ДАВНЬОЮДЕЙСЬКА ПРАВОВА ТРАДИЦІЯ – прав. традиція єврейс.

народу з часів досягнення самоідентифікації та отримання незалежності. Одна з

найдавніших діючих прав. традицій, яка виникла більш ніж 3 тис. тому, лежить в
основі християн. та ісламської прав. традицій.
Засновником Д. п. т. вважається Моше (у християн. читанні – Мойсей),
вождь і законодавець єврейс. народу, пророк і перший священний автор. Став
класичною фігурою законодавця для 3-х культур. традицій: юдейської,
християн., ісламської. Його діяльність відносять до 12–15 століття до н. е., і
найбільш значною дією вважають виведення євреїв з єгипетського полону у
землю Ханаанську, надання їм нової віри, законів і форм держ. управління.
Основою Д. п. т. виступає ТаНаХ – загальноприйнятий набір святих Книг
юдаїзму: Тори («Закон», «Вчення»), Невіім («Пророки») і Ктувім («Писання»),
котрі виникли у різні часи. Існує 2 гол. їхні кодифікації – Єрусалимська та
Вавилонська. У християн. світі як Святе Письмо поширеним є 3-й варіант –
Олександрійський, який має назву Старого Заповіту. Джерелом права в юдаїзмі
виступає тільки Тора (п’ять книжок, автором яких вважається Моше: Берешит
(Буття), Шмот (Вихід), Ваїкра (Левит), Бемідбар (Числа), Дварим
(Второзаконня)).
«Вихід» описує укладення договору (Завіту) Моше з Богом Яхве на горі
Синай, «Левит» – це збірка загальнообов’язкових норм для священнослужителів,
«Числа» – містять правила законод. характеру, «Второзаконня» – включає в себе
поширене викладання законод. норм, отриманих Моше від Бога на Синаї.
Вважається, що «Второзаконня» записане Моше наприкін. життя, тому в ньому
враховано сорокарічний досвіт життя за Заповітом під час блукання єврейс.
народу пустелею.
У Тори викладено розгорнуту систему реліг. і юрид. регуляторів відносин
у давньоєврейс. сусп-ві, а також повсякденних норм життя. Право визнається як
вища цінність та найкраща форма Одкровення Господа. Тора може бути
розглянута як юрид. док-т, засн. на певних принципах: визнання дух. значущості
1
зак-ва, розуміння справедливості як законності, неможливості сприйняття права
рабською свідомістю, необхідності узгодження з людьми норм, котрі їм
пропонуються, обмеження царської влади, виокремлення суд. функцій і визнання
їхнього верховенства. За такого підходу Моше визнається першим філософом
права. Проте немає єдиного погляду серед дослідників стосовно складного
питання, якою мірою запропоноване ним вчення було новим і наскільки широко
воно спиралось на попередні традиції.
Основою самої Тори є десять заповідей (Декалог) (Вихід, 20:1-17;
Второзаконня, 5:6-21), які вважаються одним із перших пам’ятників морал. та
філос.-прав. думки. Об’єднані в ньому десять норм зазвичай поділяють на 2
групи: з першої по п’яту йдеться про відношення людини до Бога, із шостої по
десяту – про ставлення до ближнього.
Окрім Декалогу Моше за велінням Бога написав Книгу Завіту (Договору) –
книгу обов’язків, яких взяв на себе Ізраїль при укладанні договору на Синаї
(Вихід, 24:4,7). Ця Книга містила роз’яснення десяти заповідей і вказівки з
їхнього застосування. Зазвичай Книгою Договору називають перелік законів, які
торкаються різних сторін повсякденного життя ізраїльського народу (Вихід,
20:22-23:33). Усього, окрім десяти заповідей, Моше представив (або від його
імені) ще 613 прав. норм. Теоретики та історики права виокремлюють деякі
принципи цього зак-ва, як принцип рівної відплати («око за око, зуб за зуб»)
(Левит, 24: 19-21), принцип рівності перед установами Божими для
одноплемінників і прибульців (Левит, 24:22; Числа, 15:16); принцип «син не
відповідає за батька» (Второзаконня, 24:16); принцип «один свідок – не свідок»,
коли йдеться про смертну кару (Числа, 35:30).
Власне ідея договору між людиною і Богом мала величезні наслідки у
європ. юриспруденції. Можливість такого договору свідчила, що Бог створив
людину як суверенного суб’єкта, котрому притаманні морал. та розумні начала, з
урахуванням чого Він вибудовує відносини з нею. У подальших прав. системах і

2
культурі в цілому людина буде розглядатися як носій природ. прав саме тому, що
Бог сотворив її як особистість і педелів свобідною волею.
У цілому з юрид. точки зору Тора може бути розглянута як складна, але
послідовна система прав. норм, котрі забороняють вбивство і крадіжки,
проголошують гуманне ставлення до рабів і жінок, наполягають на необхідності
поваги до старих, захищають приват. власність, стверджують непримиренне
ставлення до корупції, повагу до судій, а також суд. правила проти обмови
невинних, наполягають на обмеженні царської влади у розмірі зборів і забороні
надмірного збагачення царів, вбачають обов’язок царів у дотриманні законів,
реалізують рівність усіх перед законом тощо.
Тора також розповідає про створення Моше інституту суддів, обов’язком
яких було вирішувати конфлікти між членами сусп-ва (Вихід, 18:13-26). При
цьому Моше вперше, задовго до Д. Ж. Локка і Ш. Л. Монтеск’є, застосував
принцип розподілу влади. Він проголосив божественне походження суд. влади,
принцип, що «суд – справа Божа» (Второзаконня, 1:16-17).
Після смерті наступника Моше Ієхошуа бін Нуна (Ісуса Навина), згідно
із Сефер Шофтим (Книгою Суддів), приблизно протягом 2-х століть саме судді
були вищою владою Ізраїлю. Останній з них Шмуель (Самуїл) помазав на
царство Шаула (Саула), а потім – Давида. Шмуелю також приписують складання
збірного твору про права царства – mišpat (1 Царств, 10:25), котрого іноді
вважають першою конституцією (П. Баренойм). Оскільки Шмуель не писав цю
книгу, а скомпілював її із законів Моше, то її називають конституцією Моше-
Шмуеля (її текст не дійшов до нас, але є спроби його реконструкції).
У подальшій іудейській традиції постало питання про тлумачення Закону
(Тори). Вже у 2 ст. до н. е. виникло протистояння між саддукеями, котрі
вважали, що Тора вичерпує все зак-во, і фарисеями, на думку яких Тора потребує
тлумачення. Приблизно в середині 1 ст. до н. е. в Ізраїлі сформувались 2 різні
школи тлумачення Закону (Тори) – школа Гілеля (який сформулював 7
принципів герменевтики Тори) і школа Шамая.
3
 Поряд із письмовою Торою набувала значення «усна Тора», яку традиція
також зводила до Моше, точніше, до слів Бога, переданих Моше на Синаї. Тому
усна Тора набрала того ж самого статусу, як і писемна. Частковий запис усної
Тори, котрий отримав назву Мішна («Повторення»), приблизно наприкінці 2-го –
на поч. 3-го ст. н. е. здійснив рабин Ієхуда ха-Насі, відомий як «Рабин», але
процес її зібрання почався значно раніше. Водночас накопичувались записи
галахічних мідрашів, тобто дискусій і рішень рабинських судів, котрі виступали
як прецеденти. Мідраші («тлумачення») також розглядалися як частина усної
Тори. Серед мідрашів розрізняли галахічні (прав.) і агадичні (спрямовані на
підтримання моралі). В силу того, що, згідно з Одкровенням, Божа воля
знаходила найкращий вияв у прав. нормах, галахічні мідраші отримали статус
вищ., ніж агадичні.
Після руйнування в 70-му році римлянами т. зв. Другого Храму (Перший
Храм, котрого побудував Шломо (Соломон) у 10 ст., символізував єдність
Ізраїлю і був зруйнований Навуходоносором у 586 до н. е.) унаслідок Іудейської
війни та вигнання великої кількості євреїв з Іудеї, значення Святого Письма
суттєво зросло, відтепер саме Тора розглядалась як справжній Храм. Після
придушення повстання Бар-Кохби (132–135.) євреям взагалі було заборонено
жити в Іудеї та Єрусалимі, і з цього часу Святе Письмо набуло надзвичайної
важливості в організації юдейських общин і виконувало роль об’єднання юдеїв
по всьому світу. Ця трагедія спонукала єврейс. світ до внутр. перебудови, однією
з важливих віх якої було виникнення Талмуду (букв. «вивчення, навчання») –
багатотомного зводу прав. і реліг.-етичних положень, вивчення якого стало для
євреїв гол. шляхом навчання і передумовою наближення до розуміння Тори.
Наприкін. 4 – на поч. 5 ст. був створений Єрусалимський Талмуд (попри назву
його було записано не у Єрусалимі, а у північ.-схід. Палестині), приблизно на 2
століття пізніше з’явився Вавилонський Талмуд, котрий створювався з
урахуванням досвіду написання Талмуду Єрусалимського. Перший вважається
незакінченим, до того ж він значно складніший для розуміння, ніж другий. Між
4
ними є значні розходження, зокрема у досить відмінних трактуваннях та
поясненнях, у різній кількості коментарів тощо. Вавилонський Талмуд отримав
більш значне поширення. Якщо рішення однієї проблеми у талмудах
розрізняються, то остаточним рішенням прийнято вважати рішення
Вавилонського талмуду. Основу Талмуду складає Мішна, збірка законів, їх
тлумачень і коментарів, основоположних реліг. розпоряджень ортодоксального
юдаїзму. Її трактування, коментарі, дискусії стосовно проблем і аналіз текстів
записувались, а потім додавались галахі – реліг. та законод. встановлення, а
також агади – афоризми та повчання реліг.-етичного характеру, істор. перекази
та легенди. Все це було спрямовано на полегшення застосування Галахі –
кодексу законів юдаїзму. Цей труд отримав найменування «Гемара». Поєднання
Мішни і Гемари утворює Талмуд (іноді весь Талмуд називають Гемарою). У
різних його частинах розглядаються майже всі питання життя юдейської
громади. Поряд із цим у певному сенсі Талмуд залишається принципово
незакінченим, сучасні коментарі і доповнення також органічно входять у
талмудичну правову традицію.
Низка принципів давньоюдейського права була сприйнята середньовічним
християнством. Пізніше ядром європ. прав. культури стали такі принципи
Д. п. т., як шанування права, визнання його як діючого нормативу, здатного
забезпечити стабільність життя сусп-ва, чітке формулювання відносин між
особистістю, сусп-вом і владою, повага до розуму та впровадження принципів
співвідношення розуму та віри, шанобливе ставлення до особистості та захист її
свободи, а також ідея рівності та відношення до д-ви як до сторони договору.

Літ.: Баренбойм П. Д. Первая конституция мира. Библейские корни независимости

суда. М., 1997; Jewish Law and Legal Theory. Ed. by M. Golding. N.Y., 1999; Glenn H. P.
A Talmudic legal tradition: The Perfect Author. Legal traditions of the world. Oxford
University Press, 2000; Falk Z. W. Hebrew Law in Biblical Times. Provo, 2001;
Философия права Пятикнижия. Под ред. А. А. Гусейнова и Е. Б. Рашковского. М.,
2012.

С. П. Шевцов.
5