Час існування давніх цивілізацій приблизно з ІІІ тис. до н.е. до І тис. н.е.

Усі давні цивілізації дуже несхожі одна на іншу; у цьому їхня відмінність від
первісної культури, що мало розрізнялася по регіонах. Найбільш
характерними загальними рисами давніх цивілізацій в економіці і
соціальному устрої виступають: перехід від общинного володіння і
зрівняльного розподілу до приватної власності на засоби виробництва;
витіснення кам'яних знарядь металевими; відділення ремесла від
землеробства, розумової праці від фізичної; застосування рабської праці;
виникнення міст, централізація управління громадським життям, поява
перших держав.
Найбільш важливою подією в розвитку культури давніх цивілізацій
стала поява писемності. Міфи, перекази, історична хроніка - усе ставало
надбанням наступних поколінь без істотних перекручувань. Ще більшого
значення поява писемності мала для науки. Істотною рисою культури давніх
цивілізацій стала трансформація примітивних вірувань у цілісні релігійні
системи з чіткою ідеєю, з розробленим ритуалом, обрядовістю. У цей час
виникають релігії, що існують до нашого часу: буддизм, індуїзм,
конфуціанство, даосизм, зороастризм, іудаїзм, християнство. Важливим
досягненням стало також виникнення філософії як окремої науки та майже
всіх видів мистецтва, що збереглись до нашого часу: архітектура,
скульптура, література, театр, тощо.
Важливим досягненням давніх цивілізацій стало пробудження духу,
формування типу особистості, який існує до нашого часу. Цей період було
образно охарактеризовано німецьким філософом К. Ясперсом як «осьова
епоха», тобто початок спільної діяльності людства. У період осьової епохи
формуються чотири основні культури, які зададуть головні вектори розвитку
людства: Давня Греція, Китай, Іран та Індія. Теорія осьового часу Ясперса
дуже важлива, адже вона допомагає подолати європоцентризм, зрозуміти,
що різниця між Сходом і Заходом не носить абсолютного характеру і в той
же час віддає належне своєрідності та унікальності кожної цивілізації.
Зараз я хочу більш детально розповісти про суспільство деяких давніх
цивілізацій, які попадають під курс історії східних цивілізацій.

Месопотамія та Вавилон

Зовні шумери були невисокими, кремезними, з масивним горбатим

носом, короткою шиєю, довгим волоссям, безвусі, але бородаті. За формою
черепа вони поділялися на два типи: вірменоїдів і середземноморців. Про
ментальність шумерів: на думку істориків, вони були індивідуалістами,
обмежувались турботами про свою сім’ю, інших родичів, близьких сусідів,
громадськими ж справами цікавилися мало, довіряючи їх чиновникам.
Пріорітетними життєвими цінностями в Месопотамії вважалися довголіття,
здоров’я, наявність дітей (особливо синів), заможність, багатий життєвий
досвід і знання, вірність своєму слову, співчуття й милосердя. Соціальним
злом вважалися беззаконня й безладдя, несправедливість і гноблення,
жорстокість і невблаганність. Вдача у шумерів була м’яка. їх не захоплювала
груба фізична сила, вони не оспівували войовничість навпаки, вихваляли
стриманість, розважливість, незлостивість, миролюбство. Цікаво, що хоча
жителі Месопотамії були людьми працьовитими, ставилися вони до
фізичної праці без пієтету. Історики звернули увагу на той факт, що в
жодному творі шумеро-вавилонців праця не прославлялась як
доброчесність, а неробство не засуджувалось як порок.
На відміну від стародавніх єгиптян, для яких смерть означала перехід у
справжнє, вічне життя, населення Месопотамії сприймало її як велике зло,
бо, в його уяві, безсмертя не існувало, смерть несла в собі цілковите
небуття. Моральним кредо мешканців країни було не приготування до
смерті, а користування втіхами земного життя.
Існуюче суспільство не здавалося жителям Месопотамії ідеальним,
зокрема зростаюча майнова і соціальна нерівність, поява особливо
жорстоких форм рабства бентежили багатьох, у тому числі представників
соціальної еліти, розцінювалися ними як аморальні явища. Проте населення
не допускало й думки про радикальні зміни в суспільстві, рабство не
сприймалось як щось неприродне, засуджувалися лише його найбільш
жорстокі прояви. Самого поняття "воля" у Месопотамії, як і повсюдно на
Стародавньому Сході, скоріше всього, не існувало.
Міфологічні та релігійні уявлення: населення Месопотамії не розділяло
світ на живий і мертвий, реальний та ілюзорний. Все, що можна відчути,
виразити чи просто уявити, воно наділяло душею, здатністю мислити й
діяти. В його уявленні світ буквально кишів найрізноманітнішими богами та
духами. Кожне місто чи село, кожна сім’я, кожна людина мали своїх богів-
покровителів. Релігія та міфологія відображали зміни в суспільному житті.
Так, перехід від кочового скотарства до землеробства знайшов
відображення в релігійному міфі про сварку між богом тваринництва
Лахаром і богинею землеробства Ашнан, з якої переможцем вийшла Ашнан.
Релігія в Месопотамії була поставлена на службу царській владі,
проголошувала її та особу царя священною . У Вавилоні на царство
коронувалися перед золотою статуєю Мардука, що символізувало передачу
царських регалій саме цим богом.
У месопотамському пантеоні було багато культів, але особливе місце
серед них займав культ води. Воду там уважали основою всього сущого, з
водяного хаосу починали біографію Всесвіту. Воді приписували здатність
очищати від гріхів (ця віра послужила основою для християнської ідеї
хрещення занурюванням у воду).
 Мешканці Месопотамії вірили у потойбічне життя. Загробне життя в
країні без вороття уявлялося їм вічним стражданням, коли доводиться вічно
терпіти спрагу та вгамовувати голод глиною й пилюкою. Щоб хоч трохи
скрасити стражденне існування на тому світі, небіжчикові клали в могилу
трохи їжі та напоїв. Про це мав подбати син покійного, тому вавилонець
прагнув будь-що мати сина, хоча б приймака.
З Месопотамії до нас дійшла найдавніша версія міфу про гріхопадіння,
включена пізніше до Біблії. Згідно з нею перші мешканці райського саду
порушили сувору заборону богів зривати плоди з дерева одягу, і боги, не
бажаючи, щоб люди скуштували плодів з дерева життя і стали
безсмертними, прогнали їх із раю.

Вавилон
Відомо, що вавилонці були дбайливими господарями. Розвивалося в
країні ремісниче виробництво, зокрема, будівельна справа, теслярство,
гончарство, ткацтво, ковальство, суднобудування, виробництво цегли,
парфумів тощо.
Щодо суспільних відносин, то збереглося унікальне джерело, яке
проливає на них світло, а саме виявлені на початку XX ст. в еламській
столиці Сузах "Закони Хаммурапі", викарбувані на двометровому
базальтовому стовпі. "Закони Хаммурапі" — це ще не кодекс законів, а лише
добре упорядкована збірка звичаєвого права, в центрі уваги якої —
юридичний захист власності та правове оформлення використання чужої
праці.
Яким виступає суспільство в "Законах Хаммурапі" та інших
вавилонських джерелах? Їх аналіз дає підставу вважати, що актуальними
були три права володіння землею: державна, общинна та приватна; община
була міцною; розвивались орендні відносини. Основних соціальних станів
було три: авелуми (повноправні члени сільської чи міської общини, володарі
клаптиків землі), мушкенуми (тут важче визначити, ким саме вони були, але
певно, що вони були нижче авелумів, користувались більш обмеженими
правами, їхнє майно охоронялось меншими штрафами, здоров’я коштувало
дешевше і т.д.. Відомо, що до цієї соц. групи входили також бідняки) та
вардуми (власне раби. Були юридично безправною масою, їх таврували
(голили півголови чи робили спеціальне татуювання), нерідко тримали в
кайданах. Закон дозволяв убивати непокірних рабів).
Основною ланкою вавилонського суспільства була сім я, яка мала
яскраво виражений патріархальний характер. Сімейне майно належало
чоловікові і після його смерті діставалося не вдові, а старшому синові, на
якого покладалися турботи про посмертний культ батька. Шлюби у
Вавилоні, як і повсюдно на Стародавньому Сході, були ранніми. Дівчина
виходила заміж у 12—14-річ-ному віці, а заручини, ясна річ, відбувалися ще
раніше.
Слід зауважити, що хоч яким би безпросвітним було життя
вавилонянки, все ж дихалося їй легше, ніж шумерянці. Вавилонянка,
наприклад, на відміну від шумерянки, в деяких випадках мала право на
розлучення, могла вийти вдруге заміж, коли ставала вдовою чи коли її
чоловік потрапляв у полон. Придане належало жінці, на випадок
розлучення вона забирала його собі, а заодно й частину спільно нажитого
майна. Навіть більше, соціальний статус у Вавилоні визначався не за
чоловіком, а за жінкою — син вільної вавилонянки і раба вважався вільним,
а рабині і вільного — рабом. З хворою жінкою чоловік міг розлучитися,
однак не міг прогнати її з дому, мав до кінця днів утримувати її.

Індія
 Про ментальність стародавніх індусів: іноземцям подобалася вдача
індійців, особливо їхня схильність до скромного способу життя, чуйність,
чемність, не злодійкуватість, вірність своєму слову, охайність, глибока
побожність, яка не пригнічувала їх, не примушувала цуратися земних
радощів, відсутність у них шовіністичних настроїв. Китайський мандрівник
Сюань Цзан так характеризував індійців: "Простий люд в Індії хоч і
легковажний, однак чесний і заслуговує на повагу». Основними життєвими
цінностями, яких слід домагатись і заради яких варто страждати, індійці
вважали охарму — релігійне вчення, артху — багатство й політичну вигоду,
каму — плотські втіхи та уподобання. Індійцям, звичайно, доводилось
воювати, проте вони не були войовничими за вдачею. На полі бою вони
неухильно керувалися загальноприйнятими правилами, які забороняли
нападати на слабшого, на пораненого чи сплячого, вбивати неозброєного,
якщо він здається в полон. Староіндійська історія не знала випадків
збройного нападу на мирне населення чи масового знищення
військовополонених.
Найдавнішою формою соціальної стратифікації індійського населення є
система варн. В історичній літературі систему варн часом називають
кастовою. Проте варна і каста — це далеко не одне й те саме. Касти в Індії
остаточно оформилися вже в середньовічну добу, вони існують і нині (їх
налічується понад 10 тисяч). До касти входять представники однієї професії,
що стала спадковою. Варни ж — інститути соціальні. Найвищі варни були
такі:
1. Вершина соціальної піраміди – брахмани. Релігійні тексти називали
їх володарями Всесвіту, а населення вважало їх земними богами.
2. Кштарії – військова еліта. Суспільний статус цієї варни був менш
престижний, аніж брахманської, проте саме в руках кшатріїв
зосереджувалися матеріальні ресурси держави й сама державна
влада (раджами ставали здебільшого кшатрії).
 3. Байті – займались торгівлею, землеробством, престижними видами
ремесел, служили в піхоті, посідали дрібні адміністративні посади,
проте на державну політику майже ніякого впливу не мали. Вони
становили основну оподатковувану масу населення країни.
Цим трьом станам протистояла варна шудрів, обов’язком яких було,
перш за все, прислуговувати вищим варнам. Вони були цілком відлучені від
релігії, їм заборонялось навіть слухати варни, що являлось найвищою
формою дискримінації у Індії.
На самому дні суспільства, починаючи з VII—VI ст. до н. е., перебували
все ж не шудри, а ачхуті. Вони не входили в систему варн і були, таким
чином, ізгоями в суспільстві. Релігійна етика забороняла їм жити в місті чи
селі, змушувала селитися здебільшого на цвинтарі, носити одяг мертвих,
їсти лише з побитого посуду тощо.
[Розповідь про походження варн – гіпотеза про аріїв, про суспільну
стабільність при контрасті у господарстві та культурі (радянська індологія)]
Спершу ізоляція варн була майже абсолютною, проте з Маорійської
доби почалися певні зрушення. Падав суспільний престиж вайшів, натомість
він зростав у шудрів, унаслідок чого спостерігалося зближення цих двох
варн, наростало їхнє спільне протистояння брахманам та кшатріям.
Сім’я
Сім’я була побудована на патріархальних засадах. Індійку — як
правило, ще дитиною — віддавали заміж її батьки, сама вона могла обрати
собі чоловіка лише в тому випадку, якщо батьки не спромоглися підшукати
їй пару. Ідеальним вважався шлюб, коли жінка була втроє молодшою за
свого чоловіка.
Індійку ледь не з пелюшок виховували в дусі сліпої покори чоловіку.
"Закони Ману" зобов’язували дівчину коритися батькові, молодицю —
чоловікові, вдову — синам. Для жінки чоловік, навіть найнікчемніший, мав
бути божеством. До жінки, як і у багатьох давніх цивілізаціях, ставились як
до речі, могли у будь-який момент програти її у грі, виставити з дому.
Розлучення допускалось лише для нижчих каст. У якийсь момент історії
залежність жінки від чоловіка породила дикунський обряд – саті
самоспалення вдови на похоронному вогнищі її мертвого чоловіка.
Готуючись до саті, вдова одягалася й прибиралася немов на свято та
випивала наркотичний напій, який притуплював біль. її, щоб, бува, не
вискочила з вогню, приковували ліворуч від тіла померлого, траплялося —
глушили палицею, якщо вона поривалася з багаття. У більшості випадків
жінка зважувалась на обряд за власною волею, адже сім’я небіжчика
зробила б її життя справжнім пеклом у разі відмови.
Становище жінки не всюди було таким печальним – у передгір’ях
Гімалаїв, наприклад, жінкам дозволялося їсти м’ясо, вживати алкогольні
напої, навіть ходити на танці. На крайньому півдні Індостану ще панував
матріархат.
РЕЛІГІЇ
Релігія вед: перша відома індійська релігія. Спершу ведизм був
звичайною системою міфів, однак поступово перетворився на релігійно-
міфологічний світогляд, який дістав назву брахманізму. Відображений він у
священних книгах Вед. Згадуються десятки, можливо, навіть тисячі богів
(точно встановити їхню кількість не вдається тому, що кожне ведійське
божество має безліч імен-епітетів). З’ясувати функції та ієрархію ведійських
богів дуже складно. Найімовірніше, релігія Вед є генотеїстичною (кожна
община вважала верховним свого бога, не цураючись при цьому й інших
культів). Ведійські боги поділялися на дві протилежні групи: добрих девів і
злих асурів. Силами зла були у ведійському пантеоні також кровожерливі
ракшаси, з якими боги вели невпинну боротьбу. Історики припускають, що
ракшасами індоаріям уявлялися темношкірі аборигени-дравіди. До
найпопулярніших ведійських богів, чиї імена в Рігведі згадуються
найчастіше, належав громовержець Індра, охоронець віковічного порядку
Варуна, а особливо популярним був культ Агні, священного вогню.
Ранній буддизм: засновником буддизму традиція називає царевича
Сідхартхі з роду Готами (звідси його родове ім’я — Гаутама). Матеріали
епіграфіки (напис на бронзовій посудині: "Тут спочиває прах Сідхартхі")
підтверджують історичність цього релігійного реформатора. [Розповідь про
прихід Сідхартхі до статусу Будди]. Буддійський канон — найбільший
релігійний канон у світі. Існує кілька його різновидів, що складаються з
численних багатомовних та багатожанрових літературних творів. Значна
частина цих творів збереглася лише в перекладах на тибетську та китайську
мови. Найдавнішим і найповнішим каноном є складена мовою палі Тіпітака,
що розділяється на Віная-пітаку (збірка навчань для ченців), Сутта-пітака
(віровчення, збірка висловлювань Будди), найважливішою для буддистів
вважається Абхідхамма-пітака, систематизований виклад буддійських
положень. Наріжним каменем ранньобуддійського вчення були "чотири
благородні істини", які можна сформулювати так: 1) життя — це духовне й
тілесне страждання (кожного в житті очікують неприємності, цього
неможливо уникнути); 2) існує причина страждань (людські бажання); 3)
можна покласти край стражданню (обмеження своїх потреб, угамування
бажань); 4) є шлях, який веде до припинення страждань (релігійні обряди).
Буддизм вважав основним моральним обов’язком кожного щедрість і
доброчесність, а найбільшою чеснотою — безмежне милосердя до всього
живого та приборкання природних інстинктів, передусім статевого. Він
закликав до терпимості і всепрощення: "Не ненавистю долається ненависть,
подоланням ненависті перемагається вона: така вічна дхарма". Нарешті,
буддизм кинув виклик станово-кастовій системі, визнавши рівність усіх
людей, щоправда, лише в релігійному, а не в реальному житті.
 Джайнізм: Його засновником традиційно вважають царевича
Вардхаману, названого Махавірою ("Великим героєм") та Джіною
("Переможцем"). Якщо Джіна (його ім’ям назване віровчення — джайнізм)
особа історична, то жив він приблизно в VI—V ст. до н. е. Традиція запевняє,
що Джіна у 28-річному віці залишив батьківський дім і 12 років був
пустельником. Якраз у пущі він і збагнув, як можна "спастися", після чого
став мандрівним проповідником-аскетом. Джайністський канон —
"Сіддханта" (чи "Агама") — складається із 45 книг, автором найважливіших з
яких, за переказами, був сам Джіна. Канон спочатку передавався в усній
формі і вперше був записаний наприкінці І тис. до н. е., а остаточно
відредагований уже в середині І тис. н. е. Джайнізм вважає мирське життя
неминучим злом, перемогти яке, досягти вічного блаженства можна
триєдиним шляхом: беззастережною вірою у Джіну, знанням його догм та
неухильним виконанням установлених ним правил. Ця релігійно-
філософська система вважала все суще в природі одухотвореним й рішуче
пропагувала ідею ахімси — не пошкодження живих істот, причому нерідко
доводила її до абсурду. Культ ахімси виник, на думку вчених, як протест
населення проти кривавих ведійських жертвоприношень — яджи.
Джайністи вважали, що шлях до "спасіння" лежить через найсуворіший
аскетизм. Вражаюче подвижництво ченця-джайна починалося з того, що
йому під час постригу бороду не голили, а виривали волосся з корінням.
Джайни давали обітницю брахмачарії (целібату), декотрі з них (шветамбари
— "одягнені в біле") носили лише найпростіший одяг, який ніколи не
скидали, інші (дігамбари — "одягнені в повітря") навіть таке вбрання
вважали надмірністю й прикривали своє тіло лише "сторонами світу".
Найвищою формою подвижництва у джайнів були і є добровільна голодна
смерть та інші форми самогубства.

Китай
 Ментальність стародавніх китайців: вони і в давнину були
працьовитими, невибагливими до умов життя. Найбільшими життєвими
цінностями вони вважали "п’ять проявів щастя" — довголіття, багатство,
міцне здоров’я й духовне умиротворення, кохання й непорочність,
можливість спокійно померти в рідній домівці. Те, як стародавні китайці
уявляли собі щастя, відобразилось у їхніх іменах. Це побажання довголіття
(Яньшоу, Ваньсуй), подолання життєвих труднощів (Ухай, Біфей), замирення
Піднебесної (Аньші, Баші), успіхів у цивільній та військовій службі, життєвих
утіх, збагачення, здійснення всіх бажань тощо. Часом у китайських іменах
знаходили відображення не лише моральні чесноти та соціальні реалії, а й
важливі політичні події. Китайцям був властивий міцний патріотизм.
У давньокитайському суспільстві, на відміну від давньоіндійського, не
існувало закостенілих соціальних станів, до того ж батьківське майно в
епоху перших імперій розподілялося між усіма дітьми, отож швидко
дрібнилося. З цієї причини китайці не могли повністю покладатися на свій
родовід: доводилось самостійно вибиватися у люди.
Починаючи з середини I ст. до н.е. китайці стали заложниками
конфуціанства, яке додавало їм безліч нових норм і церемоній, за словами
китаїстів, все їх життя ставало «однією довгою церемонією». Вони були
схильні довіряти загальновизнаним «мудрецям» та «володарям», тому
майже всі перевороти в цій країні мали мету повернути минулі порядки,
встановлені цими самими мудрецями і володарями.
Унаслідок культурного переважання давніх китайців над сусідами-
кочівниками та їхньої тривалої ізоляції від інших цивілізованих суспільств у
них виробилося зверхнє ставлення до інших народів. Вони називали їх
«варварами», не завжди беручи до уваги справжнє географічне
розташування варварів.
РЕЛІГІЯ
 Проте поступово, до середини І тис. до и. е., у специфічних умовах
розвитку китайського суспільства, яке дуже довго не мало контактів з
іншими вогнищами цивілізації, в країні склалася суто китайська релігія з її
неповторним стилем. Синтез місцевих вірувань і культів у самобутню
старокитайську релігію відбувся за чжоуської доби. Чільне місце в релігійно-
міфологічному світогляді ще принаймні з епохи неоліту посідали тотемні
уявлення. Стародавні китайці вважали священних тотемів своїми
пращурами, вірили, що з ними можна підтримувати добрі стосунки, навіть
брати шлюб, існує припущення, що тотемне походження було обов’язковим
для претендента на китайський трон. Крім цього, китайці обожнювали
явища природи, вважали, що кожне природне творіння наділене душею та
магічними силами.
За чжоуської доби тотемістичні й анімістичні вірування злилися в одну
релігію, внаслідок чого священні тварини були наділені фантастичними
рисами. Це стосується передусім фенікса, однорога, дракона, тигра та
черепахи. Фенікс (фазан) символізував сімейну злагоду, одно-ріг — мир і
достаток, тигр вважався царем звірів (лева китайці не знали), черепаха
символізувала довголіття й фізичну міць.
Важливе місце в релігійно-міфологічному світогляді стародавніх
китайців посідали астральні культи, пов’язані з панівними космогонічними
та натурфілософськими уявленнями. Так, Сонце й Місяць сприймалися
китайцями завжди в парі, причому Місяць вважався втіленням темного,
похмурого, пасивного жіночого начала інь, а сонце — світлого, яскравого,
активного чоловічого начала ян. П’ять планет ототожнювались з п’ятьма
першоелементами: Юпітер — з деревом, Марс — із вогнем, Сатурн — із
землею, Венера — з металом, Меркурій — із водою.
Стрижневим у релігійно-міфологічній системі Стародавнього Китаю був
культ предків. Китайці уявляли загробний світ прямим продовженням цього
світу і вважали, що душі предків здатні впливати на живих родичів, навіть
вірили, що покійники можуть одружуватися, причому рудименти цієї віри
збереглися в Китаї донині. Ще в іньську добу китайці будували храми своїм
предкам, приносили їхнім душам пожертви, щоб предки не гнівалися на них
і не чинили їм неприємностей. Це пояснює, чому для китайця не мати сина,
який би потурбувався про його посмертний культ, завжди означало життєву
катастрофу.
У Китаї був присутній буддизм, його центром був «Храм білого коня»
(буддистські тексти привезені на коні), але його егоцентризм не в’язався з
китайським конфуціанством. Проте, буддизм згодом локалізувався.
Одночасно з появою буддизму в Китаї став поширюватися релігійний
даосизм, який дбайливо оберігав народні вірування та культи. Даосизм
охоче включав до свого пантеону "чужих" богів і духів, а потім видавав їх за
своїх. Його пантеон складався з безлічі небожителів, канонізованих
володарів та героїв давнини, лаоських проповідників, "безсмертних святих".
Даосизм розвинув ідею про можливість досягти фізичного безсмертя. Щоб
стати безсмертним, досить було покуштувати чудодійні персики, які раз на
три тисячі років виростали в садку богині Західного неба Сі Ван-му (її маєток
був розташований у горах Кунь-лунь), або екзотичну траву, яка росте на
недоступних чарівних островах.
УЯВЛЕННЯ КИТАЙЦІВ ПРО СВІТ У МІФОЛОГІЧНОМУ ПЛАНІ
Все суще в природі складається з п’яти першоелементів: води, дерева,
металу, вогню та землі, є наслідком постійної взаємодії двох полярних
космічних сил — інь і ян, які графічно зображуються як дві невіддільні
половини — чорна й біла, зігнуті так, що одна готова перейти в іншу. Інь і ян
не протистоять одна одній, а взаємодіють між собою, постійно проникають
одна в одну, міняються місцями, створюючи вічний круговорот речей у
природі. До сил інь та ян також входили небо та земля, які потім розділила
богиня Нюйва. (бажання творити, ліпка чоловічків).
 Земля згідно з китайською міфологією має квадратну форму і лежить
під круглим небом. На земній поверхні під небесним шатром живуть
китайці, а в чотирьох кутках, не прикритих небом,— примітивні народи,
здатні бути лише васалами китайського імператора. Так в умовах оточення
Китаю кочовими племенами склався догмат про Піднебесну, Серединну
імперію — нібито єдину цивілізовану країну у світі.
Жертвоприношення Небу й Землі здійснював особисто імператор,
причому робив він це на священній горі Тайшань — найвищій у Північному
Китаї. Вважалося (про це подбали конфуціанці), що піднятися на священну
гору, не викликавши "гніву Неба", спроможний лише абсолютно мудрий
володар. Скажімо, Цінь Шіхуану перешкодила це здійснити раптова буря...
Тому імператори довго зволікали, перш ніж наважувалися вирушити на гору
Тайшань, адже йшлося про їхню репутацію в народі.