МОЯ РОДИННА ІСТОРІЯ

Знання нашого походження розвиває нам напрочуд сильне почуття того, ким ми є насправді, й
допомагає встановити нашу унікальну, справжню сутність. Людина за своєю природою завше
прагне прив’язаності, належності та зв'язку, а взаємовідносини, які ми складаємо з іншими
людьми, можуть бути неймовірно довговічними не лише з тими, які перебувають у нашому часі,
але й з людьми з минулого та майбутнього. Вивчаючи власну родинну історію, ми вивчаємо не
тільки те, як події розгортаються у приватному житті, але й те, як вони накладаються на ширший
глобальний історичний контекст, і це неабияк допомагає нам більш поглиблено та ґрунтовно
аналізувати певні історичні події. Наші сімейні історії виходять за межі імен та дат, які ми
знаходимо у своєму дереві. Йдеться про те, що робить нас такими, якими ми є. Йдеться про
людей, з якими ми можемо створити міцні зв'язки, про людей, які жили та дихали, страждали та
перемагали. Йдеться про коріння, гілки, листя та цілі ліси.
Отже, дослідити своє родинне дерево мені вдалось сягнувши до 4 покоління (тобто
прабаба/прадідо-баба/дідо-батько/мати-діти). Розпочинаючи свою розповідь, мушу зазначити,
що деякі з родинних історій, згаданих мною, можуть видатись частково суб’єктивними,
оскільки більшість з них, отримані шляхом переповідань з покоління в покоління й, на жаль,
не мають жодного документального підґрунтя.
Одна з гілочок мого родовідного дерева сягає у мальовниче село Лука, що знаходиться у
Самбірському районі Львівської області (тоді Самбірський повіт, Королівство Галичини та
Володимирії, Австро-Угорщина). Саме там народилась та зростала моя прабабуся по
материнській лінії, що звалась Кароліна. Походила вона з заможного роду Луцьких, що міцно
закріпились на тих землях ще з 14 ст. (ймовірні родинні зв’язки з сім’єю українського
військового, політичного і громадського діяча, кооператора, публіциста й поета Остапа
Луцького, проте перевірених джерел для підтвердження інформації так і не вдалось знайти в
силу певних обставин). Народилася бабуся в 1910 році й була найстаршою дитиною серед семи
дітей. Цей період в історії у сільських місцевостях на території земель Галичини можна
схарактеризувати періодом зубожіння та постійних злиднів, оскільки більшість населення була
неписемною, спалахували різні дитячі інфекції, були відсутні медичні установи, чималою була
материнська, дитяча та загальна смертність. Можливості заробити на промислових
підприємствах в навколишніх селах не було, а маленькі клаптики землі не могли прогодувати
велику кількість селянських сімей. З вищезгаданих причин, люди масово виїжджали на
заробітки за кордон, лишаючи свої рідні домівки, дітей, і рідко коли повертались на
Батьківщину(виїжджали передусім в Америку, Канаду, Аргентину, Австралію).
Одначе, за переказами бабусі, сім’я її була радше забезпечена, беручи до уваги той факт, що
могла дозволити наймитів. Згодом закінчивши гімназію у Перемишлі й простудіювавши пів
року у Відні, була змушена повернутись на Батьківщину, ймовірно через переслідування родини
й брак коштів, що стало наслідком політичних змін на території. Повернувшись на рідні землі,
пішла вчителювати у школу, викладала німецьку мову та вела церковний хор.
Наприкінці 1920-х рр. більшовики усвідомили дві потенційні загрози в Україні: відносно
заможне селянство й етнічний сепаратизм щодо Союзу РСР. Це стало початком більшовицьких
репресій проти України. Трохи згодом, як і більшість західноукраїнських селянських заможних
родин, сім’я бабусі зіткнулась з примусовим безоплатним відчуженням майна та ізоляцією
постраждалих від таких дій шляхом як насильницької висилки їх із місць їхнього проживання,
так і фізичного знищення. Не оминуло те лихо й нашу родину: одного жовтневого дня, сім’ю
моєї прабабусі(батьків та 4 сестер) депортували в Сибір, отримавши тільки дві години на збір
необхідних речей. За щасливим збігом обставин, моїй прабабусі та її сестрам вдалось уникнути
депортації, оскільки на момент вивезення родини в Сибір прабабуся вчителювала на території
Надсяння, її молодша сестра, на ім'я Броніслава, що була зв’язковою в УПА та жінкою сотника,
тоді жила з чоловіком, а наймолодша сестра Ярослава на той час навчалась в Стрийській
бухгалтерській школі(прабабуся залишилась єдиною, хто допомагав їй матеріально, оскільки
сім’я була вислана в Сибір).Добре відомо, що умови депортацій були нестерпно жорсткими:
голод, холод, хвороби, відсутність ліків, нелюдські побутові умови. За згадками та переказами
прабабусі, у листах її родина просила передати навіть лушпайки з картоплі, якщо вона не в змозі
передати щось більше. Втім, люди пристосовувалися навіть до таких несамовитих умов. На
засланні у родини прабабусі навіть народились діти. Батько її помер там, на Сибірі, а мати після
повернення на Батьківщину.
Одного осіннього дня, працюючи вчителькою німецької мови на території Надсяння, після
прогулянки з учнями до лісу зі своєю колегою-вчителькою, яка, як відомо, походила зі Сходу
України, обоє були заарештовані німецькими солдатами. Звинувачені були, буцімто, на підставі
того, що проводили своїх учнів до військово-оборонних й господарських споруд УПА- криївок.
Перебуваючи рік у тюрмі, бабуся Кароліна пережила жахливі тортури, вибиті зуби, постійні
допити. ЇЇ колегу-вчительку, на жаль, так і не вдалось врятувати(розстріляна після року
утримування), а родині бабусі вдалось викупити її за літр бурбону й корову(ще перед засланням).
Опісля довгого лікування та реабілітації від тих пережитих жахіть, прабабуся знову повернулась
на роботу. На тій самій території Надсяння познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком на
конкурсі хорів. Над історією життя чоловіка моєї прабабусі роками майорить ореол таємничості
та недосказаності. Після чотирьох років спільного життя у них народилась перша дитина, яку
назвали Марія, однак дитя померло в 10 місяців від пневмонії. У 1945 році народилась друга
дитина, моя бабуся Зореслава(прабабуся не давала прізвище батька дитині, тільки по батькові).
Щоправда, бабуся бачила свого батька востаннє у віці 2-ох років. Її батько, на ім'я Андрій
Вацик(ім’я це єдине, що залишилось відомо моїй бабусі про свого батька), що був членом
підпілля УПА, мав перетинати кордон зі своїм товаришем до Америки, однак розминувшись з
ним під час перестрілки на кордоні, більше про його долю нікому нічого не було відомо.
Прабабуся Кароліна знищила будь-які писемні згадки та світлини з її чоловіком, оскільки
боялась переслідувань та репресій.
Через те, що чоловік пропав безвісти, а сім’я були вивезена у Сибір, прабабуся Кароліна не
користувалась доброю репутацією і щороку була змушена змінювати роботу й переїжджати з
маленькою дитиною в інше село. З сімейних розповідей також відомо, що прабабуся та її колеги-
вчительки любили збиратись та влаштовувати літературні вечори, ділитись свіжими новинами,
слухати підпільне радіо, й роздумувати про долю їхньої держави.
Безперечно, Друга світова війна була тією історичною подією, яка залишила глибокий слід у
долі кількох поколінь людей у різних державах. Українці належали до народів, які постраждали
в період війни чи не найбільше, оскільки Україна стала великим полем битви у Другій світовій,
а нацистська окупація, поширення руху Опору тільки підсилювали важкі демографічні та
економічні збитки. Це, своєю чергою, вплинуло на умови життя та соціальні та культурні зміни
в українському повоєнному суспільстві. Покоління моєї прабабусі, чиє дитинство і юність
припали на воєнне лихоліття, мало досить високий рівень внутрішньої самостійності, володіло
певним життєвим досвідом, психологічно було старшим за свій реальний вік. Значну його
частину вирізняли прагнення до змін, оптимізм, ентузіазм, жертовність. Молодь, розчарована
діями старшого покоління в програній революції 1917-1921 років, намагались досягнути своїх
цілей більш радикальними методами. Їм властива завзятість, впевненість у своїх переконаннях
та власній ідентичності, поява культу особистої ініціативи на заміну культу маси. Та з приходом
та становленням радянської тоталітарної влади їхній ентузіазм дуже скоро змінили сірі будні й
життя у вічному страху.
З плином часу, підростала моя бабуся Зореслава. Оскільки її мати була змушена змінювати
роботу щороку, бабуся провела свої шкільні роки у різних школах на території Прикарпаття та
Закарпаття, відомо, що останні роки навчалась в Тухольці та Сможе. За словами бабусі,
дитинство у неї було доволі складне, враховуючи постійну зміну середовища та часті цькування
через необізнаність та неосвіченість місцевих дітей. Для прикладу, ровесники, побачивши, що
бабуся їла рис, глузували з неї, бо думали, що вона їсть «мурандилі»(тобто мурахи).Під час
навчання на українській філології в Дрогобичі, бабуся Зореслава зустріла свого майбутнього
чоловіка Ярослава, що походив з Карпат, пізніше у 1968 році вони одружились. Згодом
переїхали у село Лисовичі, де створили сімейне гніздо, народили двоє дітей, працювали й
проживали там до кінця свого життя.
Післявоєнному «червоному» поколінню моєї бабусі та дідуся була властива простота та
обмеженість, певна масовидність, безініціативність, адаптація до наявного соціального порядку,
та небажання вимагати більше. Свобода стала страшною для тогочасного суспільства, бо
символізувала, що вони не мають на що спиратись, людям було спокійніше жити, коли за них
все вирішували, коли вони могли мати впевненість у завтрашньому дні. Ключовими
інструментами виховання «нової радянської людини» були засоби масової інформації й творча
еліта, яка активно впроваджувала комуністичні гасла у всі сфери життя. Нав’язування концепції
про «дружбу народів», ідеї «братерства» українського та російського народів, «спільність
Вітчизни», спричинило розмивання національно-культурної ідентичності у населення.
Наперекір тим цінностями, які вкладала в бабусю її мати впродовж свого життя(патріотизму,
жертовності), у неї та її чоловіка виросла й розвинулась недоброякісна «хвороба» властива для
багатьох представників цього покоління - ностальгія за СРСР. Ностальгія за впевненістю у
завтрашньому дні, яка виявлялася у дешевих цінах на комунальні послуги, харчові продукти,
забезпечення безплатним житлом тощо. За словами мого батька ностальгія у покоління їхніх
батьків виникала не стільки за тоталітарною системою, а за часами їхньої молодості та першими
яскравими досвідами у житті, які у них, на жаль, були пов’язані з Радянським Союзом. Тобто,
навіть така людина як моя бабуся Зореслава, яка працювала українським філологом, чия родина
була репресована радянською владою, відчувала ностальгію за СРСР після здобуття незалежної
України. Проте, я переконана, що це було пов’язано з тим, що занурюючись у минуле, людина
могла якимось чином возз’єднатись із собою юною й молодою.
Мої батьки, Уляна та Андрій, народились та зростали на території міста Моршин(щоправда,
мати народилась в селі Лисовичі, яке знаходиться неподалік Моршина).Одружились у 1994 році,
а вже у 1995 році народився мій старший брат. Батьки стали першим поколінням, хто вирішив
переїхати у велике місто з метою здобути вищу освіту. У 1998 році остаточно переїхали до міста
Львів з ціллю реалізуватись у кар’єрному плані. З розповідей моєї мами, найбільшу лепту в
розвиток її національності ідентичности вкладала її бабуся Кароліна(про життєву історію якої я
вже згадувала вище), вона вчила плекати такі цінності як самобутність, любов до народу, роду,
рідної землі. Значний вплив на формування світоглядів на національної ідентичності мого тата
мали його дідусь Володимир та батько Степан. Слухаючи Стрілецькі пісні, які наспівував дідо,
та прослуховуючи заборонені радіохвилі разом зі своїм батьком(радіо «Свобода», «голос
Америки» тощо), на підставі тих «ворожих» станцій, за спогадами мого тата, сформувався його
світогляд. Ще у шкільні часи, до нього прийшло усвідомлення, ким ми окуповані та хто є нашим
столітнім ворогом, і як згадував батько, про це йому часто доводилось дискутувати зі своїм
батьком та дідусем, які й стали «будівничими» його ідентичности.
Різниця між поколіннями моїх батьків та моїх бабусь і дідусів, на моє глибоке переконання, є
неймовірно разючою. Характеризуючи своє покоління та тогочасне суспільство, мій батько
зазначає: «суспільство було надзвичайно різношерсте, щоправда, більшість суспільства була
страшно прорадянська, залякана, зомбована, і ніколи не впливала на розвиток суспільства,
завжди впливала революційна меншість, а не маси, які ніколи не могли визначитись, що для них
краще».Та все ж, цінності самовираження значимо більше притаманні поколінню моїх батьків,
через досить очевидні причини:різкий злам системи, яка існувала довгий час, що стало
наслідком змін в соціокультурній спадщині. Ключовими міжпоколіннєвими змінами стало
вільнолюбство, ініціативність та самовираження, а воля та демократія були як кисень для
тогочасної молоді. В той час, як попереднє покоління було залякане репресіями щодо їхніх
батьків й жодна ініціатива не віталась, бо тоталітарна держава диктувала, ким вони мають бути
і як мусять чинити.
Яскравим прикладом тієї волелюбності, ініціативності та інших соціокультурних змін, які
прищепились новому амбіційному поколінню, може слугувати створення організації
“Студентське Братство”, безпосереднє відношення до якого мав і мій батько. 1989-го року
“Студентське Братство” Львова стало першою незалежною українською студентською
організацією, позаяк підпільна мережа діяла ще до офіційної дати заснування, а окремий
студентський самвидав виходив ще з 1986 року. В часи, коли суспільство було електризоване,
то “Студентське Братство” завжди залучалось.
За словами батька, його оточення сформувалось фактично на акціях протесту, насамперед на
перших мітингах, які проходили у Львові, а згодом й в інших містах.(Наприклад, у 90-му році,
після чергової акції-протесту разом з іншими членами організації, його ув’язнили в
Дарницькому приймальнику-розподільнику в СІЗО за незаконні акції пікетування
Генпрокуратури та Київської міської ради).Саме на тих акціях, майбутні «братчики» та
«сестрички» «Студентського Братства» знаходили одне одного й, переповнені молодечим
ентузіазмом, вирішили зорганізуватись в студентську організацію, наскрізною місією якої було
досягнення незалежності України(хоча, як зазначає мій батько, спочатку були ті, хто боявся
визнавати, що прагне побачити Україну незалежною, тому орієнтувались на більш примітивні
потреби, а ті хто на той час говорив про незалежність відверто і відкрито, вважались навіть
радикальними у своїх поглядах).Згадуючи, що стало поштовхом і мотивацією до дій організації,
мій батько зазначає: «мотивацією була багатолітня окупація України, мотивацією було те, що
всі чудово знали, що наш прапор синьо-жовтий, мотивацією було прагнення історичної
справедливості, через те, що діяльність людей, які боролись за самобутність та незалежність
держави, спотворили, а пам’ять спаплюжили, ну й звісно, передовсім мотивацією було
прагнення власної державності». Поштовхом до таких радикальних дій було те, що молодь
відчула, що влада в той час була розгублена, робила одна за одною помилки, не контролювала
ситуацію, тому це видавався сприятливий час і шанс для досягнення цілі. Однак, вони
допустились прикрої помилки, що не «дотиснули» у потрібний момент: однією з вимог
Революції на граніті були дострокові вибори, на які не погодилась влада, наслідком цього стало
те, що на довгі роки ми залишились під впливом та окупацією ворога, навіть після здобуття
незалежности.В той час такі країни як Польща, Чехія, Словаччина влаштували люстрацію і
позбавили права колишніх комуністів, що були причетні до репресій та диктатури, балотуватись,
перебувати на керівних посадах, що стало каталізатором зміни еліт.Натомість у нас ця “червона”
еліта дуже добре асимілювалась у демократичні рухи й фактично далі залишилась при владі.
Тому багатьох членів цього студентського руху після здобуття незалежності спіткало певне
розчарування через втрачений шанс отримати незалежність не просто «де-юре», але й «де-
факто».
Цитую спогади мого батька про середовище у «Студентському братстві» : «І це середовище
дуже порядне, дуже міцне, дуже близьке ідеологічно, за переконаннями, тому збереглось так,
немов єдина родина, не має, напевне, окрім сім’ї, більшої довіри до сторонньої людини, як
власне до вихідців з цього середовища(Студентського братства, Товариства Лева, Спадщини,
УСС(Українська Студентська Спілка)), тобто це всі організації, які зібрали однодумців.»
Отже, студентська молодь довела, що може впливати на владу й відстоювати національні
інтереси. Без сумнівів, дії тих молодих відчайдухів, які організували першу революцію, після
якої визрів Помаранчевий майдан і вибухнула Революція Гідності,мали вагомий вплив на
формування національної ідентичності нашого сучасного суспільства, в тому числі й мого
покоління.
Я з упевненістю можу стверджувати, що сім’я є тим осередком, де починається усвідомлення
етнічної ідентичності людини, яка являє собою ототожнення себе з етнічною спільнотою. Мої
світогляди, цінності, ідентичність диктувались середовищем в якому я народилась і зростала,
мої батьки, бабусі та дідусі стали тими, хто вкладав у мене необхідні цінності, для того, щоб
виховати людину, яка цінує та пишається своєю культурною та історичною спадщиною.
Людину, яка відчуває потребу зробити свій внесок у долю Батьківщини, прагне працювати на
благо рідної країни, її народу, примножувати і поширювати духовні цінності та культурні
національні традиції. Тим паче в такі тяжкі часи, коли проти України вкотре виступила потужна
російська держава з кількасотрічним імперським досвідом, коли за ідею вільної, демократичної
України поклали життя Герої Небесної Сотні, і досі продовжують за неї боротись українські
військові на Сході- представники молодого покоління ніяк не можуть бути байдужими до
національного питання.
У той час, коли цілим поколінням українців(моїх прадідів, дідів, батьків)нав’язували почуття
національної меншовартості, скривдженості, навіювали переконання в перевазі «старшого
брата", нашому поколінню вдалось розвинути безпосередній зв’язок з усвідомленням своєї
національної самобутності, гідності, самоповаги, відчуття спільного минулого й високої мети.
Підсумовуючи свою розповідь, хочу зауважити, що вивчаючи свій родовід, перестаєш думати
про себе лише як про особистість і починаєш розглядати себе як сполучну ланку багатовікової
історії. Я-це лише частина багатовікової історії сім'ї, яка не з мене почалася і мною не
закінчиться. Позаяк я можу зробити істотний позитивний вплив на подальший хід історії своєї
родини своїми думками, вчинками, діями. Однак, щоб творити сьогодення, необхідно пронести
крізь себе досвід попередників. Визнання заслуг наших предків допомагає нам зберегти пам'ять
про них. Складно не погодитися з тим, що забуття - найбільше покарання для тих, хто відійшов
у інший світ. Вважається, що людина вмирає двічі. Вперше, коли у неї зупиняється серце, вдруге
смерть настає, якщо людину забувають навіть родичі. Спогади про тих людей, чиї нащадки
знатимуть свій родовід, не зможуть померти. Наші родинні історії слугують опорою, дають нам
почуття вкоріненості. Припускаю, якби кожен українець досліджував історію свого роду, то
історія нашої держави складалась би зовсім інакше.
ПРАБАБУСЯ КАРОЛІНА З ВЧИТЕЛЯМИ 1-4 КЛАСІВ.
1961 РІК.С. СМОЖЕ СКОЛІВСЬКИЙ РАЙОН.
РОДИНА ЛУЦЬКИХ НА ЗАСЛАННІ
БАБУСЯ ЗОРЕСЛАВА ТА ДІДО ЯРОСЛАВ.1968 РІК.

БАБУСЯ ЗОРЕСЛАВА ВЧИТЕЛЮЄ У СЕЛІ ЛИСОВИЧІ

ПЕРЕЇЗД МАМИ І БАТЬКА ДО ЛЬВОВА
БАТЬКО АНДРІЙ У СТУДЕНТСЬКОМУ БРАТСТВІ