1.

Зовнішньополітична діяльність Романа Мстиславовича

Перші спроби по приєднанню до Волині галицьких земель були у Романа Мстиславича ще в 80-і роки.
Уже тоді сильне протистояння бояр і князя Володимира Ярославича Галицького закінчилося
вигнанням останнього, а Роману вдалося домовитися з боярами і сісти в Галичі у 1188 році. І це був
перший рік князювання Романа Мстиславича Галицького. Але сили і можливості молодого князя були
ще не тими, тому в боротьбі з уграми Роман Мстиславич поступився завойовникам столицю
галицьких земель. 1189 р. галицьким князем знову став Володимир Ярославич, він повернувся до
Галича за допомогою німецького імператора Фридриха Барбаросси та польського короля. Після
смерти Володимира Галич опинився в руках Романа Мстиславича, який мав сильний вплив на заході
Руси. Перед ним відчинив ворота Київ, мешканці якого відступилися від князя Рюрика.

У 1199 р. волинський князь Роман Мстиславич зайняв Галич і заснував нове державне утворення —
Галицько-Волинське князівство. Утвердження князя Романа в Галичі відбулося силою (внаслідок
князівських міжусобиць), з огляду на те, що галичани хотіли собі окремого князя, а не князя за
сумісництвом. Зважаючи на це, Роман Мстиславич змушений був заручитися підтримкою союзних
йому поляків краківського князя Лєшка Білого (київський князь Рюрик Ростиславич відмовив Роману у
його претензіях на Галич).

Для Польщі Роман Мстиславич зіграв важливу і дружню роль. Обопільної допомогою
характеризувалися стосунки князя з головною лінією польської династії - краківським Казимиром
Справедливим і його синами Лешком і Конрадом. Саме завдяки підтримці Романа і його брата
Всеволода, Казимир взяв Краків. А ще через п'ять років Роман Мстиславич взяв участь в боротьбі
Лешка і Конрада зі своїм дядьком Мішком Старим. В цьому поході під Мозгавой галицький князь був
поранений, але не смертельно. У відповідь на свою підтримку Роман міг розраховувати на допомогу
від Лешка, який надавав, в свою чергу, сили для повного підкорення Романом галицьких земель.

На початку 90-х років між Мало Польським і Великопольським князiвствами знову вибухають усобиці,
в яких краківський князь Казимеж (1177-1194) знаходить допомогу в Русі. Так, 1191 р., коли Краків
зайняли загони великопольського князя Мешка, Казимеж Справедливий звернувся за допомогою до
Романа й Всеволода Мстиславичів, дружини яких змусили нападників покинути місто. Союзницькі
відносини Волині й Малої Польщі виявилися також у традицiйнiй для обох слов'янських країн
прибалтійській політиці, зокрема в спільних походах проти ятвягів.

Ще більше посилився волинський уплив в Малій Польщі після смерті Казимежа Справедливого (1194
р.). коли боротьба за краківський стіл загострилася. Роман Мстиславич підтримав спадкоємця
Казимежа - Лешка Білого. Роман бачив у молодому Лешкові можливого союзника в здійсненні своїх
широких планів. Роман здійснив 1195 р. похід на підтримку Лешка проти велико польського князя
Мешка й тим допоміг спадкоємцям Казимежа утвердитися в Малій Польщі. В результаті цього по
ходу Роман утвердив союз з Краковом, який допоміг у розв'язанні спірних проблем на Русі.

Також успішними зовнішніми зв'язками Галицько-Волинського князівства були відносини з Візантією.

Роман Мстиславич, зовнішня і внутрішня політика якого були завжди спрямовані на зміцнення і
захист нової державності, шукав союзників в родинному християнському світі. Грунтувалися
відносини на взаємовигідних економічних мотивах - торгівлі, а також на ряді політичних, досить
яскраво представлених в історичних джерелах. А секретом такого тісного політичного зв'язку стала
військова міць, яку Роман Мстиславич Галицький надавав в боротьбі з половцями. Адже Київська
Русь завжди розглядалася Візантією для себе як оборонна країна від всіх азіатських племен.

Престиж Романа зріс також і в по ходах на половців. Ці походи були дуже популярними в тогочасному
суспільстві. Половці виступали як союзники Рюрика, Романового супротивника. 1197 і 1198 pp.
половці вдерлися на територію Візантії. Грабуючи населення в околицях столиці, вони підступали до
неї.

Візантійський імператор звернувся по допомогу до Романа, й волинський князь вiдгукнувся на його

прохання, волинський князь розгромив половців, чим зробив неоціненну послугу імперії. Пишучи про
цей похід Романа, візантійський письменник Нікіта Хонiат зазначає, що внаслідок цього походу
половці були змушені забратися з візантійських земель. Невдовзі Роман здійснив ще два переможні
походи до половецького степу (1202 i 1204 рр.). Ці походи були для половців дуже відчутними: багато
їх потрапило в неволю, русичам дісталася чимала здобич, вони визволили багато невільників.
Галицький літопис зазначає, що Роман, «ідучи слідом діда свого Мономаха, кинувся на поганих, як
лев, сердитим був, як рись, нищив їх, як крокодил, переходив їхню землю, як орел, бо був хоробрий,
як тур.

Переможні походи Романа додали йому авторитету на міжнародній арені. У травні 1200 р. до
Царгорода прибуло посольство на чолі з Твердятою Остромиричем. Зберігся переказ про те, що в
Галичі знайшов політичний притулок візантійський iмператор Алексій Ангел, вигнаний 1202 р. з
країни племінником.

Опанувавши Галич, Роман Мстиславич провадить активну як внутрішню, так і зовнішню політику. У
1198 р. на Візантію напали половці, спустошивши все на своєму шляху. На прохання візантійців,
Роман Мстиславич здійснив успішний похід на половців, що значно покращило важке становище
імперії. У 1200 р. у Константинополі перебувало посольство від князя Романа, до якого входили
Твердята Остромирич, Недан, Домажир і Невгар. Посольство уклало союз, скріплений шлюбом
Романа Мстиславича з Анною, дочкою імператора Ісаака II Ангела та його другої дружини Маргарити-
Марії. Остання була сестрою угорського короля Андрія II, що посприяло зближенню Угорщини і
Галичини. Старша дочка Ісаака II Ангела Ірина була дружиною Філіпа ІУ Гогенштауфена, з яким, за
деякими даними, зустрічався Роман Мстиславич. Можливо, саме з цих контактів виникла у Романа
Мстиславича ідея запровадження на Русі так званого доброго порядку — усталення системи
спадкування київського престолу, аналог того, що запроваджувався тоді у Священній Римській
імперії. Роман Мстиславович намагався подолати роздрібненість Київської Русі. Був ініціатором зміни
порядку престолонаслідування на основі принципу майорату.

Відомо, що князь Роман пожертвував на честь св. Петра монастирю бенедиктинців у Ерфурті 20
гривен срібла, за що його зарахували до фундаторів цього монастиря. Ерфурт був столицею Тюрінгії,
ландграф якої — Герман — був прихильником Гогенштауфенів і спільно з князем Романом
підтримував угорського короля Андрія II у його протистоянні з Імре. На Романову пожертву
ерфуртському монастиреві св. Петра також не можна дивитися лише як на прояв якихось особистих
чи родинних зв’язків галицько-волинського князя з цією обителлю (хоча повністю виключати цього
також не варто). Бенедиктинський монастир святих апостолів Петра та Павла (така його повна назва)
відігравав надто значну роль у політичному житті не тільки Тюрінгії, а й усій Німеччини. Заснований у
середині ХІ ст

Романову пожертву монастиреві св. Петра та його можливе відвідування Ерфурта слід оцінювати
перш за все у контексті політичних взаємин галицько-волинського князя з володарями Священної
імперії, про що свідчить і наступний його похід на Саксонію, під час якого він загинув.

Зважаючи на те, що мати князя Романа була полькою, він підтримував добросусідські відносини з
Польщею. У другій половині 1204—на початку 1205 років, на думку дослідників, Роман Мстиславич
уклав угоду з Угорщиною і Польщею про взаємодопомогу. Коли 1204 р. хрестоносці захопили
Константинополь, Папа Римський Інокентій III розпочав інтенсивні переговори зі Сербією і Болгарією,
церкви яких пішли на унію з Римом. Тоді ж папа звернувся до князя Романа з пропозицією прийняти
католицизм і отримати королівську корону, на що отримав відмову. Це, очевидно, було зумовлено
тим, що папа доклався до хрестового походу проти союзної Роману Візантії й утворення там
Латинської імперії (зрештою, вороже налаштованими до Риму були і союзні князю Роману Гогенштау-
фени).

1205 р. у Священній Римській імперії відбувалася боротьба за імператорський трон між Філіпом IV
Гогенштауфеном і Оттоном IV Вельфом. У цю боротьбу на боці Філіпа IV втрутився і Роман
Мстиславич, який у червні 1205 р. розпочав похід у Саксонію, але в Польщі через не до кінця з'ясовані
причини, увійшов у конфлікт з князем Лєшком Білим і загинув під Завихвостом над Віслою 19 червня
1205 р. Смерть князя була важкою втратою для щойно утвореної Галицько-Волинської держави.
Яскравою фігурою в історії міжнародних відносин Руси був галицько-волинський князь Роман
Мстиславич. Взимку 1200-1201 pp. він ходив на половців, пограбував їхні кочовища і взяв багату
здобич. Сучасний візантійський історик Нікіта Хоніат, згадуючи про цей похід, зазначає, що він змусив
половців припинити грабування візантійських земель. Згодом Роман ходив на половців ще раз.

1204 р. папа римський Інокентій III запропонував Романові королівську корону, обіцяючи надати
допомогу в боротьбі з половцями. Проте Роман від цієї пропозиції відмовився.

Роман встановив дружнi вiдносини з угорським королем Андрашем. Вони уклали родинну угоду:
якщо хто вмре швидше, то iнший має опікуватися його дітьми. Зате відносини з Польщею на були
конфліктного характеру. Польський літописець Длугош пише, що Роман вчинив похід на Польшу,
маючи на метi здобути Люблінську землю. Він втрутився в боротьбу мiж гвельфами (прихильниками
пап) та гібелінами (при бічниками імператорської династії Гогенштауфенiв), які боролися за владу в
імперії з Оттоном IV Саксонським, союзником папи. На шляху до Саксоні Роман Мстиславич загинув у
сутичці з вiйськом краківського князя Лешка Бiлого під Завихостом на Віслі (19 черв ня 1205 р.).

Зіткнення мiж недавнiми союзниками виникло, мабуть, з iнiцятиви руського князя. Згодом, 1206 р пiд
час зустрічі з удовою Романа Анною, за свідченням Галицько-Волинського літопису, краківський князь
Лешко заявив, що він не знає причин війни з Романом, що почалася, й пов'язує її з пошуками своїх
супротивників у боротьбі владу в Польщі.

На початку нового століття відносини з поляками різко погіршилися. Не обійшлося тут без підступів
бояр. Галицько-Волинський літопис свідчить, що між Романом і Лешком чвари посіяв галицький
боярин Владислав Кормильчич. Але яким чином це йому вдалося, яку інтригу він провернув, до кінця
не відомо.