Соціально-релігійні ідеї на Близькому і Середньому Сході

Особливістю соціокультурного розвитку даного регіону, на відміну від Індії та Китаю, було
переконання, що соціальна поведінка особи вважалась значимою як для самої людини,
так і для долі світу в цілому. Релігії, народжені в даному регіоні: іудаїзм, зороастризм,
християнство, іслам ― орієнтували кожну людину на активну, вольову життєву позицію у
ставленні до зовнішнього світу. Формування даних установок було пов'язане з
утвердженням духовних альтернатив щодо більш давніх традицій Близького Сходу ―
приниження, безправ'я, закабалення людини у суспільстві.

Особливості духовного розвитку Передньої Азії зумовили подібність основних положень

релігій, народжених у даному регіоні, які полягали: а) у розумінні Бога як Творця; б) у
розумінні світу як арени боротьби добра і зла; в) у визнанні за кожною людиною права на
свободу вибору і відповідальності за свої дії; г) у вірі в кінцеву, наперед визначену
перемогу добра над злом.

Утвердження ідеї, що перебіг подій у цілому світі підпорядкований волі і промислу

Божому, ставило проблему взаємин людини і земної влади. Ні людина, ні держава не
можуть бути нейтральними відносно Творця. Людина і держава або реалізують волю
Всевишнього, незважаючи на всі перешкоди і страждання, або перешкоджають Йому, а
значить, виступають його противниками і ворогами. Тому, якщо влада від Бога, тоді
людина має визнати її святість і беззастережно служити їй, якщо ж вона не від Бога, тоді з
нею потрібно боротись (іудаїзм, зороастризм, іслам), або морально протистояти їй
(християнство).

На сьогодні у даному регіоні утвердився іслам, як панівна релігія, яка сформувалась у

результаті поєднання ідей християнських єресей, зороастризму, буддизму та арабського
язичництва, що здійснив засновник даної релігії Мухамед у 7 ст. н. е. Для ісламу
характерна простота і доступність для звичайних людей і відсутність вимог, які складно
виконувати. Іслам має п'ять головних релігійних правил: 1) віра в єдиного Бога; 2) молитва
п'ять разів на день; 3) милостиня; 4) піст; 5) паломництво до святих місць ісламу.

В ісламі ідеї свободи, людської волі і покори суперечливо переплетені між собою.
Зокрема, сам термін "іслам" арабською буквально означає "покірність, слухняність", що
має передбачати цілковиту покору Богові, а у суспільному житті набуває форм жорсткого
підпорядкування дітей батькам, жінок ― чоловікам, підлеглих ― своїм правителям.
Ієрархічність іслам утверджує і стосовно представників інших релігій, зокрема, за умов
панування мусульманського права, економічно і соціально християни та іудеї завжди були
дискриміновані, а становище усіх інших "невірних" було ще складніше.

Характерною особливістю ісламського бачення світу є контрастне "чорно-біле" сприйняття

світу: з одного боку "добро" ― це ісламський світ, з іншого, "зло", до якого належить все,
1
що не ввійшло до складу першого. Тому мусульмани зобов'язані в разі потреби навіть
ціною власного життя включити все, що можливо, у світ "добра" (ісламу), а що не можливо
― знищити, оскільки воно є "зло". Ці особливості зорієнтовують активність ісламу у
зовнішній простір, в той час, як його внутрішній світ уявляється мусульманам таким, що не
потребує суттєвих змін, оскільки побудований на "найдовершеніших" засадах. У зв'язку з
цим, для мусульман притаманне поєднання двох різних моделей поведінки: зовнішнього
радикалізму і внутрішньо ісламського консерватизму.

Попередником ісламу та християнства був іудаїзм, який на сьогодні виступає як

національна релігія євреїв. Сучасний іудаїзм формує світогляд своїх послідовників на ідеях
викладених у Торі, Талмуді і Кабалі. У Торі розвивається ідея вибраності єврейського
народу на служіння Богу, вимога до нього боротись з поклонінням чужим богам(що часто
набирало форми боротьби з іншими релігіями), проголошується його право панувати над
іншими народами та пророкується прихід месії, який встановить досконалий суспільний
лад(Ісуса Христа іудеї за посланця Божого не визнали, а очікуваного іудейського месію
багато з християнських Святих Отців трактують, як Антихриста, про якого попереджає в
Євангелії Іоан Богослов).

У Талмуді викладені правила поведінки іудеїв у середені своєї своєї громади та з її

оточенням. Зосереджується увага на беззастережному виконанні усіх вимог Талмуду, які
регламентують найдрібніші деталі життя людей. При цьому єдиним тлумачем виступає
іудейське духовенство, що дозволяло йому зосереджувати у своїх руках величезну владу
над своєю паствою. У свою чергу, не іудейський світ подається, як щось негативне і
неповноцінне, що потребує іудейського впорядкування.

Кабала являє собою містичне вчення в якому природа трактується, як

еманація(продовження) Бога, що зближує його з релігіями Індії, Китаю,
Середземноморського язичництва. Людина,згідно даного вчення, займає центральне
місце у Всесвіті, оскільки містить у собі земне і небесне, матеріальне і духовне, а тому
здатна за допомогою певних магічних дій впливати на хід подій. У той час, як язичницькі
астрологія чи хіромантія лише пасивно передбачають , то Кабала націлює на досягнення
конкретного результату.

Соціальні знання епохи Середньовіччя

Розпад античного суспільства супроводжувався колосальними змінами в свідомості

людей. У цей час відбувається складний процес взаємопроникнення і синтезу світоглядів
дуже відмінних народів: інтуїтивного, самозаглибленого, суворого, значною мірою
відстороненого від зовнішньої дійсності світосприйняття семітів (євреїв) та бурхливо-
почуттєвого, закоханого у навколишній світ - індоєвропейців. Паралельно взаємодіяли

2
інтелектуальні досягнення античних філософів та релігійне сприйняття дійсності
близькосхідних народів.

У період занепаду Античного світу, загострилось протистояння двох непримиренних

світоглядів: язичницького та християнського, гедоністичного та аскетичного, гностичного в
основі якого лежить принцип досягнення мети через знання і релігійного, що
обґрунтовував абсолютну перевагу віри. У той час, як прихильники язичницьких цінностей,
з усіма їх величними досягненнями Античної доби, обожненням природи, її стихій,
інстинктів втрачали свої позиції у суспільстві, зосереджуючи свою діяльність у містичних та
езотеричних таємних товариствах, періодично продукуючи різноманітні єретичні вчення,
одухотворенні вірою в реальність Царства Божого, перші християни, часто навіть ціною
власного життя здобували серця все нових прихильників і крок за кроком поширювали
ідеали любові до Бога і ближнього, милосердя, жертовності на теренах вмираючої
Римської імперії та серед її сусідів.

Християнство, що утверджувалось, не стільки поєднувало у собі попередні релігійні і

соціальні ідеї, скільки кидало їм виклик, утверджуючи нові неземні пріоритети, що
викликало колосальну хвилю нерозуміння, часто, антагонізму і навіть відвертої ворожнечі
як в язичницькому світі, так і в середовищі ортодоксальних іудеїв. Відлуння цієї
непримиренності відчутне до сьогоднішнього дня, що знайшло своє відображення в
ніцшеанстві, марксизмі, масонстві, талмудизмі, тощо.У цей час зосереджується увага на
свободі та відповідальності людини перед люблячим її Богом, здійснюється цілковита
переорієнтація на релігійні ідеали та цінності. Утверджується
християнський провіденціалізм(провидіння Боже), який полягав у розумінні історії як вияву
волі Божої, яка має початок і кінець та має завершитись певним кульмінаційним моментом
– «Судом Божим», що стало головним чинником формування людського життя,
контрастуючи з попередньою епохою укоріненості у минулому(на особистому і
суспільному досвіді).

Одним з найяскравіших мислителів на зламі епох став Тертуліан(бл.160-220), який

проголосив принцип- «вірую, тому що абсурдно». Радикально відкидаючи підходи
ідейних ворогів – гностиків, з їх культом знань, мислитель обґрунтовував, що віра є
визначальною у житті людини і з’являється лише коли людина усвідомлює, що є щось
вище за можливості розуму.

Видатним ідейним фундатором епохи Середньовіччя був Августин Блаженний (354-430).

Античну духовну спадщину Августин переосмислив і у трансформованому вигляді ввів у
систему цінностей християнського світогляду. Проте на відміну від античного підходу, де
розвиток людства має циклічний характер, для Августина він проявляється як
поступальний рух суспільства до моральної досконалості, яка є метою людської історії.

3
Августин розглядав людину, як поєднання матеріального і духовного і як посередника між
царством духу і земним царством матерії. Мислитель розрізняє два види любові ― чуттєву,
або тілесну і духовну, які залежно від переважання віддаляють чи наближають людину до
Бога. А тому одні люди живуть за людськими стандартами, а інші ― за божественними.
Оскільки існує свобода волі, люди об'єднуються у дві спільноти залежно від вподобань та
прагнень. Перша, земна спільнота створюється на основі любові до самих себе і зневаги до
Бога, а друга, небесна, єднається любов'ю до Бога та зневагою до себе. Люди земні
прагнуть влади, люблячі Бога ― служити йому.

Фома Аквінський(1225-1274) зосереджував увагу на ієрархічності в природі і суспільстві,

вважаючи її встановленою Богом, а сам він як Творець знаходиться на вершині. Кожен
рівень у цій ієрархії має свою мету, а вся система прагне наблизитись до Бога.

Проте, незважаючи на високу духовну планку підняту раннім християнством, процеси

розбудови церквою своїх організаційних структур і її включення у суспільне та особливо
політичне життя тогочасного суспільства принесли з часом сумні наслідки. Створення
системи управління церквою, фактично усунуло на другий план монахів-подвижників, які
були найбільш духовно розвинутою частиною християн. Набувши статусу соціального
інституту, церква потребувала чіткого регламентування, як свого життя, так і стосунків з
навколишнім соціальним середовищем. Регламентація внутрішніх засад призвела до
потреби вироблення логічно вивірених догм, що згодом породило догматизм і
обездушену схоластику, підтвердивши власним досвідом християнську істину – «буква
вбиває, а дух животворить». У свою чергу розгубивши енергію пориву перших християн
до Божественного, церква все більше перетворювалась на звичайну політичну структуру,
яка на рівні з іншими включилась у боротьбу за владу у суспільстві(з більшим успіхом у
католицькому світі і меншим у православному), при цьому частенько нехтуючи Божим
заради егоїстичних, цілком земних інтересів, породжуючи інквізицію, прислужництво
перед світською владою, нетерпимість до інакодумства(релігійного, політичного і навіть
наукового). Чиновники від церкви(фактично далекі від правдивої віри любителі влади,
слави і добробуту), деморалізовували духовну діяльність церкви, вносячи рутину у
суспільне життя. Форми замінили суть, символи – живу віру, заклавши кризу християнства і
християнського світу.

Соціальне пізнання в епоху Відродження

Для мислителів епохи відродження була характерна переорієнтація на людину, її земні

інтереси та цінності. Їх ідеї мали переважно антицерковну спрямованість, що проявлялось
у боротьбі проти релігійного аскетизму і в утвердженні рівноваги між душею і тілом.
Всупереч традиційній християнській моралі утверджувалась ідея краси і радості земного
життя. Значною мірою ці мислителі орієнтувались на призабуті традиції Античної епохи,
намагаючись її відновити.
4
Світоглядною основою епохи Відродження стали середньовічні єресі, які являли собою
різноманітні течії у християнстві, чиє віровчення відрізнялось від офіційного. Єресі часто
були ворожі панівній релігійній доктрині, що підривало вплив католицької церкви у
суспільстві. Досить потужно на мислителів Відродження впливали арабські соціальні ідеї, їх
наукові досягнення, що мали помітну матеріалістичну орієнтацію.

У цей час суспільну свідомість вже визначає не стільки релігія, скільки мистецтво. Саме
воно очолює процес утвердження гуманістичного світогляду, пропагуючи оптимізм та
віру в гармонійно розвинену особистість. Поступово формується нова самосвідомість
людини, її активна життєва позиція, з'являється відчуття особистої сили, впевненість у собі,
утверджується тип гуманістичного індивідуалізму, який орієнтується не на економічну, а
на культурну діяльність, що було характерне для шляхетного рицарського
прошарку суспільства. Метою життя тепер виступає не спасіння душі, а творчість, пізнання,
служіння людям, а не Богу. На цьому етапі людина відчуває таку самостійність, якої вона не
мала ні в античні часи, коли вона була залежна від природи, ні в добу Середньовіччя, коли
орієнтувалась на Бога.

У цей час виділяється творчий внесок філософа, політика і поета Данте Аліг'єрі (1265-1321).
У геніальній поемі "Божественна комедія" він обґрунтовує свої релігійні і наукові уявлення
про світ. Зокрема, він подає людину як істоту, що водночас належить і божественні й і
земній природам. Данте стверджує необхідність берегти і цінувати людину, а також
висуває ідею єдності історії земного і позаземного буття.

Франческо Петрарка (1304-1374), аналізуючи сутність людини, звертає увагу на її

прагнення щастя. Якщо вона намагається знайти його в багатстві, то знаходить замість
щастя заздрість, користь, розчарування, страх і скорботу. І лише через мудрість,
доброчинність і поміркованість у багатстві можна досягти бажаного.

Леонардо Бруні (1370-1444) розробляє концепцію нової світської етики, яка вела б людину
до щастя у земному житті, протиставляючи її релігійній моралі. Мислитель відстоює ідею
діяльної чесноти, яка має реалізовуватись в активному громадянському житті.

Еразм Роттердамський (1469-1536) вбачав справжній сенс християнства у дотриманні

законів любові та милосердя, а не у формальному виконанні обрядів, які за зовнішньою
релігійністю часто приховують черствість багатьох людських душ.

Культурологічним проблемам і проблемам особистості з часом все менше приділяється

увага і фокус громадського інтересу починає переорієнтовуватись на більш загальні
проблеми суспільства, особливості взаємодії між окремою людиною і соціумом,
досліджується природа соціальної несправедливості, роль приватної власності,
походження держави тощо.

5
 Соціальні знання в Новий час

Для даного періоду характерні значні зміни у суспільній свідомості. Гуманістичні ідеї епохи
Відродження поступово витісняються матеріалістично-чуттєвим світосприйняттям, що
було зумовлено зростанням ролі у суспільстві буржуазії, яка прагнула до панування, а тому
намагалась ідеологічно обґрунтувати своє право на лідерство. Ідейний тиск нового
активного суспільного класу проявлявся у нав'язуванні суспільству власних цінностей, яким
був притаманний егоїзм, корисливість, часто атеїзм.

У цей час по Європі лавиноподібно поширюються християнські єретичні вчення, що

вилилось у становлення протестантизму, з яким М.Вебер справедливо пов'язує
формування буржуазного світогляду на Заході. Протестантизм радикально переосмислює
традиційні християнські цінності, стверджуючи, що прагнення багатства не є гріхом, а
навпаки сам Бог подає знаки, наскільки та чи інша людина (народ) богоугодна. Зокрема,
якщо вона заможна, то очевидно, праведна, якщо ж бідна, то це, безумовно свідчить про її
гріховність.

Італійський мислитель Нікколо Макіавеллі (1469-1527) одним з перших рішуче відкидає

цінності попередньої епохи, пов'язані переважно ще з традиційно-християнським
сприйняттям дійсності та ідеалізацією людської природи, і стверджує, що єдиними
спонукальними мотивами людської діяльності є егоїстичне прагнення влади і матеріальних
благ. Макіавеллі відстоював думку, що категорії добра і зла відносні і легко переходять
одна в одну, у зв'язку з чим він увійшов в історію як ідеолог підлості і безпринципності.

У науці в цей період закріплюються такі напрямки, як емпіризм та

раціоналізм. Емпіризм стверджував, що будь-яке пізнання одержується лише з чуттєвого
досвіду людини, а розум лише систематизовує дані цього досвіду. У свою
чергу, раціоналізм обґрунтовує, що знання досягаються виключно через діяльність розуму,
а чуття людини лише підштовхують розум до дії.

Засновником емпіризму став англійський мислитель Френсіс Бекон (1561-1626). Його ідеї
характеризувались механістичним підходом до суспільства. У своїй концепції ідеального
суспільства, мислитель обґрунтовував, що влада має належати вченим, оскільки добробут
людей залежить від досягнень науки, техніки і технології, що дозволяє людям опанувати
природу, підпорядкувати її потребам суспільства. Значною мірою у наступні сторіччя Захід
розвивався в руслі ідей Ф. Бекона.

Англієць Томас Гоббс (1588-1679), розвиваючи механістичний підхід Ф. Бекона,

обґрунтовував, що люди прагнуть задовольнити лише власні потреби і, оскільки всі
прагнуть практично одних і тих же речей, то між ними точиться безперервна боротьба за їх
володіння і для того, щоб вона не набула небезпечних масштабів, люди створили над
собою владу, яка б обмежувала їх егоїстичні прагнення.
6
Француз Шарль Монтеск’є(1689-1755), розробив ідею розподілу влади (законодавчої,
виконавчої, судової); обґрунтував, що малі держави гинуть від зовнішнього ворога, а
великі – від внутрішніх суперечностей; доводив, що демократичні режими оберігають
себе, об’єднуючись між собою, а деспотії з тією ж метою ізолюються від зовнішнього світу;
якщо на перших етапах розвитку суспільства на нього вирішальний вплив мають фізичні
чинники(клімат, рельєф), то в цивілізованому – якість законів та політичний устрій.

Французький мислитель Вольтер Франсуа-Марі Аруе (1694-1779) розробляє власну

атеїстичну концепцію, в якій критикує релігійний світогляд, протиставляючи йому
раціональний розум, який лише єдиний здатний забезпечити людям щастя, свободу і
соціальну справедливість. Вчений був переконаний у неминучості встановлення Царства
Розуму.

Інший французький просвітитель Жан-Жак Руссо (1712-1778) на відміну від Вольтера

надавав перевагу не розуму, а природним "тілесним" потребам людини і при цьому
стверджував, що культура створює "штучні" потреби, чужі для більшості людей.

Німецький філософ Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) розглядав історію людства як

розкриття потенціалу "Світового Духу", який поступово набирає форми "Світового
Розуму". Втілюючись у різних образах культури "Світовий Дух" пізнає себе як Творця. При
цьому розвиток кожної окремої людини відтворює етапи самопізнання "Світового Духу",
починаючи з чуттєвого пізнання речей і закінчуючи пізнанням законів, що керують
зсередини всіма процесами. На відміну від релігійного підходу, "Світовий Дух" набуває
свідомості, особистості, розуму лише через людину. Їй лише здається, що вона себе
реалізовує, хоч насправді вона є тільки засобом саморозвитку "Світового Духу", який
використовує індивідуальні інтереси та пристрасті людей для досягнення власних цілей.

Дана епоха підготувала ґрунт для появи у ХІХ ст. вчень К. Маркса, Ф. Ніцше, З. Фройда, які
стали своєрідним підсумком ідей Нового часу і одночасним концентрованим вираженням
прагнення до абсолютної свободи і, в першу чергу, свободи від Бога, від внутрішнього
морального цензора. А вже у ХХ ст., проголосивши "Бог вмер, дозволено все!",
послідовники їх вчень будували безбожний "рай" в колишньому СРСР, суспільство
надлюдей у гітлерівській Німеччині, а ще інші творили сексуальну революцію руйнуючи
основи традиційної сім’ї.