2.

Сільське господарство і ремесла

Вже в III тисячоріччі до н. е. основним заняттям жителів долини Інду було
землеробство. Вирощували пшеницю, ячмінь, горох, просо, джут і, вперше у світі
бавовник і цукровий очерет.

Добре було розвите тваринництво. Індці розводили корів, овець, кіз, свиней,
ослів, слонів. Кінь з'явився пізніше.

Індці були добре знайомі з металургією. Основні знаряддя праці робили з міді.
З неї виплавляли ножі, наконечники копій і стріл, мотики, сокири і багато чого
іншого. Не було для них секретом художнє лиття, майстерна обробка каменю,
сплави, серед яких особливе місце займала бронза. Індцям були відомі золото і
свинець. Але заліза в цей час вони не знали.

Розвите було і ремесло. Важливу роль грало прядіння і ткацтво. Вражає

майстерність ювелірів. Вони обробляли дорогоцінні метали і камені, слонову
кістку і раковини.

В міру майнового розшарування в громадах з'явилося право приватного

володіння землею.

Війни давали військовополонених, що ставали рабами і трудилися в заможних

членів громад. З числа заможних вибиралися посадові особи, що керували
господарством громади чи воєнними діями. Вони привласнили собі право
розподілу общинних продуктів.

Поступово, з метою збереження отриманих привілеїв і захоплених общинних

цінностей, в Індії створюється соціальна система - касти. Законами Ману й
Анастамби всі жителі країни розділилися на чотири касти: брахмани (жреці);
кшатрії (воїни); хлібороби, ремісники, торговці; шудри (люди, що не мають майна,
і раби). Привілейоване положення займали перші дві касти. Закони забороняли
змішання людей різних каст.

Збереглися сільські громади, вільні общинники спільно володіли й обробляли

землю. Общинники несли на користь пануючих трудові повинності - один день на
місяць (будівля дороги, каналів, інші будівельні роботи) і платили натуральні
податки - 1/6 частина врожаю.

Але з розвитком майнового розшарування в громадах велика частина

суспільної землі зосереджується в руках багатих людей, а бідняки змушені брати в
багатих землі в оренду. Розширенню приватного землеволодіння сприяла роздача
царем землі брахманам, чиновникам, військовим. Земельні ділянки стали
продавати, дарувати, здавати в оренду. Орендна плата, як і царські податки,
стягувалася натурою. У країні став з'явилося шовківництво, подальший розвиток
одержало бавовництво.

З розвитком продуктивних сил у країні знову стали відроджуватися ремесла.

Ремісники стали спеціалізуватися по видах ремесел, поєднуватися в особливі групи
цехів і гільдій. Як правило, ремісники одного з видів ремесел заселяли свою
частину міста і займали свою частину ринку.

Найбільш швидкими темпами розвивалося ткацтво. Тканини ткалися з

бавовни, вовни, льону, шовку. Бавовна, як сировина і готові тканини, була
предметом індійського експорту в сусідні країни. Розвивалися металообробка і
деревообробка.
З розвитком ремесел стали швидко рости міста. Економічними центрами
країни стали Варанаси, Шравасти, Паталипутра, Ванга, Калинга. З появою
морського судноплавства на берегах морів будуються порти Дантапура і Рорука.
Торгові зв'язки встановлюються з Китаєм, державами Південно-Східної Азії і
навіть із Сирією і Єгиптом.

Землеробство - одна з найважливіших галузей господарської діяльності стала

розвиватися раніше і швидше, ніж в інших районах земної кулі. Цьому сприяв
теплий клімат, наявність родючих річкових долин, легко оброблюваного ґрунту.
Швидкий же розвиток землеробства дозволив підняти інші галузі господарства і
продуктивні сили в цілому на такий рівень, що і обумовив розподіл суспільства на
класи і виникнення перших держав.

Найбільшим досягненням є створення складної іригаційної системи з

розгалуженою мережею каналів і штучних водойм. Поля були обгороджені
земляними дамбами; коли на них зі зрошувальних каналів пускали воду, вони
перетворювалися в невеликі басейни.

Усе більш важливе місце в господарстві займає ремесло. Ремісники домоглися

успіхів у текстильному, гончарному і ковальському виробництвах, в обробці
дерева, каменю, шкіри, слоновой кісти, дорогоцінних металів - золота і срібла.

3.

а) Найдавнішою формою соціальної стратифікації індійського населення є

система варн, яка, можливо, почала формуватись ще в Доведійський період, але
остаточно утвердилась із приходом у Північну Індію "аріїв". Поступово знатні
роди, які постачали суспільству жерців-брахманів, царів-раджів та військову знать,
перетворились на замкнені соціальні стани — варну брахманів та варну кшатріїв.
Рядові общинники, переважно селяни та купці, стали варною вайшів. Пізніше
з’явилась також варна шудрів, до якої входили здебільшого ремісники, наймити та
раби.

В історичній літературі систему варн часом називають кастовою. Проте варна

і каста — це далеко не одне й те саме. Касти в Індії остаточно оформилися вже в
середньовічну добу, вони існують і нині (їх налічується понад 10 тисяч). До касти
входять представники однієї професії, що стала спадковою. Варни ж — інститути
соціальні. Вони відрізнялися між собою передусім своїм суспільно-правовим
статусом, місцем у певній релігійній системі, кодексом моралі й поведінки
(дхармою), родинними зв’язками, професією.

Варни не були індійським феноменом, адже соціальна замкнутість окремих

груп населення мала місце також в інших стародавніх суспільствах. Проте лише в
Індії система варн набула, так би мовити, класичних форм, стала основою основ
суспільного життя.

Вершину соціальної піраміди становили брахмани, яких релігійні тексти

називали "володарями всесвіту", а населення вважало земними богами.
Колосальний суспільний престиж випав на їхню долю завдяки тому, що вони
монополізували релігійний ритуал.

С. Ф. Ольденбург зазначав, що в Індії "без брахмана не можна й кроку

ступити, від дня свого народження до самої смерті й похорону людина залежить
від брахманів, бо залежить від богів, і шлях до богів — через брахманів; і жертва, й
молитви — шлях до богів — в їхніх руках".

Кшатрії були військовою елітою (колісничними, кіннотниками, вожаками

бойових слонів). Суспільний статус цієї варни був менш престижний, аніж
брахманської, проте саме в руках кшатріїв зосереджувалися матеріальні ресурси
держави й сама державна влада (раджами ставали здебільшого кшатрії).

Байті займались торгівлею, землеробством, престижними видами ремесел,

служили в піхоті, посідали дрібні адміністративні посади, проте на державну
політику майже ніякого впливу не мали. Вони становили основну оподатковувану
масу населення країни, бо брахмани й кшатрії (як і каліки, жінки та студенти)
податку не платили.

Поділ населення на варни вважався священним. Один із давніх міфів називав

творцем варн "батька всього живого" Пуруші, який, мовляв, створив варни з різних
ділянок свого тіла: брахманів із губ (ритуально найчистішої ділянки тіла), кшатріїв
— із рук, вайшів — із стегон, шудрів — із ритуально нечистих ступень.

Походження варн, передусім шудрів, залишається однією з найактуальніших і

найскладніших проблем у сучасній індології. Здебільшого історики вважають
творцями варнової системи "аріїв". Мовляв, "арії" в такий спосіб відмежувалися від
темношкірого тубільного населення, зберегли чистоту своєї крові. Основним
аргументом на користь цієї концепції служить той факт, що одним з кількох
значень слова варна є "колір". Проте, як зазначають опоненти расової концепції
походження варн, жоден стародавній текст не пов’язує варни саме з кольором
шкіри. Хоч кожна варна мала свій колір-символ (брахмани — білий, кшатрії —
червоний, вайші — жовтий, шудри — чорний), вони означали не пігментацію
шкіри, а певні етичні норми: білий — моральні чесноти, червоний — енергію та
рішучість, жовтий — поєднання цих якостей, чорний — порочність та невігластво.

Шудри, священним обов’язком яких вважалося прислуговування

представникам вищих варн, передусім брахманам, були цілком відлучені від релігії
(їм навіть заборонялося слухати Веди), що являло собою жорстоку форму
дискримінації в суспільстві, де ритуально-міфологічне життя цінувалося
надзвичайно високо. Вони не справляли упанаяну — ведійський обряд ініціації,
який полягав у носінні посвяченим особливого пояса й шнура (його надягали на
ліве плече під праву руку) і за своїм релігійним значенням прирівнювався до
другого народження людини (тому брахманів, кшатріїв та вайшів називали
двіджаті — "двічі народженими"., а шудрів — екаджаті — "раз народженими"). До
шудрів ставилися як до домашньої худоби чи хатнього майна.

На самому дні суспільства, починаючи з VII—VI ст. до н. е., перебували все ж

не шудри, а ачхуті — "недоторкувані", навіть дотик до яких ритуально оскверняв
"двічі народженого". "Недоторкувані" не входили в систему варн і були, таким
чином, ізгоями в суспільстві. Релігійна етика забороняла їм жити в місті чи селі,
змушувала селитися здебільшого на цвинтарі, носити одяг мертвих, їсти лише з
побитого посуду тощо. Коли "недоторкуваному" доводилось навідуватись у
населений пункт, він давав знати про свій візит спеціальним дзвіночком, щоб "двічі
народжені", які стрінуться на його шляху, вчасно відвернулись і не осквернили
свій зір. Водночас релігійна етика дозволяла "двічі народженим" користуватися
послугами "недоторканих", проголосивши руки останніх ритуально чистими. До
речі, каста "недоторкуваних" існує в Індії донині й налічує близько 100 млн.
чоловік.
 Б) Рабська праця в вирішальних галузях економіки Стародавньої Індії значної
ролі не грав.

Закони Ману виділяли сім джерел рабства: військовий полон, народження в

рабстві, раб подарований, куплений, отриманий але спадщину, раб в силу
покарання і раб за зміст (мабуть, самопродажа). Рабів продавали, сплачуючи при
цьому мито в 20-25% від вартості, здавали в найм, закладали і т.д. Потомство
рабині вважалося власністю господаря.

Суттєвою особливістю давньоіндійського рабства була державного

законодавства, спрямованого на обмеження свавілля господаря по відношенню до
рабів. Наприклад, заборонялося продавати дітей-рабів без батьків, господар при
використанні праці раба зобов'язаний був враховувати його кастове становище.

Найбільш характерна загальна риса, яка відрізняє раба від інших

експлуатованих, - це відсутність права на свою особистість: він був річчю в образі
людини, повністю знаходиться у владі іншого. У Стародавній Індії так само, як і в
античних країнах, вважалося цілком очевидним право власника розпоряджатися
життям і смертю раба.

4. За формою павління Індія була монархією. Вершиною державного

механізму був правитель - раджа, в руках якого зосереджувалася вся влада та
найвищі державні повноваження. Йому підпорядков різні відомства:фінанси,
військо, податки, верховні жреці. 1 помічником раджи був головний мандрин.
Бзпосреднє управління здійснювали вищі посадові особи, які поділялися на
декілька категорій:радник-мандрин, вищий сановник-махомара сановник-аматья,
наглядач -ад'яхша. Найвищим держ. органом був Мантрифаришат - збри царких
сановників. Існувала також таємна рада, яка складалася з 8 найвпливовіших
посадовців. Вся територія держави поділялася на 5 провінцій. Провінції поділялися
на округи, які очолювали окружні начальники, яких призначав раджа.

Найнижчою ланкою управління була сільська община. Вищим суддею був

раджа. Імперія Маур'їв досягла найвищого рівня розквіту в ІІІст. до н. е. під час
правління Ашоки, коли в Індії скл відносно централізована східна рабовласницька
монархія. Імперія складалася в результаті війн. Влада давньоіндійських царів не
була деспотичною. Вона стримувалася становищем у державі панівної, падкової
знаті, встановленими традиційними. Одним із основних обов'язків царя була
охорона підданих. Захищаючи народ цар міг примусити його платити данину
- болі. Поряд із основним податком інували інші численні збори на користь
центральної влади: торгове мито, «приношення плодів».
 Найважливішою функцією царя була організація публічних робіт, будівництво
іригаційних споруд. Цар був головою адміністративного апарату. Усі царські
чиновники поділялися на групи центрального і місцевого управління. Особливе
місце посідали радники - вищі сановники. Серед вищих чиновників особливе місце
посідали:головний суддя, радник царя , радник царя у справах культу, ихователь
його синів верховний придворний жрець. Особливою складністю в імперії
відзначався адміністративний поділ і система самоврядування. Виділялося п'ять
провінцій, управління якими, здійснювалося царевичами. Меншою
адміністративною одиницею був округ, очолюваний окружним начальником.