1

Повстання рабів під проводом Спартака. СЕМІНАР 7

2 Причини і хід повстання під проводом Спартака. Рушійні сили і

програми повсталих.

Загострення соціальної боротьби серед різних верств вільних розхитувало основи державного
апарату Римської рабовласницької республіки. У другій половині 70-х років І ст. до н. е. у римській
державі відбулося грандіозне повстанням рабів під керівництвом Спартака (74-71 рр. до н. е.).

Внаслідок війн в Італії накопичилась величезна маса рабів, серед яких були представлені
найрізноманітніші етнічні групи: галли, германці, фракійці, еллінізовані жителі Азії і Сирії. Головна
маса рабів була зайнята в сільському господарстві і жила в надзвичайно тяжких умовах. З міських
рабів в особливому стані перебували гладіатори. ВІ ст. до н. е. без гладіаторських вистав у Римі не
обходилося жодне свято. Одні з гладіаторів билися закованими в панцирі, другі були озброєні
лише тризубцем і накидали на противника сіті, щоб завдати йому удару, у третіх були великі
чотирикутні щити і маленькі кинджали, в інших, навпаки, були довгі мечі, але невеликі щити; були
гладіатори, які билися верхи на конях. Коли в бою хто-небудь падав переможеним, публіка
криками давала знати, чи треба зберегти йому життя, чи переможець мусить його добити.

Існували спеціальні школи, де рабів навчали гладіаторської майстерності. Сама професія вимагала
від гладіаторів хоробрості. В одній з таких шкіл, що належала Лентулу Батіату, у м. Капуї, у 74 р. до
н. е. виникла змова рабів, в якій взяло участь до 200 осіб. Змова була викрита, але більш як 70
рабам удалося вийти з міста і сховатись на Везувії. На чолі повстання став Спартак. Про його силу
та високі розумові здібності Плутарх говорив, що “він більше був схожий на освіченого елліна, ніж
на варвара”.

Повстанці укріпилися на Везувії, і незабаром кількість їх зросла. До них утікали раби з сусідніх
маєтків, а також розорені селяни. Спочатку римська влада не приділяла повстанню особливу увагу,
бо втечі рабів від своїх господарів було звичайним явищем. Проти Спартака було вислано лише
місцеві загони; повстанці розбили їх і захопили озброєння. Тільки після цих невдач для
придушення руху було послано пропретора Гая Клавдія Глабра з тритисячним загоном. Клавдій
зайняв єдиний спуск з гори, і шлях до відступу рабам був начебто відрізаний. Але Спартак знайшов
вихід із становища: з гілок дикого винограду, що у великій кількості ріс на схилах гори, він наказав
сплести драбини, якими повстанці спустилися вниз і зайшли римлянам у тил. У результаті
несподіваного нападу загін Клавдія кинувся тікати. Після цього сили повстанців стали швидко
зростати. Тоді в Кампанію було послано з військами претора Публія Варінія. Але Спартак спочатку
завдав поразку його легатам, а потім розбив і самого претора. “Тепер, – писав Плутарх, – Спартак
став уже великою і грізною силою”. Повстання охопило не тільки Кампанію, а й перекинулося в
сусідні області. Становище рабовласників стало надзвичайно небезпечним.

Постало питання про подальші дії повстанців. Але між їх керівниками не було згоди. Спартак
пропонував повести рабів на північ Італії, перейти Альпи і вивести рабів на батьківщину – у Фракію
та Галлію. Крікс хотів залишитися в Італії і йти на Рим. Вільні селяни, які приєднались до руху, не
були зацікавлені в тому, щоб покидати Італію. В результаті суперечок військо розділилось, армія
Крікса відокремилась від армії Спартака.

У 72 р. до н. е. сенат послав проти рабів двох консулів. Одному з них вдалося розбити загін Крікса,
який загинув у бою. Проте Спартак незабаром завдав кілька ударів по римських військах, швидким
маршем пішов на північ Італії і поблизу Мутіни здобув перемогу над каральною армією, практично
оволодівши Італією. Однак війська повсталих рабів контролювали лише сільську місцевість. Усі
італійські рабовласники, зібравши свої цінності, заховалися за стінами міст, налякані постійними
поразками римських армій.
2

З їхнього середовища було набрано шість нових легіонів, на чолі яких був поставлений претор
Марк Красс, політичний діяч і перший багатій Риму. Новий командувач римської армії суворими
заходами відновив військову дисципліну, піддавши так званій децимації (страта кожного десятого)
легіони, які втекли з поля бою. Підготувавши армію до рішучої сутички із супротивником,
змусивши своїх воїнів боятися більше свого командувача, ніж ворога, Красс виступив проти
повсталих. Військо рабів, котре розгромило всі римської армії і заслони, могло тепер
безперешкодно піти з Італії через Альпи. За Альпами повсталі раби, розділившись на окремі
загони, могли б піти подалі від римських володінь у Галлію, Фракію, Німеччину. Але відбулося
незрозуміле, як для сучасників Спартака, так і для наступних поколінь. Повстанці повернули на
південь, незважаючи на звістки про появу нової великої армії під командуванням безжалісного
Красса. Причиною зміни рішення вождя повсталих рабів був розкол в армії Спартака, а потім і
відокремлення корпусу Крікса. Той наполягав на продовженні боротьби в Італії й очолив
повстанців, що вирішили залишитися, частина його бійців, що вціліли після розгрому корпусу біля
гори Гаргано, наздогнала армію Спартака, що рухалася на північ до Альп, інша – на свій страх і
ризик вела партизанську війну.

Безсумнівно, однією з- причин походу Спартака на південь Італії, де його чекала армія Красса,
було прохання царя Мітрідата, який обіцяв Спартаку допомогу союзних йому піратів.

Спартак повів свою армію на південь, приєднуючи загони повстанців, що діяли самостійно. Красс
наступав йому на п’яти, не вступаючи однак у рішучий бій. Восени 72 р. до н. е. Спартак привів
армію до Мессінської протоки, на іншому боці якої була багата римська провінція Сицилія. Спартак
спробував переправитися на Сицилію за допомогою піратів, але вони обдурили його. Спроби
повстанців скористатися плотами і невеликою кількістю рибацьких суденець успіху не мали. Буря
розбила всі заготовлені плоти, а невелика частина повстанців, що добралася до узбережжя
Сицилії, була знищена римськими загороджувальними загонами.

Марк Красс відрізав армію рабів на крайньому півдні Італії, змусивши своїх легіонерів вирити
величезний рів і насипати вал через увесь перешийок від моря до моря. Вал, що простягнувся на
55 кілометрів, він наказав зміцнити частоколом з колод. Спартак, дочекавшись негоди, уночі повів
повстанців на штурм укріплень. Вони прорвали оборонні споруди римлян і вирушили до порту
Брундізій. Спартак сподівався раптово захопити це місто, де було багато кораблів, і на них
переправитися до Іллірії. Частина рабів під командуванням Ганніка та Каста не погодилися піти з
Італії. Вони відокремилася від війська Спартака і у запеклому бою були знищені військами Красса,
які йшли слід-у-слід за армією рабів. Спартак з основними своїми силами, відтіснивши у бою армію
Красса, продовжував прямувати до Брундізія. Воєнне становище в Італії до цього моменту різко
змінилася на користь римлян. Сенат викликав з Іспанії полководця Помпея з армією, з Македонії
на допомогу Крассу прибув у Брундізій сильний загін під командуванням Марка Лукулла. Спартаку
довелося прийняти бій з армією Марка Красса, щоб не дати змоги об’єднатися всім римським
військам. Неподалік Брундізія армії Спартака і Красса зійшлися у кривавій січі. Це сталося весною
71 р. до н. е. на кордоні Апулії та Луканії. Незважаючи на стійкий опір, раби зазнали поразки, сам
Спартак, що боровся, як рядовий воїн, героїчно загинув.

Кіннота Помпея, що прибула в розпалі бою, остаточно вирішила його результат на користь римлян
і переслідувала відступаючі розрізнені загони повсталих. Шість тисяч тих, що залишилися живими,
потрапили в полон і були розіп’яті римлянами на хрестах уздовж Аппієвої дороги. Після поразки
армії Спартака і його загибелі залишки повстанської армії розпалися на невеликі загони, що
робили набіги на вілли і невеликі міста. Але їх римські полководці дуже швидко знищили,
розіславши навкруги каральні загони.
3

3. Поразка повстання та її причини.

легіони Помпея повертаються в Італію після придушення повстання Квінта Серторія в Іспанії. Серед
джерел немає згоди в тому, чи попросив Красс підкріплення або римський Сенат просто
скористався поверненням Помпея в Італію, але Помпею було наказано не повертатися до Риму, а
відразу йти на південь на допомогу Крассу. Сенат послав також підкріплення під командуванням
Лукулла, помилково названого Аппіаном Луциєм Ліциниєм Лукулом, командувачем силами, які
брали участь в третій Митридатовій війні

Красс, побоюючись, що слава переможця дістанеться полководцям, що повернулися і бажаючи

покінчити з заколотом до їх прибуття, рушив за Спартаком після його прориву укріплень. Спартак
прямував до Брундізія, можливо, маючи намір переправитися на Балканський півострів[1].
Спартак зустрівся з передовими частинами Лукулла у Брундізія, які перегородили йому шлях.
Однак спроба захопити порт так і не була зроблена.

Мабуть, Спартак зрозумів, що наявними у нього силами Брундізій не взяти [1]. Аппіан писав, що
прибуття Лукулла завадило йому захопити Брундізій. Коли Спартак відмовився від ідеї захопити
Брундізій, від нього відокремився загін під командуванням Гая Канніція (Ганніка) і Каста, що став
табором у Луканських озер[2]. Красс напав на цей загін. У кровопролитній битві повсталі були
розбиті. На полі битви полягло 12 300 повсталих. Довершити розгром цього загону завадило
Крассу прибуття Спартака. Тільки двоє в цій битві були вражені в спини, а решта загинули як
герої[2].

Спартак потім відступив до Петелійських гір (сучасний Стронголі). Його наздоганяли римські
легіони. Переслідування Спартака Красс доручив легату Гнею Квінту і квестору Елію Скрофі. На
березі річки Казуент Спартак припинив відступ і раптово атакував римлян, в результаті квестор
Елій Скрофа був поранений в обличчя і в ногу і ледве врятований римською кіннотою. Через
постійні зіткнення ресурси повстанської армії були майже вичерпані. У ситуації, що склалася,
вождь повсталих рабів вважав, що, перебуваючи в невигідних умовах, треба уникати бою, але його
військо вимагало йти на Красса. Спартаку довелося підкоритися — для вирішального бою з
римськими військами були зібрані всі сили[2]. Спартак став табором біля витоків річки Сілар (нині
Селі) . Раби розуміли, що це їх останній бій, тому бій був запеклим. Але, попри всі зусилля вождя
рабів, в цій останній битві його армія була остаточно і повністю розгромлена, причому переважна
більшість було вбито на полі бою. Подальша доля Спартака невідома.

Римські історики віддають данину його особистій мужності в останній битві. Аппіан повідомляє,
що Спартак «був поранений у стегно дротиком: опустившись на коліно і виставивши вперед щит,
він відбивався від нападників, поки не впав разом з іншими, що оточували його». Плутарх пише: «
… перед початком бою йому підвели коня, але він вихопив меч і вбив його, кажучи, що в разі
перемоги отримає багато хороших коней від ворогів, а в разі поразки не потребуватиме і свого. З
цими словами він кинувся на самого Красса; ні ворожа зброя, ні рани не могли його зупинити, і все
ж до Красса він не пробився і лише вбив двох сотників, що зіткнулися з ним. Нарешті, покинутий
своїми соратниками, які втікали з поля битви, оточений ворогами, він упав під їх ударами, не
відступаючи ні на крок і борючись до кінця».

Повстання рабів було придушене. Більше 6000 полонених, зі слів Аппіана («Громадянські війни»),
були розіп'яті вздовж дороги від Капуї до Риму.

Розгром повсталих довершив Помпей, котрий повністю винищив п'ятитисячний загін рабів, що
відійшов на північ після битви при Сіларусі. Звеличуючи свої заслуги, він писав сенату: «У
відкритому бою рабів-утікачів переміг Красс, я ж знищив самий корінь війни». Ці слова ще більше
4

стимулювали давнє суперництво Помпея і Красса. Ще до початку повстання Красс заздрив

Помпею, який зумів досягнути значних військових успіхів.

У сенаті довго обговорювали, хто вніс найбільший внесок у перемогу над Спартаком. Зрештою
почесті дісталися Крассу, але він отримав лише вінок з мирта, а не лавровий. Тепер запанувала
думка, що війна велася з негідним супротивником, тому й нагорода менш почесна. Крассу був
призначений малий тріумф, або «овація» з нагородженням миртовим вінком. Обидва
супротивника, Помпей і Красс, були обрані консулами на 70 рік до н. е.

Після загибелі Спартака ще довго в Південній Італії залишалися розрізнені групи рабів. У 63 році до
н. е. проти однієї з таких груп була організована каральна експедиція Квінта Метелла Критського.
Утім, він не здобув над рабами великої перемоги, адже наступного року заколотники захопили
місто Турії (Фурії) і тривалий час утримували його під контролем. Водночас прихильники Луція
Сергія Катіліни стали залучати на свій бік рабів. Цицерон згадував повстання Спартака, називаючи
ватажка повсталих «цим гладіатором», і говорив, що «в школі гладіаторів не знайдеться жодної
людини зі злочинними намірами, який не оголосив би себе близьким другом Катіліни». У 62 році
до н. е. Катиліна загинув, а повсталих у Туріях розгромив загін пропретора Гая Октавія, батька
Октавіана Августа.

4. Історичне значення повстання.

Історична приреченість повстань рабів виступає тим ясніше, що у розділі їх часто стояли видатні
особистості. Особливо застосовне це до Спартаку. Повстання Спартака тривало лише два роки, але
і цього короткого терміну було досить, щоб в повній мірі виявилися його блискучі організаторські і
військові здібності, його гуманність і широкий розум. Трагедія Спартака, як і багатьох інших діячів
історії, полягала в тому, що він на декілька сторіч випередив свій час.

Особливо небезпечним повстання рабів під предводительство Спартака робило збіг декількох
виключно несприятливих обставин. На відміну від двох попередніх заколотів рабів, піднятих на
Сицилії, ареною його стала область в безпосередній близькості від столиці. Однак одного цього
було б все-таки мало для того, щоб поставити Рим так скоро в критичне положення. Набагато
гіршим було те, що в той момент Рим не мав в своєму розпорядженні ні великих воєначальників,
ні війська, здатних швидко подавити незадоволених.

У той же час успіхи Спартака пояснюються тим, що він був одним з найбільших полководців свого
часу. У розділі армії повсталих наніс безліч поразок римським військам. Тільки об'єднаними
зусиллями трьох своїх найбільших полководців римляни змогли в результаті отримати перемогу.
Сам полководець повсталих пас в битві, однак страх, який він вселяв римлянам за житті, не зник і
після його смерті. Повстання Спартака луною прокотилося по всьому античному світу.

Події, пов'язані з повстанням, піднесли на вершину власті нових людей: Мазка Ліцинія Красса, що
придушив повстання Спартака, Гнея Помпея, що отримав прізвисько Великий, і Гая Юлія Цезаря,
майбутнього диктатора Рима. Вони увійшли в перший тріумвірат, але колишні союзники невдовзі
почали боротьбу за одноосібне правління Римом, яка привела до громадянської війни, що
охопила як саму Італію, так і її дальні провінції. Перемога дісталася Цезарю. Цезар управляв
країною як диктатор. Він затіяв грандіозне будівництво, звів новий форум, храм Венери. Таким
чином Цезар готував народ Рима до своєї майбутньої коронації. У березні 44 р. до н. е. Гай Юлій
Цезар був убитий під час засідання сенату.

Після його смерті продовжилася боротьба між республіканцями і партією Цезаря, яку
представляли: його найближчий сподвижник Марк Антоній, Лепід і Гай Октавій (Октавіан),
онучатий племінник Цезаря і його офіційний спадкоємець. У 43 р. до н. е. вони склали другий
тріумвірат. Новий тріумвірат швидко розправився зі своїми противниками, однак особисті амбіції
5

кожного висадили зсередини і цей союз. Першим вийшов з боротьби Лепід. Марк Антоній, що
спирався на допомогу східних провінцій, і Октавіан, що закликав війська із західних територій,
завершили свою суперечку під час морської битви у мису Акцій в 31 р. до н. е. - армія Марка
Антонія була розбита, а сам він покінчив з собою. Разом з ним розлучилася з життям і його
дружина, єгипетська цариця Клеопатра. Октавиан, ставши єдиновладним правителем Рима,
відмітив свій тріумф в 29 р. до н. е.