Римська імперія та варварський світ германців

1. Спроби підкорення германських племен в епоху Октавіана Августа.

Перші зіткнення між римлянами і германцями відбулись у середині I ст. до н. е., коли під
час час завоювання Галлії Юлій Цезар здолав свевів, усипетів та тектерів і, переслідуючи їх,
двічі переходив за Рейн. Германці взяли реванш у 17 році до н. е. - вони розгромили V
Галльський легіон Марка Лоллія і розграбували прикордоння. Це змусило римлян збудувати
вздовж Рейну ряд військових містечок, найбільшими з яких стали Ветера (поблизу сучасного
Ксантена) і Могонтіакум (нині Майнц, обидва нині у ФРН). Саме звідси у 12 році до н.е. на чолі
п'яти легіонів Рейн перетнув Децим Клавдій Друз, розбив сугамбрів, усипетів та тектерів і за
три роки дійшов аж до Ельби, витіснивши квадів і маркоманів на територію сучасної Богемії.
Успіх Друза був закріплений в 4 р. н.е. Тиберієм Клавдієм Нероном, майбутнім
імператором, а на той час - офіційним спадкоємцем Октавіана Августа, який під час
придушення великого повстання германців підкорив їх племена в низів'ях Рейну та Вісургія
(нині ріка Везер) і змусив найвойовничіших з них бургундів відійти аж до Віадуса (нині ріка
Одра).
Проте надійно закріпитись на величезній території між Рейном і Ельбою римлянам
звадило повстання племен в Паннонії та Іллірії, яке через свою масштабність загрожувало
перекинутись з провінцій в Італію, - у 6 році Тиберію довелось змиритись з вождем маркоманів
Марободом і повернути 8 зі своїх 12 легіонів з півдороги до Богемії.
Намісником Германії у статусі легата Августа пропретора був призначений 54-літній
Публій Квінтілій Вар, досвідчений військовий, у минулому проконсул провінцій Африка, Азія і
Сирія, відомий своєю жорстокістю до повсталих проти Риму по смерті Ірода Великого юдеїв.
На початку вересня 9 року два легіони під командою його племінника Луція Нонія Аспрената
стали на зимові квартири в Могонтіакумі, ще три під командою особисто Вара рушили з
літнього табору на Везері до Ветера.
Серед найближчих радників Вара був 25-річний син вождя херусків, відомий під
латинізованим іменем Арміній. Він разом з молодшим братом Флавієм з дитинства в якості
почесного заручника зростав у Римі, де отримав військову освіту, згодом відзначився у ряді
кампаній в Паннонії і на Балканах, за що увійшов до стану вершників (лицарів) і отримав
римське громадянство. Після придушення повстання в Іллірії його направили в Німеччину, де
він мав допомогти Вару остаточно упокорити германські племена між Везером і Ельбою.
Чим саме керувався Арміній достеменно невідомо (прийнято вважати, що бажанням
кров'ю змити ганьбу свого батька Сегімера, одного з вождів херусків, який визнав зверхність
Риму), але, коли три легіони, три кавалерійські загони і шість когорт допоміжних військ
(негромадян) разом з великим обозом з жінками і дітьми рухались маршем до зимового табору,
він повідомив Вара про повстання, яке начебто почалось на півночі Німеччини, і подано це
було як подія, що вимагає негайної і жорсткої реакції.
Як стверджує Корнелій Тацит, Сегест, дядько і тесть Армінія, цілком лояльний до римлян
і залежний від них, завчасно кілька разів попереджав Вара про підготовку германцями пастки,
але той, коли отримав повідомлення про повстання, на таку небезпеку не зважив і за порадою
Армінія негайно рушив в обхід незнайомої території, щоб за один-два дні дістатись території
повстанців. Шлях проліг поміж германських поселень, полями, пасовищами, лісистими
болотами, де легіонерам доводилось рубати дерева, щоб вимостити глинисту дорогу.
Несподіваний дощ і буревій порушив похідний порядок війська, яке, перемішавшись з обозом,
розтягнулись на сім-вісім миль.
 Яким чином Арміній передав германцям повідомлення, що веде римлян у пастку,
невідомо, але коли легіони Вара на другий день переходу увійшли в Тевтобурзький ліс (на
північний схід від сучасного міста Оснабрюк в Нижній Саксонії), їх із засідок атакували
германці. Спочатку, як пише Кассій Діон, невеликими групами, здалеку, з-за дерев і з
узвишшів, далі - все більшими силами і агресивніше, по всій довжині колони. Розтягнуте на
вузькій, до 20 метрів, дорозі між пагорбом і величезним болотом римське військо вишикуватись
для оборони належним чином не змогло, втратило взаємодію між підрозділами, які опинились
сам на сам із численними загонами херусків, марсів, хаттів, бруктерів, хугів і сикамбрів.
Тим не менш римляни зуміли протриматись до ранку 11 вересня 9 року, коли зіткнулись з
новою несподіванкою - тривалі дощі вивели з ладу тетиви луків, а важкі розмоклі шкіряні
обладунки стали тягарем, що перетворив легіонерів на практично беззахисних перед
германцями, озброєними легкими мечами, довгими списами і клинками. Спроба окремих
загонів прорватись дорогою теж успіху не мала - при виході з лісу вони потрапили у ще одну
засідку й були знищені. Арміній, який зі своїм підрозділом умисне відстав від основних
римських сил, святкував перемогу.
Втрати римлян склали від 16 до 20 тисяч убитими (з десь 23 тисяч чоловік). Більшість
офіцерів, включаючи і самого Вара, шоб не потрапити в полон, наклали на себе руки,
кинувшись на меч, частина - була страчена або, якщо вірити Тациту, принесена германцями в
ритуальну жертву. Небагатьох з них вдалось згодом викупити.
XVII Галльський, XVIII Германський і XIX легіони були знищені, їх аквіли - втрачені.
Почувши про це, як пише Светоній Транквілл, Август бився головою об стіни свого палацу,
примовляючи «Квінтілій Вар, поверни мені мої легіони!».
Звістка про загибель Вара та його легіонів викликала у Римі паніку. Август розпустив
загін своїх охоронців, набраних із німців, з Риму було вислано всі галли. Побоювалися
вторгнення германців у Галію та повстань рабів. Але розрізнені війська германців, вигнавши
загарбників, розійшлися своїми селищами. Галія залишилася спокійною. Раби залишалися
покірними. Однак після цієї поразки посилилося невдоволення римської знаті, яка мріяла про
відновлення сенатської республіки, пануванням Августа.
Протягом кількох місяців Арміній на чолі союзу германських племен знищив усі сліди
присутності римлян у Германії - було зруйновано укріплення, форти і принаймні два міста.
Лише опір двох легіонів у Могонтіакумі запобіг його переходу в Галлію. Наступного року
проти нього рушив Тиберій на чолі трьох легіонів, але особливого успіху не досяг,
остерігаючись віддалятись від своїх каструмів вздовж Рейну.
Лише в 15-16 роках у ході двох кампаній консул Юлій Цезар Клавдій Германік здолав
Армінія, завдавши йому поразки у вирішальній битві біля ущелини відомої як Ворота Вестфалії
(на захід від сучасного Оснабрюка), і упокорив повсталих хаттів, марсів, херусків, спустошив їх
землі і нарешті поховав останки загиблих у Тевтобурзькому лісі легіонерів Вара.
Римська імперія оговталася від поразки, але про відновлення агресивної політики на
території германців в широких розмірах не могло бути й мови.

2. Маркоманські війни та їх наслідки.

Незабаром після сходження на престол імператора Марка Аврелія (161-180 рр.) Риму
довелося зіткнутися з великою війною на сході. Парфянський цар Вологез III (148-190 рр.)
вторгся в Вірменію і розбив римську армію в битві при Елегеї, якою командував намісник
Каппадокії Северіан, після чого парфяни рушили на Сірію. Протягом 163-164 рр. Вірменія була
знов захоплена римськими полководцями і перетворена на протекторат. Тим самим Марк
Аврелій відновив політику Траяна, який створив залежну від Риму державу на територіях за
Євфратом.
Тим часом, в розпал подій на сході, виникла нова зовнішня небезпека. На північних
рубежах Імперії пожвавилися численні варварські племена, що мешкали за Рейном і Дунаєм. На
придунайські провінції, які були ослаблені перекиданням військ на Парфянську війну,
накинулись численні германські племена. У 166 р. римляни з значними труднощами відбили
вторгнення лангобардів і обіїв, що спробували прорвати кордон в Паннонії. Наступного року
дунайський кордон від Галлії до Ілліріка практично одночасно атакували майже п’ятдесят вісім
племен, що об'єдналися в єдиний союз. Цей союз очолило германське плем'я маркоманів, що
мешкало на території сучасної Чехії. Такої єдності в рядах ворожих Риму варварів ще не бувало
в римській історії. Ці важкі війни, що продовжувалися 15 років, ввійшли в історію під назвою
Маркоманських. Античні історики, що писали про них, мали всі підстави порівнювати ці війни
з Пунічними. Крім германців (маркоманів, квадів, свевів, хаттів і ін.) до цього племінного
союзу ввійшли іраномовні народності сарматів, язигів, аланів, а також деякі давньослов’янські
племена. Вперше проти Риму виступили племена, що жили в глибині Європи - вандали, готи,
віктуали. Це були перші хвилі Великого переселення народів. Зокрема союз готів складався за
численних германських етносів.
У 167 р. під ударами варварів кордон на середньому Дунаї був прорваний відразу в
декількох місцях. Маркомани на чолі зі своїм царем Баломаром, розоряючи все на своєму
шляху, рушили в Північну Італію. Для оборони необхідно було терміново мобілізувати всі
сили. На Дунай була направлена навіть преторіанськая гвардія, особиста охорона імператора,
під керівництвом префекта Фурія Вікторіна. Але, навіть зумівши з'єднатися з римськими
силами в Паннонії, Вікторіан не зміг затримати ворога і сам загинув в битві. Передові загони
германців проникли в Північну Італію, зруйнували місто Опітергій, оточили, але не змогли
взяти Аквілею - найважливіший центр римської торгівлі на Адріатиці; загрожували Вероні. В
Римі і в решті Італії почалася справжня паніка.
Розуміючи справжні розміри небезпеки, Марк Аврелій пішов на крайні заходи. Під час
парфянських воєн в армії поширилась чума, що забрала життя тисяч воїнів, тому катастрофічно
не вистачало людей для набору в легіони і інші частини; в армію почали закликати навіть рабів,
гладіаторів і розбійників Далмації і Дарданії. З деяких германських племен, що зберегли
вірність Риму, були найняті допоміжні загони. Для захисту Італії були викликані війська з
інших провінцій, зводилися оборонні лінії, зміцнювалися і укріплення міст внутрішніх
провінцій. Все це вимагало колосальних фінансових витрат. Щоб не накладати на провінції нові
важкі податки і не відбирати майно у сенаторів, Марк Аврелій влаштував грандіозний
розпродаж імператорських сімейних коштовностей, предметів розкоші і т.д.
Після того, як перший натиск варварів був відбитий, Імператор почав планомірну
боротьбу, використовуючи і військові, і дипломатичні засоби. Як полководець він віддавав
перевагу діяти повністю з прийнятим, продуманим планом, а не добиватись успіху завдяки
ефектним, але ризикованим перемогам.
Проте на першому етапі війни римляни зазнали серйозних невдач. Багато римських міст
на Дунаї було захоплено варварами і зруйновано. Був знищений ряд постійних таборів. У 170 р.
воїни слов'янського племені костобоків пройшли через Дакію і вторглися в Середню Грецію, де
вони зруйнували знамените святилище Деметри недалеко від Афін. З труднощами, але
римлянам все ж таки вдалося витіснити їх за межі Імперії. Римські війська зазнали важких
втрат, у тому числі і серед вищих воєначальників. У 170 р., зазнавши нищівної поразки від
сарматів, загинув в бою римський полководець Марк Корнелій Фронтон. У іншій битві поліг
командувач преторіанською гвардією Марк Макріній Віндекс. Про те, наскільки значними були
втрати, римських військ і населення, свідчить той факт, що через декілька років квади
повернули спочатку тринадцять тисяч, потім п’ятдесят тисяч римських полонених, а язиги - сто
тисяч осіб. Головними і найбільш небезпечними суперниками Риму були маркомани і квади.
Проти них в середній течії Дунаю діяв сам Марк Аврелій. Він чудово розумів, що для
забезпечення надійного миру недостатньо витіснити варварів за межі римських володінь, а
необхідно розгромити їх на їхній власній території. У 172-175 рр. під його безпосереднім
керівництвом були проведені вдалі наступальні операції за Дунаєм. Основні епізоди цієї
кампанії потім були увічнені на рельєфах 30-метрової колони, спорудженої в Римі на честь
перемог здобутих імператором над задунайськими племенами. Як і колона Траяна, цей
пам'ятник є найважливішим свідченням про дії римських військ і найбільш вражаючі події
війни. Відомо, що Марк Аврелій збирався на знов завойованих землях створити провінції
Маркоманія і Сарматія.
На перших сценах рельєфів зображені римські укріплення на кордонах. Потім змальована
переправа римського війська через Дунай. Далі зображено просування римлян в глиб ворожої
території, численні жертвопринесення, що здійснюються самим імператором, римських
легіонерів, які підпалюють зроблені з колод хатини варварів, масову страту взятих в полон
ворогів - це, очевидно, свеви, що відпали від союзу з Римом і покарані як зрадники. Особливо
цікава сцена, що зображає один з найдраматичніших епізодів цього походу - «диво доща». За
повідомленнями античних істориків відомо, що квади, користуючись прекрасним знанням
місцевості заманили римлян у вузький гірський прохід і, зайнявши пануючі висоти відрізали
римлян від джерел питної води, нав'язали їм тривалу битву. 
Ось як описує цю битву, що відбулася в червні 172 р. римський історик Діон Кассій:
«Варвари затягували битву сподіваючись, що вони легко переможуть римлян внаслідок сильної
спеки і спраги. Квади в багато разів перевершували римлян числом. І ось, коли римляни,
невимовно страждаючи від спеки і спраги, не могли вже більше ні битися, ні відступати і
залишалися стояти в бойовому порядку на своїх місцях, як раптом зібралися хмари і пішов дощ.
Римляни почали знімати свої шоломи, інші - щити і збирали в них воду і пили не тільки самі,
але і поїли своїх коней. І коли варвари напали на римлян, ті одночасно і билися, і пили воду, і
деякі з поранених жадібно ковтали кров, яка текла в їх шоломи разом з водою. Й римляни б
справді зазнали у той час великих втрат, бо багато хто з них був зайнятий тим, що пив, коли б
не сильний град і безліч блискавок, що кинулись на варварів. Отже в одному і тому ж місці
можна було бачити і воду, і вогонь, падаючий з неба, і в один і той же час одні угамовували
спрагу і мокнули під дощем, інші гинули від вогню і вмирали. Вогонь не потряпляв в римлян.
Варварам же вогонь не допоміг нічим, й град, як масло, здіймав вогонь і полум'я ще вище. І
хоча варвари знаходилися поряд з дощем, вони шукали води. Деякі навіть самі ранили себе,
сподіваючись кров'ю погасити полум'я, інші переходили до римлян, оскільки тільки вони мали
рятівну воду».
Незабаром після цієї поразки квади відправили до імператора послів з проханням про мир
і отримали його, погодившись на дуже важкі для себе умови. Переможені зобов'язалися не
надавати ніякої допомоги маркоманам і язигам, повинні були видати всіх зрадників і повернути
римських полонених. На свої землі квади приймали римські гарнізони і повинні були до того ж
забезпечувати їх продовольством. Крім того квадам заборонялося жити уздовж Дунаю в смузі
шириною в одну милю (бл. 1,5 км.). Крім цього вони зобов'язувалися надати римлянам
допоміжні військові загони. Такий мир, хоча і ослабив в значній мірі могутність квадів, не
означав ще їх остаточного підпорядкування і таїв в собі джерела майбутньої війни.
 Підкоривши вслід за квадами лангобардів, бурів і ряд дрібніших племен, римляни
зосередили свої сили на рішучих діях проти маркоманів. Вони продовжували турбувати
римлянам і, не дивлячись на посилену оборону здійснили ряд грабіжницьких набігів на
провінції Рецію і Норік. Саме в той момент, коли маркомани, навантажені здобиччю,
поверталися на батьківщину і намагалися переправитися через Дунай, їх атакували римські
війська на чолі з Марком Аврелієм. Германці були вщент розбиті, а взята ними здобич
повернена провінціям. Потім військові дії були перенесені в Богемію (область в сучасній Чехії),
де римська армія, ймовірно, зустрілася із слов'янськими племенами, а потім - вже в землі самих
маркоманів. Маркомани, що не чекали цього нападу спочатку не чинили ніякого організованого
опору, але незабаром опам'яталися і дали римлянам декілька битв. Варвари відчайдушно билися
за кожне селище і не бажали здаватися на милість римлян. Лише після того, як вождь
маркоманів Балломарій потрапив в полон і був страчений, а його відрубана голова доставлена
імператорові, опір припинився.
Маркоманські війни значно підірвали економічне становище імперії і були перехідним
етапом у взаєминах римлян з варварами: останніх почали широко застосовувати в римських
військах в якості найманців. Германцям з цього часу дозволялось оселятись в прикордонних
смугах. Інколи з них знімався обов’язок сплати податків. Пожвавиласть торгівля римлян з
варварами.

3. Готська («Скіфська») війна ІІІ ст.

Після смерті в 235 р. імператора Александра Севера Римську імперію охопила криза
влади, що розтягнулася до 284 р. У цю епоху імператори змінялися дуже часто, вмираючи в
основному насильницькою смертю в результаті громадянських воєн, армійських заколотів і
змов. Легіони проголошували у віддалених від Риму частинах імперії одночасно різних
«солдатських імператорів», яких нерідко самі незабаром вбивали, а римський сенат на
противагу їм обирав своїх «сенатських імператорів». Система управління єдиною імперією
практично розвалилася. Імператори, що сиділи в Римі, вимушені були визнавати одних
узурпаторів, щоб в союзі з ними боротися проти інших або проти зовнішніх ворогів.
Внутрішня нестабільність імперії частково викликала загострення і на кордонах. У 226 р.
в Персії прийшла до влади войовнича династія Сасанідів, представники якої організували
походи на східні рубежі римських володінь. Другий Сасанідський шах Шапур I (241-271 рр.)
запам’ятався тим, що в 260 р. зумів полонити римського імператора Валеріана. З півночі,
імперію, що ослабла, атакували племена германців, даків і інших варварів, зокрема готів.
Згідно з Йорданом за часів царя Філімера готи від берегів Вісли досягли північного
узбережжя Чорного моря, розселившись між Дніпром і Азовським морем. Вони вступили в
конфлікт з Римською імперією на нижньому Дунаї при імператорові Каракаллі в 210 р. Про
появу готів на Дунаї в цей час повідомляє Йордан. У фрагменті однієї з праць автора VI ст.
Петра Магістра міститься розповідь про те, що в 230 р. готи вже отримували щорічну дань від
римлян.
Греки, а вслід за ними римсько-візантійські історики перенесли назву скіфів, що мешкали
до н. е. в степах на північ від Чорного моря, на нових поселенців - готів. У цю епоху до скіфів
відносили не тільки готів, але розповсюдили етнонім як загальну назву на всі варварські народи
на північ і схід від нижнього Дунаю.
 Згідно з істориком Дексіппом Скіфська (або Готська) війна почалася за імператора
Бальбіна в 238 р., коли карпи 1 напали на римську провінцію Мезія, прилеглу до південного
берега Дунаю в його нижній течії. У письмових джерелах, що збереглися, відсутні будь-які
відомості про Скіфську війну впродовж подальших 10 років.
Активні військові дії розпочались весною 250 р. Три військові колони з території Молдавії
і Валахії вторглися на землі Риму. Метою нападу були провінції Дакія і Мезія, включаючи і
територію Фракії, які були спустошені багаторічним військовим походом. Похід здійснювався
під керівництвом готського короля Книви, який, окрім свого власного народу, мобілізував і ряд
інших племен. Хід і результат військового походу показують, що готи вже досягли вершини
своєї влади і впливу. Серед всіх народностей що брали участь в нападі, вони мали вже явну
перевагу.
За повідомленням Йордана, військо готів розділилося на два загони: головні сили
(сімдесят тисяч чоловік) під командуванням Книви наступали по долині р. Ятра; другий загін
готів наносив допоміжний удар на м. Філіппополь з метою дезорганізації тилу римської
армії.128 Наявність двох взаємодіючих загонів говорить про те, що у готів було єдине військове
керівництво й організована взаємодія двох військ.
На час вторгнення готів в Нижню Мезію головні сили римської армії під командуванням
намісника Мезії Требоніана Галла були зосереджені в районі м. Оскус. Це було добре укріплене
місто, до того ж прикрите природними перешкодами - системою озер. Оскус мав важливе
стратегічне значення, оскільки знаходився у вузлі великих доріг: дороги, що йшла уздовж
Дунаю, дороги на Філіппополь, дороги на м. Сердіка. Цей укріплений пункт (Оскус) був базою
римської армії, яка, спираючись на нього, могла завдавати удари у фланг і тил загонам
готського війська. Шлях на Філліполь перекривав римський табір Нові та м. Нікополь. Таким
чином основним змістом першого етапу війни була облога готами римського табору Нові і бій
під Нікополем.
Нові був добре укріплений, оскільки мав важливе тактичне значення: він прикривав
переправу через Дунай і знаходився на шляху до Філіппополя. Тому першим завданням
головних сил готів було оволодіння Нові, що повинне було забезпечити їм зв'язок із загоном,
що наступав на Філіппополь, а також безпечний шляху відступу.
Готи зуміли оточити Нові, але на допомогу фортеці прийшли римські легіони під
командуванням Галла, внаслідок чого готи змушені були зняти облогу Нові і рушили долиною
р. Ятра на Нікополь.
Розташований біля Балканських гір Нікополь також мав важливе тактичне значення: ця
римська фортеця перекривала головні проходи через Балканський хребет і знаходилася у вузлі
доріг Мезії і Фракії. У Нікополі сховалося місцеве населення Мезії. Сюди ж прибув з
підкріпленнями Децій.
Під Нікополем відбувся бій головних сил римлян і готів, в якому готи під командуванням
Книви зазнали поразки. Джерела повідомляють, що готи лише убитими втратили 30 тисяч
чоловік, і що це нібито було рівнозначно знищенню їх головних сил. 130 Насправді ж загін Книви
продовжував боротьбу і після поразки під Нікополем. За повідомленням Прокопія
Кесарійського, готи відступили в гори і форсували гірські проходи з метою з'єднання із
загоном, що діяв під Філіппополем.

1
Карпи - варварський народ, ймовірно фракійського походження, що мешкав в II-IV ст. на
північ від нижнього Дунаю і відомий своїми війнами з Римською імперією.
 Добре укріплений римлянами Філіппополь мав важливе стратегічне значення: це був
економічний і політичний центр придунайських провінцій, вузол стратегічних доріг, що
зв’язували Дунай з Егейським морем і Боспор з Римом, основна база римської оборони. Місто
було розташоване на горбах і прикрите з одного боку р. Гебр, що сприяло організації його
оборони. У фортеці знаходився сильний гарнізон під командуванням намісника провінції
Пріска, який підтримував зв'язок з головними силами польової армії римлян, що діяла на
півночі під командуванням Деція. Фортеця підготувалася до тривалої оборони.
Для облоги і штурму фортеці, за даними джерел, готи застосовували облогові машини -
тарани, штурмові сходи, облогові башти на колесах.
Оточивши Філіппополь, готи провели рекогносцировку 2 його укріплень, виявили
найбільш слабкі місця оборони і приготували все необхідне для атаки. Потім відбувся штурм. В
той час, як легка піхота готів обстрілювала стіни, решта воїнів підкотила башти і встановили
тарани. Римляни обороняючись метали великі камені, запалені факели, смолу і сірку,
підпалюючи і руйнуючи облогові машини. Не дивлячись на це, важка піхота готів встановила
штурмові сходи і намагалася оволодіти фортечними стінами. Проте атака була відбита.
Після невдалого штурму готи перейшли до тривалої облоги міста, засипавши рів і звівши
земляні насипи, які незабаром досягли висоти стін. Тоді римські солдати почали надбудовувати
стіни і зривати нічними атаками облогові роботи. В цей час з півночі прийшло повідомлення
про поразку готів під Нікополем. Багаті городяни почали вимагати організації загальної
евакуації з метою деблокади міста. У зв'язку з цим Децій писав городянам Філіппополя: «Якщо
ви хочете зберегти свої життя вам потрібно залишитися усередині міста. Через декілька днів ми
з’явимось під стінами міста і звільнимо вас. Ви повинні нам довіряти».
Попереджений Пріском про наявність значних сил супротивника під Філіппополем, Децій
мав намір деблокувати місто ударом польової армії, організувавши її взаємодію з гарнізоном
фортеці.
Для деблокади Філіппополя римські легіони з-під Нікополя рушили форсованим маршем
через Балкани. Децій, мабуть, планував не дозволити з'єднатися під Філіппополем двом
готським загонам. Після маршу римляни розташувалися на відпочинок. Табір, швидше за все
споруджений не був, не організував Децій і регулярної охорони. Скориставшись безпечністю
римлян, готи під командуванням Книви раптово атакували відпочиваючі легіони і змусили їх
рятуватись втечею. Римляни безладно відступили на північ до Оскуса для з'єднання з
легіонами, що знаходилися там, під командуванням Галла.
Після перемоги над військом Деція готи продовжили свій марш на Філіппополь і
з'єдналися із загоном, що штурмував місто. Тепер співвідношення сил різко змінилося на
користь готів, що негативно позначилося на моральному стані римлян. Незабаром Філіппополь
був захоплений готами, в чому чималу роль зіграла зрада Пріска. Амміан Марцеллін писав:
«Зруйнований був Філіппополь, причому вбито було в стінах міста сто тисяч чоловік»
Місто було розграбоване, жителі частково перебиті, частково взяті в полон. Важливий
стратегічний пункт опинився в руках готів; проте це не дезорганізовувало римську оборону,
оскільки армія під командуванням Галла утримувала Оскус.
Таким чином, успіхи готів в основному мали тактичне значення і навіть оволодіння
Філіппополем в даній ситуації не відігравало великої стратегічної ролі, оскільки комунікації

2
Рекогносцировка – процес отримання відомостей про місце розташування та становище
супротивника особисто командиром і офіцерами армії безпосередньо перед початком бойових
дій.
готів знаходилися під контролем римлян. Стратегічна ситуація для готів склалася несприятливо
- фактично вони виявилися блокованими у Фракії.
Негативну роль зіграла тут перевантаженість награбованим майном і полоненими. Втрати
в боях, витрата на охорону великих обозів і полонених різко ослабили боєздатність готів.
Відправити обози і полонених за Дунай і отримати звідти підкріплення було не
можливим, оскільки комунікації контролювалися римлянами.
Зиму 250-251 р. Децій і Галл використали для скликання в район Оскуса свіжих сил, для
посилення укріплень і для підготовки контратаки. На весні 251 р. готи розпочали загальний
відступ, обходячи укріплені райони Західної Мезії.
Децій наказав Галлу силами легіонів, що знаходилися під його командуванням, зайняти
берег Дунаю, перехопивши шляхи відступу готів. Армія під командуванням Деція повинна була
розгромити головні сили відступаючого супротивника. Готувалося оточення готського війська.
Як тільки готи вийшли на рівнину, вони були атаковані римськими військами і втратили
частину свого обозу. Тоді ж готи розпочали мирні переговори і запропонували повернути
римлянам всю свою здобич, якщо ті безперешкодно пропустять їх за Дунай. Децій відкинув цю
пропозицію, розраховуючи знищити готів в бою. Наслідком цього був бій при Абрітті, що
знаходилася, мабуть, в сучасній Добруджі.
Готи розташувалися для оборонного бою, використавши болотисту місцевість. Бойовий
порядок складався з трьох ліній. Головні сили знаходилися в третій лінії, розташованій за
болотом, через яке, мабуть, були влаштовані приховані проходи для відступу першої і другої
ліній. Перша і друга лінії повинні були вимотати і ослабити римлян, а потім заманити їх за
собою до болота, де передбачалося оточити супротивника силами третьої лінії.
Римські легіони, були розташовані фалангою і не мали резерву. Децій розраховував
відкинути супротивника одним ударом своїх легіонів.
Римляни атакували першу лінію супротивника. Під час атаки загинув син Деція. Щоб
загибель сина імператора не справила пригноблюючого враження на римські легіони, Децій
голосно заявив: «Хай ніхто не засмучується - смерть одного солдата невелика втрата для
держави».
Легіони посилили натиск і відкинули першу лінію готів. Але за нею опинилася друга.
Римлянам довелося здійснити другу атаку, яка також закінчилася успішно, але достатньо
сильно втомила легіонерів.
Про завершальний етап бою повідомляє Йордан: «Коли і ця (тобто друга лінія) була
перекинута, поблизу болота з'явилися войни готів з третьої лінії. І тут Децій за порадою Галла -
йти через болото - не знаючи місцевості, необачно провів атаку і зав'язнув в болоті зі всім
військом. Вороги почали обстрілювати римське військо з метальних машин. Один зі снарядів
влучив у Деція і вбив його».
Отже, відкинувши другу лінію готів, Децій, за невдалою порадою Галла, вирішив
атакувати їх третю лінію, не організувавши розвідки місцевості. В цей час головні сили третьої
лінії готів контратакували римлян з флангів і завершили їх оточення. У бою загинув Децій, але
Галл з частиною сил вирвався з оточення.
Причиною поразки римлян в бою при Абрітті римські історики вважають зраду Галла,
який одразу ж після бою був проголошений імператором і почав мирні переговори з
противником. Фактично ж основною причиною поразки римлян були фатальні прорахунки в
тактиці, внаслідок чого римляни потрапили в пастку, влаштовану готами і втратили більшу
частину війська.
 Галл зобов'язався безперешкодно пропустити готів зі всією здобиччю за Дунай і за
відмову їх від нових нападів на Римську імперію щорічно виплачувати їм дань. На цих умовах
був підписаний принизливий для римлян договір.
Політичні наслідки поразки римлян були досить значні. Виявилася слабкість
рабовласницької держави, що панувала декілька сторіч в басейні Середземного моря. За
відсутності у римлян регулярних, добре навчених військ, оборонні лінії не були непереборною
перешкодою для готів і інших племен, - вони легко проривалися. До того ж супротивник
знаходив підтримку з боку значних верств населення римських провінцій.
Війна з готами показує, що римська армія успішно билася при взаємодії польових військ з
фортецями. Фортеці були стійкі за підтримки польових військ, а війська успішно діяли,
спираючись на фортеці. У польовому ж бою римські легіони терпіли поразки. Фортеці без
підтримки військ не витримували тривалої облоги. Бойовий порядок римської армії в бою при
Абрітті не мав тактичної глибини, не мав навіть резерву, тому римські легіони не могли
подолати опору супротивника і протидіяти його маневру.
Готи у війні з Римською імперією показали високу боєздатність своїх військ, яка
зберігалася навіть при невдачах і в стані стратегічного оточення. Готські загони добре
маневрували на театрі військових дій і взаємодіяли між собою. У разі невдачі вони своєчасно
виходили з бою і зберігали боєздатність. Широко використовувалася раптовість в наступальних
і оборонних боях.
Бойовий порядок готів мав тактичну глибину, що додавало йому стійкість і здатність
краще вимотувати супротивника фланговими ударами з подальшим його оточенням. Для
ослаблення сили опору ворога вдало використовувалася болотиста місцевість. Цю особливість
дій готів античні історики називали готським способом ведення війни.

4. Військова конфронтація у IV ст. Готські війни.

Після перемог під Філліполем й Абріттою та вбивства імператора Деція готи продовжили
здійснювати спустошливі набіги на кордони Імперії. Впродовж 50-60 – х. років ІІІ ст. готи
здійснюють морські набіги на причорноморські міста Малої Азії, через Босфор здійснюють
сухопутні походи вглиб Малої Азії, розграбовують прибережні грецькі міста, острови
Егейського моря аж до Кіпру. Учасник війни з готами афінський історик Дексіпп описав ці
події у творі «Про скіфську війну». За свідченнями Дексіппа германці вже почали
застосовувати складну облогову техніку, тарани й вежі, однак робили це так невміло, що
жителям оточених міст з фортечною стіною вдавалося відбитися від варварів.
Про масштаби однієї з варварських морських експедицій при імператорі Клавдії
розповідає історик Зосима: «готи, герули і певкіни посадили 320-тис. військо на 6 тисяч суден і
вирушили з гирла Дністра до болгарського узбережжя Чорного моря. Після невдалих облог міст
в Мезії вони відпливли до Кизику на малоазійському узбережжі Мармурового моря, де також
зазнали невдачі. Тоді варвари пройшли через протоку Геллеспонт в Егейське море, де взяли в
облогу грецькі міста Салоніки і Кассандра. Міста врятувала вчасно прибула імперська армія,
яка розгромила готів. Частина варварів рушила в бік Македонії, успішно відбиваючись від
переслідують римлян, хоча сильно страждала від голоду. Інша частина вцілілих варварів
відплила на південь і спустошила Грецію та Фессалію, захопивши із собою всіх людей, які не
встигли сховатися в укріплених містах. Вони (готи) досягли островів Кріт і Родос, після чого
хотіли повернутися додому через Македонію і Фракію, але були зненацька захоплені чумою».
Всіх тих, що вижили, зарахували в римські легіони або наділили землею, після чого останні, за
словами Зосими перетворилися на мирних селян.
 Остаточної поразки готам в їхніх землях завдав імператор Авреліан, після чого вони
здійснювали лише епізодичні набіги, поки імператор Костянтин Великий не розбив їх в 332 р.,
після чого прийняв до числа союзників-федератів. Готи відправили в римські війська 40 тис.
чоловік і зобов'язалися не пропускати на дунайської кордони інші племена, за що римляни
виплачували їм щорічно певні грошові суми. В середині IV ст. готські загони відзначаються у
складі римської армії під час воєн з персами, проте їхні одноплемінники за Дунаєм вже тоді
починають виношувати план набігу на Фракію.
Після смерті римського імператора Іовіана в лютому 364 р. армія обрала на
імператорський престол Валентиніана. Той у свою чергу призначив 28 березня того ж року в
співправителі свого брата Валента. Після цього Валентиніан обрав собі західну частину
Римської імперії зі столицею в Медіоланіумі, а брату віддав східну частину зі столицею в
Константинополі.
Амміан Марцеллін так описав ситуацію на кордонах імперії в даний період: «У цей час по
всьому римському світу, піднялися найлютіші народи і стали переходити найближчі до нас
межі. Галлію і Рецію одночасно грабували аламанами, сармати і квади; пікти, сакси, скотти і
аттакоти атакували Британію; племена маврів турбували Африку; Фракію грабували
розбійницькі зграї готів».
Коли Валент вирушив до Сирії для передбачуваної війни з персами, в жовтні 364 р. підняв
заколот воєначальник Прокопій, обуривши в Константинополі легіони, спрямовані у Фракію
Валентом для відпору очікуваного набігу готів.
На допомогу узурпатора готи вислали загін, який нараховував 3 тис. воїнів, однак вони не
встигли взяти участі в бойових діях, так як Валент в травні 365 р. придушив заколот і стратив
Прокопія.
Про долю війська готів, посланих на допомогу Прокопію, розповів сучасник подій,
історик Евнапій: «Римляни відрізали їм відхід і наказали здати зброю. Готи підкорилися, потім
їх розселили придунайськими містами у будинках місцевих жителів під наглядом до з'ясування
обставин». Подальша доля затриманих воїнів залишилася невідомою.
Неназваний вождь готів вимагав відпустити одноплемінників, посилаючись на те, що
воїни були послані законному римському правителю відповідно до зобов'язань перед
колишніми римськими імператорами. Імператор Валент відправив до готів для переговорів
свого полководця, магістра кінноти Віктора. Після його повернення імператор вирішив усунути
зростаючу загрозу готського вторгнення, атакувавши варварів у місцях їх проживання.
На початку весни 367 р. імператор Валент переправив військо на лівий берег Дунаю.
Похід був добре підготовлений. Чорним морем в гирлі Дунаю транспортними кораблями
заздалегідь перевезли запаси провізії, розподіливши її між містами на нижньому Дунаї.
Дізнавшись про похід римлян, готи сховалися в гірських районах Карпат, не здійснюючи
опору. Після цього Валент повернувся на свою територію.
Похід у 368 р. був зірваний широким розливом Дунаю. Армія Валента простояла до
глибокої осені у базовому таборі, потім повернулася на зимові квартири в Маркіанополь.
Впродовж третього року війни Валент переправив армію через Дунай, закріпившись біля
м. Новіодунум. Після тривалого походу римляни зіткнулися в битві з готським племенем
тервінгів на чолі з вождем Атанаріхом. Готи зазнали поразки і втекли у важкодоступні місця.
Атанаріх кілька раз надсилав послів з проханням про мир, поки нарешті Валент не вирішив
закінчити бойові дії, доручивши переговори магістрам Віктору і Арінфею. Готи прийняли
умови римлян ніколи не з'являтися на римській території, після чого було укладено особистий
мир між імператором Валентом і вождем Атанаріхом: «Імператор з зброєносцями з одного боку
і Атанаріх зі своїми людьми з іншого зустрілися для укладення миру, згідно з попередніми
домовленостями. Влаштувавши цю справу і отримавши заручників, Валент повернувся до
Константинополя.»
Уклавши мир, готи припинили турбувати Імперію аж до 70-х. рр. ІV ст. коли в Європі
розпочалася потужна хвиля міграцій народів, початок якої поклало вторгнення гунів у Північне
Причорномор'я. Підкоривши аланів, гуни напали на володіння готів-гревтунгів, змусивши тих
після ряду битв відступити до Дністра. У 376 р. гревтунги прийняли рішення рятуватися від
сильного ворога в римській провінції Фракія, тому що там були хороші пасовища, але перш за
все вона була відокремлена течією Дунаю від степів, за якими були орди гунів.
В Імперії ж в цей час точились гострі дискуї щодо готів. Після бурхливих дебатів в
державній раді перемогла наступна точка зору: потрібно зважитися на те, щоб поселити загони
дружніх готських вождів у Фракії. Готи Фрітігерна були прийняті як dediticii; це означає, що
вони підкорялися милостивому імператора як «ті, що шукають допомоги». З його дозволу вони
«отримували можливість перейти Дунай і заселити частини Фракії». Деякий час готи повинні
були одержувати дотації від римської влади, а потім їм потрібно було жити за рахунок
землеробства, не отримуючи більше ніяких субсидій.
Прийняття майже цілого племені чаїло в собі великі організаційні труднощі. Не вистачало
транспортних засобів для того, щоб переправити через Дунай маси людей. Римські уявлення
про порядок навантаження на судна руйнували або ставили під загрозу сімейну і кланову
систему готів. Нестача заготовлених продуктів, також не сприяла тому, щоб заспокоїти плем'я,
яке страждало від голоду. Римські спостерігачі описували страхітливі лиха тервінгів і
скаржилися на їх експлуатацію з боку несумлінних чиновників і полководців. Таким чином
загальний хаос призводив до зростання напруги. Все це змусило командувача римськими
військами у Фракії Лупіціна направити частину своїх загонів для супроводу готів. Ці заходи
призвели до того, що римська флотилія припинила своє патрулювання Дунаєм. Тому
щонайменше три поіменно відомі групи, прохід яким до цього часу був закритий,
безконтрольно проникли в Римську імперію. Це були в основному гревтунгский союз трьох
народів (готів - аланів – гунів) Алатея і Сафрака, загін Фарнобія, що теж, ймовірно, що
складався з гревтунгів, і дунайські тайфали. Перейшовши на південний берег Дунаю, останні
два загони об’єднались, в той час як Алатей і Сафрак встановили зв'язок з Фрітігерном.
Фрітігерн втік з міста, став на чолі своїх людей, і почався відкритий бунт. Накопичений
гнів і страх за своє життя обернулися хвилею насильства. З вогнем і мечем готи рухалися
країною. На початку 377 р. Лупіцін мобілізував всі наявні в його розпорядженні загони, щоб
придушити повстання. В дев'яти милях від штабу він зазнав важкої поразки. Переможений
полководець зумів врятувати своє життя, але фракійська регіональна армія була знищена одним
ударом.
Імператор Валент і його оточення не усвідомлювали рівень небезпеки. Недооцінка
повністю зміненого, в порівнянні з 367-369 рр., становища обійшлася дуже дорого. Римське
військове керівництво реагувало лише тоді, коли небезпека в черговий раз зростала, таким
чином, розпорошувало свої сили і залишало ініціативу в руках готів. Дрібні успіхи лише
перешкоджали усвідомленню римлянами розмірів загрози і перегляду обраної стратегії. На
фракійському театрі військових дій з'явилися командувач піхотою Траян і командувач
кавалерією Профутур з частиною тих загонів, які були розгорнуті у Вірменії. У свого
племінника і співправителя Граціана Валент запросив підтримки з Заходу. У відповідь на це
прибув Фрігерід, досвідчений дукс Паннонськой кавалерії.
 Спочатку здавалося, що вжитих заходів цілком достатньо. Ще до того, як прибув
Фрігерід, кілька елітних частин армії Сходу вже виконали важливу попередню задачу і
відтіснили готів на територію Добруджі. Очікувалося, що там голод швидко примусить їх
капітулювати. До наявних трьох груп військ приєдналися кілька галльських частин, якими
керував коміт доместіків Ріхомер. Тервінги розташувались біля м. Саліцій, окопавшись
вагенбургом.3 Верховне командування над римськими військами було передане Ріхомеру, який
був вище за Фрігеріда рангом. План римлян був досить простий: коли-небудь готи повинні були
покинути вагенбург через нестачу продовольства, і тоді на марші, тобто коли вони будуть
найбільш вразливими, на них можна буде напасти.
Римська армія була малочисельніша, готське ж військо складалося приблизно з 12 тис.
чоловік. Обидві сторони бажали покласти край протистоянню відкритої битвою.
Якщо подивитись на озброєння і тактику римлян і готів тієї епохи, то можна побачити, що
вони багато в чому схожі. Основна маса піхоти римлян і готів, була озброєна однорідно: щит,
різного роду метальна зброя і меч. Інші предмети озброєння в даному випадку не настільки
важливі. Зокрема, готи, які були роззброєні за імператорським наказом, за зброю обпалені з
двох кінців дротики – фраму - давню германську зброю.
Воїни сходилися ще ближче, кидаючи метальні списи. Коли супротивник наближається,
то посилюється і ефективність від його снарядів, тому воїни замикають щити, утворюючи
«черепаху» (testudo). Цей вид захисту використовували обидві сторони, проте не можна
виключити те, що, зокрема, в битві при Саліції «черепаху» зробили тільки римляни, оскільки
далі виявляється, що у готів лад був менш щільний.
«Черепаху» під час штурму, згідно з Тітом Лівієм, використовували галли ще в 390 р. до
н. е. Кельти зазвичай і застосовували таку побудову при штурмі, для захисту від метальних
снарядів супротивника. Втім і в відкритій битві вони часом шикувалися подібним строєм з тією
ж метою: захиститися від снарядів ворога.
«Стіна щитів» у готів, мабуть, складалася природним чином, через згуртування рядів. Цей
лад може краще захистити від метальної зброї, а також від атак кінноти. Крім того,
згуртованість надає додаткову впевненість воїнам. Цілком ймовірно, що готська «черепаха» не
мала «даху» - готи й не практикували традицію її створювати. Тут варто згадати, що навіть при
штурмі Філіппополя вони просто захищали голови щитами, не з'єднуючи їх в «черепаху».
Накінець війська зблизились. Марцеллін ніяк не пояснює, чому готи прорвали саме ліве
крило римлян. Можливо, воно було слабким, проте ситуацію виправив в останню хвилину
резерв. Причому резерв згадується тільки в римській армії, у готів його, мабуть, не було.
Потім автор відзначає цікаву рису: у поранених воїнів підрубували щиколотки, очевидно,
щоб поранені не могли піднятися. Рани на враження воїни отримували метальною зброєю:
кулями із пращі, стрілами. Оскільки праща не була стандартною готською зброєю, адже вони
навіть при штурмах кидали каміння рукою, то зрозуміло, що Амміан описує рани готів, а не
римлян. Тут же говориться і про рани, отримані в ближньому бою. Метнувши списи, воїни
рубалися мечами. І якщо ворог не встиг прикритися щитом, то сильним ударом клинка можна
було розрубати голову. Якщо рани кулею від пращі, і стрілами були завдані в дальньому бою,
то рани мечем були отримані під час рукопашної сутички в битві.
Бій тривав довго. Марцеллін справедливо зазначає, що в битві психологічний настрій і
кожного воїна, і всього війська відіграє найважливішу роль. Готи не відступали, - очевидно,

3
Вагенбург (від нім. Wagen - візок і Burg - притулок, місто, захист), укріплення з возів
військового обозу, що застосовувалася в давнину і в середні віки для захисту від ворожих атак.
далася взнаки вірність клятві, яка не давала можливості їм відступити. Природньо, що
рукопашний бій не може тривати довго тому основним видом бою при Саліції варто визнати
метальний. Таким чином, незважаючи на те, що у ході бою готи прорвали лівий фланг римлян,
становище виправив резерв і битва фактично закінчилася в нічию.
Обидві сторони в результаті битви під Саліцієм зазнали важких втрат: готи цілий тиждень
не залишали вагенбург, в той час як римляни відійшли до Маркіанополя. Однак їм вдалося
закрити проходи через Балкани. Римляни також сконцентрували свої запаси продовольства в
містах, які так і залишилися недоступними для готів. Римська сторона вважала, що виграла час і
що слід вести стратегічну гру. Ріхомер відправився до Галлії, щоб отримати там підкріплення.
Валент все ще зволікав і сам не відправлявся до Фракії.
Фрігерід також залишив театр військових дій і чекав в добре знайомій йому Іллірії нового
наказу від імператора Граціана. Валент ж, навпаки, послав Сатурніна, виконувача обов'язків
командувача кіннотою армії Сходу, для підтримки Траяна і Профутура. Заходи з блокування
супротивника принесли свої плоди, і здавалося, що вдасться взяти готів голодом в трикутнику
між Дунаєм, Балканами і Чорним морем, так як тервінги не володіли засобами для ведення
позиційної війни. У цьому важкому становищі Фрітігерн чудово проявив себе. Він вмовив
Алатея і Сафрака приєднатися до нього. Кіннота гревтунгів, гунів і аланів негайно активізувала
дії на затихлих фронтах. Вже восени 376 р. перші контакти між ними і тервінгами принесли
успіх: Сатурнін був змушений дуже скоро здати гірські перевали.
Приєднання кінних загонів дозволило дунайським готам застосувати новий, дуже
ефективний спосіб ведення війни. Їх піхота і гревтунгські вершники чудово доповнювали одне
одного. Біля м. Дібальт готський розвідувальний загін наздогнав елітну римську військову
частину саме в той час, коли вона окопувалась. Її командир був вбитий, загін знищений, втім
лише після того, як з'явився більш чисельніший готський кінний загін.
Після цього відбулись зміни у верховному командуванні армії Сходу; явно бездарний
Траян був зміщений з посади командувача піхотою, але все ж таки залишився при фракійській
армії. Його наступником став прибувший із Західної імперії Себастіан. Цей наказ Валент видав
уже в Константинополі, куди він прибув з більшою частиною свого війська в кінці травня 378 р.
На початку червня Себастіан почав свої операції в районі Ніка, невеликого містечка в
двадцяти двох кілометрах на північ від Адріанополя.
Католицький заколот в Константинополі примусив ненависного імператора-аріанина
покинути свою столицю. 11 червня імператор подолав шлях від Константинополя до
імператорського маєтку Меланфія, розташованого в двадцяти семи кілометрах від столиці. Тут
він розташував свій штаб.
Себастіан ж в цей час зумів провести досить вдалий маневр. Маючи в своєму
розпорядженні дві сотні елітних солдатів, він знищив під Адріанополем готську колону, яка
складалася в основному з грабіжників, що діяли в південнофракійскій провінції Родопа. У
відповідь Фрітігерн віддає наказ про збір військ. Лідер готів намагався сконцентрувати свої
сили біля міста Кабіле. У середині липня 378 р. Валент досяг Адріанополя. Його чекали добрі
новини: успіх Себастіана, наближення Граціана і, крім того, повідомлення, що готи
чисельністю лише в 10 тис. чол. рухаються в напрямку с. Ніка. Тепер Валент поспішав. Перша
виграна у готів битва не тільки надавала йому впевненості у власних силах, а й окриляла всю
східну армію разом з її полководцем. До цього додалася вражаюча перемога Граціана над
аламанами.
Граціан вислав вперед Ріхомера, який без пригод прибув у табір Валента і привіз йому
листа від племінника. Граціан просив імператора не форсувати події і дочекатись самого
Граціана з підкріпленням. Це прохання Ріхомера мало досить вагомі підстави. Загін
гревтунгскої кінноти, якого з нетерпінням чекав Фрітігерн, напав на легкоозброєні загони
Граціана під Кастра Мартіс і завдав їм деяких втрат. Даний, нібито незначний, епізод все-таки
змушував Граціана замислитися про можливу небезпеку що чекала на римлян і змушував їх
бути більш обережними в прийнятті рішень.
Військова рада на чолі з імператором Валентом все ж таки вирішила прийняти бій.
Дізнавшись про наближення Валента з головними силами римської армії, Фрітігерн як вже
згадувалось стягнув біля м. Кабіле всі основні сили. Одночасно він відправив до римлян посла -
християнського священика (є припущення, що це був єпископ Ульфіла, який навернув готів у
християнство). Амміан Марцеллін так пише про цей епізод: «Будучи ласкаво прийнятим, він
показав лист свого ватажка, який відкрито вимагав, щоб йому і його людям, була надана для
проживання Фракія. У відповідь на це він (Фрітігерн) зобов'язався зберігати вічний мир, якщо
його вимоги будуть виконані.»
Ймовірно, що готський ватажок, роблячи свої пропозиції, був цілком щирий: в кінцевому
рахунку, після досить драматичних подій, готи погодилися приблизно на такі ж умови миру.
Однак Валент на це не пішов, і події почали стрімко розвиватися в іншому руслі.
Граціан просувався з авангардом своїх військ римською військовою дорогою. Вона йшла
вздовж лівого берега Дунаю, потім повертала вправо і, через територію сучасної Сербії, повз
Філіпполь, вздовж р. Мариці доходила до Адріанополя. Готи могли спробувати роз'єднати
обидві римські армії, ставши між ними. Однак Фрітігерн, навпаки, залишив цю дорогу вільною
і відступив на схід, до м. Кабіле. Справа в тому, що в іншому випадку він піддався б ризику
одночасного нападу римлян на готів з двох сторін, тоді як самому випередити напад
противника було б складно - римляни тоді ще не розівчилися будувати укріплені табори,
штурмувати які готи не вміли. Таким чином, Фрітігерну було необхідно спровокувати Валента
на бій до підходу Граціана. У випадку несприятливого для готів результату битви дорога для
відступу залишалася для них вільною.
Готи змогли відрізати комунікації Валента, за якими армії підвозилось продовольство.
Крім того, вони (готи) почали грабувати ту частину Фракії, яка простягалась до самого
Константинополя - ця багата область до цих пір не була задіяна під час військових дій й була
джерелом постачання як столиці, так і військ. Мабуть саме ця обставина, і спонукала Валента
остаточно зважитися на бій. До того ж йому повідомили, як вказувалось вище, що чисельність
готів не перевищує 10 тис. чол. Сили римлян невідомі, але можна припустити, що їх було
набагато більше, ніж у супротивника, інакше рішення Валента, який мав повну можливість
відсидітися за стінами Адріанополя до прибуття Граціана, є абсолютно нелогічним.
На світанку 9 серпня 378 р. римська армія, залишивши обоз в таборі під стінами
Адріанополя, не взявши з собою нічого, крім зброї, виступила назустріч готам. Марш під
палючими променями сонця, кам`янистими і нерівними дорогами тривав багато годин, поки
близько другої години після обіду розвідники не донесли, що бачать вози ворога, які були
розставлені по колу, сформувавши вагенбург. До того часу військо Валента вже знемагало від
голоду і спраги, але вгамувати їх не було вже ані часу, ані можливості: римляни почали
розгортатися в бойовий порядок.
Валент віддав перевагу традиційному бойовому ладу: кіннота на флангах, піхота в центрі.
Однак через характер місцевості імператору довелося кінноту на правому крилі висунути
вперед ближче до табору готів, піхоту розташувати позаду неї, в резерві, а кавалерію лівого
крила, розтягувати в напрямку ворога з підходом окремих підрозділів.
 Готи, намагаючись відтягнути момент початку бою, тому що їх кіннота ще не прибула,
знову запропонували мир. Але імператору вид послів не вселив довіри і він зажадав, щоб для
переговорів були надіслані знатні готи. Фрітігерн продовжував тягнути час і прислав до
Валента свого особистого представника, який від імені свого вождя запропонував обмінятись
заручниками. На пропозицію піти заручником у табір готів зважився Ріхомер, однак, коли він
вже наближався до табору ворога, декілька загонів римської армії несподівано і необдумано
кинулись в бій.
Таким чином, битва при Адріанополі була розпочата римлянами, а саме легкої піхотою
центру, безладна атака якої була легко відбита готами. Відразу після цього в бій вступила
кіннота готів і їх союзників аланів. Атака кінноти була підтримана всім готським військом, яке
накинулось на римську піхоту. Деякий час римляни витримували цей натиск. Ліве крило
римлян відтіснило противника до самого готського табору, але цей епізодичний успіх не був
підтриманий рештою кінноти; почалась контратака готів, в результаті якої римляни на цьому
фланзі були перекинуті і розчавлені.
Основна маса римської піхоти в результаті її оточення ворожою кіннотою і атаки піхоти
противника з фронту опинилася стиснутою на невеликому просторі. «У цій страшній завірюсі
піхотинці, виснажені від напруги і небезпек, коли у них не вистачало вже ні сил, ні вміння, щоб
зрозуміти, що робити, і списи у більшості були розбиті від постійних ударів, стали кидатися
лише з мечами на густі загони ворогів, не думаючи вже більше про порятунок життя і не
бачивши ніякої можливості втекти. Нарешті, під натиском сили варварів наша бойова лінія
зовсім піддалась, і люди звернулися до останнього засобу порятунку в безвихідних становищах:
безладно побігли, хто куди міг.»
Оточена з усіх боків, римська армія була повністю розбита, загинули імператор, більшість
його генералів і не менше тридцяти п'яти командирів вищого рангу. Лише третині римських
солдатів вдалося втекти, в тому числі і вершникам. Ті, хто врятувався, вижили лише в зв’язку з
тим, що битва почалася під вечір і безмісячна ніч ускладнювала переслідування.
Таким чином битву при Адріанополі по-перше: називають великою віхою в західному
військовому мистецтві. З цього часу кавалерія починає відігравати вирішальну роль під час
військових конфліктів, розпочинається тисячолітня епоха панування кінноти в військовій
справі.
По-друге, розпочинається новий етап етногенезу готів, у ході якого придунайські тервінги
і частина гревтунгів об’єднуються в однорідну групу під назвою вестготи, серед яких основною
військовою одиницею стала кавалерія.
По-третє, битва при Адріанополі стала початком зміни римської політики по відношенню
до варварів Імперії. Розпочате Костянтином Великим урівняння античного і неантичного світів
було продовжено. Звичайно, римлянам і надалі досить часто доводилося підкорювати варварів
за допомогою зброї. Але з асимільованими групами потрібно було домовлятися, навіть якщо
вони були підкорені. Щоб вирішити проблему варварів, необхідно було застосовувати мирні
методи. Саме таким був урок битви при Адріанополі.

5. Варваризація римської армії та система федератів.

У створеній Римом державі взаємодія зі світом «варварів» була для римської влади не
лише геополітичною прикордонною проблемою, а й актуальним питанням воєнного
будівництва та внутрішньої соціальної політики. Це взаємодія значною мірою зумовлювало
еволюцію римської військової організації, озброєння і тактики, політику рекрутування,
духовно-культурний образ солдатів імператорської армії, і навіть процеси інтеграції у
структури Імперії різних верств провінційного населення. Не меншу значимість мали контакти
у військовій галузі й у розвиток самої варварської периферії, як внутрішньої, і зовнішньої.
Одна з таких ключових ціннісних установок, полісних за своєю суттю, полягала в тому,
що військова служба вважалася обов'язком і водночас привілеєм вільного громадянина,
причому як хороший солдат волів досить заможний власник і батько сімейства. Перевага
військової організації класичного Риму ґрунтувалася, як зауважив ще Полібій, на національно-
римському характері римського війська, що набирається з громадян. Відповідно, відступ від
цих принципів здебільшого оцінюється античними авторами, орієнтованими на традиційну
ідеологію, вкрай негативно. Як перший крок на цьому шляху розглядалася розпочата Гаєм
Марієм пролетаризація легіонів, що відкрила дорогу в армію солдатам-добровольцям з-поміж
бідняків і безпритульних, на моральні якості яких неможливо було покластися.
Дещо спрощуючи ситуацію, можна сказати, що наступним кроком у розмиванні
традиційних римсько-цивільних основ армії став набір у легіони провінціалів, а потім перехід
до регіонального та локального рекрутування, що було неминучим наслідком створення
постійної армії, розміщеної головним чином у прикордонних зонах. Це мало парадоксальний
ефект: поряд зі збільшенням бази рекрутування розширився пролом, що відокремлював армію
від громадянського суспільства.
Сама собою демілітаризація Італії та внутрішніх провінцій у джерелах трактується
неоднозначно. Згідно з Тацитом, таке становище призводить до того, що римські збройні сили
виявляються сильними лише чужинцями, і тому населення демілітаризованих районів
приречене зберігати рабську покірність волі провінційних військ і грати роль видобутку у
громадянській війні. Пізніші автори прямо пов'язують можливість мирного життя для італійців
та мешканців внутрішніх областей зі втратою волі, встановленням єдиновладдя та створенням
постійної армії з громадян, провінціалів та союзників.