ЗАНЯТТЯ 4-5.

Тема: Соціальна опіка у давніх слов’ян та Київській Русі (VІ-ХІІІ ст.)

1. Культові формидопомогитапідтримки. Відомо, що міфологічне
мислення слов’ян пов’язане з певною моделлю дій щодо захистута
охорони спільностічи окремого їїчлена. Архетип якпервісна,
початковаформа чогось – цевихідно діїівчинкиздійснюванібогом,
героєм, предком. Саме вони у ритуальній формі “допомагали”
слов’янській спільності “вибудовувати” філософію допомоги, а
наслідування їх, діяння за їхнім взірцем формує норми
альтруїстичних (альтруїзмяк безкорисливе піклування про благо
інших) учинків групи людей, об’єднаних певними інтересами.
Активно формували стереотипи реципрокної поведінки волхви – у
давньоруській традиції жерці, віщуни, чаклуни. Вони відігравали
роль певних суб’єктів-регуляторів масових, групових відносин.
Причому діяли вони зазвичай за умов економічної, соціальної чи
особистої кризи, коли треба було розв’язувати якусь нагальну
проблему, виконуючи сакральні та громадські функції. Відомі
факти, коли за волхвськими законами задля відновлення
благополуччя громади, крадіїв урожаю вбивали чи виганяли із
поселення, розоривши їх маєток. Така традиція зберігалася в
окремих селищах аж до XIX століття. З одного боку, тут наявна суто
утилітарна функція редистрибуції (розподілу в кризовій ситуації), а з
іншого – механізми розподілу характеризуються нормативною
архетипічністю поведінки волхвів як суб’єктів взаємопідтримки.
Більш пізньою формою вшанування могутності богів були братчини,
що святкувалися сільськими громадами шляхом прославляння
святого покровителя. Згодом це було традиційне вузькогрупове
свято, що відзначалося або цілим селищем, або кількома селищами
“вскладчину”, де кожен учасник надавав певну частку продуктів
харчування на громадські потреби. Крім того, іншим важливим
механізмом закріплення реципрокних відносин, пов’язаних із
сакральними установками, були родові обряди шанування предків,
які обожнювалися – до них зверталися через культові обряди, що в
кінцевому підсумку приводило до певного родового єднання. Відтак
у стародавні часи в наших пращурів існували громадські форми
допомоги, головно пов’язані з культом смерті; до них належали
громадська тризна, громадська милостиня, “страва”,
подаяннянатуральними харчовими продуктами.Щеодин
значущийаспект сакралізаціїпроцесудопомоги – культгероя,
додержуваннягромадськихтрадицій, підпорядкування усуспільненим
нормам життєдіяльності юних поколінь зрілими. Показовими тут є
княжі бенкети (учти), які збирали дружинників, котрі не лише
 харчувалися у князя, а й використовували своє законне право на
банкетування.
Найпоширенішоюформоюдопомогиівзаємодопомогиміжкнязем і
дружинниками був викуп полонених, що, скажімо, зафіксовано
договором князя Олега із Царгородом (911 рік) і наказом Ігоря (945)
“Про порятунок полонених”. Ними визначалися взаємнізобов’язання
щодо викупу русичів і греків, у якій би країні вони не знаходилися,
та повернення їх на батьківщину. Загалом договір вважається
першим в Україні документальним свідченням турботи держави про
тих своїх громадян, котрі цього реально потребують.
2. 2.2. Общинно-родові форми захисту , сім’ї, поселення. Вони
пов’язані із ведруським родовим простором, у котрому була
закладена традиція піклування про слабкихінемічних. Причому
форми підтримки старих були різні. Якщо на допомогу не
приходила родина, то піклування про них брала на себе громада.
Одним із варіантів підтримки літніх було спеціальне відведення їм
земель, яке уможливлювало заготівлю сіна. У похилому віці вони
доглядалися окремими представниками громади. Так, старця
призначали на постій за чергою, здебільшого на кілька діб, до різних
членів громади, де він отримував нічліг і харчування. Названа форма
зберігалася до кінця XIX століття. До прийняття християнства на
Русі існували й інші форми допомоги. Наприклад, варіантом відходу
на “той світ” було добровільне залишення немічною людиною
громади. Старі люди, котрі вже не могли працювати, селилися
неподалік громади, на цвинтарі, будували собі келії й жили завдяки
подаянням, що було типовим аж до XVI століття. Хоч “старі та малі”
належали до однієї соціально-вікової групи, форми допомоги і
підтримки стосовно перших і других були близькими, проте не
однаковими. Вельми поширеним був звичай, коли полонені дорослі
чоловіки умертвлялися, а жінки та діти адаптувалися племенем
переможців і входили до окремих родин. Це був своєрідний
родинний інститут захисту і збереження життя матерів і дітей інших
етносів чи народностей. Соціально-економічне підґрунтя дару та
дарообміну наявне у мотивах усиновлення всередині родової
громади і виникнення інституту приймацтва у південних слов’ян.
Здебільшого приймали у родину сироту літні люди, коли їм уже
важко було давати раду господарству, а вони не мали власних
спадкоємців. Той, кого прийняли до нової для нього родини мав
господарювати, шанувати новоявлених батьків, був зобов’язаний
поховати їх. Ще одна поширена форма підтримки сироти –
громадська допомога, що за характеромзбігалася з
допомогоюнемічнимстарим, коли дитина переходила з хати до хати
на годування (харчування). Сироті могли призначити “громадських”
 батьків, котрі брали його чи її на утримання. Проте якщо сирота мав
своє господарство, то громада протидіяла усиновленню. Такі сироти
називалися вихованцями або годованцями. Воднораз вдови, як старі
й діти, вважалися соціально незахищеними. Є підстави припустити,
що перша форма допомоги вдовам розвивалася за принципом дару-
віддаруу системі сакральних групових відносин. До давнього звичаю
належить і ходіння за “навальним”, що зустрічався ще у XIX столітті
на Півдні України. Він полягав у тому, що
нужденнійжінцінадавалидопомогухарчовими продуктами, зазвичай
восени, після збирання врожаю. Коли жінці приносили ці припаси,
то вона, зі свого боку, пропонувала гостям випити й закусити.
Звісно, поруч із зазначеними індивідуальними формами захисту
виникають форми взаємопідтримки, колективного захисту, коли
допомога чи підтримка надається родині, сусідській громаді, цілому
роду.
3. 2.2.3. Господарські форми допомоги та взаємодопомоги. У їх основі
лежить “усяка взаємовиручка”, а в економічному розумінні – форма
обміну, що зародилася у первісній громаді з появою в ній
розподілуза працею та особистою власністю. Ранніформи допомоги і
взаємодопомоги – реципрокації – первинно мали ритуальний
характер і до ХІХ століття зберігалися у вигляді народних свят.
Передусім підкреслимо, що різні форми селянських “помочей” за
всієїїх різноманітностімали певний сценарій, укотрих були
збережені рештки магічних аграрних культів. Він охоплював такі
елементи: ритуальний договір, де обов’язковими елементами є
“хліб- б-сіль і могорич”, спільна трудова діяльність, що
здійснювалася в договірні терміни, а після завершення робіт –
спільні трапеза, ігри, танці, розваги. Отож “помочі” розглядалися як
трудове свято, уякомубрало участь усе сільське населення,
незалежно від соціальної приналежностічи реального статусу.
Причомусеред різних видів “помочей” як специфічної форми
групової підтримки назвемо обов’язкові позасезонні і сезонні.
Різновидомархаїчноїмоделідопомоги є толоки,що одночасно були і
формою спільної діяльності і формою допомоги бідним селянам,
включали усебе спільнуобробкуземлі, перевезення сіна, хліба, гною,
будівництво хатин, млинів (здебільшого за умови частування
помічників господарем). Ще один вид господарської допомоги –
спільне використання робочої худоби (“супряга”), коли обробка
землі здійснювалася “найманими волами”. Тутпередбачався
взаємообмін послугами, коли одна і та ж особа і надавала, й
приймала ці послуги. Імовірно, що саме у цей період утверджується
закон “еквіваленту” за формулою “Я – тобі, Ти – мені”, що у
подальшому буде мати різну інтерпретацію. Отже, реципрокні та
 редистрибутні соціальнізв’язки, які реально підтримували
збереження єдиного часопросторужиттєдіяльностіпраукраїнських
поселень, важливого для всіх членів прадавньої спільності, стали
основоюдля виникнення ірозвиткухристиянськоїмоделі допомогита
підтримки усіх – дітей-сиріт, інвалідів, удів, пристарілих, – хто їх
явно потребував.
2) 1.1 УХ- XII ст. в Україні-Руси відбувається зміна парадигми допомоги і
підтримки нужденних. Це пов'язане зі зміною соціально-економічної та
соціокультурної ситуації. До початку IX ст. у східних слов'ян завершився
розклад первіснообщинного ладу, руйнування родоплемінних зв'язків. На
зміну родоплемінним відносинам прийшли територіальні, політичні та
військові, виникли племінні соми, на базі яких створюється держава -
Київська Русь. Правлячою соціальною групою молодої держави стали
князь та його дружинники.
Розвиток феодальних відносин, інтереси єдності країни вимагали
реформування поганських уявлень Стародавньої Руси, прийняття спільної
релігії. У 988 році християнство в православному варіанті визнається
офіційною державною релігією. З прийняттям християнства з'являється і
нова впливова організація - церква.
Християнізація слов'янського світу справила вирішальний вплив на всі
сфери життя суспільства, на суспільні відносини і це не могло не
позначитися на характері, формах допомоги та підтримки людини. З цього
часу починає формуватися християнська концепція допомоги, в основі
якої є філософія любові до ближнього. "Полюби ближнього твого, як
самого себе" - ця формула стає моральним імперативом (велінням), що
визначає сутність вчинку індивіда. З іншого боку, вона виражає сутність
єднання суб'єктів, стаючи тим самим показником належності до певної
спільності.
Основними об'єктами допомоги стають хворі, жебраки, вдови, сироти.
З'являються законодавчі акти, що регулювали відносини щодо підтримки
та допомоги різних категорій населення. До найдавніших джерел права
належать церковні статути князів Володимира Великого та його сина
Ярослава Мудрого, що містять норми шлюбно-сімейних відносин.
Виникають і нові суб'єкти допомоги: князь, церква, парафія, монастирі.
Визначилися основні напрямки допомоги та підтримки: княжа, церковно-
монастирська, парафіяльна благодійність, милостиня.
1.2. З прийняттям християнства в Україні-Русі стала активно розвиватися
традиція особистої благодійності руських князів, яка вже мала релігійний
характер. Великий князь київський Володимир І статутом 996 р. офіційно
зобов 'язав духівництво займатися суспільним благодійництвом,
визначивши десятину (1/10) від княжих доходів на утримання монастирів,
церков, богоділень і лікарень. Майже відразу після хрещення князь
зайнявся богоугодними справами: будував церкви, які стали не лише
фундаментом віри, а й основою наукового знання, книжкової справи;
засновував школи та училища, що були першим ступенем народної освіти
України-Руси. Спочатку ця добра справа зустріла спротив населення,
особливо знаті. За свідченням літописця, жінки, в яких забирали дітей на
навчання, оплакували їх, як мерців, вважаючи писемність за чаклунство.
Нечуваною раніше була благодійність Володимира, за що він заслужив
велику любов свого народу (іменування Красним Сонечком). Він
влаштовував бенкети на княжому дворі не тільки для бояр і дружинників,
а й для убогих намагаючись всіляко задовольнити їхні нужди. Після свого
врятування у битві з печенігами під містом Василівим, яким він
завдячував Богові його щедрість була особливо велика. Володимир
наказав зварити 300 варок меду і відзначав свій порятунок 8 днів. Бідні
отримали особисто від князя велику на той час суму грошей - 300 гривень.
Повернувшись до Києва, він влаштував бенкет для бояр і простого люду,
який тішився порятунку свого князя. З того часу кожен бідняк міг
вгамувати свій голод на княжому дворі і кожен з жебраків міг отримати
від князя трохи грошей.
Його благодійність поширювалася навіть на тих, хто не був спроможний
прийти за допомогою сам. Князь наказав своїм людям розвозити по
вулицях Києва хліб, м'ясо, рибу, овочі і роздавати на подвір'ях жебракам та
убогим, запитуючи: «Де хворі і старці, які не можуть ходити?»
Благодійність Володимира його чуйність і безкорисливість знайшли
відображення у численних легендах, билинах, а приклад його стали
наслідувати інші представники княжої влади та духівництва.
Його філантропія (благодійність) набувала інколи навіть загрозливого для
держави характеру: за свідченням літописців, князь став поширювати
свою доброчинність навіть на злодіїв та вбивць, замінюючи їм страту на
штраф. Через це вони невдовзі втратили будь-який страх перед владою, а з
боку бояр і військової опозиції ці ненасильницькі способи покарання
викликали незадоволення. Довелося втручатися духівництву, яке вимагало
від Володимира покарання знахабнілих злочинців.
В особі Володимира поєднувалися благодійність особиста і державна бо,
офіруючи на богоугодні справи як приватна особа, він був, одначе,
першою особою, главою держави, та й гроші на це витрачав ті, що
поступали до скарбниці з податків від населення. Отже, тут ми бачимо
державну і приватну доброчинність тісно переплетеними, точніше кажучи,
ще не розділені. Ця традиція тривали на Руси і після Володимира
Великого, продовжувалася його нащадками. І це характеризує їх лише
позитивно, бо могли ж вони ці засоби витрачати і на свої особисті
потреби.
3) 1.1 Гідним продовжувачем усіх справ свого батька Володимира,
включаючи допомогу і підтримку знедолених, був великий князь
київський (з 1019 по 1054 рр.) Ярослав, прозваний за непересічний розум
Мудрим. Він заснував сирітське училище^ де на його утриманні навчалося
близько 300 юнаків. Це був перший справленій навчальний заклад в
Україні-Руси. Але найбільшої слави він зажив складанням першого
письмового руського зводу законів - "Руської Правди". Складається він з 37
розділів і, крім статей кримінального характеру, має статті соціального
спрямування^ що було незвичним для тогочасних європейських держав.
Так, у XXXI розділі бачимо приклад турботи про молоде покоління.
Стосовно поділу спадщини тут записано: "Обійстя батьківське завше без
поділу належить меншому синові", маючи на увазі, що молодший син
завжди менше від старших братів захищений у соціальному відношенні. І
якщо раніше старші брати суперечку розв'язували силою, із введенням
"Руської Правди" молодші сини були захищені законом. Це було просте і
мудре рішення. У той же час у Західній Європі така важлива соціальна
проблема не була розв'язана, внаслідок чого у багатьох європейських
країнах сформувався особливий клас рицарів-розбійників, що складався
майже лише з молодших шляхетських синів, котрі в юному віці були
вигнані з дому своїми старшими братами, котрі привласнили батьківську
спадщину.
Взагалі закони Ярослава стосовно опікування дітей були дуже гуманні для
тих часів - у них закладено найголовніші за своєю проблемністю питання.
Наприклад, розділ ХХХП визначає відносини при поділі спадщини між
дітьми одного батька, але від різних жінок. Тут же і чи не вперше
проявлено турботу і про саму жінку: "Але діти не можуть зігнати матір,
що лишилася вдовою з подвір'я, або забрати, дане їй чоловіком".
1.2. Онук Ярослава Мудрого Володимир II Мономах ~ великий князь
київський з 1113 по 1125 роки залишив по собі перше своєрідне моральне
повчання, звернуте до молодшої генерації. Воно наповнене щирістю і
християнською людяністю. "О діти мої! Хваліть Бога! Любіть також
людство. Не піст, не усамітнення, не чернецтво врятує вас, а лише
благодіяння. Не забувайте бідних, годуйте їх і затямте, що всяке надбання
є Боже і доручене вам тимчасово... Будьте батьками сиріт; вдовиць
виправдовуйте самі; не давайте сильним губити слабших. Не вбивайте ані
правого, ані винного: життя і душа християнина священні". (Тут подвійна
мораль, бо ще далеко не всі русичі були християни).
Володимира Мономаха, як відомо, теж було канонізовано за його цноти. У
літопису про нього записано так: "Володимер, боголюбив, любовь имеа ко
священическому сану, и мнишеский чин любя, и страньїа, нищаа
накормляше и напояше, аки мати дети своа".
Відомі також своїми благодіяннями й інші історичні особи того ж періоду
- князі Ізяслав та Всеволод Ярославовичі. За їх правління був широко
відомий єпископ Переяславський Єфрем, який 1091 р. побудував для
бідних і сиріт лікарні, призначив їм лікарів, встановив, щоб повсюдно
хворих лікували і доглядали безкоштовно.
Але знов-таки допомога князів та інших достойників аж ніяк не була
системною і всеохоплюючою. У літописах практично не зафіксовано ЇЇ
проявів в екстремальних ситуаціях: під час голоду, мору (епідемії),
повеней, хоч у середньовічний період Руси більше як 40 років припадає на
голодні роки (приблизно кожні 7 років). Причім зафіксовано випадки,
коли голодний період тривав 2-3 роки. Свідчень милосердя у ці періоди
поки що не знайдено. Можливо, що проблеми масового голоду були поза
княжою опікою, до того ж вони вимагали тривалих форм допомоги, що не
було характерним для практики княжої суспільної підтримки.
Громадська самодопомога у скрутні часи була, як і під час голоду в
Ярославлі, ефективнішою і вона стосувалася різних аспектів. Наприклад,
голод у Новгороді 1128 р. супроводжувався "мором", тому знесилені
новгородці запрошують наймитів для вивезення і поховання мертвих. У
1230 р. організацію поховання померлих взяв на себе архієпископ
Спиридон і чоловік на ім'я Станила. За деякими даними протягом цих двох
років у Новгороді було поховано померлих від голоду 6530 осіб.
4) Протягом багатьох століть соціальна допомога в Україні-Руси значною
мірою була зосереджена в церквах і монастирях. Оскільки покликане на
Русь православ'я спочатку не мало ані своїх інститутів, ані системи
фінансування, ані священиків, формуванням їх опікується держава. Тип
відносин між церквою та державою запозичується у Візантії. Фінансова
підтримка церкви здійснюється за рахунок відрахувань від князівських
доходів (десятина). Держава в особі княжої влади бере на себе
будівництво монастирів і храмів, підготовку священиків. Влада ж визначає
клієнтів, тобто осіб яким церквою має надаватися допомога. Коло їх
поступово розширюється. Але коло інститутів підтримки в період, що
розглядається, залишається практично без змін - "больнице (лікарні в
монастирях), гостинници (заїжджі двори), странноприимнице" (будинки
для ночівлі прочан). Вони є під церковним контролем. Одні з них -
будинки для прочан - будувала церква, інші - лікарні - жертводавці,
благодійники на власні кошти: руські князі або церковні діячі.
Монастирі спочатку існували як закриті товариства. Вони не прагнули
спілкування з народом/бо чернецтво було подвижництвом, зреченням
світських спокус. Саме ця замкнутість, відчуженість, аскетизм стають
притягальними і для поганської свідомості. Монастирі сприймаються як
якесь таїнство, що приносить чудесне зцілення, де "пророцтвують",
"множать мед і хліби".
Маючи більш високу культуру життєдіяльності, монастирі являли собою
багатофункціонувальну систему самопідтримки, де створювався
особливий тип самодопомоги людині, пов'язаний з основними
найважливішими сферами її життя: спілкуванням, навчанням, спільним
проживанням у товаристві, лікуванням, веденням господарства. Тому
традиційні функції монастирського життя сприймаються населенням
Київської Руси як відкриття.
Зміцнівши економічно, монастирі стають центрами благодійної,
соціальної діяльності. Вони виконують чотири основні функції: лікування,
забезпечення незаможних (у вигляді надання одноразової допомоги
натуральними продуктами - милостині), навчання, контроль. Відповідно
до кожної з функцій при монастирях створюються особливі форми
підтримки, тобто наші монастирі не спеціалізуються у якомусь одному
виді допомоги, що характерно для церков Заходу.
Поступово оформлюється ктиторська (ктитор - засновник) монастирська
система. її особливість у тому, що той, хто постригається у ченці,
зобов'язаний приносити дар монастирю у вигляді зазвичай земельних
угідь.
Монастирі виступали не лише як інститути громадської допомоги, а й як
органи громадського контролю - як місце покарання для жінок. Вони
засилалися до монастирів за подружню невірність (каралися навіть і
вдови). Церква завше стояла на сторожі шлюбу.
Перед нашестям монголо-татар у Київській Руси було 120 монастирів
(серед них Києво-Печерський монастир, заснований 1051 р.), з них 99
знаходилися у містах. Монастирська система поступово витісняла княже
благодійництво, стаючи самостійним суб'єктом допомоги. Під час самого
нашестя церква та монастирі повністю взяли на себе благодійні функції,
користуючись тим, що татарські хани поважливо ставилися до
духівництва, звільняли церкви й монастирі від данини. Церква
підтримувала в народі духовність, віру в добро і справедливість, не давала
зачерствіти серцям і стати байдужими до людського горя, страждань і
втрат. Вона надихала народ на боротьбу за національне визволення і
відродження.
5) Юродство - це рукотворне божевілля. Відчайдушна демонстрація
неприйнятного в суспільстві поведінки, позбавлена \u200b\u200bмеж і
зовнішнього сенсу, часом малоприємна або зовсім небезпечна для самого
юродивого і оточуючих. І обов'язково з яскраво вираженим релігійним
компонентом, який виступає одночасно причиною і наслідком його
дивних вчинків.
Головна мета юродивого - шокувати. Все, що він робить, - епатаж за
межею розуміння і уяви його сучасників. Але це не просте фіґлярство і
гримасничанье - кожен жест по-своєму логічний і містить відразу два
пласта смислів: релігійний і соціально-політичний, - причому подається
все в крайніх, перебільшених формах. А сам юродивий бачить себе слугою
двох панів - суспільства і вищих сил.
З юродивими «конкурували» чаклуни і особливо чаклунки, волхви і «баби
богомерзкіе», «ідоломо-лиці», як називали їх требники в чинах сповіді і
церковні повчання. Як показують історичні матеріали, віра в чаклунство
була загальнопоширеним явищем в Стародавній Русі. В основі її лежала
відома концепція хвороби: хвороба є «біс», якого треба вміти вигнати з
хворого належним змовою.