Початком української етнографічної науки деякі вчені вважають працю "Опис

весільних українських простонародних обрядів" (Санкт-Петербург, 1777), яка

належить Григорію Калиновському. Щоправда, Способи добування Г.
Калиновським первинного фактичного «матеріалу про цю важливу ділянку
традиційної духовної культури українців (стаціонарно, тобто на місці
проживання, чи під час мандрівок) та конкретні терени його фіксації
сучасникам поки що не відомі. Натомість райони праці першої в Україні
наукової експедиції, яку очолював И.-А. Гюльденштедт, не підлягають сумніву.
Зокрема, в 1774 р. його експедиція базувалася у м. Кременчуці (нині Полтавська
обл.). Упродовж зими та частини літа дослідники здійснили кілька поїздок по
навколишніх районах й обстежили Слобожанщину та Новоросію. Збирали
етнографічний матеріал, застосовуючи метод індивідуальних спостережень за
господарською діяльністю, культурою і побутом населення краю. Велику увагу
приділяли графічній фіксації предметів матеріальної культури.
Яків Маркович (1776— 1804), автор народознавчого дослідження "Записки о
Малороссии, ее жителях и произведениях” (Санкт-Петербург, 1798),
проживаючи в тодішній столиці Російської імперії, спеціально здійснив у 1795
р. поїздку в Україну, де безпосередньо спостерігав за життям місцевого
населення та фіксував усе, що заслуговувало на увагу. Француз за походженням
Бальтазар Гакет (1739— 1815), професор Львівського університету, автор
чотиритомного видання ''Нові природничо-політичні подорожів 1788— 1795
роках через Дакські та Сарматські, або ж Північні Карпати" (Нюрнберг, 1790—
1796), відвідав різні країни Європи (Молдову, Угорщину, Румунію та ін.), а
також деякі етнографічні регіони та райони України (Бойківщину, Гуцульщину,
Покуття, низинні райони Буковини, Південь України). Це дало йому змогу
зібрати цікаві етнографічні матеріали, зокрема, відомості про одяг, жіночі
прикраси, житло, господарські споруди і весільні звичаї гуцулів, а також
описати побут та культуру ногайських татар.
Широко практикував польові етнографічно-фольклористичні дослідження
відомий польський учений Зоріан Доленга-ХодаІговський (1784— 1825).
Поселившись у 1814 р. у м. Порицьку, що на Волині, він упродовж п’яти років
(1814—1818) мандрував звідти селами й містечками тієї частини України, що
перебувала в складі Російської імперії, — Волині, Поділля, Київщини, Чер-
нігівщини, Полтавщини. У 1818 р. дослідник відвідав Галичину, побувавши у
Раві-Руській, Потеличі, Крехові, Ж овкві, Городку, Янові (нині смт Івано-
Франкове), Львові та його околицях. Підчас наукових подорожей народознавець
записав відомості про деякі види обрядовості (весільну, календарну), зібрав
великий масив українського фольклору, який, власне, й став основою цінного
сучасного видання "Українські народні пісні в записах Зоріана Доленги-
Ходаковського" (Київ, 1974).
У 20 — ЗО'Х роках X IX ст. в Україні виникають народознавчі центри, з-поміж
яких головні містились у Львові, Києві та Харкові. Українську етнологію у
Львові започаткували члени "Руської трійці" — Маркіян Шашкевич (1811 —
1843), Іван Вагилевич (1811 — 1866), Яків Головацький (1814—1888).
Збирацька робота кожного з них починалась у рідних місцях: М. Шашкевича —
у с. Підлисся Золочівської округи (нині с. Підлісся Золочівського р-ну
Львівської обл.), І. Вагилевича — у с. Ясень Стрийської округи (нині
Рожнятівського р-ну Івано-Франківської обл.), Я. Головацького — у с . Чепелі
Золочівської округи (нині Бродівського р-ну Львівської обл.). Відтак вони
вивчали традиційну культуру рідного народу в різних місцевостях Галичини,
Буковини і Закарпаття. У 1833 р. упродовж трьох тижнів Я. Головацький
здійснив свою першу подорож, зокрема за маршрутом: Львів — Солонка —
Миколаїв — Розвадів — Крупське — Розділ — Берездівці —Піддністряни
(Львівська обл.) — Княгиничі — Григорів — Букачівці — Бурштин — Бовшів
— Галич — Крилос — Станіславів (нині м. Івано-Франківськ) — Тисмениця —
Тлумач — Хотимир — Потік — Коломия ~ Гвіздець — Сороки — Вербівці-
Чернятин — Городенка — Поточище — Серафинці — Стецева (Іваноно-Ф
ранківська обл.) — Бабин (Заставнівський р-н Чернівецької обл.) — Синьків
(нині с. Богданівка Заліщицького р-ну Тернопільської обл.). Звідти він поїхав
бричкою до містечка Чортків, а далі — возом до Львова. У 1834 р. Я.
Головацький здійснив тривалу мандрівку в Карпати. Учений фіксував цікаві
історичні пам'ятки, записував усну народну творчість, інформацію про різні
види господарських занять, матеріальну та духовну культуру.
Великі народознавчі мандрівки здійснив Я. Головацький у літні місяці 1839 —
1840 pp., результати яких лягли в основу його відомого нарису '“Мандрівка по
Галицькій та Угорській Русі, описана у листах до приятеля. Опис подається в
формі листів, які розкривають основні етапи та маршрут подорожі. Як звично,
починались вони у Львові й далі проходили багатьма селами, містечками та
містами сучасних Львівської, Івано-Франківської та Закарпатської областей, а
також деякими місцевостями Румунії та Польщі.
На основі польових етнографічних матеріалів, набутих у ЗО — 40-х роках XIX
ст. підчас мандрівок, згодом (після переїзду в Санкт-Петербург, 1867) учений
опублікував праці "О костюмах или народном убранстве русинов или русских в
Галичине и северо'восточной Венгрии" (Москва, 1867), "Народньїе песни
Галицкой и Угорской Руси" (Москва, 1878) та ін. У дослідженні "Обьяснение
зтнографической картьі Галичини, северо-В0сточной Угрии и Буковини"
(Москва, 1878) Я. Головацький уперше створив етнографічне районування
Галицького краю, виділивши в його межах Покуття, Поділля, Полісся, Опілля,
Волинь, Бойківщину, Гуцульщину та Лемківщину.
Не залишався осторонь польових етнографічних досліджень на
західноукраїнських теренах також І. Вагилевич, який особливу увагу приділив
автохтонам Східних Карпат — бойкам, лемкам та гуцулам, що втілилось у низці
спеціальних народознавчих розвідок із промовистими назвами: "Гуцули,
мешканці східної частини Карпатських гір" (1838— 1839), "Бойки,
руськослов'янський люд у Галичині" (1841) "Лемки — мешканці західних
Карпат" (1841).
Активно працювали у ЗО — 40-х роках XIX ст. народознавці Києва і Харкова,
щоправда їх цікавила переважно усна народна творчість українців. Виняток
становить етнографічне дослідження "Дні і місяці українського селянина"
Михайла Максимовича (1804— 1873), опубліковане в повному обсязі лише
нещодавно (Київ, 2002). Праця містить етнографічні та фольклорні матеріали,
власноруч записані істориком і народознавцем у Середньому Подніпров'ї — у
поселеннях, розташованих в околицях заснованого ним хутора Михайлова Гора,
що поблизу с. Прохорівка Золотоніського повіту Полтавської губернії (тепер
Канівського р-ну Черкаської обл.), та в басейні річки Супой.