Після поразки революції 1848 р.

у національно-культурному житті галицьких,

закарпатських та буковинських українців, зокрема й у галузі етнології, настав
тривалий період застою. У 50-х роках XIX ст. у Львові не було опубліковано
жодної окремої етнографічної чи фольклористичної праці українського
народознавця. Основним джерелом популяризації етнографічних знань стала
тоді, а також пізніше, періодика: "Зоря галицька". "Слово" "Правда".
Вивчення народної культури здійснювали спорадично аматори-збирачі, які
переважно обмежувалися спостереженнями у місцях свого перебування чи
проживання. Серед них згадаємо передусім Олексія Торонського (1838— 1899),
автора праці "Русини-лемки" (Львів, 1860) — першого комплексного
дослідження про автохтонів північної частини Лемківщини. Першим серед
західноукраїнських дослідників описав народну культуру мешканців окремих
населених пунктів (Дубковець, Раштівці, Сорока, тепер Гусятинського р-ну
Тернопільської обл.) етнограф і громадський діяч Ігнатій Галька (1834 — 1903),
зокрема у праці "Народньїе звичаи и обрядьі над Збручем". Багатою
інформативністю та дослідницькою спрямованістю відзначається запис
весільного обряду Володимиром Навроцьким (1847— 1882) у його рідному с.
Котузів.
На середину 70-х років припадає початок народознавчої роботи Івана Франка
(1856— 1916) та Михайла Павлика. Помітною подією в тогочасній етнології
стала доповідь М. Павлика "Потреба етнографічно-статистичної роботи в
Галичині” (1876), виголошенна перед членами товариств "Дружній лихвар" та
"Академічний гурток", а також у Львівській духовній семінарії. Згодом І.
Франко заснував у Львові перше на теренах Західної України "Етнографічно-
статистичний кружок".
Повсякденні заняття і побут, матеріальна та духовна культура українців Карпат
(бойків, гуцулів, лемків) цікавила польського народознавця Вінцентія Поля
(1807 — 1872), автора монографій "Погляд на північні схили Карпат" (Rzut oka
па polnocne stoki Karpat. — Krakow, 1851), "Картини із життя і природи" (Obrazy
z zycia і natury. — Krakow, 1869), а також низки статей, опублікованих лише в
XX ст. У кожній із них містяться матеріали, зібрані вченим під час мандрівок у
молоді роки Східними Карпатами і Прикарпаттям (Аемківщина, Бойківщина,
Гуцульщина, Покуття, Опілля та інші етнографічні райони).
Традиційна культура і побут населення Покуття, Гуцульщини та Бойківщини
були предметом уваги Августа Бельовського (1806— 1876) у дослідженні
"Покуття" (Pokucie. — Krakow, 1857), в якому використані також його власні
етнографічні спостереження, набуті під час краєзнавчих мандрівок Карпатами
та Підгір'ям.
Найцікавішою постаттю на ниві польської етнографії і фольклористики другої
половини ХІ'Х ст. є Оскар Кольберг.
(1814— 1890). У величезній науковій спадщині вченого вагоме місце посідають
праці, присвячені українцям. Однією з кращих є чотиритомна фольклорно-
етнографічна монографія "Покуття" (Pokucie. — Krakow, 1882— 1889), появі
якої передувала велика скрупульозна збирацька робота дослідника на теренах
галицького Покуття в 1861, 1863, 1867—1868, 1871, 1876 - 1877 та 1880 роках.
"Покуття" О. Кольберга — це широка картина побуту й культури населення
краю. Тут йдеться про місцевість і тутешніх мешканців, описуються їхня мова,
одяг, житло, господарство, види транспорту, промисли, різні звичаї та обряди
(календарні та родинні),
Зокрема, в 1859 і 1867— 1870 pp. учений відвідав Холмщину, в 1861, 1863 та
1883 — 1885 pp. — Надсяння (переважно околиці м. Перемишля, які становили
терени українсько-польського пограниччя в басейні річки Сян), у 1862 р. —
Полісся і Волинь (околиці Ковеля, Володимира-Волинського у а Житомира), в
1858 і 1862 роках — Східне Поділля, в 1867 та 1877 роках — Західне Поділля
(територію між річками Серет і Збруч), у 1883— 1885 pp. — північну частину
Лемківщини та північно-західну частину Бойківщини, в 1867 —
1868, 1870—1871, 1876—1877 і 1880 роках — Гуцульщину тощо. Неодноразово
бував він у низинних районах сучасної Львівщини.
Виявлений та зафіксований О. Кольбергом особисто польовий етнографічний
матеріал відтак ліг в основу багатьох праць, більшість із яких побачила світ уже
після його смерті — у серійному виданні "Dziefa wszystkie". Складову цієї серії
становлять такі праці, як "Холмщина" (Chelmskie. — Wroclaw; Poznan, 1964. —
Cz. I —II), "Перемишльщина" (Przemyskie. — Wroclaw; Poznan, 1964), "Волинь.
у кожній з них учений дотримувався єдиного для своїх монографічних
досліджень плану, тобто подавав характеристику населення, описував одяг, їжу,
загальний вигляд села, житло, господарські знаряддя, заняття мешканців тощо.
Найбільше уваги етнограф приділив традиційним звичаям та обрядам, а також
усній народній творчості (пісенній і розповідній) українців.
Успіхи етнографічної і збирацької роботи 50 — 60-х років спершу були
пов'язані з діяльністю Комісії для опису губерній Київського учбового округу
(1851 — 1864), створеної при Київському університеті. У 1854 р. при Комісії
відкрили відділення етнографії — перший офіційний народознавчий осередок
в Україні. Новий крок у розробці науково-методичних засад української
етнографії, в удосконаленні методики збирання народознавчих матеріалів
пов'язаний з діяльністю Південно-Західного відділу Російського географічного
товариства, що відкрився в 1873 р. у Києві.
Серед етнографів Наддніпрянської України другої полови-
ни XIX ст. найколоритнішою постаттю був, безперечно, Павло Чубинський
(1839— 1884), який очолював Південно-Західний відділ і під керівництвом
якого постало фундаментальне семитомне видання “Трудьі зтнографическо-
статистической зкспедиции в Западно-Русский край, снаряженной Русским
географическим обществом Юго-Западного отдела. Материальїи
исследования".
Завдяки титанічній енергії і неабияким організаторським здібностям П.
Чубинського, в 1869— 1870 pp. були проведені три масштабні експедиційні
обстеження в Україні та суміжних з нею районах Білорусії і польщі, матеріали
яких згодом і стали основою "Трудов".