Становище селян у першій половині XIX ст. було не надто хорошим.

А якщо
говорити про жінок, то воно була ще гіршим. Звісно становище жінок залежало
від політичної ситуації. Українські жінки брали участь у війнах, що відбувалися
на українських землях в XVI-XVII ст. Навіть уже в умовах існування панщинної
системи, жінки не займали позицію глядача чи жертви, а залучались до
активної боротьби за права.
У ХVIІІ ст. після того як Гетьманщина остаточно втратила автономію і
перетворилася на провінцію Російської імперії, почав ставати більш
патріархальним і образ жінки. Протягом ХVIІІ-ХІХ ст. значно змінилися уявлення
населення України про розподіл соціо-статевих ролей в суспільстві.
В умовах правової нерівності закономірно, формувалися моральні та
психологічні проблеми, які зі свого боку, загострювали боротьбу за соціально-
правову справедливість безпосередньо у колах жінок. Таким чином, жіноче
питання набувало нового значення.
У першій половині XIX ст. жіноче питання почало усвідомлюватися
громадськістю. До нього зверталися у своїх творах Т. Шевченко, М. Вовчок, І.
Франко, М. Павлик, П. Мирний.
Для першої половини ХІХ ст. характерним явищем була відсутність закону і
будь-якої логіки, саме за таким принципом проходило суспільне життя.
Суспільство, фактично, поділялося на дві категорії: перша мала право управляти
і не знати ніяких законів, вважаючи своє слово законним, розцінювала своє
становище як таке, що дає право задовольняти будь які свої бажання. Друга, в
свою чергу, була змушена визнавати законом всі вимоги першої і покірно
терпіти знущання. В таких умовах, жінки поставали ще більше беззахисними і
все частіше страждали чи гинули від знущань пана, або пані. Що ж доводилось
терпіти жінкам? Найчастіше вони потерпали від введення панами надмірної
панщини, знущань та побиття. Підтвердженням цього факту можуть виступати
різноманітні свідчення.
Наприклад, зі Станіславського округу в Східній Галичині: «…зустрічались
випадки, якщо якась дівчина у дворі не витримує і втече, то її зловить пані каже
волосся обрізати вимазати голову смолою і до цього дати ще 50 різок. А також,
жінок б’ють за будь що і дуже суворо…» [1]. В Чернігівському повіті і губернії
зафіксований випадок побиття двох селянок поміщиком І. Годвальтом. Часто
побиття несли за собою тяжкі наслідки, для прикладу, після побиття Давидова
селянки, в останньої відбувся викидень.
Нерідко через підневільне становище, жінки та дівчата зазнавали кривди від
панів. Доказом цього виступають документи, які підтверджують такі випадки.
Зокрема в с. Ярошівка Лохвицького повіту Полтавської губернії поміщик П.
Сологуб ґвалтував сільських жінок. Також, інколи пани, щоб вдовольнити свої
потреби могли взяти селянку ніби під опіку чи незначне матеріальне
забезпечення [3, с. 55]. Такі випадки можна віднайти і в народній творчості:
«...Поки пани в селах, будуть собі тинятися Покритки веселі По шиночках з
москалями…».
Про становище жінок наймичок та їх долю після глумління пана можна знайти в
літературних творах П. Мирного – «Лихий попутав», «Повія». Окрім того,
становище жінки описується в творах Івана Нечуя-Левицького «Бурлачка», Т.
Шевченка «На панщині пшеницю жала» тощо. Про тяжке становище служниць
відомо також із документів. Зокрема, служниця Босючкова повісилася після
побиття її поміщецею Єрьомінською. Прикладом жорстокого поводження є
свідчення однієї кріпачки з с. Ясенів Махнівського повіту С. Нагурнякової, про
те, що дружина поміщика жорстоко поводилась з нею – морила голодом і
непосильною працею, взимку позбавляла одягу та взуття.
І. Франко зазначав, що: «…Дівчат, котрі дали волю нерозважливій любові
чекала ганьба перед цілою громадою, декуди на зарінку за церквою, або коло
корчми били їх прилюдно шнурами від дзвонів, котрі перед тим на кілька день
намочені були в соляній ропі (записано в Дрогобичі)…». Але ще тяжча бувала
доля тих нещасливих, котрі з боязні перед ганьбою вбивали своїх дітей. Це
відображено у вірші Т. Шевченком «У неділю у селі», в котрій Титарівну, що
втопила свою дитину, закопують живцем в яму разом із її мертвою дитиною.
Українська традиційна культура вважала одруження необхідною передумовою
успішності жінки. Лише заміжня жінка могла повноцінно реалізувати своє
життєве покликання, ставши дружиною, господинею та матір’ю, вона
отримувала визнання суспільством своєї соціальної повноцінності, в
протилежному випадку жінка перетворювалась на певну дивачку зі значним
майновим та соціальним обмеженням.
Шлюбним віком вважали досягнення 16 років для дівчини і 18 для — хлопця.
Крім вінчання у церкві, влаштовували весілля. Під час весілля також було багато
принизливих для жінки практик. Цей архаїчний обряд красномовно свідчить
про перевагу колективного над індивідуальним: жіноче тіло не належало самій
жінці, не належало воно навіть її чоловіку, воно належало роду чоловіка!
Розірвання шлюбу було рідкісним і засуджувалось як церквою, так і народною
мораллю.
Українська сільська родина в першій половині XIX ст. зберігала традиційний
патріархальний характер. Переважали великі родини (від 12 до 30 і більше
осіб), що складалися з різних поколінь, які жили разом і вели спільне
господарство. Це пояснювалося не лише традицією, а й тим, що спільними
зусиллями було легше господарювати. Родинні відносини регулювали давні
звичаї, якими закріплювалася провідна роль старшого чоловіка і підлеглість
жінки. Жінки вели хатнє господарство, виховували дітей, працювали на
городах. Основними годувальниками були чоловіки. Але водночас традиція
заперечувала пригноблення жінки, вона мала право на майно, батьківський
спадок і право голосу в родинних справах.
У господарстві жінка користувалась практично певною самостійністю: чоловік
змушений був повністю їй довіряти, оскільки самому контролювати все
господарство не було фізичної можливості.
Автономність жінок в сфері домашнього господарства, змога розпоряджатись
певними грошовими сумами зумовлювали набуття жінкою статусу чоловічого
партнера у всіх родинних справах. Проте, говорити про цілковиту рівність
подружжя все ж не доводиться, адже сфера діяльності та відповідальності
чоловіка (рільництво, скотарство, промисли) була пріоритетною. Чоловік
формально і фактично діяв як голова сім’ї, власник і розпорядник основного
майна родини. Були випадки, коли лідерство належало дружині. Так
траплялось, коли жінка через свій розум, виняткові господарчі здібності чи
майнові права діставала перевагу над чоловіком. Утім, подружні стосунки, у
яких першість належала жінці, у народі засуджували і висміювали.
Коли пильніше придивитися до щоденного життя жінок у селянській сім’ї і
сільській громаді (до кінця ХІХ століття більше як 90 % українців жили в селах),
стає зрозуміло, що українське суспільство було наскрізь патріархальним: у сім’ї
дружина мала коритися волі чоловіка, якого вважали головою родини і
власником основного майна (землі, поля, худоби й реманенту), а насильство
було звичною частиною подружнього життя.
Притаманна українським сім’ям багатодітність, зазвичай, аж ніяк не була
свідомим вибором жінок у минулому, бо за відсутности засобів контрацепції
кожний статевий акт міг призвести до вагітности. Лише всебічне вивчення
тогочасних суспільних уявлень про материнство та реальних практик догляду і
виховання малят дає змогу зрозуміти, наскільки неоднозначним було
ставлення і до материнства, і до дітей, і як мало спільного між іконописною
берегинею з немовлям та звичайною сільською жінкою якісь 150 років тому.
Кількість інформації про жінок у традиційних історичних документах є дуже
малою, адже століттями не вважалося за потрібне зберігати записи про життя
жінок, їх надзвичайно мало навіть у родинних архівах. Мало того, жінки
набагато частіше за чоловіків були неписьменними (наприклад, згідно з
переписом населення в Російській імперії наприкінці ХІХ століття, серед
українців лише 4 % жінок були письменними, тоді як серед українських
чоловіків читати і писати вміли 23 %), тому не залишали по собі ні щоденників,
ні листів чи інших власноручних свідчень.
З середини ХІХ століття почалися зміни в освіті і для найбідніших верств
тогочасного суспільства — селян. Після скасування кріпаччини дівчата здобули
можливість навчатися в початковій школі спільно з хлопцями. У 1872 році закон
про обов’язкову трирічну освіту для дівчат ухвалили в Австро-Угорщині. Попри
нове освітнє законодавство, самі селяни ще довгий час не числили освіту своїх
доньок серед пріоритетів. За статистичними даними 1880 року, серед учнів
початкових шкіл Російської імперії дівчата становили 20,7 %[15]. Непопулярність
освіти для дівчат у селянських сім’ях зумовлено переконанням про її меншу
порівняно з хлопцями доцільність. Уважалося, що чоловік як особа законодавчо
і звичаєво наділена повноваженнями голови сім’ї і представника родини в
стосунках із суспільними і державними інституціями потребував освіти, тоді як
жінка, коло компетенції якої окреслювали сімейно-побутовими і
господарськими справами, могла без неї обійтися[16].
З огляду на такі настанови батьки нерідко позбавляли дочок можливості
вчитися, бо за той самий час дівчата могли зробити щось по господарству.
Як важко доводилося жінкам боронити своє право на освіту (а потім і на
професію) навіть перед батьками, ілюструє історія однієї з найвідоміших
українських художниць ХХ століття Катерини Білокур. Художницею Білокур
стала всупереч батькам, котрі свого часу відмовили дівчині в освіті.