Микола Рудковський. Україна та її сусіди: Рівне, 2023.

У книзі описано та проаналізовано взаємини сусідніх

племен, народів, держав упродовж багатьох років. В основу
змісту історичного нарису покладено тяжкий героїчний шлях
випробувань і боротьби, пройдений Україною та її народом, на
якому неможливо було обійти московію-росію, особливо у
«братній сім'ї СРСР».
Цей шлях закінчується новою найжорстокішою війною
росії проти України, яку брехливо в. путін й інші кремлівські
організатори назвали «спецоперацією». Росія сьогодні розкрила
до кінця своє обличчя, характер, мету «найріднішого сусіда»
України протягом усієї її історії. Вона для допомоги й
солідарності залучила ще одного нашого сусіда – білорусь і її
територію.

Автор вдячний Храновському Віктору Олександровичу

за допомогу в публікації цієї книги.

2
 ЗМІСТ
Передмова 4
Історичний нарис «Україна та її сусіди» 7
Використана література 135
Фотодокументи 137
Автобіографічні та тематичні оповідання 149
Опеньки 149
Радість і сум моїх доріг 153
Покараний за правдиву поведінку 159
«Едем» у Рівному 163
Бім і Маркіз 167
Престольний празник 171
Край села був завод… 176
Учительська 181
Неочікувана для двох подяка 190
Іван і Надя 192
Бернатовщина 195
Сусіди школи 200
Трагедія на Дністрі 208
Правдива історія з моїм прізвищем 211
Минуле й сучасне у розвитку фізичної культури й 215
спорту у двох школах і селах району
З вірою у Бога і в Перемогу України у війні 223

3
 ПЕРЕДМОВА
Чому людство так любить своє минуле, вивчає свою
історію? Тому що людина, спіткнувшись з розбігу, любить,
піднявшись, оглянутися назад, на місце свого падіння. Хто з нас
не запитував батьків про їхнє дитинство? А як цікаво було
послухати розповіді дідуся та бабусі. Сьогодні мені онуки
задають багато питань про Україну, її героїчні та трагічні, веселі
та сумні (як і в кожної людини) дні й роки. Україна сьогодні на
устах керівників держав Європи і світу, політиків, військових,
журналістів, жителів села й міста, всього людства. Заглянувши в
минуле, ми дізнаємося, як називалася наша земля, її жителі, хто
були сусідами наших древніх предків, як і чому їх так звали.
Знання минулого потрібні для аналізу й порівняння з
сьогоднішнім життям. Більшість дослідників вважають
прабатьківщиною слов’ян територію між середнім Дніпром,
Прип’яттю, Карпатами й Віслою. Таким чином, наші предки
були від найдавніших часів автохтонами на території сучасної
України. На переломі двох ер завершився поділ слов’ян на
східних і західних. Східні слов’яни, що жили на території
сучасної України, об’єдналися в ІV ст. н. е. в державу Антів.
Щодо походження самої лексеми «слов’яни» давні історики-
чужинці та сучасні українські вчені дотримуються такої думки:
дві з них - венеди та анти - є іншомовними (І - германського, ІІ -
іранського походження), третя - склавіни - видозмінена

4
самоназва слов’ян. Отже, етнонім «слов’яни» вживається в
джерелах від VІ століття.
Давні слов’яни в V-VІІ століттях наблизилися до
створення держави. У них були розвинуті ремесла, панівною у
хліборобстві була перелогова система. Слов’яни торгували з
населенням Європи, римськими та візантійськими провінціями.
Вони вивозили зерно, яке сьогодні також експортує Україна,
контролювали торговельний шлях Дніпром, що сполучав
Балтійське й Чорне моря.
Чорне море було кінцевим пунктом торговельного шляху
«З варяг у греки». Цей шлях пов’язував східнослов’янські
племена з північними предками сучасних датчан, шведів,
норвежців. Вояки з Півночі наймалися на службу до багатих
володарів, до візантійських імператорів, східні слов’яни їх
називали «варягами», а в Західній Європі була назва - нормани.
У верхній течії Дніпра, на Лівобережжі, у V-VІІ століттях також
мешкали слов’янські племена. Їхнє життя підтверджували
археологічні знахідки, але назва тих племен не збереглася, вони
поступово розселилися далі на північ. Ті, що просувалися в
північно-західному напрямку, згодом стали предками
білоруського народу, а ті, що пішли на північний схід, стали
предками росіян. Довгий час у науці панувала думка, що
предками українців були анти. Склавіни залишили більше
пам’яток для археологів, ніж анти. Анти, які жили в Подніпров’ї
в VІ столітті, почали переселятися на південь, на Балканський

5
півострів. Але згадка про антів залишилася, і їй сьогодні своєю
назвою завдячують українці, кожен з нас. Іраномовне слово
«анти» означає «крайні», «окраєнні». Ним степові скіфи й
сармати називали місцеве хліборобське населення, що межувало
з ними. Так з’явилася й закріпилася назва, яку місцеві жителі
озвучували по-своєму. А деякі історики й мовознавці вважають,
що саме так з’явилася назва Україна. Напрошується висновок,
що в результаті Великого переселення народів перемішалися
слов’янські племена, а на нових територіях дали початки
сучасним слов’янським народам.
Окремі назви східнослов’янських племінних союзів, що
існували до утворення держави, згадує Нестор Літописець у
«Повісті минулих літ». На території України згідно з літописом
проживало 7 (сім) племінних об’єднань: поляни, деревляни,
волиняни (дуліби та бужани), хорвати, уличі, тиверці, сіверяни.
Кий, засновник Києва, був полянським князем, а відтак
Городище виникло як центр полянського князівства. На
території сучасної Рівненщини у V-VІІ століттях проживало
східнослов’янське плем’я дулібів, яке займалося землеробством
і скотарством. З кінця Х століття дуліби ввійшли до складу
Київської держави.
Племена відійшли в минуле, сьогодні близькими
сусідами України є Польща, Молдова, Румунія, Угорщина,
Словаччина, білорусь, росія. Сусідство не означає близькість.
Таке висловлювання не потребує доказів. Московія-росія

6
упродовж свого існування від царя Василя ІІІ до президента
путіна довела, що вона сусід-ворог України: агресор, загарбник,
злочинець. Підспівує спочатку тихо, а далі все голосніше й
інший сусід - білорусь в особі Лукашенка й тих його
однодумців, що підтримують росію у війні проти України. Я
впевнений, що справедливий суд історії і людства дасть
об’єктивну оцінку й винесе вирок найжорстокішій війні, її
ініціаторам і виконавцям. А всім іншим сусідам Європи і світу,
близьким і далеким, ми, українці, схиляємося в подяці, у шані, у
словах і в серцях, за підтримку матеріальну й духовну.

Історичний нарис «Україна та її сусіди»

Сусіди. Хто такі сусіди? Хто вони для вас, для нас, для
мене, для людей у селі й місті, у країні, на Землі? На поставлене
питання діти села відповідають, що це люди, які побудували
свої будинки біля наших, поруч знаходяться наші межі на
городах, у них так само називається вулиця, ми до них ходили
колядувати й посівати, вони дружать з нашими батьками, а ми,
хлопчики і дівчатка, - між собою. Діти міста вважають своїми
сусідами мешканців багатоповерхового будинку, у якому вони
проживають. Дорослі містяни розширюють територію сусідства,
включаючи жителів сусідніх будинків, а також знайомих з однієї
вулиці. Через те, мабуть, у розмовах часто звучать вислови
«сусідський хлопчик», «сусідська дівчинка», «сусідський пес
розбудив», «сусідський півень не дає спати вранці». Якщо

7
пам’ять забуває, то географічна карта допомагає нам розглянути
ті села, міста, області, країни, що мають свої межі з нами:
кордони на суші й на морі. Ми людей, що проживають на
українській землі, часто називаємо земляками. Це галичани та
волиняни, поліщуки й закарпатці, східняки й кримчани, бо вони
всі - жителі території України. У сучасному світі відбувається
економічне, культурне й політичне зближення націй (ЄС -
Європейський Союз). Країни називають Європу своїм спільним
домом, а громадяни світу вважають себе жителями планети
Земля.
У відомій колядці є такі слова: «колядує Україна, і радіє
вся Земля, в небі ангели співають, прославляємо Христа...» А
куди ми йшли колядувати й посівати? Насамперед до рідних, до
сусідів, до близьких людей. Оскільки я пишу ці слова у святкові
зимові дні й вечори, то пригадую своє дитинство, коли ходив
колядувати й посівати. Перед цим я консультувався з батьком і
матір’ю, які й визначали адреси моїх різдвяних і новорічних
відвідин. Треба було провідати діда з бабцею, переселенців з
Польщі, що проживали в нашому будинку, сусідів:
Боньковського Віталія, Скоропадських, Солоневських та інших.
Поруч з нами проживала М’якішук Ольга, сини якої Філько й
Олексій дружили з моїм братом Володимиром. Тітка Ольга, як я
її називав, не розмовляла з моїми батьками через якусь
суперечку. Вона дуже рідко заходила до нашої хати, городи
наші розділяла вузенька смужка трави, що була межею. Я почав

8
вітатися до тітки Ольги, і вона відповідала мені. Більшість днів
наша сусідка проводила сама, лише у вихідні дні, свята вона
була разом зі своїми синами, які працювали в місті Горохові
Волинської області.
У книзі В. Ключевського «Афоризми і думки про
історію» я прочитав такий вислів: «бути сусідами не означає
бути близькими». Я погоджуюся з автором, тому що сам
побачив подібні приклади в житті й долі людей. Вони залежали
від багатьох факторів: способу життя, освіти, виховання,
релігійних переконань, бажань зробити щось приємне людям,
допомогти у важкі часи. Коли сусідка наша захворіла, мати мене
посилала, щоб я їй носив їсти, питав, які купити ліки. Суперечка
забулася, і на перший план вийшли людяність, турбота про
ближнього. У студентські роки, коли проживав на квартирі у
Львові по вулиці Бічна-Покутська, №3, по-сусідству мешкала
сім’я у маленькій хатині. Чоловіка звали Рафік, він був
військовий на пенсії, а дружина Нюся працювала на заводі.
Рафік любив рибалити, а також випити, дуже багато уваги
приділяв цигаркам. І ось одного дня пані Стефа, на квартирі якої
я мешкав, убігла в кімнату з вигуком брати відра з водою і бігти
до Рафіка гасити пожежу. Туди вже також поспішали інші
сусіди. Пожежу, причиною якої був сам господар, який випив
горілки і з сигаретою задрімав, нам вдалося загасити. Прибігла з
роботи дружина, схвильована, плачучи дякувала людям, що
допомогли в біді, яку вдалось відвернути. А Рафік вмився,

9
закурив і гукнув до Нюсі: «Збирайся, ідемо в кіно». Кінотеатр
був близенько. Ми переглянулись, ніхто нічого не сказав із
сусідів, що гасили пожежу. Атмосферу в цій сім’ї знали всі
сусіди. Мій господар квартири Антон Мартинович розповідав
мені, що Рафік не один раз доганяв Нюсю, ловив її за довгу косу
і вертав до хати.
Відсутність здорового способу життя я спостерігав і у
своїх сусідів, коли працював учителем, директором школи. Коли
в нашому господарстві перекривали хлів і літню кухню, один
будівельник, який сидів зверху на кроквах, забув про місце
свого перебування й приземлився на землю, правда, чудом без
травм. Я завжди пам’ятав про ті сімейні суперечки-конфлікти,
які були по-сусідству в сім’ях, у селі. Вони обговорювались,
зникали або залишались разом із людьми.
З великою цікавістю, бувши учнем школи, слухав
спогади сусіда Солоневського Т. М., який був учасником
національно-визвольних змагань (1918-1921 років) у складі армії
УНР на чолі з С. Петлюрою. Неоціненні знання дала мені його
дочка, учителька української мови та літератури Вовковиївської
середньої школи, Любов Тимофіївна. Завжди гостем нашої сім’ї
у Вовковиях, у Демидівці, був її брат Ростислав Солоневський,
член Національної спілки письменників України. Упродовж
багатьох років близького сусідського життя запам’ятались мені
розповіді й бесіди хресного батька В. Боньковського про
колишню школу, учителів, політичних діячів. Завжди, коли я

10
приходив до нього в неділю, святкові дні, заставав його з
книжкою за столом. Мені подобались мої сусіди не тільки тим,
що приходили до нас на вечорниці, слухали радіо, дивилися
телебачення, грали підкидного, обмінювались новинами, але з
розумінням і почуттям обов’язку ставились до людських
проблем, горя. Коли померла бідна жінка Владзьова, у якої був
малолітній син Міша, мої батьки та інші сусіди активно взялись
за допомогу організації похорону. Матір поховали, а Міша
поїхав у дитячий будинок для сиріт. Село забуло, дехто і не знає
цієї історії, але я забути не можу, дивлюсь на інший будинок,
але перед очима стоїть їхня хатина старенька і спогад про
минуле.
А ось стоїть хата дядька Серафима й тітки Марини, їх
давно поховали. Роками лежав прикутий до ліжка покійний
господар Серафим, до якого я заходив на відвідини. Немає
слідів хати, хліва, дерев мого діда Володимира й баби Ксенії.
Залишилась земля й закидана нею криниця, з якої була смачна
вода. Залишилась стояти ще не розібрана хата тітки Ольги, а
синів її немає теж. Пройшовши слідами пам’яті, ми дійшли до
будинку, який був колись мені рідним. У селі я не побачив
нових збудованих будинків. Невже не буде в цьому куточку села
людей і життя? З таким настроєм я неодноразово повертався з
Вовковиїв у Демидівку. З осені 1978 року ми з дружиною
доїжджали в Демидівку на роботу. Вона в лікарню, а я до
школи. Через рік я отримав трикімнатну квартиру біля школи,

11
на другому поверсі, і став жителем смт. Демидівки. Нашими
найближчими сусідами стала сім’я Сусли Г. Я: його сестра
Анастасія Яківна, дочка Наталія Григорівна, син Володимир
Григорович. Поряд проживали сім’ї Левшенюка М. С. і
Шевчука В. Т. Протягом нашого проживання на квартирі в нас
не було жодного непорозуміння з сусідами, тим більше
конфліктних ситуацій. У сусідньому будинку проживали сім’ї
Савчука Ф. І., директора музичної школи, вчительки
Менько Л. В., заступника директора школи Жигалюка В. Ю. В
іншому сусідньому будинку проживала сім’я Зозулі Г. А.,
заступника голови колгоспу «Україна». Наша дочка Наталя була
влаштована в дитячий садок. Школа працювала у дві зміни: до
20 год 30 хв. У дружини чергування, виклики. Наталя
залишалась вдома одна. Ось тут нам допомогли Анастасія
Яківна і Григорій Якович Сусли, які взяли на час нашої
відсутності з дружиною ролі бабусі й дідуся. Вони надавали нам
велику допомогу. Ми стали, як одна сім’я, що жила в різних
квартирах.
Ділові стосунки передбачали допомогу школярів у
сільськогосподарських роботах у колгоспі, а голова правління
колгоспу гарантував учням літній відпочинок на морі. Це були
декілька літніх канікул, коли діти масово їздили відпочивати з
класними керівниками на море. Аркадій Миколайович був
добрим для дорослих і дітей. Коли до нього звертались з
якимось проханням, його відповідь була одна: «Нема проблем».

12
Ми були сусідами, разом дивились телетрансляції футболу.
Любив він рибалити з вудкою, через пліт перекидав частину
улову нам з дружиною, щоб і ми спробували свіжої риби. Ці
роки так швидко проходили в праці, турботах. Аркадій
Миколайович залишив колгосп, і з дружиною Марією Іванівною
повернулись додому в Дубно. А новими сусідами у нас стали
Богач Микола Андрійович, Поліна Василівна, його дружина, син
Петро. Ми також подружились, традиційними стали наші дні
народження, які ми і сусіди Вівсянники відзначали разом.
Вівсянник Михайло Васильович був для нас не тільки головним
лікарем Демидівської лікарні, він був моїм лікарем. Коли
виникли проблеми із моїм здоров’ям, він зі мною їздив у Київ до
професора Пелеха Л. О., нейрохірурга. Влаштовував мені
зустрічі з ним. Саме їм я завдячую, що після двох автомобільних
катастроф я залишився живим і зміг ходити по Землі. Я вдячний
своїм сусідам.
На вулиці Шкільній проживали в основному сім’ї
працівників охорони здоров’я: Баюни, Грабовецькі, Бурці,
Панасюки, Слободенюки, Фесенки, Вівсянники, Джеджери,
Безуглі, Смілі. Мій батько, який переїхав до мене проживати в
Демидівку, казав, що нашу вулицю помилково назвали Шкільна,
її треба було назвати Німою. Я питав: чому? Відповідь була
однозначна: «Протягом дня нема до кого обізватись». А я
відповідав: «Вийди на стадіон через дорогу, і там дефіциту слів і
голосів не буде». Сьогодні на цій вулиці ми вже ніколи не

13
зустрінемо Баюна В. М., Грабовецьку А. Г., Панасюк Б. А.,
Слободенюків В. Т. і Л. І., Фесенка М.Г., Вівсянника М. В.,
Безуглого П. Г., але пам’ять про них залишиться назавжди.
Дуже весело й гамірно було на нашій вулиці в дні
зимових свят. Одні заходять до будинку, а другі вже чекають. У
місті кажуть, що дальні сусіди - це люди не з нашого двора. А в
селі - що вони живуть на сусідній вулиці. А там проживають
сім’ї моїх друзів Панасюка М. Г., Михайлойка Я. П.,
Домбровського А. С. Є люди рідні, близькі, далекі родичі, але є
друзі. Саме такими були Колодинський П. Д., Роюк В. Г., їхні
сім’ї. Їх багато є в селі Вовковиї, у селах і містах нашої області
та України.
З осені 2019 року, коли ми з дружиною переїхали на
проживання у місто Рівне, з’явилися нові сусіди в будинку по
вулиці Київській. Спочатку я був для всіх чужинець, а далі
життя нас єднало, ми стали ближчими. У будинку проживає
багато людей пенсійного віку, які, працюючи, отримали
квартири. Ми з дружиною посадили квіти під нашим балконом,
спілкуємося з багатьма жителями будинку. Час летить швидко.
Я знаю в обличчя багатьох жителів, а вони мене. Біля будинку є
місце для відпочинку, спортивні майданчики для гри в
баскетбол, футбол, турніки, гойдалки. У сусідньому будинку
проживають демидівчани: випускниця школи Балацька Валя й
сестра Фігловського Олексія, вчителька-пенсіонерка.

14
 Сусіди бувають не тільки в людей, вони бувають у
вулиць, сіл, районів, міст, областей, країн, народів. Наприклад,
село Вовковиї є сусідом сіл Підвисоке, Яблунівка, Підбрусень,
Ільпибоки, Рудка, Рогізне, Теслугів. Сьогодні вони входять до
Дубенського району Рівненської області. На географічній карті
ми знайдемо сусідів нашої області: Волинська, Львівська,
Тернопільська, Хмельницька, Житомирська області. Сусідами
України є Польща, Угорщина, Словаччина, Молдова, Румунія,
росія, білорусь.
Нам необхідно повернутись у минуле, щоб назвати
древніх наших сусідів, сусідів східних слов’ян. Це були авари,
болгари, хозари, вікінги, які також були сусідами полян, дулібів,
сіверян, деревлян, тиверців, хорватів, уличів. Період кінця ІХ-Х
століть став періодом становлення Київської Русі, а в кінці Х-ХІ
століття відбулося її піднесення і розквіт. Це було особливо
очевидним за князювання Володимира Великого, Ярослава
Мудрого. Саме на цей період припадає зростання авторитету
Київської Русі на міжнародній арені. Запровадження
християнства вплинуло на європеїзацію давньоруського
суспільства, особливо на розвиток освіти, культури, поширення
зв’язків з Візантією, Скандинавією, встановлення
дипломатичних відносин з Чехією, Угорщиною, Польщею,
Францією, Англією, Німеччиною. Але проблема виникала тому,
що князівство в Києві не було спадковою вотчиною певної
династії. Тому за престол почалася тривала боротьба, що

15
призвела до послаблення політичної ролі князівства. Київ у той
час не зумів об’єднати роздроблену Русь. А на півночі князював
Юрій Довгорукий, його землі з лісами заселили чудські, фінські
племена, які були менш освіченими й культурними, ніж
слов’яни. Але вони, змішавшись з руськими людьми, прийняли
християнську віру, набували рис народності, мови, традицій. Це
було окреме від українців плем’я, яке стало пізніше називатись
Великоруське. Юрій виріс у Києві й хотів бути великим князем
(таке бажання виникло і в його сина Андрія, який народився в
селі Боголюбові в Суздальському краї). Він поставив перед
собою мету – стати великим князем і перенести з Києва цей
престол у Суздаль. Юрій не роздавав своїх земель братам,
синам, своякам, ставши єдиним самовладцем, будував місто
Москву, заложив основи великого самодержавного князівства, а
далі – царства московського. 8 березня 1169 року він зібрав
спільників і пішов на Київ. Літописець описав ці події, назвавши
суздальців дикою ордою, які грабували й палили будинки в
Києві, мордували городян, жінок, дівчат, старих та дітей
убивали без жалю, обдирали церкви та монастирі, палили їх.
Київ був у сльозах і горі. Андрій став великим князем, але не
залишився князювати в Києві, подався назад, залишивши в
Києві свого меншого брата Гліба. Столиця була зруйнована, але
місто залишилося найкращим з усіх українських, а відносини
північної Русі з південною або «Україною» були перервані. З

16
того часу південна Україна схиляється до князів галицьких, а
північна росія починає своє осібне життя.
У 1199 році Роман Мстиславович об’єднав Галичину з
Волинню, створивши на політичній карті Східної Європи нову
величну державу. Саме він проводив успішні походи проти
половців, які грабували землі князівств. Русь опинилася на
узбіччі торговельних шляхів, оскільки половці перекрили шлях
через Каспій. У 1237 році Батий з ордою, підкоривши князівство
Московське, Володимирське та Суздальське, дійшов до
Новгорода, але перешкодою для нього стали болота й розлиті
весною ріки. Тоді, у 1239 році, він повернув на південь, до нас, в
Україну. Стогін і рев стояв від орди, а де вона пройшла, земля
ставала чорна. У спалених селах та містах вони грабували, брали
в неволю людей, а старих, малих, хворих вбивали. Татари
захопили Чернігівське, Київське, Волинське й Галицьке
князівства. Киянам запропонували здати місто. До вечора місто
було взято, татари порізали й порубали жителів, зруйнували
Десятинну церкву, Києво-Печерський монастир, у яких люди
закрились і оборонялись. Хоча іноді кажуть, що татари над
святинями не знущались, що вони поважали чужу віру,
уважаючи, що всяка віра веде до Бога.
У ХІV столітті історичні події розвивалися в
несприятливому для України напрямку. Саме в період її
політико-економічного та культурного занепаду почали
розквітати її сусіди: Литва, Польща, Московія. Київ тривалий

17
період навіть не мав свого князя. Опір українських князів
наступу Литви фактично був відсутній. Приєднання Волині та
Галичини відбулось за допомогою родинних зв’язків. Любарт
був одружений з дочкою Галицько-Волинського князя Юрія ІІ
Болеслава, а після смерті тестя він став князем Галицько-
Волинської держави. По сьогоднішній день у Луцьку стоїть
пам’ятник історії та архітектури – Замок Любарта. Основним
правилом литовських правителів було «ми старого не руйнуємо,
а нового не вводимо». Державною мовою була руська,
зберігались закони, православна церква. Литовці з українцями
поєднувалися шлюбами. Початок експансії Польщі поклав
Казимир Великий, якого підтримували магнати Польщі,
католицька церква, багаті міщани Кракова, які хотіли заволодіти
торговими шляхами Галичини. Галицькі бояри під проводом
Дмитра Дедька встановили свою владу. Польський король
Казимир уклав угоду з Людовіком Угорським, за яким вони
мали діяти спільно в завоюванні України. Протягом більше 20
років поляки й угорці билися з литовцями за Галичину й
Волинь. Вони проголошували себе щитом християнства, бачили
підтримку Папи. У 1349 році Казимиру вдалося підпорядкувати
собі Галичину й частину Волині, пізніше поляки підпорядкували
всю Галичину, а частина Волині залишилась за литовцями.
Після смерті Казимира в 1370 році угорці займають Галичину, а
в 1385 році королевою Польщі стала дочка Людовіка
Угорського Ядвіга, яка через два роки приєднала Галичину до

18
володінь Польської корони. Поряд з латиною вживалась руська
мова. У Львові в 1385 році було засновано Католицьке
архієпископство. Хоч Польща і Литва були пов’язані між собою
Кревською унією, за Вітаутаса Литва зберігала власну
незалежність. Литовські бояри-католики мали такі ж широкі
права, які здобула польська шляхта.
Проте із зближенням польської та литовської знаті
посилювався розрив між знаттю литовською та українською.
Українці обрали в 1430 році великим князем брата короля
Ягайла – Свидригайла, який підтримував тісні зв’язки з
українським православ’ям і мав намір обмежити стосунки з
Польщею (на що поляки зреагували, окупувавши Поділля та
Волинь).
У середині ХV століття стосунки між литовською та
українською знаттю погіршилися. У 1452 році окупована
литовськими військами Волинь була перетворена на звичайну
провінцію за польським зразком. У 1471 році така доля спіткала
і Київ, що свідчило про зникнення української державності.
Думаю, що доцільно буде порівняти, як князі московські
відносились до своїх українських підданих. А вони навпаки
завойовували прихильність українських підданих. Підкоривши
весь Північний Схід, Москва в 1480 році скинула вікове
монголо-татарське іго. Експансія росії поширювалась, і це
виправдовувалось її місією – стати третьою, вічною, священною
і всесвітньою імперією після падіння Риму й Константинополя.

19
Князь Московський Іван ІІІ прибрав собі титул «государя всієї
Русі», проголосивши, що всі землі колишньої Київської Русі
мають тепер належати москві. Ось вам сусідська політика для
аналізу й порівняння колись і тепер: ХV століття і 2022 рік.
Між ХІV й ХVІ століттям на політичну сцену вийшли
країни, які наступні століття визначали долю України. Великі
успіхи в Україні були в Литви, але польська шляхта витісняла
литовців. Поставали й інші держави, які впливали на Україну.
Насамперед це Царство московське й Кримське ханство.
Постійно перебуваючи під владою чужоземних держав, українці
неодноразово зазнавали спроб асиміляції панівною культурою.
У ХV-ХVІ століттях роль православ’я не втрималась у
суспільстві. Цей процес був зупинений полонізацією української
знаті. Українська знать посилювала свій потяг до всього
польського, її приваблювали привілеї польської шляхти,
культурна вищість. Єзуїти здобули перемогу над протестантами,
а тоді вирішили боротись з православ’ям. Після 1569 року вони
прибули на українські землі, заснували свої колегії у багатьох
містах. У своїх проповідях закликали до єднання з Римом,
організовували диспути, на яких намагались переконати
українців, що слов’янською мовою не можна ніколи пізнати
істину. Українські аристократи стали масово зрікатись віри
батьків і приймати католицизм, польську мову, культуру. Русь
втратила віру, багатьох найзначніших родів, свою еліту. Це
означало, що українці втратили свій авангард, який здійснював

20
політичний вплив на народ, підтримуючи його церкву, мову,
культуру. А як було поводитись у такій ситуації, коли нижчі
верстви суспільства в очах поляків бачили презирство, а молодь
з кого мала брати приклад? Ось приклад сусідського впливу на
наше суспільство, його традиції, історію, релігію, культуру.
Коли наше духовенство поманили обіцянками, що єпископам та
монастирям дано буде землю із селянами та людьми, а
духовенству – землю і по 15 хат із сім’ями до послуг кожному,
то більшість їх пристала на унію. Єпископ Володимирський
Іпатій Потій і єпископ луцький Кирило Терлецький возили
постанову до короля і до Папи Клемента VІІІ. У листопаді 1596
року на соборі у Брест-Литовську була проголошена унія. Не
визнали унії такі єпископи: львівський – Гедеон Балабан,
перемишльський – Михайло Копистенський, ректор Острозької
академії – Кирило Лукаріс разом з панами на чолі з князем
Острозьким, священиками й послами з різних країн.
Релігійна полеміка кінця ХVІ початку ХVІІ століття
призвела до напруження між Польщею та Україною. Католицька
Польща стала протилежною українському суспільству, українці
були поділені на дві конфесії. Православні обороняли свої
церкви й монастирі, їхній боротьбі допомагали козаки. Уперше
українські козаки з’явились у 1480-х роках, але чисельність їх
зросла з поширенням кріпацтва в середині ХVІ століття. Це
були селяни в пошуках волі, що втікали від панського гніту,
міщани, «шукачі щастя» й пригод, священики (позбавлені сану).

21
Серед них були люди різних національностей, але найбільше їх
число складали українці. Їх організовували для оборони від
татар, наскоків інших ворогів.
Дмитро Вишневецький заснував Запорозьку Січ, яка
стала колискою українського козацтва, унікальним політичним
явищем в історії України. Саме українське козацтво було тією
військовою силою, з якою приходилось рахуватись Польщі,
росії, Оттоманській Туреччині, іншим країнам Європи. Для
українців позитивним моментом їхнього перебування в Речі
Посполитій до 1648 року було те, що вона об’єднувала майже їх
всіх у єдиній політичній системі. З періоду Руїни Україна
протягом майже 300 років лишалася розділеною. Під владою
росії перебувало Лівобережжя (Гетьманщина), що стане
центром політичного й культурного життя України. У 1667 році
запорозькі землі були під контролем росії і Польщі, а в 1686 році
вони цілком перейшли під владу царя. Формально величезна
територія, яка була розташована на схід від Полтави навколо
Харкова, перебувала у межах росії під керівництвом воєводи.
Правобережжя перебувало під владою Польщі. Це були землі
Київщини, Брацлавщини, Волині та Поділля, які особливо
постраждали під час визвольної війни 1648-1658 років,
неодноразових вторгнень поляків, турків, московитів і татар у
добу Руїни. Сюди поверталось багато українських козаків і
селян з Лівобережжя. Західноукраїнські землі – Галичина і
Волинь – називалися Руським та Белзьким воєводствами, у яких

22
панувала польська шляхта. З 1672 року більшу частину Поділля
захопили турки. У руках османців лишилася Північна Буковина,
а українське населення західних схилів Карпат і далі перебувало
під владаю мадярів. Мабуть, немає потреба підкріплювати
історичною картою такий порядок розселення українців,
переконувати, що їхні землі захопили й порядкували на них
вищеназвані близькі й дальні сусіди.
Я хотів би повернутись до однієї дуже важливої події –
визвольної війни 1648-1658 років, що відбулась на території
Волині, біля села Пляшева, що під Берестечком, за 25 км від
села Вовковиї, у якому я народився. Це була одна із
найкривавіших битв ХVІІ століття. Через підступну зраду хана
Богдан Хмельницький залишив у найбільш вирішальний момент
поле бою, українське військо опинилось майже в безвихідному
становищі, притиснуте до річки Пляшівки, за якою були
непрохідні болота. Хан затримав і фактично ув’язнив Богдана
Хмельницького. 10 днів козаки героїчно обороняли табір,
відбиваючи атаки поляків. Наказним гетьманом було обрано
Івана Богуна, який проявив свій військовий талант, непомітно
для ворога навів переправи через Пляшівку й болота, за одну ніч
вивів залишки війська. Для прикриття відступу Богун залишив
на острові Журавлиха 300 козаків на чолі з Чарнотою. Цей загін
вкрив себе невмирущою славою. Всі вони загинули, останнім
поліг прославлений герой війни Іван Нечай, коли в нього
закінчився порох, він взяв в руки косу й відбив усіх, хто хотів

23
його схопити, що дуже здивувало Його Королівську Величність.
Ця подія дуже здивувала й розхвилювала делегацію польських
вчителів Кандитської гімназії, коли вони зі мною, директором
Демидівської школи, побували на місці цієї битви – у музеї-
заповіднику «Поле Берестецької битви». Коли збирались у
Демидівці для поїздки, ми з директором польської гімназії
купили квіти і побували на полі битви нащадків поляків і
українців. Нам провели змістовну екскурсію, ми пережили
тривожні й сумні хвилини біля саркофага загиблих, поклали
квіти, вшанували поле битви й загиблих. Розкопки на козацьких
могилах проводив багато років викладач Львівського
університету, археолог І. К. Свєшніков, який мене навчав
археології, і ми допомагали йому під час розкопок з учнями.
Одного разу, коли ми сиділи на острові Журавлиха з ним, я
сказав такі слова: «Якось тут не так подають свій знак жаби».
Ігор Кирилович сказав тоді: «Колю, це не голос жаб, це плачуть
козацькі душі». А сьогодні, коли ми дивимось телепередачі, ми
всі разом бачимо зусилля Президента України В. Зеленського,
Президента Польщі А. Дуди, керівників інших країн і народів,
спільні зусилля запобігти агресії росії проти України, допомогти
нам відстояти незалежність і зберегти мир у Європі і у світі.
Якщо в правильності початкової дати національно-
визвольної війни (1648 рік) ніколи не виникало сумнівів, то
відносно кінця війни історики висували декілька варіантів:1654
рік, 1657 рік,1658 рік, 1659 рік. Історики С. Кульчицький,

24
Ю. Мицик, В. Власов пов’язують цю дату з 1658 роком
(Гадяцький договір). Саме тоді і формально, і фактично було
припинено війну проти Речі Посполитої, але Україна, на жаль, у
той час не зберегла державної незалежності в боротьбі проти
московської держави. Із 1659 року була в її складі як автономна
політична одиниця.
Подальша боротьба українського народу в історії дістала
назву Руїна. На правах автономії Гетьманщина в складі
Російської імперії проіснувала з 1659 року до початку 80-х років
ХVІІІ століття. На Правобережній Україні до початку ХVІІІ
століття національно-патріотичні сили прагнули відновити
основи держави зі своєю територією і возз’єднатись з
Лівобережною Гетьманщиною. Війна загострила соціальну
боротьбу в Польщі, Московії, Молдові. Польща, щоб
помститись українцям за поразку, разом з Кримським ханством
готувалась до нової війни, а царський уряд приступив до
знищення усіх ознак незалежності України. У найбільших
українських містах мали перебувати царські воєводи з військом і
утримуватись за рахунок населення. Податки надходили до
царської казни. Скорочували кількість реєстрових козаків до 10-
40 тисяч чоловік. Кандидатуру гетьмана треба було узгоджувати
із царем, а обраного митрополита мав посвячувати московський
патріарх.
Які висновки ми можемо зробити? Війна поглибила
внутрішні суперечності в країнах-сусідах і між ними, зокрема

25
розбіжності зовнішньополітичних орієнтацій. Співвідношення
сил виявилось несприятливим для України. Зміцнилась роль
росії у міжнародних відносинах, але різко послабились позиції
Речі Посполитої, Криму. Із часу встановлення над Україною
зверхності росія прагнула ввести пряме правління. Зі свого боку
козацька верхівка ще за доби Руїни розчарувалась пропольською
і протурецькою політикою, більше не сумнівалась у
необхідності підтримувати зв’язок з москвою. Вирішальний
момент у стосунках двох сусідніх сторін настав за
гетьманування Івана Мазепи – одного з видатних і суперечливих
політичних діячів України. Він подавав молодому царю
допомогу в походах проти турків і татар. Здобувши Азов, що
був фортецею турків в Азовському морі, Мазепа переконав царя
дозволити йому окупувати Правобережжя, а це означало, що
обидві частини Наддніпрянської України були об’єднані.
Дружні стосунки царя й Мазепи з початку Північної
війни стали напруженими. Цар поставив перед українцями
вимоги, які не задовольняли ні Україну, ні Мазепу. Козаки
вперше повинні були воювати за інтереси царя. Замість того,
щоб захищати українську землю від своїх сусідів-ворогів:
поляків, татар, турків – українці були тепер змушені битися з
шведськими арміями у далеких Лівонії, Литві. Вони повертались
з тих битв і походів з великими втратами. Петро І поставив на
чолі козацьких полків російських іноземних командирів, які
упереджено ставилися до козаків, що викликало невдоволення.

26
Вони також були незадоволені чутками про їх реорганізацію. У
Північній війні союз у складі Речі Посполитої, Саксонії, Данії та
росії вів боротьбу проти Швеції. Козацькі полки приєдналися до
московської армії під командуванням російських генералів і
воювали в Прибалтиці, Пскові, Білорусії, обороняли Львів.
Українці виявляли масове незадоволення з приводу постачання
для російської армії харчів, фуражу, коней, волів. На території
України було збудовано багато укріплень, зокрема Київську
фортецю. Старшина донесла царю про таємні контакти Мазепи
зі шведами. У 1708 році Іван Мазепа уклав з шведським королем
Карлом ХII військовий договір, згідно з яким шведська армія
захищає Україну, на час війни її військові сили могли
дислокуватися в українських містах. Проте наступ шведів на
Москву зазнав поразки, а рештки війська перейшли на
територію Гетьманщини перезимувати. Так Україна
перетворилась на арену воєнних дій. Це був не початок і не
закінчення воєн України.
27 червня 1709 року відбулась Полтавська битва між
шведськими та російськими військам, у якій шведи були
розгромлені. Мазепа і Карл ХII втекли в турецькі володіння.
Коли була облога Полтави, до міста підійшла російська армія, у
якій були й українські військові частини під командуванням
С. Палія. Були і козаки, які воювали на боці шведів. Вони
потрапили в полон і показово були закатовані. Проаналізуймо
разом підсумки цієї війни. Виникає питання: «Чому українці

27
брали участь у битві з обох сторін і вбивали один одного?» У
1700 році козацька армія під проводом С. Палія відбила атаки
польського війська на Фастів. Щоб підтримати козаків, повстали
селяни. Повстанці звернулись по допомогу до запорожців, Івана
Мазепи, московської держави. Росія була союзницею Польщі в
Північній війні, тому допомоги не подала. Після поразки Карл
ХII і Мазепа знайшли притулок під владою Туреччини. Біля
міста Бендери 21 вересня 1709 року Мазепа помер. Старшина і
козаки, що стали першими політичними емігрантами, обрали
гетьманом у вигнанні Пилипа Орлика. Склавши проєкт
Конституції, він прагнув зменшити соціальну експлуатацію
українців, боротися за політичне й церковне відокремлення
України від росії. За підтримки Карла ХII в союзі з татарами та
Оттоманською Портою в 1711 році він очолив спільний їх похід
запорожців проти росіян. Після провалу походу П. Орлик у
багатьох країнах Європи шукав політичної і практичної
підтримки у звільненні українців від російського царизму.
На багаті українські землі зазіхали близькі й далекі
сусіди. Велася внутрішня боротьба за гетьманську булаву. У
своїй зовнішній політиці козацька держава Гетьманщина
підтримувала дипломатичні контакти з Кримським ханством,
Туреччиною, Річчю Посполитою, Молдавським князівством,
росією, Трансильванією. Гетьманщину визнали Венеція,
Волощина, Швеція. Значний вплив на становище козацької
держави мали воєнні події національно-визвольної війни 1648-

28
1658 років, зокрема в 1651 році після битви під Берестечком
влада гетьмана була лише на Київщині. Богдан Хмельницький
позбавлявся прав на дипломатичні відносини з кримським
ханством. Король затверджував козацьку старшину.
Не дав результатів і молдавський напрям політики. Проти
України формувалась коаліція, до складу якої увійшли Річ
Посполита, Валахія, Трансильванія, Молдова. Богдан
Хмельницький у цей час шукає союзників з москвою,
Туреччиною, Швецією. Якщо москва, підписуючи договір з
Гетьманщиною, прагнула розширити свої території, залучити
козаків до охорони держави, то Хмельницький сподівався на
воєнну підтримку москви, щоб створити власну державу. Цілі
сторін не були ніколи спільними, інтереси були різні. Рішення
на Переяславській Раді про прийняття Гетьманщиною
московського протекторату не було одностайним, частина
козаків була проти й виступала за союз з Туреччиною. Мабуть,
серцем своїм відчували мету цього союзу полковники І. Богун,
І. Сірко, митрополит С. Косів. Збройні виступи відбувалися в
окремих полках. 368 років пройшло з цього часу і з часу
підписання Березневих статей. Не визнала Переяславський
договір, розірвала дипломатичні стосунки з росією Польща. Уже
в 1656 році росія і Польща без України уклали Віленське
перемир’я. Як бачимо, союз України й москви фактично втратив
своє значення. Україна опинилась в оточенні ворогів її
незалежності, хоч гетьман докладав зусиль для виходу з цього

29
становища, маючи намір розірвати стосунки з російською
державою.
Проходитимуть роки, і українські землі мінятимуть своїх
господарів. Це стало очевидним у роки Першої світової війни
1914-1918. Росія прагнула заволодіти Галичиною, Буковиною,
Закарпаттям. Австро-Угорщина простягала руки на Волинь і
Поділля. Німеччині бракувало Подніпров’я, Донбасу, Криму.
Туреччині, звичайно, бракувало Південної України, теж Криму,
а Румунія бажала придбати Бессарабію, Північну Буковину. За
моїми підрахунками, московія-росія до початку Першої Світової
війни ініціювала й провела до 75 військових походів і війн. У
війну росія вступала спільно з Великою Британією і Францією,
що увійшли у військово-політичний блок Антанта (створений
1907 р.). Війна носила загарбницький, несправедливий характер
для всіх сторін і країн, крім Сербії, Бельгії і Люксембургу. Росія
розпочала наступ одночасно проти Німеччини і проти Австро-
Угорщини на Північно-Західному і Південно-Західному
фронтах. З 23 серпня розгорілась Галицька битва, у якій по
обидва боки боролися 8 армій: понад 100 дивізій, більше 1,5 млн
солдатів і офіцерів. 3 вересня припинив оборону Львів, через
день Галич, заблокована була фортеця Перемишль, яка була
взята лише в березні 1915 року. На завойованих територіях було
утворену Генерал-губернаторство у складі Львівської,
Перемишльської, Тернопільської і Чернівецької губерній.
Генерал-губернатор Бобринський, прибувши у Львів, заявив:

30
«Східна Галичина й Лемківщина – споконвіку корінна частина
єдиної великої Русі: у цих землях корінне населення завжди
було російським, устрій їхній тому повинен бути заснований на
російських началах. Я буду вводити тут російську мову, закон і
устрій», а допомагали йому місцеві москвофіли. З приходом
російських військ усі українські школи перетворились на
російськомовні, були закриті всі українські журнали й газети,
розпочались репресії і депортації.
У Суздаль був вивезений і перебував у в’язниці
монастиря митрополит А. Шептицький. Синод РПЦ надіслав у
Галичину владику Антонія Храповецького з Харкова. У 200
парафій прибули священнослужителі з росії. Жандарми
вивозили українських інтелігентів у росію. У 1916 році була
повторна окупація Галичини й Буковини російською армією.
Місцеве населення зазнало грабіжницьких реквізицій і
депортацій. З описаних мною подій Першої світової до
сьогоднішньої війни росії проти України минуло понад 100
років. Що змінилось? Виросли нові покоління росіян і українців,
на долю яких випало багато випробувань в іншій війні, яка стала
Другою світовою (1939-1945). З цього часу минуло більше 80
років. Ця війна виявилась ще більш жорстокою. Зона німецької
окупації повністю покривала балтійські країни, білорусь і
Україну, і саме тут жертви серед населення були найбільші. За
період війни в України загинуло, згідно з офіційними даними,
4,5 млн людей, тоді як білорусь втратила 2,2 млн, росія – 1,8

31
млн, Литва – 666 тис., Латвія – 649 тис., Естонія – 125 тис.,
Молдавія – 64 тис.. Якщо додати втрати на фронтах (2,5 млн), то
загальна кількість загиблих українців наблизиться до 7, а за
іншими до 9 млн, що на 2,3 млн більше від втрат росії, на 2,5 –
від Німеччини. У сумній статистиці воєнних жертв Україна
посідає перше місце. Якщо ж брати до уваги інший показник –
співвідношення кількості втрат до загальної чисельності
населення, то і тут вона разом із своїми сусідами білоруссю і
Польщею належить до числа 3 країн, які найбільше потерпіли
від війни з нацистською Німеччиною і її сателітами.
Роки проходять, а люди відходять. Але були, є і будуть
події, які закарбовані в людській пам’яті і передаються з
покоління в покоління, від батька до сина, від матері до дочки,
описуються в історії, у творах письменників, у шкільних
підручниках, передаються з уст в уста. Серед тих подій – це
правда про війну. Я пишу ці рядки 6 квітня 2022 року, а в
Україні знову війна, її розв’язала росія проти України під
маскою «спецоперації» проти ворогів своїх «нацистів», яких
вона побачила в Україні. Російські війська прийшли з
благословення патріарха РПЦ Кирила і наказу президента путіна
допомогти «братньому народу» позбавитись від своїх
внутрішніх ворогів. Воюючи «проти своїх ворогів», вони
зруйнували наші міста, вбили тисячі дорослих, вбили та
поранили сотні дітей, також викрали й вивезли їх в росію.
Декілька слів про «русскій мір». Насамперед це гнучка й

32
продумана технологія поширення інтересів і бачення світу з
національним інтересом росії. «Русскій мір» складається з росії
як материнської держави та російського зарубіжжя, що об’єднує
людей, які незалежно від національності відчувають себе
росіянами, є носіями російської культури, мови, духовно
пов’язані з росією і небайдужі до її справ і долі. Таке визначення
зробила його ідеолог Ольга Батанова, а патріарх Кирил окреслив
географію цієї концепції, назвавши спадкоємницями святої Русі
росію, Україну, білорусь, Молдову та Казахстан. Офіційно
просуванням «русского міра» займається урядова комісія у
справах росіян за кордоном, викладачі російської мови, фонд
«Русскій мір», РПЦ. УПЦ МП налічує 11 790 громад, 179
монастирів, 4700 черниць і ченців, 34 братства, 20 духовних
закладів, 108 періодичних видань. За жорстокістю ця війна
перевершила війну фашистської Німеччини в Європі й Україні.
Путінські методи цієї війни стали внеском росії у світові
різновиди геноциду проти людства, які росіяни і їх найманці
продемонстрували і продовжують демонструвати на українській
землі. Депортації населення, насильство й ґвалтування,
заміновані й зруйновані житлові будинки, наукові й культурні
центри, викрадені витвори мистецтва, музейні експонати - увесь
світ побачив і переконався, що ця війна ведеться з мирним
українським народом, населенням міст і сіл. Зафіксовані
випадки мародерства й крадіжок, російські «миротворці»
позбавили сотні тисяч людей житла, знищили школи, дитячі

33
садки, ЗВО. Примусово вивозять дорослих і дітей. Хочу
нагадати, що в роки Другої світової війни російські мародери
теж вивезли з Німеччини 330 тис витворів мистецтва. Вагони
награбованого, так звана «трофейна справа», належали
Г. Жукову, М. Булганіну, генералу К. Телегіну. Сьогодні
вивозять зерно, метал, устаткування, побутові товари, техніку.
Амбітні плани в сьогоднішніх загарбників з росії щодо
Луганська, Донецька, контролю над Півднем, Кримом, іншими
територіями.
Чому так відбувається, що Україну ділять на частини у
своїх інтересах? Хто винуватці цього? Чому українські
політичні і військові діячі так і не зробили рішучих кроків до
створення самостійної незалежної держави? Відповідь на ці та
інші питання мала дати ще Українська революція 1917-1918
років, адже імперська політика росії щодо України була однією з
головних причин і її передумов. І знову повертаємося в минуле.
Ми були свідками історії, коли Тимчасовий уряд відмовився
надати Україні автономію, а І Універсал ЦР закріпив залежність
України від росії. Ми хотіли б, як і всі українці, своєї
державності в той час. Утративши сприятливий момент для
проголошення незалежності, 7 листопада 1917 року було
проголошено ІІІ Універсал УЦР, проголошено Українську
Народну Республіку у складі федеративної росії. За цим
документом до складу УНР входили землі, де більшість
населення складали українці. У грудні 1917 року - лютому 1918

34
року відбулась перша війна радянської росії проти УНР. На
зміну російського царизму прийшов російський більшовизм.
УЦР та Рада Народних Міністрів залишили Київ. Більшовицькі
війська захопили більшу частину України і Крим, і з’їздом Рад у
Харкові було проголошено радянську владу в Україні.
Необхідність офіційно відмежуватись від радянської росії з її
політикою стала поштовхом до проголошення УНР 22 січня
1918 року IV Універсалом УЦР – самостійної, незалежної,
вільної, суверенної держави. Прагнення жити з усіма сусідніми
державами у «згоді та приязні», без взаємного втручання у
внутрішні справи. Хіба може сусід втручатися у внутрішні
справи свого сусіда? А якщо сусід нав’язує свої умови
господарювання:
 вивезення з України промислового устаткування;
 підпорядкування промисловості України ВРНГ;
 поширення на Україну декрету про землю, про розподіл
поміщицьких земель;
 вивіз хліба з України в росію;
 ліквідація української грошової системи.
Після проголошення IV Універсалу делегація УНР була
визнана єдиною повноважною представницею народу України,
був укладений Берестейський мир між УНР та країнами
Четверного союзу. Україна шукала підтримки в боротьбі з
більшовицькою росією, але потрапила в залежність від
німецької сторони, яка за військові послуги в Україні

35
вирішувала свої політичні й особливо продовольчі питання,
яких потребувала і Австро-Угорщина. Україна була поділена
тими країнами на зони окупації. Суперечності в середині
українського суспільства та УЦР, нездатність об’єднати їх в
боротьбі за незалежність, конфлікт УЦР з німецькою і
австрійською окупаційною адміністрацією привели до падіння
Центральної Ради.
Історія України поповниться новими сторінками
політики П. Скоропадського, який, здійснивши державний
переворот, проголосив себе гетьманом України і зосередив у
своїх руках усю повноту влади. За період з 30 квітня 1918 року
до 14 листопада 1918 року гетьман зосередився на відновленні
права приватної власності. Він організував громадські роботи
для безробітних, заклав початки української регулярної армії,
українська мова була проголошена державною, установив
дипломатичні відносини з 12 країнами, підписав перемир’я з
радянською росією, добивався повернення української території
до держави. Павло Скоропадський 14 листопада 1918 року видав
грамоту про відмову від самостійної Української держави,
проголосив курс на утворення Всеросійської федерації народів,
кінцевою метою якої буде відновлення великої росії.
Гетьманський режим буде повалений Директорією в грудні 1918
року. Раднарком росії не визнав Директорію вищим органам
влади в Україні. Більше того кінець 1918 року став початком
окупації півдня України військами Антанти.

36
 Мала територіальні претензії до України Польща, а в
грудні 1918 року радянська росія почала Другу війну проти
УНР. На території росії було створено робітничо-селянський
уряд України, який очолив П’ятаков. Пізніше став
Х. Раковський, який видав маніфест про відновлення радянської
влади в Україні. Радянські війська окупували Харків, там і була
резиденція уряду радянської України. 6 січня 1919 року було
проголошено УСРР. Відповідь Раднаркому на ультиматум
Директорії вивести російські війська з території України й
припинити військові дії здивувала … Війну в Україні
загарбники назвали громадянською, а не іноземною
інтервенцією. Що це нам нагадує в сьогоднішні дні? Коли я
пишу ці слова, а до мене долинають звуки тривоги, знову триває
війна росії проти України, у якій «патріотів» з російського краю
путін мобілізував, щоб в Україні знищити «нацистів», які
сховалися в лікарнях, Будинках культури, школах, які сховалися
навіть на Чорнобильській АЕС. Російський мир «очищає нашу
землю від нацистів», вкриваючи її міста бомбами, мінами,
знищуючи збудовані важкою працею людей міста. А чим
провинились діти, яких сьогодні поховано? А яка провина тих
дітей, що стали сиротами? У чому їх гріх, хто і що їх захистить?
Розбиті й розвалені їхні будинки чекатимуть миру? Звичайно,
«посланці третього Риму» не воюють, вони проводять
«спецоперацію», яку освятили російський патріарх і президент,
продумавши до дрібниць деталі цієї операції, щоб не вивозити

37
трупи своїх «миротворців», згодом їх можна буде спалити. А
куди подіти насильників, мародерів, злодіїв, бандитів, що
складають кількісний склад російської армії? А в деяких
населених місцевостях України вони переважили загарбників,
варварів різних століть, що не в гості приходили на українську
землю.
І знову історія просить повернутись у минуле. Відомо,
що взимку 1919 року радянські війська захопили Лівобережжя, а
5 лютого 1919 року Червона армія увійшла до Києва. У травні
1919 року головні військові сили Директорії були розгромлені.
Територія України стала ареною битви для військ радянської
росії, білогвардійців, Антанти, поляків. 1919 рік став трагічним і
для території ЗУНР. Великі європейські країни проявили
байдужість до долі Української Республіки. Паризька мирна
конференція надала Польщі право на володіння Галичиною на
10 років. 10 вересня 1919 р. Сен-Жерменським договором
Північну Буковину було включено до складу Румунії. 10 вересня
1919 року за тим же договором Закарпаття було включене до
складу Чехословаччини на правах автономії. У 1919 році було
встановлено повний контроль росії над Україною. Більшовики
відновили діяльність радянського уряду, змінили назву УНР на
УСРР, затвердили Конституцію УСРР за зразком конституції
РСФРР. Склався союз УСРР і РСФРР у військовій справі й
економіці, який об’єднав військові організації і командування,
ради, господарства й фінанси. На Україну поширювалась

38
російська грошова система. Республіка не мала свого бюджету,
фінансувалась з Москви. Ось такі були результати.
Саме в цей період більшовики запровадили в Україні
соціально-економічну політику «воєнного комунізму». Метою її
було термінове будівництво комунізму, мобілізація ресурсів для
боротьби з антибільшовицькими силами (вилучення
«надлишків» продовольства селян до 85% врожаю), створення
комун (колективних господарств), об’єднання землі, худоби,
інвентаря, зрівняйлівка в розподілі продуктів харчування
робітників, заборона вільної торгівлі, створення трудової армії
та ін. Метою такої політики було придушення національно-
визвольного руху.
На той час у середині 1919 – початку 1920 року на
території України велися великі військові дії. Наступала
білогвардійська армія генерала Денікіна, а більшовики
залишили Донбас, Харків, Катеринослав, Миколаїв, Одесу.
Армія УНР об’єдналась з УГА, яка перейшла Збруч. Українська
армія наступала на Одесу та Київ. 30 серпня 1919 року
українські війська здобули Київ, а 31 серпня за домовленістю
сторін відступили, залишивши Київ білогвардійцям. УНР
опинилась у «трикутнику смерті» між Польщею, радянською
росією і Денікіним. Країну переслідувала нестача зброї,
медикаментів, голод, хвороби. До цього всього УГА
приєдналася до армії Денікіна. Метою Денікінського режиму в
Україні було невизнання УНР, а «єдина неподільна росія».

39
Територію України розподілили на Харківську, Київську,
Новоросійську області, які очолювали російські генерали.
Українські гроші були зняті з обігу, узаконено державну мову –
російську, закрито українські школи та видання, заборонено
викладання української мови та українознавства, припинення
роботи АН України.
Не можна оминути увагою відносини УНР і Польщі, що
привели до радянсько-польської війни 1920 року. С. Петлюра
погодився на утворення спільного фронту в боротьбі з
більшовиками, підписав умови угоди з Ю. Пілсудським під
назвою «Варшавська угода» у квітні 1920 року. Кордон між
Польщею та УНР встановлювався по лінії, яку війська
Пілсудського вже зайняли. До Польщі належали Холмщина,
Підляшшя, Посяння й Лемківщина, Західна Волинь і частина
Полісся, а також Східна Галичина. Але Антанта не погодилась
на анексію Східної Галичини й Львова, що дістали статус
міжнародної території. 25 квітня польські війська вторглися в
Україну. Разом з ними наступала армія УНР. 6 травня поляки
увійшли в Київ, а 5 червня радянські війська прорвали фронт і
вийшли в тили польської армії. Поляки залишили Київ, пізніше
Мінськ. Радянські війська під командуванням М. Тухачевського
розвинули наступ на Варшаву. Інші війська радянські, якими
командував О. Єгоров, повели наступ на Львів. Польща
отримала на сході лінію кордону, накреслену в декларації
Антанти від 8 грудня 1919 року. Міністр закордонних справ

40
Великої Британії лорд Керзон звернувся з нотою до росії і
запропонував їй зупинити війська за 50 км від лінії, визначеної
Антантою як східний кордон Польщі. З цього часу ця лінія
названа була «лінія Керзона». 13 серпня радянські війська
підійшли до варшавської фортеці Модлин, де на другий день
поляки завдали їм нищівної поразки. Делегації росії та України
змушені були погодитись на такі умови кордону, за якими
Західна Україна й Західна Білорусь залишались у межах Польщі.
Хочу підкреслити, що до перемир’я і укладення договору між
Польщею і УНР ставились по-різному. Англійський історик
Норман Девіс вважає, що Пілсудський уклав перемир’я з
Петлюрою подібно до того, як хтось, хто має перейти Сахару,
«наймає якого-небудь звіра з горбом». У польсько-українських
договорах, твердить він, проглядали плани перетворення
України на польську колонію. Володимир Винниченко у
відкритому листі до комуністів і соціалістів Західної Європи
назвав Петлюру узурпатором і стверджував, що Україна може
бути визволена в результаті світової революції і утворення
світової федерації радянських соціалістичних республік.
Польський сейм і політичні кола, хоч і активно не противились,
але й не сприймали союзу з УНР. 12 жовтня 1920 року в Ризі
було підписано договір, у якому Польща офіційно зреклась від
союзу з УНР і визнала УСРР, а радянська сторона зреклася
Галичини.

41
 18 березня 1921 року в Ризі підписано договір між росією
й Україною з одного боку та Польщею з другого. Обидві
договірні сторони визнавали незалежність України та білорусі,
встановлювали спільний кордон. Польща одержала значну
частину українських та білоруських земель на схід від лінії
Керзона, яку визнала Антанта як природний східний кордон
Польщі. Договір гарантував окремою статтею культурні, мовні й
релігійні права української, білоруської і російської меншини в
Україні, білорусі й росії. Ризький мир узаконив контроль
більшовицької росії над більшістю території України, а
самостійницькі плани урядів УНР і ЗУНР залишились на папері.
Знайомство наше з міжнародними відносинами країн-сусідів:
білорусі, України, Польщі, росії – засвідчило прагнення кожної з
країн вирішувати насамперед внутрішні проблеми самостійно.
Значною мірою вирішення тих проблем залежало від керівників,
урядів, внутрішнього становища в названих країнах. Наприклад,
начальник Юзеф Пілсудський – так стали називати керівника
Польщі – для реалізації своєї концепції кордонів був
прихильником ідеї могутньої Польщі, яка б займала стабільне
становище в Центральній і Східній Європі й перемагала своєю
могутністю росію. Разом з Україною і Литвою він планував
створити федерацію, яка б протистояла східному сусіду. У кінці
життя він казав: «Я знаю, що я зробив для Польщі».
Симон Петлюра – один з лідерів української ЦР,
Директорії, Головний Отаман армії УНР. По-різному трактують

42
його життєвий шлях і дії. Очевидним є той факт, що він прагнув
збудувати збройні сили УНР, шукав шляхів для боротьби з
Денікіним, звертався до Польщі з метою укладення угоди про
спільну боротьбу з більшовиками, він був проти російської
орієнтації. 25 травня 1926 року вбитий у Парижі Самуїлом
Шварцбартом за смерть членів його сім’ї та інших євреїв, що
загинули під час єврейських погромів. Думаю, що доцільно буде
навести щодо тих подій висловлювання С. Петлюри: «Шлях
визволення кожної нації густо поливається кров’ю… Кров’ю
своєю і чужою…Кров закінчує глибокі процеси національних
емоцій…всього того, що нація свідомо й раціонально
використовує для утвердження свого права на державність».
У 1921-1922 роках на місці колишньої Російської імперії
існувало шість країн: Польща, Фінляндія, Латвія, Естонія, Литва
і ще одна країна, яка не мала власної назви. До цієї країни
входили вісім формально незалежних держав: Азербайджан,
білорусь, Бухара, Вірменія, Грузія, Далекосхідна республіка,
росія та Україна. У країні без назви тільки дві держави
здійснювали контакти на міжнародній арені – росія і Україна:
«наприкінці 1921 року торговельні представництва та місії
УСРР були в Берліні, Варшаві, Данцигу, Здолбунові, Празі,
Відні, Ризі, Римі, Константинополі». У 1920 році Голова
Раднаркому РСФРР В. Ленін і нарком закордонних справ
Г. Чичерін підписали в Москві з Х. Раховським договір про
воєнний і господарський союз, підкреслюючи в преамбулі

43
договору незалежність і суверенітет обох держав. Обидва уряди
тоді об’єднали 7 наркоматів: військових і морських справ, ради
народного господарства, зовнішньої торгівлі, фінансів і праці,
шляхів і сполучення, пошти і телеграфу». Ось таке наше
сусідство, яке переросло в договірну федерацію. Подібне
становище було в інших республік. Так виникли передумови для
утворення й об’єднання однієї великої держави й зникнення
самостійних республік. Виходить, що ми вже не будемо
сусідами, а будемо в одній сім’ї народів, що фактично втратили
свою незалежність. 30 грудня 1922 р. І Всесоюзний з’їзд Рад
затвердив Декларацію про утворення Союзу РСР і Союзний
договір. Не було затримки з Конституцією і поправками щодо
союзних республік. Але виникає просте питання: ми були
сусідами? Чи ми об’єднувались у союзну державу за багатьма
спільними ознаками? Більшовики провели курс на ліквідацію
національної незалежності. Створена комісія на чолі з
Й. Сталіним розробила концепцію відносин між урядами Союзу
й колишніх незалежних республік, що передбачала ліквідацію
республік і пониження їх статусу до автономій у складі РСФРР.
В. І. Ленін запропонував ідею компромісу для всіх республік, які
ставали рівними разом з росією у СРСР, але ніхто не приділяв
належної уваги, що всім буде керувати комуністична партія, що
причиною створення СРСР було прагнення більшовицької росії
відновити кордони колишньої Російської імперії.

44
 Які ж повноваження здобула Україна в складі СРСР?
Сільське господарство, місцева промисловість, внутрішні
справи, охорона здоров'я, культура, освіта. Доцільно буде
сказати, що Україна втратила значно більше, навіть свою
формальну незалежність. З часу утворення СРСР цього року
виповнюється понад 100 років. Мабуть, путін, історики й
ідеологи «русского міра», політики вирішили відзначити такий
ювілей розширенням сім'ї «братніх народів» шляхом
варварського нападу на території України. Я знаю, що мета
України відображена в її Конституції і передбачає шлях до
НАТО, ЄС, миролюбну зовнішню політику. Росія не хоче
бачити сусідом країну, яка вступить в НАТО, а українці чому
повинні знову, у котрий раз, ставати залежними від агресивного
російського сусіда, який бандитськими методами знищує
сьогодні українські міста й села, позбавляє мирних жителів
права бути господарями на своїй землі. Сотні вбитих дітей, 300
тис. вивезених на територію РФ, квадратні кілометри
замінованої землі, залишені тисячі вибухових предметів на
Чорнобильській АЕС, скалічені долі людей, матеріальні збитки
на десятиріччя. На такі «героїчні справи» благословив патріарх
РПЦ Кирил. Такі плани в росії. Ще, мабуть, треба додати
Донецьку й Луганську «народні республіки», український Крим,
можливо, в агресора є апетити й на інші території. Невже в
кремлівському бункері не чути і не видно, що світ проти такої
політики, засуджує цю ганебну війну проти України. Невже в

45
керівників російської держави й армії мало картинок про
зруйновані будинки, пам’ятки культури, дороги? Невже не
мучить сумління за сиріт, за вбитих, за військові знущання з
населення міст і сіл України, за вчинений геноцид на тимчасово
захоплених територіях? Сьогодні кожен в Україні, у Європі, у
світі зрозумів, що це наймасштабніша війна за відновлення
«імперії зла».
Я впевнений, що історики, економісти, політики
проаналізують і порівняють збитки, нанесені Україні «братнім
сусідом». Але чи пробачать їм діти, сироти, матері й батьки, уся
країна? Нам усім відомо, що хоче путін, кинувши проти України
«другу» за силою армію у світі. Ми побачили за ці місяці війни
її характер, ставлення військових і найманців до українців і
України, до дітей, людей старшого віку, святих місць. Це
прийшли не брати по вірі, не добрі сусіди, колись об’єднані
умовами 1654 року, які, на відміну від росії, з української
сторони були не досить добре обміркованими. Статті було
написано не дуже ясно, що дало можливість московському
уряду їх перекручувати. В умові нічого не було сказано про
право московського війська входити в українські міста. Після
підписання угоди вже 4 воєводи з військом московським
вступили в Київ, Чернігів, Ніжин, Переяслав – і з цього
почалися суперечки. Ми знаємо з історії, що не захотіли
присягати на вірність Іван Богун, Іван Сірко, митрополит
С. Косів і духовенство Києва, а українська церква ще 50 років

46
після того не єдналась з московською. Багато людей, особливо
освічених, бачили вже в перші роки, що поєднання з москвою не
дало того, що чекали, про що мріяли. Українське духовенство не
мало права вибирати київського митрополита без дозволу царя,
бо все духовенство було залежне від московського патріарха.
Обличчя московської держави по відношенню до України ми
побачили, зрозуміли її бажання. Україна тяжкими жертвами
старалась добитись волі. Гетьмани українські не зуміли
користуватися тим, що здобули. А народ не мав політичного
розуміння й терпіння, щоб дочекатись бажаного від гетьманів.
Б. Хмельницький врятував українські землі від польської
залежності, а віддав під московську.
Пригадався мені 1918 рік. Центральна Рада УНР,
довіряючи «братньому» народові, не розпочала створення
українського війська, а росія тим часом організувала наступ в
Україну більшовицьких військ, які під командуванням
Муравйова захопили Київ, розстріляли тисячі киян, що героїчно
захищалися, убили героїв Крут... Чи можна довіряти таким
сусідам? Подумайте, проаналізуйте самі.
Я вважаю, що історик М. Аркас досить вдало описав цей
період нашої історії і відносини між усіма верствами
українського суспільства того часу. Московський цар, під руку
котрого попала Україна, не знав народу України, його звичаїв.
Олексій Михайлович спирався на своїх бояр та дяків, а вони
бачили правду там, де було більше грошей. Процвітало

47
хабарництво, доноси. Б. Хмельницький виріс у таких
обставинах, що ніяк не міг уявити собі Україну зовсім
самостійною. А вже іншими поглядами дивився на її долю
І. Виговський, який вважав, що самостійність тільки врятує
народ український, а цього найбільше боялися в Москві, у
Варшаві. Ю. Хмельницький не виявив ні самостійності, ні
твердості, ні рішучості. Всі ці обставини привели Україну до
Руїни. Більш освічені верстви українського суспільства,
старшина, яка збагатилась, тягнулись до Польщі, до
шляхетського устрою, а простий народ їй противився. Москва
допомагала тим новим панам у кріпацтві держати своїх людей.
А якою була позиція козацтва? Більша частина козацтва не
зовсім розуміла, що потрібно для добра українського краю, вони
не любили Польщу, а від москви теж кращого не очікували.
Запорозьке військо ненавиділо всіх панів, яких було вже багато
в Україні, – польських, українських. Життя міщан і ремісників у
ті роки війни теж було тяжким. Вони не знали, кого
підтримувати для забезпечення нормальних умов свого життя.
Селяни підтримували запорожців, які допомагали їм, вони
сподівались, що москва захистить їх від шляхтичів і заможних
людей (панів). Становищем селян, їх життям ніхто не цікавився
в умовах договорів з Польщею і москвою. Духовенство
українське довго не присягало на вірність москві, її патріарху,
воно обороняло свою віру, не хотіло опинитись під московським
патріархом, який буде встрявати в їхні внутрішні церковні

48
справи. Освіту в Україні в ті часи представляли Київська
Академія, братські школи. Міщани й козаки посилали дітей до
шкіл. Учених, які несли європейську науку, з Києва викликали в
Москву. Як бачимо, ще Київська Русь виконувала свою
просвітницьку роль для північного сусіда. Мабуть, багато
людей, що вивчають історію України, скажуть, що в тюрмах
Сибіру закінчували своє життя багато відомих українців,
гетьманів, які вписали свої імена в літопис нашої слави або
виконали свій обов’язок. У 1775 році був відправлений на
довгострокове заслання на Соловки кошовий отаман
П. Калнишевський і його старшина, а звільнений був аж у 1801
році, але Бог дав прожити цій людині 112 років. Павло
Полуботок помер у Петропавлівській фортеці. Є свідчення, що
був закатований. Іван Самойлович з сином Яковом був
відправлений в Москву, а далі до Сибіру.
У 1672 році мали стратити гетьмана Дем’яна
Многогрішного, але заслали в Сибір, слідом за ним вислали
кошового отамана І. Сірка, якого пізніше визнали невинним.
Закінчив своє життя в росії П. Дорошенко. Починаючи з ХV
століття, російський експансіонізм був головним чинником
історії Східної Європи, України зокрема. З 1462 року, коли
молода московська держава охоплювала 24 тис. кв. км., до 1914
року російська імперія займала вже 23,8 млн кв. км., тобто 1/6
суходолу Землі. Територія росії приростала з середньою
швидкість 80 кв. км. на день. Наприкінці ХVІІІ століття вона

49
спрямувала свої зусилля на велике завоювання Півдня. У 1783
році Катерина ІІ оголосила про приєднання Кримського ханства
до Російської імперії. Навіть Річ Посполита з населенням 11 млн
чоловік не була захищеною від російської експансії. Унаслідок
трьох поділів польсько-литовська держава перестала існувати,
62 % її території відійшло до росії, решту отримали теж
агресивні сусіди Пруссія і Австрія. Українці Галичини та
Буковини потрапили під австрійське панування, а все
Правобережжя відійшло до Російської імперії.
У ХVІІ-ХVІІІ століттях зовнішня політика росії
характеризувалась насамперед активністю у війнах: 7 – з
Польщею, 5 – зі Швецією, 3 – з Туреччиною, Молдовою,
Кримом. Московія, а з 1721 року росія, вела війни також з
Китаєм, Персією, Іраном, Францією, Німеччиною, Англією.
Здійснені були військові походи в Азов, Крим, Астрахань,
Сибір. Крім агресивних воєн, Російська імперія виступила
«оборонцем» всього православ’я, поглинаючи українську
церкву, яка ними розглядалась як додаток до держави. Протягом
майже 150 років, від кінця ХVІІІ до початку ХХ століття,
українці перебували під владою двох імперій: 80% із них
підлягали російським імператорам, решта населяли імперію
Габсбургів. Українці опинилися в становищі, яке докорінно
відрізняється від того, до якого вони звикли. Армія і бюрократія
були опорами російських царів і імператорів, а імперія російська
була однією з найбільших у світі. Історик Орест Субтельний

50
писав: «Ніде бюрократія не була такою деспотичною, поліція
такою жорстокою, а народ таким безправним, як у росії».
Оскільки за своєю мовою українці були близько спорідненими з
росіянами, то уряд ставився до України як до російського краю.
Відмінності, які існували між росіянами і українцями, ідеологи
імперії пояснювали тимчасовим відокремленням двох народів, а
тепер українці повинні стати росіянами.
Українці ніколи не стануть росіянами, тому що в нас
різновекторні характери. Кожен народ має етапи свого
народження, дитинства, юності, зрілості й старості. Відомо, що
українська народність існувала в часи глибокої давнини. Відомо,
що наш народ виявив схильність до свободи, давньою є
українська мова. Значно пізніше, з другої половини ХІІ століття,
на історичній арені з’явились північні племена, які стали
московією. У тих племенах проявилися дві особливості вдачі,
поведінки, що відрізнили їх від українців. Першою з цих
особливостей була схильність до централізації. Ця ідея пізніше
стала напрямом історичного життя росії. Особистість завжди
приносилась у жертву громадській єдності. Спочатку було гасло
«Бог і цар у всьому», а потім було замінене на «комунізм та
Ленін у всьому». Другою суттєвою ознакою Півночі було
сформоване «прагнення підгортати слабші руські землі до своєї
землі». Це прагнення посягати на чуже, прикриваючись
фальшивими лозунгами, гаслами, ідеями, лежить і сьогодні в
агресивній війні росії проти України. Духовність, характер

51
українців розвивалися в умовах багатої природи, життя не
зробило їх агресивними. Через всю нашу історію до
сьогоднішніх днів Україна тільки боронилася й борониться.
Духовність північного сусіда формувалась у суворих
кліматичних та економічних умовах, що примушувало
здобувати право на життя тяжкими зусиллями, а тому характер
формувався агресивний, часто жорстокий. Ці характери в
майбутньому визначили зміст стосунків двох народів. Умови їх
«дружби» були вигідні й корисні лише росіянам – народові
експансивному. Доцільно буде проаналізувати риси двох
народів за різними ознаками.
Українець. Сусідські відносини: українці запопадливі у
спілкуванні з сусідами, зокрема з росією, прагнули зберегти
добрі стосунки, «не переписувати історію», не ображати росіян,
гостинні. У боротьбі: прагнення заради свободи.
Москвин: періодичне нагнітання в народі ворожих
настроїв щодо інших народів, до України; вічний пошук ворога,
прагнення розв’язати війну, прагнення до збільшення власної
території і загарбання чужого майна. Прихильність до червоного
кольору в релігійній атрибутиці (в українців світла тональність).
Українець: щирий у стосунках з іншими людьми і
народами; вічно очікує на справедливе ставлення до себе інших
народів. Пріоритет гуманізму.
Москвин: традиційна схильність до лукавства, брехні й
обману; байдужість до вимог моралі, нехтування світовою

52
громадською думкою. Схильність до вирішення проблем моралі
силовими методами.
Українець: схильність до гуманітарних проблем у науці,
пошук власного коріння; схильність до освіти й науки, до
вивчення іноземних мов.
Москвин: відносна байдужість до гуманітарних наук,
зокрема до власної історії та до історії інших народів; увага до
великої військової промисловості й до точних наук.
Українець: естетика в побуті простого народу
(оздоблення житла, садиби, одягу).
Москвин: домашнє нехлюйство, безлад, брак почуття й
смаку в одязі.
Українець: пасивна терпеливість і поступливість у
стосунках з сусідами.
Москвин: агресивність і не поступливість у стосунках з
іншими народами.
Українець: у керівництві цінується найперше моральна
справедливість.
Москвин: у керівництві цінується найперше сила,
здатність забезпечити успіх експансії, жорстокість.
Українець: любов до того, що «найближче» – до власної
хати, рідної околиці; звідси й прагнення українців до добрих
стосунків з усіма сусідами.
Москвин: «патріотом» є той, хто завойовує, примножує
«своє», розширює територію держави й сприяє пануванню над

53
іншими народами; лукавство в політичних та економічних
договорах; нехтування загальнолюдськими цінностями;
нав’язування росією себе як обов’язкового лідера народів,
прагнення розширити зону власних інтересів, насаджування ідеї
союзу слов’янських народів1. Я думаю, що проведений аналіз
українського та московського характерів переконливо показує
їхню різновекторність та підтверджує, що росія – країна-
агресор, адже провела за період свого існування понад 80 війн
проти країн світу, з них до десятка – проти України. Кожне
століття нашої трагічної і водночас героїчної історії пережило
голодні роки, знущання, приниження.
Важкими для селян України видались 1921-1923 роки.
Від голоду загинули сотні тисяч людей. Людські страждання
викликали співчуття в міжнародної громадськості, яка
відгукнулася матеріальною допомогою. Уряд не приховував
наслідки лихоліття, а навпаки сприяв їх подоланню. Діяла
Центральна комісія допомоги голодним, яку очолював
Г. І. Петровський. Допомагали міжнародні організації, вчені,
письменники, міжнародна комісія Червоного хреста, яку
очолював Ф. Нансен. Він передав дітям, що голодують, свою
Нобелівську премію. Його підтримав Анатоль Франс.
Допомагали робітники США, Канади, Німеччини,

1
О. Вишневський Виховний ідеал і протистояння двох народностей.
Універсум. № 9-10, 2011 рік.

54
Чехословаччини. Українською катастрофою ХХ століття, котра
за підступністю, цинізмом творення і демографічними
наслідками «випереджає» жертви єврейського голокосту, став
голод – геноцид 1932-1933 років. Терор голодом, запроваджений
сталінським тоталітарним режимом в Україні, на Кубані, півночі
Казахстану, заподіяв смерть мільйонам хліборобів, а там масово
проживали етнічні українці. Від голоду, масових репресій і
депортацій втрати людей були значно більші, ніж за роки
Першої світової війни та Громадянської разом узятих.
Першопричина голоду 1946-1947 років – посуха , що охопила в
1946 році майже всі зернові райони півдня та сходу України.
Урожайність зернових не перевищувала 3,8 ц з гектара, а на
півдні колгоспники не повернули навіть посіяного. Однак
виняткові погодні умови не вплинули на розміри
хлібозаготівельного плану. На початок жовтня 1947 року план
був виконаний на 101.3 %, але колгоспники й колгоспи
залишились без хліба. Залишені без допомоги південні області
України пережили трагічну зиму 1946-1947 років. В Одеській,
Ізмаїльській, Кіровоградський, Миколаївській і Херсонській
областях голод тривав аж до нового врожаю. Було зареєстровано
в селах сотні випадків канібалізму, кількість хворих на голодну
дистрофію у червні перевищила мільйон осіб, а кількість
померлих від голоду серед госпіталізованих становила понад сто
тисяч осіб.

55
 Навесні 1947 року Україні були надані продовольча й
насіннєва позички, створили харчувальні пункти, виходить, що
голод вже не був терором щодо України. Просто українські
селяни стали жертвою бажання керівників СРСР допомогти
хлібом населенню країн Центрально-Східної Європи, яка
страждала в 1946 році від післявоєнної розрухи. Їм було
поставлено 1,7 мільйона тонн зерна. Виходить, що воєнна
розруха землі України обминула? Чому протягом чверті століття
в Україні виникли три голодомори: 1921-1923, 1932-1933, 1946-
1947 років? Чи було таке явище в країнах Європи? Ми вже
знаємо про справжні причини, які привели селянську країну, що
годувала власним хлібом народи росії, до голоду? Ми повинні
зберегти пам’ять про українських хліборобів, які померли від
рукотворних голодоморів і байдужого ставлення влади до
народу. Голод 1946-1947 років замовчувався тоталітарною
системою як державна таємниця, але хіба можна було його
утаємничити, коли найбільше страждали старі люди й діти?
Голод породив масове сирітство за рахунок скорочення норм
постачання хліба – 2 млн 712 тис. дітей України. Тільки у жовтні
1946 року владою зекономлено 5 млн 425 т борошна. Статистика
свідчить, що батьки, в більшості селяни, рятуючи своїх
виснажених голодних дітей, у відчаї везли їх до міст і залишали
у міських і районних радах, міліції, лікарнях, на вокзалах,
базарах, вулицях. Щоденно в дитячі розподільники УРСР у
травні 1947 року потрапляли тисячі безпритульних дітей.

56
 15 травня 1947 року народився я, голоду моє село й наш
край, Рівненщина, не зазнали. Але в моїй пам’яті (я вже був
підлітком) закарбувалися люди. В основному це були жінки, які
ходили з торбинками по городах і дозбирували картоплини. Їх в
селі називали «брянські». Мати казала, що їм всі односельчани
допомагали. У нашому колгоспі був дитячий садок, у якому я
також перебував. Батьки були днями на роботі, а в садочку ми
мали можливість відпочивати, гратись, там смачно готували
обіди. Ми були щасливі, слова «голод», його зміст, сутність ми
не пізнали, і хай діти України та всього світу ніколи більше його
не знають.
Якщо взяти сумарну кількість жертв двох Світових воєн,
репресій, колективізації, голодоморів, то виходить, що в 1914-
1945 роках в Україні загинули майже кожен другий чоловік і
кожна четверта жінка. Жоден інший народ Європи не поніс
таких великих біологічних втрат у ХХ столітті, як український.
До інших чинників, спричинених підневільним станом України,
слід додати русифікаторську політику радянського уряду.
Контроль над українською територією з її величезними
природними багатствами мав велике значення для вирішення
воєнного конфлікту в Центральній і Східній Європі.
Напередодні Першої світової війни підросійська Україна
виробляла понад 1 млрд пудів хліба. Ця цифра мала магічну й
притягальну силу для всіх войовничих країн, особливо наших
сусідів. У таємних документах німецького генерального штабу,

57
датованих 1 грудня 1915 року, написано: «Для кожного, хто в
дійсності знає і розуміє географічне та економічне положення, у
якому знаходиться росія, є свідомі того факту, що велика росія
не може існувати через посідання багатої України». Німеччина й
Австрія були зацікавлені у захопленні України, а росія мріяла
про завоювання Галичини, Буковини, Закарпаття. СРСР був
імперією, а Україна відповідно – колонією. Українська
історична наука це переконливо довела й обґрунтувала.
Радянська росія, як спадкоємиця російської імперії, у
загарбницьких війнах 1919-1921 років захопила Україну й
насильно приєднала до себе. Проте потужність українського
національно-визвольного руху була така велика, що після
поразки Української революції й розгрому української держави
УНР, більшовицька росія змушена була маскувати колонію і
назвати її УСРР, пізніше УРСР, тобто квазідержава.
Злочини комуністичного тоталітаризму проти
українського народу були геноцидом. Історія і українці не
забули репресії 20-50-х років ХХ століття, три голодомори,
політику асиміляції української нації, співучасть СРСР у
розв’язанні Другої світової війни. Комуністичний режим
«подякував» фронтовикам за звільнення України, за перемогу у
війні над фашистською Німеччиною і її сателітами,
голодомором 1946-1947 років. «У ХХ столітті європейські
країни випробували на собі два потужних тоталітарних режими:
нацистський і сталінський, які несли з собою геноцид, воєнні

58
злочини проти людства (висновки резолюції Парламентської
асамблеї Організації з безпеки та співробітництва в Європі 3
червня 2009 року)». Якщо заглибитися в суть, то кожна чесна
людина скаже, що 28 жовтня 1944 року одного окупанта
вигнали з нашої землі, а другий прийшов. Визволені народи не
голодують, їх людей не вивозять до Сибіру, не репресують.
Протягом травня-червня 1944 року з Криму було депортовано
188 тис татар, 20 тис греків, 20 тис вірмен, 17 тис болгар. Це
були переважно люди похилого віку, жінки, діти 2. Навіть двічі
Герой Радянського Союзу, льотчик Амет-Хан Султан, не зміг
добитися для своїх батьків права залишитися в рідному домі.
Лише за допомогою генерала Т. Хрюкіна він отримав дозвіл для
батьків оселитися в Краснодарському краї.
Не описуючи військових дій, я хочу висловити думку про
внесок України в перемогу. Могутність СРСР, з якою він почав
війну, була збудована на базі України (промислова база
«Донбас», Харків, 70 % енергетики СРСР давав саме Донбас
перед війною). Україна була основною продовольчою базою
країни. Росія мала від України більше, ніж Великобританія від
Індії за часів панування над нею. Відомо, що з України було
мобілізовано 7 млн громадян, що становили 23 % складу
Збройних Сил СРСР. 8 дивізій з України брали участь у
Московській битві. Серед 114 Героїв Радянського Союзу,
удостоєних звання за бої під москвою, 32 – вихідці з України.

2
Україна і український народ у Другій світовій війні. Київ, 2010.

59
Мабуть, ні одна держава у світі не відмовилася б від такого
сусіда, яким для росії (СРСР) була Україна, її героїчний
трудовий народ. 3 млн 83 тис. червоноармійців полягли в боях
на території України. У 1943-1944 роках у боях за Україну брали
участь війська 6 фронтів (1, 2, 3, 4 Українських; 1, 2
Білоруських), кораблі Чорноморського флоту. На землях
України радянські війська провели 15 стратегічних операцій,
50% Великої Вітчизняної війни. 680 діб тривала битва за
звільнення України. Учені припускають, що до завершення
війни з території України було мобілізовано ще 350-400 тис.
осіб, тобто загальна кількість забраних до лав Червоної Армії
мешканців України в 1943-1945 роках становить 4,1 млн. 28
жовтня 1944 року було звільнено від німців та угорців
територію сучасної України. Вінстон Черчилль писав: «З поміж
усіх народів, які опинились під владою Німеччини, чи не
найбільше постраждав український. Разом з тим ціною
мільйонів своїх представників він зробив величезний внесок у
перемогу над нею».
Хочеться декілька слів приділити радянським
фальсифікаціям при виборі назви й хронологічних рамок війни.
У СРСР ця війна називалась Великою Вітчизняною, а її відлік
проводили не з 1 вересня 1939 року, від дня нападу Німеччини
на Польщу, а з початку німецької агресії проти Радянського
Союзу – 22 червня 1941 року. Вибір дати створював ілюзію,
ніби Радянський Союз був невинною жертвою і тільки те робив,

60
що визволяв інші народи й території. А хіба не було агресії
проти Польщі, Румунії, Фінляндії, Балтійських країн. Українці
воювали також в інших арміях світу в різний період війни і в
різних аспектах. 12 тис. українців були призвані до складу
польської армії, 8 тис. загинуло у вересні 1939 року. Найбільше
українців було представлено в арміях Угорщини, Румунії. Це
були закарпатські, бессарабські й буковинські українці.
Оскільки українців не називали українцями, такого обліку не
було. У всіх військових формуваннях Німеччини було 200-250
тис. українців, при німецькій армії росіян було 700-800 тис.
Декілька тисяч українців на початку війни служили
перекладачами, в основному це були емігранти. Як у Першу
світову війну, більшість українців воювали в російській армії,
так і в Другу світову війну українці воювали в радянській армії.
Ми не мали своєї держави, як сьогодні, але за багато років
відомого історії життя для нас це було нормою. Вони були
українського походження, але не відрізняли себе від
радянського російського народу. Були ще так звані загони з
охорони врожаю, які не мали вогнепальної зброї, в основному
селяни (120 тис. чоловік). Також відома історії дивізія
«Галичина» – близько 20 тис чоловік. Українці брали участь у
бойових діях на західному фронті. У Канаді воювало до 50
тисяч, у США воювало близько 40 тис. українців у різних
районах, вони допомагали здійснювати постачання СРСР за
ленд-лізом, брали участь в операції «Оверлорд». До 7 тис.

61
українців воювали в іноземному легіоні на території Франції, на
території Польщі діяла 1-ша Українська партизанська дивізія
(командир П. Вершигора). Розвідувальна група «Голос»
(командир Є. Березняк) добула план м. Кракова й цим врятувала
його від зруйнування. Національним героєм Франції став
українець В. Порик. Активно боролись українці в Русі Опору
країн Європи. Українці були в складі партизанських загонів,
підпільного руху, які діяли на території Італії, Франції,
Югославії. У партизанському загоні в Югославії воював житель
с. Вовковиї Дубенського району Рівненської області Філіп
Андріанов. Родом він з Кубані, а одружився з чешкою Аничкою,
і проживали в с. Вовковиї. Ф. Андріанов був частим гостем у
школі, розповідав про свій бойовий шлях у Югославії,
отримував пенсію з цієї країни. Працюючи вчителем історії,
директором школи, я особисто був близько знайомий з ним,
його дружиною. Свої спогади, військові речі він передав у
шкільний музей. Ось які долі людей, а вони не поодинокі.
Мій дід Володимир родився на литовській землі, а жити
прийшлось не вдома. Служив у царській армії, а одружився в
Україні, створив сім’ю, виховав трьох синів і дочку, помер і
похований у селі. Оскільки дідова дружина Оксана була
українкою, то й діти Стах, Ольга, Микола, Ананій теж були
українцями. Дід з бабою, сини і дочка любили Україну,
молились Богу вдома і в церкві, користувались упродовж усіх
років повагою односельчан. Дядько Стах за націоналізм був

62
засуджений до 10 років заслання в Сибір. Засудженими
московсько-комуністичним режимом до сталінських
концтаборів були жителі нашого села: Шадурська Феодосія
Іванівна, Рослюк Стах Григорович, Пацан Микита Панасович,
Марушкевич Олексій Степанович, Мицюк Федір Петрович,
Марушкевич Ольга Степанівна, Кушнір Олена, Купець Іван
Данилович, Івасюк Іван Юхимович, Іванчук Любов Лук’янівна,
Іванчук Лукаш Мартинович, Іванчук Антоніна Калістратівна,
Жупанюк Данило Іванович, Жупанюк Марфа Гаврилівна,
Грицюк Стах Григорович, Голосний Микола Федорович,
Глушко Терен Йосипович…
Сьогодні ми часто чуємо гасло «Україна понад усе», а
названі мною люди ще тоді мали таку позицію. Невже вони були
винуватцями того, що любили свою Україну, землю, на якій
тяжко працювали, село своє Вовковиї, у якому не вовкам треба
було вити, а людям у тяжкі часи, щоб утвердилась українська
влада? Великим святом мого діда й баби, моєї родини був час,
коли приїжджали з Воркути, з Литви сини, невістки, внуки, між
ними ніколи не було сварок, дискусій, не зважаючи на місця їх
проживання: Північ, Захід. На той короткий відпуск
найтеплішою була рідна хата й той дерев’яний ганок, який так
цікавив і запрошував інших людей. А на тому ганку в селі
гостями сиділи люди, яких радянська влада позбавила цього
права, права жити на землі, на якій вони народились. Нам
відомо, що колективізація сільського господарства в Західній

63
Україні відбувалась за тією схемою, що у свій час у Радянській
Україні, головним методом переконання було насильство.
Сюди зі Сходу прибули партійні робітники, а на місці керували
політвідділи МТС при підтримці НКВС та військових загонів.
Зрозуміло, що селяни теж шукали собі захист. УПА була
єдиною силою, що змогла протиставитися сталінському
режимові. Бандитськими оголошувалися цілі села, а акції
радянських органів супроводжувалися жорстокістю.
О. Довженко у своєму щоденнику так передав розповідь НКВД-
иста: «Одного націоналіста я повісив вниз головою і палив на
повільному вогні, вирізав з нього шматки м’яса,… а він, гадюка,
так і помер з криком «Слава Україні!», скільки я їх
перемордував»3. Після виселення українців із Закерзоння та його
полонізації УПА була приречена на поразку. У травні 1947 року
Польща уклала угоду з Чехословаччиною та СРСР для
координації своїх дій проти УПА. Остаточно питання про
кордони Польщі було розв’язано в лютому 1945 року на
Кримській конференції глав трьох держав. Міцність нового
кордону по лінії Керзона була забезпечена великими
депортаціями з ініціативи Сталіна. Німців виселили з усіх
земель, що відійшли до Польщі і Чехословаччини. Були також
переселені поляки з території західних областей УРСР у
Польщу, українців – з території Польщі в УРСР. Навесні 1947

3
Я. Грицак Нарис історії України. Київ : Генеза. 1996.

64
року на Лемківщині було вбито заступника міністра оборони
Польщі генерала Кароля Сверчевського. Поляки провели
заплановану раніше операцію «Вісла», примусово переселивши
українців углиб Польщі. На захід Польщі було депортовано 150
тис українців, які розв’язали українську проблему в Польщі.
Вони були розсіяні малими групами по території, на якій раніше
жили німці (операція «Вісла»).
Проблема Закарпаття мала бути розв’язана в ході
двосторонніх переговорів між урядами СРСР й Чехословаччини.
29 червня 1945 року переговори завершились укладенням
договору про Закарпатську Україну. Возз’єднана з УРСР
територія площею 12,9 тис. кв. км. дістала статус області з
центром в Ужгороді. Міністр закордонних справ УРСР
Д. Мануїльський уклав від імені УРСР мирні договори з кожною
сусідньою державою, яка брала участь у Другій світовій війни
на боці Німеччини. Уряди Угорщини та Румунії відмовились від
своїх претензій на українські землі, які раніше входили до їх
складу, а потім відійшли до УРСР. Це були Закарпатська
Україна, Північна Буковина, Південна Бессарабія. Ось такі
стосунки між сусідами України були після війни, здається на
перший погляд, дружні.
У березні 1946 року під час візиту у США (м. Фултон)
У. Черчилль у присутності Президента США Г. Трумена
виголосив промову, яка стала історичною. Черчилль сказав, що
в країнах, де перебували радянські війська, почалося створення

65
соціалістичного табору. У червні 1947 року керівник
державного департаменту США генерал Дж. Маршал склав
план, спрямований на піднесення й соціальну стабілізацію
Західної Європи. Небезпека комуністичного перевороту поволі
зникала.
Післявоєнний баланс сил остаточно закріпився в 1949
році. СРСР випробував атомну бомбу. Утворилася КНР, яка
сповідувала радянську наступальну політику. У відповідь на
радянську політику країни Заходу в 1949 році уклали Північно-
Атлантичний пакт (НАТО). Сьогодні Україна просить допомоги
від агресії росії, звертаючись до країн світу, до сусідів, до ЄС, до
НАТО. У Конституції України записано й відображено мету її
зовнішньої політики, а це є вступ до НАТО.
Заслуговує уваги розповідь, пов’язана з історією наших
сусідів і українців у період між війнами. Близько 7 млн
українців, в основному колишніх підданих Габсбурзької
монархії, виявилися єдиною великою нацією, що тоді не
завоювала незалежності. Більшість українців входили до складу
Польщі, решта проживали в Румунії, Чехословаччині. Вони
прагнули до самоврядування, але ці країни не могли
задовольнити їх бажання, а тому в міжвоєнний період панувала
національна конфронтація. Новоутворена польська держава
містила найвищий відсоток національних меншостей у всій
Європі. У 1921 році близько третини – 27 млн населення –
складали українці, євреї, білоруси, німці та інші. Українці були

66
найчисельнішою національною меншістю й налічували 5 млн
або 15% населення країни. 3 млн складали галицькі українці, що
належали до греко-католицької церкви. Вони були розділені на
три воєводства: Львівське, Тернопільське й Станіславське.
Решта українців населяли Західну Волинь, Полісся, та
Холмщину – райони, що їх Польща забрала в росії. Вони
налічували 2 млн і були православними. Претензії поляків на
землі, населені західними українцями, ґрунтувалися на
історичних аргументах. Наприкінці ХVІІІ ст. ці землі входили
до Польської Речі Посполитої, й поляки вважали, що вони
мають бути частиною польської держави, яка виникла в 1919
році. Поляки вірили, що більшість населення буде полонізовано,
але цього не сталось. В остаточному підсумку польський уряд
проводив щодо української меншості політику конфронтації. У
1924 році він прийняв закон, що забороняв користуватись
українською мовою в урядових установах. Масив українських
земель міжвоєнної Польщі обіймав 130 тис. кв. км. Скажу для
порівняння, що тоді територія УРСР становила близько 450 тис.
кв. км. На цих землях проживало 10 млн людей, або майже 30%
населення Польщі. 14 березня 1923 року Рада послів Антанти в
Парижі надала Польщі всі юридичні права на володіння
Східною Галичиною. Для населення цього регіону це була
трагедія. Це було трагедією для українців Східної Галичини,
його з обуренням зустріли в радянській Україні. Мета
радянської політики щодо Румунії була одна: змусити

67
королівський уряд відступитись від захопленої в 1918 році
Бессарабії.
У Румунії проживали три українські громади, які
відрізнялися історичною долею. Найбільша з них жила на
Буковині, другою за чисельністю громадою були українці
Бессарабії. У Південній Бессарабії українці становили більшість.
Удало скориставшись політичним хаосом, який настав у
результаті розпаду Російської і Австро-Угорської імперій,
Румунія захопила набагато більшу територію, ніж мала до
початку Першої світової війни. Правлячі кола проводили
насильницьку румунізацію нерумунського населення
приєднаних територій. Назви населених пунктів були
румунськими, прізвища румунізувались тому, що влада
дивилася на українців як громадян румунського походження, які
забули рідну мову. Вивозилось також і промислове
устаткування. Прагнучи утримати Бессарабію, правлячі кола
Румунії шукали підтримки у великих країн. У травні 1926 року,
у Парижі, було підписано румунсько-французький договір, за
яким Франція зобов’язалась надати Румунії військову допомогу
в разі радянської агресії. Румунсько-польський договір 1926
року теж був доповнений воєнною угодою, яка передбачала
спільні дії в разі агресії з боку СРСР. Закарпатська Україна в
географічних кордонах мала 12,8 тис. кв. км. Земля ця за
Карпатськими горами належала Україні, вона складалася з
українських етнічних земель. Паризька мирна конференція у

68
1919 році передала Підкарпатську Русь Чехословаччині.
Становище карпатоукраїнців було кращим, ніж становище
українців у Радянському Союзі, Польщі або Румунії. У
Чехословаччині існували міцні демократичні традиції і закони.
Чехословацький уряд економічно розвивав цей край, відібрав у
поміщиків землю, поділив її і продав селянам. Важливою
політичною силою на Закарпатті були українофіли, які
гуртувалися в українському національному об’єднанні.
Українофіли боролися за пробудження соціальної
самосвідомості русинів. Авторитетним лідером українофілів був
педагогічний діяч, доктор теології, отець Августин Волошин. З
українофілами конкурували русофіли, колишні москвофіли.
Губернатор Підкарпатської Русі у 20-30-х роках А. Бескид вів
русофільську політику, а його партію підтримувала державна
адміністрація. Упливовими були й комуністи, які організовували
комсомольські осередки й профспілки. Празький уряд
призначив прем’єр-міністром Підкарпатської Русі А. Волошина,
який розгромив усі осередки КПЧ. Тим часом Угорщина
добивалась від Гітлера санкції на захоплення Підкарпатської
Русі. Це питання вирішував Віденський арбітраж, і празький
уряд змушений був віддати Угорщині південні райони
Словаччини й Підкарпатської Русі. Автономна Підкарпатська
Русь втратила Ужгород, Мукачеве та Берегове. Уряд Волошина
переніс свою резиденцію з Ужгорода до Хуста, держава стала
називатись Карпатська Україна. Гітлер вирішив остаточно

69
ліквідувати Чехословаччину, приєднавши Чехію до Рейху.
Словаччині дав незалежність, але через тиждень дав згоду на
окупацію її Угорщиною. Августин Волошин 14 березня 1939
року офіційно заявив, що Карпатська Україна стає незалежною.
Державним прапором ставав національний синьо-жовтий, а
Державним Гімном оголосили національний гімн «Ще не
вмерла України ні слава, ні воля…». Проти новоствореної
країни було кинуто 12 дивізій, захисники змушені були
захищати територію. Якщо проаналізувати становище
українських земель у складі Польщі у міжвоєнний період, ми
насамперед відчуємо «увагу» цієї країни до національної
політики: 5,6 млн з 8,9 млн населення регіону становили
українці, а тому система освіти була полонізована.
Використання української мови мало обмежений характер,
здійснювався постійний тиск на культурно-освітні установи
«Просвіта», «Наукове товариство імені Т. Г. Шевченка». У той
же час діяли й інші легальні політичні сили. Наприклад,
українське селянсько-робітниче соціалістичне об’єднання
«Сельроб» (1926-1932 роки). Його представники вимагали
припинення осадництва, проведення аграрної реформи.
Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО, 1925
рік) вимагало автономії західно-українських земель у складі
Польщі (лідери Д. Левицький, В. Мудрий). Були й інші течії.
Праворадикальну представляла Організація український
націоналістів (ОУН, 1929 рік). Їх вимоги були радикальними:

70
незалежність України та соборність її земель. Ліворадикальну
течію представляла Комуністична партія Західної України, 1923
рік. Лідерами її були М. Баран, Я. Галан, Р. Турянський. Вони
закликали до класової боротьби та об’єднання з Радянською
Україною. Румунська політика щодо українських земель
передбачала насильницьку румунізацію, репресії проти
громадських діячів та інтелігенції, зубожіння селян.
Національний рух у Румунії складався з прокомуністичних
організацій, діяльності Української національної партії,
студентських та молодіжно-спортивних організацій
(«Товариство Івана Мазепи», «Товариство Максима Залізняка»).
Прокомуністичні організації вимагали приєднання до
Радянської України, проведення радикальних соціальних
реформ, але особливість полягала в тому, що вони не мали
власної політичної платформи, а перебували в повній залежності
від москви. Українська національна партія з лідером
В. Залозецьким шукала шляхів компромісу із румунською
владою для захисту прав українців. У своїй діяльності вона
домоглася створення урядового відомства у справах
національних меншин. Що стосується діяльності студентських
та молодіжно-спортивних організацій, які очолювали
О. Забачинський, Д. Квітковський, то вони вимагали повної
незалежності українських земель. Після встановлення в Румунії
авторитарної диктатури в 1938 році всі партії й організації були
розпущені, і оголошено воєнний стан.

71
 Національна політика в українських землях у складі
Чехословаччини мала позитивні й негативні риси. До
позитивних було надання Закарпаттю статусу окремого краю –
Підкарпатська Русь (з 1928 року – Підкарпатський край). Влада
дала дозвіл на діяльність мережі культурно-національних
організацій: «Просвіта», «Товариство русофілів імені
Духновича». Проводилась аграрна реформа, але стримувався
розвиток промисловості. До негативних рис слід віднести
заборону існування українського вищого навчального закладу.
Національний рух мав такі течії: українофіли, русофіли,
мадярофіли. У вересні 1938 року відбулась «Мюнхенська
змова»: Німеччина, Італія, Франція, Великобританія розділили
Чехословаччину. 15 березня було проголошено незалежність
Карпатської України, а 18 березня 1939 року після протистояння
між Карпатською Україною та Угорщиною Закарпаття відійшло
до Угорщини.
На північному сході та півдні з Україною межує
Молдова. До серпня 1941 року Молдавська РСР була у складі
СРСР, а проголошена незалежною державою 27 серпня 1991
року. Долю Бессарабії ще напередодні Другої світової війни
вирішив пакт Молотова-Ріббентропа 1939 року. У таємному
протоколі до цього договору СРСР отримав свободу дій щодо
Бессарабії. У 1941 році СРСР в ультимативній формі зажадав
від румунського уряду передання Бессарабії разом із Північною
Буковиною. 2 серпня 1940 року сесія Верховної Ради СРСР

72
ухвалила закон про утворення союзної Молдавської РСР. До її
складу увійшли 6 районів Молдавської РСР і 6 повітів
Бессарабії, натомість 8 районів МРСР, а також Акерманський і
більша частина Ізмаїльського та Хотинського повітів, де
переважало українське населення, увійшли до складу УРСР.
Після нападу гітлерівської Німеччини на СРСР територія
Молдови була окупована німецькими й румунськими військами.
Німеччина повернула Румунії Бессарабію, Північну Буковину, а
також землі між Дністром і Південним Бугом. Ця територія
отримала назву Трансністрія. У березні 1944 р. радянські війська
витіснили противника з Молдови. На території МРСР
відновився радянський режим. З поглибленням демократичних
процесів у СРСР дедалі ширшої популярності набирало гасло
незалежності Молдови й виходу її зі складу СРСР. У червні 1990
року Верховна Рада республіки проголосила державний
суверенітет МРСР. Навіть були кроки радикального крила
національного руху приєднати Молдову до Румунії, але проти
виступили національні меншини в районах, населених
українцями, росіянами. У серпні 1991 року Верховна Рада МРСР
проголосила державну незалежність Республіки Молдови.
Лівобережні сепаратисти з числа промосковської номенклатури
у відповідь проголосили «незалежну Придністровську
Молдавську Республіку» з центром у Тирасполі. Республіка
Молдова одержала міжнародне визнання, прийнята до ООН,
інших міжнародних організацій, близькі відносини

73
встановились з Румунією. У 1992 році були налагоджені
дипломатичні стосунки з Україною. Щодо Придністровської
республіки, то її не визнали інші країни. Українське населення в
Молдові становить до 15 %. Молдова разом з Україною,
Грузією, Азербайджаном входить до Чорноморського
Економічного Співробітництва – ГУАМ з метою створення
євразійського транспортного коридору.
В Україні проживали й проживають національні
меншини. Найбільшими з них є росіяни, білоруси, молдавани,
кримські татари, болгари, поляки, угорці, євреї. Законодавчою
базою в Україні є Декларація прав національностей України і
Закон «Про національні меншини в Україні». Україна тісно
співпрацює з міждержавними організаціями, є членом ООН,
ЮНЕСКО, МАГАТЕ, ОБСЄ, Ради Європи, член Світового
Банку, МВФ. Тісні відносини України з НАТО, у 2005 році
Україна була визнана країною з ринковою економікою, у 2008
році вступила до СОТ. Україна заявила про намір вступити до
НАТО. Ще один статус здобула Україна, але, на мою думку, цей
статус не додав їй ні політичної, ні воєнної, ні економічної
могутності. Можливо, в України були свої причини для
без’ядерного статусу. Проте багато людей уважають, що цього
не треба було робити. Причинами проголошення без’ядерного
статусу України називають Чорнобильську катастрофу 1986
року. Українська еліта по-різному ставилась до цього питання. Я
до неї не належу, але мені здається, що треба було почекати,

74
порадитись, усебічно проаналізувати. У той час США зайняли
жорстку позицію, вважаючи, що на пострадянському просторі
лише росія має право на ядерну зброю як правонаступниця
СРСР. На мою думку, це була помилка американської політики
й дипломатії, яка недооцінила в той час Україну й переоцінила
росію як правонаступницю СРСР. Був тиск москви, яка прагнула
ізолювати й послабити Україну на міжнародній арені. 14 січня
1994 року була Тристороння угода Росії, США, України. Росія
та США гарантували Україні безпеку. Хто ж дотримав слова?
Росія, яка сьогодні проводить жорстоку й агресивну війну ХХІ
століття проти України, терпить поразки й погрожує
застосуванням ядерної зброї. А яку оцінку ставлять собі
сьогодні тодішні аналітики, політики в США, чому вони не
довірили тоді Україні, українцям, їх миролюбному характеру й
долі? США дотримали свого слова, і не одне покоління
українців буде вдячне американцям за велику допомогу в
боротьбі проти російських агресорів. Українці будуть вдячні
всім народам і країнам, які стали на захист української землі.
Але росія стала єдиною пострадянською ядерною державою,
вона сьогодні є загрозою для України. За договором від 14 січня
1994 року росія гарантувала безпеку Україні, а сьогодні веде
агресивну війну проти нас. США стали на захист України.
Україна втратила ядерний потенціал (близько 2 тис. одиниць
ядерної зброї), але так і не отримала компенсації за роззброєння.

75
А нас сьогодні інформують політики, ведучі телебачення, що
росіяни можуть застосувати ядерну зброю.
Які були взаємини України з державами-сусідами? Росія
була найбільшим торговельним партнером. У 1997 році було
підписано Договір про дружбу і співробітництво з РФ. Росія
визнала незалежність України, її Чорноморський флот мав
перебувати в Криму на правах оренди до 2014 року, а тепер до
2042 року. У 2003 році було затверджено сухопутний кордон,
але не вирішено питання про кордони в Керченській протоці та
Азовському морі. Росія неодноразово втручалась у внутрішні
справи України, на початку 90-х років з’явились претензії на
Крим. Були газові конфлікти. Росія вважала і вважає, що Україні
краще було б приєднатись до Митного союзу, а не рухатися до
ЄС. Хіба нашим сусідам не загрожувала в 2011 році валютна
криза, коли їхній партнер по Митному союзу росія роздувала
ціни на нафту і газ? Багаторічна історія відносин росії й України
підтверджує фактами агресивну політику північного сусіда,
вірити йому не можна. Різновекторна спрямованість
українського та московського характерів проявилась ще в давні
часи. Переяславська угода підтвердила, що умови їх дружби
завжди були корисними лише для росіян, народу агресивного.
Московія зробила гігантський крок на шляху перетворення у
велику державу. А доля України стала в усьому доброму і
лихому невід’ємно пов’язана з долею росії. Оцінка угоди, яка
поєднала країни, була предметом суперечок і конфліктів між

76
росіянами і українцями. Оригінальні документи було втрачено,
збереглися лише неточні копії і переклади, були доведення, що
ці копії сфальсифіковані царськими переписувачами. Історики
теж по-різному оцінили угоду. Українець М. Грушевський
уважав, що Переяславська угода була формою васальної
залежності, коли цар погоджувався захищати слабшу сторону
(українців), а не втручатися в її внутрішні справи; українці
зобов’язувались сплачувати цареві податки, надавати військову
допомогу. В. Липинський висловлював думку, що угода 1654
року була ні чим іншим, як тимчасовим військовим союзом
московії і України. За офіційною радянською теорією, велич
Б. Хмельницького полягає в його розумінні, що порятунок
українського народу можливий лише в єдності з великим
російським народом4. «Московський уряд теж не дуже охоче
брався за те єднання: з одного боку не хотілось йому ворогувати
з Польщею, а з другого – не бачив він собі великої користі од
того»5.
Уже в 1656 році московія підписала з Польщею
сепаратний мир (без України-Руси). З 1654 по 1721 рік московія
провела до 10 воєн і військових походів. У 1721-1725 роках
московія стає вже росією, змінивши ім’я, а в 1733-1735 роках
вже воює з Польщею. У ХVІІІ ст. росія провела 16 воєн. У ХІХ
столітті – 18 воєн, у ХХ столітті – до 25 воєн. Воювала проти
України в 1918 році, 1919-1921 роках, 1920-1925 роках,
4
Орест Субтельний. Україна. Історія. Київ. : Либідь, 1991. С. 124-125
5
Микола Аркас Історія України-Русі, Київ.: «Вища школа», 1993. С. 203.

77
1939,1940,1944,2014-2018, 2022. Сьогодні війна, яка розпочалась
24 лютого 2022 року, уже триває на території України. Росія
веде найагресивнішу з усіх війн, які проводила в попередні
роки. Особливість її, на мою думку, полягає в тому, що ворог
поставив мету: знищити не тільки українську армію і загарбати
територію, а зруйнувати інфраструктуру, промислові об’єкти,
житлові будинки, архітектурні пам’ятки, музеї, театри, дитячі
садочки, школи, мости. Російські фашисти замінували дороги,
поля, вони з окремих наших міст, сіл зробили розвалини,
поховавши в цегляних завалах дорослих, калік, людей похилого
віку. Путінська орда росіян і найманців в окупованих
тимчасових територіях показала всьому світові справжнє
обличчя «русского міра», його рівень культури, сліду не
залишилось від «братнього народу», який грабує, краде, гвалтує,
вивозить побутові речі, навіть посуд. Вони думали, що за
декілька днів пройдуть маршем по селах і містах України, але
блискавичної перемоги не вийшло, натомість понесли втрати.
Російська армія зовсім не нагадувала тих солдат, які разом з
українцями, білорусами, іншими народами зупинили фашистів і
гнали їх до Берліна в 1944-1945 роках. Сьогодні сусідня країна
грабує українські міста й села, рашисти викрадають дітей,
вивозять зерно, сільськогосподарську техніку, влаштовують на
захоплених територіях «паради» та «референдуми», а союзники
росії з Білорусі окопались у лісах і чекають «нападу». Звідки?
Росії потрібні Донбас, Луганськ, Крим, вся Україна. Росія

78
втягнула у війну дітей, викрадала й переправляла їх на
територію росії. Війна заставила понад вісім мільйонів людей
залишити Україну, лише сусідня Польща прийняла понад 3
мільйони українців. Війна принесла тисячі смертей, тисячі
поранених і калік. Події війни нам сьогодні об’єктивно
демонструють багато сторін нашого життя, з яких зробимо
справедливі висновки, адже поряд постали звитяга, патріотизм,
стійкість, Гостомель, Мощун, «Азовсталь», Маріуполь, Бахмут,
Мелітополь.
А тепер повернемось до держави білорусь, яка є нашим
сусідом. Населення складає понад дев’ять мільйонів, білорусів –
80 %, росіян 8 %, українців близько 2%.
Демократичні процеси, які відбувались у всіх
республіках СРСР, захопили і білорусь. Як незалежна держава
білорусь встановила відносини із 123 країнами, є повноправним
членом понад 60 міжнародних організацій. У 1992 році за межі
країни була вивезена тактична ядерна зброя. Головним
напрямом зовнішньої політики білорусі є її зближення із
Російською Федерацією. У 1995 році між ними був укладений
митний союз. У 1996 році президент О. Лукашенко виступив у
Державній Думі росії, де висунув ідею конфедерації білорусі з
росією. Українсько-білоруські відносини розвивались у дусі
добросусідства. Білорусь визнала в 1991 році Україну як
незалежну державу й встановила дипломатичні відносини. У
1995 році було підписано Договір про дружбу, добросусідство й

79
співробітництво. Протягом багатьох років була налагоджена
співпраця у сфері транспортних послуг, машинобудування, у
переробній промисловості, військово-технічній сфері. Білорусь
була одним з найбільших торгових партнерів України. У 1998
році було підписано міждержавний договір та програму
економічних відносин на 10 років.
Мені багато разів довелось побувати на білоруських і
литовських землях. Це земля, на якій народився мій дід
Рутковський Володимир Степанович. Там проживала рідня, у
гостях якої мені довелось побувати. У місті Єзнас (Литва)
проживав мій рідний дядько з сім’єю, який майже кожного року
відвідував Україну, наше село Вовковиї. Саме він познайомив
мене та мою дружину з далекими родичами з білорусі, Литви.
Неодноразово я з вчителями й учнями бував на екскурсіях у
Бресті, Мінську, Вільнюсі, Каунасі. Одного разу під час
екскурсії у Бресті до мене підбігли діти з вигуками. Вони
знайшли серед Героїв Радянського Союзу прізвище
Рудковський. Пізніше я попросив дядька, щоб він у родичів
вияснив. А сьогодні я подумав про інше: у них фортеця-герой
місто Брест, а у нас тепер теж міста-герої: Маріуполь,
Миколаїв, Херсон, Одеса, Ізюм – усі села й міста, що
протистояли агресору. Українські міста стали непрохідними й
недоступними фортецями для російських загарбників, а від кого
збираються захищатися союзники росії по сусідству з нами?
Невже вони чекають команди Лукашенка, щоб перейти сусідню

80
«межу» й воювати з українцями? В історії були різні випадки,
особливо в минулому, коли брат ішов війною на брата, коли
наймали чужинців, щоб своїх здолати. А хіба всі білоруси, що
одягнули військову форму, думають так само, як їхній «голова
держави» у формі полководця? Хіба вони ворогували зі своїми
сусідами чи воювали? Усі вони добре знають, що із сторони
України їм ніхто не загрожує.
У середині ХVІ століття з метою забезпечення
сприятливих зовнішньо-політичних умов для протистояння
впливу Речі Посполитої та Туреччини придунайські країни
Волощина, Трансильванія й Молдова намагалися налагодити
тісні дипломатичні та військові відносини з Гетьманщиною. У
серпні 1648 року князь Трансильванії Юрій ІІ Ракоці встановив
союзницькі відносини з Гетьманом Б. Хмельницьким і
заручився його підтримкою у боротьбі за польський престол
після смерті короля Владислава ІV. У вересні 1650 року
молдавський господар В. Лупул уклав з Б. Хмельницьким
союзницьку угоду і видав заміж за сина гетьмана
Т. Хмельницького свою дочку Розанду. У квітні 1653 року
козацьке військо під командуванням Т. Хмельницького
допомогло В. Лупулу тимчасово повернути молдавський
престол. Молдавський господар Георгіцу теж намагався
встановити добросусідські відносини з Б. Хмельницьким та
І. Виговським. Протягом століть Молдову пов’язували з
Україною культурні та церковні відносини. Це було зумовлено

81
спільним минулим обох народів: русинів-українців і молдаван,
спільними релігійно-культурними традиціями. Син
молдавського господаря Симеона Могили Петро Могила став
видатним українським церковно-політичним і культурним
діячем, Київським митрополитом. П. Могила створив Києво-
Могилянську колегію, а пізніше такого типу навчальні заклади
були створені в Молдові та Волощині. Сьогодні Республіка
Молдова – держава в південній частині Європи, межує на півдні
з Україною, територія 33,7 тисяч квадратних кілометрів.
Столиця – Кишинів. Проголошена незалежною державою 27
серпня 1991 року. Лівобережні сепаратисти з числа
промосковської компартійної номенклатури відповіли на це
проголошенням «Придністровської Молдавської Республіки» з
центром у Тирасполі. Республіка Молдова одержала міжнародне
визнання, була прийнята до ООН. У 1992 році було налагоджено
дипломатичні стосунки з Україною, економічне становище
країни було складне. В умовах радянського режиму в Молдові
не існувало ні шкільництва, ні друкованих органів, ні
телепередач молдовською та українською мовами. Сьогодні
робляться кроки в країні в напрямку розвитку її економіки й
національної культури. У 2001 році був підписаний договір про
кордони. Україна передавала Молдові частину території –
Подунав’я. Проживає в Молдові понад 2 млн. жителів. Україна
стала посередником у розв’язанні Придністровського конфлікту.

82
 Саме наш сусід Польща, держава у центрі Європи,
першою визнала незалежність України 2 грудня 1991 року. У
1992 році було підписано Договір про добросусідство, дружні
відносини й співробітництво. Вона – стратегічний партнер
України, підтримує Україну в її інтеграції до ЄС та НАТО.
Відносини між Польщею та Україною наприкінці ХХ століття
увійшли в нову фазу, яка характеризується взаєминами на
засадах дружби й стратегічного партнерства, що знайшло
відображення в Договорі про добросусідство, дружні відносини
і співробітництво, а також Спільній заяві Президентів України й
Польщі «до порозуміння і єднання» 20 травня 1997 року.
Мабуть, сьогодні є поляки, які ревнують президента Анджея
Дуду через любов і братерське відношення до України та
українців. Тисячі українців знайшли роботу, працевлаштувались
у цій країні, пристойно заробляють на проживання й на щось
більше. Серед студентів, які здобувають освіту за кордоном,
мабуть, найбільше навчається у вишах Польщі. Рівнянка Соня з
сусіднього будинку навчається в Люблінському університеті, а
випускниця Демидівського ліцею Ковальчук Ірина, яку я навчав
історії, закінчила з відзнакою юридичний факультет Львівського
університету і навчалася в Ягеллонському університеті Польщі.
Коли я працював директором Демидівського НВК «ЗОШ І-ІІІ ст.
- ліцей», у нас встановилось тісне співробітництво з
Кандитською гімназією Польщі. Відбувались обміни делегацій
учителів, учнів. Був підписаний договір між дирекціями

83
навчальних закладів про співпрацю й дружбу. Рятуючись
сьогодні від рашистської навали, тисячі переселенців з України
переїхали в Польщу. Саме в тяжкий час українці відчули
сусідську турботу. Вони не тільки знайшли тимчасовий
притулок, а отримали місце проживання, безкоштовне
харчування. Таке ставлення до українців не випадкове.
Добросусідське ставлення поляків до українців і навпаки вже
спостерігалось у соціологічних опитуваннях, що проводилися
1994 року. При цьому особливо прихильно до поляків ставилися
мешканці заходу України. Після Революції Гідності та
подальших подій Польща стала лідером українських симпатій,
42% опитаних сказали, що відчувають до неї теплі, а 12 % -
дуже теплі почуття. Польська мова посіла 2 місце серед
іноземних мов, якими на побутовому рівні володіють громадяни
України. У взаєминах із поляками для українців провідним
виявились економічний і освітній фактори. Понад 20 тисяч
українських студентів здобувають вищу освіту в Польщі. У
вишах України теж вивчають польську мову, зокрема у
Рівненському і Волинському державних університетах, у школі
№12 міста Рівного та інших навчальних закладах.
Наступний близький сусід України – Угорщина.
Угорська Республіка – держава в центральній Європі. Сусідами
її є Словаччина, Австрія, Словенія, Хорватія, Югославія,
Румунія. Після Другої Світової війни в Угорщині було
встановлено комуністичну диктатуру на чолі з М. Ракоші. У

84
кінці 40-их років ХХ століття було націоналізовано банки,
середні й дрібні підприємства, проводилась насильницька
колективізація. Панував у країні терористичний режим, який
спричинив невдоволення народу, що і вилилось у кінцевому
результаті в революцію 1956 року. Ця революція була жорстоко
придушена радянськими військами, які були введені в країну.
Партійно-державне керівництво в Угорщині очолив Янош
Кадар. У країні були проведені господарські, економічні
реформи, які вже передбачали існування елементів ринкової
економіки. У роки комуністичного ладу розширювались наукові
й культурні відносини з Україною. Тісні зв’язки були між
вишами обох країн, в Угорщині працювали українські вчителі,
лікарі. Наприклад, сім’я Слободенюків: Василь Тимофійович за
фахом лікар-стоматолог і Людмила Іванівна, вчитель іноземної
мови, протягом декількох років працювали в Угорщині. Після
повернення в Демидівську школу на роботу Людмила Іванівна
розповідала про життя в Угорщині, організацію навчально-
виховного процесу. Для себе я теж почув новизну у відносинах
керівника школи з підлеглими в Угорщині. Там директор
закладу, коли запрошував вчителя для співбесіди, обов’язково
пригощав його кавою, солодощами. Я спочатку теж думав
переймати цей досвід, але в нас, мабуть, він не поширився б.
У 1989 році в Угорщині мирним шляхом відбувся перехід
від тоталітарного режиму до демократичного устрою, втратила
владу УСРП, яка згодом відмовилась від комуністичної

85
ідеології. Відбулись радикальні зміни в державному апараті,
запроваджувались демократичні методи управління. На виборах
у 1998 році перемогло правоцентристське угруповання «Союз
молодих демократів», лідер якого Віктор Орбан очолив уряд
країни. Економічний розвиток країни мав успіхи: змінився після
1999 року характер зовнішньої політики, з країни були виведені
радянські війська, які там були в «гостях» з 1945 року. У 1999
році Угорщина ввійшла до складу НАТО, стала кандидатом для
вступу в ЄС. На початку грудня 1991 року було встановлено
дипломатичні відносини між Угорщиною і Україною, у цьому ж
році відбулось підписання Договору про основи добросусідства
й співробітництва між Україною і Угорщиною. Між країнами
відсутні взаємні територіальні претензії, налагоджені
торговельні зв’язки (імпорт: ліки, промислове обладнання;
експорт: металургійна продукція). Спільно з Україною
Угорщина проводить протипаводкове облаштування басейну
річки Тиса. В Угорщині проживає невелика українська громада,
основу її складають вихідці із Закарпаття. Проживали українці і
з інших регіонів в Угорщині, але вони асимілювались. Нащадки
греко-католиків зберегли свою віру.
Проживають в Угорщині і такі українці, для яких
найголовніше в житті – укріплення незалежності та внесок у
розвиток України й української меншини в Угорщині. Саме
таким є Товариство української культури. Угорський парламент
визнав голодомор в Україні 1932-1933 років геноцидом

86
українського народу. За це Президент України В. Ющенко на
зустрічі з угорською й українською громадами в Будапешті
висловив велику подяку в липні 2007 року. В Угорщині було
відкрито пам’ятник Анастасії, доньці Ярослава Мудрого,
королеві Угорщини в Тихоні. У Будапешті було відкрито
пам’ятник Т. Шевченку, у цьому велика заслуга Ярослави
Хортяні, яка була засновницею семи українських видань в
Угорщині і двомовного журналу «Громада».
Мені вдалось познайомитись з росією, білоруссю,
Литвою, Польщею, Словаччиною шляхом екскурсійних поїздок,
приватних відвідувань родичів. Три тижні знайомився я з містом
на Неві, з учнями Демидівської школи побував у Москві.
Мінськ, Вільнюс, Брест також відвідав з учителями та учнями.
Побував також у гостях у Чехословаччині і Словаччині. Чехи й
словаки проживали в селі Вовковиї, в якому я народився.
Спільне проживання, навчання з першого класу, товаришування
стали передумовою пізнання раніше чехів, словаків, а вже
пізніше, через роки – їх країн.
Словаччина, держава в Центральній Європі, є сусідом
України. Офіційна її назва – Словацька Республіка, утворена в
1993 році, столиця Братислава. Населення понад 5 мільйонів,
українці складають декілька тисяч, їхньою територією є
переважно Пряшівщина. Словаччина – унітарна парламентська
держава. Виконавчу владу здійснюють Президент і уряд. У
лютому 1993 року словацький парламент обрав Президентом

87
Республіки М. Ковача. Перший уряд незалежної Словаччини
очолив В. Мечіар. З історії відомо, що всі ці події сталися
внаслідок оксамитової революції 1989 року й краху тоталітарної
держави. У квітні 1990 року парламент Чехословаччини
прийняв закон про розмежування компетенцій між Федерацією і
Республіками, за яким Словаччина одержала широку
самостійність. У 1993 році з Україною було укладено Договір
про добросусідство, дружні відносини й співробітництво. Між
країнами були відсутні взаємні територіальні претензії. Країна
експортує фрукти, виноград, вино, серед імпорту переважають
сировинні матеріали, устаткування. Невелика частка й України в
зовнішній торгівлі. Основними торговими партнерами були
Німеччина, Чехія, Росія. Проблеми, що виникали перед
Словаччиною, були зумовлені попереднім однобічним
розвитком промисловості країни – переважна кількість
підприємств спеціалізувалась на первинній обробці сировини,
багато підприємств зосередились на військовій галузі, тому
криза була більш глибокою і наслідки її більші, ніж у Чехії. У
країні процвітало безробіття, більша частина населення була за
межею бідності. Новим прем’єр-міністром став М. Дзурінда. Він
здійснив крутий поворот як у зовнішній, так і у внутрішній
політиці. Він повернув Словаччину на шлях до Заходу, його
підтримав новий Президент Рудольф Шустер. У 2004 році
Словаччина стала членом НАТО і ЄС.

88
 Дружні стосунки з Україною збереглися і розширились.
У мене з словаками було особливо близьке знайомство, яке бере
початок у далекому 1954 році. Розпочалось воно 1 вересня у
Вовковиївській середній школі, коли перший дзвінок нас
покликав у клас. Вчителька Регіна Володимирівна зачитувала
наші прізвища, а ми вставали: Копчак Петро, Копчак Марія,
Ксеняк Михайло, Фечко Марія, Ярина Юлія, Сокол Іван,
Несторак Іван, Сова Власта… Наш класовод повідомила, що всі
вони приїхали з Чехословаччини, живуть у нашому селі, ми
будемо разом вчитись і дружити. Подібне відбувалось і в інших
класах нашої школи, а дорослі люди, батьки наші про це знали
раніше. Односельчани називали їх переселенцями, чехами,
дехто гуцулами. Після швидкої адаптації, ближчого знайомства
почалось прозивання, а зародилось воно в окремих сім’ях, які
називали їх «гуцулами». Діти гнівались і відповідали гордо: «я
не гуцул, я є словак».
Пройшли роки, ми змінились, село набрало гарного
вигляду. Це була не уява, а реальність: у середині 60-х років у
Вовковиях працював пивзавод, цегельний завод, харчпром,
вапельний завод, магазини («Готовий одяг», «Книги»,
«Господарські товари», «Продтовари», «Галантерея», «Взуття»,
«Чайна» та ін.). Але і це не затримало більшість словацьких
сімей, родин, які залишили село й повернулись на свою землю.
Деякі сім’ї поріднились, хлопці одружились, дівчата повиходили
заміж. Моя однокласниця Марія Копчак вийшла заміж за

89
Рослюка Євгена, мій однокласник Миколайчук Володимир
одружився з Яриною Софією, Копчак Михайло одружився з
Гордіюк Надією. На запрошення батьків Марії Копчак я з
дружиною і дочкою побував у гостях у Словаччині (м. Попрад).
У своїй книзі «Своя чужа земля» я описав свої враження від
Словаччини, міста Попрада, а тому ще раз скажу, що там живуть
добрі й працьовиті люди, які вміють організувати й зробити свій
сімейно-побутовий затишок змістовним і гарним на вигляд.
Гори Татри, квіти, чудові краєвиди, чисті вулиці і, звичайно, як і
в нас, – цигани, але погадати не пропонують. А ще я побачив
хокейний поєдинок, піднімався в гори Татри, одним словом,
Попрад – це є курортне місто. Сьогодні в цьому місті вже немає
тих людей, у яких ми побували в гостях, але в моїй сім’ї
назавжди залишився приємний незабутній спогад про цю країну,
її людей. Своїми спогадами про Словаччину ділились на
сторінках моєї книги «Своя чужа земля», їхні рідні й близькі
люди, що проживають у селі Вовковиї, селищі Демидівці.
І завершує наше коротке знайомство з країнами-сусідами
Румунія. Це держава в південній частині Європи, у басейні
нижнього Дунаю, на сході омивається Чорним морем, межує з
Україною, Молдовою, Угорщиною, Сербією та Болгарією.
Столиця Бухарест, населення біля 20 млн. За формою
державного устрою Румунія – унітарна республіка. Початок
революційних подій у державах Східної Європи, Оксамитові
революції прискорили падіння комуністичного ладу. У Румунії,

90
у місті Тимішоарі, у середині грудня 1989 року відбулися
багатотисячні антиурядові демонстрації, які жорстоко розігнала
поліція і підрозділи Служби безпеки. 22 грудня 1989 року
революція перемогла. Комуністичний диктатор Н. Чаушеску був
заарештований і за вироком військового трибуналу
розстріляний. Влада перейшла до Фронту Національного
Порятунку. Іон Ілієску, який очолив ФНП, був проголошений
Президентом країни. У 1990 році відбулися вільні вибори до
нового парламенту та вибори Президента. Главою держави став
Ілієску. У 1991 році парламент країни прийняв нову
конституцію, яка проголосила Румунію правовою,
демократичною і соціальною державою. Починаючи з 1991
року, румунські політики відкрито висували Україні
територіальні претензії. За пактом Ріббентропа-Молотова до
УРСР в 1940 році була приєднана частина румунської території
– Північна Буковина, Хотинщина і Південна Бессарабія.
Представники румунської громадськості вимагали від
незалежної України повернути названі території. Румунська
сторона ігнорувала той факт, що повоєнні кордони були
закріплені в міжнародних договорах, а тому пакт Ріббентропа-
Молотова не є підставою для територіальних претензій стосовно
цих територій. Передача Бессарабії й Північної Буковини
Радянському Союзу була легітимізована Паризьким мирним
договором, який Румунія як союзниця Німеччини змушена була
підписати в лютому 1947 року з Об’єднаними Націями.

91
Румунська сторона ігнорувала й той факт, що на територіях, які
відійшли від Румунії після Другої світової війни і були передані
УРСР, проживало не румунське, а переважно українське
населення. Наші сусіди також заперечували положення
радянсько-румунського договору 1961 року, який встановлював
між двома державами кордон по дельті Дунаю з включенням до
території УРСР й острова Зміїний. Доцільно буде нагадати, що
однією з проблем може бути й ставлення сторін до окупації
Румунією частини українських земель 1918 року та до
секретного договору між Антонеску й Гітлером щодо поділу
України під час Другої світової війни. Румунія зняла свої
застереження й претензії до територіальних питань і відносин з
Україною. 2 червня 1997 року в ході офіційного візиту
Президента України Л. Кучми в Румунію було підписано
Договір про відносини добросусідства й співробітництва між
двома державами. У ньому фіксувалося визнання існуючих
кордонів, засуджено було акти тоталітарних військово-
диктаторських режимів. Ще одна проблема була вирішена в
лютому 2009 року: Міжнародний Суд у Гаазі розв’язав
румунсько-українську суперечку щодо делімітації
континентального шельфу. Україна отримала 25%, а Румунія
75% спірної території поблизу острова Зміїний. Українці є
автохтонним населенням у Південній Буковині й Мармарощині,
крім того, проживають нащадки козаків Задунайської Січі в
Банаку та Добруджі. Усього проживає до 300 тис українців.

92
 Українське населення зайняте в основному
сільськогосподарським виробництвом. У післявоєнні роки було
багато зроблено для відродження української культури й освіти.
У понад 100 шкіл навчання велося українською мовою, створено
українські бібліотеки, клуби, колективи художньої
самодіяльності. Видавалась українська преса. Проте в другій
половині 50-х років ця політика набрала змісту і форм
асиміляції не румунського населення. Поступово
ліквідовувались українські школи, культурні гуртки і
товариства. Українська молодь масово мігрувала в міста.
Становище змінилось після повалення комуністичного режиму.
У 1989 році було створено Союз українців в Румунії, виходила
газета українською мовою, у румунських школах були класи з
викладаннями українською мовою. Я впевнений, що М. Луческу
в київському «Динамо» вже обходиться без перекладача.
Більшість українців у Румунії за віросповіданням – православні,
належать до Румунської православної церкви. Митрополит ПЦУ
Епіфаній під час богослужіння завжди згадує предстоятеля РПЦ
Даниїла. Це є свідченням того, що наша ПЦУ визнана
Вселенським Патріархом, отримала Томос, визнана сестрами,
іншими церквами, як і Україна державами.
Як і в людей сусіди бувають різні, так і в країн. Ми
Батьківщину не вибираємо, вона у нас одна була і залишиться у
віках, тільки такою батьківщиною не був СРСР, хоч у пісні
співалося «наш адрєс - нє дом і нє уліца, наш адрєс - Совєтскій

93
Союз». Народний артист СРСР Юрій Гуляєв співав: «Дорогая
моя століца, золотая моя Москва», у той же час я згадував, що
він співав пісню: «Як тебе не любити, Києве мій». Вчителі теж
стояли колись на сцені, часто декламували строфи патріотичних
слів, а хор співав «Україна і росія поріднились назавжди».
Хочеться принагідно пригадати, що й в рідних не все буває
добре: «а старша сестра, бодай не зросла, відерце сховала…».
Якби ж то тільки відерце, росія сховала від людей у голодні
роки хліб і експортувала за кордон для потреб індустріалізації,
вона була байдужою і до своїх дітей, як і батько всіх народів
Сталін. Ви тільки вдумайтесь, яка традиційна наступність
поколінь вождів, їх виконавців. Сьогодні росіяни виявились не
тільки загарбниками нашої землі, вони вкрали в нас зерно, метал
і продали його закордон. Історія з хлібом повторюється. Посуха
на півдні України 1921 року була не менш тяжкою, ніж у
Поволжі. Перерозподіл врожаю на користь південних губерній
міг попередити голод 1921-1923 років, та центральний уряд
турбували перебої з постачанням хліба у Москві, Петрограді,
Донбасі. Восени 1922 року партійно-радянське керівництво
зробило перші спроби експорту хліба. Мільйони пудів зерна
нового врожаю було вивезено з України в росію та на експорт. У
цей час у південних губерніях України голодувало 2 млн дітей.
Тільки в 1922 році, коли селян почала косити смерть, завіса
мовчання була знята. Отже, у 1921 -1923 роках в Україні було
вперше запроваджено терор голодом. Винуватці голоду

94
В. Ленін, секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь, їх виконавці. У 1932
році в Україні не було посухи. Тим Голодомор 1932-1933 років
відрізняється від голоду 1921-1923 років і 1946-1947 років.
Кількість тих, хто загинув голодною смертю в Україні,
становила в 1933 році до 3,5 млн, на Кубані до 1 млн. Винен
Сталін, який конфіскував усі хлібні ресурси в Україні, на
Північному Кавказі, у Поволжі. Допомагали йому партійні
«опричники»: Молотов В., Каганович Л., Косіор С.
Першопричина голоду 1946-1947 років – посуха, що охопила
зернові райони півдня і сходу України, а також хлібозаготівлі.
Привела до цього й конфіскація зерна у селян для вивезення до
країн Східної Європи з метою підтримки місцевих
комуністичних режимів. Загинуло 800 тис. осіб. Я ще раз
акцентував увагу на голодоморах названих років, щоб краще
зрозуміти природу нашого найбільшого сусіда – росії,
більшовицький і комуністичний уряд якої, а пізніше вже СРСР
привів до загибелі більше 10 млн українців. Далі в послужному
списку будуть насильницька колективізація і проведена за її
кошти індустріалізація. Табу, що голоду немає і не було, у
КПРС дотримувалось до 1987 року. У 1932 році запровадили
внутрішні паспорти для населення міст, сільські жителі їх не
отримали. Україна була оточена по периметру своїх кордонів
загороджувальними загонами, щоб голодні селяни не потрапили
до інших республік. Це була криза колгоспного ладу. Праця
колгоспників за своєю природою ставала кріпосницькою. У

95
мене питання до російських і українських вождів того часу (хоч
їх немає в живих), до їх послідовників: «А в ім’я чого
здійснювалась революція соціалістична?» Хіба не соромно було
співати «ми старий мір разрушим, кто бил нічєм, тот станєт
всєм»? У селах була колгоспна кріпосницька система, вона
вимагала змін. Але Сталін зробив свій наступний хід на
шахівниці своєї політики, розпочавши й продовживши масові
репресії в Україні під прапором боротьби з «українським
буржуазним націоналізмом». Він направив в українську
республіку П. Постишева, наділивши його диктаторськими
повноваженнями. Видатні діячі української культури були
відряджені в «концтабори». У 1934 році відбулася зміна столиць
в Україні з Харкова на Київ. Піком репресій став 1937 рік: із 62
членів ЦК КП(б)У 56 були звинувачені у ворожій діяльності, з
11 членів політбюро ЦК КП(б)У було репресовано 10, зокрема
відомі нам С. Косіор і П. Постишев, які не догодили Сталіну. У
той час чекістам дозволили катувати допитуваних. У 1938 році
виконував обов’язки першого секретаря ЦК КП(б)У М. Хрущов.
Ця людина, що бачила «себе українцем», збільшила ліміт для
НКВС УРСР на 30 тис., а всього жертвами репресій в 30-х роках
стало 360 тис. громадян України.
У літературі й мистецтві письменники української
діаспори назвали 30-ті роки «добою розстріляного
відродження». Німецько-радянський пакт, підписаний 23 серпня
1939 року, й таємна угода між двома партнерами про розподіл

96
впливу у Східній Європі стимулювали початок глобального
світового конфлікту, під час якого були втягнуті у воєнні події
насамперед західні українські землі, а з 1941 року – центральні
та східні.
1 вересня 1939 року Німеччина здійснила напад на
Польщу, що стало початком Другої світової війни, воєнних дій
на сході Європи. За стислі терміни німецькі війська зайняли
Лемківщину, Підляшшя, Холмщину й західну частину
Галичини. Згідно з таємною угодою між Ріббентропом і
Молотовим 17 вересня Червона армія окупувала західну Волинь
і Галичину, а новий радянсько-німецький договір у Москві 28
вересня 1939 року встановив кордони між Німеччиною і СРСР
вздовж Сяну й Бугу. На землях колишньої Польської держави
німці створили Генерал-губернаторство, до складу якого
увійшли Лемківщина, Посяння, Холмщина, Підляшшя. Сюди
втікали також жителі з окупованих більшовиками Галичини й
Волині, пізніше також з Буковини. У 1940 році було створено
Український Центральний Комітет, який німецька влада
легалізувала як центральний орган українських допомогових
комітетів. УЦК координував роботу кооперації, товариства
«Сільський Господар», культурних організацій, видавничу
діяльність. УЦК допоміг у створенні окремої УПЦ для
Холмщини й Підляшшя.
У квітні 1941 року в Кракові на великому зборі було
створено революційний провід ОУН під керуванням Степана

97
Бандери, який був в опозиції до політики ОУН під проводом
Андрія Мельника. Дійшло навіть до братовбивчої боротьби.
Більшовики навпаки вели чітко свою лінію. Вони організували
вибори до Установчих Народних Зборів Західної України, 27
жовтня 1939 року ухвалили включення Західної України до
УРСР. Далі Верховна Рада СРСР і УРСР затвердили ці рішення.
Після тих історичних рішень на західних землях було проведено
конфіскацію поміщицьких і церковних земель, націоналізацію
банків, великої промисловості. Було встановлено новий
адміністративний поділ, утворено 6 областей: Волинську,
Рівненську, Львівську, Дрогобицьку, Станіславську (Івано-
Франківську), Тернопільську. Перестали діяти колишні
політичні партії, громадські, культурні, наукові, торговельні та
промислові товариства та установи, зокрема НТШ й «Просвіта».
Запроваджувались більшовицькі закони й порядки. У школі
навчальні предмети викладались українською мовою, однак
постійно проводилась радянізація і русифікація в освіті й науці.
Полонізація перестала бути домінувати і навіть існувати. Сотні
тисяч колоністів польських було вивезено на Схід, у Сибір. За
згодою Гітлера сталінський режим під загрозою війни 28 червня
1940 року змусив Румунію зректися на користь СРСР Північної
Буковини й Бессарабії.
20 серпня 1941 року з найбільшої частини України,
окупованої німцями, створено Рейхскомісаріат, який включав
Волинь, Полісся, Правобережжя, частину Полтавщини, а з 1942

98
року й Запоріжжя. На чолі цієї території стояв Ерік Кох, а
управління здійснював з Рівного. Німці зберегли колгоспну
систему, а промисловість не відбудовували. Великих репресій
зазнали культурна й освітня діяльність в Україні: допускалася
тільки початкова освіта, так звані чотирикласні народні школи,
«Просвіта» була ліквідована. Восени 1941 року німецькі
спеціальні частини «СС» знищили на Україні близько 850 тис.
євреїв. У 1941-1942 роках у німецьких таборах загинули з
голоду сотні тисяч полонених Червоної Армії. Протягом 1942-
1944 років з України німці вивезли близько 2 млн чоловік. Така
німецька політика викликала в Україні загальне обурення,
збройний опір населення. Осередком опору спершу стали
Волинь і Полісся. Саме там розгорнулись партизанські дії.
Під час Другої світової війни частина українських земель
перебували під румунською окупацією, а Закарпаття – під
угорською. Румунія окупувала з початку липня 1941 року
Північну Буковину й Північну Бессарабію. Під румунською
окупацією перебувало під час Другої світової війни 10%
української території, саме тут проводилась політика
румунізації. Окупувавши українські землі, румунський уряд
запровадив тут військовий терор і румунізацію. З Буковини,
Бессарабії і Трансністрії румуни створили губернаторства на
зразок німецьких. Завданням румунської політики на наших
землях було змінити назви місцевостей, українські прізвища,
українська мова була заборонена в школах, церкві, території з

99
українським населенням заселялись румунськими колоністами.
З усього описаного напрошується висновок, що політика
румунів у Другій світовій війні на українських землях
заперечувала права місцевого населення України, проводилась
румунізація, колонізація, але порядки румунів, що
запроваджувались, не мали таких негативних наслідків, які
залишились після німецького господарювання.
На Закарпатті угорці створили так звану «Підкарпатську
територію» на чолі з регентським комісаром, який управляв з
Ужгорода. Тут угорці проводили антиукраїнську політику,
підтримували русофілів. Влада дозволила в школах українську
мову лише частково. Українці виступили проти такої політики.
У Мукачеві у 1942 році відбувся показовий процес проти членів
ОУН. Після більшовицької окупації, у жовтні-листопаді 1944
року, з тих українців, яких тримали в радянських концтаборах,
була сформована чехословацька бригада Людвіга Свободи.
Повоєнний період в історії України характерний тим, що майже
всі українські землі були під більшовицькою окупацією.
Після Другої світової війни змінилася територія і
населення УРСР. У червні 1945 року Чехословаччина
відмовилась від Закарпатської України. 16 серпня 1945 року
було врегульовано радянсько-польський кордон. З Румунією ще
у 1944 році було відновлено кордон, встановлений ще перед
війною, у червні 1940 року. У 1954 році за Декретом Верховної
Ради СРСР і РРФСР було передано Україні Крим. Кожна

100
людина сьогодні в Європі, а в Україні тим більше задумується
над долею своєї сім’ї, країни. Російсько-українська війна, як
буря в морі, сьогодні розбушувалася у спокійному (на перший
погляд) європейському світі. Пригадайте політичну атмосферу,
що передувала подіям до 24 лютого: «Війна буде, війни не буде,
путін не наважиться». До путіна для умиротворення
навідувались керівники європейських держав. Керівник
російської федерації вирішив, що в такій атмосфері можна
провернути військову масштабну авантюру під назвою
«спецоперація». Насправді це була прихована війна,
авантюристична, брехлива для світу.
«Спецоперація», на мою думку, була лише складовою
частиною цієї війни. Одна спецоперація була по викраденню
сотень дітей, друга - промислового устаткування, зерна, третя –
насадження ідеології «русского міра», четверта - встановлення
нового порядку, як колись у німців на окупованих територіях,
п’ята – русифікація шкіл, шоста – псевдореферендуми й
узаконення тимчасово загарбаних територій, сьома – мобілізація
українського населення. В арсеналі росії ядерна зброя, під її
контролем захоплена Запорізька АЕС, що є передумовою
ядерного шантажу. А Європа мовчить. ООН не реагує належним
чином. Колись були миротворцями керівники Німеччини,
Франції, які спочатку були гостями в Кремлі, а потім
відвідували Київ. Сьогодні порядок маршрутів змінився. Києву
сьогодні потрібна допомога. Війна не тільки в Україні, вона є в

101
Європі, у якій ми живемо. Міжнародні організації Європи і світу
не мають мовчати, щоб Україна не стала руїною.
У 1945-1947 роках 800 тис. поляків із західних
українських земель виїхали до Польщі, а 500 тис. українців
переселились з українських окраїн Польщі до УРСР. Росіяни
прибували в міста України, особливо на західні землі. У
повоєнні роки було засуджено й депортовано сотні тисяч
українців. Сьогодні, у дні війни з росією, ми підраховуємо
кожного дня наші здобутки, успіхи, а також втрати, збитки, які
нанесли Україні російські рашисти. Тому буде доцільно, на мою
думку, нагадати ті втрати й матеріальні збитки, що нанесли нам
німецькі окупанти в 1941-1944 роках. Матеріальні втрати
України тоді складали 285 млрд карбованців, а за даними
УНРРА – 100 млрд доларів. Було знищено 714 міст, містечок, 28
тис. сіл, зруйновано два млн будинків, 10 млн людей
залишились бездомними. Київ було знищено на 85%, Харків на
70%, великих зруйнувань зазнали Дніпропетровськ, Запоріжжя,
Сталіно (Донецьк), Кременчук, Полтава. Німецькі фашисти
знищили 15 тис. промислових підприємств. До Німеччини було
вивезено 12 млн тонн с/г продуктів. Протягом 1942-1944 років з
України було вивезено близько 2 млн чоловік, а також у великій
кількості машини, трактори. Приклад Німеччини в 1941-1944
роках намагається сьогодні у війні з Україною перевершити
росія. І їй це вдалося. Розв’язана війна завдала збитків структурі
України станом на серпень на 1104 млрд доларів. Зруйновано

102
131 тис будівель, з яких 15,2 тис. багатоквартирних будинків. 11
вересня цього року збитки України в економіці становили 340
млрд, екологічні збитки від війни становлять 36 млрд євро.
Рашисти депортували до 1,5 млн українців, вони не можуть
повернутися назад. Росія вивезла в Сирію 100 тис. тонн зерна з
України, замінувала тисячі гектарів землі й лісів. В Україні
знищено 2 200 освітніх закладів і 900 медичних (дані
змінюються і уточнюються). Найбільше були зруйновані міста
Буча, Ірпінь, Гостомель, Бахмут, Маріуполь, Ізюм та інші.
Станом на 29 вересня рашисти вбили 396 дітей, 799 поранили.
Війська України знищили у вересні 58 850 російських
військових і найманців, а станом на 4 жовтня 61 200 рашистів,
11 тис танків.
Ми проаналізували становище сусідів-держав України в
різні часові періоди. Мали можливість простежити їхні стосунки
в часи мирного співжиття, розкрити суперечності, які виникали
між окремими з них у регіональних і двох світових війнах. В
окремих керівників держав і сьогодні існує ностальгія за
втраченими землями і територіями. Після розпаду радянської
імперії, яку путін назвав великою трагедією ХХ сторіччя, він
різними методами й погрозами розпочав свою програму
підкорення країн колишнього СРСР. Президент росії намагався
схилити до Митного союзу білорусь, Казахстан, підвести й
Україну. «Русский мір», згідно з географією цієї концепції, був
не проти України, Молдови й інших країн. В Україні «русский

103
мір» був представлений в 6 містах і УПЦ МП, але цього було
мало для росії.
24 лютого 2022 року росія розпочала агресивну війну
проти України, яка стала геноцидом проти її народу. Війська
України зайняли оборону на всіх напрямах наступу російських
військ. Ворожа авіація, ракетні й артилерійські установки
наносили постійні руйнівні удари по житлових будинках,
школах, дитячих садках, культурних центрах. Рашисти
виявились гіршими за фашистів, а ще називали нас братами. Це
було лицемірство заради обману. У жодній з країн світу, крім
України, не було за 25 років 3 голодоморів, мільйонів смертей
людей, дітей. Голодомор був і рукотворним з боку
більшовицької росії – СРСР. Українців загинуло найбільше в
Другій світовій війні. Без українського «брата» не можна було
обійтись на цілинних землях, в Афганістані, а на знак удячності
побудували АЕС біля колиски Київської Русі, нашої столиці
Києва. Забрали ядерну зброю, а сьогодні тримають її за козир
теж для українців? Росія, мабуть, – чемпіон світу за кількістю
війн, агресій, вторгнень проти країн і народів. «Русский мір» –
це технологія для реалізації інтересів росії через ідеологію,
культуру, мову, релігію, церкву, завойований простір, «світ», а
«старший брат» любить «повторить». А ще називається «сусід».
Бог дав українцям багату й щедру землю, росіяни такої
не отримали, але вони отримали нафту й газ, які стали
основними джерелами бюджету росії, а з іншими країнами

104
причиною конфліктів, тиску й впливу на їхню політику. Мета
росії – підірвати авторитет України як країни-транзитера,
заволодіти газотранспортною системою та газосховищами
України. У 2005-2006 роках росія припиняла постачання газу до
України через відмову її сплачувати ринкову ціну за газ. У 2009
році російський «Газпром» перекрив поставки газу в Україну, а
7 січня 2009 року, у день Різдва Христового, повністю припинив
поставки через несплату боргів за грудень 2008 року. Виходить,
що росія переконала Європу, що для досягнення стабільності в
газовій сфері потрібен російський газопровід, а вона стала не
тільки лідером постачання енергоресурсів. Росія через ті
ресурси зберігає вплив на ряд великих і менших європейських
країн, у тому числі й наших сусідів. Нашому другому сусіду
білорусі Бог дав багатство лісів, полів, саме другий наш сусід
вивів свої війська до кордону з Україною, а для чого? Можливо,
хтось подумає, що йде допомагати українцям. Ні, президент
Лукашенко, напевно, чекає команди з бункера, а наші військові
частини теж розташовані на цьому напрямку, змушені чекати не
допомоги, а нападу. Війська наші дуже пригодилися б на Сході і
Півдні України. Така українська доля на двох братніх народів і
сусідів, а найбільше на двох «керманичів-диктаторів». Хочу
додати, що парламент білорусі у свій час прийняв закон, за яким
білоруси можуть воювати у військах росії, а не України. Як
бачите, знову є три фронти, але російський і білоруський
спрямовані проти українських людей, дітей, міст і сіл, проти

105
«дружби», яка була на паперах договорів «Про добросусідство,
дружбу і співробітництво», але не в серцях тих, що говорили, і
на совісті тих, що послали сьогодні своїх чоловіків, синів
здійснювати грабіжницькі погроми, розправи, насильства в
Україні. Невже матері росії ще не зрозуміли, що вони посилають
своїх дітей на смерть не для захисту росії.
З початку війни, за три місяці, у росію вивезли з території
України понад 1 млн жителів, тисячі дітей, адже програма
добровільного переселення людей «русским міром» не була
виконана. Треба компенсувати втрати, одночасно знищуючи,
вбиваючи й вивозячи. У такій «справі» росія проявляє здібності
й нові підходи під час ведення війни. Військових
супроводжують крематорії, але чомусь вбиті трупи валяються
по землі, непоховані й неспалені, а землі наші начиняють
мінами, щоб зірвати сівбу, сільськогосподарські роботи. Зерно
вкрали, вивезли в Сирію. Це далеко не повна характеристика
військово-політичного становища України в кінці травня 2022
року.
Мабуть, ви поцікавитесь, а як інші сусіди відносяться до
війни росії проти України. Надаючи постійну велику
матеріальну допомогу Україні, її переселенцям. Польща готова
стати державним гарантом безпеки України. Саме в цій країні в
травні 2022 року відбулася урочиста хода українців, які
висловили подяку польському народові. Ми вдячні й
Президенту цієї країни А. Дуді, парламенту й уряду за всебічну

106
підтримку, матеріальну допомогу українцям і Україні. У той же
час ми не можемо висловити подяку керівництву білоруської
держави, її військовим, які заміновують дороги в прикордонній з
Україною зоні, а ешелон з 50 одиниць техніки, зброї рухається
до кордону з Волинською областю, не для допомоги Україні.
Росія прагне позбавити Україну виходу до Чорного моря.
Сусідка України Словаччина офіційно оголосила про
передачу їй 8 самохідних артилерійських установок. У той же
час інший наш сусід, Угорщина, яка хоче отримувати нафту по
нафтопроводу з росії, виступила проти накладення санкцій на
патріарха РПЦ Кирила, а також проти нафтового ембарго росії.
Через нафтове ембарго росія може втратити до 1/3 бюджету.
Збільшила об’єм закупівлі російської нафти Індія, а Канада
ввела санкції проти 4 компаній росії. Тайвань виділив 4 млн
доларів для відбудови наших міст. Президент Словаччини
Зузана Чапутова відвідала Бородянку, Ірпінь. 4113 мирних
жителів України загинули, зазнали катувань, насильства, а тому
доцільним було застосування до росії 7 пакету санкцій, адже це
було порушення угоди не вбивати цивільних.
Україна закликала створити міжнародний трибунал для
розгляду й засудження злочинів у ході війни, над її
винуватцями. Навіщо було знищувати архітектуру міст, житлові
забудови, інфраструктуру, виші, школи, дитсадки? Для
прикладу, 60% забудов знищено в Лисичанську, а до цього ще
десятки міст і сіл стали пам’ятками злодіянь рашистів. Росіяни

107
знищили історичні, художні, стародавні пам’ятки, музейні
експонати, картини митців світового значення. Одного разу я в
бігунку інформації телебачення прочитав повідомлення, що
соратник Орбана заявив, що він сумнівається в існуванні
української культури й української нації. Чому не вказали його
прізвище? Мабуть, для цієї людини історія розвитку української
культури вимірюється розвитком культури певного району або
території поблизу кордонів Угорщини, що зазнали більшого
впливу і зазнають мадяризації, ніж українізації упродовж історії
і життя українців. Невже росія одночасно з енергоресурсами
збагачує окремі країни розвитком культури, який вони
впроваджують? Львівська хорова капела «Дударик», наприклад,
виконує пісню, яку російська культура «позичила» в
української. Росіяни створюють і засилають в Україну
диверсійні групи, що володіють українською мовою. Окупанти
кремлівські з чийогось «благословення» знищили десятки
церков. Яка може бути оцінка російської військової честі,
дисципліни, якщо поступило 50 звернень про сексуальне
злочинство їхніх військовослужбовців або найманців? У
Мелітополі росіяни викрали техніку на 8 млн доларів, а
Швейцарія не дозволяла передати зброю, зібрану Німеччиною і
Данією для України. За час російської агресії загинули сотні
дітей, стали каліками і втратили батьків.
Американський генерал закликав швидше дати Україні
винищувачі. Словаччина, наша сусідка, відпустила гаубиці для

108
армії України, відклавши для свого озброєння. Польща
огородила 120 км на кордоні з білоруссю. Україна постачає
електроенергію до Молдови. Чехія прагне позбутися російської
енергозалежності й підтримує вступ України в ЄС.
Європейський Союз скасував мито для українського експорту, а
Польща допомагає Чехії позбутись російської енергозалежності.
Підтримує Україну для вступу в ЄС Хорватія. У той же час
керівник провідної країни Європи закликає не принижувати
росію, а міністр закордонних справ України Д. Кулеба цілком
справедливо реагує на таку заяву і відповідає: «росію треба
поставити на місце». Читач, мабуть, задумається над моїм
калейдоскопом військових і політичних відносин і, без сумніву,
визначиться, яка з країн-сусідів, близьких і далеких,
доброзичливо, з почуттям добросусідства , підтримки,
солідарності відноситься до України. Для усіх зрозуміло, що
росія завдяки ресурсам нафти й газу має великий вплив на ряд
країн, які навіть у силу таких обставин бажають зберегти з
агресивною країною статус нейтралітету, «добрих друзів».
Зрозуміло нам і те, що навіть великі країни, їхні лідери своїм
ліберальним і дволиким ставленням до війни і сторін конфлікту
стараються дотримуватися вигідних для себе результатів. У той
же час сьогодні у світі зростає вага й відповідальність
міжнародних організацій за мир й безпеку народів, долі людей.
Це потрібно, щоб не повторилися помилки минулого, які не
забула історія.

109
 В окремих наукових виданнях побутує думка, що поділ
Європи відбувся в Ялті. Проте тут можна посперечатися. Адже
перший поділ Європи був закріплений Версальською системою,
коли західні держави визнали факт окупації України
більшовицькою росією. Європа не визнала УНР й не підтримала
Україну, яка до 1991 року вела боротьбу за розпад СРСР. У
радянській історіографії дані про допомогу союзників занижені,
що дуже обурювало Рузвельта й Черчилля. У 1947 році
українська РСР на Паризькій конференції підписала мирні
договори з союзниками Німеччини – Італією, Румунією,
Угорщиною, Болгарією, Фінляндією. У 1948-1949 роках УРСР
була непостійним членом Ради Безпеки ООН, членом
ЮНЕСКО, МАГАТЕ.
Україна є членом Організації з безпеки і співробітництва
в Європі, член Ради Європи з 1995 року. Сьогодні ми бачимо
тісну співпрацю України із США, Великобританією, Польщею й
іншими країнами. Державний секретар США Е. Блінкен вважає,
що Україна має бути членом НАТО, а Урсула фон дер Ляєн
турбується, щоб Україна стала кандидатом у члени
Європейського Союзу. Росія – піратська країна, яка заблокувала
Чорне море. Це, по суті, чергова війна для України, адже для
України Чорне море є морським шляхом для торгівлі, її
експорту, особливо зерна. «Героїзм» російської армії
характеризується нанесенням ракетних обстрілів по містах,
селах, мирному населенню, блокадою українського експорту,

110
крадіжками техніки, товарів промислового виробництва.
Украсти зерно в Україні й продавати, вивозити метал,
проводити насильну мобілізацію, гвалтувати, викрадати дітей,
обстрілювати територію України фосфорними снарядами – це
ще неповний перелік характерних рис «другої армії світу» під
керівництвом її президента, генералів, політиків, пропагандистів
росії. 150 країн об’єдналися, утворивши Юридичний союз, щоб
росія відповіла за свої антилюдські вчинки. Американські
генерали закликають швидше дати винищувачі Україні. Росія
вбиває наших мирних людей зі своєї території. Наша артилерія
цього не робить. Ряд політиків порушують питання переговорів.
Вичерпну відповідь озвучив Д. Арахамія: «Коли Україна матиме
достатню кількість зброї, тоді сяде за переговори». Сучасне
озброєння вкрай необхідне нашій армії. Цього найбільше боїться
путін й маніпулює різними провокаціями, які, мабуть, деякою
мірою мають вплив на повільне вирішення цього питання з боку
окремих країн. Ми всі маємо розуміти істину, що навіть разова
передача важкого озброєння не буде вже виходом зі становища,
але ми впевнені, що крок у цьому напрямі буде зроблений.
Велика заслуга Президента України В. Зеленського, який
звертався до президентів, керівників урядів, парламентів,
народів країн Європи і світу з промовами й проханням
допомогти Україні. Допомога надходить, і вона відчутна.
Особливо відчутно, що політики країн і люди з розумінням і
чуйністю ставляться до нас, до України. Війна ще триває, а вони

111
підтримують нас матеріально, з надією, вже обравши сьогодні
міста України для відбудови. Наші сусіди білоруси розділились
на два табори. Одні під керівництвом лукашенка готуються до
наступу на Україну, їх називають «білошистами». А є ще другі
сусіди-білоруси, які разом з українцями стали добровольцями у
боротьбі з російськими загарбниками. Білоруський кризовий
центр допомагає також Україні в цій боротьбі.
Норвегія передала Україні 22 гаубиці, які вже задіяні на
фронті. Британія має дати Україні ракети, щоб розблокувати
порти. Туреччина пропонує допомогу, але добивається 25%
знижки на українське зерно. Польща підписала найбільший
контракт за 30 років про постачання Україні зброї. Іспанія
надасть Україні танки «Леопард». Україна хоче придбати
ізраїльську систему ППО «Середній купол». США вирішують
питання про передачу Україні протикорабельних ракет. Не
можна послаблювати санкції проти росії, як і не можна
примушувати Україну до невигідної угоди з росією. Передача,
купівля важкого озброєння – це теж невихід зі становища.
П. Порошенко, лідер партії «Європейська солідарність», у
Сопоті закликав надати Україні статус кандидата в ЄС. Ми не
можемо допустити, щоб путін виграв війну, але для цього
потрібне ще ембарго на російський газ і нафту. Коли
Європарламент рекомендуватиме лідерам країн ЄС надати
Україні статус кандидата, ми побачимо справжнє обличчя
політиків.

112
 У народі кажуть, що скупий два рази платить. Якщо
війна ще триватиме в такому вигляді, то руками російських
загарбників Україна може перетворитись на «руїну», на місті
якої треба буде будувати нову державу. Росія знищує сьогодні
все: вивозить зерно з Мелітополя, метал з Маріуполя, а в
замінованому Чорному морі тримає кораблі та підводні човни з
крилатими ракетами, щоб «посівати нашу землю». А хто ж буде
збирати врожай зруйнованого, украденого, вивезеного? За такий
врожай плата особлива буде. В. Шевчук, автор книги «Козацька
держава», писав про стиль державної політики так: «З Москвою
не задиратися, потрібних людей серед російських чиновників
корумпувати, догоджати, у потрібних випадках принизитись,
але в загальному робити своє. Це була складна хитромудра гра,
яка закінчилась поразкою Івана Мазепи, оскільки росія у всі
часи визнавала тільки один фактор – силу, а тому сильних
поважала, а слабшого пригнічувала тим більше, чим слабшим
він був». Мазепа вибрав тактику слабшого, а не сильнішого
правителя.
Що сказати сьогоднішнім політикам Європи?
Пригадаймо, що у свій час робили політики з Гітлером і
фашистською Німеччиною. Я думаю, що всі пам’ятають
наслідки політики «умиротворення агресора» з боку керівників
держав Європи стосовно Гітлера і фашистської Німеччини.
Нинішні окремі керівники Європи теж спочатку їхали до
Москви, а потім до Києва... А сьогодні багато з них відвідують

113
Бучу, Ірпінь, Київ. Канада запровадила санкції проти російської
нафтогазової промисловості, а ряд країн Європи не бажає
зіпсувати свої стосунки з росією. У «Стратегії національної
безпеки США» записано: «Ми будемо захищати мир, боротися з
терористами й тиранами. Ми будемо будувати добрі відносини
серед великих держав, підтримувати вільні й відкриті
суспільства на кожному континенті». Сполучені штати Америки
будуть:
 захищати прагнення до людської гідності;
 зміцнювати союзи для забезпечення перемоги над
глобальним тероризмом і вживати заходи для усунення нападів
на нас і наших друзів;
 працювати з іншими сторонами для врегулювання
регіональних конфліктів.
Новим явищем у міжнародних відносинах став
«енергетичний шантаж», тобто використання наявності
енергетичних ресурсів як засобів тиску на сусідні держави.
Активним провідником цієї стратегії на початку ХХІ століття
стала росія. Використовуючи залежність країн СНД, ЄС від її
енергоносіїв, вона намагається взяти під свій контроль
газотранспортну систему із її допомогою диктувати свої умови.
Першою жертвою нової стратегії стала Україна, потім Грузія,
білорусь. Відносини України й росії у газовій системі
висвітлювались раніше, але продовжують залишатися однією із
вирішальних проблем світу. Сьогоднішня війна – не проста

114
війна, це геноцид проти української нації і держави. Вісім років
війни, і вже четвертий місяць триває вона в активній фазі.
Канадський політик Дж. Бейкер просить світ тиснути на росію,
щоб Україна перемогла. Президент України В. Зеленський
ініціював санкції проти путіна й 260 росіян. Допомагає Україні
Президент Польщі А. Дуда, який відвідував країни Європи з
метою підтримки України до вступу в ЄС. Італія підтримує
Україну на шляху вступу в Європейський Союз.
У той же час росія роздає паспорти на тимчасово
окупованих територіях, які є квитками для втікачів з України,
зокрема з Маріуполя, Херсона. У Херсоні, Бахмуті ці паспорти
розмножують колаборанти й люди з їхнього оточення. Російські
загарбники прийшли на чужу землю, не в райський сад, крадуть
все, що підпадає під руки. Такі явища не були такими
очевидними в більшості війн ХХІ століття. Мабуть, доцільним
стало б прибуття комісії ООН для розслідування попередніх
наслідків агресії. Десятки країн запланували акції проти агресії
росії в Україні. Мабуть, є мотиви: 795 загиблих або поранених
дітей, понад 3,2 млн українців є переселеними, перебувають
закордоном. Вони залишили все матеріальне, але не знали, що
росіяни і їх найманці вміють воювати з житловими будинками,
школами, архітектурними пам’ятками, заводами, фабриками,
стадіонами, музеями, старими жителями й дітьми. Понад 2,6
тис. ракет росія випустила по Україні. Росія вперше в
агресивних війнах передбачила польові крематорії, які не

115
справились з планами поховання своїх «героїв». Для України й
мирного людства ці «герої» стали ворогами, вбивцями,
насильниками, злодіями. Ми всі, українці, як і інші народи,
вкладали свої кошти в озброєння армії СРСР, а сьогодні ця
зброя використовується для знищення української нації й
держави. Виходить, що українці, які віддавали свої кошти в
фонд радянської армії, держави, її творення і будівництва,
вкладали кошти в збагачення й зміцнення свого головного
ворога. Проте сьогодні наша країна перед усім світом довела,
що вона героїчний «захисник на воротах Європи».
А поки для України ще ворота в НАТО зачинені, я хочу
розповісти про першу в історії жінку, що була прем’єр-
міністеркою. Голда Мейєр цю посаду в Ізраїлі займала в 1969-
1974 роках. Роки її правління не були спокійними: сутички з
арабами не припинялись. На кордонах часто виникали військові
конфлікти. У жовтні 1973 року відбулись нові військові дії між
Ізраїлем, Єгиптом і Сирією, у ході яких Ізраїль поніс великі
втрати. Війна забрала 2,5 тис. ізраїльтян. Через п’ять днів після
початку військових дій, коли поразка здавалась неминучою,
прем’єр-міністерка зателефонувала держсекретарю США Генрі
Кіссинджеру. Швидко запрацював американський повітряний
міст, через який поступала зброя і все необхідне. Араби змушені
були відступити. А своїм наступникам Голда Мейєр залишила
свого роду заповіт на випадок боротьби з агресивними сусідами:

116
«Якщо Ізраїль не буде сильним, то не буде миру», а ще казала:
«Ми хочемо жити, а нас хочуть вбити».
Також я сьогодні не можу не згадати Маргарет Тетчер,
прем’єр-міністерку Великобританії (1979-1990 роки). За її часів
Англії вдалось перетворитись у країну зі стабільною
економікою і зайняти сильні позиції у п’ятірці найбільш
розвинутих країнах світу, підняти свій міжнародний авторитет.
Ми всі сьогодні бачимо, які кошти потрібні армії. Маючи
таких сусідів, ми зобов’язані дбати про озброєння, про сучасну
оснащену армію. Уроки минулого теж треба аналізувати. Треба
надіятись насамперед на себе. Для прикладу я навів історію
Великої Британії та Ізраїлю. Маючи ненадійних сусідів, будучи
«воротами Європи», мусимо мати сильні «щит і меч». Така доля
України, українців, людей інших національностей, які обрали
своїм місцем проживання нашу землю. Україна це – Європа, їй
треба допомогти, адже вона завжди на сторожі європейців.
Завдання зовнішньої політики держави – дружити,
співпрацювати з сусідами та усіма миролюбними країнами й
народами.
Середина червня 2022 року стала періодом масової
підтримки країн Європи щодо надання Україні статусу
кандидата в ЄС. Такі заяви з підтримкою висловили делегації
таких країн: Албанії, Чорногорії, Північної Македонії,
Словаччини, Румунії. 16 червня з візитами в Україну прибули
керівники Франції, Німеччини, Італії, Румунії, щоб висловити

117
підтримку Україні, надати матеріальну й військову допомогу в
боротьбі з агресією росії. Також вони відвідали Ірпінь. Грузія,
Молдова, Еквадор приєднались до Клубу постачання зброї
Україні під назвою «Рамштайн - 3». Словаччина передала
Україні бойові гелікоптери. Канада, Нідерланди, Польща мають
допомогти артилерією. Німеччина має надати танки. Канцлер
О. Шольц заявив, що буде допомагати Україні скільки
необхідно. Схвалила пакет допомоги нашій країні й Чехія. США
нададуть Україні 1 млрд доларів допомоги, Президент
Дж.Б айден також робить все необхідне для постачання
українського зерна за кордон. Президент Румунії К. Йоганніс
теж виявив повну солідарність з українським народом – сусідом,
з яким має спільний кордон. Керівники держав Європи
побачили страшні наслідки російського нашестя. Президент
Франції Е. Макрон висловив підтримку нашій країні, закликав
члена Ради безпеки росію припинити блокаду українських
портів, а також запевнив, що Франція готова і надасть воєнну
підтримку. У технології «русского міра» була передбачена
Державна програма добровільного переселення до РФ, але вона
провалилася. Замість 5-6 млн «співвітчизників» у росію
переїхали лише 7 тисяч. Росія «компенсувала» втрати в ході
своєї невиправданої агресії: з тимчасово загарбаних територій
було вкрадено й перевезено тисячі дітей. Які ще нові риси,
особливості «спецоперації» росії з’являться до кінця війни?

118
 Ми сьогодні проживаємо в різних містах і селах. Хтось
воює на фронті, хтось працює на підприємствах і
сільськогосподарських угіддях, багатьох наших земляків
прийняла у свої обійми свята земля, для якої ми всі рідні. Одна в
нас Батьківщина, яка зветься таким лагідним, ніжним,
материнським, жіночим словом Україна. Ми перед нею, як
перед своїми матерями й батьками, у вічному боргу. Ми
закінчили різні школи, у нас різні місця проживання й щоденної
праці, але у нас на всіх була, є і буде єдина Батьківщина – наша
Україна. Саме її ім’я сьогодні на вустах людей Європи і світу,
політиків і керівників країн, вона у молитвах мільйонів. Ми
горді за неї. 23 червня цього року Україна стала кандидатом у
члени Європейського Союзу. Багато керівників країн Європи і
світу усвідомлюють, що Україна стане однією з провідних
членів ЄС, але для досягнення цієї мети треба виконати багато
домашніх завдань у політиці, економіці, правовій і військових
сферах, судочинстві. Верховна Рада має прийняти десятки
законів, які приведуть устрій України у відповідність до умов і
вимог ЄС.
У ХХІ столітті в Європі знову війна, найбільш руйнівна,
грабіжницька, злодійська, бандитська, брехлива з боку агресора.
Судіть самі: окупанти замінували 270 тис км території України.
Не дали засіяти 25% площ землі, що завдало збитків на 4 млрд
грн, подовжують красти й вивозити людей, на окупованих
територіях змушують людей підписувати документи на

119
підтвердження того, що їх житло й будинки зруйнували ЗСУ.
Тобто готують фальшиві контраргументи. У Бердянську
окупанти готують порт для вивезення награбованого зерна. Під
прапором Ліберії росія експортує нафту у Європу, а на
Херсонщину звозять вчителів з росії. Агресор планує знову
наступ на Київ. Росія активізувала і свою союзницю білорусь,
яка розпочала мобілізаційні навчання на кордоні з Україною і
там тримає 4-6 тис. військових. Ось такі вони, сусіди, «братні»
народи. Хай Бог береже від них, а особливо від таких керівників
держав. А Україна? У неї стільки роботи, як у молодої жінки:
«шити, білити, бо завтра Великдень».
Біля 5 тисяч мирних жителів України загинуло, 952
дитини постраждали від агресії станом на 10 жовтня 2022 року,
5 млн українців втратили роботу, 226 тис зареєстровані у
центрах зайнятості. Українські військові сили знищили понад 65
тисяч окупантів. Ракетними обстрілами рашисти,
використовуючи свої переваги в артилерії, постійно знищують
наші міста й села, вбивають мирних жителів. Обстрілюється
Харківщина, є поранені на Миколаївщині, вбиті на Донеччині.
На Луганщині окупанти зруйнували 60 пам’яток культури.
Викрадають в Енергодарі українців і вимагають за викуп 50
тисяч гривень. На тимчасово окупованих територіях росіяни
відкрили 600 тюрем і катівень. Окупанти знищують електричні
підстанції, мости, заводи, залізниці, підприємства, заклади
освіти, культури і торгівлі. Ракетний удар в торговий центр

120
Кременчука, під час якого загинуло 18 й поранено декілька
десятків мирних людей, ще раз підтверджує, що армія путіна
набуває досвіду війни з жінками, дітьми, мирним населенням,
щоб знелюднити Україну, щоб її знищити. Російська армія
чинить на українській землі геноцид. До нас приїжджають
делегації з європейських країн побачити наслідки войовничих
дій рашистів, але проти ракетного озброєння наша армія ще
достатньо не отримала. Невже ця зброя цінніша за людське
життя? Ми чуємо на самітах багато добрих слів в адресу
України, вдячні за підтримку, але для зупинення агресії «другої
армії світу» треба мати протиракетну оборону. Відомо, що
Президент України В. Зеленський просив надати таку зброю.
Україна закупила в Німеччини 2900 гранатометів, допомогу
Україні надала Австралія в розмірі 285 млн доларів.
Нафтопереробна промисловість в Україні зупинена, а ЄС
тимчасово переходить на вугілля, щоб замінити російський газ.
Не можна без уваги залишити ще одне питання, яке
хвилює кожного в Україні. Чи буде білоруський фронт? Країна-
сусід нам війни не оголосила, а загроза існує. 5 областей
України межують з білоруссю. Довжина кордону з Україною
1084 км. Саме там зосереджено 4-6 тис. військових з білорусі.
97% білорусів проти війни з Україною, але росія дістає зброю з
білорусі, нарощує там свою присутність, саме там розташовані
системи «Іскандер». З території білорусі боєприпаси вагонами
вивозяться до росії, щоб путін мав чим воювати з мирними

121
людьми в Україні. Якщо білоруси не підтримали кандидатуру
Лукашенка на виборах президента, то чому ми повинні йому
вірити? Отже, на кордоні з таким сусідом треба бути пильним і
готовим до рішучих дій.
Я і моя сім’я, родина з усіма жителями Рівненщини,
України розділяємо горе й турботи, тяжкі дні й ночі цієї війни.
Зашифрована у назві своїй «спецоперацією» війна росії проти
України увійде в історію, залишиться в пам’яті людей як
людиноненависницька, жорстока, брехлива, злодійська,
руйнівна, з широким застосуванням методів катування,
насильницьких дій над мирними жителями, вивезенням
дорослого населення і дітей в росію.
Ця війна перевершила всі рівні жорстокості, визначається
за всіма параметрами й оцінками політиків, військових як
геноцид, знищення України, її нації і народу. Хіба це не сором
для росії і її другої армії світу? Провалилась брехня зі
«спецоперацією», проводяться й інші «кроки» російської
адміністрації з путіним, які спрямовані на знищення українства.
У силу своїх можливостей як викладач історії і людина, яка
піввіку в різних навчальних закладах на уроках і лекціях
пропагувала правду про минуле нашого народу, і надалі
утверджую істину, що український народ героїчний і
миролюбний, але характер у нього експансивний. Українці часто
шукали землю, щоб на ній працювати, не зазіхали на чуже, але
завжди до кінця боролись за незалежність своєї святої землі. У

122
Рівному по вулиці Київській не можна пройти мимо двох
вражаючих архітектурних споруд: Свято-Покровського собору й
Рівненського обласного військового комісаріату. Ці дві споруди,
що є сусідами (сусідами є і ті, хто там працює), виконують дуже
великі і важливі завдання в житті й долі кожної людини. У
соборі кожен день проводиться богослужіння, бо молитва, за
словами святого Григорія Богослова, – найголовніша справа в
житті. Я відвідую собор, недільні богослужіння й неодноразово
був присутнім на похоронах загиблих воїнів, які проводяться
саме в цьому храмі. Я бачив багато рівнян, які віддають останню
шану нашим героїчним молодим хлопцям, чоловікам. Мені
здається, що ми зродились знову в ці тяжкі й сумні дні,
об’єднані єдиними переживаннями, співчуттями, втрачаючи
наших синів, братів, батьків. Братова онука Надія з с. Вовковиї
одного разу спостерігала зі мною один такий похорон, а через
деякий час я дізнався, що в Демидівській ОТГ поховали
Галабурду Сергія, Потамашнєва Назара, Романюка Романа,
Глинського Артура, Каращука Миколу, Дяченка Володимира,
Теленського Олександра, Стібиша Артура… Такі події не
стануть звичними епізодами в очах і пам’яті українців. Я вірю,
що наша нація ще більше об’єднається навколо головної мети,
загартується і прозріє в боротьбі з віковими московсько-
російськими загарбниками. Міжнародні оглядачі, політики по-
різному характеризують війну, хід її основних подій, терміни
закінчення.

123
 Перемога буде наша, але до неї тяжкий і тернистий шлях,
на якому рояться різні долі. На землі лежав убитий хлопчик, а
над ним читав молитву його батько. Ніхто не захоче, щоб це був
його син, ніхто не захоче бути на місці його батька, а війна не
вибирає. У місті Дніпрі в результаті попадання в будинок
загинула сім’я з двома дітьми. Залишилась пораненою, але
живою їхня собачка, яка плакала за своїми близькими людьми
на залишених розвалинах. У Запоріжжі День скорботи: 23
людей загинули, 28 поранених. У п’ятницю, 29 вересня,
піддавались обстрілам Західна й Центральна частина України.
Набирає обертів ядерна загроза. Виходить, що немає санкцій, які
б вплинули на путіна, переконали його оточення подумати
здоровим і тверезим глуздом і припинити війну. Росія на
окупованих територіях проводить мобілізацію, на Донбасі
забрали майже всіх чоловіків. Путін видає укази на
одержавлення територій, причому навіть не повністю
захоплених. Росія сьогодні шантажує Європу і весь світ.
Виникає ще одне питання: чи світ і Європа зробили висновки з
поведінки Гітлера й тодішніх керівників у роки Другої світової
війни? Політика росії є сьогодні грубим порушенням світового
порядку, а слабке реагування керівників міжнародних
організацій на поведінку путіна підіграє йому певною мірою,
щоб реабілітувати себе в цій війні, дозволити завершити
«спецоперацію». Фінал політики «умиротворення» в історії
відомий. Я думаю, що США, Велика Британія, країни Європи

124
Україну не залишать. Навпаки, мені, як і всім громадянам, є
очевидним той факт, що Україна сьогодні є «щитом і мечем»
Європи. Вузол гордіїв треба розрубати і прийняти Україну в
НАТО та ЄС з виконанням нею задекларованих вимог. Людство
переконалось, що росія є країною агресивною. За свою історію
московія-росія провела понад 80 війн, проти окремих країн
неодноразово. Проти України воювала 10 разів, Польщі – 8,
країн Прибалтики – 3, Молдови – 4, Угорщини – 2, Криму – 5,
Швеції – 3, Туреччини – 8, Франції – 3, Грузії – 4. Під час
будівництва Петрограда 1707-1717 роках загинуло близько 100
тисяч українців. У 1944-1946 роках було проведено 39373
чекістсько-військових операцій, у яких загинуло 103 000
українців. До 1947 року з Німеччини в Україну повернулися 1
млн 250 тис осіб – це близько 40% від кількості всіх українців,
які були примусово депортовані до Рейху. Майже 300 тис. з них,
замість привітань із поверненням на рідну землю, отримали
«білети від НКВС» до Сибіру через «державну зраду». Чи
справді це була зрада? Хіба можна було назвати звільненням те,
що люди змінили нацистський режим на сталінський? На ці
питання відповіді давало саме життя. Війна росії сьогодні
виходить головним винуватцем для багатьох жителів
Запорізької, Донецької, Луганської, Херсонської областей, які в
результаті псевдореферендумів опинилися на території вже
іншої держави. Путін у цій ситуації заявив, що на основі
референдумів і їх результатів узаконив приєднання території

125
Донецької, Запорізької, Луганської, Херсонської областей до
росії і запропонував проведення переговорів про припинення
війни.
Що виходить у відносинах росії і України? По-перше, те,
що відбулося з Кримом, потребує вирішення міжнародною
спільнотою, хоча Крим контролюється росією вже не один рік.
Працює Кримська платформа, збираються форуми,
засуджується політика росії в Криму, але лозунг «Крим – це
Україна» ще не став реальністю. Проте є кілька нюансів.
Території названих областей окуповані не повністю. Збройні
Сили України наступають і звільняють захоплені території, – а
це вже інше. І ще один правовий момент. Яку юридичну силу
мають референдуми під час війни, систематичних ракетних
обстрілів? Це добре відомо путіну і його підопічним.
Міжнародні організації Європи не визнають тимчасово
окуповані території України приєднаними до росії. Вона
добилась обманом анексії Криму, тепер вирішили повторити з
іншими територіями знайомий сценарій. Сьогодні путін
пропонує переговори на своїх умовах, як це було завжди. На
резолюцію Ради Безпеки про засудження псевдореферендумів
на тимчасово окупованих територіях з вимогою виведення
російських військ росія, як постійний член Ради Безпеки,
наклала вето. Тому я і мої сусіди ставимо питання один одному:
чому росія досі не виключена з Ради Безпеки? Можливо, тепер
буде таке рішення.

126
 Сусідів, що проживають у нашому й сусідніх будинках,
сьогодні найбільше цікавить тема війни. Вони щиро бажають,
щоб Україна перемогла рашистських агресорів. Між двома
багатоповерховими будинками є скверик, саме там на лавках, у
тіні дерев, відбувається обмін думками, новинами, що
відбуваються сьогодні в нашій країні і світі. Збираються
чоловіки й жінки, серед них чимало з вищою освітою, великим
стажем роботи. Мені здається, що для них, як і для мене,
сьогодні «Україна понад усе». Люди високо оцінюють
діяльність Президента України В. Зеленського, його рішучість,
невтомну працю на своєму посту й успіхи у війні. Вони всі, як і
я, чекають перемогу нашої армії. Там, у скверику, доводиться
зустрічатися з внутрішньо переміщеними людьми, з якими теж
дружні й доброзичливі стосунки. Я одній дівчинці подарував
книгу. Предметом багатьох розмов жінок є ціни на продукти
харчування, овочі, фрукти на ринку. Настрій у людей
піднімався, коли вони безкоштовно отримували в школі №12,
біля Свято-Покровського собору борошно, сіль, горох. Раніше
після сигналу повітряної тривоги ми всі йшли до сховища, але
сьогодні я вже не чую тупотіння і вигуків сусідів, не
спостерігаю, щоб вони туди поспішали. Більшість адаптувалися,
перестали боятися, бойовий дух українських бійців на фронті
передається людям.
Є ще одна особлива риса в поведінці наших сусідів.
Мабуть, поясненням цьому є війна й коронавірус. Останнім

127
часом я не спостерігаю, щоб сусіди ходили в гості один до
одного. Добрі стосунки у всіх жителів ОСББ Київська, 11 з її
керівником Мар’яною Федорівною, яка за професією лікар. У
нас перед будинком є територія зеленого масиву, на якому
виросли декілька вишень, горіхів, посаджені квіти вздовж
усього будинку. Тут хочеться пройтися босоніж по росі, як в
дитинстві, і це єдине місце, яке нагадує мені село, його затишок
і холодок у спеку. Біля нашого будинку, перед під’їздами, стоїть
декілька десятків автомобілів. По цій дорозі, що складає не
більше 250 метрів, рухаються у дві сторони автомобілі різних
марок. Це позбавляє комфорту, безпеки руху дітей і дорослих,
серед яких багато пенсіонерів. Хтось побачив цей зелений
куточок біля нашого будинку і вирішив збудувати
багатоповерховий центр торгівлі. Необхідності й доцільності в
його будівництві не бачать ні сусіди, ні я. Поруч з будинками
функціонує магазин «Хуторянка». Сусіди дуже задоволені, що
біля будинку є чудовий магазин «Квіти». Усі задоволені
відкриттям овочевого магазину «Морква» по вулиці
Грушевського, який розташувався в будинку зі сторони вулиці.
Варто пам’ятати, що земля для українського народу – це спосіб
мислення. У нашому будинку проживає понад 500 чоловік у 176
квартирах. У будинку також розміщено юридичну консультацію
з купівлі-продажу житла, агентство нерухомості «Шанс»,
зоомагазин, стоматкабінет, перукарня. Прикро, що діти
успадкують з одного боку зруйновану дорогу перед будинком, а

128
з другого боку їхні вікна будуть дивитися на стіни торгового
центру. Землю треба доглядати й берегти. Давня приказка
говорить: «Держімося землі, бо земля тримає нас». А ще за три
роки я не забув своїх сусідів, з якими проживав у с. Вовковиї,
смт. Демидівці. Багатьох з них уже немає в живих. Їхні діти
залишили село й повернулися в Чехію, Словаччину. Залишився
лише чеський цвинтар, на якому поховано майже 70 осіб. Рік
тому я був у селі з дружиною, сином Юрієм на кладовищі. Ми
прибирали могили рідних і близьких. Я тоді подумав, що тут ми
повинні бувати частіше, адже всі будемо у свій час на подібних
місцях. Але ці місця мають бути святим куточком і обов’язком
для живих: відвідати, доглянути, а найголовніше – помолитися.
«Тут мертві живуть і німі розмовляють, а ми чуємо їх вічний
поклик». Усі мої друзі, родичі знають, якщо ми приїжджаємо в
село Вовковиї, спочатку йдемо до місця вічного спочинку
рідних та близьких. Мабуть, ніхто з вовковиївських і
демидівських сусідів, колег, друзів, учителів не скажуть, що я їх
забув. Я їх пам’ятаю, з теплотою в душі згадую, дякую їм за
підтримку, спільну, плідну й результативну працю. Ми зі своїми
сусідами не укладаємо письмових договорів, угод про допомогу,
співпрацю, але коли збираємося разом у гостях, завжди
виголошуємо тости за здоров’я, мир, а ще часто співаємо: «щоб
наша доля нас не цуралася, щоб краще в світі жилося…»
Стараємося, щоб всі люди Землі переконалися, що українці
унікальний народ, який заслуговує на дружбу міцну й надійну.

129
У цьому переконалися чехи, словаки, поляки, переселенці, які
проживали в західних областях України, особливо на
Рівненщині й Волині. Вони любили нашу землю, як свою рідну.
Були показові господарі, вже пройшли десятки років, а вони,
приїхавши в гості, йшли, як і колись до церкви, яку спільно з
українцями побудували, знаходили час, щоб виїхати на підводі
на їхні колишні землі, поля, на яких вони господарювали. А
сьогодні багато сімей з України гостюють в Європі, сусідніх
країнах не з доброї волі. Їх вигнала з рідних домівок російська
орда, а прихистила Європа, її миролюбні сили, світ добрих
людей.
У північних лісах є білоруські сусіди. Який вони
зроблять крок в історії цієї війни? Крок до допомоги Україні чи
крок до ганьби вічної в союзі з росією, яка продовжує ганебну
історію своїх загарбницьких війн. Є свідчення, що білорусь
перекидає війська на кордони з Україною. Якщо це так, до них
приєднаються, безумовно, рашисти. Які висновки були б для
України найбільш сприятливими стосовно такого моменту?
Білорусь стає на сторону росії в агресії проти України, щоб
розпочати новий фронт. На мою думку, уже настав той час, коли
росії треба показати на двері з Ради Безпеки й ООН, визнати
офіційно країною-спонсором тероризму, а Україну не залишити
далі «одинокою», а позачергово прийняти в НАТО. Висновок
мій дуже простий. Якщо росії показувати скрізь на двері, то
двері для України не відчиняти боязко, з пересторогою, а

130
відчинити широко й прийняти її в сім’ю як таку, що була тут в
усі часи. Місце нашої держави довгий час крала більшовицька
росія, СРСР, знову росія, а з 1991 року Україна стукала в багато
дверей Європи, але їй, на жаль, не поспішали відчиняти.

131
 Висновки
Я впевнений, що кожен, хто прочитає книгу, висловить
свою думку, бачення й висновок. Мої спостереження й
узагальнення привели мене до переконання, що близькі
сусідські стосунки більшою мірою побутували в селі. Хоча іноді
між містянами вони не менш прийнятні. З сусідами можна
порозумітись, уникнути конфліктних ситуацій, прийти до згоди,
надати один одному допомогу. Людські стосунки певною і
зрозумілою мірою відрізняються від державних відносин, які
складаються між країнами-сусідами. Міжнародні відносини
значно складніші. З уроків історії ще в школі ми дізнаємось, яка
доля випала українцям, які сусіди її оточують, які народи
живуть і межують з нами. Бог наділив нас багатою і щедрою
землею, на яку не тільки заздрісно споглядали агресивні сусіди,
а намагались її загарбати. Багато віків українська земля була в
полоні її близьких і дальніх сусідів, які залишили тут свої сліди.
Сьогодні є очевидним той факт, що відносини московії-росії до
України не були щирими, рівноправними, дружніми,
доброзичливими, добросусідськими. Ці висновки знову знайшли
підтвердження після військових подій 2014-2018 років, а
сьогодні війни, що продовжилась після 24 лютого. Росіяни
назвали її «спецоперацією», після якої між нами перестало
існувати фальшиве поняття «братній народ». Ніколи люди в
Україні більше не будуть співати «Україна і росія поріднились

132
назавжди». Сьогодні поріднились і об’єднались росія і білорусь,
путін і лукашенко.
Не залишилась сиротою у цій війні Україна. З нею ще
тісніше поріднились у тяжкі дні й місяці 2022 року близькі
сусіди: Польща, Словаччина, Молдова, Румунія, дальні сусіди
Литва, Латвія, Естонія, Чехія. Україна вистояла й дає гідну
відсіч російський агресії завдяки великій допомозі зброєю,
військовим обладнанням, фінансовій підтримці США, Британії,
Канади, Польщі, Німеччини, Франції, Італії, Швеції, Фінляндії,
інших країн Європи і світу, керівників країн, урядів,
парламентів. Особлива подяка в цей непростий час Дж. Байдену,
Б. Джонсону, А. Дуді, які протягнули нам у тяжкий час руку
підтримки й допомоги. Україна вдячна країнам НАТО, на базі
яких наші бійці знайомляться з сучасною зброєю, яка надходить
до нашої армії. Мабуть, справедливо сказати, що Україна часто
перебувала у вогнищах війни, окупації, а ще частіше залишалась
одна, а сьогодні більшість країн Європи, світу з нею,
підтримують морально й матеріально. Сьогодні наші сусіди по-
іншому дивляться на українців, серце світу б’ється в Україні. За
які провини перед росією український народ заробив таку
«спецоперацію», яка увібрала в себе тероризм, жорстоку
агресію. Невже путін хоче повторити 1169 рік, коли Андрій
Боголюбський зі своєю ордою палив і нищив все, вбивав старих
і малих. Навіть вивіз чудотворну ікону Успіння Пресвятої
Богородиці у Володимир. Який висновок зроблено? За 853 роки

133
поведінка російських загарбників не змінилась. Російські
війська знищують наші міста, житлові будинки, промислові
підприємства, школи, музеї, театри, пам’ятки культури. На
окупованих територіях рашисти перетворили міста й села в
руїну, залишивши лише їх назви, мабуть, їх потім планували
змінити на честь їхніх «героїв».
У 1940 році Ліга Націй виключила СРСР зі свого складу
за війну проти Фінляндії. Чому Росія в Раді Безпеки до цього
часу? Чому міжнародна організація до цього часу надає право
агресору накладати вето на її рішення? Багато країн Європи і
світу допомагають Україні. Є такі, що спостерігають, а також є
ті, що симпатизують росії. Не відчутна тверда й послідовна
позиція ООН. Можливо, я через свою любов до моєї країни,
святої землі, помиляюсь у міжнародних стандартах, статутах,
але поведінка агресора справедливо викликає адекватну
відповідь у ході війни, а не тільки після її закінчення. Наші
військові навчаються в країнах НАТО, вдячні за допомогу, а ще
будуть більше вдячні всі українці за спільну перемогу і вступ
України до НАТО. Це особливий і важливий момент сьогодні
для України і її народу.
Напрошується ще один висновок: усі миролюбні сили
допомагають нам і просто зобов’язані допомогти покінчити з
рашизмом, як і колись, 77 років тому з фашизмом. Над
винуватцями й злочинцями цієї війни повинен бути
міжнародний суд і трибунал. Сьогодні й кожного дня українці

134
отримують нову інформацію про бойові дії, хід війни, успіхи,
труднощі й проблеми. Президент України В. Зеленський
неодноразово підкреслював, що сьогодні ніхто не скаже, що не
чув, не бачив, що діялось в Україні. Це звільняє мене від
пояснень і висновків з багатьох подій. Прикрим є факт
виявлення колаборантів, зрадників, прислужників рашистів.
Вони теж повинні бути всі виявлені, названі, отримати
справедливий суд і осуд народу. Мабуть, не всі чули чи не
дослухались до таких прекрасних слів: «сьогодні у нас немає
своїх і чужих, усі ми рідні». Предстоятель ПЦУ митрополит
Епіфаній сказав: «не можна служити ближнім, які підтримують
зло. Це є гріх». Це стосується не лише українців, кожного з нас,
усіх людей на землі, міжнародних організацій, які підтримують і
слідкують за порядком у світі, забезпечують мир між народами
й країнами. В умовах загострення міжнародних відносин не
досить закликів і відгуків політиків, мають бути конкретні й
рішучі кроки ООН, МАГАТЕ, Ради Безпеки, інших організацій.
Осінь принесла ООН 77-річний ювілей. Буде нагода
проаналізувати свою діяльність, зміни в житті народів, країн.
Сучасні зміни зовнішніх міжнародних відносин викликають
необхідність внесення певних корективів, можливо, і
реформування статуту ООН та її органів, підвищення
відповідальності країн за свою політику, її наслідки, за
збереження миру на землі. Росії і її керівникам, особисто путіну
ніхто не видавав мандат бандитської держави на грабіжницьку,

135
знищувальну, терористичну, ліквідаційну війну проти України.
Мабуть, немає логіки в тому, що член Ради Безпеки, який зайняв
місце СРСР, веде сьогодні загарбницьку війну в ХХІ столітті.
ООН перед усім світом має засудити цю ганебну війну як
геноцид проти людства, її організаторів під керівництвом
путіна. Цього висновку чекає Україна, країни Європи і весь
демократичний світ. Висновок повинен носити не тільки
повчальний, інформаційний, застережливий характер. Він
повинен супроводжуватися судовими міжнародними рішеннями
з обов’язковими виконаннями конкретних вимог країною-
агресором росією. Судовий вирок повинен бути винесений її
союзниці білорусі, керівнику лукашенку, його прибічникам, які
виконували накази російського президента, створювали загрозу
нападу зі сторони білорусі. Нам, українцям, дуже не хотілось би,
щоб ще один сусід «переходив межу», приносив руйнування і
смерть людям. Генеральний секретар ООН А. Гутерреш
закликав країни світу ліквідувати ядерну зброю. Скільки
руйнувань, смертей мільйонів людей принесла Друга світова
війна, а правильних висновків людство не зробило – придбало
цю зброю. Хіба голос Миру не сильніший за голос війни?
Дослухайтесь голосу ваших синів, дочок, наших далеких
предків. За період з 3500 р до н. е. й до сьогодні відбулось понад
1500 війн, і лише до трьох сотень років люди жили на землі в
мирі. Ядерна зброя, як і інші види масового знищення людей на

136
землі, повинні бути знищені й заборонені. Це також один з
найголовніших висновків історичного розвитку країн і народів.
Українці будували Петербург і Невський проспект,
захищали Москву і будували БАМ, пережили три Голодомори й
створили індустріальний Донбас, промисловий Маріуполь,
піднімали цілину й розбудовували мальовничу Україну.
Московія-росія, СРСР завжди «вдячні» були українцям, не
шкодували путівок до Сибіру. У роки Другої світової війни
українці були під Москвою, Сталінградом, Курськом, брали
участь у Берлінській операції. А через 77 років росія подякувала
Україні, українцям за хліб під час голоду, за український цукор,
українську пісню, зруйнувавши наші міста й села, принесли горе
й руїни. А наш другий сусід, білорусь? Хіба після цього всього
вас можна назвати близькими сусідами? Я росії не дивуюсь,
Україна вже давно не росія, а в білоруського народу невже не
знайшлося сили й мужності, щоб сьогодні отримати таку оцінку
світової історії.
Війна триває. Територія військових дій в Україні
обширна, вона потребує захисників і зброї. Сьогодні
недопустимі політичні ігри країн Європи і світу з росією. Путін
буде шукати підтримки й визнання, а Україні, повторюся,
потрібна зброя. Чим більше необхідної зброї, тим швидше
закінчиться війна перемогою України.

137
 Література та джерела:
1. Аркас М. Історія України-Русі. К. : Вища школа, 1993.
2. Борщак І. Рене Мартель. Іван Мазепа. Життя й пориви
великого гетьмана. Київ : Радянський письменник. 1991.
3. Веселова О., Морочко В., Мовчан О. Голодомори в
Україні: 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947. Злочини проти
народу. Київ. 2000.
4. Вишневський О. Виховний ідеал і протистояння двох
народностей. Універсум, № 9-10, 2011.
5. Висновки резолюції Парламентської Асамблеї
Організації з безпеки та співробітництва в Європі 3 червня 2009
року.
6. Грушевський М. Історія України. К. : Либідь, 1991.
7. Грицак Я. П. Нарис історії України. К. : Генеза, 1996.
8. Довідник з історії України. К. : Генеза, 2001.
9. Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України.
Львів, 1992.
10. Збанацький Ю. Малиновий дзвін. Київ. 1968.
11. Ключевський В.Ю. Афоризми і думки про історію. К. :
Наука, 1968.
12. Міфи України. К. : Довіра, 2003.
13. Охотін П. «Русский мир» – як технологія. Універсум. №
9-10, 2011.
14. Рудковський М. Своя чужа земля. Рівне : Доцент. 2021.
15. Сербін Г. Ровенщина. Львів : Каменяр, 1970.
16. Субтельний О. Україна, історія. К. : Либідь, 1991.

138
 17. Україна і український народ у Другій світовій війні.
Київ, 2010.
18. Українського «цвіту» по всьому світу. К. : Світ успіху,
2008.

139
 Ялта, Україна, 03.08.1992 рік. Президенти Росії та України
Борис Єльцин і Леонід Кравчук (потискають один одному руки)
після церемонії підписання угоди щодо Чорноморського флоту.

Підписанти угоди про ядерне роззброєння

України(Будапештський меморандум) - президенти Білл
Клінтон, Борис Єльцин та Леонід Кравчук. 5 грудня 1994 року.

140
Експортна блокада 2013. Акція руху «Відсіч» під Адміністрацією
Президента України з вимогою адекватної відповіді України на
торговельну блокаду Росією, 22 серпня 2013.

141
 Російська інтервенція до Криму 2014. Озброєні військові
без знаків розрізнення на території аеропорту «Сімферополь»,
весна 2014

Фестиваль фольклору, української пісні і культури «KOLYSKA»

у білоруському селищі Луково 27 липня 2019 року.

142
 Українські майстри з Румунії днями взяли участь у
міжнародному фестивалі ліжникарства в Яворові (Івано-
Франківська область, Україна) 27 вересня 2019 року

Міністри закордонних справ України та Угорщини

Дмитро Кулеба і Петер Сіярто під час зустрічі у Будапешті, 29
травня 2020 року. Під час пресконференції Дмитро Кулеба
заявив, що Україна пропонує Угорщині підписати Меморандум.
Документ, за словами міністра, має зафіксувати, що угорці на
Закарпатті є історичним і культурним надбанням

143
Зустріч президента Порошенка з президентом Румунії Клаусом
Йоханнісом у квітні 2016 року.

144
 Самоврядування українців угорського міста Бекешчаба
30 жовтня 2021 року провело презентацію страв української
кухні в рамках Фестивалю Ковбаси, що щорічно проходить в
обласному центрі області Бекеш.

Прийом польського президента Анджея Дуди у Києві

українським президентом Володимиром Зеленським, Київ,
23 серпня 2022 року.

145
 7-й Польсько-український фестиваль у Пшецьміні
4 вересня 2022 року

24-26 травня 2022 року в Івано-Франківську відбулися 4-ті Дні

польської культури, що їх організував місцевий Центр польської
культури та європейського діалогу.

146
1 червня 2022 року в місті Києві відбулися українсько-польські
міжурядові консультації під співголовуванням Прем’єр-міністра
України Дениса Шмигаля та Голови Ради міністрів Польщі
Матеуша Моравецького. У відкритті засідання також узяв
участь Президент України Володимир Зеленський. За
підсумками консультацій Україна та Польща домовилися про
спільні проекти в оборонній галузі, енергетиці й регіональному
розвитку та підписали низку двосторонніх документів. Серед
них, зокрема, Меморандум про співробітництво між
Міністерством захисту довкілля та природних ресурсів України
та Міністерством клімату і навколишнього середовища Польщі.

147
Президент Володимир Зеленський повідомив, що Польща
звернулася до України з проханням допомогти експортом
електроенергії, і це буде забезпечено.

Зустріч Президентів Володимира Зеленського та Маї Санду

у Києві, 12 січня 2021 року

148
 Голова Верховної Ради України Руслан Стефанчук під час
брифінгу з Головою Парламенту Республіки Молдова Ігоря
Гросу під час візиту до україни 4 травня 2022 року

Українська громада та дипломати в Білорусі долучилися до

театралізованого маршу національних культур, що проходив у
білоруському Гродно. 5 червня 2018 року

149
 Свято української вишиванки в словацькому Пряшеві
30 травня 2019 року

Володимир Зеленський на зустрічі з Президентом Словацької

Республіки Зузаною Чапутовою в Братиславі.
24 вересня 2020 року

150
В Університеті культури відбулася чергова зустріч у рамках
авторського курсу «Лідерство» Інни Костирі, доктора
політичних наук, професорки, завідувача кафедри міжнародних
відносин, проректора з міжнародного співробітництва. Студенти
і професорсько-викладацький склад кафедр міжнародних
відносин та інформаційно-аналітичної діяльності вітали у стінах
богемного університету пана Марека Шафіна, Надзвичайного і
Повноважного Посла Словацької Республіки в Україні. Візит
пана Шафіна до Університету культури розпочався із зустрічі з
паном Михайлом Поплавським, президентом Київського
національного університету культури і мистецтв; пані Інною
Костирею, завідуючою кафедрою міжнародних відносин,
проректором; паном Володимиром Пилипівим, ректором
Київського університету культури; та пані Оксаною Білецькою,
очільницею Департаменту міжнародного співробітництва. 21
жовтня 2021 року.

151
 Президент України провів переговори з Прем’єр-міністром
Румунії 26 квітня 2022 року.

У селі Кривий Марамуреського повіту провели ІІ фестиваль

«Свято українського фольклору», організований
Марамуреською філією Союзу українців Румунії (СУР)
8 жовтня 2021 року.

Автор вдячний Шаблій Оксані Олександрівні за

редагування тексту.

152
 АВТОБІОГРАФІЧНІ ТА ТЕМАТИЧНІ ОПОВІДАННЯ

Опеньки
Хто з нас не любить посмакувати опеньки, приготовані зі
знанням народної кулінарної справи. Приємно було мандрувати
лісами, що оточують село Вовковиї. Близько біля села
розташовані такі лісові масиви: Єндовщина, Рогозінщина, а
також Чорний ліс, Теслугівський ліс, Касня. Перші розвідки й
пошуки опеньок швидко поширюються серед дітей і дорослих.
Люди вирушають, щоб отримати задоволення й набрати в кошик
цих дарів природи. Розмови на цю тему були актуальними і в
нашому педагогічному колективі. Наявність вантажного
шкільного автомобіля була не лише темою розмов, а й приводом
для організації поїздки вчителів по суниці, опеньки, гриби. Ці
розмови були передані мені. Я дав доручення шоферу
підготувати автомашину, обладнавши її кріслами для сидіння. За
тим послідувало оголошення: охочим зібратись у визначений
час, після уроків, у школі, для поїздки в ліс. Я пішов додому
раніше, повідомив свою сусідку, вчительку Іващук Л. Т.,
зібрався й став чекати біля будинку автомашину з вчителями.
Мені, як директору школи, залишили місце в кабіні, але я
запропонував місце біля шофера вчительці, яка чекала разом зі
мною, а сам поліз до колег, щоб відчувати їхній настрій. Ось тут
і сталася зі мною несподівана пригода, що зіпсувала мій настрій
і розсмішила колег, хоч вони старались цього не показувати.

153
Головна проблема полягала в тому, що в моїх штанах на одній
половині зверху донизу розійшлися шви. Вертатись до хати я не
захотів, в одному місці закріпив шпилькою, ще одну мені дали
колеги, і я з таким виглядом вирушив у Касню. Серед нашого
колективу грибників переважали жінки, а нас, чоловіків, було зі
мною четверо: Бондарчук І. М., Іщук А. П., Ковалюк Л. М. Коли
ми приїхали в ліс, більшість жінок подалися вглиб лісу, адже на
околиці було видно багато слідів збирачів. А я, зважаючи на
зовнішній вигляд моїх штанів, вирішив триматися осторонь, що,
зрозуміло, внесло істотні відмінності в наявність зібраних
опеньок в моєму кошику. Ті жінки, що назбирали багато, вже
вносили пропозиції збиратись додому. Шофер Олексій
Климович бачив, що в моєму кошику ще опеньками не закрите
дно, а тому «не міг» завести мотор автомобіля. Хочу відзначити,
що всі були задоволені поїздкою, тільки шофер шуткував, що
мотор не заводиться тому, що в директора найменше опеньок.
Коли машина зупинилась біля мого будинку, і я підняв кошик,
то побачив, що в ньому значно більше опеньок, як я назбирав. Я
подякував усім вчителям, а вони мені.
Я почав тему опеньок з Вовковиїв, а закінчу її
Демидівкою, куди я був переведений директором школи. У
святковий осінній день директор консервного заводу
Савчук В. Ф. запросив мене й мого сусіда Жигалюка В.Ю. у
поїздку до лісу села Вербень – знову «операція опеньки». Була
ця експедиція здійснена 9 жовтня 1988 року. О 10 годині ми сіли

154
в УАЗ і поїхали в ліс. Тривалий час ми проходили галявини,
ділянки, знаходячи поодинокі опеньки. Дуже багато їх
виявилось на ділянці повалених дерев. Ми не могли відірватись
від щасливої знахідки. Було наповнено декілька мішків,
кошиків, відра, одіяло. Після обіду ми повернулись у Демидівку,
гарно провівши святковий день. Ще ввечері моя дружина
питала, що їй з грибами робити. До пізньої ночі ми перебирали,
так і не закінчивши почату роботу. Уранці пішли на роботу.
Звичайно, що хотілось похвалитись таким врожаєм природи.
Мабуть, не тільки ми були в лісі, бо на другий день хтось пустив
інформацію, що на консервному заводі перевірили рівень
радіації в опеньках. Результати були не на нашу користь. Коли я
ішов додому на обід, здалеку побачив, що біля шкільної
огорожі, унизу, жовтіють рівні рядочки на землі. Підійшовши
ближче, я побачив … опеньки. Жінка довела до логічного
завершення проведену нами операцію.
Сьогодні я в ліс вже не їду. Я вийду до «Політона» в
«опенькові жнива», подивлюсь на них, можу пройтись до
«Андріївського». Там асортимент грибів дуже широкий – з усіх
куточків Рівненщини, є навіть білі гриби. Є люди, які просять
грибних дощів, щоб у сезон заробити грошей, а не тільки
ласувати. Я дуже зважено відношусь до збирання грибів. У свій
час один лісник демонстрував вчителям, як він з’їсть
мухоморного гриба. Я неодноразово в лісах мав щастя зустріти
«красуню» або «красеня», що повзе по землі. Після цього в мене

155
пропадає бажання перебувати в лісі й збирати гриби та ягоди.
Буває, хтось попаде в лікарню від частування грибами. Я
пригадую трагедію, яка сталася в сім’ї, що проживала на хуторі,
за селом. Повечерявши грибами, чоловік з жінкою померли,
залишивши сина, що навчався в середній школі. Моя сім’я теж
на Святвечір, 6 січня, обов’язково готує гриби, які детально
обслідуються й перевіряються. Отже, напрошується висновок,
що дари природи корисні, але вони потребують зваженої
поведінки й розумного споживання.
До зустрічі з грибами в лісі, за столом або на ринку.

156
 Радість і сум моїх доріг
Як і в кожної людини, у мене теж дороги чергувались
наввипередки, вже починаючи з молодшого й середнього
шкільного віку. Батько лежав у Львівському військовому
госпіталі. Дало ускладнення військове поранення в роки Другої
світової війни. У селі ходили чутки, що йому будуть
ампутовувати ногу. Ці новини дійшли до мене. Я запитував
матір, бабу, але вони заперечували. І ось одного дня мама
сказала, що мені треба зібратись, ми поїдемо провідати тата, з
нами також поїде баба Оксана. Перша моя дорога у велике місто
пролягала через Дубно, пізніше потягом ми дістались до Львова.
У Дубні я вже бував, а ось Львів мене здивував, справив велике
враження. Може, це місто мені сподобалося би більше, якби я
вже побачив, що в батька після операції є дві ноги. Мої думки
були лише про одне: швидше дістатись до госпіталю. Ми
спочатку зайшли до будинку Сукневича К., його сім’ї, які
колись проживали біля нас, у селі Вовковиї. Там я почув, що
операція відбулась, і нога в батька залишилась, що нарешті
змінило мій настрій. Поснідавши, ми вирушили на вулицю
Лисенка. Нас супроводжувала Євдокія Павлівна, яка колись з
сім’єю проживала в нашому будинку, на квартирі. Її сім’я була
переселена з Польщі. Надворі було дуже спекотно, але ми
швидко трамваєм дістались до госпіталю. Ліжка з хворими
стояли під накритим навісом, на свіжому повітрі. Коли я
підійшов до батька, то побачив, що одна нога відкрита, а другої

157
не видно. Не пам’ятаю, що сталося зі мною, коли мене підвели.
Я побачив усміхненого вже батька, який розкрив покривало:
обидві ноги були на місці. Посидівши біля хворого, ми вийшли в
місто, яке ніби змінилось на краще, а, може, це тому, що
кращого не бачив. Я натішився морозивом, газованою водою,
львівськими цукерками, здобними булочками. Баба й мама мали
теж кращий настрій, колишні квартиранти прийняли нас, як
своїх рідних і близьких людей. А дорога зі Львова до Дубна вже
не була для мене сумною. А якщо до цього додати, що баба
Ксенія пообіцяла мене взяти в дорогу до Почаєва, щоб
помолитись за батькове і всіх здоров’я, то почувався щасливим.
Я не сердився на своїх друзів з Бернатовщини, коли мене хтось
прозивав «Ананько кривий». Я гордився, що батько отримав
поранення на фронті. Його врятував товариш, якого звали
Дмитро. Мітя виніс контуженого батька з поля бою.
А друга моя дорога була вже без транспорту, ми її разом з
жінками і дітьми долали пішки через село Підвисоке до
Почаєва. Село Вовковиї у той час відносилось до Козинського
району, але до райцентру «сошейної» дороги не було. Ця
подорож була для мене дуже романтичною і пізнавальною.
Ночували ми в клуні на сіні. Сну там майже не було, просто був
відпочинок для ніг. Зате розмов, розповідей було дуже багато.
Розповідали про різні чудотворні події: як виганяли бісів з однієї
жінки, як каліка став ходити. Але найбільше люди молились і

158
просили в Бога, Божої Матері захисту й здоров’я, купляли ікони,
хрестики. Так я познайомився з святинею України.
У шкільні роки я разом з учнями побував на екскурсії в
Колодяжному, у музеї Лесі Українки. Багато разів відвідував
музей-заповідник «Козацькі могили». Сумною була моя поїздка
в місто Берестечко, де на ярмарку батько хотів продати мою
улюблену корову Лису. Я шкодував її, так вона й не була
продана, а здана в колгосп. Коли колгоспне стадо корів ішло
через село на пасовисько, я хвіртку залишав відчиненою, а Лиса
поверталась неодноразово у хлів. Уже після восьмого класу брат
Володя взяв мене відпочивати в Соснівку. Він працював
кіномеханіком, організовував перегляди кінофільмів для
жителів Соснівського району. Полісся справило на мене велике
враження, захопило красою своєї природи. Річка Случ, купання,
рибалка, ліс, кожного дня гра у футбол, а ввечері перегляд
кінофільму – далеко не увесь перелік мого відпочинку. Уже
через два тижні я з сумом залишав Соснівку. Я знайшов нових
друзів, змістовно провів свій вільний час, а літній відпочинок у
своєму селі Вовковиї таким веселим не був би. Я був дуже
вдячний своєму брату Володі, але повинен був бути біля батьків,
допомагати по господарству, пасти чергу корів. Пізніше я
допомагав батькові, який був обліковцем тракторної бригади.
Згодом я надумав вступати до Луцького медучилища.
Приїхавши до Луцька (документи мої в училище так і не взяли),
я вирішив побачити місто. З’їв декілька порцій морозива,

159
напився досхочу води, а тоді вирішив їхати додому. Я був
сільський хлопчина, можливо, більш допитливий до всього.
Оскільки усіх необхідних документів для вступу в мене не
виявилось, я припинив цю вступну агонію.
Шкільні роки швидко збігали. На календарі з’явився 1965
рік, коли я закінчував 11 клас Вовковиївської середньої школи.
Попереду мене й мою сім’ю чекав вступний марафон, який мав
визначити дорогу мого життя, моє майбутнє. Як гарно й
мелодійно звучать слова пісні, яку виконував український
славетний співак Дмитро Гнатюк: «Мене водило в безвісти
життя, та я вертався на свої пороги, переплелись, як мамине
шиття, мої сумні і радісні дороги». Так склалась моя доля,
переплетена безліччю доріг: у ній також було два кольори. Я був
щасливий, коли закінчив університет, коли здобув потрібну
спеціальність, своєю працею отримав шану й повагу в колег, в
адміністрації, у людей. Я відчував любов від дітей, результатами
моєї роботи були високі учнівські знання з історії. Скажу
відверто, що в мене була можливість вступати до аспірантури,
лишитись у Львові, мене просили залишитись у школі № 49
імені Гаврилюка, у якій проходив педагогічну практику. У
Вовковиївській середній школі не дали згоди на проходження
практики без оплати. Мене це здивувало й образило. Я не хочу
називати людей, які були проти цього. Через декілька років я
приїхав вже не на практику, а вчителем історії у Вовковиївську
середню школу. До цього часу я працював у Дубенському

160
педучилищі, короткий період часу у Млинівському
зооветтехнікумі. Через сімейні обставини в першому і другому
випадках змушений був залишити заклади, а дорога й доля
повернули мене в рідну школу в моєму селі Вовковиї. З боку
кар’єри це були не злети, а падіння, але тепер я так не вважаю. Я
був разом з моїми батьками, допомагав їм по господарству.
Мабуть, так судилось. Зійшовши з великої дороги на стежину в
рідному селі, я утвердився як учитель історії. Для того, щоб
стати хорошим викладачем, треба любити те, що викладаєш, і
тих, кому викладаєш. Знання в мене були, методичну підготовку
я здобув у педучилищі. Кожен, хто став на цю стежку, буде
прагнути піднятися вище, іти далі, пройти гідно. Знову я йшов
від рідного порога й ніс з собою велику вдячність Богу, ніс
любов до історії, до дітей, до України, до школи, до батьків.
Ідучи вранці до школи, я вислуховував звернення,
прохання, повідомлення: «Ананійовичу, моя сьогодні до школи
не піде, вибираємо картоплю», «Колю, мій буде відпасати
колійку», «Ми їдемо в Дубно»… Я не сердився, звикав до життя
батьків, дітей, села. Я вийшов з села й до нього повернувся. Мій
улюблений вислів: «Усі перемоги починаються з перемоги над
собою». Задумався і я над своєю долею. У 1978 році я змінив
місце педагогічної праці, ставши директором Демидівської
середньої школи, пізніше Демидівського НВК «ЗОШ І-ІІІ
ступенів-ліцей». Багато в мене було доріг, але найчастіше
дорога вела мене з Демидівки до рідної хати у Вовковиї.

161
Старався щось привезти, чимось допомогти, а батьки
допомагали моїй сім’ї у Демидівці збудувати будинок, у якому
для них теж було місце. У порадах батьківських господарські
питання вирішувались краще. Ми з дружиною Лідою до них
прислухались. Хоч проживали в різних місцях, але були сім’єю.
Будинок було збудовано. Раптом захворіла мати: хвороба
виявилась тяжкою, дороги мої ставали сумними в Дубно, Рівне.
Діагноз був невтішний, шанси на одужання дуже малі. З весни
до зими йшла боротьба за життя матері. Ще восени мати
приїхала в новий будинок, оглянувши, сказала, що їй все
подобається, але вже жити в ньому не буде. Ще тоді мати
заповіла мені, щоб землю на труну не кидали. Ми з батьком її
заповіт виконали. Я приїжджав додому провідувати батька, але
радощі мої в цьому будинку минули назавжди. Бо бачив лише
сліди матері, її праці, відчував її дух. Батько прожив ще після
смерті матері 20 років. Останні роки життя він проживав у
Демидівці, у нашій сім’ї. А сьогодні кінцева адреса моєї дороги
в село Вовковиї веде на цвинтар, а вже потім провідую живих,
рідних і близьких. Є в селі і чеський цвинтар, на якому поховані
чехи, словаки ще десятки років тому. Мабуть, кожна людина,
яка дожила до біблійного віку, подякує Господеві, згадає свої
радісні й сумні дороги.

162
 Покараний за правдиву поведінку
Покоління людей, що навчалось у радянській школі,
пам’ятає правила поведінки, які були вивішені в коридорах
школи. Їх треба було знати, а головне – виконувати. Класні
керівники контролювали їх дотримання учнями. Брали за основу
поведінку. Усі учні і випускники тих часів пам’ятають оцінки за
поведінку: «5», «4», «3», «2», а також «зразкова», «добра»,
«задовільна», «незадовільна». На перший погляд здавалось, що
це був системний контроль за поведінкою учнів у школі, після
уроків, у вихідні дні, відношення до навчання, відвідування
школи. Але в багатьох випадках ця система була недосконалою
й необ’єктивною: усе виносилося на розсуд класного керівника,
його бачення, знання з педагогіки й психології, індивідуального
підходу до поведінки учнів. Це нелегка справа: виступати
одночасно у двох ролях: як суддя й адвокат, бути батьком чи
матір'ю дітям-сиротам. Недаремно казали, що вчитель –
довірена особа суспільства. Пройшли десятки років, випускники
стали вже дідусями, бабусями, мають своїх онуків, але
приходять до школи – на свої традиційні ювілейні вечори
випускників. Вони дякують школі, вчителям, тим, хто ще
працює, але найбільше класним керівникам. Мені неодноразово
доводилось бути присутнім на вечорах зустрічі. Я аналізував
виставлені в старших класах оцінки за поведінку з оцінками
учнівської поведінки після закінчення школи, їх прагненням
добиватись поставленої мети, підтверджувати знання, вміння.

163
 Я можу навести багато прикладів, коли оцінки за
поведінку стали для окремих випускників діаметрально
протилежними. Для прикладу, учні 9-их класів напередодні
вступили в комсомол, а перед Великодніми святами пішли до
церкви сповідатись і прийняти святе причастя. Усі учні, з якими
проводились бесіди в школі класним керівником, пояснювали,
що їх змусили батьки, діди, баби. А один учень сказав, що його
ніхто не змушував, він пішов сам. Для всіх учнів виховна
атеїстична робота класного керівника закінчилась
профілактичною бесідою, а цього учня вигнали зі школи без
рішення педради, попередивши, що оцінки з гуманітарних
предметів будуть знижені. Тиждень учень не відвідував уроки,
лише коли батько втрутився в справу, учня повернули в школу.
Цікаво було далі: учні в бесідах говорили, що вони збрехали, що
їх ніхто не змушував удома йти до церкви, вони самі пішли,
тобто вони обманули класного керівника. Брехня й правда були
оцінені неправильно. Адже не були скликані батьківські збори,
ніхто не почув думку батьків з приводу цього питання. А юнака,
що звільнили від уроків, ніхто нічого не розпитав, не провів
розмову з ним. Звичайно, в умовах партійного й державного
контролю за станом навчально-виховного процесу в школах
України такі питання було важко вирішувати.
А ось інший приклад. Троє товаришів-однокласників
готувались до уроків з математики в одного з них удома.
Довелось посидіти над розв’язком задачі, і завдання було

164
зроблене. Тому всі мали можливість внести розв’язок в зошити.
Домашнє завдання було виконано. Хлопці прийшли до школи.
Розпочався урок математики, учителька почала перевірку
домашнього завдання не викликом двох учнів до дошки, а
перевіркою виконаних завдань у зошитах. Коли дійшла черга до
одного з трьох товаришів, він пояснив, що забув зошит удома, в
учня, у якого готували уроки. Учителька запитала в цього учня, і
він підтвердив слова однокласника. Адже розв’язували задачу
справді всі троє. Учителька послала учня додому принести
зошит.
Учень, який стверджував, що забув зошита, насправді
сховав його під сорочку. Але зошит випав на підлогу. У класі
вчителька математики назвала учня, у якого виконували
домашнє завдання, брехуном. Урок був зірваний. Учителька
залишила приміщення класу й пішла в учительську. Учень,
який виконав домашнє завдання й обманув, що забув зошит
удома, попросив пробачення. Але в чому був винен учень, у
якого однокласники готували домашні завдання? Невже він
повинен був перевіряти зошити друзів? Класна керівничка не
вникла в суть цього непорозуміння. Уже ввечері мати знала цю
ситуацію, і «дранка», якою хотіли облаштовувати ще одну
кімнату, «ласкала» автора цього оповідання. Друзі мої! Оцініть
ситуацію: класна керівничка знизила поведінку двом учням 11
класу за чверть. Першому, що обманув і сховав зошита. Але
чому другому (у якого готували домашні завдання) теж було

165
знижено оцінку за поведінку? У двох учнів завдання були
виконані. У чому був звинувачений другий учень? За що його
було покарано в школі, удома? Усі разом напередодні
розв’язали задачу, виконали домашні завдання. Хлопцям можна
було подяку висловити, що вони не грали в карти, доміно, а
готували спільно уроки. Учня, який обманув вчительку і сказав,
що забув зошита, можна було запросити до класної дошки для
розв’язування задачі. Можливо, він перший відчув би себе
винним і попросив би пробачення у вчительки. Урок не був би
зірваний, не мав би таких наслідків.

166
 «Едем» у Рівному
Значення цього слова мені довелось запитати в багатьох
людей. Серед них були дорослі й діти, які різнилися
інтелектуальним і загальним розвитком. Не знав цього й
таксист, який підвозив мене до цього місця в Рівному. Опитував
я багатьох незнайомих навіть на проспекті Миру, біля готелю
«Мир», але і там мені не сказали. Нарешті я зайшов в
стоматологічно-косметичну студію «Едем», і, пожартувавши,
запитав адміністраторки, що це слово означає? Вона коротко
відповіла, що це є біблійний райський сад. Дійсно,
стародавньою єврейською мовою едем – райський сад, місце
перебування людей до гріхопадіння. Зустрічається поняття
«едем» у значенні благодатного куточка землі з рисами, що
характеризують рай. Живі люди не бачили ні раю, ні пекла,
уявляють їх за різними тлумаченнями, описами, використовують
їх інколи в нашому житті. Візьмімо слова Т. Г. Шевченка: «не
називаю її раєм…» або «я бачив пекло, там неволя…» Ці слова
дуже образно підкреслили становище людей у кріпацькому селі
ХІХ століття: «на панщині пшеницю жала, не спочивать пішла в
снопи…» Часто, звільнившись від хвороби, нестримного болю,
у результаті допомоги лікарів, людина промовляє: «я, як на світ
народився», хоч теж не пам’ятає цієї події. Коли мене домучував
зубний біль, я ішов, вірніше біг, у Демидівську
стоматполіклініку, шукав лікарів Слободянюка В. Т.,

167
Шуруків О. Є. або К. І., чи Домбровську Г. В. Як ставало краще,
теж повторював слова: «як на світ народився».
Переїхавши на постійне місце проживання в Рівне, я, як і
всі інші, не шукав «раю і пекла». У місті були рідні й близькі
люди, знайомі й нові, з якими ми знайшли спільну мову,
бесідували на різні теми сьогодення. Продовжую і сьогодні
добросусідські й товариські стосунки з Вівсянником Олегом,
підтримую доброзичливі зв’язки з Іванюк Світланою,
Трофимчуком Андрієм, Храновським Віктором, Пекарським
Олегом та іншими. Саме зустріч з Трофимчуком Андрієм
підштовхнула мене до думки, що необхідно приділити більше
уваги зубам. Я отримав адресу, де працював Андрій. Це була
стоматологічно-косметична студія «Едем». Її очолювала його
сестра Трофимчук Т. Л., лікар вищої категорії. Я, йдучи своїм
маршрутом, часто промовляв: «Едем, трохи їдем, трохи йдем».
Стоматологічна студія варта уваги. Вона одночасно дарує
людям здоров’я і красу. А хіба це мало для щастя? Звичайно,
«Едем» – це не рай. На мою думку, а до неї приєднаються
десятки й сотні людей, які відвідали цю лікувальну установу,
«Едем» – стоматологічно-косметична студія високого рівня.
Хтось полікував зуби, а хтось провів протезування, багато
вирівняли прикус, отримавши приємну посмішку. А я наростив
зуба. Мене вразило добротне й естетичне обладнання студії:
комфортна вітальня для відвідувачів і пацієнтів, передбачені всі
санітарно-гігієнічні норми, доступна інформація про заклад в

168
інтернеті, є хороші рекомендації. За два роки мені довелось
познайомитись з медичним і технічним персоналом. Усім упадає
в очі ідеальна чистота приміщення, дизайн й обладнання. У
всьому відчувається людська повага. Хто чекає свій час
прийому за талоном, може переглянути передачу по
телебаченню, візитний альбом студії. Одного разу я прийшов
раніше призначеного часу, надворі було холодно й мокро, сніг
танув. Я роздягнувся і сів чекати, а адміністраторка приставила
до моїх ніг обігрівача. Я подякував. У жодній з відвіданих
організацій і установ я подібного не бачив. «Раз добром зігріте
серце – вік не охолоне». В «Едемі», у цьому маленькому куточку
на Землі, працює два випускники Демидівської школи, яким я
вручав атестати про середню освіту. Золоту медаль з атестатом
особливого зразка я вручив Тетяні Трофимчук, а Андрію, брату
Тані, з атестатом про середню освіту вручив ще й водійське
посвідчення.
Я побажав би усім школам України таких випускників,
які сьогодні дарують людям здоров’я і щасливі посмішки. А ви,
шановні працівники «Едему», розділяєте цей успіх протягом
багатьох років. Звичайно, ваш спосіб життя і специфіка роботи
відрізняється від життя створеного Богом раю, і про яке ми
читаємо у Біблії так: «Життя людей у раю було сповнене
радощів і щастя, не боялися вони ні хвороб, ні смерті, не мали
потреби в одязі. Їжею для них були плоди райських дерев. Між
тваринами не було ворожнечі, ніхто з них не боявся людей, і всі

169
любили і слухали їх». Та найвище блаженство Адама і Єви
було в молитві, тобто в бесіді з Богом. Я хочу знайомство з
рівненським «Едемом» завершити щирою подякою його
керівнику Тетяні Леонтіївні і всьому колективу з найкращими
побажаннями жити по-Божому, любити один одного,
удосконалюватись, не зупинятись на досягнутих успіхах,
працювати в ім’я служіння людям.

170
 Бім і Маркіз
Назви нікого не дивують. На вулиці Шкільній немає
жодного двора, у якому не було б собаки чи кота. Коли ми з
сім’єю перебрались у новий будинок, теж потурбувались, щоб
на час нашої відсутності у дворі був господар. Ним став Бім.
Йому було виготовлено добротний будиночок, який поставили
біля дверей гаража. Автомобіль оберігати не було потреби, бо
ми його ніколи й не мали. Але з цього місця Бім спостерігав вхід
до будинку і все подвір’я. Через огорожу з сітки, біля нього, «по
сусідству», проживав сусідський пес Джек. Відносини між ними
були не зовсім довірливі, сусідські, але зайвого галасу і їх лайки
не було чути. Лише коли хтось заходив у двір до сусідів,
голоснішим був їхній Джек, а як до нас, то подавав голос Бім.
Бім за віком був старшим. Подобався всім, у нього був добрий
погляд, але моєму батькові, який приїжджав до нас з Вовковиїв,
не подобалось, що він не сприймав його спокійно, як свого. А
коли батько переїхав жити до нас, виникла необхідність
налагодити тісніші стосунки з Бімом. Проблема полягала в тому,
що батько був інвалід і опирався на палицю, а для Біма палиця
була загрозою. Стосунки налагодились, коли я порадив батькові
палицю лишити. Коли він наблизився, собака облизав йому
руку. З того дня вони стали друзями, і Бім палиці не боявся.
Не було в нас і свого кота спочатку. Одного разу моя
дружина йшла з города й біля одного будинку побачила, як двоє
дівчаток гралися з котиками. Один з них дуже сподобався їй, і

171
вона попросила подарувати його. Дівчатка запитали її, хто вона
така? Дружина відповіла, що хотіла б придбати цього котика для
директора школи, але дівчатка їй не повірили. Минув тиждень,
може, і більше. Після загальношкільної лінійки до мене
підійшла гарна дівчинка, тримаючи щось у хустині, і сказала,
що хоче подарувати мені кошеня. Вона розгорнула хустину, і я
побачив маленького сіро-сріблястого комочка з лагідним
виглядом, що подавав голосок. Я взяв його обережно й приніс
додому. Ліда впізнала його. Так у нашій сім’і з’явився ще один
помічник, якого назвали Маркізом. Зовнішній вигляд тварини і
її поведінка цілком відповідали знатному котячому роду. Маркіз
спав у кімнатах за своїм вибором, але мав свій основний
куточок. Усі його любили. Біма він зовсім не боявся й міг
заглядати в його миску, а той мовчки спостерігав.
Час летить швидко. Бім старішав, а Маркіз виріс славним
гарним котом. Мене питала сусідка, що працювала вчителькою
у нашій школі, чи то не мій кіт ходить до неї у гості. Часто до
нас у двір вже почала заходити сусідська біла кицька Сніжка.
Все ніби було мирно й добре. Прийшла весна, потепліло, люди
заводили курчат, прибирали, готувалися до свят. За хатніми
передсвятковими турботами ми не помітили частої відсутності
Маркіза. Бо вже звикли, коли ввечері збирались біля телевізора,
що кіт наш сідав на крісло й чекав мультфільмів. Він
спостерігав, рухаючи головою, як людина, реагував на події, що
ілюструвались на екрані. На другий день, у суботу, перед

172
Великоднем, цілий день кіт не появлявся. Ми подумали, що
хтось його причинив. Уже біля 23 години почули надворі його
болісні котячі звуки. Коли я придивився, то побачив, що його
голова була вся в крові, рани виглядали наскрізь, був вимазаний,
бо додому вже сунувся по землі, кимось побитий і викинутий.
Ми з дружиною постарались надати йому допомогу, але
відчували, що його життя закінчується. Мої діти й дружина
поїхали святити Паску, а я лишився біля Маркіза. Його болі
старався зменшити, але він у муках так над ранок і затих. Я
обмив його водою і поклав за хлівом у скрині. Через день я
викопав яму біля огорожі, у садку, дружина вбрала місце
поховання квітами й поклали туди Маркіза. Залишились лише
спогади про нього. Більше кота в нас не було, ми довго
згадували його, але заміни йому не знайшли.
Пройшло два місяці. Мені здається, що Бім дуже схуд. За
ним я не спостерігав, але побачив, що в мисці у нього
залишається їжа. Я його відв’язав, але він не спішив кудись
бігти, ледве рухався. А через два дні Бім загавкав і по-маленьку
рушив на ганок, з ганку він попрямував в середину будинку,
постояв у коридорі і пішов на вихід. Я подумав: що це могло
значити? Бім більше звуків не подавав: його не стало. Ми теж
його закопали біля огорожі. Він цілком і повністю заробив свою
могилу, квіти й спогади про вірну службу нам і людям. Його
дуже любила дочка Наталя, яка одного разу врятувала Біма від
смерті у двобої з Джеком. Сумним стало наше подвір’я. Але що

173
мене найбільше здивувало, що Бім прямував перед своїм кінцем
життя до хати, людей. Він, мабуть, ще мав надію, що ми його
врятуємо, але цього не сталось. Він приходив попрощатись,
адже ми всі його любили, шанували, рятували.
Сьогодні біля дев’ятиповерхового будинку я бачу до
десятка котів. Не менше людей вигулюють своїх собак, які теж
проживають у будинку. Я буваю в дітей, у них поселився котик
на ім’я Тедді. Котик будить малого до школи вранці, любить
гратися, а коли дорослі збираються на роботу, він лягає на
сумку, щоб його теж взяли з собою. Тедді хоче, щоб ми його
лащили тільки тоді, коли йому подобається. У кожного свій
характер: у людей і тварин різне світосприйняття, іноді нам не
зрозуміле. Людям, мабуть, ніколи до кінця не зрозуміти тварин
і не пояснити їхні вчинки, але всі потребують уваги та любові.

174
 Престольний празник
Це свято для мене завжди було особливо урочистим.
Воно з дитинства залишило пам’ять про церкву, рідних,
близьких людей, мало свої традиційні релігійні особливості і
звичаї. У кожному селі й місті України будувались храми.
Престол освячували в різні календарні дати, приурочуючи їх до
святих і святинь. Освячення моєї церкви відбулось 27 вересня, у
день Воздвиження Чесного Хреста Господнього. Коли я
переїхав у Демидівку, то вже до мене приїжджали на празник 9
жовтня. У різних селах були інші календарні дати. Я пам’ятаю,
що всі гості традиційно мали побувати в церкві, помолитись
Богу за здоров’я живих, за вічну пам’ять померлих, а після
служби вже вирішували, як далі святкувати. Пам’ятаю, бувши
ще малим, що біля церкви в цей день стояли бідні люди, каліки,
просячи милостиню. Люди їх не обминали, а обдаровували.
Приїжджі гості вирушали на цвинтар відвідати могили своїх
рідних, близьких і друзів. Майже кожна сім’я у цей день чекала
гостей. До нас приїжджали гості з Дубна, Глибокої Долини,
Рудки, заходили до діда мого з села Підвисокого. Дубенські
гості цікавились моїми учнівськими справами. Дядько Микола
цікавився моїм навчанням, питав неодноразово про майбутню
професію. Він працював у Дубні лікарем. Василь Миронович,
чоловік маминої сестри, працював ветеринарним лікарем, а тітка
Віра, мамина сестра, була однією з найкращих кравчинь у Дубні.
Гості з Глибокої Долини раніше відвідували діда Володимира й

175
бабу Ксенію, а потім приходили до нас. Це були дядько Кость і
тітка Ольга, Дядько Кость спершу заходив до хліва, оглядав
свині, корову, цікавився городом, добудовами, які зробив
батько. Він мав знати, чи опоросилася свиня й скільки привела
поросят, чи повезе батько їх на базар до Берестечка. Другі гості
приходили пізніше, коли перші поїхали вже в Дубно, у них
інтереси, як самі розумієте, були інші. Пам’ятаю, що й ми їздили
на празник у Дубно, було це на Іллі, 2 серпня. Коли я став
студентом, а пізніше викладачем історії в педучилищі, вчителем
і директором школи, не завжди вдавалось «брати участь» у
празниках. Уже бувши директором Демидівської середньої
школи, на запрошення настоятеля церкви Іоанна Богослова
протоієрея Анатолія у день престольного свята, 9 жовтня,
відвідував церковне богослужіння, яке очолював владика
Євсевій, архієпископ Рівненський і Острозький. Дівчатка зі
школи в національних костюмах сердечно вітали владику
Євсевія і гостей свята. Під час святкового обіду, на який мене
запросили, владика запитав мене, чому так мало молоді й дітей
на святі? Я пояснив, що в школі учні навчаються в цей день. Це
викликало ряд запитань у багатьох батьків, учителів і учнів.
Звичайно, що в такі дні розклад уроків оптимізовували (за
словами заступника директора Жигалюка В. Ю., проводилась
«амністія»). У школі навчались діти, що виховувались у сім’ях
різних релігійних конфесій. Якщо престольні празники
святкувались один раз у рік, то відвідування молитовних

176
будинків дітьми з сімей Адвентистів сьомого дня відбувалося
щосуботи. З часом із змінами до статутів навчальних закладів,
новими законодавчими ініціативами, новими підходами до
питань діяльності школи й освіти ці питання значною мірою
було впорядковано. Як би не було, я завжди старався на
престольний празник приїхати до батьків, щоб побути годину з
ними, вшанувати це свято, привітати їх і близьких. Це була
зустріч минулого й сучасного, спогадів і планів на майбутнє. У
нашому будинку на престольний празник завжди було багато
гостей. Коли померла мати, ми з дружиною любили сидіти біля
хати за столом з батьком, а коли батько переїхав жити до нас, у
Демидівку, ми святкували два престольні празники: 27 вересня і
9 жовтня.
Уже три роки я проживаю у м. Рівне. Тут престольний
празник відзначають 14 жовтня. Виходить, мені й моїй сім’ї
необхідно святкувати три престольні празники. Саме так ми й
робимо: відвідуємо Свято-Покровський собор, вітаємо близьких
і друзів, що проживають у Демидівці і Вовковиях. Але це ще не
все. Батьки й рідні моєї дружини поховані на кладовищах у
селах Житин і Городище, а празник там 8 листопада. Це також
пам’ятаємо і вшановуємо. За своє життя мені довелося побувати
ще й на подібному святі в Чехословаччині в 1971 році. На
празник у село Вовковиї нас з дружиною завжди запрошувала
двоюрідна сестра матері Скоропадська Віра, її чоловік Петро,
дочка Женя і зять Володимир, які виростили і виховали двох

177
дочок: Валю й Марію. Після відвідин батьків я на декілька
хвилин завжди знаходив можливість їх привітати. Уже багато
років пройшло, як я був у цій хаті, як і у своїй. І ось одного разу
ми з дружиною були у Вовковиївській церкві на святковому
богослужінні. Ми вже стояли на зупинці, чекаючи автобус до
Демидівки, коли до нас підійшла й запросила зайти в гості
Вердух-Ліщишина С. С. Мені й дружині дуже сподобалось у
них. Господарі дотримувались у цей день посту й підготували в
такому дусі святковий стіл. У цій сім’ї після смерті матері
виховувався і проживав мій кращий товариш Сергій. Мені стало
дуже незручно, коли ми згадали його, адже я його в них на святі
замінити не міг. Сергій помер.
Проходять роки, залишається в минулому багато спогадів
людських, але я, як і колись, люблю це свято. У цей день перед
моїми очима в пам’яті й уяві постають батьки, родичі, близькі й
друзі.
Пригадую 1965 рік, коли я закінчив школу й став
студентом. У вересні цього ж року ми всі першим курсом
історичного факультету Львівського університету поїхали на
сільськогосподарські роботи в радгосп недалеко від міста. Все
було добре організовано: ми мали де спати, нас харчували в
їдальні радгоспу, але більшість після вечері, на яку часто
подавали молочний суп або кашу, уже через годину хотіла їсти.
Хлопці шукали в селі підробітку, у садку збирали яблука. Ми з
Б. Чайковським і М. Гайковським інколи купували рибні

178
консерви. Хочу признатись, що консерви не дуже вдало
підходили після дієтично-молочної вечері. У ці вересневі дні я
складав план, як відпроситись додому на 2-3 дні, щоб допомогти
зібрати картоплю й побути на празнику (27 вересня). Наш
керівник від деканату відпустив мене і я помчав додому. Уже
зранку я отримав наряд зібрати на городі картоплиння на купи,
підмести подвір’я, підбілити біля хліва. Не знаю чому, але цей
празник запам’ятався мені назавжди. Мабуть, тому, що я звик
усі свята бути разом з сім’єю, а вже місяць минув відтоді, як
залишив рідну хату. Пізніше, коли у Львові наступали різдвяні
свята, з вікон квартир доносились голоси колядок, щедрівок, а в
моїй душі не зникала ностальгія, бажання на хвилину
переступити батьківській поріг. Це було неможливо саме в дні
свят. Зимова сесія завершувалася, курсові роботи написано,
заліки й екзамени складено, і коли вже освятилась вода, я їхав
на канікули додому. Вища освіта теж входила в систему
атеїстичного виховання. Львівський університет винятком не
був, хоч у ці дні ми відчували святкову атмосферу й настрій
багатьох викладачів. Ці слова я пишу напередодні храмового
свята в Рівному, у день Захисника Вітчизни. У них сьогодні, як і
у всіх людей України, багато проблем і турбот. І нехай у цей
день над Свято-Покровським собором, у всіх церквах, будинках
молитви, людських оселях зійдуть щедрі Божі благословення на
мир, здоров’я і добро!

179
180
 Край села був завод…
Мабуть, нікого не дивувало, що завод був облаштований
край села. Але здивуєтеся, чому був? Що з ним сталося? Нам,
учням 10 класу Вовковиївської середньої школи:
Бакульському С., Каліщуку М., Кравчуку М., Цимбалюку А.,
Котовському А., Зарицькій С.–- пощастило на літніх канікулах
попрацювати на Вовковиївському цегельному заводі. Завод
випускав випалену цеглу для будівництва адміністративних і
житлових будинків, господарських споруд і потреб. Забігаючи
наперед, скажу, що з цієї цегли було збудовано будинок мого
брата Володі в селі Вовковиї, а мій – у Демидівці. Послугами
заводу користувались жителі нашого села, ближніх сіл, районів
Рівненської області. Ми з Кравчуком М. і Цимбалюком А.
возили цеглу сирець і складали для випалювання в печі. Фізично
сильніші хлопці Сергій, Міша, Афанасій працювали в кар’єрі,
там оплата праці була вища. Крім цієї роботи, ми ще
відвантажували на транспорт готову цеглу для будівельних
робіт приватним особам, а також для потреб Демидівського
міжколгоспбуду, який в той час, тобто в 60-х роках, очолював
Козулін М. С. Ми неодноразово, коли він відвідував завод,
вступали з ним у дискусію з приводу низьких тарифних норм
оплати за повантаження цегли. Для прикладу скажу, що
відвантажуючи 2-3 тисячі цегли на транспорт, четверо чоловіків
часто не заробляли навіть по 1 карбованцю. Тому Микола
Спиридонович, жартуючи, казав, що колись привезе в гості

181
цього чоловіка, який установив такі норми оплати за
повантаження цегли, а ми його заставимо працювати,
завантаживши хоча би одну автомашину. Були такі дні, що крім
перевезення цегли, приходилось навантажувати 4-6 видів
різного транспорту. Скажу відверто, що праця була важка
фізично. Ми йшли додому під берегом і сідали відпочивати, щоб
люди не бачили. Ще більш втомленими виглядали хлопці, що
працювали в кар’єрі. Кожен з нас брав на роботу їжу і навіть у
спеку апетит не пропадав. Фізична праця вимагала відновлення
сил. Мені мати давала бочок чи сало з хлібом, а також каву з
молоком, яка холодною була досить смачна, бо не хотілося пити
воду. Спиртного не вживали, але окремі пускали на вітер гроші з
димом. Часто ми сиділи на березі, планували, хто що буде
купляти собі за зароблені гроші. Сергій казав, що купить плаща
білого, який на той час був у моді, часи ручні, а також модну
кепку. Я казав, що віддам гроші мамі, щоб вона розпорядилась.
Мати мала смак і купляла те, що мені подобається. Інколи
знаходився час для м’яча. М’яка трава берега ніби забирала
нашу втому й давала можливість потішитись тим, що ми
любили. Признаюсь, що коли йшов дощ, грали в підкидного. Я
любив цей куток села, який називали Рогозінщина. Недалеко від
заводу проживав мій рідний дядько по матері, Юрко, у якого
були на вибір черешні, вишні, малина. Вийдеш на грунтову
дорогу, а там багато інших доріг: одна в наше село, друга вела в
с. Підвисоке, далі – в Козин, третя дорога вела нагору, прямо в

182
молоденький лісок з ялин і берізок і впиралась у цегельний
завод. На цій горі заросли різними квітами окопи, бліндажі,
викопані змійкою. Ми дискутували: це були окопи Першої
світової чи Другої світової війни? У 60-х роках велися розмови
про будівництво в цьому регіоні санаторію. Але справа далі
розмов не пішла, оскільки її вирішення вимагало коштів на
будівництво, створення інфраструктури на дольовій участі
колгоспів і промислових підприємств. Не була побудована
дорога з твердим покриттям з Козина у Вовковиї через
Підвисоке. З часом Демидівський міжколгоспбуд був
розформований, а ще раніше припинив своє існування
Вовковиївський цегельний завод. Мабуть, не кожне село в
Україні могло похвалитися пивоварним і цегельним заводами.
Був час, коли наше пиво хвалили, а глина для виробництва
цегли у Вовковиях була вищого сорту. На Вовковиївському
цегельному заводі працювало близько 70 працівників, а на
заводі в селі Підвисокому – 15-20. У зимовий період завод не
виготовляв цеглу. На цьому заводі цегла доставлялась
транспортом на замовлення людей, вартість однієї цеглини була
3 гривні. Відстань від Підвисокого до Вовковий 5-6 км. У 50-60
роки з Підвисокого у Вовковиївську школу ходили діти
старшого віку, серед них була й моя однокласниця Павлюк
Надія. Знайомими й близькими мені були Домбровський
Анатолій і його сестра Ірина. Їхній батько Сергій товаришував з
моїм батьком, а ми з Анатолієм разом пасли свої корови на

183
Балярці. Він їх супроводжував з Підвисокого, а ми з Вовковиїв.
Я не одноразово бував у своїх родичів, що проживали в
Підвисокому. У Ростислава я став хресним батьком його дочки
Марії. Я приділив увагу двом цегельним заводам: у Вовковиях і
у Підвисокому, тому що ці села належали тоді до Козинського
району. Але люди знають, що внаслідок адміністративно-
територіальних змін Вовковиї було віднесене до Демидівського
району, а Підвисоке залишилось у Козинському районі.
Пройшли роки, цегельний завод в с. Підвисокому працює під
час сезону, а в с. Вовковиях його немає. У Підвисоке доїжджає
один житель Вовковиїв, що працює на тому заводі. Ходили
чутки й були розмови, що з Козина у Вовковиї буде прокладено
шосейну дорогу, але ці «плани» залишились також не
виконаними. Погіршилась інфраструктура села Вовковиї: не
стало харчопрому, що виробляв хліб, газовану воду, плодоягідне
вино, печиво та інші продукти. Зникли спеціалізовані
торговельні магазини («Книги», «Готовий одяг»), не стало
вапельного підприємства. Крапка була поставлена й на
пивзаводі. Але з’явилась нова амбулаторія, відкрився філіал
музичної школи, працювало деревообробне підприємство,
покращились умови для проведення весільних обрядів і
ритуальних послуг. Сьогодні села Вовковиї і Підвисоке вже не
різняться районами, вони знову об’єднані, але не в колишньому
Козинському районі, а в Дубенському. Відстань від села до
райцентру становить 30 км, її долають люди маршруткою

184
Вовковиї – Дубно старою напівзруйнованою шосейною
дорогою, якою мені в цьому році довелось добиратись до
рідного села. Дорога з Демидівки через Вовковиї у Дубно
вимагає капітального ремонту або народження нової. Адже вона
пов’язує економічні, культурно-побутові, культурно-освітні
потреби людей з райцентром або, як колись було прийнято
називати, повітовим містом. Дубенський напрям шосейної
дороги особливий: по обидві сторони дороги виросли лісові
смуги, які стали об’єктами заготівлі дров на зимовий період. Це
простежується упродовж кількох кілометрів. А ще край нашого
села поросли соковитою травою горбки, що нагадують підніжжя
гір, а на них пасуться вівці, корови. Це вселяє надію, що життя
продовжується, а люди в пошуках його покращення. Адже в нас
край села був і є млин. Жахлива спадщина залишилась від
колгоспу, що в іншому куточку: величезні купи сміття, знищені
асфальтовані доріжки, будівлі… Ніби пройшла війна. Люди
везуть з лісу дрова, готуються до зими, з країв села ніби зникло
колишнє життя.

185
 Учительська
У кожній школі України є візитка на дверях з такою
назвою. Я неодноразово за своє життя просив дітей, прибуваючи
до якоїсь школи на семінар, нараду з обміну досвідом, на
засідання методичного об’єднання вчителів, з іншими робочими
і неофіційними поїздками, щоб вони показали, провели чи
спрямували за адресою «учительська». Хочу підкреслити, що в
дітей, учителів, технічного персоналу, гостей, у мене як вчителя
й директора закладу були різні погляди на призначення,
обладнання, розташування й значення цього приміщення в
структурі школи, впливу на навчально-виховний процес.
Спрощені погляди адресантів виражалися в таких
висловлюваннях: це місце, де вчителі роздягаються і
перевіряють зошити. Саме тут зберігалися класні журнали, стіни
були закриті стендами, на яких можна було дізнатися про
графіки чергування вчителів, плани роботи з навчально-
виховної діяльності педколективу, тематики педрад, виробничих
нарад, профспілкових зборів, батьківських зборів, річний план
роботи школи, інша документація, яку рекомендував
райметодкабінет для використання в навчально-виховному
процесі. Жоден вчитель і працівник закладу не був забутий у
свій день народження на дошці вітань. Мої заступники в школі
були поселені у методичний кабінет, там був координаційний
центр навчально-методичної роботи з вчителями, виховної
роботи з учнями. В учительській і методичному кабінеті можна

186
було дізнатися про проблемні питання, які вивчаються і
аналізуються в закладі, шляхи їх реалізації. В учительській, як і
в методичному кабінеті, пропагувалися й зберігалися матеріали
передового педагогічного досвіду. Керівники шкіл, перш за все,
турбувалися про зовнішнє оформлення приміщення
учительської. Якщо в ній не було стендів, були зауваження. А
якщо не було умов для праці вчителя після уроків, теж були
зауваження. Коли складався проєкт добудови Демидівської
школи, ніхто ніколи не запитав директора, якою повинна бути
учительська. На яку кількість робочих місць має бути
розрахована? У якому місці і на якому поверсі її краще
розташувати? Мала площа приміщень виявилася не тільки для
вчителів в учительській (не враховуючи вчителів початкових
класів), але й для учнів у навчальних кімнатах 1-4 класів.
Напруження виникли також з гардеробами. Ніхто не цікавився
питанням: «учительська повинна бути місцем праці вчителів, чи
відпочинку після уроків?». Мабуть, учитель вибирає, як йому
краще, раціональніше поводитися згідно з умовами праці й
відпочинку. Біля кабінетів хімії, фізики, біології, спортзалу є
обладнані службові приміщення. Працюючи директором
закладу освіти, я бачив проблеми, чув пропозиції колег, шукав
спільно шляхи поліпшення умов праці й відпочинку своїх колег.
Головною проблемою було тепло, адже це взимку перший
комфорт, а для його досягнення треба було докладати багато
зусиль і часу. Виник контраст між температурним режимом

187
старого і нового приміщень школи. Великою радістю для
вчителів було встановлення в учительській телевізора, не менш
важливим кроком – комп’ютера. Знайшли своє застосування
чайники, кавоварки, індивідуальний посуд. Згідно з чітким
календарним списком і графіком днів народження колег учителі
смакували бутерброди, торти. Саме в ці дні учительська ставала
для багатьох найбільш привабливою, святковою. Спочатку
учительська в Демидівській школі розташовувалася на першому
поверсі старого приміщення, поряд з кабінетом директора. Через
декілька років там було зроблено кабінет секретаря-діловода.
Для відвідувачів школи, батьків, гостей було дуже зручно. З
добудовою нового приміщення кабінет директора було
встановлено на другому поверсі в кінці коридору. Мені було не
комфортно, а тим, хто приходив у справах до директора школи,
мабуть, ще більше. Єдине, що мене влаштовувало, це те, що я
бачив свій будинок, частину території біля школи. З часом
внесено корективи: на першому поверсі було ліквідовано
кімнату атеїзму, проведено ремонт в цьому приміщенні. Я
запросив священника Демидівської церкви Анатолія
Рябчевського, він освятив кабінет директора. У ньому я
працював до кінця на посаді директора ззакладу. У 2011 році
переніс важку хворобу, а підніматися на другий поверх декілька
разів протягом дня мені було не бажано. Уроки були в кабінеті
історії. За період моєї педагогічної праці мені довелося побувати
в учительських Дубенського педучилища, Млинівського

188
зооветтехнікуму, Вовковиївської середньої школи, Млинівських
шкіл.
Я пригадую учительську у Вовковиївській середній
школі. Вона знаходилася в так званій «червоній школі», що була
розташована через дорогу навпроти сьогоднішньої пошти. Нас
туди покликали з однокласником Котовським А. В. учительській
стояли чотири столи, дві невеликі шафи з книгами, зошитами,
журналами. Також були шахи. Нас спровадили, тобто посадили
вдвох за іншим столом і заставили співати пісню, яку співали
вдома батьки й сусіди, справляючи свято «колодки». Ми з
Фаником, маючи добру пам’ять, «відтворювали»» цю пісню в
класі для двох учнів, а техпрацівниця почула й донесла
інформацію до класного керівника Олександра Микитовича.
Прізвище цієї жінки – Галуза. Це вона перший раз «зробила свій
внесок» у наше виховання. Другий раз був, коли вона донесла в
учительську інформацію про святкування Андріївських
вечорниць у діда Рутковського. Біля цієї учительської був
кабінет директора школи. Для початку уроку дзвінок треба було
подавати, тримаючи його в руках, для трьох приміщень,
відстань між якими – понад 150 метрів. Навчалися ми в різних
кабінетах і класах. Навчання дітей відбувалося у дві зміни, аж до
завершення будівництва нового приміщення школи. Отже, за
час навчання в школі мені довелося два рази побувати в
учительській, яка виконувала ще одну важливу роль – центру
профілактично-виховного впливу на учнів. Була така мода, що

189
вчителі, класні керівники хотіли показати, що вони обізнані з
позашкільним життям учнів, контролюють його. У пісні, що ми
співали з Фаником, дублюючи батьків, не було жодного
нецензурного слова. Ми демонстрували, як батьки проводили
святковий вечір. Причин виклику нас в учительську і
приниження дитячої людської гідності батьки не схвалили.
Пісні, які співали жінки, були подібні до стилю «Лісапетного
батальйону», який з успіхом виступає сьогодні на екранах
нашого телебачення.
Аналогічна історія з Андріївськими вечорницями. Скажу
коротко, в Україні йшло на спад національне виховання. А ми,
учні старшого віку, вирішили відсвяткувати Андріївські
вечорниці. Дід на моє прохання відпустив свою світлицю.
Дівчата й хлопці без класних керівників проводили традиційний
святковий український вечір. Було гарно: без алкоголю, з
традиційними обрядами, з варениками з ватою та гірчицею. Але
це проводилося всупереч вимогам атеїстичного виховання.
Сьогодні в усіх школах проводяться Андріївські вечорниці. Я
також брав участь у подібних святкуваннях. Колись мене, учня,
кликали в учительську як організатора святкового вечора й
«виховували». Невже ці вчителі забули свою молодість, своїх
батьків, родини, традиції і звичаї? Я не просив пробачення. Вже
бувши директором Демидівського ліцею, я був запрошений на
багато загальношкільних і класних свят, брав участь, але ніколи
не хотів згадувати свої шкільні роки, щоб не псувати дітям

190
настрою. Коли з уст уповноваженого райвідділу внутрішніх
справ я почув, що молодь вечорами сидить у Демидівському
кафе, сказав класним керівникам розібратися, вивчити це
питання. Демидівка – це не Рівне, і ті чутки набрали реального
змісту. Я не викликав батьків в учительську. Працівник поліції
запросив батьків і дітей у райвідділ. Про це було повідомлено і
начальника райвідділу внутрішніх справ Кравця Ю. Л. Одного
вечора, о 21 годині, я завітав до відділку поліції: там зустрів
опущені обличчя батьків і учнів. Розмова була короткою,
конкретною і повчальною. Не всі питання вирішують в
учительській.
Легко приклеїти до учня клеймо «злодій», але не так
просто його потім позбутися. У роки радянської влади і вже в
незалежній Україні було багато органів, що розглядали
кримінальні справи. Я ніколи не хотів, щоб подібним місцем
стала учительська. Адже її роль і місце в навчальному закладі
були іншими. Одного разу мені зателефонував майор міліції і
попросив організувати бесіду з одним учнем школи. Щоб
з’ясувати обставини крадіжки, учня та майора поліції було
запрошено в методичний кабінет. Завучі в цей час були на
уроках. У призначений час до кабінету зайшов учень у
піонерській краватці, підняв руку й проголосив: «Чесне
піонерське, я не крав». Ми засміялися. Коли слідчий навів
конкретні аргументи й беззаперечні факти, учень зізнався.
Приніс гроші і віддав сусідці. Він виховувався без батька.

191
Мабуть, цей випадок став для нього уроком на все життя.
Більше про цього учня я не чув подібних інформацій і
повідомлень.
В учительській вивішувалися накази директора школи з
навчально-виховної роботи, адміністративної діяльності,
проводились інструктивно-методичні наради, вносились
корективи щодо заміни уроків учителів. Засідання педагогічних
рад проводилися спочатку в кабінеті географії, а пізніше були
перенесені до актового залу школи. Якщо кількість учнів
зменшилась, то кількість учителів зросла. Крім класних
журналів і зошитів, учителі в учительську носили історичні й
географічні карти, підручники, тут обговорювали всіх і все. Не
хочу порівнювати умови вчителів міста й села, у всіх свої
труднощі, проблемні питання, досягнення та успіхи. Порівняймо
сільську школу в Ковалівці, описану в романі Ю. Збанацького
«Малиновий дзвін». Під час передачі справ школи новий
директор Залужний оглянув класи, завуч Шухновський показав
квартиру директора, господарство. Учительська залишилася
поза увагою, а вона в Ковалівській школі була простора, саме в
ній проходило засідання педагогічної ради, саме вона була тим
місцем, до якого сходились учителі, зносили сюди сільські та
шкільні новини. В учительській директори шкіл вивішували
накази, які по-різному сприймалися й аналізувалися окремими
вчителями. Ще вчителі й батьки називали вчительську
«бездротовим телеграфом». Ось так про це написано в романі

192
«Малиновий дзвін»: «…коли після уроків, занять, гуртків діти
йшли додому, тоді й саме починалося нове життя в стінах
затишної школи. Залишались тільки вчителі. Розсідались в
учительській, тільки кожен із своїм інструментом, забували про
все: котилися до Ковалівського лісу в ніжній й теплій
Дунайській хвилі, співав Віденський ліс Штрауса, хвилював
полонез Огинського».
Довелось і мені почути вчителів Вовковиївської школи
під керівництвом вчительки музики Ковальчук Алли Іванівни.
Своїм голосом глядачів чарували Бондарчук І.М., Безніско С.І.,
Ярмолюк В.О., Шимчишин О.М., Адамська А.С. Учительська
Вовковиївської середньої школи була місцем проведення
турніру з шахів на першість закладу. У турнірі переможцем
найчастіше виходив Єдинак П.П., призерами були
Бондарчук І.М., Шимчишин О.М., добивались успіху
Скуратівський П.В., Перетятко В.А., Ярмолюк В.О. Коли ми
бачили своїх вчителів на сцені в сільському БК, за шахами в
учительській, хотіли бути подібними до них, брати з них
приклад. Це було давно, у 60-70-х роках. У 2000-х роках
освітянські профспілки відродили проведення спортивних
змагань, конкурсів художньої самодіяльності, туристично-
краєзнавчі роботи.
Сьогодні триває війна. З’явились більш актуальні
проблеми в роботі школи, колективу, району, області, України.
Мільйони українців з болем у душі й серці спостерігають

193
знищення міст, сіл, вишів, шкіл, лікарень, інших об’єктів
інфраструктури. Стають каліками сотні наших воїнів, мирних
людей, дітей. Війна сьогодні – це і совість учителя, його фізичні
й моральні якості, переконання, захист дітей, турбота про
покалічених і постраждалих. Роль і місце вчителя сьогодні
змінилася. Саме в учительській завжди було й буде найбільше
розмов про загиблих, біди дітей, нових сиріт, покалічених, тих,
що втратили житло. Усі ці розмови, а за ними конкретні
рішення, повинні знайти свій вияв у формі допомоги дітям
війни.
Різні учительські є сьогодні, але я вже їх не відвідаю і не
побачу. Я і своїх вчителів, багатьох колег не побачу в школах
Вовковиїв і Демидівки. Не зайду в учительську. Іноді я
зустрічаю своїх колег-учителів в інших місцях. Покоління
змінюється, сучасні діти по-різному дивляться на сивого
чоловіка, який колись був для всіх учителем та директором. Я
низько вклоняюсь усім.

194
 Неочікувана для двох подяка
Два роки пройшло після зміни мого місця проживання: з
райцентру ми з дружиною переїхали в місто Рівне. У великому
селищі я набув деякого досвіду з купівлі продуктів харчування.
Бо часто отримував від дружини завдання відвідати центр
торгівлі. Поблизу нашого будинку в місті розташовані
продуктові магазини: «Хуторянка», «Торба», трохи далі
«Андріївський ринок». А також стихійні, індивідуальні торгові
місця біля «Політона», у яких можна придбати бажані і свіжі
сільськогосподарські продукти. Одного разу я отримав завдання
купити свіжу капусту. Але поки я збирався, машина з капустою і
її продавець зникли, може, змінили місце для швидшої
реалізації. Я вирішив продовжити свою прогулянку, щоб
виконати доручення дружини. Біля одного місця, зупинившись,
побачив, як товста жінка безцеремонно господарює у ящиках з
яблуками. Я підійшов ближче, крім гарних червоних і жовто-
зелених яблук з цінами 25 і 15 гривень за кілограм, помітив ще
зелені груші, дуже подібні до моїх у Демидівці. Я взяв у руку
грушу, але вона здалась мені твердою, чомусь чужою. Я згадав
свої груші, які віз з Демидівки в Рівне. Я не купив груші, але
попросив, щоб продавець вибрав мені яблук. Не встиг продавець
їх мені набрати, як прозвучав знайомий голос. Я повернувся і
впізнав свою колишню ученицю, яка навчалася в Демидівській
школі. Вона в цей час промовляла до продавця такі слова:
«Вибачте, будь ласка, я не заплатила вам ще за кріп 10 гривень,

195
візьміть…» Обличчя продавця змінилося, раптом стало таким
добрим і лагідним. Воно й до цього мало теплі проміння. Він
щиро подякував молодій жінці. Здавалось, на цьому кінець. Але
я не витримав і сказав, що це моя учениця, я був її учителем.
Господар-продавець став ще багатшим на свої добрі словами на
адресу учениці і на мою. Він подякував їй за порядність,
чесність, а мені за виховання. А я подумав, що краще б її мати
була жива й почула ці слова. Але нехай чують ці слова всі люди,
а на ринку, безумовно, продавці й покупці. А мені продавець
вибрав і поклав до пакету найкращих червоних яблук, знизивши
ціну. Отже, ринкова діяльність базується не тільки на попитові й
пропозиціях, а й на відомих нам усім рисах: чесності,
порядності, доброті, правді, любові до ближнього. Подяку
отримала випускниця Демидівської школи Балацька Валентина,
яка проживає в місті Рівне і є моєю сусідкою. Хоча в місті ми
зустрілися вперше. За своє життя я отримав безліч подяк, проте
не менше я дякував людям, але такі подяки для мене особливі.

196
 Іван і Надя
Це були мої сусіди у Вовковиях. Пам’ятаю їх з
дитинства. Сім’я проживала у власному будинку, у кімнатах
завжди було чисто й охайно. У кухні пахло не тільки
приготованою їжею, а й куривом дядька Івана, який сам
вирощував тютюн на городі. Я ще до цього часу пам’ятаю, де
він ріс, адже наші межі були поряд. Дядько Іван, як і інші сусіди,
любив приходити до нас на вечорниці, послухати з
радіоприймача новини країни, «Голос Америки». Після війни це
були традиційні посиденьки, на яких обговорювалось життя,
новини, згадувалася війна, а з нею живі й мертві: хто повернувся
додому, а хто загинув чи помер на чужині, не обходились без
уваги й колгоспні справи. Сусіди, як і мої батьки, працювали в
колгоспі. Тітка Надя з мамою працювали на ланці, а дядько Іван
- на хмелярні. Крім них, сусідами були Солоневські,
Боньковські, Кондрацькі, Жупанюки, Холоди, М’якищуки,
Плевачуки. Саме з їхніх уст я отримував цікаву інформацію і
новини. Дуже рідко встрявав у розмови дядько Іван. Він багато
курив і був завжди чомусь засмучений. Його дружина Надя на
вечорниці не приходила, вона займалась прядінням,
вишиванням, як і інші жінки. Надя часто жалілась моїй мамі на
головний біль. Важко було працювати на бурякових плантаціях,
а потім ще додому нести на плечах гичку чи інші корми для
корови й поросят. Дочка Рая закінчила школу й поїхала
навчатись. Вона була гарна на вроду, скромна, працелюбна

197
дівчина. Проте мрії і надії раптово обірвалися. Біда спіткала
сім’ю Олійників. З приступом серця привезли тітку Надю до
нашої хати з поля, бо їхня хата була зачинена. Пізніше приїхали
медичні працівники й забрали тітку Надю в лікарню. Там вона
померла. Дядько Іван залишився сам. Приходив до нас на
вечорниці, як і раніше, батьки мої і сусіди розуміли його
становище. Іван став більше говорити, всі думали, що, мабуть,
його заставляє говорити самотність. Але якщо вірити йому, а він
був чесною і порядною людиною, то були для цього інші
причини. Дядько Іван розповідав, що до нього в снах приходить
Надя. Сідає біля нього на ліжку й по традиції, до якої він звик за
життя, дає йому вказівки: що зробити протягом дня і в
майбутньому. Вказівки стосувались підтримання особистого
господарства, порядку в хаті, догляду за коровою, городом,
готування їжі. Так було до дев’яти днів після похорону, пізніше
до сорока днів. А далі все зникло, за чим дуже шкодував дядько
Іван і все це розповідав у нас удома. А я почув це від батьків,
сусідів і запам’ятав. Ще подумав собі, що тітку Надю забирали з
нашої хати в лікарню, але до нас вона «не прийшла» жодного
разу. Ніколи не питав я цього і в дочки Раїси, яка вийшла заміж
за Войтюка Євгена й сьогодні проживає в селі Городище.
Чоловік її військовий, син також став офіцером, а дочка працює
учителькою біології у Рівному. Я побував декілька разів у них
удома, розповів цю історію Раї. Вона нічого не сказала, не
заперечила.

198
 У житті відбулися великі зміни. Немає в живих наших
батьків, на їхньому дворі проживає друга сім’я. Минуле вже не
повернеться. А мені інколи хочеться заглянути ще раз у той
куточок села й згадати своє і чуже… Життя склалося так, що Рая
сьогодні проживає у селі, родом з якого моя дружина. І знову ми
стали сусідами. Я провідував їхню сім’ю. Рая доглядає
прикутого до ліжка чоловіка, сама теж хворіє. Колись наших
батьків єднала доля, а тепер ми пригадуємо їхнє життя і
порівнюємо зі своїм. Нам дуже важко знайти, відшукати ті слова
й думки, що роблять нас щасливими. Лише людяних, теплих,
доброзичливих відносин мені хочеться побажати всім на
Рівненській землі.

199
 Бернатовщина
Це куточок, названий прізвищем одного з поміщиків, що
проживав у селі Вовковиї у часи, коли західно-українські землі
були під владою Польщі. Ця територія налічувала понад три
десятки дворів і простягалась від Дубенського мосту майже до
центру села. Від Дубенського мосту й далі куток називався
Рогозінщина – за прізвищем пана Рогозінського. За церквою у
сторону села Рогізне територія села називалась Вороничі. Ці
назви збереглися по сьогоднішній день. Коли запитаєш у
старших людей, де проживала сім’я Цимбалюка Аніфата чи
Котовського Анатолія, відповідь буде: «на Бернатовщині».
Отже, це місце, де і я народився. Мої батьки завжди
дотримувалися виконання традицій і обрядів, свят православної
церкви, народного календаря, старались дотримуватись посту.
Пригадую такий вечір 31 грудня 1966 року. Я удома, склав усі
заліки зимової сесії і готуюсь до екзамену. Увечері захотілось
пройтись селом, тобто в центр, так казали жителі цього куточка.
Думав зустрітися з однокласниками, але нікого не побачивши,
уже о 21 годині був удома. Батьки вже полягали відпочивати, а я
в іншій кімнаті сів читати конспекти прослуханих лекцій з
історії СРСР. Вже о пів на дванадцяту я зайшов у кімнату до
батьків і сказав, що я не бачу ніякого руху біля стола, скоро
треба буде сідати, провести Старий рік і зустріти Новий. Через
декілька хвилин на столі з’явилась варена картопля, тарілка з
оселедцем, капуста з грибами, пляшка своєї наливки, узвар.

200
Були й ще якісь страви, я їх вже не пам’ятаю, але найголовніше,
що ми були разом у своїй хаті. І цей Новий рік я запам’ятав, бо
небагато разів нам доводилось зустрічати його в такому складі.
Пригадав я у цей вечір і першу зустріч Нового року у Львові.
Ми, першокурсники, зібралися в гуртожитку на Жовтневій.
Святкували з шампанським, бутербродами, тортом, грали ігри.
Нам було весело, ми були щасливі, чого й бажали один одному.
Головне – здати сесію і отримати стипендію. Але в дні свят мене
тягнуло додому. Коли я ішов увечері з бібліотеки на квартиру, я
чув з вікон львівських квартир колядки та щедрівки, мені на очі
навертались сльози. Я в думках переносився додому, згадуючи,
вертеп і колядників. Це були піонери й комсомольці, які ставали
протестантами атеїстичного виховання. Будинок наш у
Вовковиях був просторий, з 4-ма кімнатами, кухнею. Проживала
на квартирі Ботунова Марія з дочкою Галиною. Часто зимовими
вечорами до нас приходили сусіди на вечорниці, розповідали
всілякі історії, новини, грали в карти. Особливо це добре
виходило в Зелінського Аніфата, Цимбалюва Аніфата, Мицюка
Федора, Марушкевича Петра, Кравчука Стаха. До них інколи
приєднувався мій батько з тіткою Марією. Успіхи їхні були
менші, вони частіше отримували «погони». Відзначали свято
Андрія, Миколи, гуртом колядували, щедрували один в одного,
кумів, сватів, сусідів. У брата Володі були свої друзі:
М’якишуки Філько й Олексій, Сіглов Юлік, Вацько Роман та
Лукачик Петро. Вони проводили вечори за шахами, грали в

201
«тисячу». Ми з Галиною Ботуновою у вільний вечірній час
спостерігали за їхніми іграми і навчались самі. У різні роки і на
різні свята у нашому куточку села були свої традиції. Щоб не
склалось враження в читача, що жителі Бернатовщини
займались лише веселими забавами, іграми, я приведу інший
приклад, який заслуговує уваги. Уже з 30-тих років у селі
Вовковиї діяло товариство «Просвіта». Мені про це розповідав
батько. Він називав це об’єднання людей «відродженцями», які
продовжували діяльність «Просвіти». Батько також відвідував
їхні зібрання. Сільське товариство «Просвіта» охоплювало
більше двох десятків жителів. До складу цього об’єднання
входив Паленко Є., сім’я Плевачуків, сім’я Солоневських,
Іващук В., учителі. Батько теж був учасником вечорів, на яких
звучала українська поезія, читались твори Т. Г. Шевченка,
інших поетів. Свої вірші читав відомий в області й Україні поет-
гуморист Ростислав Солоневський. Він бував у нашій сім’ї, жив
по сусідству. Пізніше гостював у мене в Демидівці. Члени
вовковиївської «Просвіти», а саме: Марушкевич О. С.,
Максимчук О. К., Солоневська Л. Т., Солоневський Т. М.,
Плевачук Ф.І., Рутковський А. В. – були учасниками
національно-визвольних змагань 1941-1955 років, членами
формувань ОУН-УПА. 20 жителів села Вовковиїв було
засуджено московсько-комуністичним режимом до сталінських
таборів смерті, 6 з них проживали на Бернатовщині. Серед них
були два родичі моєї сім’ї. На території Бернатовщини в різні

202
роки народилися й проживали відомі люди: Солоневський Р. Т,
Цимбалюк Є. П., Боньковський О. В. Бернатовщина славна
своїми вчителями, серед яких: Холод О. Й., Мицюк Н. М.,
Іващук Л. Т., Лівшук Н. М., Лівшук А. П., Бойко П. С. На полях
Бернатовщини й усього нашого села працювали відомі
комбайнери: Колесник І., Поліщук Є., Остапко Є.; шофери
Кийко І., Цимбалюк В. Прикладом сумлінного ставлення до
праці був механік колгоспу Мицюк Володимир. Авторитетом і
повагою користувалась медсестра Колесник Євгенія. З багатьох
питань люди зверталися до баби Лисенки, а пізніше до її дочки
Мілі. Організатором колгоспно-господарського життя
Бернатовщини був бригадир бригади №2 Холод Ростислав.
Головним об’єктом роботи жінок були цукрові буряки. Саме на
їх ланах трудились жінки-колгоспниці бригади №2. Серед них
була і моя мати.
На початку 60-х років набула великої популярності
художня самодіяльність. Хор села Вовковиї, яким керував
житель Бернатовщини, диякон церкви Сергій Гребенчук, у цей
час мав великі успіхи на районній і обласній сценах. З вдячністю
жителі села згадують лікаря Драганчука М. М., а я свою
вчительку української мови Драганчук О. Я., яка у зошитах мої
старання оцінювала в основному на 4 і 5. Відомим кравцем
одягу для чоловіків Бернатовщини і всього села був Пахай
Василь, а для жінок – Клепач Павліна. На Бернатовщині разом зі
мною росли і вчились мої друзі: Василь Ожеховський, Микола і

203
Анатолій Цимбалюки, Фаник Котовський, Галина Ботунова,
Микола і Володимир Кравчуки, Надія Остапко, Ганна й Марія
Котовські, Пилип’юки Надія і Любов, Клава Жупанюк. Василь і
Микола Ожеховські стали водіями машин, Фаник Котовський
закінчив Рівненський автодорожній технікум, поїхав працювати
в Мукачево, Галина Ботунова закінчила консерваторію і стала
викладачем вишу, Микола й Володимир Кравчуки закінчили
медінститут і стали лікарями. Лікарем став також Анатолій
Домбровський. Марія Котовська працювала бухгалтером
місцевого колгоспу, а сестра Ганна проживає в Рівному. Надія
Остапко працювала на місцевому пивзаводі технологом,
готуючи до реалізації пиво. Дуже рано залишила життя Клава
Жупанюк. Сьогодні ми рідко бачимось, в основному така
можливість випадає раз на рік. Зустрічаємось вже не на
Бернатовщині, не на наших вулицях біля старих будинків, а на
спільній землі, на якій постали хрести й пам’ятники, на якій
навічно поселились мої рідні, друзі з усіх куточків нашого
великого села.

204
 Сусіди школи
Я часто сидів, роздумуючи, на лавці біля школи. Мабуть,
там було сприятливе місце для роздумів. Коли я залишався
наодинці, навколо було тихо й спокійно. Лише перехожі,
вітаючись, запитували, чому я самотній? Але я нікому нічого не
пояснював. Насправді я не був один. Зі мною було багато думок:
у квітні я думав про травень, у травні – про вересень… Літали
думки до Луцька, Рівного. Але найчастіше вони залишалися зі
мною. Багато думок було не озвучено, не описано, але
реалізовано. Коли погодні умови не давали посидіти на лавці, я
спокійно, без відвідувачів, працював у кабінеті. Я любив писати,
читати, коли в школі було тихо, без дзвінків, тепло. Дуже багато
думок, ідей народжувалось, коли писав висновки до уроків
учителів, готувався до своїх, писав виступи на засідання
педагогічних рад, спостерігав за виконанням обов'язків
технічним та обслуговуючим персоналом…. У результаті
спостережень прийшов до висновку, що до тих сторожів, які
працювали в школі (це була жінка старшого віку, якій
допомагала собачка, і чоловік теж пенсійного віку, але
рухливий, спостережливий), я ставився надто лояльно. Жінка-
сторож одного разу не пустила до школи завідувача районного
відділу освіти, який похвалив мене на нараді за підбір кадрів. Я
часто, увечері, чув голос цієї жінки, ніби якесь підспівування.
Спочатку я подумав, що це вона так добросовісно виконує обряд
молитви. На роботу вона прибувала своєчасно, але одного разу

205
вона з’явилася набагато пізніше. Її обличчя було залите кров’ю.
Я зателефонував своїй дружині, щоб вона прийшла перев’язати
рану. Після огляду Ліда сказала, що жінка-сторож п’яна. Проте
постраждала пояснювала, що вона просто впала по дорозі на
роботу. Я був переконаний, що жінка молиться, а вона,
виявляється, таємно зловживала спиртним. Її собачка була дуже
чутлива, тому цілий вечір «підспівувала» господині. Ця жінка
була звільнена з роботи.
Я не міг пояснювати кожному, що алея троянд біля
школи була посаджена жінками, які втратили на війні чоловіків.
Ця алея носила відповідну назву – Алея вдів. Я чекав нового
сторожа, чоловіка, який мав з особливою пильністю наглядати
за цією алеєю. Але знайшлися люди, які «більшу» увагу
приділили квітам, ніж сторож. Незважаючи на те, що територія
проглядалася з усіх сторін, кожного ранку були викопані кущі
троянд. Квіти ці були посаджені живими мертвим, политі
свяченою водою. Проте це не стало перешкодою для того, щоб
пересадити їх додому або на місцеве кладовище. Сторожа
цікавили інші питання: як уранці перевезти додому «необхідне».
«Подякував» я і цьому сторожу.
Я беззаперечно вірив сусідам вулиці Шкільної. Одного
разу конюх накосив копичку сіна й склав її біля хліва. Увечері
нам зателефонувала сусідка Тамара Борисівна Лотоцька, яка
побачила вогонь на дворі школи. Ми з дружиною босоніж
кинулися гасити пожежу. Горіла копичка, а сторож спав. Ми

206
викликали пожежну службу, вивели коней. Вітру, на щастя, не
було. Це і врятувало хлів і коней від великої пожежі.
Іншого разу ще один сусід Сергій Антонович Бурець,
лікар, врятував життя малому хлопчику, який без нагляду
дорослих перебував на території школи. Хлопець упав у
пожежне водоймище. Незважаючи на вихідний, я перебував на
території школи. Ми швидко знайшли драбину, дістали тіло
хлопчика. Лікар надав йому необхідну допомогу. У свою чергу я
взяв пояснення в завгоспа, чому не було дотримано вимог
техніки безпеки. Він пояснив, що хтось украв люка. Наказом по
школі завгоспу було оголошено догану. Голова
райдержадміністрації вимагав звільнення його з роботи. Я важко
пережив ці дні. Найголовніше, що дитина лишилася жива.
Я хочу згадати подружжя Скоропадських: Анатолія
Івановича, Людмилу Максимівну, Юрія Анатолійовича, Богдану
Анатоліївну, які разом з дирекцією школи обладнали на місці
колишнього спортзалу актовий зал. Проєкт було запозичено
мною з Волинського університету. За рік у нас з’явився
розкішний новий зал для засідань, батьківських зборів,
проведення святкових подій, виступів учасників художньої
самодіяльності.
Я щиро вдячний ще одним сусідам нашої альма-матер,
сім’ї Жигалюків: Василю Юхимовичу, Ользі Олександрівні,
Сергію Васильовичу. З допомогою дирекції школи й художника
Скоропадського Анатолія Івановича обладнали музей Природи.

207
Наші творчі ініціативи завжди підтримувало вище керівництво.
Тодішній завідувач районного відділу освіти Тищук Михайло
Кузьмович із задоволенням підтримав і цю ідею. Значний внесок
у зміцнення матеріально-технічної бази на результати навчання
зробив директор навчально-виробничого комбінату Козак І. І.:
випускники школи разом з атестатом про здобуття загальної
середньої освіти одержували посвідчення на право керування
автомобілем.
Близьким сусідом школи був генерал Ковба М. Д., який
надавав допомогу в зміцненні матеріально-технічної бази школи
з ПВП. Одного року на випускний вечір на запрошення генерала
прибув військовий оркестр, який став окрасою не лише
випускного, а й усього селища.
Багато розмов було з сусідами школи: головою правління
колгоспу «Україна» Лотоцьким Б. П., Героєм Соціалістичної
Праці Кондратюк О. П. щодо будівництва нового приміщення
школи. У 1986 році діти, учителі, батьки попрощалися з двома
змінами навчання. Було збудовано нове приміщення на 620
учнівських місць.
Під керівництвом дирекції школи ще одні сусіди школи,
учителі фізичної культури Городнюк О. П. та Д. П., доклали
багато зусиль для завершення обладнання шкільного стадіону,
ігрових майданчиків. Сусідами школи впродовж багатьох років
були вчителі музики Климчук Л. С., Савчук Ф. І., Іщук С. В.,

208
Петрук Т. І., які вели навчальні заняття в школі мистецтв,
готували наших учнів до районних оглядів, обласних конкурсів.
У будинках навпроти школи, або як їх називали
вчительськими, проживали директори школи: Шевчук В. Т..
Антосюк Л. П., заступник директора Левшенюк М. С., учителі
Сусла Г. Я., Сусла А. Я., Левшенюк Л. В., Сусла Н. Г.,
Менько О. В., Жигалюк В. Ю., Жигалюк О. О. Своєю працею
вони заслужили повагу від учнів і батьків. Інженер Сусла В. Г.
брав активну участь у будівництві школи. Його мати,
Ломоносова М. Ф., була відомим лікарем, а батько –
інспектором відділу освіти, вчителем фізики в школі. Я вдячний
Онищук Л. М., Лічевській М. І., Булейко Н. М. та іншим
учителям за ідею створення шкільного музею. Надія
Миколаївна, заступник директора з виховної роботи закладу,
організувала збір історичних матеріалів, фотографій, цінних
експонатів (одяг, побутові речі, книги, спогади, листи, шкільне
приладдя).
Добросовісною і працьовитою була ще одна шкільна
сім’я Лобаїв: Ростислав Прокопович і Стефанія Олександрівна.
Чоловік довгий час працював над будівництвом тиру. Сусіди
Вівсянник М. В., Смілий В. П. багато років очолювали
батьківський комітет школи. Завжди бажаним гостем у школі
був голова колгоспу Ревенко А. М., якого любили за доброту,
підтримку, організацію харчування, літнього відпочинку учнів
та вчителів на морі.

209
 Коли я дивлюся на світлину, на якій сфотографовані діти-
сусіди, розумію, що у всіх різні долі. Сьогодні ми вже не є
сусідами, але зберегли спадкоємні добросусідські взаємини і
спогади. З цього приводу є багато думок. Кожен погодиться, що
краще добрий сусід, ніж байдужий родич.
Якщо термін «сусіди» перенести на держави, то можна
прослідкувати діяльність українських гетьманів, які шукали
Україні добрих сусідів, щоб жити в мирі й дружбі. Це могла
бути конфедерація Польщі, України й Литви. Сьогодні ці сусіди
є доброзичливими і вірними Україні. Не судилося…У
Переяславі українці присягли на вірність, а що отримали? Не
стала для українців Батьківщиною і держава СРСР, якою
правила нація під маскою єдиного народу. Насправді
здійснювала русифікацію, прагнула ліквідувати українську
мову, культуру й націю, штучно організувала три голодомори.
Смерть руками тодішньої влади відібрала життя в мільйонів
людей.
У десяти заповідях Закону Божого написано про два види
любові: любов до Бога й любов до ближнього. «Полюби
Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю…»,
– це перша і найбільша заповідь Господня. Друга ж подібна до
неї: «Люби ближнього свого, як самого себе». На цих двох
заповідях утверджується закон природи (Мф 22:37-40). Сьогодні
діти й доросле населення України бачать війну, велике лихо й
соціальне зло: убитих і поранених, з болем у душі й серці

210
дивляться на спалені й знищені житлові будинки, школи. «Хто
ненавидить брата (ближнього), є людиновбивця». То чому ж
патріарх РПЦ Кирил благословив цю «спецоперацію» зі
знищення нацистів в Україні»? Для допомоги бідним, хворим,
на захист віри, по-сусідському? Чому не було допомоги в
голодні роки? Чи РПЦ, як складова частина «русского міра»,
допомагає путіну повернути радянську імперію СРСР? 30
грудня 2022 року минуло сто років з часу утворення СРСР. Не
буде Україна більше в такому союзі, тим більше з сусідом
росією, яка проводить на нашій території «політику геноциду»,
у союзі з білоруссю продовжує війну. Я вже висловлював думку,
що будь-які непорозуміння сусідів завжди успішно
вирішувалися без втручання інших сторін. Бувають інколи й
гострі суперечки, конфлікти. Опоненти можуть дорікнути мені,
що країнами теж керують люди, партії, фракції, що мають
вирішальний вплив на їхніх керівників. А особливо коли ці
країни втягнуті у війну, у ворожі союзи. Повернусь до історії:
відомий німецький кайзер (deutscher kaiser) Вільгельм ІІ і
російський цар Микола І були родичами по жіночій лінії
(шваграми), систематично листувалися. У кожному листі
імператор звертався до свого швагра «Любий Нікі…», а
закінчувався лист словами «Твій вірний і відданий кузен і друг
Віллі». Таких теплих звертань і слів виявилося мало, щоб
об’єднати інтереси Німеччини й росії. Більше того, ці дві країни
перебували у ворожих політичних союзах – Троїстий союз і

211
Антанта. Дружба керівників держав, які очолювали дві країни,
не привела до миру, а 1 серпня 1914 року Німеччина оголосила
війну росії. Це стало початком Першої світової війни, у яку було
втягнуто 38 країн.
Чинником, що визначала роль України в Другій світовій
війні, стала відсутність державності. Українців знову розглядали
лише як ресурс – людський, матеріальний, політичний. Зона
німецької окупації повністю покривала балтійські країни,
білорусь і Україну, саме тут жертв було найбільше. Від війни в
Україні загинуло, за офіційними даними, 4,5 млн людей, тоді як
білорусь втратила 2,2 млн, росія – 1,8 млн. У сумній статистиці
воєнних жертв Україна посідає І місце, крім того, до 2,5 млн
було вивезено на примусові роботи до Німеччини. Частина
загинула. Сьогоднішні рашисти ще більш жорстокі, ганебні й
набагато перевершують своїх попередників.
Україна – миролюбна країна, земля вікових хліборобів.
Сьогодні для неї важкі часи: вона експортує у країни Азії й
Африки зерно, хліб. Увесь світ бачить, що наші землі
перетворились на руїни. З цього приводу теж мають бути
конкретні дії.

212
213
 Трагедія на Дністрі
Кожне літо з 1967 по 1969 рік у моєму житті мало
цілеспрямований характер, було наповнене відповідальним
змістом – отримати диплом про вищу освіту. Обов’язковою була
педагогічна практика, археологічна експедиція, військово-
польові збори. Велике враження справила на мене археологічна
практика на Тернопільщині, на березі Дністра. Керував
практикою і археологічною експедицією кандидат історичних
наук Володимир Данилович Баран. У складі експедиції були три
студенти історичного факультету Львівського державного
університету імені Івана Франка: Гайковський Михайло, який
був на території свого краю, Іван Опаленик, родом із Закарпаття,
і я, Микола Рудковський, мешканець Рівненщини. Як бачимо,
склад експедиції був представлений трьома регіонами України.
Допомагали нам учні Заліщицької школи.
На практику я приїхав раніше за всіх. Ішов селом з
великою валізою, у якій був робочий одяг, взуття, усе необхідне
для роботи й відпочинку. Перше враження від села було
неприємне: я до всіх вітався, бажав доброго дня, а мені не
відповідали. Під вечір вирішив звернутися до сільської ради
стосовно облаштування на ніч. Там зустрів лише сторожа, якому
показав свої документи. Він дозволив мені переночувати,
виділивши місце на дивані. Я дізнався, як люди тут вітаються.
Мені старші люди не відповідали тому, що прийняли мене за
чужинця, мабуть, москаля. На другий день усе стало на своє

214
місце. Як і було домовлено, я зустрівся з керівником практики,
він влаштував мене і моїх друзів, Михайла та Івана, на квартиру.
Будинок господині був просторий. У великій світлиці, на печі,
спав десятирічний син. Крім жінки й чоловіка, з господарями
жила ще дочка Віра. Тричі на день жінка готувала нам смачну
їжу. Ще люди не пробували помідори, а ми їх, славнозвісні
заліщицькі помідори, їли вже тричі на день. Вони були
основним джерелом достатку в цьому куточку Тернопільщини.
На подвір’ї пахло сіном. До Дністра була сотня метрів.
Керівник практики дав нам можливість підготуватися
теоретично, щоб виконати поставлені завдання. Копати
допомагали учні місцевої школи. Наш керівник регулював
працю й відпочинок. Ми мали можливість засмагати й купатися.
У святкові дні фізичної роботи ніхто не виконував. На свято
Петра й Павла ми відпочивали на Дністрі. Там я почув, що в
чагарниках місцеві хлопці вбили гадюку. Казали, що є також
вужі. Коли ми купалися з Володимиром Даниловичем у річці,
назустріч нам пливла піднята голівка. Я втратив контроль над
собою, хоча єдиний умів добре плавати. А тут самовпевненість
мене підвела. Володимир Данилович допоміг дістатися до
берега. Сільські дівчата перепливали дистанцію 30-40 метрів до
острівця.
Поблизу цього місця відпочинку сталася
непередбачувана трагедія. Дві дівчинки пасли корови. Тварини
не потребували пильного нагляду, а тому діти гралися, прали

215
хустинки, стоячи на камінцях. Тут була добре відчутна течія і
крутилася вода. Одна з дівчаток, мабуть, посковзнулася і впала у
воду. Її підхопила течія. Вона зникла у воді. Інша дівчинка
почала кликати на допомогу, але близько нікого не було. Вона
погнала корови додому, хотіла привести когось з дорослих на
допомогу. Так серед білого дня сталася велика трагедія.
Дівчинка була єдиною дочкою у батьків. Цілу ніч усе село було
на березі річки. Ми теж були там. Батьки, хресні на човнах, з
хлібом на воді, зі свічками, шукали утоплену. За повір’ям, хліб
мав зупинитися на місці утоплення. Лише на другий день
знайшли тіло дитини, прибите водою до сусіднього мосту.
Декілька днів ніхто не хотів підходити до річки. Місце
відпочинку перетворилося на місце трагедії для всього села. Я
цих дівчаток неодноразово зустрічав, але хіба міг подумати, що
станеться така біда.
Наша практика підходила до кінця. Ми допомагали
господарям. Господиня мені запропонувала особисті речі
вислати поштою, а у валізу покласти заліщицькі помідори. Я так
і зробив. А ще привіз розповідь про цю трагедію. Моя практика
була оцінена «на відмінно». Я познайомився з традиціями цього
славнозвісного куточка України, з народними обрядами
Тернопілля. Тепер я ішов, промовляючи «Слава Ісусу Христу!»,
або відповідав «Навіки Слава!»

216
 Правдива історія з моїм прізвищем
Усередині і другій половині 60-х років я спокійно сидів
на задній студентській парті в аудиторії історичного факультету
Львівського державного університету імені Івана Франка.
Слухав уважно й конспектував цікаві лекційні матеріали
викладачів. Мене цікавили насамперед лекції Похилевича Я. Л.,
Бродського Р. М., Кіся Я. П., Войцехівського І. І., Інкіна В. Ф.,
Карпенка О. Ю. Добрих слів заслуговували й інші викладачі,
яких у своїй книзі «Найкращі роки» згадав мій
однофакультетник Володимир Бадяк. Видана книга у 2019 році,
яку автор деталізував як реконструкцію студентських літ.
Володимир Бадяк закінчив навчання в університеті у 1965 році.
Я став студентом у цьому році. Хочу додати, що Володимир
Бадяк народився у 1938 році в селі Тирява Сільна (Польща).
Депортований був на Тернопільщину. У 1982 році йому було
присвоєно звання доцент, у 1977 році – нагороджений
нагрудним знаком МОН «Відмінник освіти України».
Зі мною навчалися студенти з різних куточків України.
Це були львів’яни, волиняни, житомиряни, рівняни,
тернопільчани. Були росіяни й білоруси. Близькими друзями
мені стали Б. Чайковський, Г. Шпак, М. Гайковський, І. Патер,
М. Соколянський, В. Супрунов, В. Янов. Вихідці з інших
областей України сприймали мене як поляка, що проживав і
навчався в селі з такою страшною назвою Вовковиї, недалеко
від Луцька, Дубна, Берестечка. Я не став розповідати

217
«кривдникам» секретів, а запросив до себе в гості В. Супрунова,
родом з Житомирщини. Після відвідин мого села, приїхавши у
Львів, він розповів однокурсникам про Вовковиї, про моїх
рідних. Багато з них змінили своє ставлення до мене. Я ще
більше виріс у їхніх очах – не ростом, мені його не бракувало.
Але мене і багатьох моїх колег чекала несподівана пригода. На
лекції з історії В. Ф. Інкін сказав, що шляхтич Федір (Ян)
Рудковський убив Устима Кармалюка. Усі обличчя моїх
однокурсників повернулася до мене: одні сміялися, інші щось
обговорювали, аудиторія вийшла з-під контролю викладача. А я
сидів, опустивши голову. Такого факту до цього дня я не знав.
Про Кармелюка чув. Коли прочитав у 1988 році історичний
роман, то дізнався, що Рудковський Федір, шляхтич, убивця
Устима Кармалюка, нагороджений за це царським золотим
перснем із зображенням корони. Тепер уявіть мене в такій
ситуації. До такої події на Поділлі моя рідня по дідовій лінії не
має ніякого стосунку, адже дід родом з литовських і білоруських
земель. Я вийшов з аудиторії. Після розмови зі мною В. Ф. Інкін
усе зрозумів і вибачився. Я був сердитий через моє прізвище.
Справді в 1835 році Устима Кармалюка було вбито
шляхтичем Федором Рудковським. Але це не має ніякого
відношення до мого родоводу. Я народився 15 травня 1947
року в селі Вовковиї Козинського, пізніше Демидівського
району Рівненської області. З розповіді батьків знав, що
хрещений був у Вовковиївській церкві. При виписуванні

218
документа про моє народження сталася помилка: у діда
прізвище Рутковський, у батька – Рутковський, а мені виписали
свідоцтво з прізвищем Рудковський. Пізніше мої діти, син Юрій,
донька Наталя, онуки Владислав і Дмитро теж стали
Рудковськими. Я знав, що мій рід по батьковій лінії був
започаткований на землях Литви і білорусі. Моя сім’я бувала у
Литві, а литовські родичі гостювали у нас. Дядько мій,
Рутковський, запрошував мене змінити місце проживання на
Литву, місто Єзнас.
На початку травня 2004 року мій батько поїхав у
Клеванський госпіталь на лікування. Узяв з собою костюм, адже
його поінформували, що він одержить нагороду за участь у
Другій світовій війні. 9 травня його разом з іншими ветеранами
війни буде нагороджено. Нагороди мав вручати Сорока М. П.,
голова Рівненської обласної державної адміністрації. Ніяких
нагород ніхто йому не вручив. Туди він поїхав на двох ногах, а
після 9 травня 2004 року приїхав на одній, продовжуючи
лікуватися в Демидівській райлікарні. 7 липня 2004 року
Рутковський Ананій Володимирович помер. У лікарні нагороди
не одержав, а ногу втратив. Не на полі бою, а в лікарні 9-10
травня 2004 року. Я переніс горе з сім’єю, був вдячний
колективу й людям, які підтримали мене у важкий час. Коли
труну опускали в землю, я сказав, що помер останній
Рутковський, а залишилися всі Рудковські. Після смерті батька я
вступив у спадщину, але виявилося, що я не можу бути

219
спадкоємцем, оскільки батько Рутковський. Демидівський
районний суд довів, що Рудковський М. А. є сином і
спадкоємцем Рутковського А. В. При виписуванні свідоцтва про
народження була допущена помилка. Так з’явилося прізвище
Рудковський. Суд усе довів: ні я, ні мої діти прізвища не
змінили. І я, і мої діти Рудковські.
Життя продовжується. Я за мир, Україну, її перемогу у
війні, за дружні відносини з усіма країнами. Я дуже радий, що
Литва, земля моїх родичів, предків, є надійним помічником і
другом на шляху до перемоги, як і всі миролюбні країни і
народине переможуть світу. А я не міг змінити місце
проживання тому, що я українець, люблю Україну. Я навіть
статтю написав «Як Дніпро повік з Україною, так і з нею я
назавжди».

220
 Минуле й сучасне у розвитку фізичної культури
й спорту у двох школах і селах району
Одним з найпопулярніших видів спорту у школах,
особливо у селі Вовковиї, був футбол. На уроках і в
позашкільний час усі майданчики, придатні для цієї гри,
використовувалися кожного дня і в різні пори року. Біля
цвинтаря був стадіон з трав’яним покриттям. Одночасно трава
слугувала місцем для сидіння, допоки не були виготовлені лавки
для вболівальників. Для гри використовували спортивний
майданчик біля лікарні. Грали також на трав’яному
футбольному полі за річкою. У кожному куточку села
прихильники спорту орендували тимчасове вільне місце для
улюбленої гри. Матеріальна база Вовковиївської середньої
школи знаходилася в приміщенні біля лікарні. Тут, на складі,
учитель фізичної культури Скуратівський П. В. тримав взуття,
форму футбольної команди школи, м'ячі, спортивний інвентар.
Часто можна було спостерігати перед початком уроків, на
перервах, як учні в черевиках, чоботах, а хто й босоніж
демонстрували не стільки спортивну майстерність, як
захоплення цим видом спорту. Було мало футбольних м’ячів,
вони багато років були для нас дефіцитом. А тому на
спортивному майданчику біля школи використовувалися
принесені нами гумові м’ячі. Футбольне взуття й спортивний
одяг Петро Володимирович видавав на районні змагання.
Упродовж багатьох років, незважаючи на всілякі труднощі, у

221
Вовковиях виросли й зарекомендували себе відомі в селі, у
районі, в області, футболісти. Серед них Марушкевич Ігор, який
виступав за команду «Колгоспник» міста Рівне. Якщо Ігор був
нападником у команді, то Лагнюк Володимир був найкращим
захисником у збірній команді Козина, грав за команду
Сільськогосподарського інституту міста Львова. Відомим
місцевим гравцем став Глушко В., який пізніше проживав у
Демидівці. Великою популярністю в сільських вболівальників
користувалися футболісти Волинюк Г., Назарук Є., Єдинак П.,
Кость Й. Я ще пам’ятаю, коли на стадіоні біля цвинтаря
відбулася товариська зустріч з футболу між командами сіл
Вовковиї та Козина. Гра закінчилася внічию 1:1, але головний
суддя Кирилін Дмитро Кузьмич оголосив результат на користь
Козина, вони були «гостями». Уболівальники сприйняли це за
жарт.
Для нас, сільських хлопчиків, невеликою була відстань
14 км від школи до місця перегляду товариського поєдинку між
командами Демидівки й Козина. Я народився в Козинському
районі, а вже школу закінчував у Демидівському. Ми на
велосипедах, підводах діставалися через село Підвисоке до
Козина, щоб побачити цю товариську зустріч. Гра закінчилася з
рахунком 4:4. Окрасою цього поєдинку став забитий
Володимиром Лагнюком гол з середини поля у ворота
демидівчан. Багато вболівальників підтримували демидівську

222
команду: тепер це був наш райцентр. За команду Демидівки грав
вовковиївський учитель фізичної культури Єдинак П. П.
Я пам’ятаю поїздки підводою в село Рудка для гри з
місцевими футболістами. Хочу зазначити, що популярність
футболу серед жителів села Вовковиї була зумовлена і тим, що
тут проживали сім’ї словаків, чехів, українців, переселених з
Польщі. Організовувалися навіть змагання з футболу на
першість села серед команд Бернатовщини, Центру, Вороничів.
Пізніше у Вовковиях на першість району змагалися дві команди:
колгоспу й пивзаводу.
Крім футболу, був популярний і волейбол. Біля клубу, на
майданчику, у вихідні і святкові дні завжди було людно. Так
само, як «танцювали» на майданчику школи біля лікарні. Коли в
селі не було великої кількості телевізорів, а на пивзаводі він був,
там збиралося багато вболівальників, яких не могла вмістити
велика кімната. А тому більшість сиділа на підлозі. Сьогодні
дивує, що в центрі села є вільним велике приміщення колишньої
лікарні. Чому там не створити умови для відпочинку, дозвілля
молоді – гри в шахи, у шашки, настільний теніс? Безумовно, у
Демидівці були сприятливіші для цього умови. Я неодноразово
спостерігав гру збірної команди Демидівки. Мені дуже
подобалася гра капітана Колодинського Богдана, голкіпера
Бакалейка Василя, Бовчалюка Богдана. Якщо порівняти
результати поєдинків шкільних команд Вовковиїв та Демидівки,
то в середині 60-х років переважали вони у вовковиївської

223
команди. Цим успіхам сприяла результативна й майстерна гра
Костя Йосипа, Сергія Бакульського, Володимира Губера,
Володимира Шеремети, Івана Барни та ін. Помітною була
перевага вовковиївської шкільної команди баскетболістів, кістяк
якої складали Бакульський С, Шеремета В., Котовський А.,
Каліщук М., Кравець Ю., Рудковський М., Тимошенко М.,
Рослюк В. та ін. Демидівські шкільні спортсмени були
сильнішими з легкої атлетики, натомість вовковиївські були
сильніші в шахах. У 70-80-ті роки переваги в ігрових видах
спорту були на боці Демидівської школи. Ще зі шкільних років
я запам’ятав учителя фізичної культури Вовковиївської
середньої школи Єдинака П. П., який був найкращим гравцем
шахів. Він уперше не тільки як учитель після уроків збирав нас,
юнаків і дівчат, на тренування з баскетболу, а як професійний
тренер. Це не були звичайні ігри після уроків, у цього
наставника була своя методика проведення занять. Вона значно
вдосконалювала техніку виконання штрафних кидків,
відпрацьовувалися швидкі й непередбачувані передачі м’яча в
атаці, блокований захист свого кільця та ін.
Команди юнаків і дівчат успішно захищали спортивну
честь школи, села, району. Я теж був гравцем збірної команди з
баскетболу, футболу. У 10 класі мене відрядили в Рівне
змагатися за першість в області серед учнів шкіл у грі в шахи. Я
представляв Демидівський район. З 24 учасників здобув 6 місце.
Шахи були популярним видом спорту у Вовковиях. У школі

224
серед учнів проходили шахові турніри, у яких брали учні
Бакульський С, Кость Й., Кононов В., Каліщук М., Кравчук В.,
Левшенюк В., Боньковський О. та інші. Проходив турнір і серед
учителів, активними учасниками якого були Бондарчук І. М.,
Скуратівський П. В., Шимчишин О. М., Єдинак П. П.,
Перетятко В. А., Іщук А. П., Ярмолюк В. О. Успіхами
вовковиївських вихованців, розвитком спорту у селі поділився
мій товариш, тоді ще директор Вовковиївської середньої школи
Заклинський В. Є., який часто приїжджав у Демидівку
підтримати своїх вихованців. Свої юнацькі роки він теж
присвятив спорту, справедливо стверджуючи, що Вовковиї – це
спортивне село. Серед вовковиївських гравців відомими були
Гайдамака Юрій, що виступав за збірну Рівненської області у
70-х роках, Коцюк Леонід, Бартошук Ігор, Коцюк Григорій.
Коцюк Л. та Ліджеєв О. виступали за дубенський «Спартак».
Справжню майстерність демонстрували брати Рижки. Це була
футбольна династія Вовковиїв. Відомими футболістами були
Роман і Микола Бондарчуки. Сільські спортсмени виборювали
першість з футболу, міні-футболу. Випускники Вовковиївської
школи Бартошик Володимир, Заклинський Ігор, Фінюк Ігор
стали вчителями фізичної культури. Декілька років тому у
Вовковиях відродилася футбольна команда, яка показувала
змістовну гру. Опікувався нею сільський голова
Бондарчук В. В., якого часто можна було зустріти на
спортивному майданчику біля Демидівського ліцею.

225
 Я з радістю згадую успіхи спортсменів, яких підготували
вчителі фізичної культури Демидівської школи Городнюк
Олександр Павлович та Дарія Петрівна. Тим успіхам передувала
систематична та цілеспрямована робота вчителя та тренера.
Ідучи до школи через шкільний стадіон, я неодноразово в дощ і
сніг спостерігав на стадіоні тренування легкоатлетки Котовської
Ольги, яка стала чемпіонкою Рівненської області, увійшла до
складу збірної команди і представляла нашу країну, область,
район, школу на Олімпійських іграх у Ріо-де-Жанейро у 2016
році. Легкоатлети, яких готувало подружжя Городнюків, у
районі конкурентів не мали.
У Демидівській «ЗОШ І-ІІІ ст.-ліцей» після побудови
нового приміщення, спортзалу, нового стадіону з біговими
доріжками були створені чудові умови для ефективного
проведення уроків фізичної культури, позакласної роботи,
проведення районних та обласних змагань з волейболу,
баскетболу, незважаючи на пори року та погодні умови. Сім’я
Городнюків О. П. та Д. П. після виходу на пенсію залишили
свою плідну працю в Демидівській школі. На зміну їм прийшли
працювати Булейко Ю. М., Карпук О. В., Романцев А. М.,
Жомирук О. М. У Демидівці сьогодні працює ДЮСШ. На базі
школи збудовано поле зі штучним покриттям. Це дало
можливість підвищити ефективність проведення уроків, змагань
на першість району та громади з міні-футболу. Авторитетом
користується суддя поєдинків Ничипорик Юрій Миколайович, у

226
минулому теж відомий футболіст і спортсмен Демидівської
школи. З приємністю довгий час спостерігаю за дружбою трьох
чоловіків: Вердуха О., Токмини В., Шимчишина М. Це були
відомі у свій час вовковиївські футболісти, баскетболісти,
волейболісти. Упродовж багатьох років вони були прикладом
дружби, прихильниками здорового способу життя, поваги до
людей, до свого здоров’я, до спорту. І ними не закінчується
перелік відомих спортсменів. Особливе місце у спорті села
Вовковиї займає Микола Іваник. З 16-річного віку, більше 10-ти
років, він професійно займається кікбоксингом. Одним з
найбільших досягнень спортсмена є перемога в Міжнародному
турнірі з кікбоксингу за кубок серед професіоналів у розділі К-1
до 86 кг, здобута у 2021 році. Це не єдина його велика перемога.
У місті Львові на Міжнародному турнірі Микола Іваник знову
здобув першість. За активної участі Іваника М. у Вовковиях був
облаштований зал для проведення тренувань і змагань з
кікбоксингу. Виявляється, що у нього немає професійного
тренера. Він тренується з професіоналами перед поєдинками,
йому ніхто з числа спортивних організацій не допомагає
фінансово. Микола все організовує за власні кошти. Спортсмен
має плани на майбутнє. Я щиро бажаю Колі подальших перемог,
здійснення спортивних мрій та планів. З повагою згадую свого
сусіда Цимбалюка Сергія з Демидівки, який протягом багатьох
років був капітаном команди, одним з найкращих футболістів та
організатором спортивних змагань з футболу. Сергій особистим

227
прикладом показував молоді селища й району відношення до
спорту й здорового способу життя.
Сьогодні весь світ підтримує Україну в боротьбі з
сусідом – росією. ЗСУ показують усій планеті мужність,
стійкість, незламність духу, рішучість, винахідливість,
переконливість. Вони доводять, що агресори і їхні найманці
ніколи не переможуть наш народ, націю, яка освячена духом
правди й свободи, вірить у Бога й перемогу. Наші воїни
підростають у містах і селах, навчаються й виховуються у
сім’ях, школах, вишах, колективах. Багато з них обирають
військові професії, наслідуючи дідусів, батьків, братів. Ми
навчаємо в школах професійних спортсменів, які захищають
честь України на олімпіадах, чемпіонатах світу і Європи. Як ми
гордимося, коли звучить Гімн на честь перемоги спортсменів чи
команд нашої Батьківщини. Спортсмени, що перебувають у
складі російських команд, повинні їх залишити. Їх ніхто не
змушує воювати, але вічний поклик просить шанувати свою
землю, батьківську хату, реагувати на злочинні дії рашистів.
Приємно, що футбол знаходить підтримку в Дубенському
районі. Команди Хрінників і Демидівки завжди здобувають
призові місця. Проходять турніри пам’яті Романа Зубчука, які
традиційно відбуваються на шкільному майданчику в
Демидівці. Я пишу ці слова 2 лютого 2023 року. Саме цього дня
в Демидівці відкривається Спартакіада з ігрових видів спорту.
Голова Демидівської ОТГ Сергій Радченко любить спорт,

228
особливо футбол. Місцеві вболівальники завжди бачать його на
місцевому стадіоні під час поєдинків. Перебуваючи на керівних
посадах, Сергій Іванович завжди підтримує розвиток спорту,
матеріальну базу, адже молодь ОТГ проявляє цікавість до
проведення спартакіад з бігу на різних дистанціях, стрибків у
висоту й довжину, командних естафет зі стрільби та інших видів
спорту. Спортивні традиції треба примножувати й розвивати.
Ми повинні не лише дивитися з надією на наших талановитих,
обдарованих спортсменів, а працювати з ними, допомагати,
підтримувати їхні ініціативи й намагання, щоб згодом з’явилися
нові прізвища юнаків і дівчат, якими будуть гордитися не лише
жителі сіл Вовковиї і Демидівка, а вся Україна. Усім вам успіхів
і спортивних перемог, а Україні великої перемоги у війні з
росією.

З ВІРОЮ У БОГА І В ПЕРЕМОГУ УКРАЇНИ У ВІЙНІ

Заклик Генеральної Асамблеї ООН припинити війну до
російської федерації був проголошений у грудні 2022 року.
Результати голосування виявилися такими: за припинення війни
– 82 країни, утрималися – 80, проти припинення війни –
білорусь, Китай, Куба, Північна Корея, Ефіопія, Іран, Еритрея,
Казахстан, Сомалі, Нікарагуа, Судан, Сирія, Зімбабве, росія. Я
пишу ці рядки 16 грудня, коли наші війська знищили 97 тисяч
270 солдат і офіцерів рашистських військ, а сьогодні вже понад
100 тисяч. У цей же день з Каспійського й Чорного моря було

229
запущено 76 ракет, 60 з яких знищено. Наші війська відбили
атаки ворога в 22 населених пунктах. Залишився тимчасово без
світла, води й тепла Харків. 40 ракет летіло на Київ, 37 було
збито. Обстріляно Херсон. Багато об’єктів у східних областях
знеструмлено, утрачено близько 50% цілодобового
використання електроенергії, що негативно відбивається на
промисловому виробництві, економіці, побуті, на освіті,
медицині, на інших галузях інфраструктури. Справжній
патріотизм, любов до Бога й України ми відчуваємо під час
богослужіння предстоятеля ПЦУ Епіфанія в Свято-
Михайлівському Золотоверхому соборі, у кожній його промові,
у промовах архієпископа Агапіта, щирих проханнях до Бога
відвернути, зупинити цю ганебну, людиноненависницьку,
грабіжницьку, жорстоку війну росії проти України, її народу,
проти покоління людей, які пережили Другу світову війну,
жінок і дітей, їх ховають у спалених і знищених будинках сіл і
міст України.
Мені доводиться бувати на богослужіннях у Свято-
Покровському соборі, на похоронах військовослужбовців, які
стали жертвами цієї брехливої «спецоперації» на нашій землі з
24 лютого 2022 року. Ця війна відзначається ворожістю росії до
тих, хто не хоче їй покоритися. Прагнення до прирощування
власної території, чужого майна, надбань культури –
беззаперечні факти впродовж усієї війни. Вони шукають не
«нацистів», а предмети побуту, майно, але найгірше, що

230
крадуть дітей. Соціологічні дослідження, які проводилися
більше 10 років тому, показали, що 62% росіян вважали Україну
ворогом. Україна – третій ворог росії після США та Грузії (2009
рік). Тим часом 91% українців у той час ставилися до росіян
позитивно (див. Універсум №11-12, - 2009 р., с. 29). Вдумайтеся
в ці цифри сьогодні. Зрозуміло, що вони залишилися спогадом і
помилкою. Заклик предстоятеля УПЦ (МП) Онуфрія до
об’єднання в боротьбі проти «богохульства, на захист Слави
Божої» разом зі своїми громадами, державними структурами,
культурними центрами, комерційними організаціями знайшов
своє місце в структурі «русского міра». Культурні центри з
реалізації ідей «русского міра» були створені в Дніпрі, у
Донецьку, Луганську, Києві, Харкові, Рівному. Тільки до
Всеукраїнської координаційної ради, організації російських
співвітчизників, увійшло 140 організацій. У ЄС заборонили
російські телеканали. Генеральна Асамблея ООН засудила
репресії росіян у Криму. У Кривому Розі внаслідок ракетних
ударів є загиблі й поранені. У Кременчуці не працюють системи
опалення через відсутність світла. Президент США Джо Байден
засудив нову ракетну атаку росії проти України й пообіцяв
надати засоби ППО. Ми вкотре стаємо свідками ракетних атак,
що переконують у тому, що цілями росії є мирні жителі та
критична інфраструктура. Станом на 17 грудня 2022 року від
геноциду та ракетних атак загинуло 450 дітей, 863 – поранено.
Мабуть, терпіння залишило батьків тих дітей, але Бог дасть сили

231
захиститися й перемогти це зло. Ми молимося, щоб визволитися
від чужинців, щоб Господь охороняв наших воїнів, щоб вони
живими й здоровими повернулися до своїх рідних.
Світ створений Богом і всім добрим. ЄС виділить у 2023
році Україні 18 млрд євро. «Русскій мір» теж виділить УПЦ
(МП) кошти на її захист. Можливо, на зміну назви, територію
розташування. Кожного дня мільйони українців у всьому світі
звертаються до Бога зі словами «Боже, Україну збережи!»
Просять діти за батьків, жінки за чоловіків, сестри за братів,
друзі за товаришів, сусіди за сусідів. Це чути в церквах, на
вулицях, у школах, у сімейних молитвах.
Різні були війни в долі українців. Часто доводилося
воювати на боці інших країн, народів, але найдорожчою завжди
була Україна, її свята земля. Безсмертною славою на полях боїв
проявили себе запорозькі козаки. Прикладом героїзму стали
Герої Крут. Не оминули українців окопи в Першій світовій,
Громадянській та Другій світовій війнах. Але є героїчна й разом
з тим трагічна сторінка в історії України. Ця сторінка особлива,
заслуговує на повагу: українці створили свою армію – УПА, яка
боролася проти двох колишніх держав – німецько-фашистської
та СРСР. Мільйони українців віддали своє життя за незалежну
країну, а ще тисячі юнаків і дівчат провели свої найкращі роки у
Воркуті, Караганді та інших «історичних» місцях Сибіру й
московії-росії. Вони виборювали волю України. Я не раз
задумуюся над долею України, нашою долею. Бо пишу ці слова,

232
коли з двору долинають звуки сирени. Мабуть, на честь
переговорів і приїзду путіна до Мінська російські літаки
вилетіли «в напрямку сіл і міст» України. Догмат марксизму-
ленінізму твердив, що «кожна кухарка повинна вміти керувати
державою». У 1996 році лукашенко пересів з «радгоспного
УАЗіка» в мерседес керівника держави, періодично заграючи то
з росією, то з Заходом. Лукашенко ніколи не відмовлявся від
влади: «Я – президент держави, і ця держава буде, поки я
президент». Сьогодні всім нам відоме президентство лукашенка,
роль і місце білорусі в союзі з росією, її ставлення до України.
Два сусіди об’єдналися проти третього. Президент росії путін
налаштовує свого сусіда у військовій формі на спільні військові
дії російсько-білоруських ЗС проти України, тобто на відкриття
другого фронту. Путін в Україні шукає нацистів, а лукашенко
кого шукає? Ось ми бачимо роль європейської дипломатії, її
вплив на безпеку, співробітництво й мир у світі.
Може, комусь не до вподоби, що Президент України
В. Зеленський, не дотримуючись дипломатичного етикету,
прилетів у США не в костюмі. Мені сподобалося, що за 300 днів
війни, не в час миру, не для очей преси чи цікавості людей, він
прибув як Верховний Головнокомандувач, як Президент, що
залишив свою країну на один неповний день, щоб провести
консультації, отримати моральну та матеріальну допомогу у
важкі зимові дні й ночі України. Переговори підтвердили, що
американці будуть з нами на кожному кроці. Високотехнічне

233
озброєння Україна отримає, ще 2 млрд доларів допомоги, а
також інші види допомоги, які передбачені договором.
Керівники США відзначили ЗСУ, які виходять на новий рівень у
військових діях. Напрошується висновок про наших сусідів.
Якщо Ісландія надає Україні допомогу, то наша сусідка
Угорщина остерігається. А хто ж формує думку суспільства в
цій країні?
В Україні ПЦУ з народом, з армією, з владою.
Предстоятель Православної церкви України митрополит
Київський і всієї України Епіфаній вручив Валерію Залужному,
Головнокомандувачу Збройних Сил України, орден святого
Юрія Переможця. А генерал В. Залужний вручив нагрудний
знак «За сприяння війську» предстоятелю ПЦУ Епіфанію. Який
чудовий приклад єднання народу, влади й армії. Це чудовий
показовий зразок для історії України, для зарубіжних країн.
Порівняйте ці два приклади й зробіть переконливі висновки для
себе. У школах РФ з військової підготовки запроваджено курс
«Основи підготовки до боротьби проти тероризму й
екстремізму». А чи знають учні російських шкіл, яку країну
сьогодні багато держав визнали спонсором тероризму? То чому
навчають дітей наші «сусіди»? Наші військові сьогодні
навчаються у США, Великобританії, Чехії. Світ розуміє, для
чого надає допомогу Україні Данія. А Північна Корея постачає
зброю Москві. У Чехії не лише навчаються українські військові,
там проходять вечори українських колядок, нашим дітям

234
дарують подарунки. А російські терористи дітям України, її
народу свої «подарунки» вже зробили. У Любліні, наприклад,
відбулося свято української ялинки. Ми знаємо, що на
Миколаївщині ще десятки населених пунктів без світла й води.
Різдвяне й Новорічне свято буде у всіх українців, у нашій країні,
що веде війну з російською ордою. У всіх українців у Європі і
світі перед очима картина, обстановка, з якою Україна прийшла
до Нового року. Мабуть, не випадково Президент України
здійснив візит у США. Україні, її народу є чим пишатися у
грудні 2022 року. Але є і над чим задуматися. Є що
вдосконалювати, покращити. Якби ж то тільки рашисти. А
скільки в нас внутрішніх ворогів, «відкритих і закритих». Коли
вже світ переконався у злочинах рашистів, священник з
Житомирщини заперечує злочини росіян і їхніх найманців у
Бучі. Мабуть, предстоятелю РПЦ (МП) було б доцільно
організувати екскурсію священників у Бучу, Мелітополь,
Маріуполь, Херсон, Харків та інші міста. У Харкові варто було б
познайомитися зі складом російських ракет. У Чорному морі
стоїть три кораблі з ракетами не для захисту російського народу.
30 грудня 2022 року могло бути за сприятливих умов для путіна,
росії й союзників святкуванням 100-річчя утворення СРСР. Ця
імперія зникла назавжди, навіть у мінімальному складі путіну не
вдалося її реставрувати, відновити для історії. Ця дата зникла
назавжди для українців. Для нас історичною святковою датою

235
стало 24 серпня 1991 року – проголошення Акту Незалежності
України.
Початок 90-их років став активним, необхідним,
суперечливим періодом на сторінках історії України. Через
тиждень після прийняття Декларації перед будинком Міської
Ради, на Хрещатику, поряд з прапором УРСР було піднято
синьо-жовтий стяг. Сусідство прапорів, під якими воювали
українці, один проти одного, червоноармійці й петлюрівці,
свідчило про початок нового періоду. Тривалий час кияни
носили квіти до щогли з прапором УРСР. Поступово в Україні
все ставало українським: від прапора до національної валюти –
гривні. Уряд Б. Єльцина прагнув зберегти за Москвою
становище керівного центру на всій території СРСР за
допомогою механізму СНД. Уже тоді росія почала створювати
наднаціональні органи, розв’язувати принципові проблеми без
узгодження з органами держав-членів Співдружності.
Життя триває, вносить нові корективи, зміни у зв’язку з
набуттям нового змісту між відносинами країн, народів.
Україна, українці нарешті переконалися, хто їхні брати, близькі
сусіди, друзі. Як бачимо, кордони не стали відкритими воротами
для найближчих сусідів. На них немає лозунгів «Ласкаво
просимо!» Окремі порушують їх як вороги, злодії,
прикриваючись брехливими ширмами. Інші стоять біля своїх
воріт, очікують. Кого? А ще є треті сусіди, які часто
використовують всі можливості, щоб не підтримати України,

236
заробляти дивіденди в перших сусідів і їхніх союзників. Не все
завжди гарно, добре й мирно було в українців у відносинах зі
своїми сусідами. Про це описано в шкільних підручниках,
залишилася пам’ять в історії давній і новій, у наш час,
монографіях, працях науковців, істориків. У ХХІ столітті в
історію увійде ще одна агресивна, жорстока, брехлива війна
росії проти України під фальшивою назвою «спецоперація».
Невже світ ще вірить путіну і його пропаганді? Навіщо вбивати
мирне населення, позбавляти їх житла, дітей шкіл, дитячих
садків, хворих лікарень, викрадати дітей? Країна-агресор, бувши
членом Ради Безпеки, продовжує демонструвати впровадження
політики геноциду, неофашизму, жорстокості до свого
близького сусіда. Мабуть, путін з «русскім міром» задумав
показати свою «більшу любов» до «братнього» українського
народу, ніж Ленін і Сталін.
Доля є в кожної людини. Це її щастя або нещастя. А
тепер разом зробімо висновки: чи могли лєнін, сталін, путін та
інші принести щасливе майбутнє Україні? Українці в дні свят,
традиційно, за святковим столом, часто співають: «Щоб наша
доля нас не цуралась, щоб краще в світі жилося». У нас є свої
пісні, традиції, державні свята, відомі усім нам: 24 серпня, 6
грудня, 8 травня, а також релігійні. Календар проведення
окремих з них сьогодні уточнюється. У нашого народу вже
виробилися традиційні погляди, які у новітні часи, у наші дні,
склалися у відносинах між державами Європи і світу. Сьогодні

237
головне питання, можливо, висновок для нас і наших сусідів,
друзів: чим більше буде необхідної сучасної зброї у ЗСУ, тим
швидше війна закінчиться перемогою України. Україна і її
народ з нетерпінням чекають величного свята за всі часи історії
– перемоги над росією, її армією, найманцями, колаборантами,
ворогами, які симпатизують росії. У справедливих армій,
народів доля в кінцевому результаті має бути прекрасна. Це
свято прийде, і з’явиться ще одна цифрова дата у пам’ять для
кожного з нас в історії України і світу.

238
Спортивно-ігровий комплекс Демидівської школи

239
Заняття спортивних гуртків і секцій

Стадіон Демидівської школи

240
 Приміщення Вовковиївської школи, в якому зберігався
спортивний інвентар. Біля цього приміщення проводились
масові спортивні змагання учнів школи.

Вулиця Шкільна

241
Делегація вчителів Кандитської гімназії з Польщі в гостях у
Демидівській школі. Покладання квітів до пам’ятника Тараса
Шевченка

242
 Микола Рудковський

Україна та її сусіди
Історичний нарис

Набір та редагування тексту Шаблій Оксана Олександрівна

Комп’ютерна верстка і дизайн Андрій Червінко

Підписано до друку 3 листопада 2023року

Формат 60х84/16. Папір друкарський.
Гарнітура Times. Друк цифровий.
Ум.-друк. арк. 13,7.
Тираж 35 прим. Замовлення №174
Віддруковано ТМ «ДОЦЕНТ»
(068) 209-31-61
(067) 360-96-97
www.docent.rv.ua

243