (мармурове) віко саркофагу покрите рельєфами, що
розкривають тему Раю. Центр фасадної нижньої площини заповнений
круглою сонячною розеткою, яка символізує сонце, тобто “кесаря” України-
Русі, яким вважав себе Ярослав Мудрий. Центральний мотив віка саркофагу
займають три хрести із різноманітною символікою, що втілюють образ св.
Трійці, основного об'єкта поклоніння новоприйнятого християнства. Вся
орнаментальна символіка саркофагу глибоко продумана і. є своєрідним
втіленням розвинутої мистецької й філософської думки того часу.

Згідно з літописними джерелами, поховання в мармурових саркофагах

здійснювалось протягом усього XI ст. В мармуровому саркофазі 1078 р.
похований син Ярослава Мудрого -- Ізяслав Ярославич, 1086 р. в церкві св.
Петра (Дмитріївського монастиря у Києві) поховано князя Ярополка
Ізяславича. Починаючи з XII ст., очевидно, із труднощами імпорту мармуру
(ймовірно, його завозили з острова Проконнесу у Мармуровому морі)
саркофаги виконуються із місцевих матеріалів (шиферу чи вапняку) і, як
правило, орнаментальним декором не оздоблюються.

Унікальну групу скульптурних творів становлять сюжетні шиферні рельєфи

із сакральних споруд Києва. Від XII ст. збереглось чотири сюжетні рельєфи:
два із зображеннями святих вершників походять із Успенського собору
Києво-Печерської лаври, а два інші, присвячені міфологічним сюжетам,-- із
Михайлівського Золотоверхого монастиря (одна з плит знаходиться у
Третьяковській галереї у Москві, друга -- у київському Софійському
заповіднику). Група чотирьох святих вершників, що поборюють поганство
(язичництво), є возвеличенням святого воїнства. Зображаються святі воїни,
які повинні служити прикладом воїнам-сучасникам (св. Дмитро Солунський і
св. Нестор, що вбиває гладіатора Лія). Другий рельєф зображує св. Георгія
Каипадокійського і св. Федора Стратилата, які пронизують списами зміїв --
символів зла.

Особливо цікаві два рельєфи на міфологічні сюжети -- “Геракл розкриває

пащу лева” та “Діоніс на колісниці”. Тематика їх начебто світська і досить
дивна для давно християнського Києва. Варто зауважити також, що в період,
коли з'являються ці рельєфи, автор ``Слова о полку Ігоревім” згадує Дажбога,
Велеса, Хорста на тлі явно по-язичницькому побачених явищ природи, а до
християнського бога він не звертається. Водночас князь Ігор після вдалої
втечі з полону складає подяку у храмі Богородиці Пирогощі. Таким чином,
маємо явище типового двовір'я, повороту до власної “античності” у
поєднанні з набутим вже християнством. Два названі вище скульптурні
рельєфи мають, очевидно, конкретний підтекст. Ніхто не міг їх виконання
замовити припадково. Вони пов'язані з надзвичайно актуальними для того
часу ідеологічними проблемами, навіяні духом народного епосу,
утверджували ідеї подвигу й вічно відроджуваного життя.

В оздобленні давньоруських храмів значну роль відігравало пластичне

мистецтво та різьбярство. Східнохристиянська церква, переслідуючи
язичницькі вірування, заборонила об'ємну скульптуру, тому пластичне
мистецтво розвивалося у вигляді рельєфів. Для різьбленого оздоблення
монументальних споруд використовувався мармур та рожевий шифер.
Значна кількість рельєфних орнаментальних прикрас збереглися у храмах
Києва. Це - різьблені плити, виготовлені в техніці орнаментального і
тематичного рельєфу, що прикрашають парапети хорів собору св. Софії
Київської, шиферні плити з тематичними рельєфами Михайлівського
Золотоверхого та Києво-Печерського монастирів. Шиферні різьблені плити
збереглися і в Спаському соборі Чернігова.
Цікавою пам'яткою давньоруської пластики на плиті з місцевого пісковику є
барельєф, на якому зображена Богоматір-Одигітрія з дитям, який знайдений у
руїнах Десятинної церкви.
Історичну і культурну цінність становить саркофаг Ярослава Мудрого (X-XI
ст.), що зберігається у київському Софійському соборі. Виготовлений з
білого мармуру, вкритий рослинним орнаментом з християнською
символікою.
У XII ст., коли в окремих землях Русі склалися місцеві художні школи,
скульптура широко застосовувалася в декорі фасадів споруд. Основним
елементом орнаментів був стилізований акант, заплетений у кошики, що
нагадували романські капітелі. В плетиво орнаментів ув'язувалися
зображення птахів, барсів тощо. Цікавим зразком чернігівської пластики є
капітель з Борисоглібського собору із зображенням язичницького міфічного
птахо собаки - семаргла. Іншою була пластика Галицької Русі. Там деталі
порталів та площини апсид прикрашалися стилізованими акантовими
орнаментами, схожими до романської пластики.
Вершиною давньоруської архітектурної пластики є художній декор
Владимиро-Суздальської Русі. У середині XII ст. різьбярі досягли високої
майстерності, про що свідчать фасади церкви Покрова на Нерлі, площини
Дмитрівського собору у Владимира та рельєфи Георгієвського собору у
Юрєві-Польському, які називають чудовою поемою у камені.
Барельєфна скульптура була поширена в мініатюрних іконах. їх вирізали із
рожевого шиферу. Найчастіше зображали Бориса і Гліба, Дмитра
Солунського, Богородицю, Спаса, Святого Миколая та інших святих.
Шедевром мініатюрної кам'яної пластики є ікона "Увірування Фоми". На
іконі опуклим рельєфом зображено дві постаті: Христа, що у спокійній,
фронтальній позі показує Фомі свої рани, і Фому, що схилився до нього.
Давньоруський різьбяр майстерно відтворив м'які, округлі лінії складок
одягу, тонко виділив обличчя, руки та ноги. Ця ікона зберігається у
Київському історичному музеї.

Живопис
З культовою архітектурою був тісно пов'язаний монументально-
декоративний живопис, що значною мірою ґрунтувався на візантійській
традиції. Вирішальну роль відіграли історичні і соціальні потреби Київської
Русі та глибокі традиції народної культури. У Київській Русі візантійський
живопис поширився у формі монументальних настінних розписів — мозаїк і
фресок. Настінні мозаїки застосовувалися у спорудах Київської Русі з кінця
X до початку XII ст. Технологія виготовлення різнокольорової смальти
(особливо золотої) була дуже складною і дорогою, а саме мистецтво мозаїки
вимагало великого уміння. У Києві мозаїками були оздоблені інтер'єри
князівських палаців і культові споруди часів Володимира Великого та
Ярослава Мудрого. Мозаїками здебільшого прикрашали увігнуті та вигнуті
поверхні — апсиди, куполи, склепіння, арки.
Основним видом монументального мистецтва Київської Русі був фресковий
живопис. Він значно дешевший, але справляв надзвичайний художній ефект.
Фресковий розпис потребував доброго вапняного розчину, потрібного набору
фарб, в основному мінеральних, і дуже високої майстерності живописців.
Фрески виконувались як по вогкому, так і по сухому тиньку, вони чудово
поєднувались з фактурою кам'яних стін і мали надзвичайно багатий колорит.
Інтер'єри перших кам'яних давньоруських храмів розписували візантійські
майстри, які не тільки слідували канону, але і враховували місцеві традиції та
смаки. Монументальними розписами були також оздоблені Успенський
собор Печерського монастиря, Михайлівський Золотоверхий собор, церква
Спаса на Берестові у Києві. З середини XIIст. у Київському, Чернігівському,
Переяслському, Галицькому та Волинському князівствах створюються
самобутні художні школи. Фресковий живопис повністю замінює настінні
мозаїки. Давньоруські фрескові розписи збереглися до наших днів у
сакральних спорудах Києва і Чернігова, Смоленська і Владимира на Клязьмі,
Пскова, Новгорода, Старої Ладоги та інших давньоруських містах. Перші
мозаїчні зображення та настінні фрескові розписи були виконані у
Десятинній церкві Києва, але вони не збереглися. Будівництво і оздоблення
Десятинної церкви започаткувало київську ар-хітектурно-будівничу і
мистецьку школу. До найвизначніших пам'яток українського і світового
монументально-декоративного мистецтва належать мозаїки і фрески
Софійського собору у Києві.
Скульптура
В оздобленні давньоруських храмів значну роль відігравало пластичне
мистецтво та різьбярство. Східнохристиянська церква, переслідуючи
язичницькі вірування, заборонила об'ємну скульптуру, тому пластичне
мистецтво розвивалося у вигляді рельєфів. Для різьбленого оздоблення
монументальних споруд використовувався мармур

та рожевий шифер. Значна кількість рельєфних орнаментальних прикрас

збереглася у храмах Києва.
Історичну і культурну цінність становить саркофаг Ярослава Мудрого (X–XI
ст.), що зберігається у київському Софійському соборі. Виготовлений з
білого мармуру, вкритий рослинним орнаментом з християнською
символікою. У XII ст., коли в окремих землях Русі склалися місцеві художні
школи, скульптура широко застосовувалася в декорі фасадів споруд.
Основним елементом орнаментів був стилізований акант, заплетений у
кошики, що нагадували романські капітелі. В плетиво орнаментів
ув'язувалися зображення птахів, барсів тощо. Цікавим зразком чернігівської
пластики є капітель з Борисоглібського собору із зображенням язичницького
міфічного птахо собаки— семаргла. Іншою була пластика Галицької Русі.
Вершиною давньоруської архітектурної пластики є художній декор
Владимиро- Суздальської Русі. У середині XII ст. владимирські різьбярі
досягли високої майстерності, про що свідчать фасади церкви Покрова на
Нерлі, площини Дмитрівського собору у Владимира та рельєфи
Георгієвського собору у Юрєві-Польському, які називають чудовою поемою
у камені.
Шедевром мініатюрної кам'яної пластики є ікона «Увірування Фоми». На
іконі опуклим рельєфом зображено дві постаті: Христа, що у спокійній,
фронтальній позі показує Фомі свої рани, і Фому, що схилився до нього.
Давньоруський різьбяр майстерно відтворив м'які, округлі лінії складок
одягу, тонко виділив обличчя, руки та ноги. Ця ікона зберігається у
Київському історичному музеї.