З початку XX ст.

інтерес дослідників до історії Закарпаття стає,

фактично, постійним. В краї формується історико-краєзнавча традиція,
інтенсивність якої багато в чому залежала від суспільно-економічних та
культурних обставин в цілому.
Цікавою постаттю в закарпатському краєзнавстві кінця XIX - початку
XX ст. був Ю.Жаткович. Його постать є винятком для свого етапу. Своєю
діяльністю він, скоріше, нагадує "будителя". Будучи сільським священником,
Ю.Жаткович створив цілий ряд праць з історичного краєзнавства, які
залишилися аматорськими, але, тим не менше, публікувалися в солідних
наукових виданнях Львова та Будапешта. Про авторитет їх автора в наукових
колах свідчить неповний перелік кореспондентів, з якими він переписувався:
В.Гнатюк, І.Франко, Є.Перфецький, М.Грушевський, С.Томашівський,
Ф.Главачек, Г.Стрипський, М.Врабель та ін. В.Гнатюк ще в 1896 р.
познайомив читаючі кола Галичини з закарпатським краєзнавцем,
опублікувавши нарис про нього в газеті "Діло" . Високою була оцінка
Ю.Жатковича і в статті Е.Мустяновича, опублікованій 1904 р. в
"Науці".
Серед сучасних дослідників активно вивчає наукову та епістолярну
спадщину Ю.Жатковича проф. О.Мазурок. Крім ряду статей в наукових
збірниках вчений познайомив масового читатча з "Этнографическим очерком
угорских русинов" на сторінках "Новин Закарпаття". Це найбільша праця
Ю.Жатковича, яка є результатом його багаторічних етнографічних
досліджень і описує побут, вірування звичаї, забобони, одяг, житло і т.д.
різних груп населення Закарпаття. За життя автора дана праця не була
опублікована повністю, але фрагменти з неї побачили світ в
"Етногграфїчному збірнику", виданому НТШ у Львові. Тут були подані
розділи "Поділ угорських Русинів", Звідки угорські Русини діставали
церковні книги?", "Народний календар", "Весiлє", "Уродини", "Хороби",
"Похорони" і т.д. В різних газетах Ю.Жаткович опублікував також статті
"Основательная диплома Корятовича", "Происхождение єпархии
Мукачевской", "Епископы Мараморошскіе" та ще деякі історико-краєзнавчї
матеріали. В.Гнатюк справедливо зауважував, що "як автодидакт, він зробив
багато і певна річ, що історик Угорської Руси не обійде ся ніяк без його
праць.
Своєрідним вкладом в закарпатське краєзнавство кінця XIX - початку
XX ст. була діяльність М.Врабеля, автора фольклорних збірок "Руський
соловей", "Угро-русски народни спиванки", М.Фiнцицького, який видав в
1870 р. збірник народних пісень та Є.Сабова, автора "Христоматіи
церковнославянских й угро-русских литературных памятников", виданої в
Ужгороді в 1893 р.
Особлива роль у розвитку закарпатського краєзнавства,
джерелознавства та історіогрфїї належить О.Петрову. Закінчивши
Петербурзький університет, О.Петров у 1887 р. здобув ступінь професора
слав'янознавства. Під впливом одного з своїх університетських викладачів
В.Ламaнського, молодий дослідник зацікавився історією угорських русинів.
Щоб мати можливість вивчати праці зарубіжних вчених та оригінальні
архівні матеріали, О.Петров досконало вивчив угорську та чеську мови, а
згодом окремі праці публікував цими мовами. У 1885 р. О.Петров вперше
побував у деяких селах Угорської Русі. У 1890-91 рр. наукове відрядження
петербурзького вченого на Закарпаття тривало вже вісім місяців, а з початку
XX ст. О.Петров відвідував Закарпаття практично щороку, працював в
архівах та бібліотеках, знайомився з місцевими дослідниками.
У 1927 р. О.Петров писав про мотиви своєї зацікавленості Закарпаттям
(мова йде від третьої особи): "Еще в университете, под влиянием
В.Ламанского, особій интерес возбуждала в А.Л.Петрова тогдашняя
Угорская Русь, загадочная исторія поселенія части русского народа за
Карпатами, загадочныя исторія распространенія среди нея христіанства. Еще
более возрастал зтот интерес по мере того, как он убеждался, до какой
степени эта Закарпатская Русь мало изучена: оставалось даже неизвестным,
какія для ознакомленія с ея прошлым существуют матеріали й где следует
искать? Личное знакомство с этим, сохранившим в себе так много старой
Руси, народом, оригинальным, простодушним й доверчивым, и с его
выдающимися деятелями, как покойным Е.Фенциком, І.Сильваем (Уриилом
Метеором), Р.Годинкой, В.Гебеем, Ю.Фирцаком й др., и с здравствующими
ныне старшими друзьями - Е.Сабовым й К.Мачиком - все это упрочило и его
интерес и симпатии к Закарпатской Руси" [158].
Бібліографія праць О.Петрова, присвячених Закарпаттю, нараховує
кілька десятків назв: монографій, брошур, статей та рецензій, більшість з них
вийшли в досліджуваний період у семи випусках "Материалов для исторіи
Угорской Руси". Виходили вони в Петербурзі, але були добре відомі на
Закарпатті, де знаходили своїх читачів та рецензентів. Місцева преса
повідомляла читачів про надходження у продаж чергових томів.
В цей період О.Петров основну увагу приділив виявленню та
публікації і, особливо, критиці джерел, чим практично не займалися
краєзнавці попередніх періодів. Як і праці А.Годинки, діяльність О.Петрова
сприяла переходу від романтизму та міфології в краєзнавстві до реалізму,
науковості, аргументованості. Перший том "Материалов.." побачив світ в
1905 р. під заголовком "Старая вера" й уния в XVII - XVIII в." Автор
друкував документи, які свідчили про намагання деякої частини населення
повернутися в православ'я, коментував їх, публікував нариси з історії
православ'я, марамороських єпископів тощо. Важливі історико-краєзнавчі
матеріали були вміщені в третьому томі (1906 р.) під назвою "О подложности
грамоты князя Коріатовича 1360 г.". Разом з палеографом М.Холодняком,
О.Петров довів, що грамота Ф.Корятовича 1360 р., оригінал якої знаходився
в Братіславі, була підробкою. Це мало особливе значення тому, що ряд
краєзнавців XIX ст. вважали цю грамоту аутентичною і, як наслідок,
неадекватно оцінювали роль князя-емігранта Ф.Корятовича в історії
Закарпаття. Між іншим, тут знаходимо високу оцінку О.Петровим краєзнавця
Т.Легоцького [159]. Четвертий том "Матеріалів" складається з п'яти
різнопланових краєзнавчих статей. Заслуговує на увагу огляд архівів та
бібліотек Угорщини, в яких знаходяться матеріали з історії Закарпаття та
стародруків в бібліотеках Ужгорода та Мукачева.
В п'ятому томі "Матеріалів" О.Петров дав характеристику та аналіз
виявленого ним у 1907 р. тексту "Урбара", що написаний народною мовою в
другій половині XVIII ст. О.Петров опублікував текст оригіналу, а в
супроводжуючих статтях та коментарях дав характеристику "Урбара" як
пам'ятника народної мови, документа з історії селянської реформи XVIII ст.
О.Петров активно працював в царині закарпатського краєзнавства і в
міжвоєнний період, коли постійно проживав у Празі. Він один з небагатьох
російських професійних істориків, що займалися майже виключно
Закарпаттям на протязі кількох десятиліть. О.Петров розумів, що iсторичні
дослідження без відповідної джерельної бази дають хибну уяву про минуле i
тому особливу увагу приділяв публікації джерел і їх науковій критиці. Це
було новим явищем в закарпатському краєзнавстві. Крім того, у своїх
наукових статтях О.Петров висловився з ряду проблем закарпатської історії,
причому часто його точка зору не співпадала з поглядами краєзнавців XIX ст.
Це об'єктивно сприяло дальшому розвитку історико-краєзнавчих пошуків.
Деякий вклад в розвиток закарпатського краєзнавства вніс російський
історик, академік, випускник Варшавського університету В.Францев. В 1899
р. він вперше побував на Закарпатті, зокрема, працював в бібліотеках та
архівах Ужгорода та Мукачева. З праць, опублікованих в досліджуваний
період, заслуговує, перш за все, на увагу "Обзор важнейших изучений
Угорской Руси", що побачив світ у Варшаві 1901 р. Це перша спроба
систематизувати літературу XIX ст., що торкалася Закарпаття в цілому.
Значення її в тому, що в науковий обіг було введено ряд праць маловідомих
авторів, що полегшило роботу наступних дослідників, але в той же час
В.Францев проігнорував деякі значимі дослідження, особливо галицьких
вчених. На цей недолік вказав В.Гнатюк: "Францев зовсім некритично зладив
свою працю. Із того боку вона не стільки не корисна, але навіть шкідлива, бо
може того, хто необізнаний докладно з Угорською Руссю, ввести нараз у
блуд і хибно його поінформувати".
З російських вчених кінця XIX - початку XX ст. фрагментарно
зверталися до "угроруської" проблематики І.Філевич ("Угорская Русь й
связанные с нею вопросы"), Г.Деволлан ("Угорская Русь. Исторический
очерк").

Чехословацька республіка приділяла значну увагу розвитку

гуманітарної сфери: науки, літератури, мистецтва.
Проблеми краєзнавства періодично попадали в сферу уваги
центральних i, особливо, місцевих органів влади, які реформувалися на
початку 20-х рр. XX ст. Парламент ЧСР вже в 1918-1922 рр. почав
створювати необхідну законодавчу базу, перш за все, для охорони
iсторичних пам'яток. В структурі виконавчої влади безпосередньо
проблемами розвитку краєзнавства займалося міністерство шкіл та народної
освіти ЧСР. Через цей орган здійснювалося, як правило, фінансування
відповідних проектів, він координував і контролював краєзнавчу роботу на
місцях. Науково-методичну допомогу дослідникам-краезнавцям та
зацікавленим громадським організаціям надавали Народний музей та
Державний археологічний інститут в Празі.
В 1919 р. розпочалося формування нової адміністрації Підкарпатської
Русі, перш за все центрального органу влади - Цивільної управи. Вона
складалася з десятьох відділів - рефератів (протягом 20-30-х рр. їх кількість
змінювалася). Серед підрозділів цивільної управи безпосередньо проблемами
краєзнавства відав шкільний реферат, що виник того ж 1919 р.
Ряд важливих документів, що регламентували окремі аспекти
краєзнавчої діяльності в краї, вийшли впродовж 20-30-х рр. з канцелярії
губернатора та віце-губернатора Підкарпатської Русі. Посильний внесок в
краєзнавчі змагання міжвоєнного періоду внесла Мукачівська греко-
католицька єпархія, окремі монастирі, перш за все - Мукачівський, крайовий
архів Підкарпатської Русі.
Важливою частиною краєзнавчої діяльності залишалися виявлення,
облік та охорона пам'ятників історії та культури.
Одним з перших законів Чехословацької республіки був прийнятий 10
грудня 1918 р. закон про охорону пам'яток історії, який вступив в силу 16
грудня того ж року. Параграф 12 цього закону вказував, що всі архіви, музеї,
наукові збірки, бібліотеки, старовинні предмети, що знаходяться на території
Словаччини забороняється відчужувати, знищувати та вивозити. На підставі
цього закону та попередніх законів Австро-Угорщини, уряд ЧСР листом від
10 жовтня 1920 р. за N 2457/920 рекомендував губернатору Підкарпатської
Русі видати власне розпорядження щодо охорони пам'яток історії.
Перший документ такого змісту датований 27 серпня 1921 р. Він
сформулював перелік об'єктів, які підлягали правовому захисту з боку
держави: архіви, наукові i музейні збірки, пам'ятники народної культури,
створені не пізніше першої половини XIX ст., незалежно від того,
знаходилися вони в приватній чи публічній власності. Ці предмети
заборонялося відчужувати, вивозити та знищувати.
Даним розпорядженням не лише декларувався захист історичних
пам'яток, але й був розроблений механізм його реалізації.
Очевидно, ініціатором прийняття даного розпорядження було
товариство "Просвіта". Про це свідчить проект розпорядження, датований
травнем 1921 р. і адресований керівниками "Просвіти" цивільній управі
Підкарпатської Русі.
Значна увага приділялася охороні пам'яток архітектури, в першу чергу,
церковної. Без особливого дозволу заборонялася реконструкція, добудова,
ремонт історичних споруд, а також встановлювалася охоронна зона навкруг
Протягом 1918-1925 р. в ЧСР і Підкарпатській Русі була прийнята
законодавчо-нормативна база, яка регулювала основні аспекти обліку,
виявлення та охорони пам'ятників історії та культури. Особливе значення мав
закон ЧСР від 10.12.1918 і розпорядження цивільної управи Підкарпатської
Русі від 27.8.1921 та від 11.9.1925. Прийняття і дотримання цих документів
було важливою передумовою і, водночас, складовою частиною історико-
краєзнавчої діяльності в Закарпатті міжвоєнного періоду.
З-поміж інших державних органів, центром, який організовував і
координував історико-краєзнавчу роботу в Підкарпатській Русі в 20-30-х рр.
був шкільний реферат цивільної управи. Ця сфера його діяльності була
надзвичайно різноманітною та результативною. Протягом міжвоєнного
періоду шкільний реферат постійно тримав в полі зору діяльність по
виявленню в містах i селах Закарпаття та збереженню пам'яток старовини,
розвитку краєзнавчих досліджень, виданню відповідної літератури,
організації музейної справи, впровадженню краєзнавства у шкільні програми
тощо. В багатьох випадках губернатор, цивільна управа, шкільний відділ
діяли через чисельні громадські організації.

У 1920 р. в Ужгороді було створено товариство "Просвіта".

На противагу "Просвіті", яка стала на українофільські позиції, в 1923
р. було утворене русофільське "Общество їм. А.Духновича".
Кожне з них формувало, в свою чергу, дочірні та паралельні структури
(молодіжні, жіночі) із схожими програмними засадами. "Просвіта" та
товариство ім. О.Духновича намагалися встановити контроль за
громадськими організаціями, які формально знаходилися поза
національними суперечками (профспілковими, iнвалідськими тощо).
Протистояння українофільської та русофільської течій складало зміст
громадсько-культурного життя Підкарпатської Русі міжвоєнного періоду. В
сферу цього протистояння потрапили і організації, які мали займатися
виключно краєзнавчими проблемами: наприклад, музейне товариство ім.
Т.Легоцького перебувало в сфері русофільської ідеології, а Етнографічне
товариство Підкарпатської Русі було, фактично, структурним підрозділом
"Просвіти".
"Просвіта", товариство ім. О.Духновича, Педагогічне товариство, крім
іншого, багато й систематично займалися розвитком краєзнавства.
Обґрунтовуючи ту чи іншу національну приналежність місцевого населення,
активісти цих товариств шукали аргументацію в історії краю, етнографії,
фольклорі тощо. А музейне товариство ім. Т.Легоцького, Етногрфічне
товариство Підкарпатської Русі та деякі менш чисельні організації займалися
виключно краєзнавчими дослідженнями.

Церковні установи співпрацювали також з громадськими

організаціями, які займалися краєзнавством, зокрема "Просвітою",
товариством ім.Духновича та ін. В 1923 р. ужгородська "Просвіта" вже мала
деякі музейні експонати, але не мала де їх виставляти. Ігумен ужгородського
монастиря отців василіян запропонував для цієї мети одне з приміщень
монастиря, куди й була переведена музейна збірка.
В 1925 р. в музейних колах Праги з'явилася ідея про перевезення
деяких закарпатських церков, які мали iсторико-культурну цінність до Праги.
Це було доцільно з огляду на те, що пропагувало в столиці ЧСР закарпатське
мистецтво та давало надію на збереження цих пам'ятників для нащадків.
Однією з перших в 1929 р. була перенесена до Праги з нагоди 10-річчя
включення Підкарпатської Русі до складу ЧСР церква з с.Медведївці. Ще у
1927 р. державний відділ по охороні пам'яток у Словаччині звернувся до
шкільного реферату в Ужгороді з Інструкцією, що регламентувала порядок
зносу старих церков і будівництва нових.
Конструктивна позиція органів місцевої влади щодо захисту і охорони
пам'яток історії та культури сприяла поповненню музейних колекцій
Підкарпатської Русі. В Фондах ДАЗО знаходяться десятки документів, які
свідчать про те, що більшість скарбів передавалася у відповідні інстанції, а
згодом вони поповнювали, як правило, експозицію музею ім.Легоцького в
Мукачеві. В окремих випадках цивільна управа чи шкільний реферат на свої
кошти купували у власників предмети, що мали історичну цінність, для
передачі їх до музею.
 Музей iм.Т.Легоцького, товариство "Просвіта", ім.О.Духновича та
інші, а також окремі дослідники-краєзнавці (наприклад, О.Петров)
одержували від урядових структур субсидії для розвитку краєзнавства.
З початку становлення чехословацької системи освіти на Закарпатті
було поставлено питання про введення в школах краєзнавства як
обов'язкового предмету шкільної програми. В ряді європейських країн
такий предмет вивчався у школах з початку XX ст., в т.ч. у чеських землях з
1915 р. Там були напрацьовані відповідні методики, видавалися підручники,
готувалися фахівці. У школах колишньої Угорської Русі такий предмет не
вивчався. Про необхідність його введення вперше публічно заявив керівник
шкільного реферату Й.Пешек у 1920 р. на сторінках ужгородської газети
"Учитель". У 1921 р. шкільний реферат видав наказ, згідно з яким
краєзнавство вводилося у шкільні програми на середньому ступеню
навчання. Шкільні програми 1923 р. "зачисляють науку о родном краю до
реалій на середним ступени й она єсть прдовженєм річевої науки бесіди на
найвисшом ступени як окремий предмет". Але ряд педагогів, враховуючи
особливості вікової психології дітей та європейський досвід, домагалися
введення предмету краєзнавства у початкових класах: "Наука о родном краю
має дуже важне значення для всіх школ, найбольше для школ елементарних,
котрих першою задачею єсть образовати дитину, то єсть не лиш передавати
науку, але всі душевні сили гармонійно розвивати для всіх трьох сторон
душевного життя дитини, то єсть для ума, й для чувств, й для волі".
З початку 20-х рр. краєзнавство стало шкільним предметом, що було
заслугою шкільного реферату та учительства Підкарпатської Русі.
Протягом всього міжвоєнного двадцятиріччя на сторінках педагогічних
та краєзнавчих видань тривали дискусії щодо шляхів вдосконалення
методики викладання краєзнавства, проводився обмін досвідом. Крім
Й.Пешека, який помер у 1924 р., авторами згаданих публікацій були
І.Панькевич, П.Яцко, Ф.Агій та інші відомі педагоги-краєзнавці.
 Помітну роль в організації краєзнавчого процесу в міжвоєнний період
відіграв П.Яцко, директор гімназії в Перечині, археолог, редактор журналу
"Подкарпатська Русь", В полі його зору знаходилася, крім іншого, методика
краєзнавства, викладена у статті "Научовання краєзнавства в народной
школе".
Протягом 20-30-х рр. вдосконалювалися шкільні програми та
методичні рекомендації з краєзнавства. Цьому сприяли шкільні основи,
видані міністерством шкіл та народної освіти ЧСР у 1930 та 1933 рр. В 1936
р. у газеті "Наша школа" вчителі Підкарпатської Русі знайшли для себе
детальні помісячні програми з курсу краєзнавства, якими користувалися до
1938 р. Ними передбачалося вивчення історії своєї церкви та школи, села,
округу, краю та держави в цілому. Практично до кожної теми автор Ф.АгІй
рекомендував також додаткову літературу.
З метою вдосконалення та уніфікації вивчення історичного
краєзнавства в школах, у 1930 р. газетою "Учитель" були опубліковані типові
програми курсу, що складалися з двадцяти чотирьох тем:
1.Поява перших людей на території Підкарпатської Русі.
2.Перші поселення людей: Мала гора, Дяково, Чорний мочар.
3.Перші історичні народи на Підкарпатській Русі.
4.Слов'яни.
5.Поділ слов'ян.
6.Переселення румунів на Підкарпаття.
7.Прихід угорців і початок життя русинів під угорцями.
8.Вплив руського язика і руської культури на життя і культуру угорців.
9.Поселення русинів.
10.Зносини угорського королівського двору з двором київського і
галицького короля.
11.Культурний і економічний лад русинів під Арпадовичами.
12.Період Федора Корятовича.
13.Унiя і її великий вплив на культурне становище русинів.
 14.Повстання Ф.Ракоці.
15.Культурні здобутки греко-католицької церкви.
16.Русини - носителі культури в чужих державах.
17.Культурне становище русинів на початку XIX ст.
18.Революційні часи 1848 р.
19.Розвиток національної культури в другій половині XIX ст.
20.Часи перед першою світовою війною.
21.Початки народної культури (Жаткович, Стрипський, Гаджега,
Волошин).
22.Часи світової війни.
23.Революція. Руська крайна і народні рухи.
24.Розвиток культури І економіки при новому державному ладі".
Вивчення історичного краєзнавства в школах за такою програмою мало
не лише навчальне, а й, насамперед, виховне значення, сприяло формуванню
патріотизму у шкільної молоді.
На сторінках педагогічних та краєзнавчих видань співробітники
шкільного відділу цивільної управи не лише публікували програми та
методичні поради з історичного краєзнавства, а й неодноразово піднімали
тему підготовки кваліфікованих кадрів краєзнавців-педагогів.
З початку 30-х рр. шкільний реферат започаткував проведення для
вчителів Підкарпатської Русі літніх канікулярних краєзнавчих курсів.
Зокрема, влітку 1931 р. вони планувалися з такою програмою: "Краєзнавство
Підкарпатської Русі" (І.Панькевич), "Заняття і життя гуцулів" (А.Ворон),
"Методика краєзнавства в школі" (О.Маркуш), "Фотографування в школі і на
природі" (І, Д й кант), "Природопис" (Я.Роубал) та ін. Фінансувалися ці
курси з бюджету шкільного реферату, що є важливим свідченням уваги
адміністрації до проблем краєзнавства. "Урядовий вістник" за 1931 р.
інформував, що "на літні краєзнавчі курси зголосилися 80 претендентів на
тридцять місць". З них було відібрано 27 вчителів, в т.ч. двоє - з румунських
шкіл. За даними Й.Пешини 20 вчителів успішно закінчили літню програму з
краєзнавства.
Ефективності курсів сприяло поєднання лекційних занять з
практичними, висока кваліфікація викладачів-методистїв, зокрема,
І.Панькевича та О.Маркуша. Вони рекомендували вчителям розпочинати
історико-краєзнавчі студії з вивчення історії своєї церкви, школи, села,
організації шкільних кабінетів-музеїв. Звідти експонати могли передаватися
до крайового музею чи служити наочними посібниками на уроках
краєзнавства. Вчителям також рекомендувалося вести шкільні хроніки та
організовувати шкільні архіви. Протягом 20-30-х рр. в школах Закарпаття
були створені і діяли десятки шкільних кабінетів-музеїв.
Необхідною умовою для вивчення краєзнавства в школі була
підготовка та публікація підручників та іншої краєзнавчої літератури, що
входило в компетенцію шкільного відділу цивільної управи. Дослідження
авторів XIX - початку XX ст. були недоступними для учнів та вчителів, та й
не могли використовуватися, як підручний матеріал. З початку 20-х рр.
відсутність підручників часто компенсовувалася періодичними виданнями, в
першу чергу часописами "Подкарпатська Русь" та "Наш родний край".
Шкільний відділ докладав зусиль, щоб вказані та інші видання одержувала
кожна школа Підкарпатської Русі.
Але періодичні видання не могли замінити підручника, тому вже з
початку 20-х рр. розпочалася робота над його створенням. Автором першого
підручника з краєзнавства , що побачив світ у першій половині 20-х рр., був
директор гімназії М Григашій. Підручник відзначався лаконічністю,
адресувався учням середнього ступеню, однак для початкових шкіл був
малопридатним.
У 1926 р. вийшов з друку підручник О.Маркуша та М.Шпіцера "По
родному краю" для учнів початкових класів. Він містив необхідну
інформацію з історії міст, сіл, округів, архітектури, живопису, літератури,
церкви, етнографії, археології, соціально-економічних відносин. Підручник
не був вільний від окремих недоліків та помилок. Автори некритично
перенесли на його сторінки ряд історичних сюжетів, що не підтверджувалися
джерелами, наприклад, про книгодрукування у XVI ст. в Грушівському
монастирі тощо. Недостатньо використовували автори дослідження своїх
сучасників, зокрема, історика церкви В.Гаджеги.
У 30-х рр. шкільний відділ цивільної управи сприяв аматорам в
підготовці краєзнавчих видань під загальною назвою "Наша околиця", які
будувалися за єдиним планом, але описували різні округи Підкарпатської
Русі. У 1931 р. вчителі Ю.Герзанич та С.Кутлан видали такий підручник для
шкіл Хустського округу. Крім загальних відомостей з географії та етнографи,
він містив опис Хусту та сіл Хустщини. Посібник був серйозно
прорецензований педагогами-краєзнавцями та спеціалістами шкільного
відділу. Книга вийшла тиражем 3000 екземплярів, з них 760 було закуплено
шкільним рефератом і безкоштовно передано школам, у першу чергу
сільським .
Протягом міжвоєнного періоду виходила різноманітна науково-
монографічна література, присвячена історії Закарпаття. Частина її
використовувалася в школах як посібники з краєзнавства, наприклад "Історія
Подкарпатської Русі для народа" Ї.Кондратовича. Особливою
популярністю користувалося оригінальне видання, підготовлене викладачем
Берегівської гімназії К.Заклинським та його учнями "Народні оповідання
про давнину (Історія Підкарпатської Русі в переказах)", що побачило світ
1926 р. Учні 1- 4 класів Берегівської гімназії зібрали десятки переказів та
легенд з історії Закарпаття, його населених пунктів, замків, монастирів,
iсторичних персонажів. Більшість з цих переказів була далека від iсторичної
правди, але як фольклорно-історичне джерело використовувалися у вивченні
краєзнавства в школах.
Певна увага приділялася цивільною управою краєзнавчим виданням
чеською та угорською мовами. Після рецензування та апробації цивільна
управа частково фінансувала та сприяла безкоштовному розповсюдженню в
школах Закарпаття підручника В.Феделеш "Історія Підкарпатської Русі"
угорською мовою, книг чеських дослідників Й.Краля "Підкарпатська
Русь" та К.Ганзи "Підкарпаторуські різдв'яні ідилії».
Значна увага приділялася шкільним рефератом i позашкільній
краєзнавчій роботі. Цей орган неодноразово виступав організатором
широкого вчительського та учнівського загалу для організації масових
краєзнавчих акцій.
Важливою краєзнавчою проблемою на Закарпатті міжвоєнного періоду
була належна організація та уніфікація музейної справи. Діяли чисельні
шкільні музеї, на крайовому рівні музеї формували "Просвіта", товариство
Ім.О.Духновича, Етнографічне товариство, товариство Ім.Т.Легоцького. Така
розпорошеність негативно впливала на стан музейництва, послаблювала
краєзнавчу роботу в цілому. Цивільна управа ще з початку 20-х рр.
спробувала систематизувати музейну справу. З цією метою при шкільному
рефераті в 1923 р. було створене "Краевое музеологичное заведение
Подкарпатской Руси", яке очолював керівник шкільного реферату. Згідно
статуту, цей заклад мав стати не лише організаційним, але й науковим
центром. На жаль, цей проект не був реалізований і діяльність
"музеологического заведення" вичерпалася прийняттям статуту.
Одним з напрямків краєзнавчої роботи на Закарпатті міжвоєнного
періоду було розгортання систематичних археологічних досліджень. Цьому
питанню приділялася належна увага федерального уряду і місцевої
адміністрації. Державний археологічний інститут у Празі надавав
методологічну допомогу закарпатським археологам, зокрема Й.Янковичу. В
розкопках на території Закарпаття неодноразово брав участь провідний
спеціаліст інституту Я.Бйом. Археологічні дослідження були тією складовою
краєзнавства, яка вимагала значних фінансових затрат. Практично всі
розкопки на території Підкарпатської Русі фінансував земський уряд, тому
він затверджував плани археологічних досліджень на кожний наступний рік.
В 1931 р. музейне товариство iм.Т.Легоцького разом з шкільним рефератом
організувало складання археологічного кадастру. З цією метою у всі сільські
школи були розіслані питальники чеською, угорською та російською мовами,
що складалися з 14 питань55. Вчителі та учні більшості шкіл включилися у
цю роботу. Земський уряд через компетентних експертів контролював якість
проведення археологічних розкопок. У 1934 р. археологу Е.Затлоукалу у
зв'язку з недостатньою професійною підготовкою, було не лише відмовлено у
фінансуванні, але й заборонено надалі взагалі проводити розкопки на
території Підкарпатської Русі.
Земський та окружні уряди були організаторами, а інколи й
Ініціаторами проведення масових святкувань ювілеїв історичних діячів,
відкриття їм пам'ятників, що також було важливою формою краєзнавчої
роботи.
Певну краєзнавчу діяльність проводили архівні установи, зокрема
Крайовий архів Підкарпатської Русі. Вона зводилася, насамперед, до
опрацювання і публікації документів, допомозі музейним закладам у
формуванні експозицій. Співробітники архівів готували і публікували цікаві
матеріали з історії окремих населених пунктів, відомих родин тощо.

Узагальнюючі краєзнавчі праці

Особливе місце в серії краєзнавчих монографій, створених у
міжвоєнний період займають праці російського професора О.Петрова, який
продовжував різнобічне дослідження історії Закарпаття, розпочате ним ще в
кінці XIX ст. В 1922 р. вчений виїхав у чергове відрядження і більше в Росію
на повернувся. До своєї смерті в 1932 р. О.Петров проживав у Празі, а інколи
в Будапешті. Тут вчений продовжував видавати "Матеріали для історії
Угорської Русі", останній том яких побачив світ у Празі вже після смерті
автора.
Накопичені цінні конкретні знання спонукали О.Петрова до наукових
узагальнень, наслідком чого стала невелика за обсягом праця "Задачи
карпаторусской историографии" (Прага, 1930).
У другій половині 30-х рр. вийшли друком два томи праці О.Мицюка
"Нариси з соціально-господарської історії б. Угорської, нині Подкарпатської
Руси". її автор, фактично, дискутував з О.Петровим, досліджуючи соціально-
економічне життя Закарпаття з найдавніших часів до середини XIX ст. Праця
О.Мицюка заслуговує, без сумніву, окремого детального аналізу.
Впродовж 20-30-х рр. було здійснено кілька спроб написати
синтезоване дослідження з історії Закарпаття. До таких належать, зокрема,
книги "Исторія Подкарпатской Руси для народа" І.Кондратовича та "Учебник
исторіи Подкарпатской Руси от найдавніших часов до днешних дней й
Чехословакіи до XIV века" В.Феделеш .
Впродовж 20-30-х рр. Підкарпатська Русь викликала значний інтерес у
громадян Чехословаччини та сусідніх держав, як центр туризму, багатий
пам'ятниками природи та історії. Це спонукало краєзнавців до видання
чисельних туристичних путівників, довідників, буклетів. Вони мали чисто
пізнавальне значення, але містили, тим не менше, оригінальний історико-
краєзнавчий матеріал. Зразком такого видання служив підготовлений у 1923
р. Й.Кралем путівник "Туристичний провідник Підкарпатською Руссю та
Словаччиною на схід від Кошиць".
Багато подібних видань було присвячено головному місту Закарпаття -
Ужгороду. Один з найвдаліших путівників, присвячених Ужгороду, побачив
світ в 1935 р. у видавництві "Школьная помощь" під назвою "Справочник й
путеводитель по столице Подкарпатской Руси". Він містив оригінальні
інформаційні матеріали: Ф.Габрієла "Проводник Ужгородом", Раушера
"Новьій Ужгород", П.Сови "Из прошлого Ужгорода", П.Меліх знайомив
читачів з експонатами місцевого краєзнавчого музею тощо.
Подібна краєзнавча популярна література видавалася і в інших містах
Підкарпатської Русі. В 1935 р. в Мукачеві побачила світ книга "Мукачево.
Путеводитель по городу й окресности", в якій, крім іншого, були вміщені
цінні історико-краєзнавчі статті голови музейного товариства
ім.Т.Легоцького Й.Янковича.
 Дослідження пам'яток матеріальної культури
Постійною темою історико-краєзнавчих досліджень, починаючи з
І.Базиловича та М.Лучкая, було вивчення iсторії населених пунктів краю.
Цей процес значно активізувався і набув нових рис у 20-30-х рр. XX ст. В
періодичних виданнях у цей період публікувалося сотні невеликих за
обсягом статей та легенд, переказів, що відтворювали історію багатьох
населених пунктів Закарпаття. В той же час з'явилися солідні краєзнавчі
праці, присвячені історії та сучасному стану великих міст Підкарпатської
Русі - Ужгорода, Мукачева, Хуста, Севлюша та ін. Значною популярністю
користувалися праці П.Сови "Ужгород. Справочник й путеводитель по
столице Подкарпатской Руси", "Ужгород - город будущего" (в збірнику
"Підкарпатська Русь"), "К исторіи стародавнего Ужгорода" І.Кондратовича,
"Отрьівки из жизни города Мукачево", "Мукачево. Путеводитель по городу й
окрестностям (составитель К.Фигнер)" та подібні їм видання, що виходили у
світ у Мукачеві та Ужгороді впродовж 20-30-х рр.
Серед чисельної літератури, присвяченої історії міст Закарпаття, на
окремий аналіз заслуговує їсторико-краезнавча праця П.Сови "Прошлое
Ужгорода". Джерелами для написання роботи послужили автору результати
археологічних розкопок, в т.ч. й власних. Автор книги "Прошлое Ужгорода"
проаналізував статус міста в епоху династії Арпадовичів та підкреслив його
важливу роль як опорного фортифікаційного пункту в боротьбі проти татарів
та інших кочових народів. П.Сова прийшов до висновку, що зі смертю
останнього Арпадовича Андрія III (1301 р.), замок і місто втратили своє
військове значення. Але Ужгород все ж зберігав деяку політичну роль до
середини XIV ст., коли з коронного міста перетворився на приватну
власність роду Другетів.
Значних успіхів у дослідженні iсторії релігії та церкви на Закарпатті в
20-30-х рр. XX ст. досяг відомий громадський діяч та краєзнавець В.Гаджега,
наукова спадщина якого, на жаль, залишається малодослідженою. Сучасники
А.Волошин та І.Панькевич підкреслювали особливу роль В.Гаджеги в
науковому житті Підкарпатської Русі. І.Панькевич, зокрема, вказував, що з
праці В.Гаджеги "Додатки до історії русинів і руських церков" почалося
значною мірою видання "Наукового зборника товариства "Просвіта" в 1922
р."
Доречно зауважити, що рамки наукових зацікавлень В.Гаджеги-
краєзнавця не обмежувалися церковними проблемами і були значно
ширшими. Найдавнішій історії Закарпаття була присвячена стаття "Дві студії
о правєку Подкарпаття". В.Гаджега цікавився історією населених пунктів та
місцевостей Підкарпатської Русі. Результатом цих зацікавлень була, зокрема,
стаття "Севлюш, особенно под королями Арпадовичами". Присвятивши себе
науково-педагогічній діяльності, В.Гаджега залишив дві Історико-краєзнавчі
праці з минулого шкільної справи: "О первьіх початках народного
школьництва на Подкарпатской Руси" та "Пасторский лист Иоанна Брадача о
научованю дітей из рока 1762".