Селіна Дар’я, група УТ-20-1

Монотеїстичні релігії Давнього Сходу.

Монотеїзм (від грец. μόνος monos — «єдиний» + θεός theos — «бог»;
єдинобо́жжя) — віровчення про існування єдиного Бога, Творця всього
сущого, видимого і невидимого, творіннями якого є всі інші істоти, як
духовні так і фізичні, що відрізняє його від генотеїзму або політеїзму,
виключаючи існування інших, рівних йому божественних істот. Зазвичай
монотеїсти приписують Богу риси досконалості, такі як всемогутність,
«всюдисущність», всезнання, а також найвище благо в етичному розумінні.
Визнаними монотеїстичними релігіями вважають три авраамічні
релігії: юдаїзм, християнство та іслам, а також новіші релігії, що з'явилися
на їхньому ґрунті — сикхізм, растафаріанство, бабізм i бахаїзм. Ідея
єдиного Бога також присутня у зороастризмі та більшості різновидів
індуїзму.
Люди прийшли до ідеї єдинобожжя ще в доісторичні, дописьменні
часи. Початок історії єдинобожжя встановити тим більш складно,
враховуючи те, що різні люди і народи вкладають у це поняття різні
значення. Так на Близькому Сході єдинобожжя розглядалось як віра в
єдиного Сущого (староєвр. Яхве), Творця і Господаря всесвіту, у Стародавній
Індії і доісторичних культурах Америки це був Брахман або Всесвітній Дух,
у греків — Єдиний, у культурах народів Великого Степу — Вічне Небо
(Тенгрі) та ін.
Новий етап в історії єдинобожжя настав з появою писемності і перших
святих Писань, деякі з яких в подальшому стали основою для відомих нині
святих книг різних народів і культур, таких як Тора, Біблія, Коран, Веди та
ін. Ці писання стали основою для різних традицій у рамках єдинобожжя,
різних віровчень. Крім того, в усі часи в людському суспільстві
продовжували існувати усні перекази, усна традиція, яка в деяких випадках
суперечила письмовій (аж ніяк не все було записано, з тих чи інших причин).
Один з важливих поділів усередині єдинобожжя відбувся тоді, коли
його прихильники розділилися на тих, які розглядали це вчення як їхню
культурну традицію і світогляд винятково власної етнічної групи, і тих, які
розглядали його як вчення, дане Богом для всього людства.
Мусульмани вважають Бога найвищим володарем Всесвіту, єдиною
досконалою і гідною поклоніння істотою. Аллах в Корані є практично тим
самим Богом, що і Ягве у Старому заповіті, а концепція Трійці вважається
мусульманами абсурдною через незрозумілість. Сама назва іслам означає
підпорядкування себе волі Бога, яка проявляється в усіх подіях. Аллах є
«всемогутнім, всезнаючим, справедливим господарем світу, творцем неба і
землі, життя і смерті».
Як і в християнстві, велика увага приділяється Божому милосердю.
Згідно з ісламом, найтяжчим гріхом і єдиним, що не пробачається Богом, є
поклоніння іншим богам, що включає не тільки культ святих (хоча шиїзм i
суфізм приймає культ святих), але й надмірну прив'язаність до матеріальних
благ чи коханої особи.
Більшість індуїстів вірять у Бога на ім'я Брахман або Ішвара.
Монотеїстичні формулювання з'явилися у Ведах (в тому числі
найстаршій Веді — Риґведі та пізніших текстах, наприклад Упанішадах).
Індуїстський монотеїзм широко розвинувся у період Махабхарати і знайшов
у ній відображення. Поширеним в індуїзмі був погляд, що Богові можна
поклонятися під довільною постаттю (Sagun Brahman), яка є лише символом
безособового Бога (Nirgun Brahman) — це вчення знаходить відображення в
Бгаґават-Ґіті.
Пізніше сформувалися шиваїзм i вішнуїзм, прихильники цих сампрадая
виділяли верховне божество — Ішвару, а решту вважали лище еманаціями
верховного бога і не наділяли їх значною вагою. Для вішнуїтів єдиним богом
є Вішну, а для шиваїтів — Шива.
Монотеїстичні концепції створювалися також і деякими індійськими
філософами класичного періоду (напр. веданта, хоча інші вчення, такі як
санкх'я були атеїстичними). Єдинобожжя властиве й пізнішим філософським
вченням Індії.