Лекція 2. Архітектура Київської Русі.

Тема 1. Державний устрій, вірування, поселення, житла.

1. Держава Києвичів
Кий……Дир (сер.ІХ ст.), Аскольд (2 пол.ІХ ст.)
Держава Рюриковичів (князі Олег, Ігор, Ольга, Святослав, Володимир).
2. Містобудування: городища.
3. Архітектура оборонних споруд: частокіл, вал +частокіл, рів+вал+частокіл+городні,
оборонні вежі, брами.
4. Архітектура жител: народне жито (з типи), князівські палаци.
5. Початок архітектури церков.
Давні слов’яни були язичниками, вірили в сили природи і їх обожнювали. Вони
мали священні дерева і місця, де приносили жертви богам. Вважали устрій Всесвіту
трьохярусним: світ небесний, земний і підземний. Анти, венеди – племена давніх слов’ян
– їх поселення біля річок, неупорядковані, безсистемні, за вимогами рельєфу, планування
поселень у вигляді кола, півкола, іноді оточених частоколом і валом з частоколом для
оборони. Основою майбутньої державності стало найбільш прогресивне плем’я полян.
У період становлення Київської Русі (IX ст.) типовою формою поселення стає
"город", тобто огороджене укріплене місто з групою селищ навкруги. Міста набували
важливого значення в економічному й духовному розвитку давньоруської держави. Князь
Володимир, а згодом Ярослав особливо дбали про забудову головного міста Київської
Русі — Києва. За часів Володимира почав складатися план міста. Київ розділявся на
верхнє місто ("дитинець"), або "вишгород", "гора", і нижнє ("подол").
Архітектура міст і сіл Київської Русі представлена насамперед дерев'яними
спорудами. Такими, очевидно, були будинки заможних верств населення, які згадані в
писемних джерелах під назвою «хороми». Останні складались із кількох зрубів, які
утворювали цілісний комплекс приміщень — «сіни», «істба», «кліть». У великих містах
князівсько-боярські і купецькі «хороми» мали два і більше поверхи. На верхніх
розміщувалися «сіни», які, згідно з описом літописної статті 983 p., становили собою
галерею на стовпах, а також «тереми». Житло бідноти — однокамерні будинки площею до
20 м2. На півдні Русі вони зводились, переважно, за допомогою каркасно-стовпової
конструкції, що обмазувалась глиною і білилась подібно до української хати.
Із дерева зводились укріплення давньоруських міст — кліті, заборола, башти, а
також церкви. Літописи не часто згадують про будівництво дерев'яних храмів, але в
архітектурному силуеті міст і сіл вони посідали чільне місце. Свідчення літопису про 600
київських храмів, які знищені пожежею 1124 p., підтверджують це. Дерев'яними були,
зокрема, перші Софійські собори у Києві і Новгороді, церкви часів Володимира
Святославича, що споруджувались на зруйнованих язичницьких капищах. Усі сільські
храми також будувались із дерева. Традиційна дерев'яна архітектура згодом втратила в
Київській Русі свою престижність.
     Житлова культура нижче, ніж була у трипільців, це напівземлянки і землянки зрубної
конструкції, перекриті двосхилими і чотирьохсхилими дахами, опалювали «по-чорному»,
через дірку в стіні під дахом. Житла були одно-та двокамерні, так звані «п’ятистінки». В
лісостепу і в степу будинки через брак деревини каркасного типу (стовпова конструкція).
Найдавніші згадки про державність – легенда про заснування в V ст. н.е. Києва
Києм, Щеком, Хоривом і сестрою Либіддю. Від часів старшого брата Кия – династія
Києвичів, останніми були перші князі-християни Аскольд і Дир, підступно вбиті варягом
Олегом. Від 882 року Олег як намісник Рюриковичів княжить в Києві, від нього- варязька
династія Рюриковичів (Олег, Ігор, Ольга, Святослав, Володимир, Ярослав).
Розбудова поселень-городищ. Формуються такі типи жител:
1) степ – землянки, напівземлянки, часто із стовпами, обплетеними лозою і
обмазаними глиною,
2) лісостеп – каркасне житло,
3) лісові райони – зрубне житло із деревяних колод із в’язанням. Київ стає центром
держави, яка поширюється на захід, на південний захід, на північний схід.
Із дерева зводились укріплення давньоруських міст — кліті, заборола, башти, а
також церкви. Літописи не часто згадують про будівництво дерев'яних храмів, але в
архітектурному силуеті міст і сіл вони посідали чільне місце. Свідчення літопису про 600
київських храмів, які знищені пожежею 1124 p., підтверджують це. Дерев'яними були,
зокрема, перші Софійські собори у Києві і Новгороді, церкви часів Володимира
Святославича, що споруджувались на зруйнованих язичницьких капищах. Усі сільські
храми також будувались із дерева. Традиційна дерев'яна архітектура згодом втратила в
Київській Русі свою престижність. Вихід держави на міжнародну арену, контакти з
візантійською культурою, а потім і впровадження християнства обумовили виникнення
монументальної кам'яної архітектури.
Перші кам'яні будівлі на Русі з'явилися під орудою візантійських зодчих.
Масштабні роботи щодо створення ансамблю монументальних споруд князівського
центру в Києві розгорнулись в кінці Х — початку XI cт. За нетривалий час були
побудовані два палаци (розмірами 45х11 м) з видовженими фасадними галереями.
Матеріали розкопок, а також мініатюри Радзивілівського літопису засвідчують, що
київські князівські палаци були двоповерхові, з аркадами і службовими приміщеннями на
нижньому поверсі і житловими на верхньому. Центральна і, можливо, бокові частини
будівель завершувались високими баштами з чотирискатними дахами, вкритими
черепицею. Разом з теремами часів княгині Ольги палаци стали окрасою міського центру
Києва.
У Київській Русі сформувалася власна культура будівництва, що відрізнялася від
іноземних технологій. У місцевій архітектурі почали використовувати глибокі (на 2-4
метри) і широкі фундаменти, що викладалися з грубого каміння, залитого цементом (так
звана рустика). Стіни мурувалися з тонких смуг цегли, які чергувалися із товстими шарами
цементу особливого складу, де основним компонентом служило вапно. Для полегшення
будівлі, а також поліпшення акустики всередині споруди в стінах лишалися порожнечі,
утворені закладеними в їх товщу глиняними глечиками.Зовні церкви майже не
прикрашалися. Красу храму створювала гармонія його форми в цілому, яка мала
символізувати гармонію світобудови. Для цього ретельно вибиралося місце під
будівництво, частіше на узвишші, щоби будову було видно здалеку і на фоні неба.
Головним структурним елементом храму був його центральний купол, що розташовувався
на восьмикутному або циліндричному барабані над вівтарем у східній частині споруди або
у самому її центрі, якщо форма храму була округлою. Серед світських кам’яних будівель
Києва найзнаменитішою пам’яткою є збудовані Ярославм Мудрим Золоті ворота, які, однак
теж завершувалися так званою домовою церквою. Ці ворота, реконструйовано 1982 р., досі
є окрасою української столиці. Однак першою світською спорудою з каменю в Києві є
палац князя Володимира, зведений в кінці Х – на початку ХІ ст. Палац було збудовано з
поєднанням візантійських і ранньороманських традицій зодчества.
 У Києві під час ремонту сходів біля Десятинної церкви (на розі вулицы
Володимирської та Андріївського узвозу) розкопали частину палацу князя Володимира
періоду Київської Русі. Він споруджувався одночасно з Десятинною церквою за князя
Володимира", будівля, найімовірніше, була двоярусною і збудована з каменю. Для чого її
використовували, точних даних немає, але здогадно - для прийняття гостей і проведення
урочистих прийомів високого рівня, тому є велика ймовірність, що там неодноразово
бував і князь Володимир. Фундамент палацу є найдавнішою кам'яною спорудою періоду
Київської Русі у Східній Європі, яку можна побачити. Загальна площа палацу була
близько 500 кв. м (довжина стін - 40 на 6 м), але збереглося лише 7 м, з них відкрито для
огляду 5 м. Глибина фундаменту - близько метра.
Потужні укріплення, мурована брама та розкішні тереми всередині – так виглядає
«місто Володимира» на макетах, які сьогодні можна побачити у кількох київських музеях.
Значною мірою ці реконструкції базуються на результатах проведених на території цієї
частини міста археологічних розкопок. Однак продовження польових досліджень в
останні десятиріччя принесло такі результати, що деякі частини цих музейних діорам рано
чи пізно, мабуть, все ж таки доведеться переробляти.
Про палати київських князів вже у давні часи ходили легенди. І не лише на Русі та
її найближчих околицях. Про житло та спосіб життя київського володаря розповідали
неймовірні речі, часом схожі на байки. Ахмад ібн ал-Аббас Ібн Фадлан, який впродовж
921—922 рр. побував на берегах Волги не лише описав русів, яких там зустрів, але й
відомості про їх князя, який живе «у дуже високому замку». Там разом із ним знаходяться
чотири сотні кращих воїнів. Кожного з чотирьохсот гвардійців обслуговують дві дівчини.
Усі – і богатирі, і дівчата днюють і ночують у будівлі, центром якої є князівське ложе.
Воно прикрашене «дорогоцінними самоцвітами» і таке велике, що на ньому одночасно
може знаходитися аж 40 дівчат, наложниць князя. Володар більшу частину часу
проводить на цьому ложі у розвагах, а коли настає час виступати у похід, то коня під-
водять безпосередньо до цього місця. Після успішного походу князь повертається на ложе
до дівчат і свято триває». Професіональний історик та географ, Мухаммад ібн Ахмад ібн
Ійас ал-Ханафі для написання своїх творів, які він створив у XV – на початку XVI ст., як
вважають, використав праці більш давні, зокрема ІХ—Х ст., майстерно вишукуючи у них
«цікавинки», здатні розважити та привернути увагу вибагливих читачів.
У географічному описі, поетичну назву якого можна перекласти приблизно як
«Аромат квітів з дивовижних країв» знайшлося місце для оповіді про країну русів. Там
теж згадано князівські палати, 40 рабинь (але вже із золотими і срібними кадилами в
руках), а також золотий трон, на якому сидить князь русів. На жаль, жоден з давніх
князівських палаців у Києві не зберігся. Надто багато руйнувань зазнав Київ за останню
тисячу років. Отож сліди казкових теремів доводиться шукати під землею. Проводячи
розкопки у центрі давнього Києва, В. В. Хвойка свого часу натрапив на рештки кількох
давніх палаців. Виявилося, що це реальні споруди, хоча розмістити у деяких 400 богатирів
та сотні дівчат навряд чи було б неможливо.
На території довкола сучасного Національного музею історії України можна
побачити позначені на поверхні сліди трьох палаців. Контури фундаментів двох із них
було викладено червоним кварцитом на початку 80-х років ХХ ст., їх можна побачити на
вул. Володимирській та у Десятинному провулку. Археологи дали цим спорудам назви,
виходячи з їх положення стосовно Десятинної церкви. Той, що частково заставлений
ятками торговців сувенірами вздовж вул. Володимирської, іменують Південним палацом,
а той, на якому влітку стоять столики з найближчого кафе – Західним.
Позначено також палац княгині Ольги (хоча не усі дослідники переконані, що це її
терем і що це взагалі була палацова споруда). А от руїни «Східного палацу» до наших днів
не збереглися навіть у землі – надто близько вони знаходилися до схилу навпроти
Андріївського храму. На них натрапив свого часу В. В. Хвойка, збереглися малюнки і
навіть фото процесу розкопок. Із знайденого можливо було спробувати уявити
конструкцію споруди. Мурований з каменю нижній поверх мав дерев’яне перекриття, а
може і надбудову з того ж матеріалу. Відстань між стінами була обумовлена можливістю
використання будівельних матеріалів довжиною не більше за 4—5 м. Час спорудження –
кінець Х ст. визначають за особливостями мурування та будівельними матеріалами. Саме
тоді використовували чергування рядів кладки з плінфи та великим камінням, яке щедро
заливали цем’янковим розчином. Його готували на основі добре вигашеного вапна із
додаванням товчених керамічних виробів. Цей рецепт будівельної суміші потрапив до
Києва з Візантії.
Будівлю колись було спалено і вугілля від балок виявилося всередині стін. Тут
також знайдено сліди розкішного оздоблення споруди – різьблені виори з каменю, фрески
і навіть мозаїки. Хоча останні могли потрапити сюди із зруйнованого храму. Вікна були
засклені – під час розкопок траплялися уламки круглих віконниць.
Щоправда, розкопки 30-х років ХХ ст. показали, що у цьому місці, можливо, були
навіть якісь дві споруди, призначення яких лишається дискусійним. Нижню частину
однієї з них було використано, як братську могилу для киян, які загинули у грудні 1240
року під час штурму Києва монгольським військом. Отож існування «Східного»
князівського палацу, як резиденції правителя Русі, нині взагалі під питанням.
Південний палац стояв найближче до Десятинної церкви. Його розміри становили,
судячи з фундаменту 45´11,5 м. Про те, як виглядав цей палац, можна дізнатися, якщо
заглянути за стінки яток торговців. Там, на стіні будинку, прикріплено монументальну
бронзову дошку з рельєфним зображенням двобаштової мурованої споруди із галереєю на
рівні першого поверху. На одному з макетів показано, що палаци перекрито керамічною
дахівкою. Під час розкопок решток Десятинної церкви і справді знаходили подібні
вироби, але те, що вони вкривали дахи палаців – припущення, хоча і досить вірогідне.
Одним з найбільших і наймонументальніших був Західний палац, який також
називають Великим палацом. Його спорудили одночасно з Десятинною церквою.
Свідченням цього, між іншим, є ідентичність конструкції підвалин. На його рештки
дослідники натрапили ще на початку ХХ ст. Розкопано лише частину, за якою довжину
споруди визначили у 70 м. Реконструкцію цієї споруди теж можна побачити на різних
макетах5. Помітно, що є кілька версій того, який вигляд вона могла мати Різняться
кількість частин, наявність галереї. Археологічні розкопки, проведені у останні роки
свідчать, що можуть з’явитися й інші реконструкції палацу. Зокрема, галерею виявили з
обох боків споруди, а складові частини споруди мали не однакові, а виразно різні розміри.
Загальна площа Західного палацу, з врахуванням нових відкриттів, могла досягати
4000 квадратних метрів. Лишається відкритим питання, де ж стояло те саме стояло
знамените ложе на 40 дівчат та днювали і ночували 400 богатирів, не кажучи про їх
жіноче товариство – як не як, а це понад 1200 осіб. Ясна річ, жодна із описаних вище
будівель не змогла б вмістити (навіть при наявності двох—трьох поверхів) подібну
кількість гостей. Можливо, давні легенди і навіть історики дещо перебільшують. А може
буде колись знайдено сліди інших теремів. Скажімо, є цілком вірогідна версія стосовно
розташування  так званого Великого теремного двору десь по вулиці Десятинній, на
відтинку від Андріївської церкви до велетенської сірої споруди, у якій нині розміщено
Міністерство закордонних справ України. Теж достатньо пристойна ділянка для
розташування княжої резиденції, та ще й з видом на Дніпро і Поділ. Недаремно, мабуть,
це місце так полюбляли можновладці, які вершили долю Краю у останні десятиліття.
Усім палацам княжих часів не пощастило. Вперше, коли вони були зруйновані,
вдруге – коли були розібрані на будівельні матеріали. Не було кому (і за що)
відновлювати велич колишньої столиці. Десятками возів вивозили бутовий камінь та
цеглу з давніх руїн при спорудженні у другій половині XVII ст. нової фортеці на
київських пагорбах. Ці матеріали були потрібні для зведення підвалин оборонних споруд,
особливо брам. У фундаментні рови потрапило не лише каміння, але й давня плінфа і
навіть фрагменти тиньку з фресками, сліди краси та величі київських церков. Археологи
не раз натрапляли на подібні приклади «вторинного» використання давніх споруд. Так
було і у випадку з найближчою до палаців міською брамою.
Неподалік перехрестя вулиць Володимирської та Великої Житомирської на
асфальті позначено все тим же червоним кварцитом контури підвалин великої міської
брами. Вона, якщо судити по цим контурам, була не такою великою, як славнозвісні
Золоті Ворота, однак у складі укріплень княжого Києва виглядала б досить поважно.
Існують її реконструкції, а сама брама давно зайняла своє місце на макетах давнього
Києва.
У середині ХІХ ст. руїни брами  можна було побачити на проїжджій частині
Володимирської вулиці. І це не дивно, адже вулиця не була покрита асфальтом, навіть
бруківки ще не було, а самі ворота взагалі було розібрано за наказом коменданта
Київської фортеці лише 1798 року. У ті часи побутувала й інша назва брами – «Батиєві
ворота», ніби-то як нагадування про фатальні для міста події 1240 року.
Дослідники, які на власні очі бачили тоді ці рештки, відносили час зведення брами
до Х—ХІ ст., оскільки спостерігли використання у кладці «вузької цегли», добро давньої
плінфи. Від самої брами лишилися тільки фундаменти та рештки верхніх рядів кладки. З
часів її зведення рівень ґрунту навколо дещо виріс, а  давня споруда була похована під
шаром землі, так само, як і дорога-колія, що колись вела до неї.
Розкопували браму кілька разів, вперше 1913 року, коли зробили перший план
підвалин. Вони являли собою дві паралельні стіни довжиною від 5 до 6 м кожна, ширина
ж складала від 1,5 до 2 м. Збереглися фундаменти на висоту до півтора метра. Серед
знахідок згадують десяток мідних монет царя Олексія Михайловича та шаблю. Ширина
проїзду складала по фасаду 3,7 м. На вулиці час від часу проводили земляні роботи (1935,
1940, 1947 рр.), які додавали нові подробиці до «портрету», а також і «біографії» давньої
брами. Так, було виявлено рештки вимощеної деревом дороги, яка вела від брами до
Десятинного храму. Однак датувати її можна було в межах XVII—XVIII ст.
Виявилося, що складено підвалини воріт було із великих брил сірого пісковику,
скріплених розчином на глині. Шпарини між каменями забутовано уламками плінфи,
шматками цем’янкового розчину. Дивно, що ця обставина одразу не привернула уваги
дослідників. Адже у часи князя Володимира запрошені ним зодчі використовували при
будівництві саме цем’янковий розчин, а не замішаний на глині! Переваги візантійських
будівельних розчинів на основі вапна очевидні – вони на кілька порядків міцніше за
звичайну глину скріплюють як підвалини, так і кладку стін. Вапно будівельники брами
використали лише для кладки стін, однак не додали до нього товченої цегли чи кераміки,
як у випадку з традиційною для Х—ХІІІ ст. цем’янкою. Більше того, у опису розкопок
згадано, що тонка цегла-плінфа Х—ХІ ст. була помічена дослідниками у одній кладці з
жолобчастою цеглою, типовою для київських споруд XVII—XVIII ст. Використано при
цьому було вапняний будівельний розчин з додаванням піску, із яким зазвичай працювали
московські будівничі.
Тривалий час фахівці не звертали увагу на досить дивні, як для споруди доби
Русі,конструктивні особливості  підвалин мурованої брами. Традиційно вважали, що
фундаменти воріт, збудовані у часи князя Володимира, були повторно використані при
спорудженні Київської фортеці після Переяславської Ради 1654 р., коли у Києві став на
постій гарнізон московських стрільців та рейтарів. І справді, у описах фортеці
повідомляється про зведення спочатку дерев’яної споруди, яку замінили на муровану
лише через 20 років. І тут слід віддати належне тодішнім чиновникам, які залишили
докладний опис будівництва (що і не дивно – адже йшлося про використання бюджетних,
так би мовити, коштів), який, на диво, до деталей співпадає з побаченим дослідниками
через кілька сотень років!
Виявилося, що військові не стали використовувати давні фундаменти, вони навіть
їх не стали розбирати. Почали з «нульового циклу». Згідно проекту, складеного
полковником Олександром Левінстоном, робітники зробили фундаментні рови, глибиною
«у два аршини», які забутували «диким великим камінням та дрібним щебенем». З
документів відомо також, що велике каміння везли водою з Чернігівщини. За «дрібним
щебенем» московські будівничі далеко не їздили: 40 возів «бутового каменю» нарили
прямо у Києві, що, напевно, дало змогу зекономити державні кошти.
Добре відомо, що у місті нема виходів природного каменю, сама глина. Знахідки
серед брил пісковику плінфи, цем’янкового розчину та інших подібних речей є
промовистим свідченням того, що кар’єрами для бутового каменю стали руїни княжого
Києва – палаци, церкви. Місцями вибрано було навіть фундаменти, до материкової глини.
Отож саме цьому та аналогічному будівництву в інших місцях ми маємо завдячувати
зникненню частини архітектурних споруд часів князя Володимира та його наступників на
Старокиївській горі.
Зведена 1674 року брама проіснувала до 1798 року. Вона проходила під масивним
земляним валом, який теж був зведений, судячи з описів та наявних планів, у конфігурації
притаманній бастіонним фортифікація того часу. Адже обриси валів доби Русі жодним
чином не могли «вписатися» у засади оборони з використанням вогнепальної зброї.

Отож і виходить, що Софійські ворота ніяк не можуть бути Батиєвими. Бо

споруджені лише 1674 року, починаючи з підвалин до даху, і на це є відповідні
документи. Інша річ, що при їх зведенні використали давні будматеріали – плінфу, уламки
цем’янкового розчину. Однак це оборонне будівництво мало для палаців Києва доби Русі
приблизно ті самі наслідки, що й Батиєва навала. У даному сенсі, мабуть, назва «Батиєві
ворота» для об’єкта по вул. Володимирській виглядає цілком доречною.
 Тема 2. Архітектура церков Київської Русі (Х-ХІІІ ст.)
 1. Дерев’яне церковне будівництво.
2. Типи кам’яних церков:
- безстовпні храми і каплиці,
- чотиристовпні однобанні,
- шестистовпні –семи-девяти-тринадцятибанні храми.
3. Найважливіші пам’ятки трьох періодів будівництва Київської Русі:
а) ІІ пол.Х ст. – сер.ХІ ст.
Характеристика: хрещення Русі, запозичення з Візантії досвіду мурованого
будівництва, централізована влада і розквіт держави часів Володимира і Ярослава
дозволяли вести масштабне церковне будівництво.
Храми: Десятинна церква, Софійський собор, церква Георгія, церква Ірини. Храми
масштабні, великі, пірамідальної композиції, з давньоримським муруванням типу «опус
мікстум» з чергуванням каменю і плінфи на рожевому розчині, прикрашені фресками і
мозаїками, з мармуровими підлогами. Храми – багатофункціональні будівлі для відправ,
прийому послів, посадження на княжіння, тут найбільші бібліотеки. Типова схема – трьох
або п’ятинавний багатостопний багато банний храм з оббудовою галереями, менші куполи
на фасаді пірамідально піднімаються до головного.
б) ІІ пол.ХІ ст. – 1130-ті роки.
Характеристика: боротьба за престол після смерті Ярослава, початок занепаду
держави, зменшення масштабу і кількості храмів, останній період фресок і мозаїк,
будівництво ведуть місцеві майстри. Типова схема плану – шестистовпний трьохнавний
однобанний храм
Храми: Кирилівська церква, Успенський собор Києво-Печерської Лаври,
Михайлівський Золотоверхий собор.
в) ІІ пол. ХІІ ст.-1240 р.
Характеристика: остаточний занепад держави внаслідок усобиць, малий масштаб
храмів, без фресок і мозаїк. Період перерваний татаро-монгольською навалою. Мурування
з квадр (Галич) та червоної плінфи (Чернігів). Хами чотирьохстовпні однобанні.
Храми: церква Василія в Овручі, церква Пантелеймона в Галичі, П’ятницька церква
в Чернігові.
Центральною будівлею ансамблю «міста Володимира» була Десятинна церква.
Вона належала до хрестокупольних візантійських храмів; стіни — з каменю та плінфи,
внутрішній простір перекривався зводами у формі хреста, над яким підносився небозвід,
що підтримувався підпружними арками, опертими на чотири центральні стовпи; зі сходу
мала напівкруглі виступи-вівтарі. Тринефне ядро оточене галереями, поділеними на кілька
приміщень. Із західної сторони підносились дві башти, які у ансамблі з багатоглавим
завершенням надавали Десятинній церкві особливої урочистості. Сприяв цьому і рельєф,
на якому спорудили храм, — Старокиївська гора. Кам'яниця високо підносилась над
дерев'яними кварталами і зрубними валами Київського дитинця, її бані добре
проглядалися не тільки з Подолу, але й Задніпров'я.
Після завершення будівництва, згідно з літописом, церква була прикрашена
іконами, дорогоцінним посудом, хрестами, які Володимир вивіз із Херсонеса і успадкував
як посаг за принцесою Анною. Підлога була викладена майоліковими плитами та
мозаїкою, стіни розписані фресками і прикрашені мозаїчними панно.
Крім того, в інтер'єрі храму широко використовувались кам'яні архітектурні деталі,
мармурові колони, шиферні різні плити, карнизи. В оздобі Десятинної церкви було багато
мармуру, що дало підстави сучасникам називати її «мраморяною». Згідно з літописом,
Десятинний храм будували грецькі майстри. Володимир «помысли создать церковь
пресвятыя Богородица и послав приведе мастеры отъ Грек». Ю. Асеев вважає, що вони
походили з візантійської провінції. Зразком для київського храму стала фароська церква
Богородиці Великого палацу в Константинополі.
Новий етап розвитку монументальної архітектури на Русі репрезентують будівлі
«міста Ярослава» у Києві. В цю добу давньоруське зодчество набуває чітких національних
рис. Це засвідчує такий шедевр архітектури першої половини XI ст., як Софійський собор
(1037). Величні і гармонійні архітектурні форми, пишне внутрішнє спорядження храму
захоплювали сучасників.
Перлиною давньоруської архітектури стала церква Святої Софії, будівництво якої
було започатковано 1037 р. й тривало 5-7 років поспіль. Вона також зводилася
візантійськими майстрами, хоча до будівництва залучалися й місцеві сили. За задумом,
Свята Софія мала символізувати Дім Премудрості Божої, Небесної Софії, яку уособлювали і
вселенська християнська Церква як зібрання вірних, і як її прообраз – Матір Божа. Софія
Київська — величезна п'ятинефна хрестовокупольна споруда з 13-ма банями, оточена з
північної, західної та південної сторони двома рядами відкритих галерей. Із заходу, між
зовнішніми галереями до собору були прибудовані дві башти, широкі гвинтові сходи
підносили на церковні хори або «полаті».
Архітектура собору урочисто-святкова, в екстер'єрі це підкреслювалось ритмом
різномасштабних елементів — від аркад відкритих галерей до високої центральної бані,
яка вінчала пірамідальну композицію будівлі, в інтер'єрі — об'ємно-просторовим
вирішенням. Напівзатемнені бокові анфілади першого ярусу немов би переростали у
високі двоповерхові аркади центральної частини храму, над якими розкривався
підкупольний простір, яскраво освітлений 12-ма вікнами барабана.
В архітектурно-художньому ансамблі Софії особливу роль відігравало внутрішнє
опорядження. Розмаїття мозаїк, фресок, що вкривали стіни, стовпи, арки, висотний
простір, відкоси віконних пройм — все це вражало пишнотою, дивними образами, до того
ж не тільки релігійними, але й світськими.
На південній і північній стінах центрального нефу розміщене було зображення
родини Ярослава Мудрого, на західній (що впала) — портрет самого засновника храму. У
баштах зображені сцени полювання, приборкання диких коней, дійства скоморохів,
музикантів, танцюристів. Особливим інтересом користуються фрески світського змісту,
які розповідають про візит княгині Ольги до Константинополя, прийом її візантійським
імператором, відвідини іподрому тощо. Довкола Софії Київської на честь святих патронів
Ярослава і його дружини Інгігерди були засновані монастирі з храмами Георгія та Ірини.
Розкопки довели, що конструктивно вони нагадували зведений собор, але мали менші
розміри. В їх опорядженні широко застосовували мозаїку, фресковий живопис, різьблений
камінь, майоликову плитку.
Впливи київського архітектурного стилю досить помітні в князівсько-
монастирських храмах XII ст. міст Суздаля, Новгорода, Чернігова. Починаючи в 30-х
років XII ст. культова архітектура Київської Русі набуває нових рис. У зв'язку з
посиленням політичної ролі удільних князівств зростали їхні столиці. У кожній
розгортається монументальне будівництво, що диктувалося як престижними
міркуваннями, так і практичними.
 Кількість культових монументальних споруд помітно зростала, але їхні розміри
зменшились, а опорядження стало менш вишуканим. Шестистовпні храми поступаються
місцем чотиристовпним. Зникають башти, а замість них сходи вбудовують в товщу стін.
Розміри хорів стають також невеликими, вони розмі- щуються тільки над нартексом.
Іншою стала й техніка кладки стін. Відтепер набула поширення тільки порядкова система
кладки, видозмінюється і формат та товщина плінфи.
Окремо розглянемо Борисоглібський собор у Чернігові. Шестистовпний,
одноглавий храм, прикрашений пілястрами з наггівколонами і аркатурними поясами та
розписаний фресками. Виділяють його серед інших, насамперед, капітелі та кутові камені
порталу, виготовлені із вапняку. Вони мають оригінальну різьбу, в якій поєднано
зображення фантастичних звірів із плетивом рослинного орнаменту. За характером
малюнка чернігівські капітелі перегукуються з білокамінною різьбою Володимиро-
Суздальської Русі і Галичини, різьбою по дереву Новгорода.
З кінця ХІ ст. в архітектурі настає новий етап, який характеризується відмовою від
грандіозних форм. Храми стають меншими за розмірами, але строкатішими в оздобленні,
що надає їм своєрідної довершеності й краси. Найпоширенішими стає кубічний
однокупольний храм. Такого типу споруди будувалися в усій державі, але найбільше їх
вціліло на землях північних князівств: Володимирського на Клязьмі, Суздальського,
Новгородського. Серед багатьох українських одно купольних одним з найцікавіших є собор
у Володимирі-Волинському, а також П’ятницька церква у Чернігові. Можливо, зразком
такого типу споруд стала церква над Золотими воротами (1037) або Михайлівський собор
Видубицького монастиря (1088) у Києві. Однак найпоширенішим типом церков за часів
Київської Русі стала й продовжувала бути на українських землях 3-5-кульпольна храмова
будівля. Це Спасо-Преображенський (1036) і Борисоглібський (1128) собори в Чернігові,
Кирилівська (1146) і Василівська (1183) церкви в Києві, Успенська (1078) церква Києво-
Печерської лаври та багато ін.
Успенський Єлецький монастир — православний монастир та пам'ятка
національного значення в місті Чернігів. Один із найстаріших монастирів України.
Заснований 1060 чернігівським князем Святославом Ярославичем як чоловічий монастир.
Розташований на підвищеному правому березі річки Десна між Чернігівським дитинцем і
Троїцько-Іллінським монастирем. Складова історичної панорами Чернігова.
Широковідома за багатьма літературними джерелами легенда свідчить, що
засновано Успенський монастир ще в середині XI століття князем Святославом
Ярославичем у зв'язку з появою 3 лютого (або 6 листопада) 1060 року на одній з ялин в
цій місцевості ікони Божої Матері. Згідно з тим же переказом, в монастирі у 1069 р.
деякий час перебував «батько руського чернецтва» Антоній Печерський. Літописних
відомостей про монастирську обитель небагато. Крім повідомлення про прибуття до
Чернігова св. Антонія і заснування ним на Болдиних горах печерного Богородицького
монастиря (1069), згадується у 1177 році «Єфрем — ігумен святої Богородиці».
В середині Ⅻ століття на місці, де з'явилася свята ікона, спорудили мурований
храм в честь Успіння Божої Матері. Це була грандіозна для свого часу архітектурна
споруда. Увінчаний єдиною масивною главою тринефний, триапсидний
двадцятип'ятиметрової висоти собор було видно не тільки з будь-якого кінця міста, але і з
навколишніх сіл. Він зберігся до наших днів і його добре видно з південної частини
Чернігова. У 1239 році монголо-татари штурмом взяли Чернігів. Місто було спалено і
пограбовано. Не минув цієї долі і Єлецький монастир. Він довгий час знаходився в
запустінні. До кінця ⅩⅤ століття і сам Чернігів перебував у занепаді.
Успе́нський собо́р Єлецького монастиря — пам'ятка мурованої монументальної
архітектури XII століття. Споруджений у 2-й половині XII століття. Будувався за зразком
однойменного храму Печерського монастиря в Києві. Сучасного вигляду набув після
капітальної реставрації за головування архімандрита Йоаникія Ґалятовського. Тринефний,
триапсидний, шестистовпний храм, хрестово-купольний за планом. Наразі —
чотирибанний. Це один з перших давньоруських храмів, при будівництві якого було
застосовано рівношарову кладку. Відмінність від київського храму в тому, що з трьох
сторін були споруджені невеликі притвори, а в південно-західному куті була влаштована
капличка з апсидою, імовірно хрещальня. Інтер'єр прикрашали керамічні та шиферні
плитки, вітражі та фрески. Фресковий живопис XII століття вирізнявся високохудожньою
майстерністю, але до сьогодні зберігся лише фрагментарно (приблизно 250 м²).
Проєктувався і будувався як однокупольний храм. У 1239 році був частково зруйнований
ординцями. Відновлений у 1445-1499 роках.
Монументальні споруди Галичини повністю зведені із світло-сірого вапняку. За
Ярослава Осмомисла формується князівський двір, до якого входив білокамінний
Успенський собор (1157), палац та інші будівлі. Центральний храм Галича не зберігся до
наших днів. Архітектурно він подібний до церкви Св. Пантелеймона (близько 1200 p.).
Вона тринефна, чотиристовпна, побудована із блоків вапняку, добре підігнаних один до
одного. Апсиди розчленовані напівколонками з капітелями корінфського ордера. Над
ними — аркатурний пояс. Цікаві за вирішенням перспективні портали церкви, заглиблені
в товщу стіни і прикрашені романською різьбою. Західний — центральний — портал
оздоблений колонками з корінфськими капітелями. Білокамінні храми споруджувались й в
інших містах Галичини. Літопис свідчить, що в Холмі місцевим зодчим і різьбярем Авдієм
була зведена церква Св. Іоанна. її фасади прикрашали скульптурні маски, кольоровий
розпис, позолота, вставлені вітражі.
Це́рква свято́го Пантелеймо́на — церква романського стилю в Україні, в селі
Шевченкове, Івано-Франківської області. Єдиний і найстаріший із храмів Галицько-
Волинського князівства, що зберігся до сьогодні. Пам'ятка архітектури національного
значення. Монументальна хрестобанна церква зі зразками вишуканого білокам'яного
різьблення і численними малюнками та графіті на стінах. Розташована поблизу сучасного
Галича. Збудована 1194 року волинським князем Романом Мстиславичем як православна
церква і названа на честь свого діда Пантелеймона. Входить до складу Національного
заповідника «Давній Галич». У 1194 році на під'їзді до Давнього Галича, на Виноградній
горі, князь Роман Мстиславич побудував величний храм. Тепер ця місцевість лежить в
межах села Шевченкове (колишній Станіслав) знаходиться за 7 кілометрів на захід від
Галича у місті впадіння річки Лімниці до Дністра. Храм був освячений ім'ям Святого
Пантелеймона, на честь діда Романа Мстиславича київського князя Ізяслава, християнське
ім'я якого Пантелеймон. Стратиграфічні спостереження на окремих ділянках території
церкви показують, що церква св. Пантелеймона була споруджена на малоосвоєній або
неосвоєній у раніші часи території. Дотепер не визначений статус храму — була це
монастирська церква (про що може свідчити характерну для цистерської архітектури
побудову храму), чи двірська княжа церква нової заміської резиденції Галицьких князів.
У споруді церкви Святого Пантелеймона переплелися риси давньоруської і
романської архітектур. Вона являє собою чотиристовпний хрестовобанний храм, в якому
на підпружних арках, що спираються на стовпи, здіймається кругла баня з купольним
завершенням.
Найбагатшим за формою і декором є західний портал. Він значно виступає за
площину фасадної стіни і своїми формами нагадує проспективні портали в романській
архітектурі Західної Європи. Портал оздоблюють дві пари колон з капітелями. Фусти
колон, які ближчі до входу, оздоблені посередині вузлами. На краях плінтусів, що під
базами, вирізьблені так звані «жаби». Ці колони автентичні, вони єдині не були
зруйновані артилерійським обстрілом 1915 року. Південний портал більш стриманий
щодо скульптурного декору, але його архітектурне вирішення таке, як і західного. Формі
уступів відповідає форма архівольту. Апсиди декоровані тонкими півколонками, на які
спирається аркатурний пояс. Різьблені капітелі центральної апсиди мають розмаїтий
малюнок. Ці капітелі й аркатурний фриз автентичні.
П'я́тницька це́рква в Чернігові (правильніше: Хра́м Св. вмч. Параске́ви
П'я́тниці на́ Торгу́) — православний храм, розташований у Чернігові. Побудований в
кінці XII — на початку XIII ст. на чернігівському посаді біля Торгу на кошти купців;
чотиристовпна, тринавна, триапсидна, однобанна, в основі плану — чотиристовпний
хрестово-купольний храм, майже квадрат у перерізі. Названа на честь Святої Параскеви
П'ятниці, котра була покровителькою торгівлі та купців. Є припущення, що церква була
збудована на кошти князя Ігоря — героя «Слова о полку Ігоревім», за іншою версією —
церкву збудували коштом багатих купців. Церква невелика за розмірами (16 х 11,5 м в
плані), з чотирма восьмигранними стовпами всередині, трьома апсидами, високою главою,
винятково струнка за пропорціями, з вишуканою й гармонійною композицією.
На відміну від статичних форм споруд попередніх часів, композиція П'ятницької
церкви є динамічною, її стіни стрімко наростають угору трьома рядами арок над основним
об'ємом. Вертикальність споруди підкреслюється профільованими пілястрами.
Вертикальні й криволінійні елементи, що домінують у композиції, врівноважуються
горизонтальними ярусами вікон другого поверху, пасами декоративних ніш різної форми
та масштабу, меандровим фризом, що нагадує архітектуру XI ст., сітчатим орнаментом на
апсидах. Вертикальні профільовані пілястри на різних висотах завершуються короткими,
але енергійними штрихами карнизів. Рожевий колір стін поєднується з білими
потинькованими полями декоративних ніш та різнобарвними орнаментами на порталах.
Всередині церква нагадує башту. Художній ефект фрескового розпису
підсилюється різнобарвною підлогою з жовтих, зелених і темно-вишневих полив'яних
плиток. П'ятницьку церкву в Чернігові іноді алегорично називають «Словом о полку
Ігоревім» в архітектурі.
Наприкінці XII — початку XIII ст. монументальна архітектура Русі збагатилась
ускладненням зовнішніх форм. Будівлі цього часу мають висотні композиції, нагадують
башти. Особливу увагу архітектори приділяли профільованим пілястрам і порталам,
складний і розвинутий профіль яких гармонує з пілястрами. В цих елементах відчутний
вплив давньоруської дерев'яної архітектури.